Текст книги "Записки шкільного психолога"

Автор книги: Вікторія Горбунова

ЕКСКУРСIЯ ДО ТЮРМИ

 
Стався до людини так, нiби вона вже стала такою, якою ти хотiв би її бачити, i ти допоможеш їй стати такою
(В. Гете)
 

Ця iсторiя почалася з виклику, вибачте, iз запрошення Капiтолiни Михайлiвни, котра прислала по мене школярку зi своєї особистої гвардiї. Оля, пiдкочуючи очi та улесливо розтягуючи ротика у посмiшцi, пролепетала: «Шановний психолог (напевне, їй не повiдомили як мене кличуть по батьковi, адже для Капiтолiни Михайлiвни я назавжди лишилася Вiкулею), на вас чекають у кабiнетi завуча з виховної роботи через десять хвилин. Це дуже важливо. Я можу передати, що ви прийдете?» Дiвчинка нагадувала таку собi пiонерку-пiдлабузницю застiйних часiв – прилизана, охайна, до нудоти чемна вiдмiнниця пiд патронатом або завдяки патронату всесильної заступницi директора.

Десять хвилин – це впритул часу, щоб зiбратися i дiйти до мiсця плутаними шкiльними коридорами. Погодьтеся, важко класифiкувати Олине повiдомлення iнакше, нiж термiновий виклик. Однак на моє «Ви викликали?», Капiтолiна Михайлiвна зворушливо змахнула руками i промовила: «Ну що ви, Вiкуля, хiба можна так – «викликали»? Я лише запросила вас у справi, ви ж iще не були в моєму кабiнетi. Сiдайте, роззирнiться. Може чаю, кави?» Дивлюсь на неї i вкотре ловлю себе на асоцiацiї з хитромудрим кардиналом Рiшельє з «Трьох мушкетерiв» у фiльмовiй iнтерпретацiї. Тi ж iнтонацiї, погляд, рухи i навiть фрази.

Кабiнет завуча вражає. В ньому усе – вiд тематичних папочок пiд склом до плакатiв на стiнах – покликане виховувати, виховувати i ще раз – виховувати! Посерединi – довга Т-подiбна споруда зi столiв: три рядком – для нарад та оперативок, наймасивнiший стоїть поперек – це стiл Самої! В куточку – стiл для наближених, навколо нього – шкiльнi активiсти. Бачу серед них i Олю, що приходила за мною – працюють над черговим стендом. Творiннями їх рук завiшанi усi стiни. У школi також немало цих витворiв, але в просторих коридорах та вестибюлях вони не виглядають настiльки нав'язливими i обов'язковими для читання. В кабiнетi ж, куди не глянь – усюди детальнi iнструкцiї, що можна робити, а чого нi: «Спiлкуємося з радiстю», «Все про ВIЛ СНIД», «Наркоманiя та її наслiдки», «Цигарки крадуть життя», «Як не втратити друга», «Куди пiти вчитися пiсля школи» тощо. Дивлячись на таке розмаїття життєвказiв, вiдразу розумiєш, як правильно жити, але при цьому забуваєш для чого. Над стендами, бiля самої стелi – галерея портретiв видатних педагогiв, двох з яких я впiзнала. Макаренко i Сухомлинський осудливо дивилися на мої iронiчнi оглядини педагогiчного святилища.

– …думаю, це вдала iдея. Їм сподобається! Будуть радi! Все обмацають, бiгатимуть камерами. Нехай подивляться, що їх чекає у майбутньому, може, й камеру собi виберуть до смаку, – долiтають до мене слова Капiтолiни Михайлiвни i я усвiдомлюю, що, заворожена виховним впливом кабiнету, прослухала добру частину тiєї справи, через яку мене власне i запросили.

– Перепрошую, про яку iдею ви говорите?

– Вiкуля, слiд бути уважнiшою. Ми щойно вирiшили, що ви поведете наших дев'ятикласникiв на екскурсiю до тюрми.

– Я?!

– Звичайно, це iдеальний виховний захiд! А який вiн має психологiчний ефект! Прихований вплив на пiдсвiдомiсть. Нашi дiти все побачать своїми очима i зроблять правильнi висновки!

