Текст книги "Записки шкільного психолога"

Автор книги: Вікторія Горбунова

ХIБА ЦЕ НЕ КОХАННЯ?!

 
Як розрiзнити: де чорне, а де бiле?
 

Ця трагiчна по сутi, але позажанрова за змiстом iсторiя, особисто для мене розпочалася з чергової п'ятихвилинки. Кожного понедiлка, рiвно о сьомiй сорок п'ять, увесь педагогiчний колектив нашої школи, позiхаючи, займав свої мiсця в залi для нарад. Iдея круглого столу, виплекана Надiєю Григорiвною, втiлювалась у громiздкому рiзьбленому овалi. Наше зiбрання навряд чи вiдчувало дух єдностi часiв Артура. По-перше, в один ряд вчительське лицарство нiяк не вмiщалося, тому обранi створювали перше коло, а iншi сидiли попiд стiнами нечiтким прямокутником. По-друге, ми майже не бачили одне одного крiзь папоротi, юки, фiкуси та iншу дивну зелень, вмуровану у тiснi горщики, що буяла в дiрцi по центру нашого «круглого столу».

Цього разу, втiм як завше, нас розбудив, тобто поєднав, гучний голос нашої директорки-королеви:

– Колеги! Друзi! Я звертаюся не до всiх. Серед нас є такi, кого не можна назвати вчителем, i кому не мiсце у школi, серед дiтей. Я не жартую, – ярилася директорка. Принишклi колеги, намагаючись второпати в чому справа, переглядалися крiзь зеленi кущi, гадаючи, хто ж викликав царську немилiсть. – Те, що сталося, менi болить не лише як директоровi. Я – мати! А якби таке горе, не дай Боже, iз вашою дитиною сталося?! – Iнга Iванiвна тицьнула у бiк винуватця. – Невже б ви хотiли, аби про це знала уся школа?!

Як врештi-решт з'ясувалося, сталося дiйсно жахливе. Зґвалтували дев'ятикласницю, Оксану Мазур. Молодики-дармоїди, що товклися бiля школи майже кожного вечора, вирiшили спробувати гострих вражень. Як наслiдок – групове зґвалтування. Класну керiвничку повiдомила мама дiвчинки. Прийшла зранку блiда й чорна, сказала все, що думає про школу, про те, як тут дивляться за дiтьми. Потiм увiрвалась до директора, вимагала справедливостi, покари ґвалтiвникам i вчителям, котрi не догледiли дитину. Реакцiя зрозумiла, адже доньку пiдiбрали за самiсiнькою школою – п'яну, розiрвану, не при собi, ще й з дурною посмiшкою на обкусаних вустах.

Ображена вчителька виказала все, що думає з цього приводу усiм, кого знайшла: колегам, технiчкам, вахтерам i, що найжахливiше, Оксаниним однокласникам. Звiстка скоро розлетiлася по усiх кутках. Важко сказати, що було правдою у цiй версiї, але школа дiзналася про те, що Оксана – малолiтня хвойда, котра сама усе спровокувала. Винними були й батьки, якi не навчили порядностi.

Ошелешена подiєю i тим, що сталося за нею, я довго сновигала кабiнетом, думаючи про те, як Оксана повернеться до школи, до класу, як її сприйматимуть? Чутки зупинити неможливо, а навряд чи знайдеться щось гiрше вiд липкого шепотiння услiд. Вирiшила запросити дiвчинку до себе. Поговорити, пiдтримати.

Спочатку начиталася, перевернула бiблiотеку, порадилася зi своїми викладачами. Потiм пiшла у клас, вирiшила поговорити з дiтьми. Мене зустрiли пiдозрiло, дивились з-пiд лоба, а у вiдповiдь на проповiдi про милосердя i пiдтримку кидали єхиднi смiшки. Я пiшла далi: розповiла про те, що вiдчувають жертви ґвалтiвникiв, зачитала журнальнi вирiзки, показала вiдео. В якийсь момент менi здалося, що розумiння досягнуто, дiти здатнi прийняти те, що сталося, пiдтримати свою однокласницю. Тодi я не звернула уваги на фразу, кинуту якимось хлопцем: «Ви краще їй про все це розкажiть!»

