Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Повз скверик пройшли, про щось розмовляючи, два заводські хлопці і золотокоса худорлява дівчина, всі з червоними пов'язками на рукавах. Горін злісно глянув їм услід і з неприхованою ненавистю промовив:

– Розплодилося цієї гидоти. Так і шмигляють по місту…

– Видно, насолили вони тобі, старина, що так ніжно про них говориш.

– Я їм насолив, а не вони мені, – недбало закинув Горін ногу на ногу. – Минулого тижня в четвер причепився один, такий кругленький, рожевощокий. А липкий, як банний лист. Правда, сильний, гад. Довелося перо пускати в хід, щоб…

Павка не встиг закінчити фрази, упавши з лавки від міцного удару. Дмитро хутко підняв його з землі і вдарив в обличчя ще кілька разів.

Заюшений кров'ю, Горін тільки мимрив, мотаючи туди й сюди рудою головою.

Коли Дмитро кинув Павку на лавку, той, ледве ворушачи прикушеним язиком, прохрипів:

– За-а що-о? Дімко?..

– За Патефончика, – гнівно мовив Дмитро і кинув Павці в обличчя гроші. – Бери їх, падлюко! І не потрапляй мені більше на очі.

На тротуарі почав збиратися натовп.

Меткий сухорлявий дідок, мабуть, двірник, пронизливо засюрчав у свисток, кличучи чергового міліціонера. Треба було тікати…

Дмитро круто повернувся і шмигнув в рятівну темінь кущів. Його зовсім не втішала перспектива зустрічі з міліціонерами.

ХОРОШІ ЛЮДИ

До індустріального Харкова Чилікін доїхав без пригод, лежачи на вузькій полиці вагона. Весь час думав про ІІавку Горіна. Колись і рудий Павка, і Сенька Патефончик були однаково дорогі йому. Зараз Дмитро втратив обох.

Першого він викреслив з пам'яті назавжди, а про Патефончика збереже спогад на все життя.

Зайшовши у величезне приміщення харківського вокзалу, Чилікін з заздрістю дивився на пасажирів, які брали в касі квитки на Москву. В тому ж напрямку треба було їхати і йому. Та в кишені залишалося не більше двадцяти карбованців, так що навіть купити сидяче місце Дмитро не міг. Залишилось одне: їхати «зайцем».

Коли розпалений від швидкого бігу поїзд підкотив до перону низку суцільнометалевих вагонів, Чилікін вийшов до нього разом з натовпом зустрічаючих. Він пройшовся туди й сюди, придивляючись до провідників. Найприємнішим показався йому низенький товстун з розкішними білими вусами і в тісному кітелі. Саме до нього у вагон і вирішив забратись Чилікін. Вибравши зручну хвилину, Дмитро повагом, щоб не викликати підозри, увійшов до вагона і став біля відчиненого вікна напроти туалету. Випалюючи цигарку, простояв тут до відходу поїзда, а потім заліз на вільну горішню полицю.

Голодний і самотній, спостерігав він, як за широким вікном вперто випереджали поїзд телеграфні дроти, уздовж і впоперек перекреслюючи затягнуте сірими хмарами небо. Дмитро так і заснув, підклавши під голову кулак, заколисаний рівним похитуванням вагона і монотонним перестуком коліс.

Його зняли з полиці біля Курська і запропонували пройти в купе провідника. Тонкошиїй контролер з жовтим хворобливим обличчям, в поношеній залізничній формі вилаяв Чилікіна за проїзд без квитка і навіть погрожував оштрафувати. Та коли Дмитро розповів тут же придуману ним історію, що його, добровольця великого будівництва, обікрали в Харкові шахраї і що у нього чудом зосталася в кишені десятка, на яку йому треба прожити до самої Москви, контролер полагіднішав.

– Звичайно, ви потрапили у важке становище, – сказав він, повертаючи Чилікіну документи. – Але все-таки в Курську я буду змушений висадити вас. Раджу звернутися по допомогу до місцевої влади або в обком комсомолу. Вам там допоможуть. Зрозумійте самі, їхати так далеко без квитка і грошей безглуздо.

Коли контролер пішов, товстун-провідник почастував Чилікіна смаженою курячою ніжкою та склянкою міцного ароматного чаю. Дмитро поїв з великим апетитом, бо вже дуже зголоднів.