– А хто вибере камеру до смаку? – спантеличена, я не можу дiбрати про що йдеться, який психологiчний вплив, до чого тут взагалi я.

– Та це я так, жартую. Хоча в 9-В є й такi, кому вже зараз варто камеру приглядiти. Он Лiля Фещенко, – це ж майбутня мамка публiчного будинку. Що вона виробляє! Сама гуляє й iнших пiдбурює. Вона з Олечкою в одному класi, справжнiй жах, – Капiтолiна Михайлiвна киває в сторону своєї протеже, яка ствердно закочує очi. – А Гумiнський Федько! Справжнiй уркаган, йому ця екскурсiя, як дорога в рiдний дiм, йому та Сашковi Власенко…

– Зачекайте, – кажу. – Чому я повинна вести дiтей на цю екскурсiю? Навiщо їх взагалi вести до тюрми?

– Вiкуля, – це звернення мене паралiзує, я втрачаю усi можливостi свiдомого опору, вiдчуваючи себе безпорадною дурепою, – будь уважнiша. Ти у наступну п'ятницю ведеш 9-В на екскурсiю у тюрму. Кому, крiм тебе, я можу це довiрити?! Це

ж важливий виховний захiд, його мета – профiлактика злочинностi серед неповнолiтнiх.

Ця сакраментальна фраза завершувалася такою жирною крапкою, що я не наважилася сперечатися далi.

У тюрмi нас зустрiли радо. Я та сiмнадцять обраних дев'ятикласникiв несмiло тупцювали фарбованими коридорами. Мiсцевий екскурсовод у синiй формi показував нам примiщення усiх етапiв ув'язнення. Спочатку вiдстiйник – малесеньке примiщення пiвтора на пiвтора метри з вузенькою лавкою сантиметрiв на п'ятнадцять. Тут засудженi (iнколи по п'ять-сiм осiб одночасно) чекають на так звану прийомку. Далi їх оглядають, здiйснюють ревiзiю речей, миють та розподiляють по камерах. Ми йшли й дивувались: як ув'язненi знаходять свої камери? Коридор довжелезний, всi дверi однаковi, з маленькими квадратними вiконцями – як вирахувати свої? Огледiли камери, вийшли у двiр. Враження такi, немов опинилися у глибокому колодязi: сiре дно, з бокiв обшарпанi стiни. Жодного ув'язненого ми так i не побачили.

Школярi поводили себе, всупереч усiм прогнозам Капiтолiни Михайлiвни, тихо, вiдчувалася нiяковiсть. Хлопцi намагалися жартувати, але якось не пiшло. Лiля Фещенко у першiй же кiмнатi розридалася. Дiвчата пояснили: в неї тут батько вiдбуває покарання.

Вийшли пригнiченi. На вулицi накрапує дощ. Думала поговорити з дiтьми. Не вийшло. На недолуге питання «Ну як?» почула окремi смiшки та вiдчiпне «Нормально».

 
Р. S. Досi не зрозумiла глибокої виховної мети тюремного походу. Залякати, засмутити, ввiгнати у депресiю, що ще? Якщо згадати Гете, то якими стануть цi дiти у результатi таких виховних старань?
 

УРОКИ СЕКСУАЛЬНОЇ ГРАМОТНОСТI

 
«Нi!» сексуальнiй безграмотностi!
 

Авторство проекту пiд назвою «Уроки сексуальної грамотностi» цiлком i повнiстю належить Капiтолiнi Михайлiвнi, завучу з виховання, невтомнiй жницi дидактичної ниви. Якось вона побувала на конференцiї, присвяченiй проблемам статевого виховання пiдлiткiв, i вирiшила запровадити усе почуте в стiнах школи. Виконавцем без права оскарження було призначено мене, шкiльного психолога.

Якби Капiтолiна Михайлiвна запитала мене про доцiльнiсть такого заходу або хоча б натякнула на iдею його впровадження, я б, можливо, i вiдкараскалась. Однак, знаючи мою «вередливу натуру», вона пiшла iншим шляхом. I коли я, нiчого не пiдозрюючи, з'явилася на чергову нараду, то була просто поставлена перед фактом грандiозного задуму. Все органiзували так хитромудро, що я й на хвилину не сумнiвалася у тому, що iдея пропагується мiськвно та повнiстю пiдтримується нашою директоркою. Нi те, нi iнше не могло бути заперечене, тому я вiдповiла «Так точно» i взялася до справи. Значно пiзнiше, за хитрим поглядом та нестерпним кураторством Капiтолiни Михайлiвни, я зметикнула звiдки дме вiтер.

