Текст книги "Справа № 3-172 (г) відновлюється"

Автор книги: Віктор Крупенкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

– Все в порядочку. Дільце зроблено.

– Ти серйозно? – зраділо запитав у нього Дмитро.

– Жорик жартувати не любить, – вийняв той з кишені вчетверо складений аркуш. Розправивши його, поклав на стіл. Це був атестат зрілості, виданий Сквирською середньою школою Львівської області учениці десятого класу Ганні Загатченко.

Чилікін здивовано глянув на Жоржика. Той, зрозумівши його погляд, пояснив:

– В канцелярії технікуму знайшов під шафою. Щасливчик ти все-таки, Дімко. Наче навмисне хтось впустив на підлогу цей потрібний тобі документик.

Дмитро байдуже кинув атестат на стіл.

– Навіщо він мені з чужим прізвищем?

– А для чого на світі я, багатьох справ майстер?

Жорик підійшов до етажерки, взяв з полички пузатий флакончик з якоюсь рідиною.

– Хвилиночку терпіння, і атестат Загатченко стане атестатом Чилікіна.

– Це ж афера. – насупився Дмитро. Він уявляв собі, як обуряться його друзі Ключина й Вітковський, коли дізнаються, що він вступив до технікуму по підробленому атестату. Особливо Ключина. А втім, їм можна цього не говорити. Просто притримати язик за зубами. А то ще винесуть на комсомольські збори.

– От людина! – засміявся Жорик. – Я благородну справу хочу вчинити, допомагаю йому стати студентом, а він в шахрайстві мене звинувачує. Ти просто ідіот, дорогушо, хоч і приїхав з обласного центру. Ану поворуши добре мозком. Ця Загатченко вже перейшла на третій курс. На біса їй атестат? А тобі він до зарізу потрібен Якщо ти такий принциповий, я можу не братися, будь ласка!

Дмитро гарячково думав, що йому робити. Жорик. закривши пробкою флакончик, чекав. Помовчавши, Чилікін промовив:

– Я й сам розумію, що без цього папірця мене не зарахують. А вчитись хочеться. Давай…

Жорик сів до вікна. Рідиною з флакончика змочив шматочок вати і заходився обережно змивати на атестаті прізвище, ім'я та по батькові колишнього власника, назву школи, що видала атестат. Їдкий запах якоїсь хімічної рідини наповнив кімнату. Потримавши документ над електроплиткою і через чистий аркуш паперу провівши по ньому прасом, Жорик чорною тушшю охайно вписав в кожну графу нові дані.

– Комар носа не підточить! Одержуй свій документик, – звернувся він до Дмитра, протягуючи підроблений атестат.

Чилікін покрутив папір в руках, подивився на світло і ніяких вад не знайшов. Документ був бездоганним.

– А ти й справді багатьох справ майстер, – схвально відгукнувся Дмитро про цю роботу.

Задоволений Жорик сказав:

– Тільки от оцінки у Загатченко були неважні: трійки та четвірки. Не солідно. Все ж ти не з якогось там містечка Сквир, а з столиці Криму. Трійки тобі не підходять.

– Хай будуть, – махнув рукою Дмитро.

– Навіщо тобі, дорогушо, репутація посереднього учня? – заперечив Жорик. І з вдаваною серйозністю промовив: – Зараз ми проекзаменуємо випускника десятого класу Дмитра Чилікіна по пройденій ним скороченій програмі. Що заробить, те йому і запишемо. Спробуємо бути об'єктивними в перевірці його знань. Учень Чилікін, скажіть, будь ласка: ким і коли було засноване місто Петроград?

Дмитро, увійшовши в гру, витріщив очі і бадьоро відрубав:

– Петром Першим, товаришу викладач, в тисяча сімсот третьому році.

– Прекрасно! Відмінні знання! – потер руки Жорик. – Поставимо з історії п'ятірку.

Далі йшли одне за одним питання з хімії, фізики, російської граматики, літератури, алгебри, астрономії. І в графі оцінок проти кожного предмета з'являлись нові п'ятірки або четвірки, старанно вписані його рукою.

– Тепер інший компот! – замилувався своєю роботою Жорик і вклав атестат в товсту книгу. – Нехай підсохне, а ми тим часом сходимо в одне місце і розіп'ємо належну з тебе пляшку коньяку з грузинським лимончиком.

