Текст книги "Знайти і затримати"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Ми вийшли надвір. Пазов раптом спинився, і я ледве не штовхнув його в спину.

– Значить, – Філон і Шакула поміняли взуття, – сказав Яків.

– І, напевне, сіли на попутну машину, – додав я.

– Можливо. Але їм доведеться десь зійти напівдорозі, щоб не проїздити через пост ДАІ.

– Хто зна. Мені здається, вони не здогадаються, що ми вже натрапили на їхній слід, – зауважив я.

– А подія на галявині? – нагадав Пазов. – Злочинці тепер не впевнені, що Марина, Клава чи Юрій мовчатимуть.

Була можливість прочесати ділянку лісу. Й навколишні села. Проте вирішили з цим не поспішати, щоб не тривожити передчасно населення. Ми сіли в машину. Бунчук простяг мені аркушик з блокнота.

– Я записав, передали по рації, – пояснив. – Може, ви встигнете. Всі вулиці виходять до лиману. З них ніхто не давав оголошення про продаж будинку.

На аркушику п'ять прізвищ з адресами:

1. Головач Федір Павлович, пров. Фрунзе, 48.

2. Агненко Василь Сидорович, вул. Горького, 17.

3. Савлук Клим Захарович, вул. Продольна, 146.

4. Ободянський Марко Борисович, пров. Богуна, 22.

5. Литвинов Семен Іванович, вул. Садова, 91.

П'ять власників «Волг», одібраних для перевірки. А скільки їх одсіяли Махов і Скорич? Я уявив, як вони прискіпливо вдивлялись у кожну фотокартку, зважували усі «за» і «проти». Адже; коли отримували права, навряд щоб користувались окулярами. Одначе відтоді збігло немало літ. Хто ж із п'ятьох спільник чи просто знайомий Чмиха?

– Поїхали, Миколо, – одірвав погляд від аркушика.

Я побачив у дверях вокзалу огрядну постать начальника станції. Ото, мабуть, здивований, що ми знову тут. «Газик» зробив півколо і виїхав на шлях до міста. Автоматичний шлагбаум, колія… Я втупився в аркушик: Агненко, Головач, Савлук, Ободянський, Литвинов. Хто з них? Намагався прикинути, мовби заглянути за літери, кудись углиб, щоб пізнати кожного, з'ясувати їхню причетність до злочину й зупинитися на одному. Тільки на одному. Хто з них?

А чи власник будинку, який збирався купити Ричко, і той, з яким товаришував Чмих, одна і та ж людина? Сумнівно, щоб порядний чоловік мав товариські стосунки з Цибухом. Дуже сумнівно. Звідси висновок: або спільник, або… Шакула бовкнув дурницю, щоб заспокоїти Філона. І чому мені раніше це не спало на думку?

– Микола, ти знаєш, де ці вулиці? – запитав я.

– Так точно, – не без гордощів відповів сержант. – Усі в різних районах міста.

Бунчук чекав вказівки, куди їхати, щоб заздалегідь вибрати короткий шлях. З кого ж розпочати?

– Ну, Якове, то до кого?

Він знизав плечима.

– А яблука? Пам'ятаєш, прізвище домовласника наче сорт яблук, – нагадав йому.

– Наче яблука… Головач, Агненко, Савлук, Ободянський, Литвинов… Стривай! Савлук! Авжеж. Тільки підставити літеру «б» замість «в» – і саблук. Савлук – саблук. Точно – він, вулиця Продольна. Значить, до Савлука, Арсене, – без ентузіазму сказав.

Він позаздрив моїй здогадці.

– Правильно, – задоволено мовив я. – Давай, Миколо, на Продольну, будинок 146.

Марина весь час мовчала. У мене ворухнулася до неї жалість, бо зазнала дівчина болісного розчарування. Максим їй подобався, а показав себе підлим страхополохом. Погано, що розчарувалася, тільки розпочавши життя. Коли надто вразлива, то довго на душі лежатиме тягар.

Ми вже здолали половину шляху до міста. На дорозі машин мало, і Микола витискав із старенького «газика» всі потужності. Я не стримував сержанта. У нашій роботі час – одна із складових частин успіху. Праворуч мигтіли дерева лісу, ліворуч – лісосмуга, за якою виднілося скошене поле, всіяне купами соломи. Міркував, що в поле злочинці не подадуться – сховок ненадійний. Вони схочуть якнайдалі відійти від місця події.

