Текст книги "Записки шкільного психолога"

Автор книги: Вікторія Горбунова

СТРАХ ТЕМРЯВИ

 
I допомога буває слiпою
 

У школу прийшла весна. Її першою ознакою стали розхристанi та розчервонiлi дитячi табуни, що, лишень дзвоник, – вилiтають з-за парт i мчать на двiр до першого сонечка. Вереск, смiх, тупотiння, а разом з ними зростає i травмонебезпечнiсть шкiльних коридорiв.

Вiдчиняючи дверi логопедичного кабiнету, я, заражена весняним божевiллям, бачу картину, вiд якої враз падає рiвень гормонiв радостi. За маленьким дитячим столом, обiпершись напруженими лiктиками та ховаючи обличчя в долонях, плаче якесь школя. Iванна Костянтинiвна, знiяковiла й стривожена, сидить поряд, намагаючись обiйняти, сказати щось заспокiйливе. Кожен її доторк провокує нову хвилю тремтiння й слiз, хлопчик заходиться плачем, не чуючи жодного слова.

Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу.

Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити?» i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом.

– Нехай побуде сам, – шепочу на вухо. – А що сталося?

– Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце…

Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, – все, що залишилось.

– Їж сам, ми не хочемо, – каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз. – Дякую, дякую!

– Як тебе звуть? – питаю.

– Бббогдан, – схлипує хлопча, тягнучи перший звук.

– Смачний мандарин? Хочеш ще?

Хлопчик киває, посмiхається, на його щiчках вимальовуються двi кумеднi ямочки i вiн сам стає схожим на невеличкий помаранч. Богдан сiдає бiля нас, я витягаю з сумки ще один мандарин, ми його оббираємо i вже усi разом їмо.

– Сма-а-ачно, – нарештi промовляє хлопча i раптом заявляє: – Я не хочу заїкатись!

Зрозумiвши у чому справа, ми переглянулись. Iванна Костянтинiвна сказала:

– Гаразд, ми тобi допоможемо!

Виконати цю обiцянку виявилося не так вже й просто. Заїкання – складне порушення мовлення, причин якого може бути безлiч. Це i спадковiсть, i органiчнi ураження мозку, i психологiчне травмування. Достеменно встановити витоки проблем хлопчика нам так i не вдалося.

Його батьки, iнтелiгентнi врiвноваженi люди, iнженери за освiтою, не пам'ятали жодного подiбного випадку в своїх родинах. Електрографiчнi дослiдження, взятi з медичної картки, свiдчили про нормальний стан мозку та судин дитини. Стосовно психологiчного клiмату в родинi – все нiби гаразд. В сiм'ї, окрiм Богдана, є ще на чотири роки старша сестричка, Iринка. Вона також вчиться у нашiй школi, вiдмiнниця, улюблениця вчителiв, непогано ладнає з однокласниками. Дiвчинка пiклується про братика, вiдводить та забирає його зi школи, готує бутерброди, робить домашнi завдання. Стосунки мiж дiтьми звичайнi: то сваряться, то миряться. Богдан любить сестричку, сумує, коли влiтку їх розвозять по бабусях, готує величезнi пакети солодощiв та iграшок до їхньої зустрiчi. У школi хлопчиковi важко, але то є наслiдок, а не причина заїкання. Дiти приймають Богдана, граються з ним, але буває дражнять, дають образливi прiзвиська, перекривлюють манеру мовлення. Саме це й спонукало хлопчика прийти до кабiнету логопеда i розповiсти про своє горе.

Заїкатися Богдан почав рокiв у чотири: спочатку рiдше, далi частiше. Батьки нiяк не могли зв'язати порушення мовлення iз якимись конкретними подiями у життi дитини. Бабуся стверджувала, що в неї, у селi, Богдан почувався краще, але батьки не особливо довiряли її словам, списували на велику любов до онука та вiру у цiлющi сили села.