Експериментальним призначили найнеблагонадiйнiший, з точки зору головної виховательки, 9-В. Кожного тижня я мусила збирати дiтей пiсля урокiв i, цитую: «…використовуючи психологiчний вплив, попереджати раннє статеве життя та розповсюдження венеричних захворювань». На моє зауваження про вiдсутнiсть медичної освiти Капiтолiна Михайлiвна притягла швидку допомогу у виглядi шкiльної медсестри, котра й стала моєю спiвучасницею. Спiвучасть передбачала здебiльшого забезпечення спецiальною лiтературою та наочним приладдям на кшталт презервативiв.

Сексуальна безграмотнiсть лiквiдовувалась у звичайнiй шкiльнiй аудиторiї, на дверях якої Капiтолiна Михайлiвна завбачливо причепила табличку з назвою проекту та розкладом роботи. Прикол полягав у тому, що примiщення (одне з небагатьох вiльних у другу змiну) належало 1-Б класу, i ми були вимушенi проводити сексуальний лiкбез в оточеннi розрiзної абетки, розлiнiяної дошки, мудрої сови та iнших казкових героїв. Що вже казати про отетерiлих батькiв першокласникiв, якi ознайомились iз вивiскою на дверях класу, де вчаться їхнi дiти.

Отже, перша зустрiч. Заходжу в клас i бачу: купка дев'ятикласникiв-акселератiв, пiдпираючи колiнами дитячi парти, гигоче із вочевидь непристойного жарту. На дошцi намальована якась каракуля з очима та пiдписом «Вася голубан».

– Привiт, – кажу. – Вася сам портрет зiтре чи залишимо для нащадкiв?

– А що я? – обурюється Вася Нiколаєнко (єдиний вiдмiнник у класi), – хто малював, хай той i витирає.

– Я тобi таке потiм знаєш де намалюю… – огризається Федько Гумiнський (вiдомий хулiган та улюбленець дiвчат), але йде до дошки i картинно розтирає свою творчiсть.

– Так, – продовжую бесiду, – встаємо з-за парт, беремо стiльчики i сiдаємо в коло. У нас сьогоднi тренiнг!

– А практика буде? – нахабнiє Федько, – я безграмотний, менi практика потрiбна, сексуальна!

– Звичайно, – парирую, – спостерiгатимемо за рибками.

Врештi-решт розсiлися. Пропоную взяти листки паперу i написати свої очiкування вiд роботи, запитання, якi цiкавлять. Попереджаю, що за кожну непристойнiсть буду штрафувати: доведеться купувати усiм булочки, розставляти стiльцi, надягати куртки або ще щось таке. Без непристойностей не обiйшлося, тож Федько разом iз Сашком Власенком вiдбувають покарання, – перевертають задертi черговими стiльцi у природне положення. Втiм, навiть ця звичайна «процедура» не обходиться без вульгарних натякiв про «догори ногами» i «камасутру».

Перше заняття – звичайне знайомство. Прошу по черзi розповiсти про себе, свої захоплення та улюбленi справи. Пiдлiтки мовчать або вiджартовуються, говорять щось вiдчiпне. Тодi пропоную уявити себе справжнiм дворянином i намалювати власний герб, зобразити на ньому власнi мрiї, тварину або рослину-тотем, написати девiз.