Нарештi я зустрiлась iз Оксаною. Ледве не силою затягла її у кабiнет. «Не треба менi нiякого психолога, я не хвора i не псих», – i все тут. Втупивши очi у вiкно, дiвчинка вперто вiдмовлялася розмовляти про що б то не було.

– Оксано, я не збираюсь тебе силувати своєю допомогою. Не хочеш говорити – не треба. Лишень пам'ятай: ти завжди можеш прийти до мене i все, що розкажеш, залишиться у цьому кабiнетi.

– Аякже… – нарештi хоч якась реакцiя, якась зачiпка.

– Не вiриш? Я правду кажу. Нiхто нi про що не дiзнається. Не хочеш говорити, можеш листа менi написати. Легше стане.

– Як ви не розумiєте? У мене все нормально! Нiчого такого не сталося. Це мама крик пiдняла й усiм розпатякала, а тут ще й ця фiзичка дурна свого рота вiдкрила.

Оксана кричала так голосно, що менi довелося причинити вiкно. Вона помiтила й продовжила вже спокiйнiше.

– Я його люблю. Розумiєте? Ми зустрiчаємось.

– Кого, ґвалтiвника? – вирвалось у мене.

– Нiчого ви не розумiєте. Зараз кохання без сексу не буває. Вiн дорослий. Краще зi мною, нiж з iншими. Ми вже давно це робимо. Батькам я не казала, бо вони вiд життя вiдстали. От мама i пiдняла шум, ще й заяву ментам накатала. Я ж його можу втратити, розумiєте? Вiн мене кине, якщо заяву не забрати.

– Оксано, але ж це не лише з ним. Iншi хлопцi теж, – кажу обережно, остерiгаюсь, що зiрветься з розмови.

– Ну випили трохи, пацани нiчого такого не хотiли. Вони вибачалися, ви не подумайте. Все нормально.

– А вiн як дозволив… ну iншим… iз тобою?

– Вiн не дозволяв, вiн за цигарками пiшов.

– А вони?

– Ну що вони? Я ж симпатична, а тут ще й лiфон впав, не встигла одягнутися…

– А як ти опинилась одна за школою?

– Та це мама почала кликати, вона завжди як дурна мене шукає… ну, пiсля одинадцятої. Я забула котра година. От пацани й розбiглись, щоб з нею не зв'язуватись. Все нормально. Розумiєте? Нормально все! I вiдчепiться вiд мене з вашою допомогою. Хочете допомогти, скажiть мамi, щоб заяву забрала.

 
Р. S. У судi Оксана доводила, що на все погодилася сама i нiхто її не силував. «Це ж кохання», – торохтiла вона, як заведена. Гвалтiвники неповнолiтньої дiвчинки отримали лише умовнi термiни. Цим Оксанине кохання i завершилось.
 

УМОВНИЙ РЕФЛЕКС

 
Найбiльшi проблеми – вiд добрих намiрiв
 

Коли я розповiдаю студентам про свої поневiряння шкiльним психологом, вони завжди запитують: чому я покинула цю роботу? Причин багато, ключова – неможливiсть допомогти дiтям реально. Справа в тому, що без спiвпрацi з батьками або хоча б без їхнього невтручання, усi зусилля шкiльного психолога зводяться нанiвець.