Вони повернулися з ресторану, добре випивши. У Жориної матері гостювала її сестра-двірничка. Вона осудливо подивилася на свого племінника і сказала:

– Якщо ти, Жорику, сам з пляшкою дружиш, то не вчи інших. Зрозумів? Навіщо хлопця з собою по забігайлівках водиш? Йому вчитися треба.

– Тіточко, читайте великого Блока, – ледве повертаючи язик, мовив Жорик: – Він писав: «Істина у вині».

Похитуючись, хлопець підійшов до етажерки, взяв товсту книгу і, витягши з неї атестат, віддав Дмитрові.

– Тепер можеш сміливо здавати. Ніякий чорт не добере, що він липовий. Чиста робота.

Як і пророкував Жорик, Дмитра прийняли до технікуму без ніяких труднощів. Завуч, клопітливий запальний товстун, навіть зрадів, що до них прийшов такий здібний хлопець, майже круглий відмінник.

– А ти казав афера, – задоволено посміхнувся Жорик, коли Дмитро повідомив про зарахування до технікуму. – З приводу такої історичної події слід пропустити по чарці шнапсу. Ти ж, я гадаю, не жмот, все-таки столичний хлопець, мусиш знати тонкощі життя.

Вони знову просиділи вечір в ресторані і повернулися на квартиру, добряче випивши. Вранці Дмитро побачив, що в його кишенях залишилися лише мідяки. А він ще не розрахувався з хазяйкою. На душі було паскудно. Згадав розмову в кабінеті директора заводу, коли пропив першу зарплату. Дмитрові стало соромно. Він вирішив не повертатися додому, а залишитися до початку занять в Євпаторії, щоб заробити трохи грошей. Просити їх у матері він не міг. Жорик над ним тільки підсміювався.

НОВОСІЛЛЯ

Непомітно відшумів у місті листопад, прийшла зима, за нею й запізніла весна, а Чилікін все ще жив окремо од Вітковського і Ключини. Виявилося, що знайти кімнату для трьох було не так легко. Одного-двох охоче погоджувалися взяти на квартиру, а від третього скрізь відмовлялися. Це навіть дратувало хлопців.

– Нам усім разом треба жити, – переконували вони хазяйку. – Зрозумійте це!

– Трьох не можемо, шукайте в іншому місці, – щоразу чули друзі одну й ту ж відповідь.

Нарешті, на околиці, на Роздольній вулиці, № 82, їм все-таки пощастило знайти кімнату. Хазяйка квартири, Катерина Іванівна Волкова, погодилася прийняти їх з умовою, що в першу ж стипендію вони заплатять їй за два місяці наперед. Хлопці погодились, оскільки іншого виходу не було. Вони перенесли на нову квартиру свої речі і оселилися в низенькій світлиці, вікна якої виходили на вигін. Увечері домовились відсвяткувати новосілля.

Чилікін і Вітковський трохи затримались в технікумі. І коли прийшли додому, на столі вже стояв графин горілки і пляшка малаги. У плетеній хлібниці височіла купка тонко порізаного хліба, в тарілках поблискувала скумбрія, апетитно пахнув приправлений зеленню тамбовський окорок. Завершували сервіровку банка маринованих огірків і ваза з яблуками.

– Це нечесно, Іване, – насупив брови Чилікін, роздивляючись без нього накритий стіл. – Ми ж домовились разом купувати.

– І я так вважаю, – підтримав його Вітковський.

– От люди-народи! – засміявся Ключина. – Я їм сюрприз приготував, а вони ще й ображаються.

– У тебе ж не було стільки грошей. За що ти все це купив? – поцікавився Вітковський. Ключина, як хлопчисько, скорчив гримасу.

– А я не скажу. Не скажу і все!

– Тоді ми відмовляємося од твого частування. Правда, Дімо? – звернувся Вітковський до Чилікіна.

Той з напускною суворістю промовив:

– Якщо не признається, до того ж негайно й чесно, оголосимо його випивці і закусці бойкот. Нехай сам усе їсть. Ми й не доторкнемося. Ось так!

– Змилуйтеся, друзі! Не пропадати ж добру! – комічно виголосив Ключина– Ви змушуєте мене виказувати родинну таємницю. Та заради ваших шлунків признаюсь: моя матінка наче знала, що у нас новосілля, і прислала мені двісті карбованців. Задоволені?

– Абсолютно, – відповів Вітковський, – при умові, що дві третини витрат ми з Дімою беремо на себе.

