Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Крилатий співчутливо промовив:

– Всяке трапляється. Але ви, я бачу, не зовсім точно інформовані про цей випадок.

– Чому ж? – з недовірою перепитав Чилікін.

– А тому, – чітко промовив Крилатий, пильно вдивляючись в обличчя співбесідника, – що деякі подробиці, зв'язані із смертю Ключини, стали відомими, коли вас в Євпаторії вже не було. От про нові факти ви й не могли знати… А вони не зовсім приємні…

Проте цей натяк не справив на Чилікіна того враження, на яке розраховував Крилатий.

– Власне кажучи, це суті справи не змінює, – розім'явши в пальцях згаслу цигарку, байдуже промовив Чилікін. – Ключина все одно вже не воскресне.

Очі хлопця при цьому злегка посмутніли.

– Воскреснути, звичайно, не воскресне, – погодився Крилатий, – але його мати і громадськість мусять знати істинну причину смерті вашого друга. Радянське правосуддя твердо дотримується правила: жоден злочин не мусить залишатися не викритим. Вам це відомо?

– Криміналістикою, на жаль, не цікавлюсь, – якось криво посміхнувся Чилікін. І глузливо додав: – Ми люди темні, звідки нам знати…

Крилатий наче не почув останніх слів… «Що ж, хай розігрує з себе дурника, коли йому так хочеться. Але відверто ми все-таки поговоримо».

І Крилатий попередив Чилікіна:

– Сподіваюсь, ви розумієте всю важливість нашої розмови. Мені потрібна повна відвертість і щирість у ваших свідченнях.

– Можете в цьому не сумніватися, – серйозно запевнив Чилікін і тут же запитав: – Пробачте, ви давно працюєте слідчим?

На обличчі Крилатого промайнув подив. Чи не зважиться цей хлопець на щось несподіване? Тримається він надто вільно… Проте на питання слідчий все ж відповів:

– Працюю я в прокуратурі не дуже давно, всього третій рік. Ви задоволені?

– Цілком, – хитнув головою Чилікін. І додав: – Значить, ще не встигли зачерствіти.

Така відвертість сподобалась старшому слідчому. Він невимушено розсміявся. Це зовсім непогано, що Чилікін не боїться його. Легше буде вести допит.

Але темноокий співбесідник, який сидів перед Крилатим, дивився на все це інакше. Він гірко роздумував про те, що молодий слідчий, майже його ровесник, видно, чудово почуває себе в житті, в той час як він, Чилікін, досі не знайшов у ньому місця. Йому хотілося голосно крикнути про це білявому красеню із Сімферополя, щоб хоч цим криком заглушити гнітючу тугу. Та сам засоромився свого нерозумного бажання, яке ні до чого не привело б, а тільки загострило б почуття власної безпорадності. Тому Чилікін зовсім несподівано, з якимсь роздратуванням вигукнув:

– Так що вас цікавить? Запитуйте.

Крилатий зразу вловив цю нову інтонацію в голосі хлопця.

«Що це з ним?» – здивувався він.

І щоб не руйнувати народженої атмосфери простоти і довір'я, він по-дружньому сказав:

– Цікавить мене, Дімо, багато чого. І хотілося б, щоб ви були відвертими зі мною. Тоді нам буде легше. розібратися в усьому. Поясніть, наприклад, чому ви так раптово покинули навчання в технікумі і виїхали з Євпаторії? Адже, наскільки мені відомо, ви дуже хотіли стати викладачем фізкультури?

– Так, це правда. Заради цього навіть підробив атестат, – з якоюсь злісною правдивістю промовив Чилікін.

Крилатий не чекав такої відповіді. Він думав, що Чилікін почне відмовлятися, коли почує про підробку документа. А вийшло навпаки. Сам сказав про це без найменшого натиску.

– Ви самі підробили атестат? – поцікавився Крилатий, не випускаючи з рук нитки розмови.

– Яка різниця! – з болем сказав Чилікін. – Того, хто підробив, тут немає.

– Ви маєте на увазі вашого випадкового приятеля Жоржика, племінника двірнички? З яким ви випивали?

– Вам і про це відомо? – похмуро посміхнувся Чилікін, і в його великих виразистих, як у матері, очах на мить промайнула злість.