Прагнеш пiдняти дитячу самооцiнку, нарештi досягаєш результату – твiй маленький «клiєнт» починає вiрити у власнi сили, у те, що може досягти успiху. I тут батьки за першу ж невдачу: «Хiба можна бути таким дурнем? Я тебе що, головою вдарила коли народжувала? Турок! Дурний, аж свiтишся»…

Боїться дитина темряви. Мало що за нею ввижається: Бабай або iнше страховисько. Тут i дорослому страшно iнколи ногу з-пiд ковдри висунути – раптом щось вкусить? Причини страхiв рiзнi, i це важливо, хоча й не так принципово. Головне – толерантне ставлення. Аж нiяк не можна дiтей соромити або залякувати. Консультую батькiв, раджу: «Залишайте маленький свiтильник бiля лiжечка, не зачиняйте дверi в кiмнату, не влаштовуйте багатих вечерь перед сном, читайте добрi казки…» У вiдповiдь чую: «Я теж боявся темряви i якби зi мною панькались, що б з мене вийшло?» Питання резонне. I що ж вийшло? Черствий, садистичний батько, не здатний пригорнути дитину, заспокоїти, розвiяти страхи.

Найяскравiший випадок – iсторiя маленького Вадика, першачка. До мене звернулася його вчителька. Пiдшукуючи слова, пояснила: «У Вадика… як би це сказати… умовний рефлекс на крик. Гарне дитя, старанне, але нiчого не робить доти, доки голосу не пiдвищиш. Сидить у вiкно дивиться, папiрцi якiсь розмальовує. Просиш – жодної реакцiї. Раз не витримала, ногою тупнула, розкричалася – почав працювати. Зараз самiй страшно. Що з дитиною?» Ледве заспокоїла. Попросила привести Вадика.

Заходить. Дивиться кудись крiзь мене величезними, без жодного натяку на якiсь емоцiї очима, – порожнiми, аж моторошно. Запрошую сiсти за стiл. Пропоную листочок паперу.

– Вадику, – кажу, – давай намалюємо твою сiм'ю. З ким ти живеш?

– …М-м-м… ну, з котом.

– А ще з ким?

– Бабуся iнодi приїжджає.

– А мама, тато?

– …Ну так, i вони.

– Може ще хтось? Намалюй кого хочеш. Я тобi не заважатиму.

Вiдхожу убiк, спостерiгаю. Раптом випускаю з рук олiвець, випадково. Вiд реакцiї Вадима в мене ледве серце не стало. Вiн пiдстрибнув, перекинув стiлець, впав, розгубив олiвцi, забився в куток бiля вiкна i закрив долонями очi.

– Вибач. Це я винна. Впустила олiвець, – намагаюся пiдiйти, обiйняти, заспокоїти.

– Не я?

– Нi, звичайно. Це я впустила олiвець i вiн голосно впав.

– А я впустив iншi…

– Ну то й що? Давай разом збирати. Зберемо, будемо малювати. Гаразд? – Будемо малювати, – луною повторює хлопчик.

Пiд час нашої першої зустрiчi намалювати сiм'ю Вадим так i не змiг. Його руки тремтiли. Як вiн не намагався втримати олiвець, той висковзав i падав. Це приводило хлопчика у дивний стан. Вiн завмирав на кiлька секунд, мружився, нiби в очiкуваннi удару, i лише розумiючи, що його не сварять, пiднiмав олiвець.

Малюнок сiм'ї, який Вадим принiс iз дому, мене вразив. У правому нижньому кутку паперу вiн намалював свою родину: себе, батька, братика i кота. Насправдi то були маленькi цяточки; про те, хто саме намальований, я дiзналася, розпитавши хлопчика. Мами на малюнку видно не було. Як пояснив Вадим: «Вона всюди, i нiколи не знаєш, звiдки прийде».

Я працювала з Вадимом близько мiсяця. Ми зустрiчалися майже кожного дня пiсля занять. Йому подобалося приходити до мене i займатися своїми справами. Хлопчик малював, грався, iнодi брав iз собою зошити i робив уроки. Страшенно не любив вiдповiдати на питання, але мiг сам, нi з того нi з сього, почати розповiдати про себе. Я не заважала, лише спостерiгала. Поступово з'ясувалося, що мама працює на базарi, торгує ковбасою. Як зауважив Вадим, дуже його любить, а тому виховує. Виховує просто. Б'є ковбасою, а також шлангом вiд пилососа.