– Добре, добре, горе-рахівники! Хай буде по-вашому, – погодився Ключина. – Баба з воза, коням легше. А тепер прошу всю чесну компанію до столу. Вовко, запрошуй мадам Волкову. Тільки культурно, з реверансом. Та прихопи зайвий стілець ще для однієї гості… Теж жіночої статі…

– Для кого ж це? – поцікавився Вітковський.

– Секрет. Прийде, побачите.

Господиня вийшла до столу напудрена, з старомодними кучерями, в пересипаній нафталіном сукні. Скільки їй років, важко було сказати. Мабуть, не менше п'ятдесяти. Незважаючи на похилий вік, вона трималась кокетливо. Коли в чарки налили горілку, Ключина ще раз подивився на годинник і махнув рукою:

– Не будемо більше чекати. Аллах з нею!

– З ким це? – майже водночас запитали Чилікін і Вітковський.

– Та з Вірою Зоріною, – кладучи в тарілку підсмажені шматочки м'яса, недбало кинув Ключина. – Пам'ятаєш, Вово, ту блондинку з друкарні, з якою я тебе познайомив біля технікуму? Обіцяла прийти о восьмій, а зараз уже без десяти дев'ята. Так що почнемо без неї. Отже, прошу підняти бокали. – І цокнувся з господинею – За ваше здоров'я, мадам Волкова.

Після першої випитої чарки за столом почалася розмова. Друзі згадували свою службу в армії, перебирали в пам'яті цікаві випадки. Волкова, помітно захмелівши, почала з усіма подробицями розповідати, як вона поховала чоловіка-конструктора, що загинув під час випробування якоїсь нової машини, як на похороні зареклася ніколи більше не виходити заміж.

Непомітно горілку і вино випили, закуску з'їли. Хлопці взагалі не скаржились на апетит. Бал закінчився. Волкова, подякувавши за гостинність, плутаючись у шовкові химерної сукні, пішла в свою кімнату. Але Ключина, який випив більше за всіх, мабуть, через те, що не прийшла його дівчина, раптом затявся:

– Ніякого сну! Гуляти, друзі, до ранку!

– Ти що, Іване? Завтра ж треба на заняття. І так голова йде обертом Куди ж іще пити? – намагався вмовити його Вітковський.

– Вовко, не псуй мені настрою! Чуєш? – вперто стояв на своєму Ключина. – Я хочу веселитись! Зрозумів? – Він порився в кишенях і, витягши зім'ятих двадцять п'ять карбованців, недбало кинув на стіл. – Біжи в гастроном, поки ще не зачинено. Візьми пляшечку святої води. Та тільки з білою голівкою…

– Сховай свої гроші, – суворо глянув йому в очі Вітковський… – Я піду, мені не важко. Тільки даремно ти все це затіваєш. Завтра будеш каятись.

Він натяг на себе пальто і, круто повернувшись, пішов до дверей.

– Почекай, я з тобою… – взявши з вішалки шапку, кинувся за ним Чилікін.

Повернувшись з гастроному, вони побачили, що Ключина солодко хропів за столом. Голова його лежала на тарілці з-під тамбовського окорока.

– Вставай, поклоннику Бахуса, – поставив на стіл перед Ключиною пляшку портвейну Вітковський. А Чилікін по-діловому виклав з кишені пальта сир та ковбасу.

– Ой, я ж здачу з півсотні не взяв! – згадав раптом Вітковський. – От шляпа!

І він швидко вибіг з кімнати.

Ключина підвів голову, протер кулаком очі, взяв у руки пляшку, повільно прочитав кольоровий напис на етикетці: «Портвейн таврический, крепость семнадцать градусов».

Невдоволено глянув на Дмитра.

– Що, пошкодували на півлітра? Оцю мікстуру взяли?

– Вирішили, що так краще. Адже ми, Іване, вже добре випили, – спокійно відповів Чилікін.

– Ви-рі-ши-ли… – передражнив його п'яним голосом Ключина і в'їдливо додав: – Дивись, які непитущі підібрались. Ви-рі-ши-ли… Ти, мабуть, в колонії казьонку, як воду, дудлив, а тепер носа від неї вернеш, на благородні вина перейшов…

– Чилікін зблід, через силу видушив з себе:

– Це нечесно, Іване, дорікати мені колонією. Забув, що сам говорив?..

Ключина важко піднявся з стільця, по-бичачому нахилив голову.

– А чесно пожаліти для товариша зайву десятку? Колись клявся, що для мене нічого не пошкодуєш. Всі ви, злодюжки, такі дволикі!

