Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Проте явних недоглядів чи серйозних помилок в розслідуванні євпаторійської справи прокурор області поки що не бачив. Може, через те він лише нагадав Крилатому:

– Тільки не забувайте, що я вам казав раніше про чуйність. Адже ви маєте справу з молоддю, з комсомольцями. Дивіться, будьте обачні в своїх висновках. Допуститися помилки набагато легше, ніж потім її виправити.

– Я це розумію…

– Дійте наполегливіше. Москва чекає відповіді.

Крилатий знову цілий день перечитував протоколи, складені слідчим Туляковою, вдумуючись в кожне формулювання, співставляючи старі факти з новими. Адже він мусив знайти й виправити її помилку, напевне сказати, чи не відноситься справа із смертю Івана Ключини до завуальованих вбивств. Повертаючись з роботи, пін вдруге послав у Майкоп виклик свідкові Вітковському.

Той приїхав до Сімферополя теплого суботнього вечора, коли Крилатий не чекав на нього. Збираючись провести вихідний день на озері Базар-Чалга, найкращому в Альмінській долині, Крилатий вирішив зайти в гастроном, щоб дещо купити. Виходячи з кабінету, він ледве не зіткнувся в дверях з високим сірооким хлопцем. Це й був Володимир Вітковський Довелося відкласти поїздку на мальовниче озеро.

Вечір і весь наступний день слідчий і свідок вели бесіду у суворо-тихому приміщенні прокуратури. Крім них, тут не було нікого.

Крилатий, розслабивши вузол галстука і розстебнувши комір сорочки, чітким каліграфічним почерком записував у бланк протоколу свідчення, поволі ставив Вітковському нові запитання. Той зовні тримався спокійно і невимушено, хоч це вдавалося йому нелегко. Крилатий відчував внутрішню настороженість свідка і не міг зрозуміти, чого побоювався майкопський викладач фізкультури, колишній друг Ключини й Чилікіна. Повної відвертості домогтися не пощастило, незважаючи на те, що Крилатий весь час поводився дуже просто.

«Щось не виходить у нас відвертої розмови, ні…» – подумав старший слідчий.

Після короткої перерви вони зустрілися знову. І Вітковський відповідав на питання так само скупо, уникаючи подробиць, говорив все те, що й на допиті у Тулякової. Де зараз Чилікін, він не знав, хоч і намагався налагодити листування. Того, що був з ним у спецбудинку і разом звідти тікав, не приховував. Не запере чував також своєї ролі ініціатора при вступі до технікуму. Так, він загітував на це Ключину й Чилікіна. Про підроблений атестат чув уперше. Чилікін здавав документи, коли ні його, ні Ключини в Євпаторії не було. Племінника двірнички він не знав. Чув від Чилікіна, що той сидів у тюрмі за якісь афери. Можливо, той хлопець і підробив атестат.

Поступово спадала денна спека. Вікна в кабінеті слідчого спалахнули рожевим полум'ям вечірньої зорі. Втомився давати свідчення Вітковський, втомився вести протокол Крилатий. Час було закінчувати допит, який нічого суттєвого для розслідування не дав.

Причина смерті Ключини залишалась нерозкритою.

Тоді Крилатий вирішив свій здогад з цього приводу висловити вголос. Зав'язуючи шнурки блакитно-сірої папки, він скоса глянув на Вітковського і глухо промовив:

– А знаєте, Вітковський, все ж Ключина не сам забився, його вдарили у скроню.

– Я не бив, – злякано стрепенувся Вітковський і зразу осікся… – Я…

– Що ви? – пильно глянув на нього Крилатий.

Вітковський поклав ногу на ногу і роздратовано сказав:

– Я вже говорив вам і повторюю знову: Ключина вдарився сам, у сінях. На стіні навіть вм'ятина зосталася.

– Ви ж не бачили, як він падав, – зауважив Крилатий, – а стверджуєте.

– Так, це правда. Але я бачив, коли він, увійшов в кімнату, тримаючись за голову.

– І що, скаржився на біль?

– Так, сказав, що вдарився об стіну.

– Але ж раніше ви цього не говорили. Вітковський знизав плечима:

– Можливо… Хіба все втримаєш в пам'яті?

– Більше нічого ви не забули?

– Ні, розповів усе.

