Текст книги "Записки шкільного психолога"

Автор книги: Вікторія Горбунова

ПЕРШИЙ ХАБАР

 
На кожен товар – свiй купець
 

Завершення навчального року вiдчувалося фiзично. Директорськi контрольнi, мiнiстерськi перевiрки, скороченi уроки, заклопотанi вчителi, збудженi дiти. Вир передвипускної школи затягував усiх i усе. Навiть вахтерцi на входi додалося ваги i значимостi – вона ж бо чатує бiля виходу у великий свiт!

Шкiльне життя пришвидшилося, i я разом з усiма втрапила в коловорот нагальних справ, невiдкладних зустрiчей та термiнових рiшень. Коли вдавалося добiгти до кабiнету, я швидко зачиняла дверi, притискалася до них спиною i глибоко зiтхала – ось вона, жадана хвилина перепочинку. Орiєнтацiя в реальностi поверталася разом iз ковтком гарячого чаю. На змiну панiчним думкам «Що ж це робиться?» i «Коли це припиниться?» приходили спокiйнiшi, а сьогоднi навiть вдалося помiркувати про шкiльнi долi.

«Найбiльше проблем, звiсно, у випускникiв: великих i маленьких. Старшокласники готуються до останнього дзвоника, iспитiв та урочистого випуску у велике життя. Чотирикласники прощаються з першими вчителями й захоплено чекають наступного року: вони – дорослi! Найважливiше питання, яким переймаються i батьки маленьких випускникiв, i вчителi: хто стане класним керiвником, до кого в руки потраплять дiти? Задоволенi чи нi батьки першими вчительками, – неважливо. Вони однаково тривожаться, намагаються дiзнатися про можливих кандидатiв, якось вплинути на рiшення шкiльного керiвництва. Вчителi, що вiддають своїх вихованцiв, також у розпачi. Чотири роки разом. Скiльки сил, скiльки переживань. Кожне дитя – турботи, витраченi сили, словом, – часточка душi. Що з ними буде далi? Майбутнi куратори теж мають привiд для хвилювань. Кожному хочеться отримати найкращий, найсильнiший клас. Вiд цього i авторитет залежатиме, i самооцiнка».

Цi фiлософiчнi думки перервала секретарка… стукотом у батарею. Справа у тому, що мiй кабiнет вiдразу над приймальнею, i коли мене до телефону викликає директорка чи бухгалтер – секретарка подає умовний знак.

Цього розу викликали до директора.

– Доброго дня. Викликали?

– Так. Сiдай. Ти, напевно, знаєш, що ми зараз намагаємось визначити, хто чий клас братиме. Вже замучили. Всiм подавай 4-Б. А iншi дiти нiби й не iснують. Чотири класи з молодшої школи випускаємо. Приймали – дiлили за рiвнем пiдготовки. Звiсно, i вiд вчителiв багато залежить. Але маємо те, що маємо. Два сильнiшi i два слабшi класи. На клас Степанюк черга. Дiтей Зiнаїди Василівни брати бояться. Нiби i рiвень демонструють, i дисциплiну, але слухаються виключно її; iнший вчитель прийде – жах: на головах стоять, нiчого не вдiєш. У Коритко й Дубової дiти слабшi. Дубова взагалi клас зацькувала, кожного голосного звуку сахаються.

– А чим я можу допомогти? – перериваю потiк свiдомостi директорки.

– Не знаю, чим можеш, але повинна! Подумай, як цей процес автоматизувати, чи що… Може, є якiсь методики. Спробуй вивчити їхню здатнiсть керувати дiтьми, конфлiкти вирiшувати. Вчителi мають пiдходити дiтям, i навпаки. Ми, звичайно, думаємо, пiдбираємо, але iнтуїцiя час вiд часу пiдводить. Давай залучай науку!

