Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ

Юрист другого класу Сергій Дмитрович Крилатий був неодружений. На роботі користувався авторитетом, хоч в обласній прокуратурі працював слідчим зовсім мало – лише третій рік. Зовнішність мав досить привабливу – високий, плечистий, обличчя біле, завжди поголене, чоло чисте, високе. Над ним красиво вилося золотисте волосся.

При першому знайомстві з Крилатим прокурор, лагідна й незаздрісна людина, добродушно сказав йому:

– Вам з такою зовнішністю, Сергію Дмитровичу, треба бути артистом, а не юристом. Дуже у вас помітна фактура.

Щоразу, йдучи на роботу, Крилатий мав звичку трохи посидіти в тихому Піонерському скверику і пропустити через легені, як він жартома висловлювався, «енну дозу цілющого кисню». Скверик був біля самої прокуратури, невеликий, квадратний. В центрі велично підіймався пам'ятник бійцям, що загинули, звільняючи Сімферополь, в боях з німецькими загарбниками, – обмитий дощами, широкогрудий з вм'ятиною на башті танк. В цьому скверику у Крилатого була своя лавочка під крислатим каштаном, де він завжди відпочивав. От і сьогодні, йдучи до прокуратури, він, як завжди, присів на ній «ковтнути кисню». На кущах уже розпукувались набухлі пуп'янки бузку, з вологого грунту сміливо пробивалися до сонця ніжно-зелені стрілки півників. Повітря було дивно прозорим, по-весняному пахучим і теплим.

Цю пору року Крилатий особливо любив, як і інші, хто вміє спостерігати пробудження природи. Він з задоволенням вслухався в весняний гомін, блаженно відкинувшись на спинку лавочки, з насолодою пив п'янке весняне тепло, терпкий запах бруньок, самобутню музику життя великого міста.

Та ось стрілки електричного годинника, що висів через дорогу над входом в поштамт, показали без трьох хвилин дев'ять. Пора було йти. Крилатий енергійно піднявся на ноги. Поправивши піджак, він легкою, навіть якоюсь веселою ходою попрямував до приміщення прокуратури.

Вузький кабінет з викрашеним у сірий колір сейфом, масивним письмовим столом і трьома далеко не новими стільцями здався йому тісним і тьмяним після сонячного простору скверика. Він підійшов до вікна, розчинив високі стулки, і зразу кімната стала ніби веселішою, ширшою.

– Хороше! – голосно промовив Крилатий, відчуваючи, як весна заливає кабінет теплими хвилями. Він сів на підвіконня, але телефонний дзвінок змусив його підійти до столу.

– Зайдіть, будь ласка, до мене, – почувся в трубці голос прокурора.

– Іду, Миколо Миколайовичу, – поклав Крилатий трубку, здивований таким раннім викликом.

Його розбирали цікавість і якесь незрозуміле хвилювання.

«Навіщо я потрібен? Термінове відрядження? Чи догана за щось?»

Пригладивши непокірні кучері, слідчий вийшов з кабінету.

Прокурор області, огрядний літній чоловік років за п'ятдесят, був чимось стурбований.

Він рівномірно постукував тупим кінцем олівця по настільному склу і нетерпляче зводив густі рухливі брови.

– Так ось, Сергію Дмитровичу, – підсунув прокурор до себе коробку «Казбеку» і взяв туго набиту цигарку. – Ви пригадуєте євпаторійську справу, припинену два роки тому?

– Це яку?

– Про смерть студента фізкультурного технікуму.

– Чемпіона області з бігу? Звичайно, пам'ятаю, її, здається, вела слідчий Тулякова. А що трапилось?

– Мати Ключини листа в Москву написала, перегляду вимагає. Не вірить, що син її своєю смертю помер.

– А яка мати заспокоїться після такого випадку? Звісно, всім писатиме, аякже, – скромно додав Крилатий, здогадуючись, навіщо викликав його прокурор. І від цього йому стало трохи сумно.

– Надійшла вказівка справу відновити, – ні, Щ ніс прокурор до цигарки тремтячий вогник. – Ви як старший слідчий займетесь цим. Повторне слідство треба провести без зволікань, в найкоротший термін.

