Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Annotation

На околиці Євпаторії у старої примхливої жінки Волкової оселилось троє друзів-студентів: Дмитро Чилікін, Володимир Вітковський і Іван Ключина. З нагоди новосілля вони влаштували вечірку, а вранці один з них – Ключина раптово номер. Судова експертиза встановила, що смерть настала від крововиливу в мозок. Слідчий міської прокуратури Тулякова, яка не мала досвіду в роботі, провела слідство і за відсутністю злочину справу № 3-172 (г) припинила.

Та через деякий час було відновлено повторне слідство, його доручили провести молодому слідчому Крилатому. Шляхом численних припущень, співставлень, нового опитування свідків він прийшов до висновку, що Ключину під час вечірки ненароком убив Дмитро Чилікін. Крилатий знаходить його в сибірській тайзі на будівництві великого комбінату.

Народний суд глибоко вивчає всі обставини справи і виносить справедливий вирок.

Віктор Крупенкін, Маркс Козін

СМЕРТЬ КЛЮЧИНИ

ВИСНОВОК ЕКСПЕРТИЗИ

ВИСНОВОК СЛІДЧОГО

ЗНИКНЕННЯ ЧИЛІКІНА

ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ

ВМ'ЯТИНА В СТІНІ

ВІЗИТ ДО ДИРЕКТОРА

АТЕСТАТ № 446603

ЧОГО ЩЕ НЕ ЗНАВ КРИЛАТИЙ

ВТЕЧА

СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК

ПОВЕРНЕННЯ

ПЕРША ЗАРПЛАТА

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

ОБМОВКА ВІТКОВСЬКОГО

ДВІЙНИК

НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК

ПЕРШИЙ ДОПИТ

ПРИЗНАННЯ

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

ЛИСТ З ЄВПАТОРІЇ

НОВОСІЛЛЯ

ЩО БУЛО ДАЛІ

В ОДЕСІ

ХОРОШІ ЛЮДИ

ОД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ

ОСТАННЯ СТОРІНКА СПРАВИ № 3-172 (г)

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Віктор Крупенкін, Маркс Козін

Справа № 3-172 (г) відновлюється

СМЕРТЬ КЛЮЧИНИ

Цієї ночі Дмитро не міг заснути: його мучили кошмари.

Тільки-но закриє повіки, перед очима постає всяка нісенітниця. То він відбивається од велетенських волосатих пацюків, то бореться з закривавленим бандитом, то витанцьовує якийсь дикий танок з відрубаною жіночою рукою.

Дмитро перевертався з боку на бік, крутився в темряві, і залізне ліжко під ним скрипіло і стогнало.

В сусідній кімнаті прокинулась господиня, буркотлива, з деякими химерами літня жінка. Почувся її скрипучий голос, ніби хтось шкрябав гвіздком по склу:

– Тебе, хлопче, клопи заїли чи що? Ніби немає їх в моїй хаті, а крутишся, як покусаний.

Дмитрові довелося збрехати:

– Щось мене марудить…

– Треба було менше пити. Спробуй, ковтни трохи йоду. Допомагає, не раз себе лікувала, Можеш не сумніватися.

– Спасибі, Катерино Іванівно, не турбуйтеся, – натягнув Дмитро на голову стареньку баєву ковдру. Скрипучий голос господині дратував його. Видно, ця мадам Волкова та штучка! Адже сусіди попереджали: з такою під одним дахом довго не проживеш. Замучить доріканнями та різними причіпками.

Заснув він лише під ранок, коли в низеньку кімнату зазирнули перші проблиски світанку. Сірі й каламутні, вони віщували похмурий, дощовий день. За вікном під різкими поривами вітру тремтіла молоденька яблунька. Запізніла кримська весна не поспішала зігріти її своїм подихом. Ранкові сутінки були ще насичені холодом.

А Дмитрові снилося високе блакитне небо, спека тропіків і безмовний караван верблюдів у глибині розпеченої пустелі. Низьке палюче сонце засліплювало очі. Дмитро плавно покачувався на високій спині верблюда, піддаючись солодкій млості пекучого дня. І раптом косі тіні перетнули сонячні промені, страшно зашурхав сипучий пісок. Горбатий верблюд злякано метнувся вбік, мало не скинувши Дмитра на землю. Дмитро зозла вдарив його по голові довгою палицею, загостреною на краю. Тварина стала дибки і повалилася на бік. Жахливий передсмертний хрип сповнив пустелю…

– Фу ти! – проснувся Дмитро, зрошений холодним потом, і здригнувся: в тиші кімнати він виразно почув приглушене хрипіння. Воно доносилось з протилежного кутка, де спав Іван Ключина, його товариш по технікуму.