Чутки про те, що психолог залучений до процесу пiдбору класних керiвникiв, швидко поширилися школою. Такою популярною я ще не була нiколи. Жоден з претендентiв у класнi керiвники не оминув мого кабiнету. Приводи були рiзнi: i про дiтей поговорити, i про життя; i себе показати, i на мене подивитись. Вперше у життi я дiзналася, що таке гонитва за «гарним матерiалом». Саме так називають дiтей – «матерiалом». Якщо вiн гарний, тобто вихований i навчений, з ним можна працювати, його прагнуть, якщо нi…

– Вiкторiє Валерiївно, я до вас, – не чекаючи запрошення, входить Зiнаїда Львiвна. – Прийшла поговорити про це кураторство. Я людина пряма, а тому не ходитиму манівцями. Це вам. Не абищо, проте знадобиться, – кладе на стiл якiсь папки, папiр, коробку фломастерiв i лимон.

– Що це, навiщо?

– Рiзнi канцелярськi дрiбницi. I лимон.

– Бачу, що лимон, – для чого?

– Чай пити, – пояснює Зiнаїда Львiвна так, нiби сумнiвається у моєму глуздi.

– Чай пити?…

– Чай, чай. Це все моя вдячнiсть, розумiєте?

– Не розумiю. За що?

– За те, що ви менi не дасте 4-Г.

– Не дам?

– Нi, бо я їх повбиваю. Ну що, домовились? Дякую, – i зникла за дверима.

Це був перший i чи не найоригiнальнiший хабар у моєму життi. Далi – бiльше. Цукерки, шампанське i сир – «до чаю»; книжки, картини, квiти у горщику i канцелярська дрiбнота – «кабiнет прикрасити»; крем для рук, лак для нiгтiв i початий флакончик парфумiв – «щоб ви у нас були красивою»!

– Стоп, – кажу, – це що за тотальний пiдкуп? Не вiзьму я вашого меду, не треба. Не люблю я його. Не допоможе це, зрозумiйте Iрино Петрiвно: мед на результати тестування не впливає, – зриваюсь, бо на сьогоднi це вже другий вiзит насильницького хабародавництва. – Дiти – це не «матерiал», не «товар», який можна поцiнно придбати у ласого до солодощiв психолога.

– Навiщо ж так? – образилась фiзичка. – А на кожен товар – свiй купець, – тихо вийшла, так i не сформулювавши, навiщо приходила. Мед у пiвлiтровiй банцi нiмим докором стояв край столу.

Зiбравши «подарунки», вiд яких не вдалося вiдмовитись, я понесла свiй нехитрий скарб до 4-Б класу, найжаданiшого серед майбутнiх кураторiв. Зрештою, кому як не їм все це належало. Картини розвiсили по стiнах, папки прилаштували у шафу, цукерки лишили на випуск, лак i парфуми також – «красу наводити». Щоправда, дiвчатка не втримались i клас сповнився важкими солодощами мертвих квiтiв.

 
Р. S. Мiй маленький «товар» бiгав коридорами, старанно вчив уроки та дзвiнко вiдповiдав на останнi питання своїх перших вчителiв. Малеча й не здогадувалась про дорослi iнтриги, дрiбнi хабарi та нездоровi бажання отримати «найкращий матерiал».
 

ПОДВIЙНI СТОСУНКИ

 
Вихід, як правило, знаходиться там само, де і вхід
(С. Єжи Лец)
 

З перших днiв роботи шкiльним психологом я здружилася з учителькою молодших класiв Iриною Сергiївною. Спочатку не вбачала нiчого страшного в тому, що вона та її дiти менi приємнiшi за iнших. Поступово помiтила, що найкращi уроки розвитку – в 4-Б, найвищi iнтелектуальнi показники – в цьому ж класi, найменше психологiчних проблем – у тих самих дiтей. Збiг? Десь на околицях свiдомостi миготiла думка про професiйну етику i подвiйнi стосунки, але перемагало пiдступне: «Якщо це нiкому не шкодить – немає нiчого поганого».