– Нічого, хлопче, світ не без добрих людей. Виручать тебе, бідолаху, – ласкаво мовив провідник. – У мене онук теж доброволець, будує на Іртиші целюлозно-паперовий комбінат. Тайгу, значить, підкоряє. Коли зустрінеш, поклон від мене передавай. Він високий такий, білявий. Звати Дмитром, а прізвище Чилікін. Запам'ятаєш?

– Ще б пак! – посміхнувся Дмитро. – Адже я теж Дмитро, і теж Чилікін.

– От чудо-чудеса! – щиро здивувався провідник, торкнувшись долонею Дмитрового коліна. – То, може, ти й мені далекий родич? Ану, переказуй свою родословну. От чудо-чудеса!

Чилікін охоче розповів, звідки він родом, де жив, хто його мати, як звали батька, де і ким той працював до війни, на якому фронті загинув.

Провідник уважно вислухав усе, замислено смикаючи кінчик білосніжного вуса.

– Щось не пригадую в нашому роду Павла і його дружину Марію. Але все одно ти нашої династії, Чилікіних, і чим можу, мушу допомогти тобі. В Курську підемо до начальника вокзалу, ми з ним земляки, приятелі по вогняній молодості. Поміркуємо, що можна зробити. А поки що візьми четвертак на дрібні витрати. Шкода, що більше при собі не маю. Перед від'їздом дружині відріз на плаття купив. Була іменинниця.

Начальник Курського вокзалу привітно зустрів товстуна-провідника. Вислухавши його прохання допомогти Чилікіну, поворушив пшеничними бровами, щось міркуючи, і сказав:

– Зробимо. На завтра наш обком комсомолу два вагони до Куйбишева замовив. Молодь на будівництво ГЕС будуть відправляти по комсомольських путівках. Так що до Волги доїдете з ними… Я домовлюся з секретарем…

– От бачиш, – звернувся провідник до Чилікіна, – я ж казав, що виручить…

Дмитро вдячно глянув на начальника вокзалу:

– Велике спасибі…

– Тільки до поїзда не спізніться, – попередив той. – Відходить о тринадцятій двадцять дві.

– Не спізнюся, що ви, – радо відповів Чилікін. Він був дуже вдячний цим зовсім чужим людям за виявлену до нього чуйність.

– А переночуєш де? – запитав у нього провідник.

– В готель піду.

– На всякий випадок, у нас при вокзалі є кімната відпочинку, – сказав начальник. – Я дам розпорядження, щоб вас влаштували.

– Дякую за турботу.

Над пероном пролунав вимогливий гудок паровоза. Провідник поспішав до поїзда.

– Ну, Дмитре, трудись на благо народу. Твої молоді сили дуже потрібні нашій державі. Знаєш, яке життя нас чекає?

– Як у казці, – відповів Чилікін словами Сеньки Патефончика.

– Вірно, онуку! Ну, бувай здоров, – уже на ходу сів товстун-провідник у свій вагон. На східцях він трохи затримався, пославши Чилікіну прощальну посмішку і батьківський помах руки.

Заплативши молоденькій робітниці кімнати відпочинку за майбутню ночівлю, Дмитро вийшов на привокзальну площу.

Спати ще не хотілось, треба було якось повечеряти.

Купивши в буфеті два бутерброди з ковбасою, Дмитро пішов у скверик. Та голоду не вгамував, тільки викликав ще більший апетит.

Коли він доїдав свою убогу вечерю, на алеї з'явились два хлопці: один – довгий, чубатий, в синій застарілого фасону кепці з мідними ґудзиками, другий – маленький, клишоногий, занадто жвавий. Вони уважно глянули на Дмитра і сіли на лавці поряд. Від обох несло горілчаним перегаром і їдким запахом давно не митого тіла.

Дмитро насторожився, вийняв пачку махорочних сигарет.

– Що, піжон, до ручки дожив? – запитав у Дмитра високий хлопець, ліниво скосивши на його дешеву сигарету маленькі червоні, як у кролика, очі. – Кинь свою гаванську сигару, запали краще наші, пролетарські, – розкрив він важкий золотий портсигар, набитий дорогими цигарками «Люкс».

Дмитро зрозумів, що ці два підозрілих типи одного поля ягоди з Павкою Горіним. Зразу відчувалась шпана, до того ж дрібна. Глибоко затягнувшись, Дмитро випустив їдкий дим в обличчя чубатому.

– Закрий свій «Ювелірторг». Будеш дивувати інших.