Пiсля пiвгодинного сопiння, перешiптування, пiдглядання та смiшкiв всi по черзi демонструють напрацьоване. Лiля Фещенко (дiвчинка, батько якої вiдбуває виправний строк, агресивна, але вразлива) зголошується першою. Її герб – зламана троянда, яка з корiнчика пускає новий листок, девiз «Нас не зламати». Лiля без жодних коментарiв пустила папiрець по колу, дочекалася, доки повернувся, склала i сказала: «В мене все». Iншi дiти також не говiркi. В кого на малюнку деревце, в кого пташенята у гнiздi, в кого гора i птах над нею. У Васi Нiколаєнка герб найзрозумiлiший: лавровий вiнок та гусяче перо. Гордо повiдомляє, що стане письменником або вченим. Вiдразу отримує нове прiзвисько «гусь учений». Федько Гумiнський показує своє творiння останнiм. Дивно, але соромиться. Нарештi повертає листок обличчям до однокласникiв i демонструє робота. Пояснює, що це трансформер, може бути ким i коли захоче, нiчого не боїться, завжди досягає мети. Це i є його девiзом. «Теж менi, трансформер! А якщо його трансформатором по пицi?» – глузує Сашко Власенко i миттєво отримує штурхана, вiд якого опиняється на пiдлозi. Знову регiт, розворушилися.

– А коли ж про секс? – не зрозумiла, хто вигукнув.

– Буде i про секс. Вiзьмiть новi аркуші. Це анонiмне опитування, i вiд вашої правдивостi залежатиме наша подальша робота. Поставте позначку власної статi та плюсик, якщо мали досвiд статевих стосункiв, i мiнус – якщо такого досвiду не було.

Збираю листочки, ховаю у папку. Дякую за роботу i кажу, що на сьогоднi усе: «Чекатиму через тиждень». Повставали з мiсць, поставили на мiсце стiльчики, виходять з класу. Вже за дверима чую: «А ти що поставила, плюсик? – Вiдчепись придурку».

Кiлькiсть плюсикiв вразила. Семеро з дванадцяти дiвчаток та двоє з п'ятнадцяти хлопчикiв. Тенденцiя закономiрна, але семеро?! Їм же ж максимум по чотирнадцять. Безграмотнiсть? Вони ще й мене повчити можуть. Далi, читаючи очiкування та питання, починаю розумiти, з якими дiтьми стикнулася. Ну чого варте: «Якщо ми цiлуємось взасос, я можу завагiтнiти?» або «Правда, якщо уявляєш хлопця на унiтазi i тобi не противно, це справжнє кохання?» або «Навчiть ходити так, щоб нiхто не зрозумiв, що я ще незаймана». Як пiзнiше з'ясувалося, хлопцi проводили своєрiдну дiагностику: за ходою, покачуванням стегон, вiдстанню мiж ногами та iншими, лише їм вiдомими параметрами, констатували статевий досвiд або його вiдсутнiсть. Якщо дiагноз – «незаймана», бiдну дiвчину зацьковували. Наприклад, на титульнiй сторiнцi кожного зошита противним флуоресцентним фломастером виводили слово: «целка».

Кожне наступне заняття ми присвячували окремiй темi. Вiд будови статевих органiв, що стало одкровенням для бiльшостi моїх пiдопiчних, до венеричних захворювань та контрацепцiї. Я довго думала i вирiшила не дiлити групу на хлопчикiв i дiвчаток. Всi теми обговорювалися спiльно, навiть такi дражливi як менструацiя або ерекцiя. Смiшкiв та дурних жартiв, звичайно, уникнути не вдавалось, однак їх припиняла сама аудиторiя i жартiвникам пiсля того не було вельми весело. Я прагнула вiдiйти вiд медично-книжного штампу i намагалася поєднувати фiзiологiю з психологiєю. Гарячу дискусiю викликала, наприклад, проблема «Як вiдмовити хлопцевi». Ми довго шукали унiверсальну формулу вiдмови. Хлопцi смiялися, що аргументи погано дiють на гормони, але, на диво, найдiєвiшi вiдмови пропонували саме вони, як-от: «Ти вже готовий стати батьком?»

 
Р. S. Не знаю, дякувати чи нарiкати на Капiтолiну Михайлiвну, але я не шкодую про жоден з «урокiв сексуальної грамотностi». Можна багато дискутувати про кориснiсть такого iнформування пiдлiткiв («Менше знаєш – краще спиш»), але важко уявити цiкавiшi для них теми. Навряд чи шкiльнi шибайголови сидiтимуть на перших рядах та в усi вуха слухатимуть iнший, «безумовно кориснiший» предмет.
 