Подвiйнi стосунки – рiч непередбачувана, таке собi роздвоєння особистостi, коли почуття стають на завадi професiйно правильним рiшенням. Здавалося: ну що ж тут такого?! Працюємо разом, здружилися. Психолог – теж людина! Воно звiсно так, але з iншого боку… Як прийняти неупереджене рiшення, якщо воно стосуватиметься подруги? Як знехтувати її iнтересами на користь об'єктивностi? Як утримати в собi службову iнформацiю, що впливатиме на її життя? Як?!

Наприкiнцi року мене зобов'язали «на основi наукового пiдходу» забезпечити наступнiсть кураторства мiж молодшою та середньою школою. «Зроби щось», – сказала директорка, i я взялася за психодiагностику теперiшнiх та потенцiйних класних керiвникiв, зiставляла данi, намагалася вiдшукати найкращого майбутнього класного керiвника, який би пiдтримував продуктивний стиль у роботi з дiтьми або зламав деструктивний, якщо такий існував ранiше. Протестувала темперамент, особливостi спiлкування та поведiнку під час конфлiкту. Розклала усi звiти, зiставила данi i… не знайшла жодного iдеального варiанту!

Кандидатiв бiльше, нiж класiв-випускникiв. Але це iлюзiя вибору. Згадався малюнок у сатиричнiй газетi. Цвинтар, могила та епiтафiя: «Не всi йогурти однаково кориснi». З вчителями те саме!

Якось сидимо, п'ємо каву. Iрина жалiється на долю своїх маленьких випускникiв, я – на результати тестування. Поступово скочуємося до банальних плiток, завуальованих психологiєю.

– Не знаю, що робити. Серце крається. Кому малi дiстануться?

– Не переживай, якось владнаємо. Я усiх продiагностувала. Пiдберемо твоїм малим гарного класного керiвника.

– Ага, було б з кого пiдбирати. Ти ж сама кажеш: «жодного iдеального варiанта»!

– Iдеального жодного. Але «нормальнi» є.

– Не знаю, не знаю… Кого ти пропонуєш? Федорову? Вона гарний фахiвець, але ж серце в неї залiзне, замучує дiтей своїми вимогами та принципами. О! Дай їй 4-Г, нехай покаже їм, де раки зимують.

– Ти що? Вона мене намагалась лимоном пiдкупити, обiцяла повбивати малих, якщо їй дiстануться, – пирскаю смiхом, Iра пiдтримує.

– Головай, боюся, занадто м'яка та й молода ще, чи втримає моїх розбишак? Половець взагалi нiчого з дiтьми не робить, нi свят, нi дискотек, а мої звикли, кожного мiсяця щось придумуємо. Про iнших i говорити не варто. Так важко. Я засмучена й малi це вiдчувають: якiсть принишклi, навiть з випуску не радiють.

– Менi здається, Федорова – варiант: сангвiнiк, вимоглива, але неконфлiктна. Найкраще твоїм пiдiйде.

– Не знаю. Може, й пiдiйде. Хiба цих предметникiв зрозумiєш? Цiлий рiк в очi не бачать. А зараз дружать. Ходять, цукерки носять, чаюють. «Iрочка те, Iрочка се». «Якi в тебе дiтки». «От би менi твiй клас».

– Та-ак…

– Лише на тебе сподiваюсь. Допоможи. Запропонуй Хоменко. Я її з дитинства знаю, в одному дворi виросли. Вона моїх малих не образить i я до них ближчою буду.

– Хоменко? Але ж вона емоцiйна, вибухова, своєю думкою нiзащо не поступиться.

– Ну то й що? Зате добра i я її все життя знаю.

– Iро, «все життя знаю» – не психологiчний критерiй!

– Критерiй! Ти менi подруга чи?…

«Чи хто? – сяйнуло, – психолог?» Стало моторошно. Я, начхавши на конфiденцiйнiсть, перемиваю кiсточки вчителям школи, ставлю iнтереси одних дiтей вище за інтереси iнших… Ось вони, тенета подвiйностi. Попалася. Що робити?

Вирiшила зняти з себе вiдповiдальнiсть. Пiшла до директорки, показала усi результати та можливi варiанти. Сама – жодних конкретних порад. Трималась, як партизан. Чого це менi тiльки вартувало!

