Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Мати влаштувалась працювати на механічний завод і дома бувала мало. Завод виконував термінові замовлення для фронту, і їй час від часу доводилося по декілька діб підряд не виходити з цеху. Вільного часу було обмаль і у Дімки: вранці він спішив до школи, потім годував удома сестер, мив посуд, стояв в чергах за хлібом, а увечері вчив уроки або біг на станцію розвантажувати вагони, щоб принести хоч декілька картоплин або трохи крупи. Вони голодували у ті важкі роки.

І якщо випадала вільна хвилина, Дімка біг до великого арика, де зустрічався з Павкою Горіним. Після того як від тифу померла Павчина мати, а батько пішов на фронт, хлопець покинув школу і господарював дома, доглядаючи хвору тітку. Дітлахи разом купалися, лазили в чужі сади, не раз забиралися на колгоспну бахчу, щоб набити голодні шлунки солодкими ароматними динями. Одного разу вони так наїлися, що у них боліли животи цілий тиждень.

Якось на станції залізничники дали Дімці повен казанок вареного рису з дрібненькими шматочками тушеного м'яса. Кілька ложок плову він приніс і Павці. Той жадібно накинувся на смачну їжу і, коли остання крихта зникла у нього в роті, сказав:

– Завтра я тебе почастую.

– Чим? – здивовано запитав Дімка.

– Секрет, – як кіт облизався Павка. – Ой і шикарно повечеряєм! Вищий клас!

На другий день Дімка не йшов, а просто летів до великого арика. Павка уже чекав його на траві, поважний, як персидський шах.

– Ну, розпочнемо? – урочисто запитав він ї почав розгортати газетний пакунок. Робив він це не кваплячись, щоб сильніше роздражнити Дімку.

– Та скоріше, чого мнешся? – не витримав Дімка.

– Не в черзі стоїш, ще встигнеш, – байдуже мовив Павка, шморгнувши носом, укритим ластовинням.

Дімку це починало дратувати. Нарешті Павка розгорнув пакунок. В ньому було півбуханки свіжого, ще теплого хліба, дві великих цибулини, пучка зернистої солі і десяток яблук.

– Ось, будь ласка, пригощайся. А ти спішиш… – розгладив Павка долонею зім'яту газету.

Дімка запитав, де він взяв стільки хліба. В шматкові було не менше кілограма, а одержував Павка з тіткою шістсот грамів в день разом.

– Їж, про це потім…

Вони, дуже голодні, за кілька хвилин знищили все і вляглися животами вгору під пекучим сонцем на траві. Павка признався, хоч і не зразу, де він роздобув хліб. Дімка мало не побився з ним, дізнавшись, що вони так безжально з'їли триденний пайок Павчиної тітки.

– Чого ти розкричався? – вишкірився Павка. – Подумаєш, тітку йому шкода! Та вона, коли хочеш знати, через тиждень може померти. Навіщо їй хліб їсти? А нам з тобою треба бути сильними. Я, приміром, хочу на фронт до танкістів втекти. Може, свого батька розшукаю, в екіпаж до нього попрошусь. Я вже й танк по малюнку вивчив. Хочеш, і тебе візьму з собою? Разом з червоноармійцями будемо громити фашистів. І за твого батька помстимось, за те, що вбили його.

Помститись фашистам Дімка погоджувався, він і сам не раз думав про те, як би потрапити на фронт. А от пробачити Павці його безсовісний вчинок не міг. Вони вперше серйозно посварилися. Більше місяця після того Дімка не ходив на арик, хоч йому дуже хотілося відновити дружбу. В Ашхабаді вірнішого і ближчого друга, ніж Павка, він не мав.

Вони зустрілися знову зовсім несподівано, коли Дімка, втомлений і сердитий, повертався з порожніми руками із станції. Вранці трапилось неповторне. Поспішаючи до школи, він забув на столі продуктові картки. Їх угледіла Валерка і порізала ножицями на маленькі клаптики, граючись з молодшою сестричкою Любочкою в кондуктора. А до кінця місяця ще залишався цілий тиждень, у них не буде ні хліба, ні продуктів. Мати ще не знала цього. Що вона скаже, коли повернеться з роботи?

Павка першим гукнув Дімку, підбіг, радісно подав йому шорстку руку.

– Чого ти такий надутий? Все сердишся на мене?