Крилатий, ховаючи в сейф папку, глянув на Вітковського і з ноткою образи в голосі сказав:

– Шкода… А я думав, що ви як комсомолець допоможете мені краще розібратися, що й до чого. В цій справі багато неясного, недомовленого. Ви знаєте, що мати Ключини не вірить вашим свідченням про смерть її сина? Вона не згодна з висновком слідчого Тулякової. От і доводиться вести повторне слідство. Звичайно, ми докопаємось до істини. Але навіщо ця гра в піжмурки, коли можна обійтися без неї.

Вітковського, видно, вразили слова Крилатого. Він відкинув із спітнілого чола пасмо русявого волосся і вже зовсім іншим, ворожим тоном відказав:

– Я в піжмурки зовсім не граю! Що знав, те вам і повідомив. Особисто я в смерті Ключини не винен.

– А Чилікін? – прямо запитав Крилатий.

– Теж.

– Що ж, не буду ставити під сумнів вашу чесність, – підвівся Крилатий. – Повертайтеся в Майкоп. Можливо, нам доведеться ще зустрітися з вами. А поки що бажаю всього найкращого.

– До побачення… – стримано попрощався Вітковський і вийшов з кабінету.

Тихо зачинилися оббиті дерматином двері. Пролунали й замовкли в кінці коридора кроки. Крилатий зостався сам. Скуйовдивши русяві кучері, пройшовся по кабінету з кутка в куток і знову сів за стіл. Обмовка Вітковського в кінці допиту підтвердила його попереднє припущення: Ключина помер від того, що його хтось вдарив. А версія, нібито він вдарився, падаючи в сінях, викликала все більший сумнів. Що стосується вм'ятини на стіні, то її походження могло бути зовсім іншим. Чи не зробили її навмисне, щоб збити слідство з вірного шляху? Хто ж у такому випадку безпосередній винуватець смерті Ключини? Вітковський, звісно, збрехав, повідомивши, що Ключина, заходячи до кімнати, тримався за голову і навіть стогнав. Про такий важливий факт він не міг забути, даючи свідчення слідчому Тул яковій. Просто придумав усе на ходу, щоб не заплутатись. Але якщо Ключина сам не вдарився в сінях, значить, з ним обов'язково мусило щось трапитись у дворі? Сусідка бачила, як він спіткнувся і впав на купу піску. Від цього, безумовно, не могла утворитися на черепі тріщина. А те, що на нього ніхто не нападав у дворі і він ні з ким не бився, підтверджували свідчення хазяйки Волкової і мешканців будинку № 82. З усього цього випливав висновок: Ключину могли вдарити в кімнаті Волкової, хоч це й заперечує господиня. Проте до кінця вечірки вона з хлопцями не сиділа. Вітковський сказав: «Я не вдарив». Виходить, хтось інший вдарив? А ним міг бути лише Чилікін і більш ніхто. Адже, крім нього, Вітковського і Волкової, того вечора нікого в будинку не було.

Чилікін! Як він був зараз потрібен Крилатому…

ДВІЙНИК

Кримське літо було в зеніті. Рано спалахували і пізно згасали гарячі сонячні дні. Тягло на берег моря, в лісову прохолоду синіх гір, у тінь міського парку. Але Крилатий майже не залишав свого робочого кабінету, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка з прийомної про відповідь з розшуку, яку він з нетерпінням чекав.

І такий дзвінок, нарешті, почувся.

– Сергію Дмитровичу, підніміться нагору. Є те, що ви чекали, – проспівала в трубку тоненьким, зовсім як у школярки, голоском дів-чина-секретар. Крилатий був готовий розцілувати її за цю звістку.

З розшуку РРФСР повідомили, що Чилікін Дмитро Павлович, 1935 року народження, проживає в Омській області в другому селищі будівників целюлозно-паперового комбінату. Отже, координати свідка, з яким прагнув зустрітися Крилатий, були відомі. Залишалось тільки скласти речі, виписати відрядження, одержати у прокурора дозвіл на виліт літаком, і в путь-дорогу!

Прокурор погодився з доводами Крилатого, що йому потрібно таки вилетіти до Сибіру. Дійсно, викликати Чилікіна в Сімферополь було незручно й ризиковано. Хто знає, скільки часу х, пройде, поки він приїде сам. Дальший хід слідства міг і затриматися. Знову ж не було відомо: має Чилікін відношення до смерті Ключини чи ні. Коли і совість у нього чиста, тоді розрахунки на його приїзд до Криму могли б справдитися. А якщо він винен? Міг бути певен Крилатий, що Чилікін, одержавши повідомлення, не зникне? Привезти його по етапу, не маючи обвинувальних фактів, не можна. Це було б порушенням соціалістичної законності.