Дмитро скочив з ліжка, метнувся до Ключини. Той лежав, широко розкривши очі, жадібно хапаючи перекошеним ротом повітря.

– Що з тобою, Ваню? Тобі погано? – нахилився над Ключиною Дмитро.

Але у відповідь знову почув придушене хрипіння. Ключина намагався щось сказати і не міг, гарячково мнучи простирадло. Раптом він якось притих, витягнувся на весь богатирський зріст. Його кістляві засмаглі кулаки розтулились, і пальці заклякли, неприродно скарлючившись.

Дмитрові стало моторошно. Холодною гадюкою заповз у груди страх. Він відступив до шафи, за якою солодко спав однокурсник Ключини Володимир Вітковський, високий худорлявий хлопець з круто вигнутими біля скронь бровами. Не зводячи очей з перекошеного Івановоґо обличчя, Дмитро потряс Вітковського за плече:

– Вовко, чуєш? Прокинься!..

Вітковський відкрив очі, невидячим поглядом глянув на Дмитра і перевернувся на другий бік.

– Та прокинься ж! Ну!..

– Ще рано… – бурчав Вітковський, знову засинаючи.

Дмитро зірвав з нього ковдру.

– Вставай швидше, Іван помирає!

– Що?! – скочив Вітковський з ліжка, наче на нього линули відро холодної води.

– Тихше, ти! – шикнув на нього Дмитро і злякано подивився на двері сусідньої кімнати, де спала господиня квартири. Але Вітковський був уже біля Ключини. Він схопив його за руку, пробуючи намацати пульс. Проте биття життя йому почути не вдалося. Артерії не пульсували.

– Невже кінець? – ледве чутно запитав Вітковський. Він випустив обважнілу руку Ключини, і вона сповзла з простирадла, глухо вдарилась об мостину.

Цей звук ніби повернув Дмитра до дійсності. Він тихо запитав неслухняними губами:

– Що ж будемо робити?

Запала тиша.

Потім Вітковський виразно промовив:

– Треба заявити…

– Куди?

– Відомо куди – в міліцію.

Дмитро раптом відчув передранковий холод в кімнаті, згадав, що стоїть на холодній підлозі босий, в самих трусах.

Намагаючись перебороти тремтіння, зривистим голосом запропонував:

– А може, «швидку допомогу» викликати?

Вітковський здивовано глянув на нього, потім подивився на дебеле, без ніяких ознак життя тіло Ключини, що темніло в присмерку, який наповнював кімнату, і тихо промовив:

– Навіщо? Вона йому вже не потрібна.

– Не для нього… – з трудом витиснув з себе Дмитро. – Треба ж… Хай лікарі подивляться, чого він… Адже хтозна-який висновок можуть зробити…

– Біжи дзвони… – втомлено погодився Вітковський. – А я поки що підготую хазяйку…

Пригнічені, вони обидва підійшли до своїх ліжок, мовчки почали одягатись. Обом не вірилось, що вже неживий Іван Ключина, нерозлучний друг, з яким ще тільки вчора святкували своє новосілля у «мадам» Волкової, як жартома називали вони господарку квартири. А як на його раптову смерть подивляться в технікумі? Що доведеться відповідати, коли їх почнуть розпитувати ті, хто добре знав Івана, коли їх викличе до себе директор? Адже Іван був відмінником навчання, чемпіоном області по бігу, загальним улюбленцем.

Смерть такого хлопця не може залишитися непомітною і зразу забутись. Немає сумніву, відгукнеться сльозами і його мати. А коли вона й сама приїде з далекого Сибіру? Чи зможуть вони глянути їй просто в вічі? Важко буде. Ой, як важко!

– Ну, я пішов, – якось глухо мовив Дмитро, натягуючи на голову картуза і прямуючи до дверей. – Тільки перед Катериною Іванівною не дуже відкривай душу. Любить поговорити стара… Весь двір може підняти на ноги своїм довгим язиком…

Вітковський відповів йому невиразним жестом і залишився в кімнаті один. Він з хвилину не рухався з місця, розгублений, пригнічений, спостерігаючи, як ранкове світло витискало з кутків тіні, ніби поспішаючи виставити всім напоказ дубіюче тіло Івана Ключини.