Сам Богдан розповiдати про себе не любив, для нього цiкавiшими заняттями були читання, малювання, декламування вiршикiв та навiть спiви. У логопедичнiй групi вiн вiдразу завоював симпатiї iнших дiтей. Перше, що впадало у вiчi, – хлопчик iз задоволенням допомагав своїм колегам розв'язувати задачки та головоломки, розучувати вiршики та пiснi, навiть вимовляти складнi для них звуки.

Одного разу, трохи запiзнившись на заняття, я побачила картину, достойну екранiзацiї. Богдан сидiв за столом разом iз Данилком, дизлалiком, у якого проблеми з окремими звуками, i намагався навчити того вимовляти «р». Копiюючи Iванну Костянтинiвну, вiн брав люстерко i показував, як має дрижати язичок – «швидко-швидко, як бджолинi крильця». Хлопцi старанно рикали, тодi як iншi дiти, повiдкривавши роти, здивовано спостерiгали за цiєю процедурою.

Так i не зрозумiвши в чому проблема, ми вирiшили пiти шляхом вправляння. Богдан спiвав, декламував вiршi, вчив скоромовки та виконував безлiч iнших логопедичних вправ. Ми з ним займались аутогенним тренуванням, вчилися розслаблятись та фантазувати, працювали над розвитком пам'ятi, уваги, iнтелекту. Врештi-решт, дочекалися перших плодiв такого iнтенсивного тренiнгу: Богдан перестав повторювати звуки та склади, позбувся судом на обличчi, став говорити вiльнiше та швидше.

Хлопчиковi подобалося ходити на заняття, тому Iванна Костянтинiвна не наполягала на завершеннi програми, тим паче, Богдан добре впливав на iнших дiтей.

Ми б мали пишатися своєю роботою, однак найжахливiше чекало попереду. Одного дня Iринка прийшла забирати Богдана з групи. Вiн не хотiв iти, дiти посварилися i дiвчинка голосно обiзвала брата «пiсюном», сказала, що вiн зiпсував усi матраци i простирадла, що вона не може спати з ним в однiй кiмнатi, бо там «смердить, як у туалетi». Всi почали смiятися, Богдан вибiг з групи i перестав ходити на заняття.

Стривожена Iванна Костянтинiвна зателефонувала батькам. Прийшла мама i, плачучи, розповiла, що дитину спiткала нова бiда – енурез. Що вже не робили – i забороняли проти ночi воду пити, i будили, i до лiкарiв водили – нiчого не допомагає: «Може до психiатра?»

Вирiшили спочатку до психолога. Богдан зайшов присоромлений. У моєму кабiнетi вiн не був жодного разу i чомусь вирiшив, що я робитиму уколи, братиму аналiзи або ще щось таке. Наша перша вiч-на-вiч зустрiч пройшла напружено: Богдан мовчав, я намагалася запевнити його, що все в порядку i що ми з усiм упораємось.

– Ага, ви вже обiцяли, що все буде добре, i от… – в дитячих очах було стiльки нещастя, що я ледь не розревiлася разом з ним.

– Добре, – кажу, – давай не будемо нiчого одне одному обiцяти, просто спробуємо зустрiчатися i розповiдати про все-все, що нас турбує, гаразд?

– Гаразд, – а в очах жодної довiри.

У роботi з Богданом я вирiшила використати iгротерапiю. Оскiльки хлопчик був не з говiрких, а зрозумiти, що ж сталося, необхiдно, вирiшила – нехай проектує свої проблеми у грi, на персонажiв.

У тому, що проблеми були, я вже не сумнiвалася. Два таких серйозних симптоми не могли виникнути з нiчого, от тiльки в чому причина?

Взагалi-то дитячi психогенiї, соматичнi розлади, в основi яких лежать психотравмуючi фактори, не рiдкiсть. Застуди, гастрити, вади зору та iншi хвороби, як це не дивно, можуть мати психологiчнi причини. Гiперопiка або, навпаки, вiдсутнiсть батькiвської уваги; пiдвищена вимогливiсть або вседозволенiсть; фiзичнi покарання чи непродуманi заохочення – все це може спровокувати своєрiдну захисну реакцiю органiзму – хворобу! Невже в Богдана психогенiї?