: – Замовкни! Чуєш? – Темні очі Чилікіна спалахнули недобрим блиском. Вуста йому сіпалися, руки тремтіли.

– Що, може, по старій пам'яті горло переріжепі? – не змовкав зовсім очманілий від горілки Ключина. – На, ріж! – рвонувся він до Чилікіна.

Гостра образа ножем різонула по душі Дмитра. Не пам'ятаючи себе, забувши про все на світі, ображений і принижений, він розмахнувся кулаком, в якому була затиснута дерев'яна ручка штопора.

– Що ти робиш? – злякано крикнув з порога Вітковський.

Та було вже пізно. Кулак Чилікіна прорізав повітря – і дерев'яна ручка вдарила Ключину прямо в висок.

Іван тільки зойкнув і важко повалився під стіл. Чилікін не підтримав його, стояв поруч, не поворухнувшись, наче закам'янів.

Ключина глухо застогнав, розплющив очі. Вітковський допоміг йому стати на ноги. Притискуючи рукою висок, Ключина зовсім тверезим голосом сказав позеленілому від нервового потрясіння Чилікіну:

– Пробач, Дімо… Я не хотів цього. Зовсім одурів від горілки.

Похитуючись, він вийшов з кімнати. Чилікін безсило опустився на стілець, розпачливо обхопив руками голову. Одинока сльоза скотилася по його смуглявій щоці і повисла на підборідді.

– Чого ви завелися? – сів біля нього Вітковський.

– Не питай… Колонією дорекнув, злодієм обізвав… В саму душу плюнув…

– Що це з ним?

У сінях щось стукнуло – перекинуте відро чи табуретка. Вітковський кинувся до дверей, але вони розчинилися, і в кімнату, болісно посміхаючись, зайшов з забрудненими в пісок колінами Ключина.

– Зовсім ноги ослабли, наче чужі стали. В дворі на пісок звалився, в сінях ледве не впав, – так же болісно пояснив він і, підійшовши до свого ліжка, безсило звалився на ковдру.

Вітковський присів поряд.

– Може, компрес тобі покласти?

– Що я, баришня? – скривився Ключина. – Поболить трохи голова і перестане. Коли я був пацаном, мені не так попадало.

Він повернувся до стіни і притих.

Мовчки роздяглися Вітковський і Чилікін. Гнітюча насторожена тиша запала в низенькій світлиці. Тільки за вікном шкрябала по склу голими вітами молоденька яблунька.

ЩО БУЛО ДАЛІ

– Вам ще не обридла моя сповідь? – зніяковіло запитав у Крилатого Чилікін, побачивши, що той вже не пише протокол.

– Ні, говоріть далі, – перегорнувши списаний аркуш, знову взявся за перо Крилатий. – Для мене і для вас все, що ви розповідаєте, дуже важливо. Я слухаю, будь ласка…

– Добре, тільки промочу горло. Вже зовсім пересохло, – налив Чилікін з графина води і жадібно випив. – Так от що було далі…

Розповідаючи про пережите, він відчував, що до нього приходить полегкість. Та невиразна тривога, яка жила в ньому з дня смерті Ключини, прорвалася раптом бурхливою течією хвилюючих слів. Чилікін говорив правду, не пропускаючи подробиць, не боячись розкрити свою душу. Крилатий, не перебиваючи, записував повні гіркої правди сторінки життя, так нерозумно скаліченого самим же оповідачем.

Лікар «швидкої допомоги», оглянувши труп Ключини, поїхав, і Чилікін залишився в низькій світлиці віч-на-віч з Вітковським.

– Ми з тобою друзі, Володю, – сказав він. – І ти повинен мовчати про те, що сталюся вчора на новосіллі. Я прошу тебе, дуже прошу нікому нічого не казати. Сам розумієш, що мене може тепер чекати.

Вітковський стривожено запитав:

– Посадять?

– Так. За вбивство, – нервово прикусив губу Чилікін, дивлячись кудись вбік.

– Він же сам помер.

– Але ж винен у цьому я.

– Цього ніхто не доведе Волкова, на щастя, пішла спати, а бачив тільки я.

– Тому я й прошу тебе, чуєш, як рідного брата прошу, тримай язик за зубами. Забудь про удар штопором, його не було, чуєш, не було… – тихо промовив Чилікін і з сумом додав – І навіщо я приїхав до Євпаторії, не послухав матері? Працював би зараз на заводі, жив би вдома і горя не знав би. А тепер мені загрожує тюрма, я став убивцею. Яке страшне слово: вбивця!..