В сусідній кімнаті з шурхотом запалився сірник. Видно, хазяйка прокинулась і закурила. Тим краще, не треба її будити.

– Ви вже встаєте, Катерино Іванівно? – голосно запитав Вітковський.

Скрипучий голос відповів:

– Що, в мене діти плачуть? Ще встигну.

– Нещастя в нас… Іван помер.

– Який Іван?..

– Квартирант ваш…

– Це що за новина! – обурилась не на жарт Волкова. – Як це помер?

– Ну, прокинулись ми, а він уже ледь теплий. І пульс не б'ється. Хотіли ми з Дмитром подати першу допомогу, та які з нас лікарі? Вирішили «швидку допомогу» викликати. Дімка побіг дзвонити з автомата, а я залишився, щоб сказати вам. Ось і все, – проказав Вітковський.

І більш нічого не дізналася від нього хазяйка квартири.

ВИСНОВОК ЕКСПЕРТИЗИ

Повісивши запітнілу трубку, Дмитро вийшов з будки телефону-автомата. Вулиці були ще тихими й порожніми. Місто тільки прокидалося. В похмурому нічному небі пливли хмари. Дмитро поволі побрів уздовж скверика, що вів до моря. Сіявся дрібний дощ. З мокрих гілок збігали тонкі патьоки води. Вітер підхоплював їх і кидав Дмитрові в обличчя дрібними бризками. Вологість пробирала тіло.

Дмитра морозило. Але додому йти не хотілося. Хай без нього лікарі оглянуть тіло Ключини, зроблять свої висновки. Добре, якби труп забрали з собою, щоб не бачити більше цих широко розкритих очей, перекривленого рота і закостенілих сильних рук, таких вправних у гострих поєдинках на біговій доріжці. Але «швидка допомога» мертвих не бере. Це погано.

Він відчув, що тривога, яка сковувала його на квартирі, знову повертається до нього. Треба взяти себе в руки, приборкати нерви, не піддатись горю. Якщо впаде духом він, то що тоді говорити про Володьку Вітковського. Не кожен може бути твердим. А ця людська якість так потрібна зараз їм обом.

Сквериком Дмитро дійшов до моря. Весь його великий простір ходив ходором, кидаючи на берег важкі глиби хвиль. Вони гуркотіли, пінились, намагаючись якнайдалі розлитися по піску, щоб підібрати на ньому все залишене людьми.

Одна хвиля підкотилася майже під ноги Дмитрові, нашіптуючи щось незрозуміле, своє. Про що вона хотіла повідати йому, що сказати? Можливо, намагалася заспокоїти, заглушити його печаль? Тоді спасибі тобі, водяна стихіє!

Дмитро відклав піднятий комір демісезонного пальта і, широко ступаючи, пішов назад по мокрому піску. Лікарі, мабуть, уже поїхали. Тепер можна повернутися додому. А то Володька хтозна-що подумає, чекаючи його.

Біля будинку № 82 на Роздольній вулиці, де тільки вчора Дмитро разом з Вітковським і Ключиною зняли за прийнятну ціну кімнату у норовливої вдови Волкової, стояла карета «швидкої допомоги» з червоним хрестом. Біля неї тупцювало кілька балакучих жінок. Невже пройшло так мало часу? А йому здалося, що він простояв біля моря цілу годину. Даремно так рано повернувся – не розрахував… Може, побродити ще трохи?

Дмитро хотів перейти на протилежний бік вулиці. Але було вже пізно. Його помітила сусідка Волкової. Довелося підійти до розчиненої хвіртки. Коли проходив повз жінок, почув слова худенької бабусі, яка стояла до нього спиною:

– Кажуть, покійник ще зовсім молодий, навіть одружитись не встиг. І от тобі, віддав богові душу.

Моложава фарбована блондинка, яка жила на першому поверсі поряд з Волковою, томно затамувала зітхання і з чисто жіночою чутливістю мовила:

– Жаль, такий гарний мужчина і помер в розквіті літ. Вчора ще зустріла його в магазині – посміхався, був веселий. Купував щось в гастрономічному відділі. Ковбасу і вино, здається, брав…

– Це на вечірку, – обізнано додала бабуся. – З своїми дружками святкував новосілля. От і перепив, видно. Чи так важко згоріти від спирту?

