Текст книги "Записки шкільного психолога"

Автор книги: Вікторія Горбунова

МАЛЮНОК СIМ'Ї

Впертi прагнення дорослих довести кращiсть власної дитини стають нелегким тягарем для неї самої

Чотирикласницю Оленку Войнич привела мама, просила «дати якусь пораду». Її дуже хвилювало те, що в дочки майже немає друзiв i спiлкується вона лише з дорослими. За маминою версiю, Олена занадто розвинена для свого вiку, а тому їй нецiкаво з ровесниками. Проблема бачилась їй у тому, що дитина мусить бути серед однолiткiв, а вирiшення проблеми мама сформулювала приблизно так: «Може, якось пiдтягти iнших дiтей до її рiвня, я маю на увазi найкращих з класу, наприклад, Наталку Лавриненко? Непогана дiвчинка й родина пристойна».

Олена – єдина дитина в сім'ї. Чекали на її появу довго, а тому пестили й плекали як могли. Вихованням здебiльшого займалася бабуся. В садочок дитину не вiддавали – «навiщо зайвi хвороби, та й нормальнi вихователi зараз перевелися». Перед вступом у школу Олена займалася з репетитором «знаючим i дуже авторитетним», а тому на комiсiї показала себе з найкращого боку: читала, писала, декламувала вiршi. В класi спочатку була найкращою. Теперiшнi скарги вчительки на те, що Олена «не працює на повну силу i хапає по верхах», мама класифiкує як «безпiдставне чiпляння». Батькам важливо, щоб дiвчинка «не водилася аби з ким, мала пристойних друзiв». Проблема в тому, що друзiв немає зовсiм. Однокласники не те що цураються, але на днi народження не запрошують, на перервах не спiлкуються й додому Олена йде сама.

Красива доглянута дiвчинка поводилась на консультацiї, немов вередлива принцеса. Стiлець зависокий, тести «якiсь дурнi», i «взагалi що це за питання». Олiвцi її не влаштовували, бо замало кольорiв; малювати за моїм столом вона вiдмовилась тому, що «свiтло падає не з того боку, а це шкiдливо для очей». Дивлячись на маленьку дiвчинку, я бачила перед собою стареньку бабцю, котра все знає i нiчим не задоволена. Навiть мовлення Олени – не дитяче: з дорослими зворотами i не менш дорослими претензiями.

Перша консультацiя не вдалася i, щоб мати матерiал для подальшої розмови, я попросила Олену намалювати вдома свою сiм'ю – власними олiвцями за власним столом – i принести малюнок. Те, що я побачила, психологiчно проаналiзувати було неможливо з кiлькох причин. Дiвчинка стверджувала, що малювала, як я i просила, самостiйно, однак не можна було не помiтити руки дорослого. Замiсть олiвцiв (важливий не лише колiр, а й сила натиску та товщина лiнiй) усi елементи були промальованi фломастерами. Я вирiшила не робити зауважень, тим паче, що критику Олена сприймала неадекватно, а спробувати обговорити малюнок. Найбiльше мене здивувало, що на ньому не було самої авторки. Вiдсутнiсть дитини на малюнку, коли вона зображає сiм'ю, як правило, iнтерпретують як вiдчуття власної зайвостi, непотрiбностi, як наслiдки гiпоопiки (того, що дитиною не займаються, i вона почуває себе iзольованою).

– Олено! – кажу. – Розкажи, кого ти намалювала.

– Хiба не видно? Це бабуся, мама, тато.

– А що вони роблять?

– Чекають мене зi школи. Я зараз прийду i ми будемо вечеряти.

– То тебе немає на малюнку, бо ти ще не прийшла?

– Нi, – зашарiлася Оленка. – Я малюю зазвичай гарно, найкраще в класi, але от себе боюсь зiпсувати.

– Тобi ж хтось допомагав малювати, правда?

– Бабуся, трохи.

– То нехай би й тебе намалювала.

– Та ви що, вона ж не справжнiй художник! Хiба можна…

Розмiри Его цiєї маленької дiвчинки мене вражали ще не раз. Усi однокласники були «дурнi», вони «нiчого не розумiють», «що з них взяти». Вона, звичайно, вiдчувала самотнiсть i страждала вiд цього, але зiзнатися у цьому не могла навiть собi.