«Ну от, обрадував… – затамував подих Крилатий. – Везе ж мені…» Він облизав зразу раптом пересохлі губи, кинув на прокурора збентежений погляд, але нічого не сказав. Тільки низько схилив кучеряву голову і опустив сумний погляд на носки своїх туфель, начищених до блиску.

Прокурор був чуйною людиною і добре знав підлеглих. Він зразу помітив зміну настрою старшого слідчого.

– Розумію – завдання не легке. Але ж ви, Сергію Дмитровичу, кілька днів тому самі просили дати вам важку справу. От вам і карти в руки. Дерзайте…

Крилатий змінив позу. Обличчя його знову стало м'яким і спокійним, а в погляді світилася готовність і рішучість.

– Пробачте за цю миттєву слабість… – промовив він.

– Вибачаю, – по-батьківськи посміхнувся прокурор і глибоко затягнувся цигаркою.

Над його головою зависла тремтяча хмаринка цигаркового диму. Він відігнав його рукою, як в'їдливого комара, і знову заговорив, задумливо постукуючи олівцем по настільному склу.

– Важкувато, звичайно, буде вам розмотати цей клубок, не маючи в руках кінця. Але я покладаюсь на вас, ви впораєтесь, – вів далі прокурор. – Тут, Сергію Дмитровичу, потрібне не лише чудове знання криміналістики, а й велика людська чуйність. А у вас її не бракує. Дійте! Бажаю успіху!..

– Дякую, – тріпнув золотими кучерями Крилатий.

Сергію Дмитровичу було приємно, що прокурор так вірив в нього. І йому хотілося виправдати це довір'я, хоч у душі і нарікав на свою долю.

Пізніше, уже перегортаючи протоколи допитів Вітковського, Чилікіна та Волкової, що за два роки встигли пожовкнути, знайомлячись з висновками судово-медичної експертизи, він знову упіймав себе на думці, що заздрить іншим слідчим, яким доручили справи свіжі, приваблюючі таємничою невідомістю, з десятками припущень і варіантів розв'язки. А йому що дісталось? Кимось недопрана білизна. Переполіскуй її заново, вишукуй і виправляй чужі огріхи дворічної давності. А якщо не зуміє їх виявити? Пиши тоді довжелезну доповідну начальнику, ось, мовляв, нічого нового не вдалося встановити, даремно тільки сили витрачав.

Дійсно, перспектива не втішна… Проте служба є служба. Крилатий затамував внутрішнє невдоволення і з усією властивою йому добросовісністю приступив до виконання нового завдання. Він уважно вивчив усі документи, що мали відношення до таємничої смерті Івана Ключини, склав детальний план слідства, щоб відшукати вірніший шлях до розкриття злочину, якщо він дійсно був. Та в цьому майже не було сумніву: якщо справа відновлювалась, значить, в ній чогось не врахували. А що саме – йому, Крилатому, і доводилось вияснити. Якщо Ключина дійсно помер не своєю смертю, то хто ж тоді вбивця? Непричетність Вітковського, Чилікіна і Волкової доведені слідчим Туляковою досить переконливо. Та чи все вона врахувала, ведучи справу? Чи не пропустила при слідстві якоїсь важливої, можливо, непомітної на перший погляд деталі, яка могла б стати ключем до розкриття вбивства? Значить, треба перевірити все знову, самому зустрітися з свідками, побувати в приморському місті. Шкода, що Тулякова вже не працює в євпаторійській прокуратурі, виїхала ще в минулому році з чоловіком на Далекий Схід. Якби вона жила тут, було б легше розібратись. Що ж, доведеться обійтися без її допомоги. Отже, завтра – у відрядження.

ВМ'ЯТИНА В СТІНІ

Зійшовши з сірого від пилюки автобуса, Крилатий без особливих труднощів знайшов Роздольну вулицю і непримітний на вигляд будинок № 82. Хазяйки, у якої два роки тому жив Ключина з своїми товаришами, дома не було, і старшому слідчому нічого іншого не залишалось, як присісти «на низенькій лавочці, вкопаній у землю, і чекати, коли прийде Волкова.

Запаливши цигарку, Крилатий з професійною цікавістю роздивлявся двір. Нічого примітного в ньому не було. На піщаному майданчику неправильної форми росло кілька миршавих акацій, уздовж північного боку під глиняною стіною тулилися невеличкі сарайчики, вкриті червоною черепицею, в далекому закутку виднілася вбиральня. Двір, як і десятки інших на околиці приморського міста.

