Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

– Дякую, громадянине начальник, – розчулено пробурмотів Дімка.

– Товаришу майор, – виправив його Буров. І додав: – Будеш у місті, провідай Сеню. Привіт від мене передавай. Адресу знаєш?

– Дерибасівська, 23, квартира 7, – безпомилково відповів Дімка.

– Бери з нього приклад. Бачиш, як хлопець взяв себе в руки, а був важчим за тебе. Зараз не нахваляться на заводі!..

– І я піду на завод! – промовив Дімка.

Сказав це він так твердо й щиро, що майор відчув непідробну радість.

– Чим швидше ти влаштуєшся, тим краще. В колективі людина завжди впевненіше себе почуває.

За ворота колонії Дімку провів вихователь-волжанин. Його жовтувато-сірі з веселою іскоркою очі взялись сумом. Поправляючи на Дімці кепку, що з'їхала на потилицю, він сказав:

– От, Чилікін, і прийшов кінець нашому знайомству. Вивели ми тебе на трудову стежку, тепер сам по ній іди. Якщо не звернеш з неї, станеш справжньою людиною. Цінуй, Дімо, завжди кожну годину, кожен день у своєму житті. Адже тебе чекає стільки/хороших справ.

Вони попрощались, як рівні, за руку. Дімка з пакунком під рукою, в розтоптаних робочих черевиках широкою ходою пішов по зігрітому сонцем асфальту, а вихователь-волжанин ще довго дивився йому вслід.

Дивився з надією й тривогою, думаючи про те, як складеться життя у цього чорноокого норовливого хлопчика? Адже життя прожити – не поле перейти…

В касі морського вокзалу черга була порівняно невелика.

Коли Дімка одержав квиток на теплохід, до посадки залишалося більше години. Не гаючи часу, він пішов на Дерибасівську, 23, щоб попрощатись з Патефончиком. Страшенно хотілося застати Сеньку вдома.

На дверях квартири № 7 було два дзвінки. Який з них до Патефончика, Дімка визначити не міг, бо прізвища на табличках давно витерлись. Навмання натис білий ґудзичок нижньої кнопки.

В напівпрочинені двері висунулась сива голова в чепчику. Зовсім старенька бабуся з жилавою, на диво тонкою шиєю запитала.

– Кого тобі треба, сину?

– Бабусю, Патефончик тут живе?

– Який такий Патефончик? Немає у нас Патефончиків.

– Як же нема? Сеня мені особисто сказав: квартира номер 7. Я добре запам'ятав.

– Тобі Сьомку Веселова треба? Так би й сказав, зараз покличу. А то якогось Патефончика питаєш… – пробурмотіла бабуся.

Лише коли вона подибала по коридору, Дімка зрозумів, що назвав Сеньчине прізвисько, яке йому дали в колонії, його справжнє прізвище – Веселов.

Сенька з'явився в дверях в одній майці, в тапочках, взутих на босу ногу, з перекинутим через плече махровим рушником. Видно, він саме вмивався в кухні.

– Дімко, мамочка моя! – широко розставив Сенька короткі сильні руки і міцно стиснув Дімку в обіймах. – Заходь, от молодець! От радість!

Дімка, ніяково посміхаючись, промовив:

– Я до тебе на хвилинку, теплохід зараз відходить…

– Що мені до того, – схопив його за руку Сенька і потяг за собою в темну прихожу, збуджено вигукуючи – Подумаєш, теплохід відходить! Встигне твій теплохід!

Кімната, де мешкав Патефончик, була досить просторою і добре обставленою. Але все-таки відчувалася відсутність жіночої руки. На столі лежала не зовсім чиста біла скатертина, у вазі для квітів віником стирчав давно зів'ялий букет бузку, блідо-кремові фіранки на високих вікнах потемніли і витягнулись, шовковий абажур вкрився тонким шаром пилу.

– Сестричка поїхала екзамени в університет здавати, – застилаючи ковдрою ліжко, сказав Патефончик, – так що вибачай за відсутність ажуру. Сідай, мамочка, – змахнув він рукою з плюшевої оббивки стільця хлібні крихти. – Будь як дома. Зараз перекусити щось пошукаємо.

– Я ж тобі сказав, що мені треба бігти, а ти «перекусить»! – ледь присівши, піднявся із стільця Дімка.