 
Р. S. Коли я вiдмовилася «пiдтягувати iнших дiтей до рiвня Олени», а порадила зупинитися у плеканнi комплексу вищостi, помiчати досягнення iнших дiтей i вчити Олену цiнувати їх, бабуся сказала, що з самого початку пiдозрювала в менi «неквалiфiкованого спецiалiста».
Мама, як це не дивно, пiшла назустрiч, зауваживши, що її виховували так само, i їй так само важко було у спiлкуваннi з iншими людьми. Вона пообiцяла спробувати щось змiнити, принаймнi, запросила однокласникiв дочки до себе додому готувати новорiчнi прикраси на шкiльну ялинку. Приз за кращу прикрасу з маминих рук отримала не Олена. Це настiльки вразило дiвчинку, що вона розплакалася i довго не могла заснути, аж доки не прийшла бабуся й не сказала, що нiхто не любить маленьку принцесу бiльше за неї.
 

ЧЕРВОНI ЧОБОТИ

 
Чорт ховається у дрiбницях
 

– Я збожеволiю! Я їх повбиваю, якщо ви щось не зробите! Або я їх, або вони мене… – сльози з-пiд долонь, тiсно притулених до очей, судорожнi схлипування.

– Що сталося? Присядьте, – спершу намагаюся зрозумiти: хто це, що за дiвчина увiрвалася до мого кабiнету, про що вона взагалi говорить?

– Я не знаю, що робити. Я не народжена бути вчителем. Як їх взагалi можна любити, це ж не дiти, це… варвари!

Згодом моя вiдвiдувачка опускає долонi i я з подивом розумiю, що це наша нова вчителька англiйської, Алiна Олегiвна, працює другий чи третiй тиждень. Я з нею не спiлкувалася жодного разу, бачила лише на традицiйнiй п'ятихвилинцi позаминулого понедiлка, коли директорка знайомила колектив iз новою колегою. Алiна Олегiвна почувала себе нiяково, але намагалася справити позитивне враження, розказувала про свої досягнення, говорила, що завжди планувала працювати з дiтьми, що виросла у педагогiчнiй сiм'ї.

– Алiна Олегiвна? Щось сталося?

– Сталося! Вони мене ненавидять! Чому?

– Ви про учнiв?

– Так, про 7-А.

– Про 7-А?

– Так, так, так!!! Це не дiти, варвари! Крiм того, що вони абсолютно некерованi, недисциплiнованi, просто дикi якiсь, ненормальнi, вони повисмикували всi квiти з вазонiв i повпихували назад у землю вiдiрванi патички! Я їх другий тиждень поливаю, не можу зрозумiти в чому справа, а потiм дивлюся – квiти мертвi. Розумiєте, що вони зробили?! Розумiєте?

– Це ж, мабуть, хтось один таке зробив, не весь же клас?

– Весь, весь! Вони спiльники! Я пiдходжу до фiалки, пiдгортаю всохлий листочок, а вiн падає менi на руки, всi листочки падають. Знаєте, як вiдреагував клас? Реготом! Хiба це нормальнi дiти?!

Вони не просто смiялися, вони качалися партами, совали ногами, штурхали одне одного попiд боки!

– А ви?

– А я? А я у вас! Добре, що не у психiатра. Вибiгла з аудиторiї, до директора, побачила ваш кабiнет…

– Добре, що побачили. Скажiть, а iншi класи, iншi дiти?

– А що iншi, iншi теж слава богу… Я розумiю – пiдлiтки… Я все розумiю, але зробити таке!

Ми ще довго розмовляли про школу, про стосунки з дiтьми… Алiна Олегiвна була переконана, що запорука викладацького успiху – це дисциплiна. Вона вимагала вiд дiтей уваги, виконання усiх її вимог, щиро виставляла двiйки. Здавалося, усе йшло нормально, але з приходом зими дiтей нiби пiдмiнили. Учні нiби з рейок зiрвалися. На уроки запiзнюються, постiйно вiдпрошуються в туалет, не можуть зосередитися, погано виконують завдання, а на носi – директорська контрольна.

7-А – найбiльша проблема. Клас маленький, а тому на пiдгрупи не дiлиться. На заняття ходять усi разом – дев'ятнадцятеро осiб, дванадцять з яких – хлопцi. Чого тiльки не вичворювали. Вчительський стiлець крейдою замальовували, жуйками залiплювали, крейду в водi замочували, навiть пластилiном дошку вимащували. Остання крапля – зiрванi й посадженi без корiння назад у горщики квiти.

