Текст книги "Записки шкільного психолога"

Автор книги: Вікторія Горбунова

ПСИХОЛОГIЯ ЧИ ТЕСТОЛОГIЯ?

 
Не перетворись на тестолога!
(п'яте правило психолога)
 

Спокуса, що повсякчас чатує на юних i не дуже психологiв, – продемонструвати усiм навколо результати власної дiяльностi. Виникає непереборне бажання довести свою важливість, показати, що твоя робота потрiбна, що вона приносить результат. Скажете, цiлком нормальнi прагнення? Згодна. Але на вiдмiну вiд вчительської, наша служба «и опасна, и трудна, и на первый взгляд как-будто не видна». Неможливо навчити людину не створювати проблем собi та iншим так само швидко, як розв'язувати задачi на двi дiї. Життєвi правила набагато складнiшi за граматичнi, а поведiнковi реакцiї вибуховiшi за хiмiчнi. В психологiї не може бути швидкого результату. Це аксiома.

Проте серед психологiв, так само, як i серед учнiв, є такi, що можуть спростувати будь-яку аксiому. Не нарiкатиму на колег, якi прагнуть миттєвого результату, адже сама не встояла i…

Розумiєте, в нашiй найкращiй школi i психолог повинен бути найкращим. Людину судять за результатами її працi. Три мiсяцi моєї роботи результатами не вражали. Вчителi буле не дуже задоволенi «зеленим психологом», що «пхає носа не у свої справи».

Капiтолiна Михайлiвна кiлька разiв пiд час занять знаходила в моєму кабiнетi старшокласникiв. Iвана Голенка, як висловилася Ольга Вiкторiвна, «пiсля психологiчної обробки» мама перевела в прогiмназiю. Правда, дiти 5-Б стали набагато спокiйнiшими i вчаться краще, але на педрадi дiйшли висновку, що «вiдбулася природна адаптацiя», тож я, зрозумiло, тут нi до чого.

Емоцiйне вигоряння пiдкралося непомiтно. Спочатку стала запiзнюватись на роботу i забувати про домовленостi з вчителями. Далi – гiрше. Застудилася, заховалась у хворобу. Знайшли. Зателефонувала директорка:

– Припиняй хворiти. Нема коли. Роботи купа. До нас через два тижнi мають приїхати гостi, комiсiя з мiнiстерства. Їх треба вразити. Зрозумiла?

– Зрозумiла. А чим?

– Будемо тестувати школу на iнтелект!

– Всю?!

– А як ти думала? Звичайно всю! – доки я встигла переварити новину, в трубцi уривчасто загудiло.

Йдучи в понедiлок до школи, я намагалася придумати спосiб, яким чином протестувати усю школу (дві тисячі дiтей) на iнтелект i навiщо це потрiбно?

– Ти як маленька, – вiщувала Iнга Iванiвна. – Сама жалiєшся, що не бачиш результатiв своєї роботи. Ось i побачиш. Будемо знати iнтелект кожного, комiсiї покажемо графiки там рiзнi, дiаграми. Далi – тенденцiю вивчимо. Клас! – сама вiд себе радiла директорка, щиро не розумiючи моїх вагань.

– Але що це нам дасть? Iнтелект – показник динамiчний. До того ж, для рiзних вiкових перiодiв розробленi рiзнi тести, їх результати майже неможливо порiвнювати мiж собою. I як можна продiагностувати за два тижнi стiльки дiтей? Продiагностувати можна, а обробити результати?! – Зупинись! Я вже всiх повiдомила! Будемо тестувати!

– А?…

– Думай сама!

З начальством не сперечаються. Пiсля пiвгодинного обдумування способiв самогубства я спiймала себе на тому, що майже згризла олiвець. Цей шматочок скалiченого дерева привiв мене до тями i, за словами директорки, до «фантастичної думки», яка полягала в тому, щоб зробити не просто тестування, а комп'ютерне тестування. По-перше, так можна реально встигнути за два тижнi, по-друге, – створити таку iмiтацiю кипучої дiяльностi, що комiсiя буде не просто задоволена, – вражена.

Спонсором цiєї акцiї став мiй науковий керiвник: дав менi комп'ютернi тести, показав, як ними користуватися та коригувати iнтерпретацiї з мiнiмальними затратами сил та енергiї. Я йому завдячую багато чим, але найбiльше – життєвою фiлософiєю: «Не створюй зайвих проблем, а тi, що є – вирiшуй у мiру надходження!»