На фiнальнiй у цьому навчальному роцi п'ятихвилинцi Iнга Iванiвна взяла слово, оголосила нових кураторiв i урочисто повiдомила, що цього року все робилося «на основi психологiчного тестування та наукового пiдходу». Нiхто i не засумнiвався, що омрiяний 4-Б саме завдяки «науковому пiдходу» дiстався директорськiй доньцi – Русланi Головай.

 
Р. S. Керiвник може необґрунтовано пiдняти зарплату своїй «улюбленiй» секретарцi; адвокат, захищаючи на судi колишню дружину, може помститися за минуле; вчитель, який вчить власне дитя, може поставити оцiнку за «неприбрану постiль» або «день народження»… Кожен з нас ризикує потрапити у пастку подвiйних стосункiв. Iнша справа – що з цим робити?
 

У МЕНЕ ПРОБЛЕМА…

 
Не можна змiнити свiт, але можна змiнити своє ставлення до нього
 

– У мене проблема… – грайливо вимовила бiлява лолiта, розгойдуючись на струнких нiжках на порозi мого кабiнету.

– Заходь. Сiдай. Я тебе уважно слухаю.

– У мене серйозна проблема, – картинно клiпаючи вiями, повторила дiвчина.

Вiдверте кокетування напружувало. Але, вирiшивши не квапитись з висновками, я ще раз запросила присiсти свою нетипову гостю.

– Я тебе уважно слухаю.

– Ви не розумiєте… – продовжувала юна спокусниця у своєму стилi.

– Чого саме?

– Ну, моєї проблеми.

– Звичайно, не розумiю, ти менi ще нiчого не розповiла. Може, спробуєш?

– А хiба ви не здогадуєтесь?

Чесно кажучи, я навiть близько не здогадувалась, що могло привести до психолога випускницю Наталку Лавриненко, дочку вiдомого у мiстi бiзнесмена, першу красуню, вiдмiнницю, дiвчину непросту i хитру. Одна з улюблених забав на вчительських посиденьках – плiткування з приводу цiєї самовпевненої красунi: у що вдягнена i скiльки це коштує, на якiй машинi i який кавалер привiз, що за новий мобiльник, сумка, прикраси, зачiска, макiяж, i так без кiнця. Важко вiдшукати вчителя, який би забув сплюнути поза очi, ставлячи Наталцi чергове «вiдмiнно».

– Я тебе уважно слухаю, Наталко, – ще одна спроба дiбратися сутi.

– Наталi… – ненав'язливо виправляє дiвчина i додає: – Якщо неважко.

– Ок, Наталi. То з чим ти прийшла?

– О, я прийшла з величезною проблемою.

– Вона стосується лише тебе чи ще когось? – питаю, намагаюсь отримати хоч якийсь фактаж i побороти вiдчуття, що надi мною знущаються.

– Мене… i iнших, я так думаю, нi, я впевнена у цьому.

– Хто цi люди?

– Ох, я не можу, – дiвчина пiдводить очi й глибоко зiтхає.

«Клiєнта ображати не можна, навiть якщо дуже хочеться. Треба бути толерантною до його стану, коректною у висловлюваннях i контролювати власнi емоцiї«, – нагадую собi прописнi iстини професiйної етики. Збираюсь iз силами, продовжую.

– Наталко… вибач, Наталi, зараз час консультацiй i до мене записанi ще кiлька вiдвiдувачiв. Я пропоную тобi подумати i навiть записати, що конкретно тебе турбує, як впливає на твоє життя, яких людей стосується, а тоді прийти до мене за двi години, о 16.00. Ти вже зможеш пояснити, що сталося, а я спробую тобi допомогти. Домовилися?

– Я так i знала, ви мене не розумiєте… – дiвчина схлипує i професiйно нафарбованi очi наповнюються справжнiми сльозами.

Менi стає соромно за свою поведiнку. Невже не розгледiла, невже справжня проблема? Хiба можна бути такою акторкою?