Ми з Алiною Олегiвною вирiшили цю проблему на загал не виносити, спробувати розiбратися самотужки. Щоправда, коли повернулися у клас, там вже не було жодної душi.

Наступного уроку я прийшла до 7-А на кiлька хвилин ранiше i сiла за останню парту. Ранок розпочався традицiйно. Дiти заходили, влiтали, вповзали, ввалювалися; падали за, на, пiд парти; вiталися, обнiмалися, штовхалися. На мене увагу майже не звертали. Продзвенiв дзвоник. Зайшла Алiна Олегiвна. Привiталася: «Hi, how are you?» Клас хором одповiв: «Fine. How are you?» Розпочався урок.

Дiти чесно старалися вiдповiдати на питання, вести дiалоги, писати пiд диктовку. Здавалося, все гаразд, урок як урок. Але раз у раз хтось зривався на регiт, на дурний вигук чи якусь нерегламентовану витівку. Вiдчувалося, як зростає загальна напруга, навiть агресiя. Врештi-решт Сашко Громич голосно впав зi стiльця i почав вигинатися на пiдлозi, iмiтуючи епiлептичний припадок. Шматок мила у ротi мальовничо довершував картину. Алiна Олегiвна зiрвалася. З криком «Ось бачите!

А ви говорите розiбратися самим! За ними ж тюрма плаче!» вона вибiгла з класу. Бешкетники залишились задоволеними. Вибирати мiж виховною нотацiєю чи з'ясовуванням стосункiв я не стала – вийшла слiдом.

Наздогнавши вчительку далеко за рогом, ледь вмовила завернути до мене, ще раз все обговорити перед походом до директора. Ми заварили мiцного чаю, сiли одна навпроти одної i раптом… У мене аж в очах зайчики застрибали. Алiна Олегiвна сидiла, поклавши ногу на ногу й гойдаючи яскравим-яскравим, червоним-червоним дутим чоботом. В головi сяйнула думка:

– Алiно Олегiвно, а як довго ви в цих чобiтках ходите?

– До чого тут чобiтки? На вулицi зима! А ви в чому ходите?

– I я в чобiтках…

Не впевнена до кiнця у чому справа, я набралася нахабства i попросила вчительку змiнити взуття. Пiсля черги звинувачень у нетактовностi («чого це вона має купувати новi черевики задля моїх забаганок») вдалося пояснити, що червоний, ще й такий яскравий колiр, провокує агресивнiсть, стимулює переключення нервових процесiв, «заводить» дiтей. До того ж, вчителька постiйно ходить класом, а отже, дiти, прикутi очима до чобiт, нi на чому iншому вже й зосередитись не можуть.

 
Р. S. Наступного разу Алiна Олегiвна зайшла до кабiнету з коробкою цукерок i у змiнному взуттi – чорних класичних туфлях.
 

ЛОГОПЕДИЧНI ДИВА

 
Наука, безсумнiвно, може багато, але людське тепло – набагато бiльше
 

Менi пощастило працювати з Iванною Костянтинiвною. Логопед вiд Бога – звучить дивно, але саме про неї. Людина, закохана у свою професiю, вона стала для мене взiрцем того, як слiд працювати з дiтьми. З будь-якими дiтьми.

З ким працює шкiльний логопед? З тими, хто не вмiє до ладу вимовляти слова, плутає звуки та букви на письмi. З тими, кого на професiйному сленгу називають ЗПР-ами (дiтьми iз затримкою психiчного розвитку). Звiдки такi беруться? Здебiльшого із сiмей, у яких на дiтей не зважають, не помiчають, не пiклуються. I ще багато iнших «не». Дитина не може навчитися правильно говорити найчастiше у випадках, коли не чує вiдповiдної вимови вiд батькiв, не має моделi для наслiдування.

Дiти копiюють батькiв у всьому: поведiнцi, iнтонацiях i, звичайно, у звукотвореннi. Моя подруга, наприклад, була вимушена звернутися до логопеда iз своєю донечкою тому, що Аня у свої шiсть рокiв, так само як її мама у свої двадцять шiсть, мала елегантний французький прононс: не вимовляла звук «р». Пiсля систематичного виконання вправ усе владналося, Аня втратила свою «французьку аристократичнiсть».