Школярi шикованими рядами йшли на тестування в єдиний комп'ютерний клас школи, вислуховували мої iнструкцiї i смiливо тисли на клавiшi, оголюючи свiй iнтелект перед проникливими програмами. Бiднi комп'ютери хiба не димiли вiд напруги, але за них i димiв, i кипiв наш вчитель iнформатики Роман Петрович. Його душа не могла витримати такого вандалiзму. Цiлий тиждень «цi ненормальнi дiти» мучили його «нещаснi машинки». Погодьтеся, вислови заслуженого вчителя цiкавi саме в порiвняннi.

Соромно сказати, але я навiть задоволення відчула, збиваючи у рiвненькi стосики роздрукiвки тестування. Це ж стiльки роботи, стiльки результатiв! Приїхала комiсiя. Наша школа знову найкраща. I ось вона, жадана мить – на педрадi, перед усiм колективом, директорка висловлює менi подяку за «сумлiнну працю на благо рiдної школи»!

Поступово гордiсть вiдпустила, на її мiсце прийшли докори сумлiння i усвiдомлення дурної роботи. Але от дилема: що краще – працювати на користь iнших i не отримувати за це нiякого визнання, чи працювати на результат i схвалення, не приносячи жодної користi?

 
Р. S. Схожу за цинiзмом, але меншу за масштабами iсторiю переповiв менi колега. Його дружина прийшла на декретне мiсце психолога в один із провiдних дитячих садочкiв нашого мiста. Психологiчна фiшка садочка – робота над пiдвищенням демократичностi у спiлкуваннi вихователiв з дiтьми. П'ять рокiв поспiль психологи дiагностують цю саму демократичнiсть i звiтують про її невпинне зростання. Прикол у тому, що за цi п'ять рокiв демократичнiсть досягла i перевищила сто вiдсоткiв! Круто?
 

СИЛА ДIАГНОЗУ

 
Слово має велику силу i не має зворотньої дiї
 

Цю iсторiю можна, з деякими обмовками, вiднести до здобуткiв мого тестологiчного минулого. Слiд зауважити, я мужньо витримала не лише авральний процес дiагностики iнтелектуального потенцiалу школи, а й процедуру повiдомлення результатiв.

Одне з найважчих випробувань, що менi довелося пережити, – це вчительськi облоги пiд гаслом: «Я про своїх дiтей маю знати все»! Кожен вчитель школи вважав своїм обов'язком прийти й вимагати результати тих злощасних тестiв. Найдотепнiше обґрунтування вимоги – «Як же я їх вчитиму, не знаючи IQ?» Питається, а що ж ви робили увесь час до того?

Спочатку я повiдомляла вчителям загальну iнформацiю про клас, обов'язково вказувала на високий iнтелектуальний розвиток дiтей, вiдзначала кращих, а також тих, хто продемонстрував високi показники розвитку окремих iнтелектуальних здiбностей: словесно-логiчний iнтелект, загальна поiнформованiсть, абстрактне мислення та iншi. Однак цiєї iнформацiї для бiльшостi виявилося замало, вони вимагали коефiцiєнтiв, графiкiв, особливо цiкавилися результатами учнiв, котрі вiдставали у навчаннi.

Надавати такi данi психолог права не має. Нi професiйного, нi морального. Справа у тому, що не вся iнформацiя в руках вчителiв є безпечною для дiтей. Можливо, це звучить безглуздо, однак у недолугих руках кiлька цифр IQ стають дiагнозом, що може скалiчити життя дитини. Якщо вчителi, маючи частковi результати та знаючи лише про кращих дiтей, вже дiлять клас на «розумникiв» i «пропащих», – що буде далi? Дiтей з високими показниками IQ захвалять. Розмножаться такi собi «зiрки», вони з часом увiрують у свою унiкальнiсть, зупиняться в розвитку, спочиваючи на лаврах. Щодо iнших – їх просто зацькують: «що взяти з дурнiв…». Дiти, якi не впоралися з тестовими завданнями через рiзнi причини (хворiли, не мали настрою, злякалися i не зрозумiли iнструкцiї тощо), отримують тавро «вiчних трiєчникiв». Описане в жодному випадку не є плодом моєї хворої фантазiї. Це – класика життя, i не лише шкiльного.