ЗВЕРНIТЬ УВАГУ НА ПОВЕДIНКУ…

 
I на найкращого вчителя знайдеться своя «катастрофа»
 

Початок листопада. Моя адаптацiя до школи йде повiльно, але бiльш-менш успiшно. Вже iдентифiкую себе з посадою, зi мною вiтаються вчителi, пiзнають у коридорах дiти. Останнi бiгають до мене в кабiнет прогулювати набридлi уроки i жалiтися на вчителiв. Оце вона i є – довiра!

На роботу люблю ходити – обов'язково йду пiшки. Ранiшнє сонечко пуляє промiнцями крiзь вiї. Прохолодно i сонячно. Думаю про те, хто сьогоднi прийде на консультацiю, що робитиму. Не встигаю увiйти на подвiр'я школи – здалека бачу й чую Ольгу Вiкторiвну.

– Психолог! – кричить, – я зараз до вас зайду, приведу одного! Ви ж психолог – може, зробите щось із цим жахом!

Що i з ким маю зробити – не второпала. Звiдки жах, теж не зрозумiла. Ольга Вiкторiвна щойно взяла перший клас. Дiти як дiти. Я намагалася з ними працювати, проводити уроки розвитку з цiлим класом – нiчого не вийшло. Розбiгаються в усi боки, як мурахи, пищать, задають купу питань, висять на рукавах, – аж голова паморочиться. Почала збирати невеличкi групки (по 5-10 вередунiв) – нормально, вже й лад можна навести. Ольга Вiкторiвна завжди вражала мене своїм органiзаторським вмiнням. Дiти слухаються її з першого слова, з першого погляду, i кiлькiсть учнiв не має значення.

Спостерiгаючи за нею, я вiдчувала себе в казках Кiплiнга. Цiлий клас метушливих пташенят завмирав перед гiпнотичним поглядом грацiйної Нагайни. Слово – i в повiтрi висить тиша, рух – i дитячi погляди звертаються в потрiбному напрямку, ще рух – шарудять аркушi абетки – клас вчиться. Цiкаво, що сталося, що нажахало всесильну володарку класу?

А стався звичайний бунт. У класi з'явився такий собi Рiкi-Тiкi-Тавi! Маленький герой-одинак, що вирiшив повстати проти численних правил i заборон класного життя.

Iван Голенко потрапив у клас Ольги Вiкторiвни випадково. Запитаєте, як це? Поясню. Спочатку невелика преамбула. Ольга Вiкторiвна у школi та за її межами користується великого повагою i авторитетом. Щоб влаштувати власне дитя до неї у клас, батьки домовляються заздалегiдь i навiть погоджуються вiддати дитину до навчання на рiк ранiше або пiзнiше, аби лишень до омрiяної вчительки. Чим вона їх так приваблює, для мене й досi секрет. Може, i справдi щось гiпнотичне. Так от, Iванчина мама принесла документи в останнi днi прийому, коли класи були вже сформованi i, за iронiєю долi, малий бешкетник втрапив до класу вчительки, про авторитет i найкращiсть якої вiн анiчогiсiнько не знав.

Ольга Вiкторiвна з'явилася в моєму кабiнетi, ледве я встигла сховати у шафу куртку та зачесати волосся.

– Ось, це вiн, це просто жах, це ж не дитина, це катастрофа! – кричала авторитетна вчителька, тягнучи за червоне вухо перелякану «катастрофу».

Перш за все я спробувала вiдiрвати хлопчика вiн чiпкого захвату побiлiлих пальцiв. Пiсля кiлькох спроб – вдалося. Iванко дивився на нас як на схиблених i, гадаю, хлопець мав рацiю. Усвiдомивши весь абсурд ситуацiї, Ольга Вiкторiвна дозволила йому пiти в клас, де вiн мав «сiсти за парту, нi з ким не розмовляти i чекати, доки вона не прийде». Наперед сумнiваючись в тому, що цей «просто жах» виконає iнструкцiї, я мовчки провела хлопчика до класу – просто не знала, що сказати. Iванко заговорив першим.

– Ти ж психолог? Ти приходила до нас, гралася.

– Так, – кажу.

– Забери мене з урокiв, пограймося, я тобi загадки позагадую.

Так ми i домовились. Я подумала, що i Ольга Вiкторiвна буде вдячна, якщо я заберу хлопчика на деякий час.