– Ні, Павлику… У мене інше…

– А в мене тітка померла, – не вислухавши друга, зраділо випалив Павка. – Я ж казав тобі, що вона довго не протягне. Так і вийшло! І мені зовсім її не шкода. Туди їй і дорога. Така була скупа і на вулицю не пускала. Тепер я сам собі господар. Красота!..

Дімці треба було обірвати його, присоромити, але він не зробив цього, а навпаки, став навіть підтакувати. І все заради того, щоб одержати у Павки продовольчі картки померлої тітки. Вони, йому були так потрібні. Він не хотів, щоб про вранішню пригоду дізналася мама. І принижено, слізним голосом просив їх у Павки.

– Що ж ти мені раніше не сказав про картки? – заклопотано насупив Павка рябий лоб. – Я тільки в обід одержав на них цукор і весь з'їв, а маргарин виміняв у двірника на розмальований плакат танка.

– Ех ти, шляпа! – розсердився на нього Дімка, – Такий продукт за шматок паперу віддав! – І мало не розревівся на вулиці з досади і горя.

Павка зморщив рябе обличчя з облупленим, як молода картоплина, носом і винувато затупцював на місці. Йому було жаль Дімки. Він про щось довго міркував, шморгав носом, а тоді діловито сказав:

– Ходімо зі мною. Дімка не зрозумів його.

– Куди?

– За картками. І не одна у тебе буде, а три. От щоб я з цього місця не встав, якщо брешу!

І Дімка слухняно поплівся за другом.

Павка привів його до себе додому і, залишивши одного в кухні, кудись зник. Незабаром він повернувся, підбіг навшпиньки до Дімки і тихенько запитав:

– Ти нашу сусідку тьотю Пашу знаєш? Ну, така товста…

– Ні, – похитав головою Дімка. Павка почухав потилицю.

– Тоді на варті стоятиму я, а ти ввійдеш в кімнату і забереш картки. Вони лежать на столі під хлібницею. Їх тьотя Паша там завжди кладе, я бачив у вікно.

– А як же вона залишиться без карток? – запитав Дімка, раптом завагавшись. Скористатися йому Павчиною пропозицією чи ні?

Павка відразу ж розвіяв всякі сумніви:

– От дивак! Інші собі дістане. Вона ж у картковому бюро працює. Зрозумів? Знаєш, скільки там карток? Тисяча, а може, й цілий мільйон. Тьотя Паша не зажерлива, тому й не бере багато. Тільки три штуки додому принесла. Візьмеш їх – і на кухню, а я з ґанку буду спостерігати, щоб нас не застукали. Ну, біжи!

І Дімка відважився. Раз тьотя Паша працює в картковому бюро, їй справді не важко взяти собі не три, а цілих десять карток, а то й більше. Це просто. А от його матері карток не видадуть до початку нового місяця, коли навіть вона піде і попросить. За це влетить від неї і йому, що не доглянув, і Любочці…

Хвилин через десять, з затиснутими у спітнілому кулаці картками, Дімка вже спішив рядом з Павкою до продуктового магазину. Серце його завмирало від радості. Йому кортіло швидше одержати пайок і щодуху бігти додому. Думка про те, що він вчинив справжнє злодійство, ні разу не промайнула в його голові.

По дорозі вони зустріли товсту жінку з двома дівчатками-підлітками.

– Тьотя Паша!.. – шепнув Дімці на вухо Павка.

Жінка пильно подивилася на хлопців, ніби здогадуючись, що у Дімки в кулаці затиснуті її продуктові картки. Хлопець навіть почервонів і відвів погляд убік.

Коли б Дімка знав, що станеться потім, він кинувся б слідом за нею, віддав би вкрадені картки, на колінах просив, би вибачення. Але в тому й біда, що людина не завжди знає, що її чекає в майбутньому.

Попрощавшись з Павкою на розі вулиць, Дімка зайшов у продуктовий магазин. Народу було багато і довелося стати в чергу. Коли Дімка вже підійшов до прилавка і протяг продавщиці картки, біля нього з'явилася розлючена тьотя Паша.

Вона схопила його за вухо і при всіх обізвала злодієм.

В магазині зчинився галас. Всі вимагали негайно відправити Дімку в міліцію. Але тьотя Паша виявилась м'якосердою жінкою: вона привела його до матері.