Патефончик енергійно посадив його на місце.

– Сиди і не рипайся.

– Але ж я можу запізнитись…

– Тоді ходімо до твого теплохода, коли ти без нього жити не можеш! – розчинив шафу Патефончик і зірвав з вішалки першу, яка попала під руку, сорочку. – Ніколи не думав, що через якийсь там теплохід ти ладен на мене наплювати!

Дорогою в порт вони закидали питаннями один одного, перебиваючи, відповідали на них і зразу ж запитували знову. Все-таки давненько не бачились. Патефончик був дуже радий, що Чилікіна відпустили достроково, дякував за привіт від майора Бурова, хвалив колоністів за ідею зняти своїми силами короткометражний фільм «Ми готуємо себе до праці». Дімка захоплювався трудовими успіхами Патефончика на заводі, обіцяв писати про свої справи, коли теж влаштується на роботу, і все турбувався, що теплохід може відпливти без нього.

Та коли вони вийшли на пірс, блискучий білий лайнер Чорноморського флоту лише почав приймати на борт пасажирів.

Дімка й Патефончик підійшли до трапа.

– Бувай здоров, Сеню, – простягнув Дімка руку.

– До зустрічі, Дімо, – обняв друга за плечі Патефончик і всунув йому в кишеню штанів гроші.

– Що це? – вийняв кілька сотень Дімка.

– На дорогу, – спокійно відповів Патефончик.

– Мені ж у колонії дали…

– Дімо, мамочка моя, ну, скільки там дали? – благально глянув на Чилікіна Патефончик веселими блакитними, як два озерця, оченятами. – А тобі ж треба гостинці сестричкам привезти, матері хоч недорогий подарунок зробити. Ну, як ти з'явишся додому з порожніми руками? Ніякого ефекту не буде. А я преміальні одержав. Вистачить мені. Скоро зарплата.

Дімку схвилювала ця чуйність і турбота.

– А ти не брешеш? Зможеш прожити до зарплати?

– Ой, ну що ти говориш?

– Тільки як я віддам тобі? – задумливо запитав Дімка, мнучи в руках гроші.

– Заробиш – вишлеш. У мене поки що не горить, – безпечно відповів Патефончик і, оглянувшись навкруги, порадив – Тільки ховай монету подалі, а то який-небудь франт ще позичить у тебе…

Теплохід нагадав їм про відплиття, подавши голос, густий, басовитий. Стривожені гудком чайки з криком піднялися з води і закружляли над високими щоглами.

– Прощавай, Сеню! – вискочив на трап Дімка.

– До побачення! – помахав йому рукою Патефончик, товстенький, рожевощокий, милий юнак. Прощаючись з ним, Дімка не знав, що життя більше не зведе їх разом. Він не спускав очей з кругленької постаті на пірсі, доки вона не розтанула в блакитному мареві пекучого дня. Тільки тоді Дімка покинув палубу і з гострим почуттям самотності спустився в свою каюту.

Другого дня білосніжний, як айсберг, теплохід, той самий, що відвозив Дімку півтора року тому в Одесу, привіз його знову в Крим. Спускаючись по крутому трапу, Чилікін відчував радісне піднесення і водночас якусь ніяковість. Яскраве, пекуче сонце, блакитне небо, море, що ніжно голубило берег, святково одягнені люди і квітучі магнолії – все ніби говорило йому: дивись, яке прекрасне навколо життя, не кради його сам у себе, працюй чесно, і ти станеш шановною людиною в суспільстві.

Надвечір він був у Сімферополі. Як змінилося місто за час його відсутності! Багатьох вулиць він не впізнав. Скільки з'явилось квітів, дерев і світлих красивих будинків. В одному з них на Червоній гірці одержала нову квартиру і Дімчина мати. Вона дуже жалкувала в листі, що його не буде на новосіллі. Тепер у них є все: і балкон з чудовим краєвидом, і газова плита, і ванна з душем.

До Червоної гірки Дімка добирався пішки. Не хотілося штовхатись в переповненому трамваї. Без труднощів розшукав свою нову квартиру.

Піднявшись на третій поверх сорокаквартирного будинку, рішуче натиснув кнопку електричного дзвінка і завмер на східцях в радісному чеканні.