Феномен, коли людину оцiнюють на основi попередньо отриманої iнформацiї, правдивої або хибної, називають ефектом ореолу. Цей ефект тим сильнiший, чим авторитетнiше джерело iнформацiї. Саме тому слово лiкаря, вчителя i, звичайно, психолога має велику вагу. Людина може померти, увiрувавши в хибний медичний дiагноз, а що станеться з дитиною, тестове IQ якої не дотягує до норми? В одному з класичних експериментiв вчителям школи повiдомили результати психологiчного тестування школярiв: одних назвали iнтелектуально розвиненими, а iнших – нi. Iнформацiя не вiдповiдала дiйсностi, серед тих i iнших були дiти з рiзним рiвнем iнтелекту. В результатi дiти, яких характеризували як високо iнтелектуальних, отримували кращi оцiнки, їхнi успiхи пояснювали природними здiбностями, а невдачi – випадковим збiгом обставин. Дiти ж, яким приписували невисокий IQ, навпаки, вважалися неперспективними у навчаннi, а їхнi успiхи – звичайною випадковiстю.

Окрема проблема – нерозумiння вчителями специфiки рiзних психологiчних показникiв. Погодьтеся, важко пояснити не фахiвцевi принцип роботи магнiтно-ядерного резонатора. Так само важко пояснити людинi, котра не має спецiальної освiти, сутнiсть того або iншого психологiчного термiна. Нiколи не забуду, як ще студенткою третього курсу, захоплена дiагностичною лихоманкою, тестувала власного брата, визначаючи риси його характеру. В результатi виявилося, що вiн – лабiльний циклоїд, людина з нестiйкими емоцiями, схильна до циклiчних змiн настрою. Брат не те щоб образився, але й досi пригадує менi, що я обiзвала його «дебiльним циклопiдом». Згодна, вчителi – люди освiченi i не реагують так, як мiй п'ятнадцятирiчний брат, однак у спiлкуваннi з ними також трапляються казуси.

– Вiкторiє Валерiївно, – звертається до мене Роман Петрович, завiдувач кабiнетом iнформатики, де власне i вiдбувалося тестування школярiв. – Я тут глянув на вашi тести i от, хочу запитати.

– Слухаю вас, – вiдповiдаю, а сама не можу зрозумiти, чому Роман Петрович червонiє i починає затинатись.

– Якщо оцiнка, ну наприклад, за словниковий запас 58, а за логiчне мислення 39, що це означає? Старий дурень, так?

– Про що це ви? – i тут до мене доходить, що Роман Петрович пройшов тест, а як перевести сирi шкальнi бали у показники iнтелекту не знає, а тому вирiшив, що у нього низький IQ i що вiн старий…

Менi довго довелося заспокоювати поважного вчителя i пояснювати йому, в чому справа. Коли Роман Петрович зрозумiв що до чого, i пiдрахував, що його iнтелект такий як треба – щастю не було меж. А якби не запитав, посоромився, що тодi? Вiдчуття неповноцiнностi? А як почуваються дiти, чиї результати «не так» проiнтерпретованi вчителями?

Аби уникнути розмаїття психiчних травм, менi навiть довелось пiдготувати рiзнi варiанти вiдмови вiд повiдомлення детальних результатiв тестiв – такий собi алгоритм словесної боротьби з вчительською допитливiстю. Спробую його реконструювати.

На категоричнi вимоги подивитися данi по кожнiй дитинi я вiдповiдала, що, на жаль, такої iнформацiї надати не можу, оскiльки вона конфiденцiйна. За цими словами завжди йшло праведне обурення: як я можу навiть припустити, що вчитель використає данi не на благо дiтям, хто я така, щоб робити подібні припущення, i так далi. Зауважу, в жодному разi я не ставила пiд сумнiв вчительську чеснiсть, моральнiсть чи компетентнiсть. Але кожен вважав своїм обов'язком образитись на мене саме з цього приводу. Цiкаво, чому?

Наступні вимоги зводились до трьох основних варiантiв, на кожен з яких у мене була заготовлена відповiдь. Для того, щоб вчителi залишили мене i кляте тестування у спокої, я вдавалася i до маленької брехнi, i до великих лестощiв.

«Я маю знати про своїх дiтей все, це моє вчительське право!» – «Жодне тестування не замiнить вашого досвiду. Ви й так знаєте своїх дiтей краще за будь-кого. А цi результати лише орiєнтовнi i можуть змiнитися».