Мама розплакалась, на знак подяки поцілувала тьоті Паші руку, а коли та пішла, набила Дімку. Правда, йому зовсім не боліло, мати набила його лише для людського ока. Вона жаліла свого первістка, забувши про те, що Амур-ріка теж починає свій шлях із струмків, а закінчує його широким розливом.

Так вийшло у Дімки після крадіжки карток.

ВТЕЧА

Повернувшись з евакуації в Крим, Дімка всього рік прожив у рідному Сімферополі. Ганяючи із своїми ровесниками по вулицях, він, по-хлоп'ячому безтурботний, ще не дуже усвідомлював, як важко жити без батька. Він і не думав, що мати віддавала всі сили, аби тільки її син був нагодованим і одягнутим. Вона працювала тепер касиром в одному з кінотеатрів, а на вечір брала в проектній організації креслення і допізна робила з них копії. Від сина вона вимагала одного – добре вчитися.

Дімка був здібним учнем. Те, що іншим давалося з трудом, він засвоював блискавично. Тому після школи не засиджувався над підручниками, а більше часу проводив на вулиці. За сестричками Любочкою й Валеркою йому вже не треба було наглядати, бо матері пощастило влаштувати їх в дитячий садок. Загубивши ще в Ашхабаді слід Павки Горіна, який все-таки втік на фронт, Дімка знайшов у Сімферополі нових дружків і став їхнім ватажком.

Спершу на його витівки скаржились сусіди: у одного він розбив рогаткою вікно, у другого перефарбував чорнилом кішку, у третього проломив на сараї дах, у четвертого поцупив з горища самовар і здав у кіоск «Утильсировина». А пізніше про нього заговорили в школі. На що це схоже, коли учень Чилікін грубіянить, пропускає уроки, не бере участі ні в яких позакласних міроприємствах, палить цигарки? Потім матір викликали в дитячу кімнату при міському відділенні міліції, щоб вона забрала сина, затриманого на вулиці за порушення. І ці порушення були вже не невинні хлоп'ячі пустощі, а серйозні проступки. Один з них закінчився спробою вкрасти візок з морозивом, що його на кілька хвилин залишив без нагляду продавець. Бесіди вчителів, розмови на класних зборах, умовляння старших, сльози і прохання матері особливого впливу на Дімку Чилікіна не мали. Пообіцяє виправитись і знову береться за своє. Залишився єдиний вихід – віддати хлопця в євпаторійський спецбудинок. Але й там Чилікін не покаявся. Перший тиждень його перебування в сиецбудинку закінчився черговою витівкою – двадцять дитячих зубних щіток було спалено в грубці. За це його, звичайно, покарали. З того часу Дімка зненавидів суворого директора і вирішив помститися.

Крадіжку зроблено з підкресленою недбалістю. Висччий замок та скобель, зірваний з дверей, валялися тут же, біля кладової, поряд з загубленою наволокою; простирадел, які лише напередодні одержали з пральні, значно поменшало, пожований недокурок дешевої цигарки кинуто в куток на гору білосніжної білизни.

Черговий вихователь – сухорлява людина середнього зросту, із запалими щоками і сивиною на скронях – доповів про це директору. І по тому, як уважно той вислухав його рапорт, черговий зрозумів, що злодюжкам це так просто не минеться.

– Добре, я розберуся, – заворушив круглуватими ніздрями директор. Голос його пролунав твердо.

За оббитими чорним дерматином дверима кабінету почувся поспішний тупіт дитячих ніг, перериваний збудженими голосами, зазвучала маршова музика ранкової гімнастики.

В спецбудинку починався звичайний трудовий день.

В тому, що крадіжку вчинив хтось із вихованців, директор не мав сумніву. Злодій з вулиці не поводився б так зухвало. Директору, товстуватому брюнетові з блискучою лисиною, стало гірко на душі, що серед вихованців вряди-годи все ж помічалися вияви рецидиву. Адже діти самі бачать і відчувають, що дитяча установа, куди їх тимчасово помістили, перш за все потрібна їм самим, оскільки вона допомагала кожному з них забути про своє погане минуле і, зрештою, вела до нового, чесного життя.