У світлому чотирикутнику відчинених дверей з'явилась худенька, вже зовсім сива жінка, з накинутою на плечі блакитною шаллю в чорних розводах. Він упізнав матір відразу: і по сумному погляду рідних очей з золотою іскоркою, і по маленькій родимці на шиї, і по цій старенькій шалі.

– Здрастуй, мамо! – подався був Дмитро до матері, та, ніби засоромившись, мовив уже сухіше – Ось я й повернувся.

– Діма! Синок! – трепетним птахом метнулася в золотому чотирикутнику дверей мати.

Вона кинулась до нього, жагуче притягла до себе і ніби завмерла, стуливши очі, наповнені сльозами.

На її оклик з чистенької кімнати, звідки неслися пахощі свіжих пирогів, вибігли Дімчині сестрички, Валерка й Людочка. Як вони виросли без нього! Розкривши роти, дівчатка пильно дивилися на старшого брата, який так невміло обнімав матір грубуватими руками в густих порізах, куди забився металевий пил. А мати ніжно пестила його, роздивлялася кожну рисочку змужнілого обличчя, посміхалась крізь сльози:

– Повернувся… Рідний мій…

Так, обнявшись, пригорнувшись один до одного, вони й увійшли до квартири. Дімка дав сестрам по коробці шоколадних цукерок, а матері накинув на плечі теплу пухову шаль замість старої.

– Ну, навіщо ти витрачав гроші, Дімо? – з м'яким докором промовила мати, а в глибині душі безмірно зраділа, що син виявив до неї таку турботу.

Коли сіли за стіл, мати не знала, чим почастувати його. Принесла з кухні зелений борщ, поставила на стіл голубці, пиріг з маком, побігла до сусідів і попросила маринованих грибів, які так любив Діма, дістала з буфета банку вишневого варення. Після вечері вклала його спати на ліжко, покрите білим накрохмаленим простирадлом, а сама сіла в головах. Засинаючи, Дімка відчував, що вона не відходить од ліжка, не зводить з нього радісно-сумного погляду. І від того, що мати була поряд, від її подиху, йому було так хороше на душі, так легко.

А вранці, прокинувшись, Дімка знову побачив матір поряд. Мабуть, вона цілу ніч просиділа біля нього, не стуляючи очей. Ніжно глянув на неї, припав устами до теплої, ласкавої долоні. Ні, він ніколи більше не образить її, буде хорошим сином, стане заробляти гроші, як Сенька Патефончик, допомагатиме їй – адже він єдиний мужчина в сім'ї.

ПЕРША ЗАРПЛАТА

Влаштуватися на роботу, навіть у звичайну промислову артіль, виявилось не так легко. Коли у відділах кадрів, куди звертався Дімка, дізнавалися, що він тільки-но вийшов з колонії, йому під різними приводами відмовляли. Нікому не хотілося брати в колектив колишнього правопорушника. Просити Дімка не хотів – це не в його характері. Так і виходив ні з чим, з гіркою образою в серці. А тут ще й мешканці нового будинку, наче змовилися, щодня запитували в нього:

– Що ж ти, Дімо, не працюєш?

І він сам, того не бажаючи, роздратовано відповідав:

– Від роботи коні дохнуть. Ще встигну!..

Гордість не дозволяла йому сказати правду.

От і переживав свої невдачі сам, як завжди ні перед ким не розкриваючи душі. Правда, була думка зайти в міськком комсомолу, вдарити кулаком по столу і поставити вимогу, щоб йому, нарешті, допомогли влаштуватися. Але ж він не комсомолець, і чого йому мають допомагати райкомівці. У них і свого клопоту досить. Крім того, за бешкет могли ще й у міліцію повідомити. Потрапляти туди Дімка не хотів. Тоді зразу подзвонять майору Бурову і скажуть, що він поспішив відпустити на волю колоніста Чилікіна.

Навіщо зловживати його довір'ям?

Вийти із скрутного становища Дімці допоміг зовсім несподіваний випадок. Якось, ідучи по місту, побачив натовп людей, а в центрі заплаканого малюка. Він розтирав брудними кулачками сльози і не міг відповісти, де його дім. Хлопчик або загубився десь у магазині, відставши од матері, або сам непомітно пішов з дому і заблудився.

– Треба його відвести в дитячу кімнату, – порадив якийсь громадянин, – та немає часу. Поспішаю на нараду.