Клишоногий пискляво хихикнув:

– Ги-ги-ги! Диви, який гусь!..

– Не місцевий чи що? – поцікавився чубатий, пронизуючи Дмитра кролячими очицями. – Щось такого не зустрічав у нас в Курську. Звідки до нас залетів?

– Здалеку.

– Ти не темни, – писнув клишоногий.

Дмитро скептично посміхнувся.

– А то що буде?

– Посунься, Ксьондзе, на пів-вареника, – сказав клишоногий чубатому. – Я йому один документик під ніс підсуну.

– Заткнись! – обірвав його той. – Бачиш, що свій. – І, закинувши за спинку лавки руку, довірливо заговорив до Дмитра: – Нам стременний потрібен. Підеш?

– А в якій галузі вволите працювати?

– Підеш – побачиш.

Дмитрові захотілося трохи познущатися з них.

– А що я з цього матиму?

– Тисячу, а то й півтори, – відповів довгов'язий.

– Щоб я заради паршивої тисячі бруднив руки? Та ніколи в житті! – з вдаваним обуренням мовив Дмитро.

Клишоногий огризнувся:

– Дивись, ще й фасонить, фрайєр! Тисячі йому мало за те, що півгодини постоїть.

– Розмову закінчено, – піднявся з лавки Чилікін. – Розбігайтесь, братці-кролики, хто куди. З крохоборами мати справу не збираюсь.

Чубатий намагався утримати його за рукав:

– Почекай, чого вуздечку закусив? Свої ж тут, домовимось!

– Добре, ходімо, – погодився Дмитро.

– Куди?

– У відділення міліції. Он у вікнах світиться.

– Так він стукач! – скочив на криві ноги куций. – Кінчай з ним, Ксьондзе!

Чилікін схопив з-під ніг цеглину.

– Провалюйте, чортові шахраї, поки цілі. Ну!

Не зводячи очей з піднятої Дмитром цеглини, злодюжки боязко позадкували в глибину скверика. А дійшовши до загорожі, перестрибнули через неї, погрозливо помахали кулаками і загубилися в густому натовпі перехожих.

Задоволений з того, що налякав їх, Чилікін повернувся на вокзал. Роздягся, вкрився з головою простирадлом і не помітив, як заснув. Цього разу сон його був міцним і глибоким.

А другу ніч і кілька наступних Дмитро провів в поїзді, серед веселих хлопців і дівчат, які їхали будувати Куйбишевську ГЕС. Дотримав свого слова начальник вокзалу. Він домовився з обкомівцями, і ті включили Дмитра в склад дружного загону добровольців курської молоді.

Комсомольці зустріли Чилікіна як свого. Добре було йому з ними. Коли у вагоні залунала пісня, він навіть підтримав хор молодих голосів:

Пока я ходить умею,

Пока я глядетьумею.

Пока я дышатьумею –

Я буду идти вперед…

Тільки коли Дмитро залишався віч-на-віч з собою, на серце знову важким тягарем звалювалася вина за смерть Івана Ключини. Згадуючи минуле, він все гостріше відчував, що як би далеко не поїхав, якою б роботою не захопився, те, ще сталося на Роздольній, 82, завжди буде гнітити його.

Але щоб вийти на найближчій зупинці, повернутися назад до Євпаторії і розповісти слідчому Туляковій всю правду, у нього не вистачало ні рішучості, ні мужності, і кур'єрський поїзд віз його все далі й далі, відраховуючи сталеві кілометри.

ОД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ

Зблизившись у дорозі з курськими хлопцями, Чилікін тримався їх і після приїзду на будівництво. Оселився разом з ними в одному гуртожитку, працював на одному участку, обідав в одній їдальні. Вечорами та у вихідні дні теж намагався не залишатися сам. Самотність гнітила його, переслідувала згадкою про минуле.

На великій будові Дмитро знайшов усе – і роботу до душі, і повагу товаришів, і навіть кохання. Не мав лише одного – душевного спокою. Як міг, приховував від хлопців свій настрій, щоб вони не дізналися про його таємницю. Було дуже важко сміятися при людях, жартувати, поводитись, як усі, коли душу гнітила туга.

Деяку полегкість відчув після знайомства з бетонницею Тамарою Кручею. Ця жвава, струнка полтавчанка захопила його, змусила вдень і вночі думати про себе, пізнати тривогу першого кохання. Та коли вони стали більш близькими і прийшла пора розповісти все-все про себе, не приховуючи нічого з минулого життя, у Дмитра не вистачало сил цього зробити. А обдурювати Тамару він не міг і не хотів. І Дмитро, не попрощавшись, поїхав з будівництва. Це була його друга втеча від самого себе.