Підписуючи Крилатому відрядження, прокурор наче мимохідь зауважив:

– Мені здається Сергію Дмитровичу, що Чилікін дасть вам у руки ту нитку, якої вам не вистачає. Тільки дивіться, зайвою поспішністю не обірвіть її. Що ж, ні пуху ні пера!

Через годину Крилатий вже піднявся в повітря. Сидячи в м'якому зручному кріслі, він дивився через круглий ілюмінатор на дивовижну пустелю, яка пропливала під крилом літака. Наскільки сягало око, без кінця тяглися білосніжні хмари, залиті сліпучо-яскравим сонцем. А під ними десь глибоко була захована земля із своїми ріками, лісами, іграшковими будиночками. Сріблистий ТУ-104 стрімко мчав на схід.

Надвечір Крилатий був уже в Омську. Виявилось, що другий виселок будівників целюлозно-паперового комбінату, куди йому треба було потрапити, знаходився в тайзі кілометрів за двісті від обласного центру. Добратися туди можна було лише на попутній машині або на річковому катері по Іртишу, бо залізницю, лише почали будувати. Їхати в таку далеку дорогу проти ночі нічого й думати.

Тому Крилатий розшукав найближчий готель і зупинився в невеликому, досить затишному номері.

Вечір він провів, дискутуючи в думці сам з собою. Хто ж тепер для нього Чилікін? Такий же свідок, як і викладач фізкультури Вітковський, чи запідозрюваний вбивця Ключини? Як треба поводитись з ним при зустрічі? Те, що слідчий знав про його минуле, породжувало думку, що Чилікін міг ударити свого друга в кімнаті. Але як він це зробив, коли в будинку були хазяйка і Вітковський? Невже на їх очах стався злочин і вони мовчали про це?

Крилатий кинув у плетений кошик для сміття порожню пачку «Бєломорканалу», відчинив кватирку. Сивий цигарковий дим потягнувся через невеликий отвір до чорнильного неба, в якому мерзлякувато тремтіли сніжинки зірок.

«Допит Чилікіна допоможе глибше розібратися в даній ситуації, – стоячи біля відчиненої кватирки, міркував Крилатий. – Не треба забувати, що помилка в нашій роботі завжди тягне за собою важкі наслідки. Може поплатитися зовсім невинна людина, а справжній злочинець буде безкарно розгулювати на волі. Окрилений своїм успіхом, він здатний буде вчинити й інші злочини. Тому при веденні кожного слідства треба старанно шукати істини, не квапитись з висновками. Це особливо важливо при повторному слідстві…»

Вранці з допомогою місцевих товаришів з прокуратури Крилатий без зайвих турбот сів у кабіну потужного МАЗа, який віз арматуру на будівельний майдан целюлозно-паперового комбінату. А від комбінату до другого висілка було зовсім близько.

Шофер, ще молодий хлопчина з веселим поглядом і невгасимою посмішкою, запитав:

– Раніше в тайзі бували?

– Ні, не доводилось.

– Сподобається вона вам, обов'язково сподобається, ось побачите. Я вже другий рік їжджу по ній і, знаєте, ніяк не можу надивитись. Красуня, їй-богу! Куди до неї нашим костромським лісам!

Крилатий з цікавістю поглянув на хлопця.

– А ви з Костроми?

– Авжеж.

– Приємно зустріти земляка в таких далеких місцях.

– Радий з вами познайомитись, – простяг хлопець чіпку, як клешня, руку: – Кузьма Бубликов. Шофер другого класу, відмінник транспорту, громадський автоінспектор.

– Сергій Крилатий.

Хлопець поцікавився:

– Ви інженер чи технік?

– Ні те, ні інше. Я слідчий обласної прокуратури.

– Он воно що!.. – протягнув багатозначно хлопець і не стримався від запитання: – А до нас на комбінат чого їдете, коли не секрет?

– З однією людиною треба зустрітись, – ухилився від прямої відповіді Крилатий. – Може, знаєте Чилікіна?

– Дімку? – якось радісно і водночас з тривогою перепитав шофер. – Та ми ж з ним на одній квартирі живемо.