Він замовк, в розпачі обхопивши руками голову. Йому до болю шкода було себе, втраченого місця в житті. Все, все полетіло до біса! Видно, даремно в нього вірили майор Буров і вихователь-волжанин, даремно так раділи його поверненню з колонії Сенька Патефончик і мати, марно возилися з ним заводські хлопці і майстер Червонцев, якщо він знову зірвався і став злочинцем. Страшно й подумати, що Іван загинув від його руки! Адже все було добре до вечірки. Ні, не до вечірки, а до вступу в технікум, коли він втратив свою честь і совість, обдурив усіх, став чимсь схожим на пройдисвіта і п'янчужку Жорика. З цього почалась його біда, саме з цього. Коли б не це, він не випив би зайвого на новосіллі, інакше реагував би на мову п'яного Ключини.

З важкої задуми Чилікіна вивів голос Вітковського:

– В тому, що трапилось, я теж винен. І не менше, ніж ти. Це була моя ідея вступити всім до технікуму, жити на одній квартирі. Цё я запропонував відсвяткувати новосілля. Якщо посадять тебе, то мушу сісти і я.

– Ти не маєш відношення до смерті Івана, – підняв голову Чилікін.

– Ні, маю.

– Яке?

– А таке, що Іван напився, що я залишив вас двох, що не встиг стримати тебе…

– Не будь наївним. Для слідства це не доказ, щоб посадити тебе за грати. 1 не видумуй дурниць, не бери на себе зайвої вини.

– Тоді й ти не винен ні в чому.

– Значить, обіцяєш мовчати?

– Як склеп Тамерлана.

– Слово честі?

– Дімо, хіба я тобі не товариш? – з докором глянув на Чилікіна Вітковський. – Можеш бути спокійним, з мене не вирвуть зізнання. Тільки давай подумаєм, що говорити всім, в тому числі й слідчому. До прокуратури нас, звичайно, покличуть і, можливо, не один раз…

Чилікін встав з ліжка, заклав за спину руки, пройшовся по кімнаті Зупинився, нервовим рухом скуйовдив чуба. Потім повернувся до Вітковського і твердо промовив:

– А говорити будемо ось що: святкували новосілля, Іван вийшов, впав у сінях…

– У дворі, – поправив його Вітковський.

Чилікін заперечливо похитав головою:

– Ні, в сінях. У дворі могли бачити, як він падав. Пригадуєш, весь забруднений повернувся до кімнати? Треба стверджувати, що Іван впав у сінях і вдарився в стіну. Я навіть вм'ятину в штукатурці зробив, коли йшов дзвонити по телефону. Це для того, щоб переконливіше було, від чого стався крововилив у мозок. І більше ні слова, розумієш?

– Добре, якби це саме говорила хазяйка.

– А ми при ній навмисне заведемо про це мову. Вона прийме все за чисту монету і скрізь буде говорити, що її квартирант Ключина помер своєю смертю.

– Це правильно, – погодився з ним Вітковський, гризучи від хвилювання кінчик галстука. – А три свідки – це вже сила!..

Так вони організували таємну змову, не задумуючись про її наслідки. Приховати правду про смерть Ключини Чилікіна змусив страх перед покаранням, а Вітковського – жалість до товариша, якому загрожувала тюрма. Хлопці забули тоді про одне: всякий злочин рано чи пізно буде розкрито.

Слідчий Тулякова повірила їхнім свідченням. Маючи справу з майбутніми викладачами, комсомольцями, вона просто не сподівалась, що вони приховають од неї істину. І слідство було припинено.

Проходили дні, були вже перші числа травня, а Чилікін не міг заспокоїтись. Його на кожному кроці переслідував образ померлого друга. Він навіть боявся голосно назвати ім'я Ключини. Вітковському, який не відчував за собою безпосередньої вини в смерті Івана, було краще на душі. Але він теж почував себе незручно, коли згадував, що обдурив на допитах слідчого.

Якось, вийшовши з Вітковським із студентської їдальні, Чилікін обвів сумним поглядом вулицю і глухо промовив:

– Хоч буря й минула, але мені краще виїхати звідси.

– Навіщо?

– Береженого і бог береже. А раптом знову в прокуратурі відновлять справу? Буває так – для перегляду. А в далекій стороні мені житиметься спокійніше.

– Твоя правда. Тільки як же я сам залишусь?

– У тебе совість чиста. Докори не будуть мучити. А коли я зникну, ти забудеш про все це.

– А ти?