Над асфальтом тремтіло прозоро-блакитне, ледь помітне, марево. Стояла давка задуха, яку не освіжав гарячий вітер, що задував у кабіну. Я заздрісно подумав про пляж, прохолодні, ласкаві хвилі лиману. До того ж хотілося їсти: ті кілька пиріжків не погамували голоду, а з'їдене яблуко ще дужче його загострило. І хто зна, коли доведеться перекусити.

Попереду хтось ішов. «Голосував», проте нехотя, ніби йому було важко зводити руку. Ступав непевно, мов по хисткій кладці, аж його заносило з узбіччя на дорогу, і машини обминали подорожнього.

– П'яне, чи що? – буркнув Бунчук. – Набратись у спеку…

Ми наближались до нього. Назустріч мчав самоскид. Микола збавив швидкість, щоб пропустити його і об'їхати хлопчину. За інших обставин ми б зупинились і забрали юного любителя спиртного. Мабуть, висадили розгнівані пасажири з автобуса. Поки добереться додому, то й зовсім протверезіє.

Порівнялися з ним. Я лише мигцем побачив хлопчину: босоніж, зі збитими в кров ногами, теніска подерта… У мене майнула підозра, і не встиг я зупинити водія, як Марина вражено скрикнула:

– Юра! Юра!.. – і вчепилася, засмикала ручку дверцят.

Одразу збагнув: на дорозі Юрій Коренюк. «Газик» ще не спинився, а Марина вже вистрибнула з кабіни й побігла до Юрка, який брів наче сновида, знеможений, обірваний. Дівчина вклякла перед ним, заломила руки у відчаї й мовчки дивилася. Юнак теж стояв і короткозоро мружився на неї, ніяк не впізнаючи.

– Юро! Живий!.. – Марина наважилась: несміливо підійшла й прихилилася до нього.

Коренюк закліпав, і його змучене, бліде обличчя проясніло, засяяло тихою радістю.

– Марино… – Він зробив порух правою рукою – вона лише сіпнулася і безсило повисла, перев'язана заплямованою кров'ю косинкою. – Як ти тут?.. А їх зловили?

– Пробач, Юра, пробач… – белькотіла дівчина. – Ми… я… наче очманіли від страху.

– Ах, не треба про те, не треба, – стомлено попросив хлопець.

Дівчина знітилась.

– Ти ні в чому не винна. То все вони… Їх уже зловили?

– Ні, але міліція знає, шукають, – Марина провела обережно пучками пальців по подряпинах на його лиці.

– Ти заявила? – запитав Юрій.

Марина, зніяковівши, промовчала. Втупилась у його збиті, запилюжені ноги.

– Хто це з тобою? – мружився Юрій на нас, недобачаючи.

– Лейтенант Пазов, – відрекомендувався Яків і показав на мене: – Інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ти себе почуваєш? Може, в лікарню?..

– В лікарню – ні. Хочеться пити, – Юрій облизав шерхлі губи й натужно ковтнув.

– Тоді потерпи, хлопче, – я уважно глянув на його поранену руку, пов'язку і відзначив, що вона присохла до рани, спинила кровотечу.

– Давай сядемо при дорозі, – запропонував йому.

Марина взяла Юрка за руку й не відпускала. Нас уже не цікавило, що відбулося на галявині. Про те ми дізналися від Жалинської. А от що трапилось після їх панічного від'їзду, вірніше втечі, коли залишили Коренюка наодинці з бандитами, треба було знати.

– Чому ти босий? – Яків із співчуттям дивився на хлопця.

– Шакула здер сандалі для Філона.

– Він же побіг з поляни, – я згадав розповідь Марини.

– Потім вернувся і здер, – Юрко поворушив пальцями.

– В який бік вони пішли? – запитав його про найсуттєвіше в даний момент.

– Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… – Юрій мимоволі доторкнувся до живота. – Коли встав – у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.

– А де твоя сумка, Юро?! – здивовано вигукнула Марина. – Загубив чи забув?

– Забрав Шакула.

О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову знищили прикмету. Але куди поділи кошик?

– Яка вона, сумка? Опиши її, – попросив Коренюка.

– Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, – не замислюючись, сказав Юрій. – З білою лямкою, щоб носити на плечі.

Мене ще цікавив Максим.

– Яке прізвище у Максима?

– Шойко.

– Ти з ним учився в одній школі?

– Еге, він у паралельному класі.

Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.

– Погано ти знав свого товариша, – зауважив Яків. – З таким у розвідку не підеш.

Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.

– Ви їх зловите? – примружився до мене підсліпувато.

– Обов'язково, Юро.

Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого – злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.

Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.

Я подивився на годинник – десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?