Але зараз він найменше цікавив Крилатого. Йому не терпілося швидше оглянути квартиру Волкової, злощасні сіни, де падав Ключина. А хазяйка наче навмисне все не приходила. Довелося чекати майже годину.

Нарешті ледве чутно стукнула хвіртка, і в двір зайшла худа, довголиця жінка із старомодною зачіскою і густо наведеними бровами. Її зеленувато-сірі очі сердито глянули на лавочку, де сидів Крилатий.

І він інтуїтивно відчув, що перед ним не хто інший, як Волкова.

– Пробачте, – підвівся Крилатий, злегка прищурившись від сонця, – ви будете Катерина Іванівна?

– Так, я… – колючим поглядом пронизала його жінка і, стиснувши тонкі губи, сухо додала: – Якщо прийшли проситися на квартиру, то даремно. Не здаю.

– Чому ж?

– З особистих міркувань. Краще жити без всяких квартирантів. Так спокійніше.

Крилатий пильно глянув у нервове обличчя Волкової.

– Але ж раніше ви брали студентів?

– Брала, та зареклась, – різко відповіла вона. – Я жінка самітна, чоловікової пенсії мені вистачає, а неприємностей більше мати не хочу. Одного разу вже зазнала страху через цих квартирантів. Досить з мене!

– Це коли помер Ключина? – із знанням справи запитав Крилатий, переклавши з руки в руку бенсову папку з «молнією».

– А ви звідки знаєте? – здивувалась Волкова і зразу ж роздратовано запитала: – Уже в сусідів наслухались?

– Ні, не встиг, – посміхнувся Крилатий. – Мені з інших джерел відомо. Я старший слідчий обласної прокуратури. Давайте познайомимось. Прізвище моє Крилатий, звати Сергій Дмитрович.

– Що, знову слідство? – злякано втупилася в нього очима Волкова. Вона явно була вражена і схвильована появою представника прокуратури.

Крилатий стримано відповів:

– Так, Катерино Іванівно, мені треба з вами поговорити. Дозвольте пройти в кімнату.

– О господи, знову починається!.. І за що такі муки?! – важко зітхнула Волкова, підходячи до своїх дверей. Їй не відразу вдалося відкрити квартиру. Руки тремтіли, і вона ніяк не могла потрапити ключем в отвір замка, що її дуже сердило.

– От прокляття!

– Дозвольте допомогти вам? – ввічливо запропонував свої послуги Крилатий.

– Якось уже сама впораюсь… – роздратовано відказала Волкова.

Через хвилину Крилатий був у низенькій світлиці, де два роки тому нагло помер Іван Ключина, здібний легкоатлет, весельчак і баламут, улюбленець студентської молоді. Чому його старенька мати не вірить у раптову смерть сина? Чи не помиляється вона?

Крилатий почав своє перше опитування по злополучній євпаторійській справі. Говорив він з Волковою довго. Але все, що вона розповіла, слово в слово сходилося з її колишніми свідченнями, даними Туляковій. Нічого не додала, нічого з їй відомого не приховала. «Що це, блискуче вивчена роль чи істинна правда, яку не збити ніякими, навіть найнесподіванішими запитаннями? – виникла у Крилатого підозра. – І звідки у Волкової така впевненість, що Ключина вдарився сам? Адже вона не бачила, коли він падав. Значить, їй хтось підказав це. Хто? З якою метою?»

Терпляче і уважно вислухавши хазяйку, він попросив її показати те місце в сінях, де спіткнувся і важко вдарився п'яненький після вечірки Ключина.

– Це можна, – з холодною байдужістю погодилась Волкова. – Вм'ятина від Ваньчиного лоба й досі на стіні збереглася. Все не зберуся перетерти сіни. Вже два роки не білила їх.

В глинобитному тамбурі Крилатий уважно оглянув вм'ятину в стіні. Вона дійсно збереглася добре. Він довго обмацував її руками, щось змальовував і вираховував у блокноті. За своїм розміром вм'ятина здалася йому підозрілою.

– І що ви цікавого знайшли в цій дірці? – презирливо скривилася Волкова. – Молоденька жінка, така кирпатенька, що вела цю справу, теж цікавилась нею. Тільки нічого не малювала, як ви. А рулеткою теж будете міряти двері? Дивно все це, їй-богу!