Перебираючи в пам'яті всіх вихованців, директор намагався визначити, хто з них міг діяти гак зухвало й нахабно. Одна за одною відпадали кандидатури, і скоро залишилось лише дві – мовчазний, озлоблений феодосієць Сашко Кураков і цей новенький, сімферополець Діма Чилікін. Та і феодосієць був поза підозрою, бо він уже третій день лежав в лазареті з вивихнутого ногою. Значить, крадіжку у кладовій міг вчинити тільки сімферополець, який недавно спалив у грубці два десятки зубних щіток.

Щоб переконатися, наскільки вірне його припущення, директор дістав з невеличкого сейфа особову справу Діми Чилікіна. Вчитуючись у скупі рядки документів, досвідчений педагог виразно уявив собі внутрішній світ цього невисокого, але сильного, з живими темними очима підлітка, з яким не могли нічого вдіяти ні мати, ні школа, ні сусіди. Як погано, коли діти ростуть без нагляду. Скільки встиг набешкетувати лише за один рік цей симпатичний на вигляд хлопчисько.

– Покличте до мене Чилікіна, – вийшовши в коридор, сказав директор черговому вихователю.

– Це новенький із Сімферополя?

– Так, його звати Діма.

Вихователь пішов виконувати розпорядження.

Директор терпляче чекав з півгодини; але Чилікін не з'явився. До кабінету увійшов черговий вихователь, чимось дуже занепокоєний.

– Чилікіна нема ніде, – доповів він.

– Як нема? – здивовано перепитав директор, – Де ж він міг подітися? Шукайте краще.

– Скрізь уже шукали, і як у воду впав.

– Погукайте ще! – суворо наказав директор. – Щоб через десять хвилин вихованець Чилікін був у мене.

Черговий поспішно вийшов. Та знайти Чилікіна йому так і не вдалося.

Під час сніданку за столом не виявилось і Вови Вітковського, який недавно прибув з Керчі. Не прийшли Чилікін з Вітковським і на обід. Тоді всі зрозуміли, що хлопці втекли.

Директор повідомив про втікачів у розшук. До сонячної Алушти, оточеної стрункими кипарисами, Дімка з Вовкою добирались на машині. Вони їхали в кабіні великого автофургона, навмисне не сівши в автобус. Думку про втечу подав Вітковський.

– Знаєш, які неприємності матиме наш директор, коли ти втечеш? – переконано сказав він, випадково почувши у спальні, як погрожував Дімка допекти керівникові дитячого будинку. – Навіть з роботи можуть зняти., На це Чилікін тоді відповів:

– Додому я вже не повернусь… Куди ж тікати?

– В Ялту.

– Там у мене немає жодного знайомого.

– А я?

– Хіба ти теж хочеш втікати?

– Якби не хотів, не пропонував би тобі.

– А хто у тебе в Ялті?

– Бабуся. Вона добра, нас не викаже.

– А сам ти звідки?

– З Керчі.

– За що ж тебе запроторили в спецбудинок?

– За любов до мандрів.

І Вова коротко розповів темноокому сусідові про себе. До Керчі він жив у Ялті, а ще раніше – на далекій Камчатці. Батько й мати його рибалки. Ріс він безтурботно, як ї всі діти, – ходив до школи, відвідував фізкультурний гурток, а на літо виїздив у піонерський табір. Там любив стрибати, стріляти з дрібнокаліберної, плавати наввипередки, йому подобалося бути переможцем в цих змаганнях, і він не раз мріяв обов'язково стати чемпіоном країни. В дитинстві все здається доступним і легким. Тоді він ще не знав, що життя може робити круті повороти. Коли Вова був у третьому класі, від них назавжди пішла мама. Вона одружилася з капітаном сейнера з сусіднього промислу і перейшла до нього. Батько спершу сумував за нею, скучав і Вовка. Потім вони склали речі в чемодан і поїхали до бабусі в сонячну Ялту. Бабуся дуже лаяла Вовину маму, що вона покинула сім'ю. Батька знову Потягло на море, а Вова полюбив мандрувати. Він сам не знав, звідки в нього з'явилась ця пристрасть. Якось, пробравшись на теплохід, він поїхав в Одесу. Коли вже сходив на пірс, його затримали і повернули назад до Ялти. Іншим разом він доїхав до Поті. Тут його випадково зустрів батько, який прибув із своїм сейнером здавати улов. Він нам'яв синові вуха і першим же судном відправив його додому. Влетіло Вові і на зборі загону. Але бажання мандрувати у нього не зникло. Коли батько одружився вдруге і вони переїхали в Керч, Вова зробив ще дві подорожі. На ліхтарі «Бея» в Жданов і на автобусі в Євпаторію. З Євпаторії він хотів потрапити на Кавказ, але його затримали на теплоході і відвели в дитячу кімнату. Працівник міліції зв'язався по телефону з керченською школою, де вчився Вова. Директор розповів про пристрасть учня Вітковського до бродяжництва і порекомендував на рік-два влаштувати юного «мандрівника» в спецбудинок. Бо ні шкільний колектив, ні батьки утримати його дома не могли. Так Вова і став Дімчиним однокашником.