Обурена i збентежена, я вирiшила викликати батькiв. Прийшли. Втомленi, змерзлi (зима). Не перебиваючи, вислухали все, що я їм сказала. I про те, що їхня дитина дуже здiбна, i про те, що потребує уваги, і що краще не кричати на хлопчика, а робити зауваження – вiн зрозумiє (може, не вiдразу, але згодом – обов'язково). Сказала, що Вадимовi варто придiляти бiльше часу, гратися з ним, ходити на спiльнi прогулянки. I ще багато чого iншого.

Я говорила, а вони слухали мовчки, без жодних видимих реакцiй на обличчях, без жодних запитань. Я змовкла. Пауза висiла у повітрі хвилини зо три. Потiм пiдвiвся батько, кремезний: бiльше про нього нiчого не пам'ятаю: хiба лише сильний запах дешевих цигарок. Сперся на мiй стiл, нахилився i сказав, наче плюнув: «Матимеш власних дiтей, тодi й вказуватимеш, що робити. Зрозумiла? Психолог». I це все. Мати намагалася розкрити рота, але вiн випхав її за дверi i потягнув коридором. Це я розумiла по тому, як стихала її лайка на мою адресу i «усiєї цiєї чортової школи».

Вадика я бiльше не бачила. Вчителька телефонувала додому, батьки сказали – захворiв. Пiзнiше вони забрали його документи i, наскiльки менi вiдомо, вiдвезли до бабусi у село, де вiн i продовжив навчання. Сподiваюся, там йому буде краще.

Почуття провини перед цим маленьким хлопчиком досi дає про себе знати. Але й зараз я не знаю, як треба було вчинити. Зовсiм не розмовляти з батьками? Говорити по-iншому? Зробити ще щось?

Нiколи я так гостро не вiдчувала власну безпораднiсть, як у перiод роботи у школi. Усвiдомлення того, що вiд твоїх зусиль мало що залежить, що усi твої старання нiчого не вартi, – доводило до вiдчаю. Саме тому пропозицiя обiйняти посаду викладача кафедри психологiї здалася менi спасiнням вiд лихої долi. Що це – слабкодухість, боягузтво, спроба зберегти психiчну стабiльнiсть (а я й справдi була на межi нервового зриву)? Не знаю, важко сказати. Знаю одне – нiхто i нiщо не може зашкодити дитинi бiльше, нiж її власнi батьки.

 
Р. S. Усi батьки прагнуть бачити дитину успiшною та щасливою? Може й так. Але що для них успiшнiсть? Розум? Дитина втрачає дитинство, сидить з ранку до ночi над пiдручниками, ненавидить i пiдручники, i батькiв, заздрить друзям. Безстрашнiсть? Дитина спить у темнiй кiмнатi, залишається сама вдома, прислухаючись до стукоту власного серця. Щедрiсть? Вчимо вiддавати iграшки i дiлитися останнiм яблуком, отримуємо – тиху заздрiсть, вiдчуття незахищеностi, відчуття того, що все можуть вiдiбрати. Вiдповiдальнiсть? У результатi – шкiльна тривожнiсть, занижена самооцiнка, невпевненiсть у власних силах!
 

ЕТНIЧНА ТОЛЕРАНТНIСТЬ

 
Менше знаєш – краще спиш
 

Я ще студентка, й окрiм турбот шкiльного психолога маю клопiт iз навчанням. П'ятий курс з усiма його вимогами, парами та сесiями дратує з кiлькох причин. По-перше, метушня мiж унiверситетом та школою виснажує, по-друге – заважає працювати, по-третє – переконує в непрактичностi вузiвської освiти. Iншими словами – за рiк куштування шкiльного хлiба я навчилася вдесятеро бiльше, нiж за чотири попереднi роки гризiння гранiту науки.