Щось не так в його родинi, оточеннi?

Ми взяли цупкий картон, ножицi, клей, клаптики тканини, олiвцi та фарби. З цих нехитрих матерiалiв наробили ляльок. Богдан сам вирiшував, хто ким буде, кроїв одяг, вимальовував риси обличчя. Iз взуттєвих коробок збудував квартиру, облаштував усi кiмнати, навiть туалет iз ванною.

Як виявилося, партнер у грi хлопчиковi не потрiбен. Лише на початку зустрiчей вiн озирався та ставив якiсь питання. Потiм про все забував, ляльки в його руках оживали, починали говорити на рiзнi голоси, ходити з кiмнати в кiмнату, збиратися на кухнi за вечерею, готуватися до сну. Отут i виявилося найцiкавiше. Лялька-мама вимикала свiтло, цiлувала ляльок-дiтей i йшла з кiмнати. Дiти спати не хотiли, вони прокрадалися в одне лiжечко, вмощувалися i починали розповiдати страшнi iсторiї. Про чорну кiмнату, червоне око, злу вiдьму та iншi жахи. Потiм, наляканi, засинали, боячись витягти бодай ногу з-пiд ковдри.

– Богданчику, а ви з Iрою розповiдаєте одне одному жахливi iсторiї?

– Iра розповiдає.

– I тобi стає страшно?

– Так, – киває головою, – дуже!

– А чого ти боїшся найбiльше?

– Того, що у темрявi! – i у Богдана починають тремтiти руки.

Оце так-так! Невже причина? Дитина боїться темряви.

А як же заїкання, енурез? Що це? Симптоми того страшного страху? Все стало на свої мiсця. Iринка, сама того не знаючи, лякала малого брата. Герої її страшних iсторiй переросли у «те що в темрявi» i «воно» не давало спокою Богдановi, змушувало його тремтiти уночi, заїкатися удень.

Що ж зробили ми iз своїм психологопедичним тренiнгом? Змiнили один симптом на iнший. Позбавивши дитину вiд заїкання, спровокували енурез. Припустилися класичної помилки: боролися не з причиною, а з наслiдком!

 
Р. S. Добре, що наша слiпа допомога прозрiла. Богдана включили до терапевтичної групи дiток, якi так само як i вiн, жахалися темряви. Батьки видiлили хлопчиковi для спальнi окрему кiмнату. Iру перевели у зал, який ранiше був виключно гостьовим. Бiля Богданового лiжка повiсили свiтильник, у коридорi також не вимикали свiтло усю нiч. I жодних страшних iсторiй. З часом все налагодилося.
 

НАПОЛЕОН

 
Гуртом i батька легше бити
 

Дитячi страхи – цiла країна, дивовижна й химерна. У нiй живе безлiч небачених iстот. Вiдьми, чаклуни, бабаї, домовики, привиди, вовкулаки, iнша чисть i нечисть iз книжних сторiнок, телевiзiйних екранiв, бабусиних казок. Вони сплiтаються з уявою, обростають фантазiями, прокрадаються у найглибшi, найпотаємнiшi схованки дитячої пiдсвiдомостi, а коли приходить час – виринають жахами!

Дiти, так само як i дорослi, бояться самотностi, смертi, болю, тварин, пожеж, вiтру, грози, темряви… Бiльшiсть страхiв, як не дивно, провокують саме дорослi. Ми боїмося i заражаємо власними фобiями тих, кого б мали оберiгати.

Пiзнiй вечiр, минув снiданок, вечiрня казка, слiд готуватися до сну, але мама нервується – тато затримується з роботи, його телефон не вiдповiдає. Мама сама не своя: дратується, пiдвищує голос, забула про цiлунок на нiч, телефонує усiм знайомим, плаче.

– Мамо, що сталося?