Вислухавши Вітковського, Чилікін сказав:

– Добре, зірвемось. Тільки директору нашого будинку я віддячу по-своєму.

Вночі Дімка пробрався в кладову, забрав десяток простирадел і, розбудивши Вітковського, втік з ним через вікно. Коли розвиднілось, вони були вже на околиці грязевого курорту Сакі, за шістнадцять кілометрів від Євпаторії. Якась спекулянтка перекупила у Дімки всі простирадла, заплативши по десять карбованців за кожне. Гроші на проїзд вони вже мали. Вітковський, який мав певний досвід; порадив Дімці їхати далі не міжміським автобусом, а на попутній машині, досить грунтовно довівши, що так буде безпечніше.

– А то кинуться, що нас нема, зразу у міліцію повідомлять, а міліція по телефону – по автостанціях. І зацапають нас зразу ж.

Дімка погодився з його міркуваннями. Повертатися у спецбудинок під конвоєм йому не хотілося. Зупинивши автофургон і дізнавшись, що він їде в Алушту, втікачі умовили шофера взяти їх у кабіну.

– Ви що, близнята? – поцікавився чорночубий водій з лукавими зморшками біля очей, не без цікавості розглядаючи маленьких пасажирів. Обидва хлопчаки були майже рівні на зріст, в однакових костюмчиках. Тільки очі в одного блакитні, мрійні, а в другого чорні – ледь маслянисті, з гарячим вогником.

– Так, дядечку, у нас одна мама, – збрехав Вовка, непомітно штовхнувши ліктем свого товариша.

Дімка додав:

– Тільки я більше схожий на батька, а він – на матір…

– Куди ж ви їдете, коли це не таємниця? – знову поцікавився чорночубий водій.

– До бабусі в гості, – відповів Вова. – Вона живе в радгоспі під Алуштою.

– Значить, вас на повороті скинути?

– Ага, ми звідти пішки двинемо.

Шофер зупинив фургон там, де попросили хлопці.

Вилазячи з кабіни, Дімка з виглядом бувалої людини всунув у руку водієві дві десятки. Але той не взяв грошей:

– Не треба, хлопчики, я не калимщик. Краще купіть на них своїй бабусі подарунок. Вона дуже зрадіє.

Коли машина від'їхала, Вовка сказав:

– Давай обійдемо Алушту, а на околиці знову попросимось на попутну.

– Чого ти все ховаєшся? Боїшся? – раптом розсердився на нього Дімка. – Видумав ще обходити, робити такий крюк, ноги даремно бити.

Вовка насуплено заперечив:

– Не крюк, а навпаки… Навпрошки буде ближче.

– А де ми поїмо? У мене вже кишки марш грають.

– У першому ж селі щось дістанемо.

Дімка неохоче погодився. Він не любив, коли щось робилося проти його бажання.

Вони рушили повз кипариси до гір, минаючи Алушту, що розкинулась в мальовничій долині. Через півгодини знову вийшли на шосе і почали «голосувать». Тут їх і затримав одягнений в новенький кітель старший лейтенант міліції, під'їхавши на мотоциклі.

В дитячому прийомнику без особливих труднощів розібралися, що це за «брати-близнята». Вітковського першою ж машиною відправили назад у спецбудинок, а Дімку Чилікіна як неповнолітнього правопорушника – в дитячу виправно-трудову колонію. З сумом в очах за втраченою волею дивився він через круглий ілюмінатор тісної каюти на кримські береги, що відпливали за обрій. Теплохід віз його до Одеси.

СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК

Важко звикав Чилікін до життя в колонії. Хоч на вікнах корпусів не було важких ґрат і в сонячні дні у приміщенні вистачало світла, все ж воно здавалося не таким ясним і ласкавим, як там, за кам'яною стіною, поверх якої тягся колючий дріт. Час теж минав чомусь дуже повільно. Тижні були схожі один на один, як цеглини, які клав одну на одну каменяр, зводячи стіну. І не вірилось, що ця стіна колись буде закінчена.