– Гаразд. Спробуємо ще раз, – протягую серветку. – Твоя проблема стосується навчання, стосункiв iз друзями, чогось iншого?

– Так-так, саме так, – дiвчина погоджується невiдомо з чим, дiстає люстерко i кутиком серветки майстерно прибирає сльозу зi щiчки. – Ви абсолютно правi.

– У чому саме?

– У всьому. Моя проблема стосується i навчання, i стосункiв.

– Опиши, будь-ласка, конкретну ситуацiю, яка б iлюструвала твою проблему.

– Конкретну?

– Так, конкретну, реальну ситуацiю, що трапилася з тобою останнiм часом. Проблемну ситуацiю.

– Добре, – здалася Наталi. – Я дуже красива, так?

– Краса – поняття вiдносне. Думаю, багато людей вважають тебе такою, – ця дiвчинка мене випробовує.

– А ви? – грайлива посмiшка i жодного слiду вiд недавнiх слiз.

– На мiй погляд, в тебе правильнi риси обличчя, фiгура вiдповiдає сучасним стандартам.

– Ось вона, моя проблема!

– Конкретна ситуацiя, – нагадую терпляче.

– Хочете конкретну ситуацiю? Будь-ласка. Я не можу пройти школою, щоб на мене не дивились, не обговорювали, щоб хлопцi не чiплялися, а вчителi не посмiхалися солодко, iз натяком!

– Це важко, я розумiю…

– Нiчого ви не розумiєте, – перервала мене на пiвсловi iстерична красуня. – Ми, красивi, приреченi на нерозумiння.

Ми живемо серед потвор i придуркiв! Ви нам заздрите! Ви нас ненавидите!

Круто. Щоб якось вгамувати пристрастi, я встаю, iду до вiкна, наливаю собi «газировки», спираюсь на пiдвiконня.

– Води хочеш?

– Я таку не п'ю, шкiдливо для шкiри.

– Як знаєш.

П'ю повiльно, Наталка мовчить, дивиться в мою сторону. На її обличчi жодного слiду вiд нещодавньої iстерики. Крива посмiшка, iронiчний погляд.

– Я ж казала, ви мене не зрозумiєте.

– Я й справдi тебе не розумiю. Навколо мене рiзнi люди. Є симпатичнi, є не дуже. Однi з них менi приємнi, iншi нi, однi цiкавi, другi звичайнi, третi можуть багато чому навчити. Але потвор i придуркiв немає! Ми з тобою живемо в рiзних свiтах. Я не можу тебе зрозумiти i не впевнена, що тобi це потрiбно. Вибач.

– Ви маєте менi допомагати! Це ваш обов'язок! Ви – психолог! Я поскаржуся, що ви менi вiдмовили в консультацiї!

– Я можу допомогти змiнитися тобi, але не можу змiнити свiт навколо тебе. Коли будеш готова стати не «такою красивою», – приходь. А зараз, Наталко, вибач, мене чекають iншi.

Дiвчина пирхнула, встала, i вже бiля дверей одповiла: «Я – Наталi!»

 
Р. S. На випускному Наталка Лавриненко як завжди мала найкрасивiше вбрання, найкоштовнiшi прикраси, найпрофесiйнiший макiяж i купу «потвор i придуркiв» навколо себе.
Пригадалася одна з моїх теперiшнiх красунь-студенток, котра проводила дослiдження на тему: «Зв'язок зовнiшньої краси студенток iз їх оцiнюванням викладачами-чоловiками». Теми студенти обирали самостiйно.
 

НЕДИТЯЧI ВИПРОБУВАННЯ

 
Вiк дитинства: до школи i на пенсiї
 

Лiто для шкiльного психолога – гаряча година. «Прийомка». Цим недоладним словом називають своєрiднi вступнi iспити для майбутнiх першокласникiв. Велика аудиторiя, по рiзних кутках – завуч, медсестра, логопед, шкiльний вчитель i я, психолог. У коридорi напружено гудуть батьки, принишклi дiти обтирають щойно вибiленi стiни. Лишень прочиняються дверi, аби пропустити чергову сiм'ю, – гудiння зростає i знову тихне.