– На жаль, так, – піднявся з-за столу Крилатий і підійшов до вікна. Звідти було видно кар'єр і непрохідну тайгу навколо нього. Пройде небагато часу, і цей дикий глухий край підкорить собі людина.

– Даремно ви за атестат чіпляєтесь, – почувся раптом голос Чилікіна. – Мені здається, держава не мала ніякої втрати від того, що я вступив до технікуму з підробленим документом.

– Тут не про втрату мовиться, – відвернувся од вікна Крилатий.

– А про що? – допитливо глянув на нього Чилікін.

Крилатий, обережно підбираючи слова, якомога переконливіше намалював ситуацію, яка складалася в ході повторного слідства, зважаючи на підробку атестата, раптовий від'їзд Чилікіна з Євпаторії, відчужену поведінку, а також далеко не бездоганне минуле.

Чилікін, схиливши голову, уважно вислухав слідчого і, коли той докінчив, розсудливо мовив:

– На вашому місці я зробив би такі самі висновки. Але повірте мені, у смерті Ключини я не винен. В чому винен – признався сам. А чужий гріх брати на душу не збираюсь. Та й прямих доказів проти мене у вас немає.

– Добре, – відсунувши вбік протокол, сказав Крилатий. Взяв нову цигарку, намацав на столі сірники, запалив. – Тоді давайте разом поміркуємо, так би мовити об'єктивно, про смерть вашого друга. Але при умові, звичайно, не приховувати істини.

– Давайте, – погодився Чилікін і теж запалив.

Їх бесіда мала дружній характер. І яке б питання не ставив Крилатий, Чилікін відповідав на нього спершу скупувато, а потім все охочіше, детально пригадуючи події. Виходило це в нього просто, щиро і правдиво. Своєю невимушеністю, прямотою, манерою триматися він зовсім не нагадував людину, на совісті якої міг лежати важкий гріх за передчасну смерть товариша.

Але часом обличчя його ставало напруженим і похмурим, в рухливих губах, у погляді, голосі відчувалося щось приховане і затаєне. І в такі хвилини Крилатий розумів: ще не знайдено ключ до тайників душі співбесідника. «Як встановити контакт сердечності, щоб Чилікін відчув до мене повне довір'я, без якого не можуть бути успішними наслідки допиту?» – думав він, дивлячись на Чилікіна, туманний погляд якого блукав за вікном.

Крилатий намагався вловити, які думки і спогади могло викликати в душі цього незрозумілого юнака сибірське осіннє небо.

Та ці хвилини були короткочасними. Чилікін знову повертався до реальної дійсності, підтримував розмову, охоче давав пояснення, час від часу просячи дозволу запалити.

Крилатий давав йому цигарки, тримався просто, як з рівним, і взагалі робив усе, щоб прихилити хлопця до себе.

І Чилікін, здавалося, все більше довіряв йому, дозволяв собі інколи навіть сказати дотепне слівце, розповісти анекдот. В ході допиту Крилатий переконався, що має справу з людиною тонкого розуму і твердого характеру. Якось інтуїтивно він відчував, що Чилікін знає про справжню причину смерті Ключини, хоч жодним натяком цього не виявляє.

Перший допит показав, що горішок попався міцний.

ПРИЗНАННЯ

Вранці вони зустрілися знову, в тій же порожній кімнаті з двома стільцями і столом. Знову багато палили і говорили.

З приводу смерті товариша Чилікін весь час повторював одне: мовляв, той був п'яний, падав у сінях, помер від удару головою в стіну. Тільки подавалося все це щоразу в іншій словесній інтерпретації.

Як і на першому допиті, Чилікін відповідав логічно, правдиво. Він наче нічого не приховував, що йому було відомо, але й не розповідав головного. А переконливих незаперечних фактів, що могли б викрити його, змусити признатися, у Крилатого не було. Хоч бери сідай і пиши висновок про припинення справи.

Та про такий безславний кінець слідства Крилатий не хотів і думати. Внутрішнє чуття і логічні висновки, зроблені ним при повторному розслідуванні євпаторійської справи, підказували йому, що Чилікін не такий уже й невинний, яким він прикидається на допитах. Гріх на душі має, це факт. Правда, міра його провини поки що залишалася невідомою. І тому треба було за всяку ціну змусити його розповісти всю правду!