– Тринадцятий! Тринадцятий! – нас викликали по рації.

Я взяв мікрофон.

– Тринадцятий слухає.

– Запишіть адресу Цибуха Петра, – сказав черговий.

– Хвилину… – Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». – Давайте, товаришу майор.

– Вулиця Продольна, 142.

Я швидко занотував.

– Є, – доповів. – У вас ніяких новин?

– Левенець дала свідчення про події на галявині, -. повідомив черговий. – Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.

– Левенець? – я не второпав, про кого мова.

– Це Клава! Клава! – зраділо підказала Марина.

– Хай не турбується: Юрій з нами, – сказав черговому.

– Хм, Тринадцятий, я бачу, ви там не дрімаєте, – похвалив нас черговий.

– Іще одне: Шакула поклав гроші у спортивну, діжечкою сумку з чорної штучної замші.

– Угу… сумка… чорна… спортивна… – повторив майор. – Гаразд. З постів нічого втішного. Пошук триває. – І відключився.

– А Макс не з'явився у міліцію, – зазначив Юрій.

Його очі звузились, затуманились, і він став якимось млявим, обважнілим, наче поринув у сон. Очевидно, далося взнаки поранення й довге блукання лісом. Я дивувався з його завзяття, витривалості. Йому б не завадило відпочити. Проте відмовився, коли запропонували відвезти в лікарню. Молодчина.

Пазов дивився на адресу Цибуха-Чмиха. Я теж глянув і подумав, що спершу доведеться заскочити до нього. Нараз кинулась у вічі вулиця, на якій жив Савлук, і номер будинку – 140, а у Цибуха – 142 і та ж вулиця. Невже сусіди? Неймовірно! Втім, помилки не могло бути.

– Ти помітив? – запитав я Пазова.

– Авжеж, – відповів Яків.

Біля поста ДАІ ми побачили трьох інспекторів, і я швидко домовився з лейтенантом: хлопці спинять якусь легковушку і підкинуть Марину з Юрієм до міста.

– А коли ви їх покажете нам? – запитав Юрій, виходячи з машини.

– На очній ставці, потім – на суді, – відповів я.

Ми рушили.

– То куди тепер, Арсене Федоровичу? – спитав Бунчук.

– На Продольну.

– І Савлук на Продольній, – згадав сержант.

– Не тільки: вони з Цибухом сусіди, – додав Пазов.

– Овва! – здивувався Микола. – Банда, точно. Правда?

– Слідство покаже, – я не хотів робити передчасні висновки, хоча вони напрошувались самі й позбутися їх нелегко.

Насторожувало, що власник будинку і «Волги» – сусід Чмиха. А сусіди, звісно, спілкуються між собою. Принаймні знайомі. З'явилася можливість докладніше дізнатися у кожного з них про них же самих. Своєрідне взаємосвідчення. Припускав їхню причетність до пограбування з вбивством.

Особливу підозру викликав Цибух. Коли до сутінків не затримаємо злочинців, то хоч довідаємось про їх знайомих і спільників, у кого шукатимуть вони притулку, і там влаштуємо засідки.

Це теж неабищо.

Ми їхали передмістям, і Бунчук кидав погляди ліворуч. Я й собі глянув на будинки, але не помітив нічого незвичайного, хіба що… Ох і хитрий сержант! Націлювався на гастроном.

– Може, перекусимо? – запитав я Пазова.

– А чого ж?.. Зупиняйся, Миколо, – весело наказав йому Яків, беручись за ручку.

– Ліпше мені, – зупинив його Бунчук. – Я у формі, а вам без черги не дадуть.

Я поклав йому у нагрудну кишеню троячку.

– Візьми кефіру, ковбаси, батон, мінеральної води.

Сержант підтюпцем побіг до гастроному. Ми лише встигли перекинутись з Яковом кількома словами, як Микола уже вигулькнув на порозі гастроному з повною авоською. Я посунувся на місце водія.

– Ви чого?!.. – здивувався Бунчук.

– Спершу ти полуднуй, – сказав йому.

– Ну, ви даєте, товаришу капітан! – не без задоволення зауважив. – Я завжди вспію, а от ви…

– Розмови, сержанте! – удавано суворо припини я балачку.

Микола, посміхнувшись, шаснув у кабіну. Я нахильці випив, пляшку мінеральної води, аж після того завів «газик», і ми поїхали. Пазов і Бунчук смакували ковбасою, яка гостро, апетитно пахла часником.

Крутою вуличкою піднялися в центр. Звідси поїхали прямо до Жовтневого проспекту.