«Це необхiдно для правильної органiзацiї навчання». – «Все, чому ви навчаєте дiтей, i без того сприяє розвитку їхнього iнтелекту. Ваша методика дає чудовi результати. Тестування саме це i пiдтвердило!»

«Я хочу повiдомити результати батькам». – «Нехай батьки самi звертаються до мене i я надам усю необхiдну iнформацiю про їхню дитину».

До речi, з батьками i справдi вийшло негарно! За усiма законами професiйної етики психолог має повiдомляти їх про те, що з дiтьми проводитиметься тестування, i навiть брати письмовий дозвiл – пiдписувати згоду на участь дитини у психологiчному дослiдженнi. В моїй ситуацiї це було неможливо: як спитати i отримати дозвiл (нагадаю, я мала продiагностувати iнтелект усiєї школи) у батькiв двох тисяч дiтей за тиждень, я не уявляла, а тому пiшла на посадове порушення, за яке в iншiй країнi вже б вiдбувала строк за ґратами.

Найбiльше диво психологiчного дiагнозу, до створення якого я маю безпосереднє вiдношення, зараз вчиться в одному з престижних унiверситетiв країни, здобуває освiту антрополога. Вiктор Романов, учень 11-А, вважався горем i тягарем нашої школи. Хворий на епiлепсiю, Вiктор не мав друзiв, його уникали, вважали дивним i небезпечним. Хлопець i справдi агресивно реагував на дражнiння й знущання однолiткiв, мiг почати бiйку, перехвилюватися, i тим самим спровокувати черговий напад. Його остерiгалися дiвчата, зачiпали хлопцi, не розумiли, а тому й не любили вчителi, котрi ставили хлопцевi трiйки, аби перевести до наступного класу й швидше позбутися. Вiктор пiшов на конфронтацiю з усiм свiтом: на зло вчителям залишився в 10-му класi, не пiшов у коледж; на зло однокласникам закохався у найсимпатичнiшу дiвчину й упадав за нею; на зло менi люто брався до вирiшення тестових завдань – i вразив усiх! За даними тестування Вiктор отримав найвищi показники IQ серед учнiв старшої школи.

Результати спантеличили усiх. Вчителi i, що цiкаво, сам хлопець, вiдмовлялися вiрити, вважали їх помилкою. Перетестування все пiдтвердило: IQ – 154. З такими показниками у 50-тi роки ХХ ст. до Оксфорду приймали без iспитiв. З тестами не посперечаєшся. Диво, але ставлення до Вiктора у школi змiнилося кардинально: дiвчата почали йому посмiхатися, кокетливо ховаючи очi; хлопцi, вiдчувши власну ущербнiсть, перестали його дражнити; вчителi визнали невизнаним генiєм. Вiктор змiнювався на очах. Виявилося, що вiн цiкавий i непересiчний хлопець, цiкавиться iсторiєю, археологiєю, антропологiєю. Однокласники

з вiдкритими ротами слухали його розповiдi, вчителi пропонували вести уроки. Один iз найкращих випускникiв школи, її гордiсть, мiй успiх!

 
Р. S. Психологiчний дiагноз має дивну силу. Питання в тому, хто i як нею скористається?
 

НЕСТАНДАРТНИЙ УЧИТЕЛЬ

 
Знання – сила!
(Ф. Бекон)
 

Йду коридором, бездумно розглядаю стенди на пофарбованих стiнах. Останнi школярi зникають в аудиторiях. Щойно розпочався урок. У вестибюлi возить шваброю технiчка: «Розходилися тут, ганчiрок на вас не напасешся».

За численними дверима чути життя. Наближаюсь до одних – голосне вчительське питання, уривки дитячої вiдповiдi, вiдходжу – все стихає. Йду повз iншi – лекцiя. За третiми – ледь вловне шарудiння, напевне, контрольна або самостiйна: «Романе – в свiй зошит!» – не помилилася, контрольна.