І Крилатий вирішив вдатися до свого основного козиря – обмовки Вітковського. Цікаво, яка буде реакція? Невже і це не допоможе? А втім, Чилікіна й справді не так просто вразити. Можна було навіть позаздрити самовладанню і витримці цього зовсім юного хлопця.

Та слідчий не знав, якими зусиллями підтримував Чилікін цей зовнішній спокій. Не передбачав він і того, що нерви його співбесідника не витримають до кінця допиту. Безсонна ніч, проведена Чилікіним в болісних роздумах, стала Крилатому несподіваною помічницею у веденні слідства.

Чилікін з'явився на допит змарнілий, блідни. Вигляд у нього був нервовий, змучений. Під час розмови живий вогник в його темних очах спалахував рідше і зразу ж згасав. Вуста весь час здригалися, втративши колишню твердість.

Зміна настрою Чилікіна особливо стала помітна в кінці бесіди, яка дуже стомила їх обох. Чилікін сидів на краю стільця з виглядом людини, що стомилася після важкої дороги, але ще має йти далі, хоч і проти власного бажання. Крилатому здавалося, що його співбесідник навіть схуд за час останньої розмови.

– Ви погано себе почуваєте? – співчутливо запитав Крилатий, подаючи Чилікіну нову пачку «Бєломора». – Паліть, тільки це вже омські.

– Дякую. Щось не хочеться, – відмовився той. – Голова й так тріщить.

– Мабуть, не виспались?

– Я взагалі не спав.

– Даремно… Вночі треба відпочивати.

– Можливо… Кому це вдається, – якось сипло промовив Чилікін і, потерши пальцями чоло, втомлено запитав: – Ще будете допитувати?

– Доведеться… Адже ми з вами ні до чого конкретного так і не домовились, хоча вже розмовляємо стільки часу. Та й протокол ви не підписали, – поклав Крилатий перед ним кілька сколотих скріпкою аркушів, списаних каліграфічним почерком. – Прочитайте все уважно, може, щось зайве виявите, може, дещо захочете додати…

Чилікін мляво присунув до себе протокол, взявся читати. Та не дочитавши й до половини, розмашисто підписався і, дивлячись вбік, буркнув:

– Все вірно. Додати мені нічого.

І тут Крилатий вперше підвищив голос.

– Послухайте, Чилікін, – сказав він, – адже все, що тут написано – неправда! Ви ці два дні морочили мені голову, водили за ніс, коротше кажучи, брехали! І не дивіться на мене такими невинними очима. Я все це відчував і терпляче чекав, коли ж, нарешті, прокинеться у вас совість? А ви…

Крилатий якось гірко скривив рота і замовк, не знаходячи потрібних слів, щоб сказати все, що накипіло у нього на душі.

– Можна взяти цигарку? – раптом потягся до пачки Чилікін.

– Паліть! – Крилатий теж запалив. – Так от, будемо ставити крапки над «і». Вітковський сказав…

– Неправда! – вигукнув Чилікін і зразу став злим, колючим, як їжак. – Ви мене не залякаєте! Ні! Я не таких слідчих бачив! Знаю ваші витівки. Вітковський не міг наговорити на мене. Володька не такий…

Ясно-сині очі Крилатого потемніли.

– Неправда, кажете? А чи відомо вам, що судово-медична експертиза зробила невірний висновок про травму Ключини і що слідчий Туликова помилилася? Нами встановлено, що тріщина в черепі Ключини утворилася зовсім не від удару головою об м'яку штукатурку стіни…

І тут туга й страх, які так довго приховував у собі Чилікін, вирвалися назовні, засліпили його гнівом і люттю.

– Досить! Я більше не можу! Я все розповім, усе! Нічого не приховаю, тільки б швидше позбутися цього страшного тягаря. Він душить мене…

Крилатий мовчав, і тільки жовна, що видавалися на вилицях під білою шкірою, показували, з яким напруженням ловив він кожне слово.

Але істерика, що так раптово проявилася, швидко пройшла.

Чилікін зразу розм'як, несподівано став на диво балакучим.

– Так, я брехав вам і слідчому Туляковій. За моїм проханням приховував правду і Вітковський. Я просив його це зробити, і він погодився мовчати заради нашої дружби. Я боявся суду, боявся потрапити в тюрму, через те і заплутав слідство. Та від власної совісті, виявляється, сховатися неможливо. Я переконався в цьому раз і назавжди. Беріть вашу ручку і записуйте. Запевняю вас, тепер не буде жодного слова брехні. Тільки я вас прохаю: знищіть попередній протокол. Мені соромно за мою малодушність. Розірвіть, будь ласка…

– Цього я не можу зробити, – тихо промовив Крилатий, здивований цією несподіваною вимогою.