– Товаришу капітан, прошу до столу, – жартівливо запросив мене Бунчук ситим голосом.

Ми помінялися місцями. Повеселілий Микола щось замугикав собі під ніс. Я полуднував ковбасою з булкою. Водії, бачачи в оглядове люстерко за кермом міліціонера, звільняли нам шлях. Ми швидко дісталися в кінець проспекту. Зненацька заговорила рація.

– Тринадцятий, де ви зараз? – запитав черговий.

– В центрі міста, – доповів йому.

– Заберіть Махова з прокуратури і з ним на Продольну.

Я загорнув півбатона й шмат ковбаси у газету, поклав у скриньку, не знаючи, що вони мені невдовзі знадобляться зовсім за інших обставин. Співчутливо подумав, що, напевне, не вернеться на свою дільницю Загата. Мені було шкода лейтенанта. Втрата особистої зброї – надзвичайна подія, до того ж вона потрапила до рук злочинця. Загострилася ситуація, зросла небезпека для громадян. І як воно сталося?

Ось ми й на Продольній, забудованій одноповерховими будинками із садками. Крізь листя фруктових дерев деінде зблискувала вода, то виринав човен, що мов покоївся далеко серед листя. Я придивлявся до номерів будинків: 24, 26, 28… Ще неблизько.

Слідчий Махов мовчав. Вигляд у нього стомленої украй людини. Він справді добряче вимотався за день. Я, мабуть, теж не кращий, а злочинці ще не затримані, й не знати скільки часу триватиме розшук. Ми навіть не виявили їх місця перебування. І я позаздрив Пазову, якого підключили до групи спостереження за залізничним вокзалом. Його хоч не трясе й не дихає бензином.

110, 112, 114… Вже скоро. Бунчук перестав мугикати, У мене теж минуло кілька хвилин розслаблення, поки перебував у прокуратурі. Внутрішньо напружився, зосередився. Аби застати їх вдома. Більше сподівався на зустріч із Савлуком. Серед власників «Волг» рідко трапляються молоді, такі, як Цибух. Чмих, звичайно, не тримався домівки. А коли він спільник Шакули й Філона, то й поготів. Можливо, навпаки: готував алібі.

Нарешті, 134, 136…

– Зупинись! – наказав Бунчукові Махов.

Микола загальмував. Через два будинки – дім Цибуха, а через чотири – Савлука. Ми з Маховим вийшли з «газика». Я віддаля побачив обіч дороги білу вальковану хатину, криту жерстю. Біля прилавка купчилося кілька жінок із банками й каністрами. Здогадався, що то гасова лавка.

Поминули 138-й і 140-й будинки. Ось він – невеликий, в червоної цегли, з двома вікнами на вулицю, критий шифером. Паркан старий, давно не фарбований, подекуди виламані штахетини. Хвіртка трималася на чесному слові. Ми ступили на подвір'я. Махов постукав, за дверима – ні згуку. Гліб затарабанив дужче… Нікого. Коли ще так «пощастить» із Савлуком, ми зазнаємо гіркої невдачі й постане питання: де їх шукати?

Ми постояли прислухаючись. Ніде нічичирк.

– Що ж, підемо до Савлука, – вирішив Махов.

Паркан у Савлука двометровий, із струганих дощок, щільно припасованих одна до одної, ворота і хвіртка металеві. У хвіртці щілина поштової скриньки. Між яблунями сяяв дах із цинку. Добротні хата й хлів із силікатної цегли стояли близько від дороги, і тому подвір'я було невелике, заасфальтоване. Гаража ми не побачили. Двері на веранду, обвиту виноградом, відчинені. Ми увійшли в двір. Гліб постукав. Чекали. Махов нетерпляче покусував губу. Нарешті заскрипіли мостини, і двері до хати відчинились. Я не стримався, полегшено зітхнув і посміхнувся немолодій, невисокій, мов колобок, жінці в барвистому халаті. На руках вона тримала голубоокого сіамського кота. Жінка запитливо й водночас зраділо дивилася на нас.

– Ви до Клима Захаровича? – Голос у неї на диво тонкий і приємний.

– До нього, – підтвердив Гліб, відчуваючи її доброзичливість.

– А ми вас давно ждемо, – жінка поступилась і запросила нас: – Заходьте, прошу.

Нас чекали… Чудасія! Я ледве не знизав плечима. Нас явно вважали за когось іншого. Ми переступили поріг і пішли за жінкою до вітальні. Кімната обставлена скромно: телевізор, стіл з чотирма стільцями, сервант з простим посудом, один килим над тахтою, на якій лежала розгорнута книга. Мабуть, господиня читала. З вітальні двері ще до двох кімнат.