– А може, й не згорів, а простудився, – заперечила товста жінка з великою сумкою в руках. – Сама бачила, як виходив у двір в сорочці. А що був випивши – то правда. Так і хитався, як очеретина на вітрі. І ще чогось тримався за голову, мабуть, впав…

Дмитро навмисне сповільнив ходу, щоб почути, про що говоритимуть далі жінки, але ті, вгледівши його, замовкли. Бабуся навіть якось з осудом подивилася на нього. І він, не затримуючись, пройшов повз них.

Те, що в дворі почалися різні розмови про смерть Ключини, спершу стурбувало Дмитра. Ще потрапиш на язик бабам! Та, зрештою, що йому до бабських пліток?

Біля входу до квартири він довго витирав об мішок ноги, намагаючись відтягнути момент свого повернення. Потім, перемігши себе, штовхнув рукою давно не фарбовані двері і рішуче пішов уперед.

У кімнаті з завішаними від цікавих очей вікнами рожевощокий, з невеликим черевцем лікар закінчував огляд мертвого тіла Ключини. Гарненька на вигляд дівчина-фельдшер, насупивши чорні бровенята, складала в круглу нікельовану коробку медичний інструмент. Вусатий, велетенського зросту санітар байдуже чекав їх з носилками біля дверей. Він дивився кудись у куток і думав про щось своє.

Поряд з ним, схилившись плечем на одвірок, стояв Вітковський.

Якийсь неспокій блукав у його очах. Хазяйка квартири, склавши на животі руки, вкриті рудим ластовинням, причіпливо стежила за кожним рухом лікаря.

– Ну, що ж? – встаючи з стільця, багатозначно промовив той. – Воскресити його ми вже не можемо. Пізно. Треба було, хазяєчко, хоч на півгодинки раніше нас повідомити. Шкода такого богатиря…

– Це вже ви його дружкам кажіть, – кивнула Волкова в бік Дмитра. – Вони перші біду побачили.

Дмитро знизав плечима, мнучи в руках кашкета:

– А ми не зволікали. Я зразу ж побіг дзвонити. Але, видно, не встиг…

– Так, не встигли, молодий чоловіче, – докірливо промовив лікар, – а ще, якщо не помиляюся, і спортсмен, майбутній викладач фізкультури.

Він накинув кінець простирадла на потемніле обличчя Ключини і, не поспішаючи, витер руки вмоченою у спирт ватою.

Взяв із стільця шапку, запитав у дівчини-фельдшера:

– Ви готові, Танюшо?

Та ствердно кивнула гарненькою голівкою з веселими біленькими кучерями на потилиці. Водночас з лікарем попрямувала до дверей, захопивши з собою нікельовану коробку з інструментами.

– Як, мертвий залишається тут? Що ж я з ним робитиму? – захвилювалася Волкова. Її худорляве нервове обличчя якось дивно витягнулось, в зеленувато-сірих очах промайнула розгубленість.

– Не хвилюйтесь, громадяночко, – спритно надів біля порога свої калоші лікар і, одягнувши шапку, пообіцяв – Труп заберуть в морг, як тільки прибудуть слідчий і медексперт.

– А навіщо він тут, ваш слідчий? – вигнула дугою щедро підведені брови Волкова. – Може, мій квартирант не своєю смертю помер?

– Ось судова експертиза це і встановить, – стримано відповів їй лікар. – А ми свій обов'язок виконали. Бувайте здорові.

Він пропустив перед собою дівчину-фельдшера і вусатого санітара, потім вийшов сам. Було чутно, як у сінях хтось зачепився ногою за порожнє відро, вилаявся.

– От безсовісні, не забрали покійного! Тепер дивись на нього, любуйся, – загаласувала скрипучим голосом Волкова після від'їзду «швидкої допомоги». І роздратовано докорила своїм квартирантам – І де ви взялися на мою голову? Чого доброго, і справді ще пришиють душогубство. Краще б не брала вас на квартиру!

Дмитрові так і кортіло грубо обірвати її, навіть вдарити навідліг по дряблій щоці, але він стримався. Кинув на стілець пальто, пройшовся 1 туди й сюди, зупинився. В цій кімнаті з низькою стелею і маленькими квадратними віконцями йому здалося раптом нестерпно тісно. Прямий і нерухомий, він закляк на місці, важко дихаючи. Потім відійшов до стіни, притулився до неї спиною.