– Не знаю, iди спати, – сльози по щоках.

– Мамо, де тато?

– Нумо в лiжко!

– Я боюся! – i знову сльози, але вже дитячi, сльози страху. Це маля ще не раз плакатиме: на «продльонцi», коли його забиратимуть пiзнiше за iнших; вдома, коли залишиться саме; по дорозi зi школи, коли йтиме порожньою вулицею.

Буває, що й свiдомо лякаємо дiтей, таке собi «жахання на користь». «Будеш вередувати – вiддам тебе тому злому дядьковi!» (i мама тицяє у величезного вусаня, якому й на гадку не спаде, що з цього моменту вiн став найбiльшим мороком для малого) або «Не тицяй пальчиком у перехожих – вiдкушу» (бабуся напiвжартома цокає щойно вставленими щелепами, навiть не уявляючи, що саме цей звук переслiдуватиме її онуку в темрявi дитячої спальнi).

Дитячi страхи неможливо рацiоналiзувати, жодне «не може бути» або «цього не iснує«не дiють. У країнi дитячого жаху може трапитися будь-що, все живе за власними законами. Недостатнiсть знань про свiт, нерозумiння його законiв, нестача критичностi мислення робить дитячi страхiття реальнiшими за реальнiсть. Бiльшiсть страхiв уособленi: дiти не просто бояться замкнених примiщень, самотностi, води, темряви, вони бояться того, що за цим ховається, того, що живе в щiлинах зачинених дверей, темних куточках кiмнати, того, що збiгає з водою або приходить, коли ти лишаєшся сам. Такi уособлення можуть нагадувати страшних казкових героїв, прочитаних або побачених проти ночi, сварливу сусiдку, дворового собаку, павучка з-за дивана…

– А хто живе он в тому будиночку за садом? – питає бiляве дiвча, простягаючи руку в сторону стрiхи, що виглядає з-за яблунь.

– Та… баба Яга одна, – кидає бабуся, недобре зиркаючи на сусiдчину хату, – вчора знову посварилися через бадилля на межi.

– Справжня?! – в дитячих очах подив.

– Найсправжнiсiнька, зла i противна!

– I дiтей маленьких їсть?

– Не знаю чи дiтей їсть, а сусiдiв всiх перегризла!

– Як перегризла?

– Отак i перегризла, тiльки впади їй в око, вiдразу гризтиме!

– Бабусю, я її боюся!

Безмежна дитяча фантазiя здатна створити страховисько з кого i чого завгодно. Абсолютно незагрозливi, з нашої, дорослої точки зору, речi можуть перетворитися у найжахливiшi страхи. Жовтавий метелик стає краплею вогню, що вiдiрвалася вiд сонця i летить на тебе з єдиним бажанням – обпекти; дворове кошеня переростає у мiнi-монстра, єдина мета якого – видряпати тобi очi; батькiвський портфель приховує в собi щось велике, зубасте, що тiльки й чекає як ти простягнеш руку, аби вiдкусити бодай пальчик.

Малi школярики бояться багато чого, але одним iз найбiльших (i найсоромнiших – «бо вже дорослi») страхiв є страх темряви та того, що в нiй ховається. За пiвроку роботи шкiльним психологом я познайомилася з найрiзноманiтнiшими дитячими темрявофобiями. Якщо на мить та ще й проти ночi припустити, що усi тi бабаї, зубастики, баби Яги, темрявчики, кракозябри, лихосвiти iснують насправдi, – стає моторошно. Мимоволi щiльнiше загортаєшся у ковдру, пiдтикуєш кожен її кутик, ховаєш руки й ноги, залишаючи лише малесеньку дiрочку для носа, – а раптом повернеться твiй власний дитячий ляк i вкусить, або ще гiрше – потягне у свої темнi володiння. I хай кине в мене камiнь той, хто нiколи не будував ковдрово-подушкових фортець!

Поступово маленьких борцiв iз темрявою назбиралось на цiлiсiньку терапевтичну групу i я вирiшила: «А чому б i нi?»