Куди йому виїхати з Куйбишева, Дмитро не знав до самого прибуття на вокзал. Біля кас він побачив низенького вусатого залізничника, дуже схожого на знайомого товстуна-провідника. І тут Дмитро пригадав, як той просив передати привіт онуку, що працював в Омській області, десь у тайзі, на будівництві целюлозно-паперового комбінату.

І він взяв у касі квиток до Омська.

Опинившись на березі другої могутньої ріки – Іртиша, Дмитро відшукав у містечку будівників свого однофамільця. Онук товстуна-провідника загітував Дмитра вступити до них в бригаду слюсарів-монтажників, влаштував його на квартиру.

Добре працювалося Дмитру на новому місці до приїзду на будівництво кореспондента «Строительной газеты». До того часу Дмитро вже став передовиком, і його портрет разом з портретом онука провідника висів на Дошці пошани. Кореспондента з Москви зацікавило те, що обидва хлопці добре працювали, були ровесниками, мали один фах, одне прізвище, ім'я та по батькові. Він вирішив написати про них нарис під назвою: «Однофамільці». Але в призначений для бесіди час один з героїв майбутнього нарису не з'явився. Зробити фотознімки і зібрати докладний матеріал про нього кореспонденту не пощастило. Так ні з чим він і поїхав.

– Що ж ти пресу підводиш? – накинувся другого дня на Дмитра його однофамілець. – Про нас хотіли написати, а ти зник. Негарно вийшло.

– Не журися, тебе ще прославлять.

– Слава мені не потрібна. Ти мене не так зрозумів.

– Тим краще.

А через тиждень після від'їзду кореспондента Дмитро попросив начальника будівництва перевести його на кар'єр, де у глухій тайзі добували для потреб будівництва каміння. Туди навряд чи завітає хоч один редакційний гість з Москви чи Омська. Так Дмитро втретє спробував втекти од своєї тіні. Він не хотів, щоб про нього дізналися в технікумі, на заводі, вдома, в гуртожитку Куйбишевської ГЕС і, особливо, в євпаторійській прокуратурі. Страх перед покаранням змушував його ховатися.

Але все ж сталося те, чого боявся Дмитро. Його викликав до себе слідчий із сонячного Криму. Дмитро думав, що після першого допиту його заарештують і етапом відправлять в арештантському вагоні в Сімферополь.

На велике здивування, слідчий відпустив його додому і дуже ввічливо попросив зранку знову зайти в контору.

«Що це за хід конем?» – подумав тоді Дмитро. Або посланець кримської прокуратури ще дуже недосвідчений, або в цьому й полягає хитрий маневр: перевірити, винен чи ні колишній студент технікуму фізкультури Дмитро Чилікін.

А що, коли ні те, ні інше, а просто вияв звичайного довір'я?

Все це так напружило Дмитрові нерви, що він, не вечеряючи і не роздягаючись, впав на ліжко і пролежав до ранку з широко відкритими очима. Ця ніч була ще страшнішою, ніж та, коли він на квартирі Волкової вдарив штопором Івана Ключину. Тому й не склепив Чилікін цілу ніч повік, думаючи свою гірку думу.

Довго в його душі боролися почуття, його кидало в піт від думки, що доведеться багато років підряд сидіти за ґратами разом з егоїстичними, безсердечними людьми із злочинного світу, який став для нього глибоко ненависним. До ранку у нього була можливість уникнути такої участі. Навколо кар'єру на сотні кілометрів розкинулась глуха тайга. Увійде в неї людина і загубиться від усіх, як голка в копиці сіна.

Та що йому дасть втеча від слідчого? Знову життя з важким каменем на серці? Знову душевні терзання? Адже він ніколи не простить собі вини за смерть Ключини. І так доведеться мучитись не рік, не два, а до самої старості, до останніх днів, якщо зізнанням перед людьми не скинути з себе важкого тягаря докорів совісті. Ні, од себе не втечеш!

З таким переконанням і прийшов Дмитро вранці до слідчого. Але сказати все зразу виявилось набагато важче, ніж він думав, лежачи на ліжку.