Одна з небагатьох радостей, яку менi таки довелося пiзнати за роки навчання, – наукова робота. Менi пощастило: я зустрiла цiкаву людину, яка мала безлiч цiкавих iдей, – мого наукового керiвника. Одна з його iдей перетворилася на курсову, а згодом i на дипломну роботу. Ми вивчали етнiчнi стереотипи, нас цiкавило, як українцi ставляться до представникiв iнших нацiональностей, що думають про них.

Заражена науковим ентузiазмом, я недозовано «ковтала» книжки (i розумнi, i тi, яких бiльшiсть), гарячково перебирала методики, мене лихоманило вiд власної зухвалостi – я можу проаналiзувати не що-будь – етнiчну свiдомiсть!

Нарештi – поле! Я вивчатиму стереотипи старшокласникiв у своїй власнiй школi! Сповнена гордостi вiд того, що я не просто шкiльний психолог, а ще й справжнiй дослiдник, iду в 11-А.

«Привiт!» – кажу, i далi щось на кшталт: «Ми з вами можемо прислужитися українськiй науцi, провести дослiдження i дiзнатися багато цiкавого про себе та iнших! Для цього будемо порiвнювати представникiв рiзних нацiональностей, шукати спiльне i вiдмiнне у рисах їхнього характеру, у поведiнцi, ставленнi до себе, iнших, життя…»

У вiдповiдь – незрозумiле мугикання, вигуки «Ну-ну!», «А це замiсть алгебри?», «А що нам за це буде?», нарештi – «Добре…», «Давайте свої папiрцi», «Показуйте, що там треба робити».

Пiсля довгих пояснень i уточнень – схиленi голови, гризiння ручок, рипiння стiльцiв, заглядання через лiкоть сусiда, – усi ознаки iнтелектуальних мук. Працюють. Завдання непросте – треба порiвняти мiж собою представникiв рiзних етносiв, здебiльшого тих, з якими контактуємо (українцi, росiяни, бiлоруси, поляки, цигани, євреї, чеченцi), або тих, про яких багато чуємо (американцi, японцi, нiмцi). Порiвнювати об'єкти слiд по три, причому необхiдно вказати рису, яка об'єднує двох із них, наприклад, українцiв i росiян, але вирiзняє третiх, припустимо, бiлорусiв.

Через кiлька хвилин вiдносної тишi клас помiтно розворушується, то тут, то там виникають збурення.

– Лєн, як назвати тих, у кого на все своя думка? Ну, неслухняних, впертих, як осли? – смикає подругу дiвча з першої парти, не в змозi саме пiдшукати необхiдне слово.

– Вiдчепись, я сама нiчого не можу придумати. Як же цих циган обiзвати? Як не скажеш – якась лайка виходить, – буркотить однопартниця.

– Дiвчата, – кажу, – пишiть так, як пишеться. Це ж вашi думки, вони важливi, тим паче, що опитування анонiмне.

– Знаємо, плавали! – нахабно розтягнувся на стiльцi дебелий хлопчина з прищами з-пiд ранньої рослинностi. – Завучка теж анонiмно опитувала, що про вчителiв думаємо. Я досi вiд Термiнаторшi вигрiбаю (його бас раптом змiнився тягучим фальцетом, схожим на голос математички): «А от ще одна двiйочка вiд психованої i пiдiрваної. I помiтьте, Романе, по заслузi двiйочка, по заслузi…» Тьху!

– Ну знаєш! – я аж захлинулася вiд праведного обурення. – Та як можна таке про вчителiв го… – вчасно обiрвавшись, – думати. Все, напевно, й справдi було анонiмно, може Тер… Алiса Вiталiївна вiд тебе самого десь почула. Я даю слово – все анонiмно, я навiть на прiзвища не всiх знаю. Роботи самi зберете, перемiшаєте i вiддасте менi. Даю слово!