Розставивши ноги і всунувши руки в кишені, заговорив до Волкової:

– Даремно ви, Катерино Іванівно, всякі дурниці плетете. Хто вам буде пришивати, як ви висловлюєтесь, душогубство? За що? Хіба мало людей передчасно помирає… від невідомих причин? Іван міг на стадіоні одержати травму. Та й падав він учора ввечері в сінях, коли, випивши, в двір виходив. Сам чув… Навіть вм'ятина від лоба на стіні зосталася. Можливо, трапився струс.

– Лікар сказав, що в нього крововилив у мозок, – додав Вітковський, який досі мовчав. – Скоріше всього, каже, від удару. Так він і в міліцію, сказав, повідомить… свою особисту думку.

– От бачите, – відчувши полегкість, звернувся до хазяйки Дмитро. – Отож нічого піднімати паніку, на себе наговорювати. А то люди справді можуть чортзна-що подумати.

– А я що? Я нічого, – несподівано покірно мовила Волкова, – тільки щоб мене не турбували.

– Пояснень, звичайно, ні вам, ні нам не уникнути, – присів біля столу Дмитро і задумливо подивився у вікно, за яким похитувалась на вітрі молоденька яблуня. – Може, і на допит викличуть. Все залежить від того, що вирішить мед-експертиза.

Судові експерти приїхали в будинок № 82 по Роздольній невдовзі після «швидкої допомоги». Видимо, про раптову смерть Ключини повідомив кому слід товстенький лікар, виконуючи службовий обов'язок. Тож ні Дмитрові, ні Вітковському не довелося самим ходити в міліцію.

Медична експертиза встановила, що Іван Ключина помер не своєю смертю внаслідок ушибу чи удару в скроню, що й призвело до крововиливу в мозок.

Тепер слово залишилось за слідчим.

ВИСНОВОК СЛІДЧОГО

Вітковський ніяк не міг дочекатися закінчення уроку. Академічна година з гімнастики тяглася надто довго. Вперше за його майже дворічне перебування в технікумі заняття якось обтяжували Володимира. Він без особистого задоволення виконав вправу, повернувся в стрій. Йому хотілося швидше залишити спортивний зал, який вилискував натертим паркетом, вибігти на вулицю і залишитися самому на свіжому повітрі, щоб зосередитись, підготуватися до зустрічі з слідчим Туляковою.

Вчора йому довелося давати пояснення цій, зовсім не схожій на працівника юстиції, молодій рухливій жінці з задерикувато кирпатим носом, припухлою нижньою губою, веселими очицями і вилинялими, як у підлітка, бровами. Вона більше години розмовляла з ним на квартирі у Волкової, докладно розпитувала, як поводився Ключина на товариській вечірці, де сидів, що пив, коли і чому виходив з кімнати.

Потім уважно оглянула кожен куток квартири, сіни, виміряла сталевою рулеткою ширину проходу, висоту дверей, довго ходила по двору і все» чогось уперто шукала.

А сьогодні запросила на вісімнадцять ноль-ноль до себе в прокуратуру. Вранці викликала туди ж Дімку Чилікіна. І дивно, опівдні він повернувся з допиту – спокійний, як завжди, мовчазний, ніби в їх маленькій дружній компанії останнім часом нічого жахливого й не сталося. Міцні у хлопця нерви!

За скляними дверима несподівано голосно залився електричний дзвінок. Вітковський разом з гомінкою юрбою студентів вийшов із спортзалу. Одягаючи в гардеробній пальто, він в душі позаздрив безтурботності своїх однокурсників. Що їм? їх ніякі слідчі не чекають. А йому треба йти до прокуратури. Зовсім невеселе місце для зустрічі.

Що від нього ще хоче ця, схожа на хлопчака, Тулякова?

Хтось ззаду по-дружньому стиснув йому руку вище ліктя. Володимир оглянувся. Перед ним стояв Дімка Чилікін, невисокий, міцний, з хвилястою чорною чуприною, що надавала йому схожості з болгарином.

Тонкі губи, як і завжди, були міцно стиснуті, обличчя спокійне.

– До неї? – запитав Чилікін, маючи на увазі слідчого Тулякову.

Вітковський ствердно кивнув головою:

– Так.

– Кажи те саме, що і вчора.

– Це я без тебе знаю. Ех, Дімо!..

– Неприємно, розумію. Але треба…

– Тому й іду.

У розстебнутому пальті, збитій на потилицю шапці-ушанці Вітковський вийшов на вулицю. Над його головою світлячками зірок мерехтіло сріблясто-чорне небо. Роздвоєний рукав Чумацького Шляху нагадував собою дивну небесну ріку. Вечірнє місто світилося яскравими вогнями. Особливо багато було їх в центрі, де над дахами будинків від світлових реклам підіймалася різнокольорова заграва.