Але пройшов місяць, другий, третій, і Дімка якось непомітно втягся в розмірений ритм нових для нього буднів, навіть відчув у душі цікавість до свого майбутнього. Може, й справді непогано вийти звідси після відбуття покарання слюсарем чи, скажімо, токарем та на додачу ще й закінчити сьомий клас, як увесь час його вмовляв вихователь-волжанин, вже немолодий, плечистий чоловік з веселою іскоркою в жовту-вато-сірих очах. Варто тільки захотіти…

Якось в час вечірнього обходу цей вихователь підійшов до Дімчиного ліжка і, присівши на край, грубувато, але по-батьківськи тепло запитав:

– Ну що, Чилікін, так і будеш поневірятися по різних роботах? Шкода твоїх рук, їй-право. Могли б розумно працювати.

– А голову тоді куди діти? – підтяг Дімка пухнату ковдру до підборіддя.

– У Сеньки Патефончика, твого хрещеного, котелок наче варить не гірше, ніж у тебе, – зауважив вихователь, – а все ж хлопець пішов працювати у цех, слюсарну справу взявся вивчати. А спершу так само, як і ти, опинався, мовляв, пролетарієм бути не збираюсь…

Дімчиним «хрещеним» Патефончика називали ось чому. Ще на початку свого перебування в колонії Дімка з усіма працював на спорудженні причалу. Стояла сира, з пронизуючим вітром, погода. Море штормило, сердито билося під тимчасово спорудженим на палях дощатим помостом, по якому Дімка з Патефончиком несли довгу колоду. Патефончик йшов першим, голосно клянучи сльотаву осінь і конвоїрів, які змусили його, інтелігентну людину, працювати в таку нестерпну погоду. Дійшовши до кінця помосту, він люто вилаявся і скинув з плеча ненависну йому ношу. Колода глухо вдарилась об дошки, підскочила і збила Чилікіна з ніг. Дімка, навіть не встигши крикнути, впав у синьо-чорну від холоду воду і почав тонути. Може, він і пішов би на дно, якби не самовідданість Сеньки. Знявши з себе ватянку та шапку-ушанку, Патефончик кинувся в море, схопив Чилікіна за комір і, напівживого, підтягнув до помосту. Після цього купання вони обидва потрапили до лазарету, пролежавши понад місяць з запаленням легенів. Так Дімка став «хрещеником» Сеньки Патефончика, знайшовши в його особі відданого друга. Сенька Патефончик був найпопулярнішою фігурою в колонії. Незважаючи на свої шістнадцять років, він уже втретє відбував у ній покарання. Цей товстенький, короткий, але на диво рухливий, рожевощокий хлопчина відзначався трьома «талантами»: карманного злодія, афериста і зломщика. Його знав злочинний світ Одеси, Ростова, Києва та інших міст. Про злодійські витівки Патефончика ходили найнеймовірніші чутки. Він був винахідливим і сильним не по літах. Потрапляючи до колонії, більше за всіх бешкетував, симулював, потім організовував побиття активістів. Сам нехтував будь-якою корисною працею і того ж вимагав від інших. На волі злодійська кличка у нього була інша – «Купчик». Патефончиком його назвали недавно після однієї пам'ятної події, яка відбулася в колонії.

Трапилося це в переддень 7 листопада. На Жовтневі свята колоністи чекали гостей – шефів-робітників з одеських заводів. До цієї зустрічі художники виготували здоровенний плакат «Добро пожалувати», прикрасили клуб революційними лозунгами й– різнокольоровими прапорцями. Був випущений спеціальний номер стінної газети «В нове життя».

Оскільки святкування річниці Великого Жовтня співпадало з 100-річчям заснування заводу, начальник колонії майор Буров, старий чекіст, жилавий, велетенського зросту чолов'яга, який мав звичку злегка сутулитись, замовив у міській друкарні тиснений бронзою адрес у шкіряній оправі. Хотілось від імені колективу колонії гідно привітати ювілярів.

Текст склали теплий, сердечний, віддрукували його на доброму папері і з великим смаком оформили у граверів-друкарів. Вранці мали урочисто вручити адрес гостям.