Крилатий відчув легке хвилювання. Оце несподіванка! Він опинився в одній кабіні з людиною, яка живе разом з Дмитром Чилікіним! Можливо, Бубликов навіть дружить з ним. Та, мабуть, так і є. Інакше навряд чи наймали б вони одну кімнату.

І Крилатий, не виявляючи своїх почуттів, поцікавився:

– Він вдома? Нікуди не поїхав?

Шофер ствердно хитнув головою:

– На бюлетені вже третій день. Руку забив.

– Ким працює на будівництві?

– Слюсарем-монтажником.

– І як успіхи?

– В передовиках ходить. Головатий хлопець.

– Одружений?

– Що він, сказився? – широко посміхнувся шофер. – Навіщо йому ці ланцюги Гіменея? Встигне… Пелюшки від нас нікуди не втечуть…

– Ви теж не одружені?

– Ми з Дімкою поклялися один одному, поки комбінат не побудуємо, ні з ким шури-мури не крутити. Не можна працювати на два фронти.

Крилатий розкотисто засміявся:

– Принципові ви хлопці!..

– Одруження – справа важлива, – солідно промовив шофер. – І підходить до неї треба по-серйозному.

– Я з вами згоден.

Машина в'їхала в березняк. Пронизані жовтим промінням сонця, стояли навкруги то стрункі, як щогли, то дивовижно вигнуті білокорі дерева, що нагадували велетенські канделябри. Кожне з них мало свою неповторну форму. Тут були схожі на невтішну вдову плакучі берези, що схилили до землі у скорботній величі густі пасма гілок, і стрункі, в розквіті літ, молоді красуні з пухнатими кучерями верховіть, і могутні діди, що обросли густим мохом. У глибині лісу дерева зливалися в суцільну чорно-білу непрозору стіну.

– Яка краса! – захоплено вигукнув шофер і, закохано дивлячись навкруги, додав: -Тут не тільки очима, а й душею треба дивитись.

І Крилатий дивився «душею», як за вікном кабіни могутнього МАЗа миготіла забарвлена яскравими осінніми фарбами сибірська тайга. Вона була чарівна у своїй прощальній красі. Кожен кущ красноталу з фіолетовим листям на тонких пружних гілках, кожна окроплена пурпуром напівроздягнена осичина, що заблукала в чужому гурті темно-зелених ялин, кожна самотня сосна, що вчепилася в скелю оголеним корінням, хвилювали Крилатого, який дуже любив природу. Могутня тайга підкорила його душу багатством своєї палітри, таємничим шелестом, дивним шумом і п'янким грибним духом. Не хотілося говорити, а лише слухати і мовчки дивитися на цей казковий світ осіннього лісу.

Виселок будівників якось несподівано вигулькнув перед очима Крилатого – широка вулиця, обабіч якої, наче грудочки рафінаду, біліли стандартні будиночки, вкриті шифером. Біля одного з них із встановленою на даху щіткоподібною антеною Кузьма Бубликов зупинив свій розгарячілий після їзди МАЗ.

– Милості просимо до нашої холостяцької господи, – жартома мовив він, вискочивши на різьблений ґанок і гостинно розчинивши, перед Крилатим двері.

У чистенькій охайній кімнаті з наклеєними на стінах вирізками репродукцій з «Огонька» їм назустріч повільно встав з ліжка вайлуватий хлопець з перев'язаною лівою рукою.

– Знайомтесь, мій друг Дмитро Чилікін, – відрекомендував його Крилатому Кузьма Бубликов.

– Ви Чилікін? – розгублено перепитав Крилатий, дивлячись на коротко обстриженого руеявого хлопця, який не мав нічого спільного з портретом юнака у військовій формі, що висів на сімферопольській квартирі.

– Так, Дмитро Павлович, – з гідністю, хриплим баском підтвердив той, – тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження.

– Ви народилися в Криму?

– Ні, в Білорусії.

– Тоді прошу вибачення, вийшло непорозуміння, – приховуючи своє розчарування, посміхнувся Крилатий. – Мені потрібен інший Чилікін.

– Значить, знайшли того Савку, та не ту свиту? – засміявся Бубликов, лукаво примруживши веселі очі.