Трохи помовчали. Кiлька разiв перепитали, чи й справдi нiхто не дiзнається про авторство та чи можна писати все, що на думку спадає? Пiсля чергових запевнень знову схилилися над бланками. Я навiть помiж рядами ходити припинила, щоб не подумали, що шпигую, почерки запам'ятовую. Стала бiля дверей, чекаю. Раптом:

– Та ну його! Шо за фiгня? Вам треба, ви й пишiть! – ручка вдаряється об парту, вiдлiтає кудись за спину розлюченого дiвчиська.

– Що сталося?

– Ну нє знаю я, как iх сравнiть! – дратується розфарбована школярка, суплячи пiрсинговану брову. – Нє-зна-ю!

– Слiв не вистачає?! – знущання саме ковзнуло з рота.

– Прєд-став-тє-сє-бє! Такая я дура! Довольні?!

Дiвчина хапає сумку й вилiтає з класу, ледь не збивши мене з нiг. За нею, кинувши аркушi на стiл, ще двоє. Вже з коридору чутно «Оля, підожди!» та лункий стукiт пiдборiв. У кожному з дiвчачих бланкiв лише кiлька рядків, усi на кшталт «українцi та росiяни – хорошi (варiанти: нормальнi, симпатичнi); євреї – поганi». Такi собi Елочки-людожерки наших днiв.

– Ну Олька дала! – знову подав бас неголений борець за конфiденцiйнiсть. – Фiфа! А я тут забабахал уже на півсторінки. Прикиньте, німцi – пуктуальнi!

Дурнуватий регiт розкотився всiм класом. Пiдбадьорений такою реакцiєю, новий герой вирiшив приправити розповiдь подробицями про роботу шлункового тракту нiмцiв. Вiдданi фанати вiдразу ж пiдказали класному гумористовi новi теми. Клас заходився реготом вiд заїжджених дотепiв про «узкоглазих» та «чорножо…х». Iржання набирало сили, а я, шаленiючи вiд власного безсилля, не маючи жодної змоги хоч якось уговтати цей бедлам, ходила рядами й намагалася зiбрати бланки разом iз залишками своєї дослiдницької гордостi.

Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» – не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть».

I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв.

Змiст прислiв'я «Менше знаєш – краще спиш!» я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х – повiрте, вiдчуття не з найкращих!

 
Р. S. Згодом, працюючи з iншими, благополучнiшими, наприклад, лiцейними класами, я отримувала й iншi результати. Один iз типiв етнiчної свiдомостi, який менi таки вдалося видiлити, звався «стереотипний з переважанням лайливих i сленгових слiв та виразiв». А зустрiчався вiн у майже дев'яти вiдсоткiв юнакiв та юнок.
 

«ВIД СВIТОЧА ДО ОЛУХА!»

 
Все, що не вбиває мене – робить сильнiшою!
 

Ми, психологи, вчимо iнших того, що кожна подiя в нашому життi – джерело особистого досвiду. Говоримо, що навiть прикрi зустрiчi з нецiкавими людьми – однаково кориснi, адже вони загартовують характер i тренують волю. До того ж переконуємо, що нецiкавих людей не існує. В найгiршому разi їх можна розглядати як клiнiчнi випадки, а це вже не абищо. Чи вiримо ми самi в усе це? Гадаю, все залежить вiд того самого особистого досвiду.

Вперше я зустрiлася з ним у якийсь iз вiльних четвергiв, днiв, коли психологи всього мiста пiдвищують свою квалiфiкацiю. На черговий семiнар йшла з надiєю. Оптимiзм вселяла i назва – «Практика тiлесно-орiєнтованої терапiї«, i розрекламований методисткою доповiдач: «Тiльки уявiть, пiтерська освiта, величезний досвiд, свiточ! Такий молодий, а шарм, харизма! Це буде неперевершено! Це такий унiкальний шанс!»