– І де та міліція? – обізвалась городянка в солом'яному капелюшку, що стояла поруч з ним. – Коли треба, то її і вдень із свічкою не знайдеш.

– Я його відведу, – обізвався Дімка, пробираючись до хлопчика крізь натовп. Він знав, де міститься дитяча кімната, в ній не раз доводилось бути й самому.

– Відведи його, відведи, – підбадьорив Дімку чоловік, – не можна, щоб дитина залишалася на вулиці…

– Пішли, – взяв юнак за руку хлопчика і вивів його з натовпу. Той, довірливо пригортаючись до Дімки, задріботів поряд по тротуару.

Інспектором дитячої кімнати працював той же добродушний старший лейтенант з чорними вусиками, який добре знав Дімку. Він похвалив колишнього колоніста за виявлену чуйність до хлопчика і навіть запропонував Дімці стати позаштатним помічником. Від такої честі Дімка стримано відмовився і, користуючись випадком, виклав старшому лейтенантові те, що накипіло на серці.

– Ви краще допомогли б мені влаштуватись на роботу. А то вже он скільки виходив по різних відділах кадрів…

– Що, ніде не приймають? Є ще в нас перестраховщики, це вірно, – поспівчував йому інспектор. – Але ти не падай духом, все зробим! Треба було зразу прийти до нас. Хто ти за фахом?

– Слюсар.

– По якому розряду працюєш?

– По четвертому.

– Слюсарі скрізь потрібні, влаштуємо відразу.

Старший лейтенант комусь подзвонив, назвав Дімчине прізвище.

– Ну, от і домовились! – сказав, повісивши трубку. – Підеш на завод «Крымметровес».

Дімці було байдуже, де працювати.

– А які там заробітки? На штани та черевики зарплати вистачить?

– Ти про одяг? – старший лейтенант уважно оглянув Дімку з ніг до голови. – Допоможуть тобі, не турбуйся. Директор там людина чуйна, депутат міськради, і голова завкому теж. Я поговорю з ними. Влаштуємо це питання.

Зустріли Дімку на заводі добре. Призначили до майстра передового участка Червонцева, який добре знав Дімчиного батька. Виявилось, ще до війни вони разом працювали в паровозному депо станції Сімферополь, а на фронті були в одному стрілковому батальйоні.

– Ми з тобою, хлопче, тепер наче помазаники, – з ледве вловимим сумом мовив Червонцев. – Ти батька на війні втратив, а я сина. Тож давай триматись один одного. Так буде легше, згоден? А тепер ходімо, я тебе познайомлю з хлопцями. З ними в комсомольсько-молодіжній бригаді будеш працювати.

Слюсарі зустріли Дімку просто чудово. Дали йому найкращий інструмент, допомогли обладнати робоче місце, а потім повели в заводську їдальню і вгостили смачним обідом з чотирьох страв. Всі трималися з ним, як з рівним, хоч він був молодшим від них. Ніхто ні разу не згадав про його минуле. Тільки коли після зміни всі разом ішли додому, бригадир, низенький кремезний чоловік із світлим неслухняним чубом, сказав Дімці:

– Ми народ лагідний, з нами жити можна. Тільки дивись не підводь! Наша бригада на першому місці по плану і дисципліні.

– У мене буде залізно, – пообіцяв Дімка.

– Значить, домовились, – зостався задоволеним його відповіддю бригадир. І, прощаючись біля трамвайної зупинки, раптом згадав: – От, мало не забув! Завтра ми на другу зміну виходимо, то ти вранці будеш вільний. Голова робіткому просив зайти до нього. Підеш з ним купувати обновку. Вирішили за рахунок заводу тебе повністю обмундирувати. Так-то, брате.

Другого дня Дімка повернувся з заводу додому в новому костюмі, нарядній кепці, в хромових черевиках на рипах.

Справжній модник!

Після роботи він навмисне забіг на хвилинку в заводську душову переодягнутися, щоб здивувати всіх удома своїм шикарним вбранням.

Сестричка Люба, угледівши його на порозі, від здивування протерла очі:

– Ох і нарядний же ти, просто на диво!

А мати, непомітно змахнувши кінцем хустини набіглу сльозу, сказала:

– Старайся, сину. Бачиш, як до тебе на заводі ставляться. Цінуй це, будь сумлінним в усьому.