Раптом – смiх, вибуховий, голосiв у тридцять! Що ж то за урок такий? Крiзь прочиненi дверi бачу чоловiка, рокiв тридцяти п'яти, вiн жваво жестикулює, розмахуючи руками i ногами. Так-так, саме ногами, бо сидить на височезнiй учительськiй кафедрi i щось розповiдає. Прислухаюся – та це ж хiмiя, а на кафедрi – Iгор Олексiйович, хiмiк. Вслухаюсь уважнiше i захлинаюся вiд праведного обурення: вчитель дiлиться з дiтьми рецептом «димовухи», бiльше того – власним дитячим досвiдом пiдкладання сумiшi пiд учительськi столи! Гiдроперит, анальгiн i ще щось треба перетовкти, а тодi зачекати на реакцiю. Iгор Олексiйович, викочуючи очi та передражнюючи голоси, в деталях описує не лише хiмiчну, а й вчительську реакцiю: «З-пiд столу починає валити їдкий смердючий дим, а наша русiчка хапається обома руками за класний журнал, притискає його до грудей i починає волати: "Сабота-а-аж! Проїскi двоїшнiков! Журнал не отдам! Только через мой труп!"» Клас знову гигоче, я не стримуюсь i пирскаю разом iз дiтьми.

– Iгоре Олексiйовичу, а коли вже ми почнемо вчити хiмiчнi реакцiї, коли будемо змiшувати реактиви? – тремтячий вiд смiху голос якогось учня.

– Зараз i почнемо! Вiдкриваємо зошити, записуємо тему… А хто це в нас? Ти ба, психолог. Заходьте, не соромтесь.

Мене викрито. Почервонiла через своє ганебне пiдглядання, вибачаюсь, зачиняю дверi й бiжу до кабiнету – сховатися. Услiд: «Зачекайте, йдiть до нас, це ж так цiкаво!» i дитячий регiт.

Сховалася. Сиджу розмiрковую, що робити далi: «Залишити все як є чи доповiсти директорцi? Хiба це допустимо, розповiдати дiтям подiбнi iсторiї та й узагалi так уроки вести? Даю голову на вiдсiч, що вже завтра половина вчителiв школи спробує на собi тiєї «димовухи»! А може, iз самим Iгорем Олексiйовичем поговорити? Але як? Схопилася, побiгла, наче злодiйка. Що вiн взагалi про мене думає?»

Дзвоник на перерву. Трохи згодом – ввiчливий стук i сiпання дверної ручки:

– Вiкторiє Валерiївно, вiдчинiть. Це Iгор Олексiйович, хiмiк.

«Ага, вже вiдчинила!» Дзвоник на урок. «Ну, – думаю, – пiшов, може, подивитись?» Обережно вiдчиняю дверi… на тобi!

– Вiкторiє Валерiївно, а я вас чекаю. Взагалi-то я стукав, але ви напевно не почули. Можна? – це запитання пролунало post factum, коли Iгор Олексiйович вже сидiв на стiльцi i пригощався цукеркою.

– Чайку?

– Звичайно, – що ж: нахабство за боягузтво, честь по честi. – У нас сьогоднi був веселий урок, даремно ви вiдмовилися вiд запрошення, – iронiя дратувала, виводила з себе.

– Ви вважаєте це нормальним?!

– Що саме?

– Розповiдати дiтям такi iсторiї… Завтра, якщо не сьогоднi, вся школа в «димовухах» буде!

– Ну що ви, у нас угода: експерименти лише на уроках. Якщо хтось порушить правило – всi лабораторнi скасовуються. Лише теорiя, опитування, контрольнi.

– I що, дiє? – намагаюсь зiронiзувати.

– Поки що так.

– В тому то й справа, «поки що»!

– Вже десять рокiв.

– Що? – не зрозумiла.

– Вже десять рокiв, «поки що», сподiватимусь, i надалi так буде. Не нервуйте ви так. Психолог – професiя шкiдлива, я розумiю. Але ж життя прекрасне i сповнене несподiванок. Приходьте до нас на уроки. Вам сподобається.

Сумiш вiдвертого глузування iз доброзичливiстю викликала дивну реакцiю, я розсмiялася, розслабилася, вiдчула себе вiльнiшою, набралась нахабства i запитала:

– А як же професiйнi стандарти, викладацька етика, навчальна програма врештi-решт?

– Чесно?

– Чесно.

– Плювати я хотiв. Для мене головне – розумiння в очах, любов до предмета i вiдверте захоплення мною! Я живу заради цього.

– Але…

– А ви приходьте до нас на уроки.

 
Р. S. Я прийшла. Один раз, потiм другий. Нiколи не розумiла i не любила хiмiю. До цього, а може до нього. Окрiм рецепту «димовухи», дiзналась, як добитися зеленого кольору вiд рудої фарби для волосся, запалити синє вогнище, синтезувати запах полуницi та риби, i ще багато такого, про що встигла забути. А ще я навчилася смiятися на уроках! Вiльно, голосно, вiдверто, без остраху заробити «незадовiльно» за поведiнку.
 