Але Крилатому було не до жартів. Хіба міг він передбачити, що в далекому Сибіру на новобудові знайдеться ще один Чилікін Дмитро Павлович тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження, за фахом слюсар? Що ж тепер робити? Без нічого повертатися в Крим? Підвели його працівники розшуку… Ой як підвели! Хоча, коли об'єктивно підійти до питання, то їх і обвинувачувати нічого. Відповідно до анкетних даних, повідомлених Крилатим, вони виконали його доручення добросовісно і до того ж досить швидко. А те, що натрапили на однофамільця і ще з таким самим іменем та по батькові, таке хоч і рідко, а все ж у житті трапляється.

І тут вайлуватий хлопець зовсім несподівано подав Крилатому рятівну думку. Виявляється, ще не все втрачено.

– Вам доведеться трохи прогулятися по тайзі, – гладячи хвору руку, промовив він. – У наших краях є ще один Чилікін. Тільки не знаю, чи він з Криму. Разом один час працювали.

В душі Крилатого зажевріла надія.

– Який же він з себе?

– Невисокий такий, міцний. Волосся темне, хвилясте, очі чорні з іскоркою.

– А де працює?

– Каміння добуває в кар'єрі. Далеченько звідси, вгору по Іртишу. Місце зовсім глухе.

– Нічого, доберемось! – бадьоро вигукнув Крилатий.

НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК

Каміння добували для потреб будівництва целюлозно-паперового комбінату. Кар'єр знаходився біля підніжжя крутої гори, на скелястих виступах якої росли вікові сосни. З усіх боків його обступала сувора мовчазна тайга. Тільки розкотиста луна вибухів час від часу тривожила її напружену тишу.

Чилікін, замахнувшись важким молотом, одним ударом розколов на дві рівні частини сіру брилу граніту. Вилицюватий довгов'язий хлопець у старенькій мічманці, що працював поруч, сказав:

– Старайся, салаго, старайся. Ти у нашого начальника записаний як ударник. Дивись, і преміальні підкине. А що? Зайвий карбованець завжди згодиться, по собі знаю.

– І звідки в тебе, Клюев, така жадоба до грошей? – обхопив Чилікін руками великий камінь і перевернув його широким боком догори. Гранітна брила засяяла на сонці міріадами кристалів.

– Чому жадоба? Може, я, між іншим, свою наречену на соцзмагання викликав: хто більше заробить? – скинув хлопець з голови мічманку і витер рукавом вкрите крапельками поту обличчя. – Без матеріальної основи нового життя не збудуєш. Через це у мене й цікавість до солідного заробітку.

Клюєв недавно вийшов з тюрми за поножовщину. Додому він не поїхав, а влаштувався на кар'єрі, щоб зібрати грошей і повернутися в рідне село чесною людиною. У нього була дівчина, видно, дуже хороша. З нею він переписувався, будучи ув'язненим, і тепер збирався одружитися. Клюєву хотілося справити багате весілля, щоб ніхто з односельчан не дорікнув його майбутній дружині, що вона вийшла заміж за непутящого хлопця.

Поряд з Чилікіним на вузькій колії пронизливо і навіть якось сердито свиснув маленький паровозик. Брязнувши буферами, він потяг за собою довгий хвіст таких же маленьких вагонів. Дмитро подивився йому вслід, відчуваючи, як стукає в грудях розгарячіле від роботи серце.

Десь глибоко в душі ворухнулася туга за рідним Сімферополем, матір'ю, заводом «Крьшметровес». «Спіши, паровозику, вези камінчики будівникам! – промовляв він у думках. – А ще було б краще, коли б ти відвіз мене додому…»

Пробили в рейку перерву на обід. Можна було відпочити, скрутити цигарку. Дмитро розслаблено опустився на землю, притулився спітнілою спиною до занімілого транспортера. Через утому, яка здолала його, навіть лінувався витягти з кишені кисета.

– Що, ударничку, запалимо? – присів поряд з Дімкою вилицюватий Клюєв, улесливо зазираючи йому в вічі. – Курить хочеться, аж вуха попухли. Позич, дружок, тютюну на цигарку, а то можу й дуба дати.

– А де ж твій?

Клюєв зітхнув, почухав пальцями небриту щоку.

– Знову програв у карти свій місячний раціон. Тепер коли ще автолавка знову завезе куриво? Доведеться на громадському харчуванні побути…

– На, пали, горе-гравець… – поблажливо посміхнувся Чилікін, протягнувши йому кисет.