На жаль, не з усiма дiтьми так просто. У бiльшостi з них вади мовлення, читання, письма – лише симптоми складних проблем психiчного розвитку. Занедбанi дiти недбалих батькiв мають порушення у розвитку пам'ятi, мислення, уваги, не здатні засвоїти програмний матерiал. Iванна Костянтинiвна дiагностує проблему, намагається виправити, а коли нiчого не може вдiяти – веде «на комiсiю», яка вирiшує долю маленьких ЗПР-iв: i далi мучитися у звичайнiй школi чи йти до спецiальної, у класи так званої посиленої уваги.

У Iванни Костянтинiвни чудовий кабiнет-клас, невеличкий, але свiтлий i охайний. Низенькi столи, навколо – дитячi стiльчики. На кожному купа необхiдного матерiалу: iграшки, спецiальнi книжки та зошити. Все здобуто власними зусиллями, бiльшiсть наочностi зроблено своїми руками. Iванна Костянтинiвна показує менi свої багатства, пишається й вiдверто хвалиться своїм найкращим у мiстi логопедичним кабiнетом. А чому нi? Це ж її власноруч виплекане дiтище, її гордiсть, її справа.

Уявiть собi, в цей логопедичний рай вiдразу пiсля останнього дзвоника влiтає юрба гомiнких чортенят. Маленькi нечепури зi скуйовдженим волоссям, брудними руками й такими стiйкими шлейфами ароматiв, що куди там французьким парфумам, летять до столiв, перекидаючи все на своєму шляху.

– Стоп! – перекриває дорогу логопед. – Що ми робимо перед заняттями?

– Миємо руки, розчiсуємо волосся i заспокоюємося! – хором верещать чортенята. В тому самому темпi вилiтають з класу й зникають за рогом, бiля найближчого туалету.

Вдруге до кабiнету заходять поважно, спокiйно, але вже не втримуються бiля самих столiв, штовхаються, прагнучи зайняти краще мiсце. Краще – це ближче до своєї любої «вчительки». Iваннi Костянтинiвнi не подобається, коли її кличуть логопедом та ще й дефектологом, краще вчителькою. «Я працюю з дiтьми. Навчаю їх розмовляти, думати. Кожне з них – маленьке диво, вони усi для мене чудеснi, i вже аж нiяк не дефективнi».

Iванна Костянтинiвна знайомить мене зi своїми «чудами». Данилко – не вимовляє пiвалфавiту. Це дизлалiя – порушення артикуляцiї. Щоб його зрозумiти, варто добряче напружитись. Вади мовлення хлопчик компенсує експресивно. Емоцiї ллються з нього водоспадом.

– Данило, привiтайся з психологом, розкажи, що робив сьогоднi на уроках.

– Пиивiт! – радiсно озивається хлопчик. – Ми пишали i шишали. Мене фалила шителька. Вона поштавила менi у шошит шонешко ша фмаакою. Ше добе, – пояснює менi першачок. На радощах за власнi успiхи вiн аж пiдстрибує на стiльчику.

Зi схожими проблемами у логопедичнiй групi цього року ще троє першокласникiв: двоє Сергiїв i Вовчик. Усi жвавi, метушливi непосиди. Вони розмовляють трохи краще за Данила й прогрес у них помiтнiший.

– А це Сашко, – продовжує Iванна Костянтинiвна. – Сашко, а як у тебе справи сьогоднi?

– Саша сьогоднi втомився, – дивно чути вiд шестирiчного хлопчика мовлення у третiй особi. Здається, це мало минути ще роки в три. – Саша багато вiдповiдає. Болить голова.

Iванна Костянтинiвна стурбовано торкає хлопчика за лоб, хитає головою. Просить мене побути з дiтьми й веде Сашка до медпункту. Сашин дiагноз – аграматизм. Вiн нiяк не може навчитися правильно будувати речення, говорить уривчасто, нiби телеграму вибиває. Його мовлення iнфантильне, характерне для дiтей набагато молодших. До того ж хлопчик не завжди розумiє звернену до нього мову, зокрема питання.