– Сам знаю, не маленький, – з ноткою незалежності промовив Дімка. Увечері він кілька разів непомітно для всіх підходив до шафи і з усіх боків уважно роздивлявся себе у великому дзеркалі. Ех, побачили б його зараз майор Буров, вихователь-волжанин або Сенька Патефончик. Гарну обновку придбав йому робітком!..

За добро Дімка вмів платити добром. Працював він на заводі не як-небудь, аби збути з рук наряд, а дуже старанно. Що б йому не доручив бригадир – чи свердлити дірки в кулачках, чи зачищати шестерні, чи полірувати деталі для каменерізних машин, він всяку роботу виконував з душею і, головне, швидко. В ньому відчувались природжений хист, любов до металу.

Майстер участка Червонцев, який завжди відзначався добротою і прихильністю до людей, уважно і навіть якось ревниво стежив за кожним Дімчиним кроком, непомітно підправляв його Втративши єдиного сина, він переніс на нього всю свою батьківську любов.

– Добре, Дімо! – частенько говорив він хлопцю. – Якщо вже бути металістом, то найпершим! Дивись – підростеш, зміцнієш і мене на участку заміниш. Скоро, друже, і мені у відставку подавати треба. На пенсію піду.

– Що ви, дядю Кузьма? Без вас завод ніяк не обійдеться.

– Незамінимих людей немає, то ти старайся.

– Та я стараюсь…

І зовсім несподівано Чилікін зірвався. Раптом він надумав похизуватися перед колишніми друзями по вулиці своєю самостійністю, незалежністю робочої людини. Одержавши першу зарплату, зібрав дворових хлопчаків, які ще не встигли в пір'я вбитися, повів їх до ресторану, де прогуляв всі гроші, і на останні карбованці примчав на таксі додому. Що було далі, не пам'ятав, бо його в непритомному стані передав сусід по квартирі на руки матері.

На заводі дізнались про це.

Коли Дімка прийшов у цех, його, правда, ніхто не лаяв.

Хлопці вперто мовчали, наче не помічали його. Ні разу не підійшов до нього і майстер участка Червонцев. Лише перед кінцем зміни він сказав:

– Після роботи зайдеш до директора.

– Навіщо я йому? – здивувався Дімка.

– Там дізнаєшся, – похмуро відповів майстер.

Дімка почав міркувати, чим він проштрафився в цеху, але нічого пригадати не міг. Браку у нього не було, норму щодня перевиконував, інструменти й матеріали беріг. Про пиятику в ресторані він навіть не згадав, вважаючи це особистою справою. І, не почуваючи ніякої провини, він після гудка спокійно попростував в адміністративний корпус.

У прийомній не було нікого. Дімка рішуче відчинив двері і завмер на порозі. В кабінеті директора на нього чекали секретар партбюро, голова завкому, начальник участка Червонцев, бригадир, комсорг цеху і сам директор заводу, рухливий, худорлявий чоловік з сивою гривою волосся, блідим, вилицюватим обличчям і глибоко запалими, чорними, дуже проникливими очима.

Всі вичікувально дивилися на Дімку.

– Проходь, гуляко, сідай, – запросив його жестом директор, відсовуючи вбік ділові папери, які лежали перед ним.

Дімка присів на край стільця і лише тепер зрозумів, навіщо його сюди покликали. Неприємний дрож пробіг по спині, руки миттю спітніли. «Пропав, вилають, як останнього…» – подумав він. І в душі стало якось холодно й порожньо.

Розмова з Дімкою була відвертою і короткою. Хоч ніхто на нього не кричав, не ображав, ніякої кари не вимагав, але з виступів юнак зрозумів: якщо йому довіряють люди, поважають, то хай цінує це. Недавно Дімці те ж саме говорила мати. Дійсно, як усе по-дурному вийшло… Краще б ці гроші Сеньці Патефончику вислав або матері віддав.

Вийшов він з кабінету директора червоний, із скуйовдженим волоссям, наче його тягали за чуба. Ховаючи очі, вибіг через прохідну на вулицю.

Йшов додому і думав гірку думу, що тепер на заводі всі будуть тикати на нього пальцями, дражнитимуть гультяєм, а хлопці з бригади взагалі одвернуться. Навіщо їм потрібен п'яничка?