Збиралися ми двiчi на тиждень у сусiдньому дитячому садочку. Там була велика iгрова кiмната та вимикач з регулятором iнтенсивностi свiтла – саме те, що треба. Четверо хлопчикiв та п'ять дiвчаток боялися темряви кожен по-своєму. Вадим i Маринка знали, що в нiй живе Бабай, «який забирає тих, хто не спить», а тому по кiлька годин не могли заснути. Сашковi темрява здавалася живою i густою «як вода», вiн i досi час вiд часу пiсяв у постiль. Богдан боявся «того, що в темрявi» без жодних пояснень. Iринка, Оленка й Тетянка свiй шлях у страхи почали з того, що пiд час грози, вiтру чи раптового вимкнення свiтла батьки не знайшли часу заспокоїти, посидiти на дитячому лiжечку, тримаючи за руку, або прихистити пiд власною ковдрою. Наслiдок – панiчнi стани у перелiчених ситуацiях. Олю налякала власна бабуся, вирiшивши якось на нiч розказати онуцi казочку про величезних кровожерливих циклопiв, якi й стали переслiдувати дiвчинку у темрявi. Iванко був упевнений, що його будинок мають пограбувати, а родину вбити – обов'язково вночi i обов'язково люди в масках. На моє недолуге «Чому ж у масках?» вiдповiддю було: «Ви що, кiлерiв по тєлiку нiколи не бачили?!»

Метод, який я обрала для терапевтичної роботи, зветься страшнiше за будь-яке нiчне жахiття – систематична десенсибiлiзацiя. Дiя – проста, як дверi. Якщо тривалий час поєднувати те, що лякає, iз тим, що подобається, – страх зникне. Психологи жартують: якщо людинi, яка боїться висоти, запропонувати вирощувати на балконi улюбленi квiти, – вона їх швидко зненавидить. Парадокс полягає в тому, що недбале поєднання стимулiв може дати реакцiю, обернену очiкуванiй. I квiткар-любитель замiсть того, щоб позбавитися гiсофобiї, почне боятися зелених пагонiв та рожевих пелюсток. Позитивний стимул повинен перевищувати страх, а тому я мала пiдiбрати для своїх маленьких клiєнтiв щось таке, що вони люблять понад усе i не розлюблять за жодних обставин. Що це? Правильно – iгри та солодощi!

Бiльша частина наших занять – гра. Ми бавимося, читаємо, придумуємо казковi сюжети, обiгруємо їх. Про страхи не згадуємо, найперше завдання – здружити малих, втягти у захопливий свiт спiльних iгор. Iнсценiзацiя дозволяє кожному втiлити власну мрiю, стати принцесою, яку усi люблять i захищають, або героєм, що смiливо долає усяку погань. Її, любу, менi й доводиться грати. У дитсадiвських засiках повно усiлякого краму: роги, шкури, чорнi плащi, капелюхи, iнше лахмiття, словом, «усе, що треба», навiть справжнiсiнька ступа з мiтлою вiднайшлися. До мого висмiювання, знущання та знищення дiти ставляться вiдповiдально. Такої забитої та нещасної нечистi як я – ще пошукати.

Крок за кроком ми наближалися до нашої основної цiлi – долання страхiв. Нашi казки сповнилися героями, якi б за iнших обставин нiколи не зустрiлись. Єдине i непорушне правило – лейтмотив перемоги: герої, що уособлюють усе найкраще для моїх маленьких клiєнтiв, перемагають ворогiв, а з ними i свої страхи. А вiдтак нiчого не заважає грекоепiчному Геркулесовi врятувати росiянку-Василису вiд кіношного Бальтазара.