– Може, вам і дивно, а в нашій справі це потрібно, – знову провів пальцями по виїмці Крилатий.

Навряд, щоб Ключина, вдарившись головою об стіну, міг залишити таку вм'ятину, хоч штукатурка і була м'якою. До того ж, як добре пам'ятав Крилатий з висновків судово-медичної експертизи, тріщина на черепі померлого була на ввігнутій частині скроні. Значить, Ключина повинен був обов'язково вдаритись у якийсь виступ і до того ж досить сильно. Але таких виступів на стінах Крилатий не виявив. Не було тут їх і раніше, як він дізнався із слів господині. Скрині, стола чи лави, об які міг би стукнутись Ключина, в сінях теж не стояло. Чому ж експерти не врахували цього? Як видно, не звернула належної уваги на деталь з вм'ятиною в стіні і слідчий Тулякова. А що, коли Ключина взагалі не сам вдарився? Можливо, Чилікін і Вітковський дійсно чули стук падаючого в сінях тіла. Але це не виключає можливості, що потерпілого вдарив хтось сторонній не в сінях, а в іншому місці, після чого через декілька годин і стався крововилив у мозок.

Крилатий замислився, дивлячись у невеличке віконце. Ліниві мухи билися у шибки. За вікном був день – сонячний, ясний. А в сінях стояла півтемрява, пахло прокислим борщем.

– Скажіть, – звернувся Крилатий після короткої мовчанки до хазяйки, – в той вечір, коли у вас було новосілля, до Ключини ніхто не приходив? Я маю на увазі час після вечірки…

Волкова заперечливо похитала головою.

– Ні. Баришню свою він ждав, але так і не дочекався. Чого вона не прийшла, не знаю… Так що даруйте… А більше запрошених не було.

– І в дворі він ні з ким не міг посваритися?

– Та у нас і чоловіків по-сусідству таких нема, щоб битися з ним полізли. Бог силою його не зобидив… Знову ж, Ванька спокійний був хлопець, не хуліганив.

Крилатий зсунув на потилицю кашкет, кінчиком олівця почухав скроню. Від сонячних променів його волосся світилося, як янтар, викинутий штормом з дна моря.

– Ну, а з квартирантів ваших на вечірці його ніхто не вдарив? Можливо, жартуючи чи випадково?

– Не бачила, щоб вони пустували чи влаштовували бійку. За столом поводились пристойно.

– До речі, де зараз Вітковський і Чилікін?

Волкова взяла з підвіконня зім'ятий шматочок кольорової тканини і почала протирати засиджене мухами вікно.

– Вовка вже майже рік вчителює в Майкопі, хлопчиків по фізкультурі навчає. Фізруком у ремісничому училищі працює. Недавно листа від нього одержала. Про свого дружка Дімку Чилікіна питався.

– Вам Чилікін теж пише?

– Дімка? Як же, дочекаєшся від нього листа! Як поїхав після смерті Івана, так до цього часу не знаю, де і під якою зіркою знаходиться. Скритний якийсь хлопець. Самі розсудіть. Нікому нічого не сказав, взяв та й виїхав на будівництво, навчання в технікумі покинув. Хіба це розумно? А ніби старанний був, теж фізкультурним вчителем хотів стати.

Крилатий знову розговорився з Волковою, все ще не втрачаючи надії знайти кінчик нитки, яка привела б його до вузла подій, очевидно, не розв'язаного мало досвідченим слідчим Туляковою. Погано, що її зараз не було в Євпаторії. Незвичайний слід на стіні чомусь все більше переконував Крилатого в тому, що його молода попередниця вела слідство помилковим шляхом.

ВІЗИТ ДО ДИРЕКТОРА

Будинок на Роздольній вулиці Крилатий залишив з якимсь невиразним почуттям. Було трохи гірко, що потрібного вузлика все ж знайти не вдається, і доручене йому повторне слідство справи 3-172 (г) поки що ні на крок не пішло вперед. Зате було втішним інше: можливо, нікого не доведеться притягати до кримінальної відповідальності за передчасну смерть Івана Ключини. Значить, наше суспільство не матиме зайвої втрати. Адже нам дорога кожна людина, яка цінніша від усіх існуючих на світі скарбів. Саме це мав на увазі прокурор області, нагадуючи йому, старшому слідчому, про людську чуйність при веденні справи.