ЗАЙЧАТА, ПIДНIМIТЬ ЛАПКИ

 
Заслужений вчитель = дресирувальник?
 

Працюючи в школi, я товаришувала з Iрою, Iриною Сергiївною, – першою вчителькою мого улюбленого 4-Б. Причинно-наслiдковi зв'язки я для себе й досi остаточно не визначила. Чи клас менi подобався тому, що я дружила з вчителькою, чи Iра викликала приємнiсть через те, що вчила таких класних дiтей, не знаю.

Дiти й справдi непересiчнi. Усi вони, звичайно, рiзнi: є спокiйнiшi, є бешкетники (спокiйних дiтей не буває), повiльнiшi й кмiтливiшi, вихованi батьками й не дуже… Вражало iнше – їхнє ставлення до своєї вчительки й одне до одного. Де ще можна побачити, щоб дiти, гуртом побивши кривдника, в такому самому складi тягли його до медпункту мастити зеленкою? Або без жодного нагадування провiдували хворих однокласникiв чи проводжали новеньку дiвчинку зi школи додому («щоб їй не було страшно»). Якщо Iрина Сергiївна запiзнювалась на урок, всi сидiли, як мишi, займалися своїми справами, читали книжки абощо; на порушника тишi шикали усiм класом. Я сама була свiдком такої дивини, коли одного разу заглянула в аудиторiю хвилин за десять пiсля дзвоника.

Iра своїх дiтей любила понад усе. Я навiть тривожилася, що буде з нею, коли вони пiдуть у старшi класи?

Опишу трансформацiї, що вiдбувалися з Iриною кожного ранку у школi. Вiдчинялися дверi класу завжди десь за пiвгодини до початку урокiв, заходила молода симпатична дiвчина, скидала курточку, пiдбори, перевзувалась у зручнi капцi, загорталась у шаль, вiдкривала кватирки, поправляла стiльцi, включала чайник. Запах чаю та затишку наповнював повiтря. Я непомiтно для себе закохалась у ранкове чаювання з Iрою. Приходила ранiше, щоб вiдчути себе вдома, побачити, як оживає клас, набирається сил для гомiнкого дня. За кiлька хвилин з'являлися дiти. По одному чи кiлька заглядали, заходили, влiтали, вривалися у клас, вiталися, на ходу стягували шапки, шарфи, курточки. Пiдбiгали одне до одного, до вчительки, сипали смiхом, iсторiями, емоцiями вчорашнього дня, вечора й сьогоднiшнього ранку. Iрина Сергiївна вимагала, щоб до уроку все було пiдготовлено заздалегiдь, до дзвоника, а тому, продовжуючи дiлитись враженнями, дiти вмощувалися за партами i починали зосереджено розкладати речi. Завершивши справу, зривалися з мiсць i бiгли в коридор, де Iра вмовила завгоспа прилаштувати шведську стiнку. Йдучи до свого кабiнету, я дивилася на цих щасливих мавпенят, якi висiли догори ногами й думала: «Пощастило дiтям з першою вчителькою, а може, вчительцi з дiтьми».

Думала iз заздрiстю, оглядаючись на власний досвiд молодшої школярки. Розалiя Йосипiвна, моя друга перша вчителька (ми змiнили квартиру i, вiдповiдно, я пiшла в другий клас до iншої школи), асоцiюється радше з дресирувальником у цирку. Першу вчительку я геть не пам'ятаю, Розалiя Йосипiвна витiснила собою усе. Пригадую її великою, масивною, завширшки як стiл (це, звiсно, дитячi спогади, тому розмiри викривленi, заданi моїм власним зростом та пiдсиленi тогочасними враженнями). Пам'ятаю, як ми приходили до класу на п'ятнадцять хвилин ранiше, але не для того, щоб подiлитись враженнями чи повисiти на турнiках, – «дiти мають бути дiтьми, а не звiрами дикими, заспокойтесь, приведiть себе до ладу i пiдготуйтесь до урокiв!» – вiщувала грудним басом Розалiя Йосипiвна. За п'ять хвилин до дзвоника ми мусили сидiти на своїх мiсцях i чекати схвалення нашої готовностi. Вiдсутнiсть олiвця, гумки або потрiбного зошита каралися додатковими заняттями пiсля урокiв, якi мали «дисциплiнувати дiтей й розвивати їхню уважнiсть». Нiколи не забуду, як за порадою цiєї мучительки батьки змушували мене сторiнками переписувати пiдручники з фiзики – «для тренування уважностi».