Від технікуму до міської площі Вітковський дійшов порівняно швидко. Та коли угледів суворий на вигляд будинок прокуратури, зайти зразу не наважився. Він двічі пройшовся уздовж будинку по вулиці, перш ніж піднявся по східцях до масивних дверей. У довгому дуже тихому коридорі Володимир знайшов потрібний йому кабінет з скляною табличкою «Слідчий М. С. Тулякова». Поправив шапку, підтягнув галстук і постукав.

– Заходьте, – почувся з кімнати знайомий жіночий голос.

Тулякова, в темному костюмі, який красиво облягав її струнку постать, сиділа за письмовим столом і щось писала. М'яке світло від настільної лампи падало на її рожевощоке молоде обличчя і білу-білу руку, що швидко бігала по паперу з затиснутою у пальцях самопискою.

– Сідайте, будь ласка, – підняла Тулякова на Вітковського сіруваті очі. Важко було зразу зрозуміти, чи вони світилися сердечністю, чи мінилися суворістю.

Це трохи збентежило хлопця. Вчора слідчий здавалась веселішою й простішою. І не супила білясті брови. А сьогодні… Відклавши аркуш списаного паперу, Тулякова розкрила синюватого кольору папку із звичайними шнурками-за-в'язками. На її обкладинці Вітковський встиг прочитати лаконічний напис: «Справа № 3-172 (г)».

– Дякую, що зайшли, – втомлено промовила Гулякова, глянувши в обличчя наїжаченому Вітковському. – Мені треба уточнити дещо в справі Ключини.

Володимир, не підіймаючи очей, пробубонів:

– Хіба вам ще не все ясно?

– Майже все. За винятком кількох деталей.

Вітковський насторожився. Хоча б йому не сказати нічого зайвого.

Міцніше притиснувши до коліна шапку-ушанку, з вдаваним спокоєм мовив:

– Якщо зможу згадати, будь ласка…

– Що змусило вас, Чилікіна і Ключину найняти квартиру на Роздольній вулиці? По-перше, це далеченько від технікуму, а по-друге, ваша господиня не дуже приємна людина.

– Бачте, ми, тобто я, Чилікін і Ключина, знали один одного ще раніше, до навчання. А коли вступили до технікуму, здружилися ще більше і вирішили жити разом. Знайти таку кімнату було нелегко – не кожна господарка погоджувалась брати трьох квартирантів. А Волкова не відмовила. Ось і довелося поселитися в неї, хоч мешканці будинку і попереджали нас, що у неї важкий характер.

Слідчий дослівно занотувала відповідь і, щось згадавши, знову запитала:

– Ви не скажете, вночі після новосілля Ключина випадково нікуди не виходив?

– Ввечері виходив, а як уночі – стверджувати не можу, не чув. Я взагалі дуже міцно сплю. Є в мене такий недолік. Прокидаюсь рідко.

– А Чилікін?

– Він теж не страждає від безсоння.

Тулякова відірвалась од протоколу.

– Отже, ви думаєте, що Ключина міг одержати травму тільки ввечері, спіткнувшись в сінях?

– Я вже про це вам сказав. Та ви й самі бачили вм'ятину в стіні.

– Так, бачила. Вм'ятина – дуже важливий речовий доказ, який підтверджує ваші свідчення про причину смерті Ключини, – задумливо мовила Тулякова і тут же запитала: – А ви певні, що в час вашої відсутності, коли вам довелося вернутися за здачею в гастроном, між Чилікіним і Ключиною нічого не могло відбутись?

Ну, скажімо, сварки або бійки хоча б через Віру Зоріну?

– Ну, що виї – мнучи шапку в руках, заперечив Вітковський. – По-перше, ми втрьох жили дуже дружно. По-друге, як вам відомо, Віра Зоріна не прийшла на наше новосілля. Та й чекав її лише один Ключина. Я, наприклад, її тільки раз і бачив, а Чилікін Дімка зовсім не був знайомий з нею. Тому ніякої сварки через неї між ними бути не могло. Я вам кажу правду. Можу дати чесне комсомольське.

Тулякову, очевидно, задовольнила така відповідь, хоч вона голосно цього не висловила. Сама того не помічаючи, ствердно хитала головою, коли він давав пояснення. Потім вона поцікавилася, як реагували на смерть Ключини в технікумі. Запитала, з ким той ще дружив, які в нього були взаємовідносини з хазяйкою квартири, чи не ворогував Іван з кимось на Роздольній вулиці.