Поки що Крилатий не міг запідозрити в злому намірі ні сварливу, з міщанськими поглядами Волкову, ні студентів – комсомольців Вітковського та Чилікіна, які знаходились під одним дахом з Ключиною в останню добу його життя. Правда, трохи насторожував своїм замкнутим характером і раптовим від'їздом з Євпаторії Дмитро Чилікін. Але хіба мало є серед молоді отаких потайних, але чесних хлопців, романтиків великих будов? Можливо, й Чилікіна потягнуло в далекий сибірський край, щоб віддати сили і вміння молодих рук великій всенародній справі. От тільки треба дізнатись, на яке будівництво він поїхав, як себе там показав. А раптом хлопець став відомим? Зараз таке з кожним може бути, хто має полум'яне серце. «Зайду в технікум і розпитаю», – вирішив Крилатий, прямуючи від Волкової до центру міста.

Де знаходився фізкультурний технікум, він знав. Та коли підійшов до двоповерхового приміщення з великими вікнами, здивувався, прочитавши на скляній табличці, що висіла біля входу: «Школа-інтернат № 3». Що за метаморфоза?

На щастя, двірником виявилась балакуча жінка з симпатичним круглим обличчям, що працювала тут і раніше. Двірничка пояснила Крилатому, що технікум, за наказом начальства, розформували ще на початку року, а його колишній директор, товариш Бронніков Мирон Петрович, живе поблизу, біля яхтклубу, і, коли це потрібно, вона проведе до нього.

– Якщо можете, будь ласка, – не відмовився від послуги Крилатий, щоб марно не витрачати часу на пошуки квартири Броннікова. І не пожалкував, що так зробив.

Дорогою, розмовляючи з жінкою, він дізнався про один факт, який насторожив його. Факт цей не мав прямого відношення до смерті Ключини, але змушував пильніше приглянутись до особи Чилікіна. Двірничка розповіла, що коли Чилікін приїхав в приморське місто, щоб вступити до технікуму, він деякий час жив у її сестри, син якої був йому ровесником. Одного разу хлопці повернулися додому напідпитку, і двірничка почула, як її небіж сказав Чилікіну:

– Тепер можеш сміливо подавати цей папірець. Ніякий чорт не добере, що він липовий. Чиста робота…

Про що йшла мова, двірничка тоді не зрозуміла, але, певно, це стосувалося якогось документа, потрібного Чилікіну для оформлення в технікум. Оскільки до цього якоюсь мірою був причетний її племінник, вона не повідомила директора.

– Даремно ви цього не зробили, – з докором у голосі сказав своїй провідниці старший слідчий. – Треба було обов'язково повідомити.

– Не могла я доносити на свого небожа, – опустила жінка повіки і більше не промовила ні слова. Крилатий так і не зрозумів, що з нею: чи вона засоромилась, чи образилась.

Мовчки вони вийшли на набережну. Густішали сутінки. Підковоподібний берег швидко темнів, ставав синьо-бузковим. Лінива хвиля ледь чутно плюскотіла внизу, тягнучи за собою в море гравій. На вечірньому рейді завмер велетенський теплохід. А збоку від нього, ближче до берега, чорніли рибацькі сейнери. То там, то тут засвічувались сигнальні вогники, від чого на блискучій поверхні моря один за одним з'являлися червоні й зелені відблиски.

Та Крилатий не помічав краси південного вечора. Він думав про Чилікіна. Навіщо йому потрібно було вдаватися до підробки і що то за документ? Виходить, хлопець не зовсім чистий на руку. Людина, яка може збрехати в дрібному, здатна й на більше. Адже злочинцем, як відомо, ніхто не родиться. Завжди починається з малого, а закінчується тяжким рецидивом. Можливо, Чилікін мав і інші гріхи, відомі директору технікуму? І як взагалі склалося його життя? Де він ріс і виховувався?

– Ось ми й прийшли, – зупинившись біля триповерхового будинку з інкерманського каменю, промовила двірничка. – Підіймайтесь на другий поверх і прямо в двері.

– Дякую, вже знайду, – вклонився Крилатий, прямуючи до входу.