А під вечір хтось із колоністів викрав у червоному кутку з книжкової шафи приготований шефам подарунок.

Після довгих розшуків обкладинку адреса витягли з-під матраца сімферопольця Дімки Чилікіна. Брудний і зім'ятий аркуш з текстом привітання було знайдено в ящику для металевих відходів.

– Здорово ти дав, мамочка. Вищий клас! – схвально шепнув на вухо Чилікіну Патефончик, почувши, що Дімку викликає до себе начальник колонії.

Дімка нахмурився і буркнув:

– Цього я не робив. Хтось підсунув мені папку…

– Говори!.. – хитро підморгнув Патефончик, з усмішкою поплескавши його по плечу.

– Не жити мені! – щиро сказав Дімка.

І Сенька Патефончик повірив йому, але повірив майор Буров.

Завжди врівноважений, він навіть почав кричати на Дімку, назвав його безсовісним і посадив на три доби під арешт. Але відбувати кару Чилікіну не довелося.

Тільки-но його відвели в карцер, до кабінету начальника колонії постукав Патефончик. Він клубком вкотився в кабінет і, наче в себе вдома, без церемонії всівся на стілець, закинув ногу на ногу.

– Я прийшов до вас для ділової розмови.

Буров повернувся до нього.

– Слухаю тебе.

– Ви, громадянине начальник, знаєте мене не перший день, – мнучи в руках модного, але вже добре зношеного кашкета, здалеку повів Патефончик.

– Так, четвертий рік ми знайомі, – чи то з схваленням, чи то з осудом промовив начальник колонії і посміхнувся.

Патефончик витримав невелику паузу.

– Вам відомо, – знову заговорив він, – що востаннє мене зцапали, як безсовісного фрайєра, за підробку облігації виграшем в п'ятдесят тисяч. Ну, схотілось мені на мить стати таким одеським багатієм. «Мечты, мечты, где ваша сладость?», як сказав ще в минулому сторіччі хороший чоловік Саша Пушкін.

Майор Буров посміхнувся і запалив цигарку.

– Те, що ти почав читати Пушкіна, добре, Патефончик вклонився йому і вів далі:

– Потрапивши знову в цю установу, я вирішив поставити хрест на минулому і перекуватися на сто процентів. Хочу бути культурним робітником і культурно жити.

Начальник колонії струсив з цигарки купку попелу, глянув скоса на Патефончика і глухо мовив:

– Ти й раніше мені це саме обіцяв.

– Тоді я був ще, як кажуть, молокосос, а зараз почав трохи кумекати, – серйозно зауважив Патефончик і з чарівною щирістю додав – Жити мені сто один рік, коли я знову повернуся до суспільства антифасадом!

– Чому ж ти не хочеш оволодіти якимсь ремеслом? – піднявся з-за столу майор. Його велетенська тінь попливла по стіні, злилась з півтемрявою кутка, де він зупинився.

Патефончик, не відриваючи погляду од розпеченого волоска настільної лампи, відповів:

– Через тиждень прийду в цех, от побачите.

– В який?

– Ще подумаю.

– Що ж, думай, тільки не барися.

– Ви мені не вірите?

– Хочу вірити… – повернувся до столу майор і знову сів на стілець. – Пора тобі, Сеню, взятися за розум… Сам же говориш, що вже не маленький.

– Я, здається, це вже й роблю, – зітхнув Патефончик. – : Посилайте скоріш за Колькою Фортуною. Це він поцупив папку… Сам мені признався. А Дімка Чилікін тут ні при чому.

– Дякую, Сеню, – довірливо мовив майор, погасивши цигарку. – Негідник він, цей Колька Фортуна! Скільки добра нам зробили шефи, а він… Як завтра ми їм в очі подивимось?

– У вас є патефон? – несподівано запитав Сенька.

– Вдома є.

– Дасте напрокат? На одну ніч.

– Навіщо він тобі?

– Вранці дізнаєтесь. І той зім'ятий аркуш з текстом дайте.

Одержавши від майора Бурова все, що вимагав, Сенька вийшов з кабінету начальника колонії з загадковою посмішкою на вустах. Цілу ніч провів він в червоному кутку. До ранку горіло там світло і лунала музика з оперети «Сільва».

А вранці на столі начальника колонії лежав адрес шефам-робітникам, наче щойно принесений з друкарні. Реставрував його Сенька дуже майстерно. Золоті були у нього руки, тільки робили вони довго не те, що треба.