– Боїтеся одержати догану? – гірко промовив Чилікін. – А я думав, що ви відвертіший, більш душевний, ніж інші стражі закону. Виявляється, одного поля ягода. Теж тримаєтесь за папірець…

Крилатий добре розумів критичне положення, в якому він опинився Якщо не виконати прохання Чилікіна, не розірвати протокол, то між ним і допитуваним знову може постати стіна відчуження, яка тільки-но рухнула. А з другого боку, він, юрист другого класу, не міг піти на компроміс з совістю, порушити службовий обов'язок і знищити документ слідства. Коли б він це зробив, то втратив би всяку довіру держави.

– Я не тримаюсь, як ви говорите, за папірець, – стримано відповів він на репліку Чилікіна, і гіркі зморшки затьмарили його чоло. – У кожної людини є обов'язки, які вона не може порушити морально…

Чилікін, мабуть, збагнув, що вимагає від слідчого неможливого. Він глибоко затягнувся, потушив цигарку і байдуже махнув рукою.

– Ну що ж. не можете, то не рвіть, обійдеться. Але знайте, ви друга в моєму житті людина, перед якою я розкриваю всю свою душу. Навіть матері ніколи не розповідав я того, що ви зараз почуєте. Тільки одному дуже близькому другові повідав я колись про себе. А він… потім мене провчив… Правда, дуже дорого поплатився. Але про це пізніше…

– Може, вам потрібно трохи відпочити, зібратися з думками? – запропонував Крилатий, бачачи, як нелегко було Чилікіну розпочати свою сповідь.

Але той, напевне, зумів взяти себе в руки.

– Дякую, краще вже зразу…

Крилатий і не здогадувався, що виявленням цієї елементарної людської чуйності він викликав у Чилікіна остаточну прихильність до себе. Обличчя його зразу наче проясніло, зміцнів голос. Він присунувся до столу, поклав на коліна сильні руки, руки робітника, який любить працю.

– Пишіть, – сказав Чилікін, задумливо дивлячись за вікно, де тривожно шуміла тайга.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

– Якби я не потрапив до технікуму фізкультури, – почав свою розповідь Чилікін, – вам не довелося б їхати на це побачення в Сибір, і взагалі життя моє склалося б зовсім інакше. Досі я, напевне, був би вже першим слюсарем. Навчався б в індустріальному технікумі, жив би разом з матір'ю, якій я так і не віддячив нічим хорошим за своє народження. Зустріч з Володимиром Вітковським і його товаришем по Керчі Іваном Ключиною, з яким я теж здружився, і визначила мій дальший життєвий шлях.

Крилатий слухав Чилікіна уважно і, здавалось, спокійно, не перебивав питаннями чи зауваженнями, тільки час від часу схилявся над протоколом, вписуючи в нього одну чи дві фрази.

Чилікін, видно, відчув, що молодий слідчий не байдужий до його долі, що він бажає йому тільки добра, і тому нічого не приховував у своїй розповіді, розуміючи, що це єдиний шлях до врятування.

Місто, куди потрапив Чилікін для проходження військової служби, сподобалось йому. Це гомінливе, зелене місто, з легким нальотом азіатської екзотики, трохи нагадувало собою Ашхабад, який Дмитро добре запам'ятав ще з дитячих років. У цьому розпеченому гарячим сонцем місті у нього був вірний дружок Павка Горін, який втік на фронт до батька. Там же у Дмитра трапилася неприємна подія з продовольчими картками, що могла закінчитися для-нього зовсім погано.

В перші дні своєї служби в полку Дмитро дуже нудьгував за Сімферополем, заводськими хлопцями, часто згадував матір, а також майстра Червонцева, який став для нього другим батьком. Та листів нікому не писав, як і раніше, коли доля закидала його далеко від дому.

Хоча в шостій стрілковій роті, куди зарахували Чилікіна, хлопці зібралися бойові, дружні, та й самі умови армійського життя згуртовували і зближували людей, все ж Дмитро у близьких стосунках ні з ким із своїх однополчан не був. Тримався якось осторонь, що, звичайно, й обтяжувало його.