Клюєв уміло згорнув цигарку, виплюнув крихти тютюну, витяг з кишені стареньку запальничку, висік вогонь. Дмитро теж запалив, випустив носом дві струминки диму. Полежали мовчки, потім Дмитро зауважив:

– Ти ж казав, що в карти більше не будеш грати, а знову програвся.

– Казати казав, а відвикнути, думаєш, легко? – глибоко затягнувся цигаркою Клюєв і закашлявся. – Міцний тютюнець. Просто горло роздирає, – і знову повернувся до розпочатої Чилікіним розмови. – Зараз я тільки так, жартома можу зіграти в дурня. А знаєш, як раніше різався? Чемодани грошей за вечір вигравав. Не посміхайся єхидно, як теща. Бувало, забредемо з напарником на дальній приїск до шукачів золота, обчистимо їх, а потім гуляємо тиждень, фортуну свою обмиваємо. І по курортах на півдні грали. Теж тільки встигай було зі столу грошики згрібати. Ех, веселі були дні! Через ті прокляті карти й різанина у нас вийшла. Строк одержав. Сам тепер каюся.

– А все ж граєш… – зауважив Чилікін.

– Кину, от побачиш, – гаряче запевнив Клюєв. – Я, дружок, взяв твердий курс на сімейне життя. Да-а! В гості наречену, коли хочеш знати, чекаю. А вона зразу мені кругом скомандує, коли дізнається, що я знову ва-банк ходжу. Вона в мене така. Але ти ж сам знаєш, що на гроші я не граю. Вже покінчено.

– Покінчено, та не міцно.

– Ти дивися, Катерині моїй не бовкни, – стривожено попередив Чилікіна Клюєв. – А то при всіх мені концерт уповільненої дії влаштує. Незручно буде. В газеті ж про мене писали як про передовика. Весь мій авторитет тоді в очах трудового люду лусне. Дівчина вона серйозна. Побачиш, закохаєшся зразу: сама чорнява, а очі так і грають, так і грають. Рідкісний екземпляр кращої половини людства. Вмирає за мною.

Дмитра розсмішило це вихваляння Клюєва. Він іронічно промовив:

– Так уже й помирає.

– Не віриш? – квапливо поліз в кишеню піджака Клюєв і витяг фотокартку. На ній дійсно була зображена красива дівчина з виразними темно-карими очима, золотистою товстою косою і лебединою шиєю. На зворотному боці фотокартки ледь виднівся вилинялий напис:

«На згадку милому Колі на все життя. Пам'ятай і знай, я завжди з тобою. Обмова мені не страшна. Я твоя. Чекаю твого повернення. Катя».

– Ну, що скажеш? – з почуттям неприхованої гордості запитав Клюєв.

– З нею ти людиною станеш, – серйозно відповів Чилікін, повертаючи йому фотокарточку.

– Так-то, ударнику! – сплюнув крізь зуби Клюєв і піднявся з каменя. – Дякую за тютюнець. Міцний, клятий, не те що цигарки. Піду тепер заправлятись: пару тарілок борщу та каші врубаю. А то моя Катюша не любить, коли бачить на мені самі кістки та шкіру. В загс піти відмовиться…

Він попрямував у глиб котлована – високий, у клітчастому піджаку і збитій набік поношеній мічманці, колишній шулер і хуліган, що володів тепер безцінним даром – коханням чудової дівчини. І це кохання, міцне й вірне, допоможе йому стати порядною людиною.

Дмитро зостався сам. Грубувата розповідь Клюєва про свою наречену роз'ятрила його власні рани, збудила спогади про власне недавнє щастя, про перший поцілунок під мерехтливими весняними зорями. Як хороше було тоді стояти на березі великої ріки, відчувати на своїй щоці м’яке дівоче волосся, бачити її миле збуджене обличчя з легким рум'янцем і великі виразисті очі. Ех, Тамара, Тамара!