Я намагаюся якось розважити дiтей, запитую в кожного iм'я i прошу розказати кiлька слiв про себе. Оленка, Ромчик, Iгор i Вадим справляють враження контактних i активних дiток. Жваво розповiдають про себе, свої родини, вчителiв, про те, чим займаються у школi. На запитання, для чого ходять до Iванни Костянтинiвни, вiдповiдають з ентузiазмом, навперебiй: «вчимося краще писати, читати, рахувати»; «щоб бути розумними»; «бо нам тут подобається». Як я дiзналася згодом, цi дiти мають розлади шкiльних навичок. Оленка – дисграфiк, тобто не завжди розумiє мовлення дорослих, плутає букви на письмi, переставляє склади. Хлопчики – дизлалiки, не можуть правильно читати: вимовляють слова повiльно, постiйно затинаються, пропускають та переставляють букви й склади, не можуть вiдтворити сутi прочитаного.

Вертається Iванна Костянтинiвна. Говорить, що Саша захворiв i його повели додому. Дiти вiдверто засмучуються, а Данилко витягає зi штанцiв замусоленого льодяника й каже, що занесе його Сашковi.

Знайомлюсь iз дiтьми ближче. Ходжу на заняття, тестую iнтелектуальний розвиток, пiд керiвництвом Iванни Костянтинiвни вчусь проводити корекцiю. Нiколи б не подумала, що працювати зi «складними» дiтьми – справжнє задоволення. Кожен успiх сприймається як власний, кожен правильно вимовлений звук, прочитане чи написане слово – це i моя перемога.

Мої новi улюбленцi, майже усi, демонструють вiкову норму у розвитку мислення та пам'ятi. Проблема полягає, як правило, у дефiцитi уваги з боку дорослих та розладах емоцiйно-вольової регуляцiї. Дiти гiперактивнi, не вмiють контролювати та стримувати себе, їм важко зосереджуватися на якихось дiях, виконувати монотонну дiяльнiсть. Їхнi нервовi процеси неврiвноваженi, збудження переважає над гальмуванням. Радує те, що усi вони, на диво швидко, прогресують.

Оленка, наприклад, навiдрiз вiдмовлялася ходити до школи, гостро реагувала на глузування однокласникiв, кричала й билася. Минуло ледь бiльше мiсяця i дiвчинка стала спокiйнiшою, почала краще писати. Обидва Сергiї та Вовчик вже майже не гаркавлять й не шепелявлять, слова вимовляють до ладу. Хлопцi з таким задоволенням i стараннiстю виконують вправи, що навiть класнi керiвники, смiючись, скаржаться на те, як вони «грасують» при вiдповiдях, смакуючи кожне «р-р-р».

Найбiльша проблема iз Сашком. Вiн говорить вже набагато краще нiж ранiше, до того ж вражає нас своїм оптимiзмом. Однак до завершення корекцiї ще довго. Сашкова вчителька наполягає на комiсiї, скаржиться адмiнiстрацiї школи на нашу бездiяльнiсть. Iванна Костянтинiвна надiї не втрачає, вперто займається з хлопчиком, майже кожного дня забирає його з групи продовженого дня. Чесно кажучи, наполегливiсть логопеда мене вражає. Я не знаю, чи варто сподiватися на диво, але допомагаю чим можу, сама заражена впертiстю.

Основна мета роботи – мотивувати Сашка говорити, говорити правильно. Ми граємося i обов'язково виражаємо своє ставлення до гри словесно. Читаємо цiкавi казки, переповiдаємо їх, iнсценiзуємо. Сашковi завжди перепадають ролi з багатьма реплiками й вiн старається вiдтворювати їх точно за сценарiєм. Хлопчик кожного заняття отримує оцiнки вiд Iванни Костянтинiвни, ставиться до них серйозн. Думаю, для нього вони важливiшi за звичайнi шкiльнi.

Спроба запросити маму завершилася нiчим. Пославшись на зайнятiсть «пiд зав'язку», вона вiдмовилася не лише ходити на заняття, а й займатись iз Сашком удома.

 
Р. S. Дивлячись на стосунки цiєї дивної пари – материнську любов досвiдченого логопеда й безмежну довiру маленького хлопчиська, – я подумала, що наука може багато, але людське тепло – набагато бiльше. Сподiваюся тільки на краще.
 

ПЕРШ ЗА ВСЕ – IНТЕРЕСИ ДИТИНИ!

 
«Гуманнiше – вбити!»
 