Повернувшись до кабiнету, я почула iсторiю стосункiв мiж «найкращим вчителем» i «катастрофою». Жодні спроби вплинути на Iванка не мали успіху. Вiн робив що i коли заманеться. Мiг витягти бутерброд посеред уроку, почати наспiвувати собi пiд нiс, встати i вийти в туалет або сказати: «Ви це вже розповiдали i менi не цiкаво». Великих зусиль коштувало Ользi Вiкторiвнi навчити його звертатися до неї на «Ви» та по iменi i по батьковi. Ще одна проблема – Iванчина мама, яка теж нiяк не могла зрозумiти нi вимог вчительки, нi її праведного гнiву. Вона обстоювала думку про те, що дитину не можна нi до чого примушувати, а тим паче терпiти голод або контролювати iншi нагальнi потреби.

Конфлiкт, що загрожував крахом вчительського авторитету, досяг точки кипiння сьогоднi зранку. Справа в тому, що вчора пiсля урокiв Ольга Вiкторiвна написала на дошцi слова, які, на її думку, мали присоромити i Iванка, i його маму: «Шановнi батьки, звернiть увагу на поведiнку Iвана Голенка. Учень першого класу не може так поводитись. Це – ганьба». Вчителька розраховувала, що батьки, забираючи дiтей зi школи й ознайомившись iз написом, забезпечать «народний осуд». Але ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Зайшовши вранцi у клас, Ольга Вiкторiвна побачила на дошцi iнший напис. Незугарним дитячим почерком без жодної помилки там були старанно прописанi (правильнiше сказати, виправленi в необхiдних мiсцях) такi слова: «Шановнi дiти, звернiть увагу на поведiнку Ольги Вiкторiвни. Вчителька не може так поводитись. Це – ганьба».

 
Р. S. Я забрала Iванка з урокiв того дня i ми довго спiлкувалися, гралися i навiть пройшли кiлька тестiв. Згодом я розмовляла з його мамою. З'ясувалося, що Iванко – хлопчик розвинений iнтелектуально, його показники вищi за середнi, єдина проблема – розлади довiльної регуляцiї. Проблеми самоконтролю пов'язанi зi станом здоров'я – вегето-судинна дистонiя, частi застуди, розлади травлення.
 

ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ СНIГ…

 
За дiагнозом «дитяча брехня» часто ховаються дорослi помилки
 

Iсторiя з Iванком Голенком була набагато глибшою, нiж видавалося на перший погляд. З кожною нашою зустрiччю цей першокласник дивував мене дедалi бiльше. Його пам'ять – просто феноменальна, обсяг знань виходить далеко за стандарти, фантазiя – не знає меж. Стандартнi тести на визначення iнтелектуальних здiбностей хлопчик брав легко i з першої спроби.

Нашi зустрiчi з професiйних консультацiй непомiтно перетворилися на дружнє й взаємно цiкаве спiлкування. Ми розглядали дитячi енциклопедiї, якi малий приносив з дому, розв'язували задачi на кмiтливiсть, читали, малювали, iнодi пили компот та їли кренделики, якi я купувала в їдальнi.

Головним героєм Iванчиних розповiдей був його тато, – найкращий у свiтi. Хлопчик розповiдав про те, як вони проводять вихiднi: їздять за мiсто або до Києва у цирк, театр чи зоопарк. Казав, що кожного вечора вони з татом читають книжки або дивляться телевiзор. Цi iсторiї були яскравi, сповненi рiзноманiтних деталей. Насторожувало те, що мама й бабуся в розповідях малого майже не згадувалися. Проте я довго не звертала на це увагу, як i на окремi дрiбнi суперечностi. Думала, фантазує дитина i нехай. Насправдi я заслуховувалася тим, як Iванко говорить, як красиво добирає слова, будує речення. Важко вiрилось, що так розповiдає семирiчна дитина.

– Чим займався на вихiдних? Я за тобою скучила.

– А я нi! Ти не повiриш, – ми були на «ти» з першого знайомства, – ми з татом їздили в лiс. У лiсi холодно, але ми не змерзли, бо пили гарячий чай з шоколадом.

– А що ж ви робили у лiсi в таку пору? – за вiкном листопад, але вже впав перший снiг.

– Ходили дивитися, де снiг починається.