ОСТАННЯ СТОРІНКА СПРАВИ № 3-172 (г)

Чилікін низько схилив голову і, не дивлячись на Крилатого, гірко промовив:

– Коли б ви знали, як я мучився ці два роки Образ Ключини переслідував мене скрізь. Не було дня, щоб я не згадував злощасного новосілля. Інколи мені здавалося, що не витримаю і заявлю в міліцію сам про свою вину. Та ці благородні пориви швидко згасали. Я боявся потрапити до тюрми. Ось чому не розповів всієї правди Туляковій, втік з Євпаторії, брехав вам на першому допиті. А тепер моя совість чиста. Я готовий прийняти будь-яке покарання. Даремно стільки часу мучив себе…

– Ви маєте рацію, – співчутливо промовив Крилатий. – Часто страх перед покаранням і докори совісті бувають страшнішими, ніж саме покарання.

Визнання Чилікіним своєї вини давало право Крилатому вважати, що повторне слідство справи № 3-172 (г) доведено до кінця. Але щоб закріпити ці свідчення, треба було ще зробити експеримент слідства на місці події, а також одержати підтвердження свідка Вітковського. Невже він і тепер буде відмовлятися?

Після приїзду до Сімферополя Чилікіна взяли під варту. Давати таке розпорядження Крилатому було неприємно, але служба є служба. Того ж дня він послав виклик у Майкоп.

Вітковський приїхав зразу ж після одержання телеграми.

На допиті тримався, як і раніше, слово в слово повторив свої попередні свідчення. Він не здогадувався, що Чилікіна арештували і що той признався. Крилатого дивувала впертість Вітковського, обурювало те, що комсомолець, молодий викладач може бути таким нещирим.

Зрозуківши, що свідок більше нічого не скаже, Крилатий вирішив говорити з ним відверто.

– Ось що, Вітковський, пора нам закінчувати розмову. Пригадуєте, при нашій першій зустрічі ви образились, коли я поставив під сумнів вашу чесність… Тоді я ще не мав досить фактів і не міг довести, що ви покриваєте Чилікіна, приховуєте правду. А тепер ця можливість у мене є.

Крилатий склав аркуші протоколу, піднявся. Йдучи до дверей, сказав Вітковському:

– Прошу вас пройти зі мною. Вітковський сполотнів, коли до слідчої кімнати ввели арештованого Чилікіна.

– Дімо!.. – якось здушено скрикнув він.

– Здрастуй, Володю, – просто і дуже спокійно привітався з ним Дмитро.

– Ти… Ти тут? – запитав Вітковський.

– Як бачиш, – в словах Чилікіна чулася гіркота.

Крилатий, уважно спостерігаючи за друзями, сів за стіл. Розклав свої папери, запалив.

– Так ось, Чилікін, – заговорив він, – ваш друг заперечує ваші свідчення. Виходить, ви наговорили на себе.

Чилікін сумно подивився на Вітковського:

– Зараз, Володю, відмовлятися ні до чого. Кажи про все, як було, – і про штопор, і про вм'ятину… Я сам шкодую, що вмовив тебе мовчати…

– Я ж не знав, що ти розповів, – тихо сказав Вітковський. – Тому й мовчав… Інакше ти не вважав би мене товаришем.

Крилатий повернувся до нього і з докором промовив:

– Невірне у вас поняття дружби, Вітковський. Своїм мовчанням ви змусили друга два роки мучитись, жити під страхом. Та й суд не покарав би його суворо, якби він тоді сам заявив про все. Ви хоч тепер це усвідомлюєте?

– Не міг же я змусити його піти до слідчого і признатися, – заперечив Вітковський, опустивши очі. – Дмитра зразу ж судили б. А йому теж хотілося вчитись, закінчити технікум, здобути спеціальність, бути корисним суспільству. Адже життя дається тільки раз.

– Вірно, тільки один раз, – переклав Крилатий з місця на місце папку, – і прожити його треба так, як говорив Микола Островський.

– А я тепер стільки років даремно втрачу, – з болем промовив Чилікін. – Найкращих…

Гарячий вогник в його очах згас. Голос перервався. Дмитро замовк, судорожно ковтаючи слину.

Вітковський розгублено глянув на нього, не знайшовши слів для втіхи.

Крилатий, помовчавши, сказав:

– Не втрачайте надії, Чилікін. Радянський суд гуманний, – і, протягнувши Вітковському чистий аркуш паперу, повернувся до перерваної розмови – Пишіть про все, як було. А в майбутньому я раджу вам розуміти дружбу щиріше.