– А я, мабуть, все життя буду каятись.

– Тоді викинь з голови думку про від'їзд, або давай разом після екзаменів кудись майнемо.

– Тобі нема чого їхати з Євпаторії. Через рік закінчиш технікум, станеш викладачем фізкультури. Навіщо тобі розлучатися з своєю мрією, тим більш, що вона вже майже здійснилася?

– Тебе самого я нікуди не пущу.

– Добре, поїдемо вдвох.

А через три дні після цієї розмови Чилікін втік сам, залишивши сто карбованців – плату за квартиру. Всі свої речі він продав, щоб добратись до Одеси.

В ОДЕСІ

Сходячи по трапу з борту білосніжного теплохода, Чилікін тепло привітався в думках з веселим приморським містом, де жив його давній приятель Сеня Патефончик. «Добридень, Одесо! От я й знову твій гість».

Подорож морем, зміна оточення, відчуття певної свободи і незалежності приглушили в ньому почуття тривоги. Забулося все: і смерть Ключини, і тривожна думка про викриття, і справжнє дезертирство з технікуму.

Чилікіним раптом заволоділо якесь непереможне бажання сісти в таксі, поїхати на Дерибасівську, 23, взяти з собою Патефончика і забратися з ним в найкращий ресторан, щоб відзначити своє звільнення од мук совісті. Адже життя повернулося до нього лицем, кликало, вабило яскравими вогнями ліхтарів.

Проте таксі він не взяв, а зайшов в найближчі відділення зв'язку і написав два листи в Євпаторію. Один, короткий, – Володі Вітковському. Другий, більший і докладніший, Чилікін послав директору технікуму Броннікову, повідомивши про своє рішення тимчасово припинити навчання і попрацювати рік-два на великому будівництві. Цими листами Чилікін зробив те, до чого не додумався на місці. Тепер він був спокійний. Його раптовий від'їзд з Євпаторії не викличе сумніву, і нікому не спаде на думку розшукувати його. А це найбільше турбувало Чилікіна. В міліції могла виникнути підозра у зв'язку з його зникненням, що для Дмитра було дуже небажаним і навіть небезпечним.

Потім Чилікін вирішив піти на квартиру Патефончика. По дорозі зайшов до магазину, взяв пляшку горілки і закуски. Якось незручно було з'являтися до друга з порожніми руками.

Та йшов Чилікін до Патефончика не лише для того, щоб провідати його. Сподівався, що йому пощастить підмовити Сеньку поїхати з ним у Сибір чи на Алтай на якесь велике будівництво. Вітковського не хотілося зривати з технікуму. А Патефончик – у душі романтик, йому тільки подай голос, все покине і на край світу поїде. Біля нього й забудеться все, що трапилося в Євпаторії. Та й грішми він допоможе. Хлопець заробляє добре, не раз про це писав у листах.

Опинившись біля знайомих дверей сьомої квартири по Дерибасівській, 23, Чилікін з завмиранням серця натис кнопку дзвінка. Минула хвилина, дві, але ніхто не відчиняв.

«Невже немає вдома?» – подумав Дмитро і знову подзвонив нетерпляче, різко.

Як і минулого разу, двері відчинила та сама сива бабуся. Тільки тепер вона була зовсім старою, ще більш зморшкуватою.

– Добридень, бабусю, – радісно привітався з нею Чилікін. – А Сені Веселова немає вдома? Дзвоню, дзвоню, а він не відчиняє.

– Е, шановний громадянине, – прошамкала беззубим ротом старенька, – поховали ми минулої п'ятниці нашого Сеню, царство йому небесне.

– Як поховали? – розгублено перепитав Чилікін, все ще не вірячи їй.

Бабуся важко зітхнула:

– Так от і поховали. На цвинтар віднесли і в землю опустили. Хай вона пухом йому буде…

Від цих слів у Чилікіна запекло в очах. Наче хтось стиснув його за горло. Заїкаючись, ледве витиснув з себе:

– Від чого ж він помер?

– Від ножа бандитів, – відповіла бабуся. І пояснила – Він у нас з червоною пов'язкою ходив, помічником міліції, значить, був. Ну, зловив якогось там виродка, коли той буянив. А той взяв та й порснув його ножем під бік. Поки до лікарні довезли, віддав наш Сеня богові душу.

Коли Чилікін вийшов на вулицю, вечірнє місто не радувало його. Поволі брів бруком, сам не знаючи куди і навіщо. Йому було байдуже до перехожих, трамвайного передзвону, блискучих автомашин, електричного сяйва вітрин.