І він дуже зрадів, коли якось у неділю зовсім несподівано зустрів на полковому стадіоні свого старого знайомого, друга дитинства Вовку Вітковського, з яким колись тікав з євпаторійського спецбудинку. Вовка служив уже Другий рік, мав звання єфрейтора, серйозно захоплювався легкою атлетикою і навіть мав другий розряд, пробував свої сили в гімнастиці, яка дедалі більше подобалась йому. Про свою пристрасть до мандрів він згадував тепер з іронією, як про дитячі витівки, і говорив, що збирається в майбутньому стати викладачем фізкультури.

Вітковський там же на стадіоні познайомив Дмитра із своїм земляком з Керчі Іваном Ключиною, спортивною знаменитістю не лише полку, а й усієї дивізії. Іван був високим, сильним юнаком з чудово розвиненими м'язами рук і ніг. Коли він виходив на бігову доріжку позмагатися в майстерності і витривалості, Дмитро навіть заздрив атлетичному складові Ключини, хоча теж мав не менш сильні біцепси, широкі груди і міцну шию.

Першим оцінив Дмитрову фізичну силу Іван Ключина, коли Чилікін скинув гімнастьорку, щоб трохи загоріти.

– Тобі, Дімко, сам бог велів спортом займатися, – відзначив він.

– Я на заводі відвідував секцію легкої атлетики.

– Тоді приставай до нашого гурту, – подружньому поплескав Ключина по плечу свого нового друга. – Разом будемо спортивну честь полку підтримувати. Нехай всі знають, які в Криму хлопці.

А тут ще й Вітковський піддав жару:

– У газетах про тебе напишуть, як про Івана. Прочитають твої хлопці на заводі в Сімферополі, зрадіють. От, скажуть, молодець наш Чилікін, став великим спортсменом. Цілий взвод дівчат закохається в тебе зразу, листами засиплють.

Ці слова, сказані Вітковським в жарт, зачепили Дмитрове самолюбство. Йому здалося, що Вітковський і Ключина згорда дивляться на нього. І вирішив довести їм, на що здатний Дімка Чилікін, хоч вони обидва були старшими і досвідченішими на біговій доріжці.

Впертий і наполегливий, Чилікін почав регулярно тренуватися, вивчав методичні посібники з бігу, читав брошури і книги про кращих спринтерів та стайєрів країни. А через півроку його як одного з сильніших легкоатлетів в частині послали з Ключиною і Вітковським на дивізійні змагання захищати честь рідного полку.

На цих відповідальних змаганнях Дмитро перевершив себе. У напівфінальному забігові на тисячу п'ятсот метрів йому випало бігти разом з Ключиною і ще вісьмома легкоатлетами. Найсильнішим у цій десятці був Ключина. Він мав хорошу спортивну форму, як і завжди, жартував перед стартом. Іван по-дружньому заявив Дмитрові, що залишить його позаду на добру половину прямої. По сумі очок в попередніх видах змагань він ішов першим, і ніхто не мав сумніву, що йому знову, як і в минулому році, належатимуть лаври чемпіона з'єднання.

Чилікін про такий високий титул і не мріяв, бо його результати були набагато гірші, ніж у Ключини, але й програвати біг без боротьби не, збирався – не дозволяла власна гідність. З властивою йому впертістю виклав в час бігу на дистанції все, що міг, і, на груди випередивши Ключину, першим торкнувся фінішної стрічки.

Що тоді робилося на стадіоні! Такої сміливої перемоги від новачка ніхто не чекав. Чилікіну було приємно чути захоплений гомін багатотисячного натовпу. Та коли хвилювання на трибунах стихло, він відчув щось схоже на докори совісті.

Чого він, зрештою, досяг, випередивши Ключину? Все одно загального першого місця, якщо навіть він виграє фінал, йому не зайняти. Тільки напсував товаришу.

– Ну, Дімко, кримська твоя душа, здивував! – обійняв і міцно розцілував Чилікіна Вітковський, підбігши до нього. Він весь сяяв щасливою, нестримною усмішкою, наче сам вийшов переможцем з важкого поєдинку.

– Досить тобі… – насилу вивільнився з його міцних обіймів Дмитро, тривожно дивлячись на Ключину, який підходив до них з шиповками в руках.