Другий рiк поспiль одна й та сама картина: нескiнченна вервечка хлопчикiв i дiвчаток та їхнiх батькiв. В очах рябiють штанцi, тенiски, спiднички, бантики. Ми працюємо з дев'ятої до п'ятої вже четвертий день. Сьогоднi – аншлаг. Аби пришвидшити процес, запускаємо вiдразу кiлька сiмей. Доки медсестра перевiряє медичнi довiдки, а завуч цiкавиться необхiдними формальностями у батькiв, Iрина Сергiївна (вчитель), Iванна Костянтинiвна (логопед), та я (психолог) працюємо з дiтьми. Кожного цiкавить своє, але мету маємо спiльну: розподiлити їх у класи в найоптимальнiший спосiб. Iрина Сергiївна вивчає рiвень пiдготовки до школи: вмiння читати, писати, розказувати вiршi тощо; логопед – специфiку мовленнєвого розвитку; я – психологiчну готовнiсть.

Iдея з розподiлом дiтей у класи за рiвнем розвитку пiзнавальних процесiв сама по собi право на життя має: i вчителям зручнiше працювати з рiвним класом, i дiтям простiше засвоювати матерiал в одному темпi. Однак в умовах сучасної школи та українського характеру «прийомка» перетворюється на конкурс кращостi, в якому важко визначити, хто ж змагається, – дiти чи батьки.

Останнi вболiвають з усiх сил. Дитя, облизуючи губи, старанно читає вiршик; мама пошепки артикулює за спиною, її обличчя – копiя синового, тi ж емоцiї, те ж напруження, тi ж рухи. Найбiльшi порушники дисциплiни – бабусi. Постiйно намагаються щось пiдказати, домалювати, дописати. Незручно робити зауваження лiтнiм панi, але й працювати в їхнiй присутностi – це щось неймовiрне.

– Ольго Романiвно, – кажу, – Тома й сама може сказати, що таке велосипед. Немає потреби пiдказувати.

– Звичайно, може, але вона хвилюється. До того ж цього року їй велосипед не дарували, в неї ще старий триколiсний, може вона не хоче про нього говорити.

– Томо, – знову намагаюся звернутись до дiвчинки, – уяви собi, що ти зустрiла iноземця, який не дуже добре розумiє українську, спробуй пояснити йому, що таке парасолька. – Мета мого запитання – спроба вже вкотре зрозумiти, чи здатна дiвчинка до логiчного визначення понять.

– Та де ж вона цього iноземця в Житомирi зустрiне? Про що ви говорите? – Знову втручається Ольга Романiвна.

Робота тягнеться повiльно. Кожну дитину треба пiдбадьорити, перепитати, дочекатися вiдповiдi. Екзамен – нелегке випробування для дорослої людини, а що вже про дiтей говорити. Боячись не виправдати батькiвської довiри, маленькi герої намагаються зробити все, що вiд них вимагають i не вимагають. Просиш сказати, що таке цвях, а тобi ще й вiршика та загадку на додачу; просиш повторити казочку – ще й нову вигадає.

Зосередитися на дiтях майже неможливо – мами, татусi, бабусi та дiдусi засипають питаннями: «Чи достатньо розвинуте їхнє чадо?», «Чи буде вчитися на вiдмiнно?», «Над чим ще треба попрацювати?», «Може, найняти репетитора на лiто?» Батькiвська активнiсть похвальна, але починаєш турбуватися за дiтей – як можна жити, коли вiд тебе постiйно щось вимагають, чомусь вчать, щось примушують робити? Вступ до школи – вiдповiдальний крок i, звичайно, потребує пiдготовки. Але навiщо ж знати усе на свiтi? Навчити – ось функцiя школи! Спостерiгаю за процесом i ловлю себе на тому, що минулого року дiти не демонстрували такої «натасканостi». Так, так, це не описка – саме «натасканостi». Дiти демонструють блискучi навички у читаннi, декламацiї вiршiв та усному рахунку, i при цьому не здатнi дати визначення простеньким поняттям чи повторити короткий текст. Вольова регуляцiя в 6-7 рокiв ще недостатня, довiльнiсть пiзнавальних процесiв страждає, а тому навчити дитину чомусь без цiкавостi потребує величезних зусиль. Нiколи не повiрю, що Богдан Коцута завчив на пам'ять важезний вiрш про Україну за власним бажанням, або що Мирослава Ольжич додає про себе двозначнi числа вiд того, що їй це дуже подобається.