Друга чверть добiгла кiнця. Дiти вiдгуляли однi зимовi канiкули, вiдхворiли два карантини i повернулися до працi. Логопедична група поменшала, двоє хлопчикiв – Сергiй i Вовчик – з успiхом завершили програму. Дизлалiки, вони швидко прогресували i вже не мають проблем iз вимовою. Iванну Костянтинiвну, логопеда, а також своїх товаришiв не забувають, ходять у гостi, показують як правильно говорити, вiдверто пишаються собою.

Iншi дiти продовжують навчання. Тричi на тиждень вiдвiдують логопедичний клас. Вчителi вiдмiчають успiхи. Дехто дякує Iваннi Костянтинiвнi, ходить на консультацiї; дехто записує учнiвськi успiхи на свiй рахунок i не вважає за потрiбне навiдати логопеда. Вона не засмучується, звикла i до подяки, i до невдячностi. Якщо треба – сама iде до вчителiв, розповiдає про необхiднi методики роботи, адже дiти – найважливiше!

Я радiю з того, що й сама беру участь у цьому захопливому «дiйствi» – розвитку дитячих здiбностей. Ще i ще раз переконуюсь: здібності розвиваються в дiяльностi. Малi змiнюються на очах: вони читають, декламують, розв'язують задачки, грають в iгри, просто спiлкуються одне з одним, з нами, i – ростуть.

Наш спiльний улюбленець Сашко. В нього аграматизм – складне нейропсихологiчне порушення, яке проявляється в помилках побудови i розумiння мовлення. Це правда, що найсильнiше любиш тих, з ким найбiльше клопоту. Iванна Костянтинiвна намагається працювати з хлопчиком якомога частiше. Вiн знає, вмiє i може набагато бiльше, нiж у першi шкiльнi днi, однак все ще переставляє слова у реченнях, губить прийменники, плутає сполучники.

Сашкова класна керiвниця, Наталiя Iгорiвна, особа холерична, нетерпляча, вимагає вiд нас «позитивного результату». Спроби пояснити те, що результат є i динамiка насправдi позитивна, наштовхуються на незмiнне: «Не робiть з мене дурну, я й сама все бачу». Реакцiї вчительки цiлком зрозумiлi – стрiмка й рухлива, вона любить саме таких дiтей: жвавих, зi швидким темпом нервової дiяльностi. Усi iншi для неї – «гальма» та «черепахи». Примiтно, що жоден флегматичний учень, який би стартовий рiвень вiн не мав, не досягає помiтних успiхiв у її класi. Те саме i з Сашком. Хлопчина, якому i без того важко розумiти мовлення iнших, просто губиться в стрiмкому потоцi вчительчиних слiв, не встигає за її думкою.

Тиск з боку Наталiї Iгорiвни стає дедалi нестерпнiшим. Iванна Костянтинiвна з гiркотою у душi приймає рiшення вести Сашка «на комiсiю». Лiкарi-психiатри, невропатологи, педiатри, логопеди, дефектологи, вчителi, психологи i навiть юристи покликанi державою вирiшувати долю маленьких ЗПР-iв. Психолого-медико-педагогiчна комiсiя вирiшує: вчитися чи не вчитися дiтям iз затримкою психiчного розвитку в загальноосвiтнiй школi. Якщо нi – направлення в спецiалiзований iнтернат, де мають бути кращi умови, спецiалiзоване обладнання, спецiально навченi педагоги.

Отже, комiсiя! Я, Iванна Костянтинiвна i Сашко (мама хлопчика навiдрiз вiдмовилась iти з «цим недоуком») чекаємо запрошення пiд дверима комiсiї. Сашковi ми вирiшили сказати, що комiсiя – це спецiальнi вчителi, якi перевiряють не дiтей, а психологiв i логопедiв. Комiсiя дивиться, чи гарно тi навчили дiток читати, писати, розв'язувати задачки. Саша спочатку не може збагнути чого екзаменують нас, а не Наталiю Iгорiвну, яка має «отримати багато двiйок». Але врештi-решт погоджується показати все, на що здатен, аби тiльки нам «поставили гарнi оцiнки».

Хлопчик налаштований войовниче, його обличчя напружене, рученята стиснутi у вологi кулачки, а губи шепочуть нещодавно вивчений вiршик – готується!