Думав, що Іван образиться на нього, почне дорікати, але той, наче нічого й не сталося, по-дружньому, щиро потис йому руку.

– Молодець, земляче! Радий за тебе. Здорово ти догнав мене на прямій. Скажу відверто, не чекав. Такому супернику не шкода й програти. А я ще збирався тобі фори дати… Пам'ятаєш, жартував перед стартом? І дожартувався.

– Ти пробач мені, – опустив очі Дмитро. – Я тепер сам себе лаю, що перешкодив тобі чемпіоном стати. Навіщо я це зробив?

Ключина притяг його до себе, посміхнувся від душі, щиро.

– От дивак! Мучиться… Але ж у спорті інакше й не можна. Думаєш, мені приємно було б ходити в чемпіонах, знаючи, що на біговій доріжці ти пожалів мене? Спорт – це чесна боротьба сильних. Запам’ятай, Дімо.

– А він правду каже, – підтримав Ключину Вітковський.

Дмитрові й раніше подобалась відвертість в характері Івана, його вміння з усіма триматися просто, не випинати колесом прикрашені багатьма спортивними нагородами груди. А після цієї розмови Дмитро став ще більше поважати Ключину. Поряд з таким хлопцем якось легше було нести солдатську службу. Ключина охоче прийняв його дружбу. Так з'явилася в полку нерозлучна трійка друзів, кращих спортсменів частини, відмінників бойової підготовки.

Та недовго залишалося служити друзям разом. У Ключини і Вітковського вже закінчувався термін, а у Чилікіна до демобілізації був ще цілий рік.

Майбутня розлука коли-не-коли та й нагадувала хлопцям про себе, породжувала сум у їхніх сериях.

Якось перед святом Першого травня, коли комсорг батальйону Клим Юхта, високий, підтягнутий блондин, писав рекомендації кращим бійцям для вступу в комсомол, Ключина запитав у Чилікіна:

– Дімо, я давно хотів запитати тебе. Чому ти досі не комсомолець?

Чилікін який саме грав на баяні, одвів убік погляд, наче його впіймали на чомусь поганому, і ковтнувши солений клубок, що підкотився до горла, промовив:

– Не доріс я ще…

– Ти не крути, – втрутився в розмову й Вітковський. схопившись на ноги і передражнив Чилікіна – Не до-ріс! А на політзаняттях хто самі п'ятірки одержує? Всіх посадиш в калошу з поточної політики. Скажеш, неправда?

– А з бойової підготовки? – в тон йому сказав Ключина. – Якщо пам'ять не зраджує, тобі тільки вчора командир батальйону в наказі подяку виніс і подав рапорт начальству, щоб тебе сфотографували біля полкового прапора.

Чилікін хвилину помовчав і, не знаходячи потрібних слів, з внутрішнім болем вимовив:

– Ех. хлопці! Не в поточній політиці справа. У комсомольця біографія мусить бути чистою. А у мене?..

– А у тебе що, в плямах? – запитав Ключина, відсуваючи вбік фотомонтаж, на якому він малював заголовок.

– Ти ж нічого не знаєш…

– Знаю, що ти хороший хлопець, чудовий спортсмен і солдат.

– Він, мабуть, на дитячу колонію натякає, – висловив свій здогад Вітковський, скоса глянувши на Чилікіна, який важко піднявся з свого місця.

Той сердито глянув на нього і сухо сказав:

– Не натякаю, а соромлюсь, що сидів там!

– Та коли це ще було? Ти давно став іншою людиною, – гаряче заперечив йому Вітковський. – Мене ж прийняли до комсомолу, хоч я теж два роки в спецбудинку був і славився колись невиправним.

Чилікін похмуро зауважив:

– Мене на заводі теж могли прийняти, навіть розмовляли з цього приводу. Але я сам відмовився.

– Чому? – сів біля нього Ключина.

– Психологічний фактор, – буркнув Чилікін.

– Ану, давай про цей фактор докладніше поговоримо, – забрав Ключина у нього чорний, сяючий глянцем баян і поставив на стілець.

– Та що тут розбиратись… – зітхнув Чилікін, невдоволено насупивши брови.

Фотомонтаж того вечора залишився незакінченим. Зате Ключина дізнався про Чилікіна багато чого, про що той ніколи нікому не розповідав.