Несподівана, нічим не замінима втрата затуманила все, наче кліщами стиснула серце, охолодила кров. Смерть Патефончика потрясла Чилікіна.

Дмитро був далекий від сліпої віри в долю. Але те, що трапилось з ним, можна було вважати надприродним дивом.

Йдучи через площу в якомусь забутті, Чилікін ненароком зачепив плечем перехожого.

– Тихше, фрайєр! – почувся роздратований голос.

– Пробачте, – механічно відповів Чилікін і підняв очі.

Перед ним стояв елегантно одягнений юнак з вогняно-рудою чуприною і обличчям, щедро всипаним ластовинням. Щось дуже знайоме вгадувалось Чилікіну в цій постаті.

– Павко, ти?! – запитав він розгублено, вражений несподіваною зустріччю.

– Дімко! Чилікін! – зраділо вигукнув хлопець, впізнавши давнього ашхабадського друга.

Так через багато років життя знову звело Чилікіна з Павкою Горіним, тим самим, з яким вони в роки війни ділили останню крихту хліба. Дмитро втратив одного приятеля, а зустрівся з другим. От і не вїр тепер у долю!

Горін вхопив Чилікіна під руку і потяг до найближчої закусочної. Дмитро не заперечував. Надто прикро було у нього на душі. Пригнічений смертю Патефончика, він був не проти вихилити чарку. Крім того, треба ж було розпити з кимсь пляшку, яка відстовбурчувала йому кишеню.

– А ти, виявляється, передбачливий, – посміхнувся Павка, коли Дмитро виклав свої запаси… – Та я в боргу не залишусь, – вийняв він з кишені пачку грошей. – Замовляй! Зараз ми з тобою багатші, ніж були на арику.

– Не треба, вистачить і цього, що є, – утримав Павку Чилікін, бачачи, що гой намагається кликати буфетницю. – Краще розповідай, друже, як ти жив, чим займався. Чи знайшов тоді на фронті свого батька? Я так шкодував, що не втік з тобою.

– Довга пісня, Дімо, га швидко співається, – з винятковою точністю розлив Павка горілку. – До фронту я не доїхав, а замість батька зустрів чоловіка, який і вивів мене в люди.

– Хто ж ти за фахом? – поцікавився Чилікін.

– Злодій-рецидивіст, – вихилив Павка склянку. І, обтерши руками губи, запитав:-А ти ж що робиш?

– Зараз безробітний, – зітхнув Чилікін.

Павка розмашисто поплескав його по плечу.

– Доки я живий, ти будеш забезпечений. Я не якийсь там фрайєр, не сидітимеш без діла.

Він розлив лишок горілки і, презирливо шпурнувши в кошик для сміття порожню пляшку, підійшов до буфету. Зразу ж повернувся, поставив на холодний мармур столика повну пляшку.

– Навіщо ти брав? – невдоволено глянув Чилікін і накрив долонею свою склянку. – Я вже й так випивши, більше не буду…

– Як хочеш, – байдуже знизав плечима Павка. І додав: – Є, Дімко, одна пропозиція. Можна відірвати куш. Діло грошеве. Шкодувати не будеш.

– Даремно ти про це говориш, – кладучи на хліб шматочки сиру, сказав Чилікін. – Я, Павлику, зав'язав… Уже не займаюся цим. І тобі не раджу. Кидай свої темні справи та поїдемо краще разом на будівництво працювати. Побачиш, як заживемо.

Горін спершу здивовано глянув на Чилікіна, наче вперше побачив його. А тоді, криво посміхнувшись, ущипливо промовив:

– Значить, чесним пролетарем пропонуєш стати, передовиком виробництва? А скільки я буду одержувати, дозвольте запитати у вас, громадянине представник робітничого класу, за свою чесну працю? Дивлячись на вас, я б не сказав, що ви маєте в кишені зайві гроші, – презирливим поглядом зміряв він Дмитра. – Піджачок носите дешевенький і до того ж не першої свіжості, туфельки у вас на мікропористій, сорочечка штапельна, а не шовкова. Біднувато ви живете, товаришу робітник, біднувато…

Нахабний, зневажливий тон Горіна обурив Дмитра. Його чорні очі спалахнули злістю:

– Ось що, друже ситцевий, говори, та не заговорюйся. Не тобі судити, як я живу. Зрозумів?