Спочатку мене вдарило шармом, а потiм добило харизмою. Малий, миршавий, з масним рудуватим волоссям свiточ зустрiчав нас, так би мовити, власноруч. Пiдскакував, вiтався, хапав липкими пiтними долонями за руки, тряс їх i безупину відрекомендовувався:

– Олександр! Олександр! Психолог! Психолог-Олександр! Пiтерський унiверситет! Психотерапевт! Олександр!

– Дуже приємно, Вiкторiя, шкiльний психолог, – я витиснула з себе посмiшку, намагаючись непомiтно обтерти долонi носовичком.

Зголоднiлi за харизмою психологинi метушливо розсаджувалися по мiсцях, передчуваючи «унiкальний шанс». Воно й не дивно: серед нас, шкiльних психологiв, на все мiсто був лише один мужчина – пiдстаркуватий i бородатий, колишнiй учитель фiзики. Згадався його найулюбленiшiй жарт, з такою ж довгою бородою, як у хазяїна, i водночас на диво доречний: «Справжнiй психолог – не чоловiк, справжнiй чоловiк – не психолог». Я всiлася i приготувалась слухати справжнього психолога.

– Ще раз доброго дня! Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Олександр! – почав наш психолог, потираючи спинку стiльця. – Я отримав освiту в Пiтерському унiверситетi. Мене запросили, щоб розказати вам про практику тiлесно-орiєнтованої психотерапiї…

«Розказати про практику?», – мене починало нудити вiд дивних манiпуляцiй зi стiльцем, що їх здiйснював Олександр. Вiн гладив його полотняну спинку вперед-назад, з бокiв i по центру, водив кругами i збоку вбiк. Його рухи мали гiпнотичний ефект. Я раптом уявила себе на тому стiльцi, пригадала слизькi вологi долонi i аж здригнулася: «Господи, оце так харизма!» Мої подружки по унiверситету гидливо переглядалися i хихотiли, а от досвiдченi психологинi слухали з нiмим зацiпенiнням, не зводячи очей з того нещасного стiльця.

– Тiлесно-орiєнтована терапiя дуже дiєва, з її допомогою можна позбутися страхiв, звiльнити своє тiло вiд м'язових затискiв, повнiстю розслабитися, вiдчути… – вiщував Олександр iстини, прописанi в кожному пiдручнику.

– Коли ж практика? – не витримала котрась iз однокурсниць.

– Я набиратиму терапевтичну групу i кожен з вас зможе вiдчути на собi усi переваги цiєї технiки.

– За скiльки ж? – не вгамовувалась шибениця пiд осудливi шикання матрон.

– Повний курс – три мiсяцi, коштуватиме п'ятсот доларiв, але можна вiдвiдувати не усi заняття.

Аудиторiя ахнула. Хто вiд шоку (для бiльшостi з нас це були непiдйомнi кошти), а хтось вiд захоплення («Знає собi цiну!», «Справжнi знання стiльки i коштують!»).

Проте пiзнiше з'ясувалося, що освiта в Олександра заочна, що вiн нiколи в життi не займався практикою тiлесно-орiєнтованої терапiї i не вiв груп, а вiдвiдував їх у Пiтерi, звичайно ж, сплачуючи немало. От i вирiшив повернути витрачене, намiрившись сiяти добре й вiчне у нашi провiнцiйнi душi. Всi його намiри провалилися з трiском. I тому, що зайвих грошей у шкiльних психологiв не було, i тому, що чутки ширяться швидше за офiцiйнi вихваляння родички-методистки! Прихильники поступово розсмокталися i пiтерський свiточ став одним iз нас – шкiльним психологом. Прiзвисько також не забарилося, приклеїлося намертво: «Саша-психолух»!

 
Р. S. Ми, психологи, вчимо iнших, що кожна зустрiч в нашому життi – джерело особистого досвiду, що з усього можна зробити висновки. Чи вiрю я в це сама? Зустрiчаючи в мiстi Сашу-психолуха, я роблю вигляд, що ослiпла. Але завжди розповiдаю студентам iсторiю пiд кодовою назвою «Вiд свiточа до олуха!»