Наше напруження ще вiдчутнiше. Незважаючи на суворi iнструкцiї та стандартизованi дiагностичнi процедури, комiсiя – це лотерея. Причому, в усiх смислах. Дiти з однаковими порушеннями можуть отримати рiзнi дiагнози, з рiзними – однаковi. Можливiсть навчатися у загальноосвiтнiй школi не завжди iде на користь дитинi, якiй могло би бути краще у спецiнтернатi, i навпаки. Але найгiрше, що може бути, – це нетолерантнiсть членiв комiсiї, їхнє недбале ставлення до маленьких доль, якi вони вирiшують. Саме це з нами i сталося.

– Сашко Дубченко, заходьте, – чуємо казенний голос комiсiйного секретаря.

– Ну, з Богом, – видихає Iванна Костянтинiвна i ми йдемо у прочиненi дверi.

Завелика i вiд того порожня кiмната, пiд вiкном зiставленi у довжелезний ряд столи, за ними люди: жiнка iз вибiленим волоссям i яскраво фарбованими губами поряд iз табличкою «педiатр»; ще одна лiкарка за табличкою «невропатолог» зiщулилась, вдивляється в Сашковi документи; двоє психологiв – дiвчата мого вiку, одну знаю, вчилася роком ранiше, вражень жодних; лiтня вчителька початкових класiв та змучена життям секретарка. Всi сидять близенько, нiби мiсць не вистачає, а далi – кiлька порожнiх столiв, позначених табличками «логопед», «дефектолог», «юрисконсульт», «тифлопедагог», «сурдопедагог», – сюр, комiсiя невидимок! Спиною, точнiше, задом до нас, спираючись на стiл i щось розповiдаючи жiнкам, стоїть чоловiк. Видно лише його лису голову зi склеєними вiд поту пасмами рудуватого волосся.

– Жорж Романович, – кокетує педiаторка у вiдповiдь на непристойний жарт про те, що всi хвороби – вiд задоволення, i лише лупа – вiд Head amp;Shoulders, – що ви таке кажете, ви ж психiатр, хiба вам знайомi iншi хвороби?

– Ха-ха, Олєнька, – противно хихоче i апелює до власного досвiду Жорж Романович, – повiрте менi, секс це, блiн…

– Вибачте, – кажу, – тут дитина на комiсiю, нас щойно викликали.

Психiатр розвертається i демонструє своє неголене спiтнiле обличчя. Прищулює очi i дивиться на Сашка так, що бiдне дитя впивається нiгтиками в мою руку. Пiдходить, бере рукою iз пожовклими вiд нiкотину пальцями хлопчика за пiдборiддя i прямо в обличчя видихає:

– По лицю видно – дебиляка! – повертається до комiсiї, картинно зiтхає i видає ще одне риторичне. – Гуманнiше – вбити!

Моє ненависне «кого?!» застигає на пiввильотi. Iванна Костянтинiвна дивиться так, що аж дух перехоплює. Вона забирає Сашкову руку, пiдштовхує нас до виходу i з натиском каже:

– Зачекайте, за дверима!

Мабуть, грюкiт дверей, пiдсилений протягом, ще довго вiдлунював у головах комiсiї, адже я вклала в нього всю силу свого бажання ляснути ту потвору у бiлому халатi по пицi.

Через кiлька хвилин нас знову запросили. Сашко, який так i не зрозумiв що сталося, старанно вiдповiдав на усi питання, розв'язував задачки i читав вiршики. Розгублений, вiн показав себе не з найкращого боку.

Комiсiйний вирок, передбачуваний ще з першої реакцiї шанованого в мiстi психiатра, був одностайний.

Ми мовчки дiйшли до маршрутки, доїхали до потрiбної зупинки i вiдвели Сашка до пiд'їзду. Той боязко посмiхнувся i сказав, що обов'язково зайде. Ступив кiлька крокiв, повернувся i розплакався:

– Я поганий, так? Вам поставили двiйку?

 
Р. S. Наш вихованець вже давно зник у темнiй прохолодi пiд'їзду, а ми все стояли i мовчки дивилися йому услiд. Нарештi Iванна Костянтинiвна промовила:
– Молодець, що стрималась, iнакше було б гiрше. Пам'ятаєш: «Перш за все – iнтереси дитини». А декого i справдi гуманнiше – вбити!