Дмитро познайомився з нею на будівництві Куйбишевської ГЕС. Ця весела струнка полтавчанка приїхала на велике будівництво з тихого українського села. Вони познайомились якось на молодіжному вечорі. Дівчина була без подруг, він – без друга. Помалу розговорились, разом вийшли з клубу. Дмитро провів Тамару до гуртожитку. А на другий день вона зустріла хлопця на будівельному майданчику, як давнього знайомого. Не помітили, як стали дорогими одне одному. Після зміни він забігав за нею в гуртожиток, і вони вдвох довго бродили на околицях робітничого селища, взявшись за руки, як діти, щасливі, закохані. Коли Дмитро затримувався, вона чекала його на лавочці у скверику будівельників. І тоді бігла назустріч по алеї, радісна й нетерпляча. Вони любили після кіно чи концерту вийти на берег Волги і, обнявшись, постояти над рікою, милуючись її вечірніми вогнями. Там на березі він вперше поцілував Тамару. Дівчина не образилась, не відштовхнула од себе, а навпаки, довірливо пригорнулась до його грудей і ледве чутно прошепотіла: «Люблю». Дмитрові вперше подарувала це трепетне слово дівчина. Він був несказанно щасливий і дуже зворушений. Йому подобалась весела й хазяйновита Тамара, опромінена внутрішнім світлом ніжної краси. Безумовно, вони були б щасливими у житті і для цього мали все: молодість, любов до праці, чисте велике кохання. І як би духовно зріс Дмитро, якби не піддався був малодушшю, не схибив знову… Нелегко було йому кинути будівництво, але він все-таки це зробив. Нічого не сказавши Тамарі, розрахувався і виїхав в інше місце, щоб не кривити душею. Адже приховувати від неї своє минуле він не мав права, а розповісти боявся. Йому здавалося, що Тамара відвернеться од нього. От він і втік від свого щастя, раптовим від'їздом розрубав складний вузол своїх відносин з Тамарою.

А тепер, крім усіх його переживань, є ще й ниючий біль розлуки з коханою. Чи зустріне він ще у житті таку дівчину, як Тамара? Про те, щоб повернутись до неї, Дмитро і не думав.

Лежачи на фуфайці серед розбитих брил граніту, Чилікін в душі заздрив вилицюватому Клюєву. Скоро до нього приїде Катя, забере його додому. Вони відсвяткують гучне весілля і заживуть під одним дахом спокійно й радісно, по-людськи хороше. І назавжди забуде Клюєв своє минуле. А Тамара на вдачу така, як Катя. Коли б Дмитро признався їй, можливо, й заспокоїлося б його серце, закінчилися б усі муки…

– Чилікін, ти що, заснув, не обзиваєшся? Давай до начальства. Чого дивишся на мене? Терміново викликають тебе, – почувся голос шофера, який возив на новенькому ГАЗ-67 головного інженера кар'єру.

Дмитро здригнувся, наче його вдарили батогом. «Яка це термінова справа у головного інженера до мене? – подумав він. – І в обличчя мене не знає, а кличе до себе. Може. Клюєв має рацію. Можливо, справді мене вирішили преміювати?»

Та хвилювання чомусь не минало. Навпаки, навколишня тиша, вилискуюче від швидкої ходи обличчя посланця посилювали тривогу. Дмитро встав на ноги, поволі підняв з землі фуфайку, струсив з вицвілих штанів крихти граніту і пішов слідом за водієм.

У наспіх збитій з дощок конторі кирпатенька секретарша якось загадково подивилася на Дмитра і пішла доповісти головному інженеру. Повернувшись, підкреслено ввічливо сказала:

– Заходьте, Чилікін.

Дмитро, засунувши в кишеню картуза, зайшов до кабінету і не побачив привітної посмішки на добродушному втомленому обличчі головного інженера кар'єру. Він зустрівся з настороженим суворим поглядом.

– Тут до вас з Криму приїхали… Хочуть поговорити…

При згадці про Крим Дмитро відчув, як відхлинула кров йому од обличчя. Раптово спітніли долоні рук. За якусь долю секунди в пам'яті промайнули вечірні вогні Євпаторії, квартира Волкової на Роздольній вулиці, розгублений погляд сонного Вітковського і потемніле, перекошене обличчя Ключини. Потім згадалися слова товстенького лікаря, приїзд судекспертів, виклик до прокуратури. Все пружне мускулисте тіло Чилікіна враз обм'якло, в роті відчувся огидний металевий присмак. Але Дмитро переборов раптову слабість і спокійно запитав:

– А хто це хоче зі мною бачитись?

– Я, – почувся ззаду приємний чоловічий голос.

На середину кабінету вийшов гарний на вигляд юнак, років двадцяти семи, високий, плечистий, з непокірною шапкою золотих кучерів на голові.

– Щось я вас не пам'ятаю, – кинув на нього Дмитро меткий погляд темних очей і відразу насторожився.