Коли Вітковський виклав на папері все, що від нього вимагали, Крилатий, уважно прочитавши його свідчення, підколов списаний аркуш до інших, зав'язав шнурки сірої папки.

– Вам у Сімферополі більше нічого робити, – сказав він Вітковському. – Повертайтеся до Майкопа, виховуйте майбутніх чемпіонів, рекордсменів і прищеплюйте їм справжнє почуття дружби. А нам з вами, – звернувся він до Чилікіна, – доведеться поїхати до Євпаторії. Відвідаємо Волкову.

– Навіщо? Я не хочу. У мене нема й найменшого бажання знову потрапляти туди, де все це сталося… – втомлено заперечив Дмитро.

– Але експеримент слідства на місці вкрай потрібний, – пояснив йому Крилатий. – Без нього я не можу закінчити справу.

– Я ж про все признався, і Вітковський це підтвердив.

– Все одно. Без експерименту слідства не можна. Прощайтеся з другом, поїдемо.

Чилікін підійшов до Вітковського, мовчки потис руку, поривчасто обійняв.

– Тримайся, Дїмо, – стиснув його за лікоть Вітковський. – Пройде час, і ти знову будеш з нами…

Того ж вечора, повернувшись з Євпаторії, Крилатий підшив останні документи в справу № 3-172 (г): фотографії Чилікіна, зроблені на квартирі Волкової, план кімнати, де трапилось нещастя, докладне пояснення, як і чим був нанесений удар Ключині. Залишалося лише написати обвинувальний висновок. А тоді вже можна доповідати прокурору області, що повторне слідство євпаторійської події закінчено.

Крилатий довго сидів, схилившись над чистим аркушем паперу. Доля Дмитра Чилікіна турбувала його по-людському глибоко. Як слідчий, він зробив усе, щоб мати Ключини знала правду про смерть свого сина. Тепер найпростіше – покарати Чилікіна по статті 136 (а) і засудити до п'ятнадцяти років позбавлення волі або застосувати гуманніше покарання – ув'язнити на шість-вісім років. Та чи злочинний Чилікін? Чи небезпечний він для суспільства? На ці питання Крилатий переконано відповідав собі: «Ні!»

Детально аналізуючи життєвий шлях обвинуваченого від моменту евакуації в Ашхабад до злополучного новосілля на Роздольній, 82, з часу виїзду з Євпаторії до зустрічі з ним на кар'єрі, Крилатий зробив висновок, що Чилікін, який вчинив злочин внаслідок патологічного афекту, може залишатися на волі, якщо його візьме на поруки виробничий колектив. Адже важливо не просто суворо покарати хлопця, а виховати його, допомогти стати справжньою людиною. Шість чи вісім років умовного ув'язнення будуть достатньою мірою впливу на Чилікіна, щоб він до кінця усвідомив свою вину.

Дописуючи останню сторінку справи № 3-172 (г), Крилатий виклав в обвинувальному акті всі ці думки, вірячи, що суд погодиться з ним.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Коли суддя прочитав вирок, Дмитро Чилікін не зразу повірив у те, що почув. Схвильований, блідий, він стояв, схиливши голову, тримаючись за край бар'єра, а в його вухах ще лунало: «… засудити до восьми років ув'язнення умовно».

Значить, суд повірив йому, повірив майстру Червонцеву, який від імені всього заводу поклявся своїм трудовим життям вивести його, Дімку Чилікіна, на вірний шлях!

Дмитро крізь сльози глянув у зал. Він був наповнений заводськими людьми, які піднялися з місця і, стоячи, гаряче аплодували, схвалюючи рішення суду. Особливо раділи хлопці з молодіжної бригади, голова місцевкому, комсорг Олекса Бунін, вахтер з прохідної, парторг, слідчий Крилатий, мадам Волкова, Володька Вітковський, словом, всі, хто був у клубі заводу «Крымметровес».

Тільки у матері не було сили підняти руки. Вона сиділа в першому ряду і плакала від радощів, її заспокоював майстер Червонцев.

Звільнений з-під варти, Дмитро кинувся до них, гаряче обійняв. Міцно притиснувшись один до одного, вони втрьох вийшли на вулицю.

Над містом розкинулось синє небо. Дмитро згадав, що такого ж кольору були очі Тамари Кручі.

Де вона зараз, його перша любов?