Уже перед відбоєм, розходячись у казарми, вони закінчили свою розмову.

– Дурень ваш комсорг цеху, якщо він тебе назвав неповнолітнім злочинцем. І перестраховщик до того ж, – сердито сказав Ключина, якого глибоко схвилювала розповідь Чилікіна. – Так, ти помилився в дитинстві і, можливо, дуже схибив. Буває всяке. Але ж ти зрозумів свій промах, покінчив з минулим. І довів це не на словах, а на ділі. Хто ж тепер має право дорікати тобі за колишнє? Ти зараз такий же боєць, як і кожен з нас. А може, ще й кращий. Обов'язково подавай заяву. Це допоможе тобі відчути себе міцніше на новому шляху. Рекомендації даємо ми з Володею. Третю напише комсорг батальйону Клим Юхта. Я сам з ним поговорю. А зараз відпочивай. Завтра похід, востаннє покрокуємо разом. На добраніч.

Та не зразу заснув Чилікін, забравшись під солдатську ковдру. Він довго лежав, розкривши очі, і з вдячністю думав, скільки хороших, щирих людей зустрічається йому в житті. І скільки ще зустрінеться…

Не підвів, не помилився Іван Ключина, щиро радячи Дмитру подати заяву про вступ до комсомолу.

На ротних зборах, а потім на бюро батальйону йому повірили, прийняли в дружню комсомольську сім'ю.

Дмитро пригадав, як в колонії підбурювач і підлабузник Колька Фортуна, той самий, що зіпсував і підкинув йому викрадений адрес, призначений заводським шефам, казав хлопцям, що тільки дурний і малий говорить правду. Ні! Дмитро недаремно відкрив свою душу перед Ключиною і комсомольцями роти. Як легко стало йому після того нести сувору солдатську службу, мріяти про завтрашній день. Шкода тільки, що Іван і Володя їхали додому…

Їх прощання було по-чоловічому скупим на слова і жести. Ключина і Вітковський гаряче потисли Чилікіну руку, по-дружньому підморгнули, попросили писати.

Він взяв їхні адреси, постояв до відходу поїзда біля вагона.

Тоді Вітковський і запропонував:

– Давайте, хлопці, всі знову зустрінемось в Євпаторії? Вступимо до технікуму фізичної культури. Чим це погано? Станемо викладачами фізкультури, пропагандистами спорту. Разом на одній квартирі будемо жити. Здорово. Їй-богу!

– Я – за! – першим погодився Ключина. – Мама ще в минулому році до старшого брата в Сибір поїхала, так що в Керчі мені самому робити нічого, можу переселитись в Євпаторію. А мати спеціальну спортивну освіту – річ непогана.

– А ти як, Дімко? – запитав Вітковський, вичікувально дивлячись на мовчазного Чилікі-на. – Хіба від друзів відстанеш, від компанії одіб'єшся?

– Приїду, – твердо мовив той. приймаючи пропозицію. – Тільки ось відслужу своє. Спорт мені теж до душі, самі знаєте.

– Дивись же! – жартома погрозив йому пальцем Вітковський. – Дав же слово!

Його голос заглушив баритон паровозаю Блакитний експрес віз друзів Чилікіна на захід.

ЛИСТ З ЄВПАТОРІЇ

А через рік в ту ж пору, тим же експресом Чилікін і сам повернувся додому. Побачився з матір'ю, поголився в перукарні і зразу побіг на завод. Тягнуло в рідний цех, до хлопців. Дуже хотілося після тривалої розлуки побачитись з майстром Кузьмою Кузьмичем Червонцевим.

Ось і знайома вулиця, прохідна, знайоме гудіння станків. До чого ж приємно відвиклому солдатському вуху чути його!

– Ви до кого, хлопче? – не впізнав Чилікіна вахтер, спритний дідок.

– До всіх! – широко посміхнувся Дмитро. – Добридень, дядю Федя!

– Чилікін Дмитро! – вдарив себе по гострих колінах вахтер і аж присів від здивування. – Дивись, яким орлом став. Не впізнаєш!

Ці ж слова Дмитрові говорили і бригадир, і майстер Червонцев, і голова робіткому, і всі інші, з ким він зустрічався на заводі. Чилікін і справді мав хороший вигляд. Служба в армії помітно змінила його зовнішність.