Дружній тон бесіди підбадьорив Вітковського. Він відчув, що слідчий ставиться до нього прихильно і ні в чому поганому звинувачувати його не збирається. Тепер йому стало зрозуміло, чому Дімка Чилікін повернувся сьогодні з прокуратури цілком спокійним. Виявляється, Тулякова зовсім не з причіпливих.

І от дописано останній аркуш протоколу.

– Тепер, здається, все, – відкинулась на спинку стільця Тулякова. – Більше вам нічого додати в справі Івана Ключини?

– Єдине: дуже жаль, що він так рано помер… – тихо промовив Вітковський.

І у відповідь почув повні співчуття слова:

– Так, жаль. Хороший був хлопець…

Залишившись сама, Туликова перечитала в протоколи свідчень Вітковського, Чилікіна, Волкової, мешканців будинку № 82, уважно проглянула інші документи, що стосувалися справи № 3-172 (г). І чим ретельніше вона співставляла факти, тим ясніше бачила, що до смерті Ключини ні його друзі-квартиранти, ні хазяйка не мають ніякого відношення.

Справа була припинена за відсутністю злочину. Висновок слідчого і прокурора свідчив, що смерть студента другого курсу технікуму фізкультури Івана Ключини сталася внаслідок нещасного випадку.

ЗНИКНЕННЯ ЧИЛІКІНА

Пройшло два місяці. В технікумі поволі забували про загадкову смерть студента другого курсу Ключини. Гострота першого враження поступово стерлась, притупилась. Життя невблаганно йшло вперед, висуваючи перед однокашниками померлого чемпіона нові турботи, радощі й печалі. Зітхати і сумувати у них не було часу.

Поступово поверталася душевна рівновага і до Вітковського. Його більше не викликав слідчий для пояснень в прокуратуру, не турбували розпитуванням і однокурсники. Він знову віддався навчанню, захопився гімнастикою.

Жив Вітковський, як і раніше, разом з Чилікіним на Роздольній у Волкової. Вони збиралися перейти на іншу квартиру, бо хазяйка поїдом їла їх обох без ніяких причин, але з дня на день відкладали переселення. Кожного разу щось заважало: то не вистачало часу, бо наближалася гаряча пора екзаменів, то не було грошей розрахуватися з Волковою. Але надії на кращі часи хлопці не втрачали.

Вітковський і Чилікін дружили, як і раніше. Вони завжди були разом, хоч і вчилися на різних курсах, купували вскладчину речі, скрізь стояли один за одного горою. Але, буваючи вдвох, вони зовсім не згадували про Івана Ключину. Наче раніше і не знали його.

Незважаючи, здавалося б, на всю близькість їхніх відносин, Вітковський все ж не знав того, що відбувалося в душі Чилікіна, про що той довго думав вечорами. Зовні Дмитро залишався таким же, як і раніше, – мовчазним, спокійним, трохи відлюдькуватим. В навчанні був старанним, хоч стати відмінником не прагнув, але й трійок теж не терпів. На комсомольських зборах більше відмовчувався, в гострі дискусії встрявав рідко, ніяких гуртків у технікумі не відвідував, зате з великою охотою грав на баяні.

А баян у Чилікіна був прекрасний, найкращої марки. Він привіз його з армії як пам'ятний подарунок командира дивізії за перше місце в армійських змаганнях. Тоді на біговій доріжці середньоазіатського стадіону Чилікін обігнав найсильнішого стайєра з'єднання Івана Ключину, якому ще в роки військової служби всі пророкували спортивну славу. Та не встиг Іван піднятися на її вершину.

Останнім часом Чилікін майже не розлучався вечорами з баяном. Схиливши свою чубату голову, він тихо награвав тільки йому знайомі мелодії і зажурено мовчав. Від цього мовчання ставало в кімнаті якось сумно і важко. Навіть хазяйка квартири із своїм черствим, нечутливим серцем і та не витримала. Якось, коли не було дома Вітковського, вона зауважила Чилікіну:

– Що це ти, Дімо, все сумне граєш? Наче з білим світом прощаєшся.

– А вам що до того? – байдуже запитав Чилікін.

Волкова поправила перед дзеркалом свої старомодні буклі.