Він впевнено розчинив скляні, як в магазині, двері і піднявся по східцях.

Ділове побачення, на яке старший слідчий покладав такі великі надії, не принесло бажаних наслідків. Колишній директор фізкультурного технікуму Мирон Петрович Бронніков, гостинна, приємна людина в рогових окулярах, що з'їхали на ніс, побіжно п'ючи чай, поінформував Крилатого про успішність і поведінку Чилікіна. Але про нахили Дмитра, взаємовідносини з Ключиною і Вітковським і, нарешті, на яке з великих будівництв він поїхав, раптово покинувши технікум, Бронніков нічого істотного розповісти не міг.

– Розумієте, якось не вистачає у нас, педагогів, часу на всі ці справи, – Сьорбаючи з блюдечка чай, признався колишній директор. – Студентів багато, навчальна програма велика… Коли там було мені вникати в питання особистого життя хоча б того ж Чилікіна? Ну, зустрічався з ним на перервах і уроках, бачив, що хлопець слухняний і старанний. А які в нього у голові думки, скажу чесно, не цікавився. Правда, якось чув, що він тримався осторонь і дружив лише з Вітковським та Ключиною, які були на курс старші від нього. Цю трійку не розіллєш було й водою. Взагалі я був здивований, коли одержав від нього повідомлення, що він вирішив на рік-два припинити навчання в технікумі і попрацювати на якомусь будівництві. Тим більш, що це рішення виникло у нього якось раптово. Знову ж, чому він перед від'їздом не зайшов до мене, не порадився, а таємниче зник?

– Можливо, він думав, що ви його не відпустите? – в свою чергу запитав Крилатий, намагаючись хоч трохи пояснити собі, що змусило Дмитра Чилікіна так дивно і незрозуміло діяти.

– Дуже ймовірно, – погодився Бронніков, наливаючи ще одну склянку чаю. – Колись і я таким же чином втік із залізничних майстерень будувати Комсомольськ-на-Амурі. І горе, і сміх, як я добирався «зайцем» на Далекий Схід, не маючи в кишені ні копійки грошей. Проте доїхав і навіть орден заслужив на ударній будові. От як воно буває!..

Роздуми колишнього директора технікуму цілком співпадали з міркуваннями Крилатого з приводу від'їзду Чилікіна. Наміри у хлопця могли бути найблагороднішими, але цей факт все ж вимагав перевірки.

Відкинувшись назад, Крилатий хвилину мовчав. Потім запитав у Броннікова:

– А ви не пригадуєте точно, коли він поїхав?

– Як же, пам'ятаю, – з образою відповів той. – За місяць до екзаменів, десятого травня.

Крилатий чомусь мимоволі згадав іншу дату: десятого квітня. Цього числа слідчий Тулякова закрила справу № 3-172 (г) за відсутністю злочину. Значить, Чилікін покинув приморське містечко невдовзі після того, як прокуратура припинила слідство. Випадково він це зробив чи навмисне, відчуваючи за собою якусь вину? Тільки повторне опитування Чилікіна і Вітковського – безпосередніх учасників новосілля, могло прояснити істинну причину передчасної смерті Івана Ключини.

Організувати зустріч з Вітковським Крилатому було неважко. Він завтра ж пошле виклик в Майкоп, і через тиждень Вітковський сидітиме у нього в кабінеті. Складніша справа буде з Чилікіним. Місце його перебування поки що невідоме. Розшук міг затягтися не на один місяць, можливо, й на рік… А що, коли його вже немає живого? Адже й таке може трапитись.

– Ви не знаєте, у Чилікіна є родичі? – знову звернувся Крилатий до свого співбесідника, який, випивши п'ять чи шість склянок чаю-кип'ятку, став схожим на вареного рака.

– Є лише мати. Живе, здається, в Сімферополі.

– А де я можу ознайомитись з його особовою справою та іншими документами, які він здавав, вступаючи в технікум?

Бронніков здивовано глянув на слідчого поверх окулярів.

– Ви в чомусь запідозрюєте Чилікіна?

Крилатий піднявся з-за столу:

– Поки що ні. Просто мені треба дещо з'ясувати.

– Тоді підіть у міський архів, куди ми здали всі документи, коли нас розформували. Там є і особова справа Чилікіна. Можете з нею ознайомитись.