Емоцiї, якими сповненi мої дитячi спогади про молодшу школу й першу вчительку, краще заховати якнайдалi, адже психолог не може мати особистих нерозв'язаних проблем. А звiдки ще береться мiй панiчний страх дурної роботи i неадекватнi реакцiї на тиск та жорстку критику?

Вiдкладу ремiнiсценцiї й повернуся до Iрини, iсторiя ж бо ця про неї. Кожен її урок починається з посмiшки й цiкавої iсторiї; якщо хтось із дiтей виконав завдання, вiн може тихо займатися своїми справами, наприклад, читати позапрограмну книжку. Питання про рiвень засвоєння матерiалу Iра формулює таким чином: «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки». Коли дiти не слухаються, а таке з ними трапляється, Iра супить брови i промовляє щось на кшталт: «Я так не хочу сердитися, може, ви самi заспокоїтесь?!» або «Руслан Горненко, ти ж справжнiй чоловiк! Вiддай Олi олiвця i спробуй попросити його так, щоб вона його з радiстю позичила».

Одного разу я стала свiдком того, як Iрина Сергiївна пiдмiняла на уроках iншу вчительку. Про те, що все йде якось не так, я замислилася вже на перервi перед уроком, коли перед класом нас ледве не затоптали кiлька зiрвиголiв, а в самiй аудиторiї усi стояли на головах i вереск перевищував усi можливi децибели. Ситуацiя звичайна, але дiти, як правило, вибачаються, коли налетiли на старшого, i заспокоюються в присутностi вчителя. Все це дивувало й тому, що в цьому класi я була неодноразово, вiн один з найкращих, вчителька – заслужена й з великим досвiдом. Дiти завжди чемнi, слухаються з пiвслова. Тут проходять найкращi вiдкритi уроки, зразковi, i всяке таке.

Наведу свої спостереження за поведiнкою дiтей у присутностi рiдного класного керiвника – Зiнаїди Василiвни. Що б не витворяли вони на перервi, з приходом вчителя – нiби солдатики за командою «струнко» опинялися бiля парт. Руку до вiдповiдi тягнули рiвненько, пiдтримуючи iншою за лiкоть, вiдповiдали гарно, зi вступом та пiдсумком думки, в зошитах теж iдеальний порядок. Зiнаїда Вiкторiвна хвалилася, що за 35 рокiв роботи в її класах не було жодного шульги, всiх «зробила такими як треба». Вишкiл, звичайно. Але ж результати якi!

Що ж сталося з дiтьми?! Їх нiби пiдмiнили. Слова Iрини Сергiївни про те, що урок вже почався, потонули у загальному галасi, плескання у долонi та стукiт по столі теж не дали результату. Поступово все владналося i урок вдалося почати. Назвати його вдалим можна лише з натяжкою – дiти совалися на стiльцях, перешiптувалися, Iринi Сергiївнi постiйно доводилося робити зауваження. I вчителька, i клас почували себе нiяково. Традицiйна фраза «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки» призвела до тихого ступору. Дiти, як зачарованi, мовчки дивилися на вчителя, не розумiючи, що вiд них вимагають. Тиша, що зависла у повiтрi, здалася чимось неприродним, особливо пiсля постiйного шумового фону. Iрина Сергiївна прокашлялась i ще раз повторила прохання, вже по-iншому: «Дiти, хто не зрозумiв, пiднiмiть руки!» Я фiзично вiдчула, як зiтхнув клас, i звичний гомiн вiдновився.

Р. S. Пригадала, як Розалiя Йосипiвна випустила наш клас з молодшої школи й ми втрапили у «великий свiт».

На нас скаржилися усi – досвiдченi вчителi й практиканти, педагоги-органiзатори i прибиральницi, навiть воєнрук жалiвся на нашу некерованiсть. Соцiальна статистика класу теж доволi сумна: троє хлопцiв познайомилися з колонiєю для неповнолiтнiх; вищу освiту з сорока п'яти учнiв класу отримали лише восьмеро. Чому? Думаю, свої плоди дала майстерна дресура. Вирвавшись «на волю», де не було нi заборон, нi команд, ми втратили орiєнтувальний рефлекс, а дехто з нас так i не навчився контролювати себе без сторонньої допомоги.