Зупинимося на досягненнях кожного. Вадим та Маринка кiлька разiв долали ненависного Бабая. Спочатку вони звели його хитрiстю, як Гензель i Гретель. Дiтлахи заманили Бабая цукерками в комiрчину i закрили на гачок. Хвилин з п'ятнадцять я благала малих упертюхiв вiдчинити дверi, доводячи, що сидiла в комiрчинi, чатуючи на ворога. Потiм Богдан у ролi Геркулеса, а Марина, наче справжня Ксена, принцеса-воїн, перетворили свiй страх на попiл i розвiяли вiтром. Схопленого в полон i переляканого Бабая (великi листки чорного паперу) дiти рвали на дрiбнi клаптики. Така ж доля чекала i на злого Циклопа, i на «Того, що в темрявi», витвори Олиної та Богданової уяви. Останнiй навiть вiдмовився вiд пiдтримки та допомоги, i ми усiєю групою лише спостерiгали через вiкно за тим, як Богдан гордо несе залишки страху та струшує їх у круглий кольоровий смiтник бiля виходу з дитсадка. Мiсцева нянечка звинуватила мене у «якихось чорних ритуалах» i пообiцяла наскаржитись у мiлiцiю. Обiйшлося.

Сашко перевтiлювався у свого «мультяшного» улюбленця Наутiлуса. Жвавий хлопчик з бурхливою фантазiєю, вiн перетворював iгрову кiмнату на океан: зеленi штори ставали водоростями, розмальованi столи та стiльчики – кораловими рифами. Малi, розсiкаючи руками-плавцями повiтря, носилися кiмнатою, уявляючи себе зграєю риб. Мить вивiльнення з рибалчиних тенет ледве не скiнчилася погромом. Впольованi у сiтi, а точнiше – загорнуті у вiконну тюль, рибинки борсалися з такою силою, що я не знала кого рятувати – їх чи напружено риплячий карниз. Таке плавання було захопливим i веселим, однак передi мною стояла зовсiм iнша мета. Терапевтичну iдею вдалося втiлити за допомогою регулятора свiтла. Риби спочатку гралися на поверхнi, а потiм заглиблювалися далi i далi у морську безодню. Нарештi безстрашному Наутiлусу випала нагода врятувати друзiв iз темної печери, лiгвища злих спрутiв, допомогти їм дiстатися до безпечної теплої течiї, де видно сонячнi променi. Далося це Сашковi ой як не просто! Вiн останнiм вийшов iз темної кiмнати, пропускаючи iнших. Але побiлiлi рученята, що мiцно тримали широко прочиненi дверi, та крапельки поту на обличчi свiдчили про непросту перемогу над собою.

Iванко зi своєю гангстероманiєю виявився найупертiшим. Хлопець був переконаний, що навколо повно грабiжникiв та найманих убивць, яким тiльки того й треба, що знайти його й «лiквiдувати», бо «багато знає«. Прийшлося грати в «Один удома». Штатним душогубам – менi й вiльнонайманому помiчниковi, Iвановому брату (саме вiн пiдсадив малого на бойовики) – було непереливки. Для початку нас оббризкали з водяних пiстолетiв, потiм довго ганяли коридорами i нарештi зв'язали спина до спини, ще й роти заклеїли скотчем. Дiти пищали вiд задоволення, а Iванко без упину хвалився своєю силою й кмiтливiстю.

Iринцi, Оленцi й Тетянцi дорогою безстрашшя йшлося найважче. Охоче бавлячись з однолiтками, вони блискуче виконували ролi замкнених у вежi (вколотих веретеном, отруєних яблуком) принцес, виглядаючи при цьому зворушливо безпорадними. Але боятися не переставали. Жодна психотерапiя не здатна замiнити того, чого дiвчатка найбiльше потребували, – вiдчуття захищеностi й тепла. Найлякливiшою з усiх виявилася Таня. В iграх тиха i непримiтна, вона завжди намагалася знаходитись якнайближче до мене, у найтривожнiшi моменти мiцно притискаючись усiм своїм тремтячим тiльцем.

– Боюся! – розридалася Тетянка, спостерiгаючи, як Богдан-Геркулес, розмахуючи мечем, врятував Iринку-Василису вiд мене-Бабая.