– Цікаво все-таки…

– Цікавість – не хліб, Катерино Іванівно. Спробуйте без неї обійтися, – відклав убік баян Чилікін і роздратований ліг на ліжко обличчям до стіни. Що їй від нього треба, цій перетрушеній нафталіном жінці? Скрипить і скрипить. Тут і без неї тоскно!

– Все-таки ти, Дімо, потайна людина, – не дочекавшись відповіді, попрямувала в свою кімнату Волкова. Під замком душу тримаєш, боїшся, щоб хто не заглянув у неї…

Чилікін промовчав. Тільки жалібно застогнало під ним старе ліжко, коли він глибше втиснув у подушку обважнілу голову. Так і заснув не роздягаючись.

Це трохи здивувало Вітковського, що повернувся із студентського вечора, на який Чилікін відмовився з ним піти. Проте Дмитра не розбудив, не наважився потурбувати його міцний сон.

А вранці розплющив очі і побачив, що ліжко Чилікіна порожнє, хоч тільки-но розвиднялося. Вітковському це здалося дивним. «Куди це Дімка так рано пішов?»– подумав він і знову склепив повіки.

Прокинувся Вітковський від ніжного поцілунку сонця. Воно ласкаво всміхалося йому через вікно світлиці. Ранок був тихий, ясний. Такої погоди сили з'являються самі, стає легко на серці, кожною клітинкою тіла відчуваєш радість життя. Вітковський солодко потягнувся і згадав про Чилікіна. В цю пору вони завжди ходили снідати до студентської їдальні. Невже Дмитро пішов сам? Треба запитати у господині.

– Катерино Іванівно, – озвався Вітковський, – ви не знаєте, де Діма?

З сусідньої кімнати виглянула розпатлана Волкова з цигаркою в зубах.

– Ти що там бубониш собі під ніс?

– Я питаю, чи ви не знаєте, де Діма?

– Біля його ніг не чергую.

– Розумієте, він зник, ще тільки сіріло…

– Та як він посмів? – обурилась Волкова, прибігши із спальні. – Обіцяв ще вранці розрахуватися за квартиру. З чим я тепер на базар піду?

– А це що за гроші? Мабуть, вам залишив, – побачив Вітковський на застеленому столі сто карбованців.

– Звичайно, мені! – хижо вихопила Волкова з його рук гроші і, склавши вчетверо банківський білет, поклала за пазуху. – А ти, Володимире, коли заплатиш за квартиру? – застебнула вона шпилькою на грудях халат.

– Як і домовились, сьогодні або завтра. От тільки дадуть стипендію, – зав'язуючи галстук, відповів Вітковський. А в самого майнула думка:

«Цікаво, де ж це Дімка, роздобув гроші? Адже вчора у нього не було й копійки…»

Погляд Вітковського випадково затримався на стіні, де завжди висів новий темно-синій піджак Дмитра. На великому міцному гвіздку по-сирітськи біліла порожня вішалка. Не було й інших речей Чилікіна: штанів, безрукавки, плаща. Вітковський здивовано знизав плечима. Невже продав? От дивак.

В їдальні за крайнім в кутку столиком, де вони завжди снідали, Чилікіна не було. Касир сказала, що він ще не приходив. Не зустрів його Вітковський і в учбовому кабінеті технікуму. Випадково від старости свого курсу він дізнався, що той бачив Чилікіна у вікні міжміського автобуса, який вранці пішов на Сімферополь.

– Як же так… поїхав? – розгублено пробурмотів Вітковський.

– Повернеться твій дружок, нічого з ним не станеться, – запевнив його староста. – Він же, здається, сімферопольський? Може, дома що трапилось. Треба розуміти…

– Звичайно… – погодився Вітковський, відчувши якусь млість. Він зрозумів, що не в родині тут справа. Чилікін зважився на інший крок. Через те й поїхав нишком, таємниче, навіть не попрощавшись з ним, не залишивши записки. Знову показав свій характер.

Здогад Вітковського підтвердив лист з одеським штампом, який через кілька днів вручила йому хазяйка. Зворотної адреси та прізвища на ньому не було. В конверті лежала невеличка записка, де круглим твердим почерком Чилікін писав:

«У технікум більше не повернусь, чому – сам знаєш. Дякую за все, що ти для мене зробив. Ти справжній друг. Директору написав, що завербувався на велике будівництво і тимчасово припиняю навчання. Так що розпитувати тебе не будуть. Можливо, колись зустрінемось. Все. Будь щасливим. Твій баламутний Дімка.

P. S. Не думай мене розшукувати».