– Відпочинеш чи зразу з корабля на бал? – поцікавився Червонцев, привівши Чилікіна до себе в конторку. – Робота для тебе є, сподобається.

– Днів через два вийду, сам скучив за лещатами, – відповів Дмитро. – Попрацюю трохи, а тоді в технікум вступлю. Я, Кузьмо Кузьмичу, вирішив вчитись.

– Що ж, справа хороша, – схвально відгукнувся Червонцев. – Наука в ліс не веде, а з лісу виводить.

– Значить, благословляєте.

– Так.

З поверненням Дмитра мати наче помолодшала. Потай складала йому на костюм гроші: хотіла на день народження зробити приємний подарунок. І все частіше задумувалась над тим, чи варто їхати синові в Євпаторію. Адже у нього зовсім інше покликання. Майстер Червонцев скільки разів говорив їй, що у Дмитра золоті руки слюсаря. З нього міг би вийти прекрасний лекальник. А освіту можна одержати заочно, і краще б не фізкультурну, а технічну, яка більше принесла б користі.

Вона якось і сказала Дмитрові про це.

– Ні, мамо, я вже так вирішив, – уважно вислухавши її, відповів він. – Бути викладачем не менш цікаво, ніж металістом.

Мати не заперечувала: розуміла, що синові видніше, ким бути в житті. Хай робить так, як вважає за потрібне. Адже хлопець уже дорослий, комсомолець, армію відслужив. Мусить розбиратися, що й до чого.

Та перед від'їздом до Євпаторії Дмитро раптом занедужав: розігрівшись після роботи, випив кухоль холодного пива і захворів на фолікулярну ангіну. Довелося лягти в ліжко, правда, після категоричних наполягань лікаря.

І раптом прийшов короткий, тривожний лист від Вітковського:

«Дмитре, що ти собі думаєш? Днями закінчує роботу прийомна комісія. Поспішай, бо інакше не бачити тобі технікуму. Чи, може, вже вирішив не вступати? Тоді навіщо давав обіцянку? Ми з Іваном зовсім не шкодуємо. Перший курс з божою допомогою закінчили на «відмінно». Бери приклад, кримська твоя душа!

Словом, чекаємо. Приїзди!»

На другий день Дмитро знявся з військового обліку, взяв відкріплення в міськкомі комсомолу і виїхав автобусом до Євпаторії. Навчання разом з армійськими друзями обіцяло цікаве студентське життя.

Та коли Дмитро приїхав до Євпаторії, він ні Вітковського, ні Ключини в технікумі не застав. Володимира викликав телеграмою в Керч батько, який збирався в далеке плавання на науково-дослідному судні «Жуковський», а Івана міськком комсомолу терміново послав з агітбригадою в підшефний район. До їх повернення Дмитро вирішив тимчасово влаштуватись десь на квартирі. В цьому йому допомогла двірничка технікуму, привівши хлопця до своєї сестри.

Несподівано Дмитро дізнався, що прийом документів у технікумі на загальних підставах припинено. Але у демобілізованих, що мали середню освіту, їх ще брали. Та, на жаль, у нього не було атестата зрілості, тож поза конкурсом потрапити до технікуму йому не пощастить. Дмитрові стало дуже прикро, що не доведеться вчитися разом з Вітковським і Ключиною. Вони ще подумають, що він зрадив своєму слову, даному рік тому на пероні алма-атинського вокзалу. А тут, як на гріх, обидва поїхали до Євпаторії. І порадитись нема з ким.

Повернувшись на квартиру, він розповів про свою невдачу хазяйчиному синові Жорику, прищуватому хлопцю, який працював палітурником в одній артілі. Жорик любив стильно одягатись, танцювати й просиджувати вечори в ресторанах.

Примруживши мигдалевого кольору око, він облизався, як кіт, і прогугнявив:

– Пляшка коньячку, парочка порцій лимону в цукрові, фужер аліготе – і ти будеш студентом. Гарантія – стопроцентна.

– А як ти це зробиш? – з сумнівом поцікавився Дмитро. – У тебе там є знайомі?

– Я роблю зараз в технікумі одне дільце, – загадково натякнув Жорик. – Так, що маю доступ до декого і дечого. Словом, все буде в ажурі. Гуд бай!

На другий день він повернувся додому раніше ніж завжди і підморгнув Дмитрові.