– Охоче відрекомендуюсь, – стримано промовив незнайомий. – Слідчий Крилатий.

ПЕРШИЙ ДОПИТ

Поки кирпатенька секретарша відчиняла сусідню кімнату, Чилікін гарячково копався в здогадках, навіщо він потрібен кримському слідчому? Невже в справі Ключини? Але ж вона припинена за відсутністю злочину. Так йому сказала сама Тулякова, коли востаннє викликала в прокуратуру. Може, стала відомою історія з підробкою атестата? Але через такі дрібниці навряд чи послали б працівника обласної прокуратури в це далеке відрядження. А одеська подія у сквері нічого спільного з Кримом не мала, щоб нею цікавився слідчий із Сімферополя.

– Будь ласка, – захопленим поглядом провела гостя секретарка, відчиняючи двері порожньої кімнати.

– Дякую, – злегка схилив Крилатий кучеряву голову. От і прийшла відповідальна хвилина у веденні повторного слідства справи 3-172 (г). Стане допит Чилікіна поворотним пунктом в ході всього слідства чи зостанеться вірним висновок слідчого Тулякової? Адже до самої цієї зустрічі на кар'єрі Крилатий не міг поки що відповісти на основне питання: який Чилікін зараз, хороша він людина чи погана, злочинець чи ні в чому не винний робітник?

За вікном зненацька знявся вітер і поніс уздовж висілка пожовкле листя. На телефонних дротах, натягнутих між тимчасовими стовпами, плутались довгі нитки «бабиного літа». Крізь хмари синіло кришталево-чисте небо.

Скинувши плащ, Крилатий, не кваплячись, причесав волосся і сів за стіл. Діловито поклав перед собою чистий аркуш паперу, відкрив авторучку, прочистив перо. Роблячи все це, він непомітно поглядав на Чилікіна, який стояв біля дверей.

«На портреті він набагато молодший, – подумав Крилатий. – І погляд зовсім інший, щось жалібне в ньому і водночас зухвале, потайне…»

Показав очима на стілець:

– Сідайте. Чого ж ви стоїте?

– Дякую, – неохоче присів Чилікін. Хвилясте волосся, яке дивно збилося під головним убором, трохи уродувало його. Але великі карі очі розумно дивилися з-під густих він і згладжували цей дефект. Зовнішність Чилікіна викликала симпатію. Такий хлопець має подобатись дівчатам. Хороше у нього обличчя, тільки якесь змучене.

– Паліть, – запропонував Крилатий і поклав на стіл пачку «Бєломорканалу», яка зосталася у нього від домашніх запасів.

– З великим задоволенням, – взяв цигарку Чилікін і, наче виправдовуючись, додав: – Куриво до нас рідко завозять…

Він пом'яв пальцями картонний мундштук, затримався поглядом на марці тютюнової фабрики, припалив від протягнутого Крилатим сірника. З насолодою глибоко затягся раз і ще раз.

– Давненько не палив кримських цигарок. Люблю феодосійський «Бєломор».

– Я теж віддаю перевагу цигаркам цієї фабрики, – пройшовся по кімнаті Крилатий і, схрестивши пальці, сів на підвіконня. – Ви часом не здогадуєтесь, чого я приїхав сюди із Сімферополя?

Так прямо поставлене питання стурбувало Чилікіна. Адже тільки-но він сам думав про це. Але вигляду не подав. Невимушено відкинувся на спинку стільця, збив з цигарки попіл і спокійно, відповів:

– Не маю й уяви.

«Він чудово володіє собою…» – подумав Крилатий.

– І ніяких гріхів не маєте? – запитав голосно.

– Чому? Гріхи є, – добродушно заперечив Чилікін, – але не такі, щоб через них працівники прокуратури подорожували з Криму до Сибіру. Такої честі можуть бути удостоєні тільки громадяни, які серйозно завинили. А я що?..

– Ну що ж, – встав Крилатий з підвіконня і пересів за стіл. – Ми вже люди дорослі і будемо говорити відверто. Так ось, я приїхав до вас у справі Івана Ключини. Пригадуєте такого?

– Ще б пак! Друзями були, – затягуючись цигаркою, відповів Чилікін. – По-дурному помер хлопець, – додав він із зітханням. – Досі як живий стоїть перед очима. Треба ж бул® йому спіткнутися тоді в сінях…