– О-о, та ви, громадянине Чилікін, крім усього, ще й неврастенік, грубіяните, своєму давньому товаришу погрожуєте, – знову насмішкувато мовив Горін. І вже серйозно додав – Досить, Дімко, товкти воду в ступі. Розігруєш з себе невинну дівицю. Свої вибрики перед кимсь іншим будеш показувати. Хочеш за вечір кругленьку заробити, то ходім зі мною. Не хочеш – іншого візьму. Варто тільки свиснути. Куш підвертається солідний. То згоден?

Дмитрові як нікому іншому потрібні були гроші. Того, що зосталося від продажу речей, вистачить лише на проїзд до Харкова. А далі? За що брати квиток? Не добиратися ж пішки до Омська чи Іркутська, випрошуючи по дорозі подаяння. Ще бракувало йому стати волоцюгою. Шкода, нема Патефончика. Сенька б не відмовив…

– Ну, то як? – нетерпляче перепитав Горін, прочитавши на обличчі Чилікіна нерішучість. Дмитро не знав, що відповісти. Погодившись на пропозицію Горіна, він легко переборе фінансові труднощі і спокійно добереться на Схід. Але йому були огидними всякі темні діла. Вже давно вирішив жити чесно, як усі порядні люди. Досить з нього колонії!

– Ні, Павлику, – після недовгих роздумів твердо відповів Дмитро. – Шукай собі іншого.

– Боїшся? Ну й чорт з тобою! – вилаявся Горін. – Шкода, що розійшлися наші шляхи. Піднімай склянку за колишню дружбу.

Дмитро уже після першої сп'янів. Хотів відмовитись, але Горін образився.

– Гордуєш мною? А в дитинстві дружили, кожну картоплину ділили на двох. Хлібні картки пригадуєш?

І Дмитро, рвучко змахнувши головою, спорожнив по вінця налиту склянку. Скривившись, закусив шматочком балика і, щоб Горін більше не змушував пити, сказав:

– Давай вийдемо, мене щось нудить.

Вони звернули в тихий безлюдний скверик, знайшли лавочку. Горін почав хвалитись розгульним життям, зв'язками у злочинному світі. Згадував злодійські пригоди, захоплено розповідав про веселі «гастролі» у різних містах, про ночівлі на березі моря під перекинутим човном, про перебування в тюрмах.

Та Дмитра не вабила ця злодійська романтика. Він ще зберіг в пам'яті інші розповіді на цю ж тему, почуті в колонії від майора Бурова і вихователя-волжанина. Шкода, що Павка прибився до того страшного берега. В чому він бачив радість, щастя, принаду? У нічних нальотах, в поножовщині, у втечах з тюрми і диких запоях? Серед кого шукає дружби, щирості, співчуття? Горін хоче переконати, що відносини людей злочинного світу базуються на непідкупному почутті дружби. Дурниці! Омана! Яка там дружба, коли Павчині приятелі підуть на есе: обман, шантаж, підкуп, навіть вбивство, якщо треба буде рятувати власну шкіру. І Дмитро перебив Горіна:

– Даремно стараєшся, Павлику. Каші ми з тобою все одно не зваримо.

– Як хочеш, – презирливо плюнув крізь зуби Горін. – Тільки потім пошкодуєш. Треба бути дурнем, щоб відмовитися од такого куша. Зрозумій, чемодан годинників дістанеться на двох, плюс дещо з коштовностей. Ех, ти!

І Павка заматюкався.

– Якщо ти заради старої дружби справді хочеш мені допомогти, – сказав Дмитро, – я не відмовлюсь. Позич три-чотири сотні хоча б на місяць. Буду дуже вдячний.

– Старцям не даю.

– А я не прошу дарувати. Позич…

– Свого банку в Одесі ще не відкрив.

– Зрозумів. Дурний, що звернувся до такого жмота, – ображено мовив Чилікін.

Горін голосно розсміявся.

– Тебе, Дімко, розіграти – раз плюнути. Яким був, таким і залишився, – по-дружньому промовив він. І, витягши з кишені пачку грошей, відрахував з них тисячу карбованців.

– На, одержуй від рижого жмота. Може, й сам колись виручиш мене. Віддавати не треба. Все одно вони не мої…

В цьому жесті Дмитро знову впізнав колишнього близького йому Павку, яким той був в часи їхніх зустрічей за великим ариком, на околиці пекучого Ашхабада. Він взяв протягнуті йому гроші, хоч вони й пекли пальці. Коли Патефончик всунув йому на пірсі свої преміальні, їх брати було набагато легше…