АТЕСТАТ № 446603

Вранці Крилатий зайшов у міський архів. Він більше години чекав у тісній прийомній, поки худенький дідок з шерстяним шарфом, пов'язаним кругом шиї, і веселим чубчиком на голові, виніс йому з сусідньої кімнати особову справу Чилікіна. Обіпершись плечем у вікно, Крилатий, уважно вдумуючись в кожен рядок, прочитав автобіографію розшукуваного ним свідка, написану твердим круглим почерком.

З неї слідчий дізнався, що Дмитро Павлович Чилікін народився в 1935 році в Криму. В шість років втратив батька. Був на вихованні в євпаторійському спецбудинку. Працював слюсарем на заводі «Крымметровес». Згодом його призвали в армію. Військову службу проходив в Середній Азії. Там і вступив до лав ВЛКСМ. Службу закінчив з похвальною грамотою командуючого округом. Після демобілізації повернувся до своєї професії металіста. Захоплювався спортом. Одержав другий спортивний розряд з легкої атлетики. Закінчив десять класів сімферопольської вечірньої школи № 25 і поїхав в Євпаторію, де і вступив до трирічного технікуму фізичної культури.

От і весь літопис короткого життя Дмитра Чилікіна. Нічого такого, що б викликало підозру, в біографії хлопця не було. Єдине, що звертало увагу Крилатого, це згадка про спецбудинок. Бажано дізнатись, як Чилікін потрапив до виправно-трудової дитячої установи? Напевне, в дитинстві не відзначався бездоганною поведінкою і покірливістю. А можливо, мав якісь погані нахили, бо в спецбудинок слухняних, чесних, незіпсованих дітей не віддають. За що ж туди відправили малого Чилікіна? Схоже на те, що, не відчуваючи батьківського нагляду, він відбився од рук матері і потрапив під вплив вулиці. Таких історій Крилатий знав немало і щиро співчував сім'ям, де траплялось щось подібне. Доведеться, напевне, зустрітися з матір'ю Чилікіна, якщо вона справді живе в Сімферополі, і поговорити з нею. До речі, може, пощастить дізнатись у неї, де зараз її син, щоб не запитувати зайвий раз у відділах кадрів великих будівництв.

Закінчивши вивчати біографію Чилікіна, Крилатий відклав її і уважно проглянув всі інші документи, що були в папці: свідоцтво про народження, довідку про стан здоров'я, копію посвідчення про спортивний розряд, атестат зрілості. Свідоцтво, довідка та копія не викликали ніякої підозри. Значить, підробленим мав бути атестат.

Крилатий покрутив його в руках, поглянув на світло. Ніби все гаразд, підтертих місць не було. Бентежило одне: в центрі листка папір здавався тоншим, ніж по краях. Якщо атестат підроблено, то дуже вправно. На всякий випадок не завадило б послати його на експертизу.

І Крилатий вирішив взяти з собою атестат, піддати його на спеціальне дослідження.

Того ж дня, коли Крилатий повернувся в Сімферополь, він уже мав результати експертизи. Сидячи після роботи на заповітній лавці в глибині Піонерського скверика, старший слідчий ламав голову над питаннями: що змусило Чилікіна, робітника і комсомольця, підробити атестат, і кому раніше міг належати цей документ? Експерти встановили, що первинний текст атестата було витравлено якимсь хімікатом. Ця підробка почала набувати в очах Крилатого особливого значення. Напрошувався висновок, що в біографії Дмитра Чилікіна, близького друга померлого Ключини, не все гаразд.

У 25-й школі робітничої молоді, як дізнався Крилатий на місці, Чилікін дійсно вчився, але закінчив не десять, а тільки вісім класів. Очевидно, щоб вступити без екзаменів до технікуму, йому й потрібен був атестат зрілості. Свого не було, і хлопець скористався чужим. Але кому він належав раніше?

Хоч робочий день уже закінчився і на холостяцькій квартирі Крилатого чекала на дивані недочитана повість Купріна «Поєдинок», від якої він увечері не міг відірватись, Сергій Дмитрович не пішов додому, а вернувся у свій вузький кабінет і замовив телефонну розмову з Києвом. Навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? йому пощастило: телефонна лінія не була перевантажена, і він хвилин через п'ятнадцять почув далекий голос київського абонента. Це був начальник саме того відділу Міністерства освіти, який потрібен був Крилатому, відділу, що відав розподілом чистих бланків атестатів зрілості по областях республіки.