Проте нічого цього не сталося. Наче й не було тієї розмови в директорському кабінеті. Члени бригади, як і раніше, привітно розмовляли з ним, майстер Червонцев охоче розкривав йому секрети слюсарної справи, а голова робіткому, зустрічаючись з ним, привітно вітався, тиснучи руку. Тільки один бригадир дивився суворо, допитливо: йому доручили перевіряти, як витрачатиме Дімка зароблені гроші.

Йшов час. Але Дімка не забув неприємного випадку з першою зарплатою. Вулиця, яка раніше так манила до себе, втратила для нього всякий інтерес. Правда, час від часу за вікном розлягався знайомий пронизливий свист. Тільки Дімка не відгукувався на нього. Вечорами почав ходити в школу робітничої молоді, відвідував гурток баяністів, захопився спортом. Його дедалі більше вабило нове життя з усією його принадою і гіркотою. Йому подобалось бути робітником. І от, коли все у Дімки наче вирівнялось, стало на своє місце, його боляче вразили в саме серце. Якось, несучи ящик з готовими деталями, Дімка зупинився перепочити біля цехової конторки. Була обідня перерва, верстати не гули, і все, що говорили за фанерною перегородкою, він добре чув.

По голосах – один тихий, спокійний, другий нетерплячий і низький – Дімка впізнав, що розмовляли майстер участка Червонцев і комсорг Альошка Бунін.

– Пора вже, здається, Олексію, Чилікіна до комсомолу приймати. Хлопець показав себе добре, – сказав Червонцев.

– Але ж він неповнолітній злочинець, – заперечив Бунін.

– Був таким, – поправив його Червонцев. – А зараз він член нашої заводської сім'ї, передовик.

Що відповів комсорг, Дімка не чув. Він нехотя підняв з підлоги ящик з деталями, який раптом став дуже важким. Похнюпившись, пішов до виходу. Гірко міркував: «Так ось ти хто, Дімка Чилікін – неповнолітній злочинець! А таким, звичайно, не місце в комсомолі…»

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

Крилатий, заклавши за спину руки, стояв перед комодом і розглядав на стіні портрет Чи-лікіна. З простенької, випиляної лобзиком рамки на нього дивився юнак у військовій формі з темними жвавими очима і густою чуприною. Обличчя Чилікіна сподобалось Крилатому: вольове, розумне, навіть красиве, якщо не брати до уваги трохи завелике міцне підборіддя. Значить, от яким був один з друзів Івана Ключини! Він зовсім не схожий на злочинця. Але з свого досвіду старший слідчий знав, що зовнішність часто буває обманлива.

Вивчати риси Чилікіна, сфотографованого більше двох років тому, Крилатий почав з двох причин. По-перше, його дуже цікавило, який на вигляд свідок номер один, щоб мати уяву про його характер, по-друге, у нього було кілька хвилин вільного часу, поки мати Чилікіна переодягалася з дороги. Вона тільки-но повернулась з Судака, де проводила відпустку в одному з приморських будинків відпочинку по профспілковій путівці.

Від погляду Крилатого не сховався страх, що промайнув на обличчі Чилікіної, коли він відрекомендувався їй як слідчий обласної прокуратури.

Чому вона так стривожилась? Адже без причин, як кажуть, пожару не буває. Значить, їй щось відомо про сина. Ще до свого візиту Крилатий зробив деякі додатки до складеного ним раніше плану повторного слідства справи № 3-172 (г). Хотів того Крилатий чи ні, життя вносило свої поправки і корективи в його роботу, наслідками якої він не міг похвалитись. Більше того, слідство явно затягувалось. Таким важким не було жодне з них. Просто якась напасть та й годі.

От і виклик в Сімферополь Ганни Загатченко, атестат зрілості якої опинився у Чилікіна, теж не допоміг Він майже нічого не дав Крилатому, окрім клопоту, зв'язаного з влаштуванням Загатченко в готель і відправкою її додому. Як потрапив атестат до Чилікіна. вона не знала. З Чилікіним особисто не була знайомою, бо навчалася тоді на останньому курсі і його майже не пам'ятала. Ключину знала трохи більше, але не настільки, щоб її свідчення помітно зрушили слідство. Разом з Ключиною вона входила в склад збірних команд технікуму і міста з легкої атлетики, бачилась з ним під час змагань. Ключина був дуже сильним бігуном. Казали, що у військовому окрузі, де він служив, не було кращого стайєра. На біговій доріжці мало кому вдавалося «дістати» його. Але одного разу, як він розповів Загатченко, його переміг на дивізійних змаганнях молодий солдат з сусідньої роти – Дмитро Чилікін. В тому ж полку служив і Володимир Вітковський, якого разом з Ключиною призвав Керченський військкомат.