Вимоги до першокласникiв зростають. Пригадую, ще кiлька рокiв тому вiд дитини, що йде до школи, нiхто не вимагав умiння читати й писати. Сьогоднi це норма. Думаю, першопричина не у забаганках вчителiв – саме батьки, кожного разу борючись за кращiсть своїх чад, штучно пiдняли планку шкiльних вимог. I звичайно, сьогоднi буде соромно тiй мамi, що не навчила свою дитину зв'язувати букви у слова або виводити на письмi власне iм'я.

Найважче у цих недитячих випробуваннях тим, хто ще не досяг шести рокiв. П'ятирiчнi малята, яким лише наприкiнцi осенi, а то й узимку виповниться шiсть, також намагаються стати дорослими й стiйко виконувати усi нашi завдання. Їм не просто важко – вони демонструють справжнiй героїзм, намагаючись дорiвнятися до своїх старших колег.

– Ромчику, – кажу, – я зачитаю казочку, а ти спробуєш повторити її за мною, домовились?

– Так, я все повторю, – вiдповiдає Роман i в його очах така рiшучiсть, що менi аж не по собi.

– Жили-були три зайчики. Пухнастик, Вухастик i Бiленький…

– Жили-були три зайчики, – починає Роман. – Пухнастик, Вухаст-ти-ик, – його голос раптом починає тремтiти, а очi набираються сльозами.

– Ромо, – питаю, – що трапилося? Все нормально, ти молодець! Гарно розповiдаєш.

Слова, якi б мали пiдбадьорити хлопчика, викликали обернену реакцiю. Вiн закляк на мiсцi й, незважаючи на усi вмовляння, не вимовив бiльше й слова. Ковтаючи сльози, хлопчик опустив очi й став червонiший за рака. Намагаючись перехопити його погляд, я теж глянула долу й побачила причину червоних щiк та опущених очей – бiля нiг хлопчика на пiдлозi повiльно розтiкалася калюжа, походження якої видавали мокрi штанцi.

Шум в аудиторiї рiзко увiрвався, до батькiв та iнших дiйшло, що сталося. Усi зiрвалися з мiсць i кинулися втiшати бiдолашного Ромчика, тицяючи йому цукерки. Сумнiваюся, що хлопчиковi полегшало вiд тiєї уваги.

На тлi цiлковитої метушнi залишилися забутими iншi присутнi в аудиторiї дiти. Про що вони думали, сказати важко, але за хвилину почулося схлипування, а за ним – нерiвний хор дитячого плачу на три голоси.

Батьки, згадавши про власних дiтей, повернули з цукерками у їхнiй бiк i лише тодi до Роми пiдiйшов батько. Взяв за руку й сказав: «Йдемо. Нiколи не думав, що ти мене можеш так осоромити!»

Цiкаво, а чи думав батько про те, що п'ять рокiв – не найкращий вiк для шкiльної лави, про те, що синовi буде важко вчитись iз старшими дiтьми, про те, що позбавляє сина цiлого року безтурботного дитинства.

 
Р. S. Серед iнших проблем батькiв п'ятирiчок мали б хвилювати питання: «Чи не зарано вiддавати дитину до шкiльної лави? Чи витримає вона шкiльне навантаження?» Впевненi в тому, що дитина вже дозрiла до школи, батьки вiдмовляються розумiти елементарнi речi про те, що не можна силувати дитячу натуру. Не знаю, чи вартує батькiвське марнославство дитячих хвилювань.