– Таню, все нормально, все добре, – бiжу до дiвчинки, ледь встигнувши стягнути чорного плаща. – Богдан урятував Iринку! – Ну, а якщо вiн прийде по м-е-ене?!

– Хто?

– Ба-а-абай!

– Не прийде! Богдан його знищив, ти ж бачила! – Оце так-так, не було у неї такого страху, догралися!

– Богдана-а не буде, а вiн при-и-йде!

– Ти мене тiльки поклич, я примчу та вб'ю Злого Бабая, – ще не вийшовши з ролi, гордо продекламував наш герой, обiймаючи зарюмсану Таню.

– Правда?

– Даю слово Геркулеса!

З того часу Богдан взяв шефство над Танею i коли було лячно, дiвча вже трималося не за мою, а за його руку. Згодом Тетянка ще бiльше прив'язалася до Богдана, усюди за ним ходила хвостиком, дiлилася iграшками, бутербродами i навiть попросила вчительку перевести її в 1-Б, клас свого героя. Зворушлива дитяча дружба розчулювала, але й бентежила, насторожувала. Якщо сьогоднi дiвчинка вiдчуває себе у безпецi лише в присутностi «сильного чоловiчого плеча», що буде далi? Чи зможе вона самостiйно долати страхи та труднощi, чи завжди й усюди чекатиме на рятiвника?

Якось Богдан не змiг прийти на заняття – поїхав до бабусi. Таня вiдмовилась брати участь у наших iграх, сидiла в кутку, стиснувши губи й вперто намотувала на пальчик жмут волосся. За сюжетом ми розгубилися в темному лiсi: розбiглися у рiзнi кiнцi кiмнати й вимкнули свiтло. Завдання – зiбратися разом, знайти одне одного лише за допомогою лiхтарикiв, перемовлятися не можна. Нарештi пiсля дитячих пискiв, зойкiв, смiшкiв i мого шикання ми зiбралися до купи, перерахувалися i зрозумiли, що не вистачає Тетянки. Її лiхтарик не свiтився, на iм'я дiвчинка теж не озивалася. Я вже потягнулася до вимикача, аж раптом озвався Iванко: «А давайте одночасно включимо лiхтарi i будемо свiтити разом, нiби великим прожектором, так Таню i знайдемо!» I дiйсно, ми знайшли її. Дiвчинка сидiла в своєму кутку, пiдiбгавши ноги й тихо схлипуючи. Дивно, як ми ранiше не почули цього звуку. Iванко кинувся, було, до неї.

– Стiй, – кажу, – Тетянко, iди до нас, на свiтло.

– Заберiть мене.

– Нi, йди сама, ти зможеш, давай, ми чекаємо на тебе.

– Я боюсь, я не зможу!

– А ти спробуй, ми тобi посвiтимо!

– Таню, давай! – хтось iз-за спини.

– Таню, а ти розженись – i швидко до нас! – ще один радник.

– Та-ня! Та-ня!! Та-ня!! – спочатку один голос, два, далi – хором.

Дивлюся, Таня встає, спочатку стиха, потiм, набираючи ходу, бiжить до нас. Усi в захватi: смiються, обнiмаються, стрибають – купа мала.

– Гуртом i батька легше бити! – раптом заявляє Iван, – це мене… теє… тато навчив.

На останню зустрiч ми зiбралися в моєму кабiнетi, сидiли на килимi, дiлилися враженнями. Кожна розповiдь – це було обов'язковою умовою – завершувалася словами «я здолав свiй страх». А ще ми його з'їли. Саме так. Iринчина мама спекла величезний торт «Наполеон»: чорнiший за темряву, i такий смачний – пальчики оближеш. З'їли до останньої крихти. «Так йому й треба!» – пiдсумував Богдан.

 
Р. S. «Гуртом i батька легше бити!» – це прислiв'я, вигукнуте малим Iванком в розпалi почуттiв, стало для мене основним правилом групової психотерапiї.