Це він загітував Ключину й Чилікіна вступити до Євпаторійського технікуму фізичної культури.

От і всі свідчення Ганни Загатченко. З них Крилатий зважив на те, що дружба Ключини, Вітковського й Чилікіна зародилася ще до навчання в технікумі. Але цей факт не був тією ниткою, яку вперто шукав і не міг знайти Крилатий.

Роздуми старшого слідчого обірвала поява матері Чилікіна.

На ній було по-домашньому скромне вбрання – біла батистова блуза, спідниця вільного крою.

– Може, вип'єте склянку чаю? – просто запропонувала вона Крилатому. – Подала б сніданок, але ще не встигла зварити. Вибачайте. А чай я приготую швидко, з вишневим варенням.

Крилатий ввічливо відмовився, знову вловивши в голосі і в рухах Чилікіної приховане хвилювання. Його прихід стурбував її. В чому ж причина?

– Я не заберу у вас багато часу, – сівши до столу, почав розмову Крилатий. – Скажіть, Маріє Сергіївно, за що ваш син потрапив до спец-будинку?

У великих виразистих очах Чилікіної, що відверто дивилися на нього, майнула тривога.

– Він знову щось накоїв?

– Поки що цього стверджувати не можу, і вам не варто передчасно хвилюватися.

– Коли б це так, – важко зітхнула Чилікіна. – Якби ви знали, скільки мені довелося пережити за Діму… От і посивіла передчасно, бабусею стала. А мені всього сорок років.

Похиливши кучеряву голову Крилатий з щирим співчуттям слухав невеселу розповідь Чилікіної про сина.

Вона не приховала нічого: розповіла про дружбу Діми з Павкою Горіним, про викрадені картки, вуличні витівки в Сімферополі, про скарги сусідів та вчителів, про виклики в кімнату для неповнолітніх порушників, про Дімчину втечу із спецбудинку, його перебування в колонії та першу зарплату.

Говорила Марія Сергіївна стримано, навіть скупо.

Але ця скупість в словах пояснювалась не тим, що Чилікіна хотіла дещо приховати. Ні, вона сама багато чого не знала про сина, який з дитинства був дуже скритним. Та все-таки жінка сказала Крилатому чимало важливого. Тепер йому стало відомо, хто був найближчим другом Івана Ключини.

– На заводі до нього ставились дуже добре, допомогли стати на ноги, – після невеликої паузи знову заговорила Чилікіна. – Він одержав п'ятий розряд, почав добре заробляти, закінчив вісім класів вечірньої школи. Коли його призвали в армію, моє серце зовсім заспокоїлось. Служив він старанно і повернувся додому з грамотою. Ще трохи попрацював на заводі і поїхав в Євпаторію вступати до технікуму. Захотів стати викладачем фізкультури. Я не відраювала, хоч і знала, що у нього покликання зовсім інше. Не закінчивши й першого курсу, він раптом надумав їхати до Сибіру. Перед від'їздом забіг додому хвилин на п'ятнадцять, забрав свої речі, попрощався зі мною, з сестричками.

– Де він зараз? – раптово запитав Крилатий.

– В тому й біда, що не знаю…

– Хіба не писав вам?

– Жодного рядка не прислав… – тихо мовила Чилікіна, на обличчі якої таїлися і сум, і образа, і жалість. – Це йому не вперше грати зі мною в мовчанку. Коли був у спецбудинку, а потім служив в армії, теж нічого не писав, не відповідав на жоден мій лист. Мовляв, повернуся, тоді все й розповім. А приїде – слова з нього не витягнеш. Ви, діти, не розумієте, як важко переживати матерям вашу мовчанку. Забуваєте про нас, коли вилітаєте з рідного гнізда. А нам від цього дуже боляче…

Слухаючи Чилікіну, Крилатий згадав і свою матір, сиву, з добрим зморшкуватим обличчям клопітливу жінку, яка жила в селі під Костромою. Вона теж у своїх листах часто дорікала, що він забув про неї, хоч Крилатий майже щомісяця посилав їй звістку. Але його скупі, на сторінку-півтори, «життєписання», видно, не задовольняли матір. Їй хотілося через день, а то й щодня одержувати від. нього докладні повідомлення, чи здоровий він сьогодні, що снідав і обідав, чи не муляють нові черевики, скільки він випалив за день цигарок, як і з ким провів вихідний день. Мабуть, всі матері до кінця життя турбуються про своїх синів і дочок, як про малих дітей… ^{© http://kompas.co.ua}

Крилатий облишив роздуми, повернувся до перерваної розмови.