Крилатий назвав себе працівникові міністерства, вибачився за турбування і коротко виклав своє прохання, – сповістити, якому облвно України було видано атестат № 446603, бо Кримський обласний відділ народної освіти атестата під таким номером не одержував.

– На жаль, зараз у мене немає під рукою цих даних, – почувся в трубці густий бас, власник якого говорив чистою українською мовою. – Та й співробітники вже розійшлися. Пізнувато. Але вранці обіцяю повідомити все, що вас цікавить.

Працівник міністерства свого слова дотримав. Другого дня Крилатий уже знав, що атестат № 446603 належав Ганні Загатченко і що вона, закінчивши Сквирську школу Львівської області, поїхала вчитися в Євпаторійський технікум фізичної культури. Але яким чином її атестат міг потрапити до Чилікіна? Сама, звичайно, вона його не віддала.

Крилатому довелося знову звернутися до колишнього директора технікуму Броннікова. Він зв'язався з ним по телефону і дізнався про важливу для слідства деталь.

У студентки Загатченко, яка вже закінчила технікум, дійсно не виявилось в особовій справі атестата зрілості, який вона здавала в канцелярію. Але хто його забрав, так тоді встановити й не пощастило.

Коли Крилатий повідомив Броннікову, що атестат Загатченко опинився у Чилікіна і був підроблений на його ім'я, колишній директор спершу не повірив.

– Не може бути!

– Факт незаперечний! – відповів йому по телефону Крилатий.

– Ніколи б не подумав, що комсомолець Чилікін здатний на таке паскудство.

– В тому, що викрав атестат він сам, я не певен. Можливо, це зробив хтось інший.

– Все одно він знав про підробку, коли вступив до технікуму, не маючи свого атестата зрілості.

– Ваша правда. Чилікін закінчив лише вісім класів, через те й погодився на авантюру.

– Дивно, що він не відставав у навчанні.

– Напевне, був здібним…

– Шкода, що я тоді не придивився до нього ближче.

– Тепер жалкувати пізно. А висновок з цього вам зробити варто.

– Розумію. За його долю я теж якоюсь мірою відповідаю. Добре, якщо він не збився з дороги…

– Так, погано, коли з ним це трапилось.

– Ви ще не дізналися, де він?

– Поки що ні. Завтра з будинку відпочинку повертається його мати. Сподіваюсь, вона щось знає про сина.

– Думаю, що так.

Крилатий поклав трубку. В його душі ворухнувся сумнів: чи об'єктивно він ставиться до Чилікіна? Чому про нього він думає більше і гірше, ніж про Вітковського, з яким через три дні мала відбутися зустріч у Сімферополі? Адже Вітковський в дитинстві теж виховувався в спецбудинку, до того ж у тому самому, що й Чилікін. Різниця тільки та, що він мав батька, а в Чилікіна його не було. Але Вітковрький, як підтвердив запит, дійсно закінчив десятирічку в Керчі і вступив до технікуму по справжньому, а не підробленому атестату. Крім того, після смерті Ключини він нікуди не виїздив, вчився далі, а одержавши призначення на роботу, не приховував місця свого перебування. Він писав з Майкопа рідним, Броннікову і навіть колишній господарці Волковій.

Інакше кажучи, Вітковський жив відкрито, як і кожен громадянин з чистою совістю. А у Чилікіна, на жаль, вона все ж була заплямована.

За розчиненим вікном двокімнатної, ще не обжитої квартири Крилатого дихало велике місто. В цьому місті народився і виріс Дмитро Чилікін. Хто він тепер для рідного міста, друг чи ворог?

ЧОГО ЩЕ НЕ ЗНАВ КРИЛАТИЙ

Коли б не війна, можливо, Дімка Чилікін не опинився б в палючому Ашхабаді і не зав'язав би міцної дружби з вогненно-рудим і кирпатим Павкою Горіним. Павка був з місцевих і жив на тій же західній околиці міста, де оселились Дімка з матір'ю та двома молодшими сестричками Валеркою і Любочкою в кимсь залишеній старенькій хатині.