– Як це?

– Хiба ти не знаєш? Снiг починається в самiй гущавинi. Там величезнi замети. Вони все лiто ховаються пiд землею, а потiм збираються в центрi великої галявини, у самiй гущавинi лiсу.

– Як же вони потрапляють на небо? Снiг же з неба падає!

– Як ти не розумiєш? Їх туди приносить вiтер, сильний вiтер! Невже ти гадаєш, що снiг починається в небi?! Як би вiн втримався на хмарах? Га? Нi, снiг живе в лiсi. Влiтку – пiд землею, взимку – на галявинах. Вiтром пiднiмається у небо, а вже потiм падає на нас, на мiсто. Зрозумiла?

Я розумiла, що це дитячi фантазiї, тому не непокоїлась. Навпаки, думала, наскiльки чудово, що дитина вмiє так фантазувати: виросте – буде письменником. Бити на сполох почала Ольга Вiкторiвна. Вона перестрiла мене в коридорi (до мого кабiнету не заходила жодного разу пiсля випадку з дошкою).

– Iванко бреше! – повiдомила вчителька, наче викрила малолiтнього злочинця.

– Чому ви так думаєте?

– Це не я так думаю, це дiти помiтили. Вiн розповiдає, що у нього в столi живуть гномики, говорить, що у нього з батьками є власний будинок. А в них не те що будинку немає – батько пiвроку тому з родини пiшов! А Iванко бреше, що тато його зi школи забирає.

– А хiба нi? – я сама не раз чула вiд Iванка, що вiн мусить бiгти, його ж бо тато чекає.

– Нi, не забирає. Iванко чекає доки дiти розiйдуться з продовженого дня i сам iде додому. Вчора простежила.

Перед тим, як розпитати про все самого Iванка, я вирiшила поговорити з його мамою. Надiя Iванiвна, цiкава екзальтована жiнка, прийшла на консультацiю через кiлька днiв пiсля мого дзвiнка. Її обережне ставлення не дивувало. Зважаючи на попереднi подiї, школа не заслуговувала на материнську довiру (Надiя Iванiвна вже домовлялася про переведення сина у прогiмназiю по сусiдству).

Я розповiла про те, що вже кiлька тижнiв працюю з її сином, про те, який вiн цiкавий i розвинений хлопчик, а також про його бурхливу фантазiю i пiдозри класного керiвника. Надiя Iванiвна уважно мене слухала i раптом… сльози полилися з її очей без будь-якого мiмiчного попередження. Я розгубилася, не була готова до такої реакцiї, не вiдразу знайшла носовичок. Ми довго мовчали. Надiя Iванiвна не пiднiмала очей i нарештi розповiла про те, як пiшов чоловiк, як страждав Iванко i як, непомiтно для усiх, почав фантазувати про маленьких гномикiв, що живуть у його письмовому столi i перешкоджають робити уроки, про злу вiдьму, яка заважає дiтям на уроках, про те, як вiн ходив дивитися, де починається снiг… Спочатку нiхто не звертав особливої уваги. Але Iванко продовжував вигадувати i чим далi – тим глибше занурювався у свої фантазiї. Батько за увесь цей час не зателефонував жодного разу, а хлопчик чекає i навiть пересiв зi свого улюбленого стiльця на кухнi на iнший – ближче до телефону.

Надiя Iванiвна пiшла, а я довго думала про Iванка та його фантазiї. Кожна має пiд собою реальну подiю i допомагає хлопчиковi сховатися вiд того, що його травмує. Такий собi психологiчний захист. Гномики, вiдьма, снiг, батько, котрий чекає бiля школи…

Р. S. Наша наступна з Iванком зустрiч була останньою перед тим, як його перевели до iншої школи. Ми зiткнулися на сходах i я запросила його на компот. Хлопчик спочатку не хотiв зi мною розмовляти: його насварили за брехню i вiн ображався i на мене, i на вчительку, i на однокласникiв. Але з'ївши половинку кренделика, зiзнався, що скучатиме за мною.

– Скажи чесно. Ти вiриш, що снiг починається у лiсi?

– А вiн там починається?

– Звичайно. Скоро зателефонує тато, ми вiзьмемо тебе з собою i ти сама все побачиш.