– Молодець, виручив ти нас, – від душі подякував Сеньці майор Буров.

Той добродушно-насмішкувато скривив у посмішці яскраво-червоні вуста.

– Не я, а патефончик молодець. Цілу ніч, бісів син, не давав мені спати.

З того дня й прозвали колоністи Сеньку Патефончиком. Він не ображався. Це прізвисько навіть подобалось йому. Воно нагадувало про першу корисну справу, зроблену ним для всіх.

Хоч Патефончик був старшим за Чилікіна, але після «купання» в морі, спільного перебування в лазареті та випадку із злополучним адресом вони дедалі більше сходилися. Про це зближення двох «важких» колоністів знав і вихователь-волжанин, і начальник колонії. І їх це не турбувало. Вони розуміли, що поганого в цьому нічого нема.

Коли Дімка дізнався від вихователя-волжанина, що Патефончик пішов працювати в слюсарний цех, він на другий день попросився туди ж. Адже лише через солідарність з своїм «хрещеним» Дімка не зробив цього раніше, А Патефончик хитрий! Нишком все зробив, навіть не попередив його, наче соромився.

Дімці відвели робоче місце за лещатами поряд з Патефончиком. В цьому допоміг вихователь-волжанин. Хлопці навіть не запідозрювали, як він радів, що виграв з ними боротьбу за них же самих.

– Ну, брати-хозари, входьте в робітничий клас! – побажав він їм перед першою трудовою зміною. І жартома додав: – Не побачу через місяць ваших портретів на Дошці пошани, штани з вас спущу!..

– В авангард ми вліземо, не хвилюйтесь, – посміхнувся Патефончик, досить спритно орудуючи молотком та зубилом. Виявилось, що слюсарний інструмент його руки теж відчували тонко. І не дивно: Сенька ж був з робітничої сім'ї.

Через місяць їхні портрети справді красувались серед галереї передовиків. Патефончик і Чилікін спершу не повірили своїм очам, коли однієї неділі побачили свої зображення в багетових рамках, що були вивішені в червоному кутку. В ту хвилину, коли Патефончик, зсунувши на очі кашкета, хитрувать посміхався перед Дошкрю пошани, а Чилікін з невиразним почуттям гордощів чухав потилицю, до них підійшов начальник колонії.

– Ну, як вам подобається? – запитав він.

– А вам? – весело глянув на нього Патефончик.

– Мені дуже, – тепло посміхнувся майор.

– І нам теж, – відгукнувся Чилікін.

– Тоді поздоровляю. Почин зроблено, – міцно потиснув хлопцям руки начальник колонії. Злегка сутулячись, дебелий і костистий майор вийшов з червоного кутка, залишивши друзів самих.

– Ну, Дімко, – мовив Патефончик, – не знаю як ти, а я, коли вийду на волю, піду працювати на завод. Баста! За грати більше не хочу потрапляти.

– Я теж.

– Ех, мамочка моя! – солодко потягнувся Патефончик. – Знаєш, яке у нас тепер піде життя?

– Яке?

– Як у казці. Чилікін знизав плечима.

– Не розумію.

– Голова! Чим далі, тим цікавіше буде, – мрійно промовив Патефончик, і кожна рисочка його юного обличчя випромінювала радість.

Від Сеньчиних слів Дімці дуже захотілося додому.

ПОВЕРНЕННЯ

Не через тиждень і не через місяць, а все ж настав той день, коли начальник колонії викликав до себе Чилікіна і сказав:

– Ну, Дімо, іди в контору, одержуй документи. Закінчилось твоє життя у виправно-трудовій колонії. Повертайся до матері та дивись, не завдавай їй нового клопоту.

Дімка не міг повірити, що так несподівано став вільною людиною. Він розгублено закліпав зволоженими очима і зовсім чужим голосом вимовив:

– Ви помилились… Мені ще півроку…

– Що ж, – широко посміхнувся майор, і по його обличчю пробігли веселі зморшки, – за цю щасливу помилку я готовий відповідати перед своєю совістю, – і по-батьківськи ласкаво поплескав Дімку по спині. – Іди і тримайся як герой. Я буду цікавитись тобою. Сам теж пиши. Приємно буде одержати від тебе звістку. Бажаю всього найкращого.