– Значить, за два роки жодного листа? – запитав він.

– Жодного.

– А ви не намагалися його розшукувати?

– В Сибіру багато будівництв. Де його знайдеш?

– Я вам допоможу, – закрив свій блокнот Крилатий.

ОБМОВКА ВІТКОВСЬКОГО

Мати Чилікіна мала рацію. Сибір – великий край, і будівництво там розгорталося широко. П'ядь за п'яддю відвойовували люди у тайги її неосяжні землі, споруджуючи електростанції та греблі, прокладаючи через глухі нетрі шосейні дороги й залізниці, будуючи нові заводи, селища, міста. Знайти сина, не маючи його точної адреси, Марії Сергіївні було дуже важко, майже неможливо. Адже всіх сибірських новобудов вона не могла знати.

Не знав їх, звичайно, й Крилатий. Мав надію, що, можливо, Вітковському пощастило налагодити переписку з своїм другом чи хоча б встановити, де він. Але Вітковський у визначений день не приїхав, а відтягувати побачення з Чилікіним Крилатий не міг. Тому старшому слідчому довелося звернутися по допомогу до працівників розшуку Російської Федерації.

Чекаючи цих повідомлень та прибуття з Май-копа Вітковського, Крилатий ще раз з'їздив до Євпаторії, опитав майже всіх мешканців будинку № 82 по Роздольній вулиці, відвідав сестру двірнички фізкультурного технікуму. На жаль, її племінника не застав: той завербувався на шахти і виїхав до Кузбасу.

Пройшло вже понад місяць з дня відновлення розслідування євпаторійської справи № 3-172 (г), а блакитно-сіра папка з білими шнурками за цей час не побільшала. І це засмучувало Крилатого. Добре знаючи пунктуальність прокурора області, він з години на годину чекав, що той викличе його і попросить дати докладний звіт про хід повторного слідства. А Крилатий поки що не мав потрібних фактів і в душі побоювався цієї зустрічі.

Та вона все ж відбулася. Правда, не у великому прокурорському кабінеті, а в Піонерському скверику.

Якось вранці Крилатий сидів на своїй улюбленій лавці під розлогим каштаном і проглядав свіжі газети.

Біля нього зупинився його шеф, який ішов на роботу.

Прокурор області був у світлому просторому костюмі, солом'яному капелюсі, як завжди акуратно поголений, напрасований.

– Що цікавого, Сергію Дмитровичу, на міжнародній арені? – запитав він по-дружньому, подаючи Крилатому руку.

– Подій чимало, тільки встигай за всім стежити, – склавши газету, піднявся Крилатий з лавки.

Не поспішаючи, вони попрямували до виходу із скверика. На кущах бузку маленькими перлинами іскрилася ранкова роса. Крилатий розповідав прокурору, який ще не встиг прочитати свіжі газети, про міжнародні новини. Той жваво запитував, із знанням справи коментував окремі події.

Біля пам'ятника танкістам прокурор несподівано сказав:

– А тепер, Сергію Дмитровичу, доповідайте про справу, яку я вам доручив. Що вже зроблено?

Не поспішаючи, Крилатий коротко, стислими фразами змалював хід слідства, виклав своє припущення щодо смерті Ключини, розповів, як вестиме далі слідство. Прокурор слухав мовчки, низько схиливши голову і злегка примруживши праве око.

– А взагалі хвалитися нічим, – скромно закінчив свій звіт Крилатий, приготувавшись в душі до серйозного розносу.

Густі брови прокурора заворушилися, що означало його найбільше розчарування.

– Справді, успіхи невеликі!

Крилатий не виправдувався. Він взагалі не мав звички вигороджувати себе, вважаючи, що замазувати свої промахи може лише безпринципна, безвільна людина. А до таких людей Крилатий себе не зараховував.