Ми сіли за стіл. Господарка – на тахті.

– Як доїхали?

– Нормально, – Махов з цікавістю дивився на неї повеселілими очима.

– Самі? – жінка ковзнула поглядом по наших руках.

– Нн… – трохи зам'явся Гліб. – Не сам – з товаришем.

Кіт стрибнув на підлогу, пройшов повз мене й подерся по гардині до карнизу, всівся на ньому й звідтіля стежив за нами. Савлукова любляче посварила його пальцем, приказуючи:

– У, мазунчик-муркотунчик… – нараз заметушилася. – Я зараз. Тільки переодягнусь і проведу вас.

– Куди? Хіба Клима Заха… – я вже звівся, передчуваючи знову невдачу.

– До Клима, до Клима, дорогі наші покупці, – пішла до другої кімнати.

– Хвилиночку! – зупинив її Гліб. – А де ж він?

– У гаражі. Я зараз…

Мене осінило: вона подумала, що ми від Ричка, його сини чи родичі!

– Ее… Пробачте, як вас?.. – запитав Махнов.

– Тетяна Михайлівна.

– Тетяно Михайлівно, не треба. Ми самі. Ви скажіть, як дійти до гаража.

– Звідси недалеко: праворуч по Заводській і під гаєм побачите гаражі. Наш п'ятий, – охоче пояснила, напевне, не дуже хотіла залишати домівку. – Незручно, звичайно, але на подвір'ї ніде поставити. Спочатку не думали, коли будувалися, про машину.

– Дякую вам, – вклонився їй Гліб.

– Хата наша майже нова. Та Клим уже показував вам, – згадала господиня.

А нам уже не сиділося. Таки пощастило: відразу вийшли на потрібного власника будинку й «Волги».

У коридорі мимохідь, наче між іншим, запитав:

– А Петра нема вдома?.

– Ви його знаєте? – здивувалася жінка.

– Трохи.

– Чула, як зранку бряжчав відрами. Десь тиняється, ледащо, – осудливо мовила. – А Клим казав, що ви майже однолітки. Завжди він щось наплутає.

– Ну як там? – нетерпляче запитав Бунчук.

– Натрапили на слід, – відповів я. – Ти знаєш, де гаражі по Заводській, під гаєм?

– Знаю.

У нас було кілька хвилин на оцінку отриманих відомостей. Закрався сумнів щодо причетності Савлука до вбивства Ричка. Тетяна Михайлівна не схожа на дружину злочинця. Хоча зовнішність іноді оманлива.

Ми вже мчали по Заводській. Ліворуч тяглися залізничні колії і вагони без тепловозів. Тут, майже на околиці міста, розташована сортувальна станція. На другому боці вулиці стояли п'ятиповерхові будинки. Далі виднівся дубовий гай, а за ним здіймалися корпуси якогось заводу. Стривай! То ж машинобудівний, на якому працювали батьки Руслана Табурчака.

Он і металеві гаражі – руді, зелені, сині, що вишикувались вздовж гаю. У деяких відчинені ворота, навпроти – «Победы», «Москвичи», «Волги», навіть одна чорна трофейна легковушка – чи «опель», чи «мерседес». П'ятий гараж теж відкритий.

– Зупинись, Миколо, скраю, – сказав сержантові Махов. – Щоб не муляти очей.

Перший і другий гаражі зачинені, у третьому з оглядової ями витикались голова в зеленому старому капелюсі і брудні руки, що порядкували під бежевою «Победою». Четвертий – на замку. П'ятий – біла «Волга М-21». Зовні машина мала пристойний вигляд. З-за правих дверцят визирали старі коричневі туфлі. Я здогадався, що Савлук лежав на передньому сидінні. Що він там робив? Спав?

Постукав пальцем по капоту. Туфлі заворушились, і в кабіні закректало, за склом з'явилося плече в картатій сорочці, потім чорний берет і нарешті повне обличчя з носом-картоплиною і великими сірими очима за скельцями окулярів. Спершу я подумав, що то брат Тетяни Михайлівни, до того вони були схожі.

– Клим Захарович? – для певності запитав Махов.

– Я.

– Нам треба з вами поговорити.

– Зачекайте, – Савлук завовтузився, вибираючись із машини.

Він ледь вищий за «Волгу», і такий же натоптуватий, як його дружина. Підсмикнув старі, замащені штани, витер ганчіркою куцопалі руки й підійшов до нас без всякого знічення й настороги. Махов простяг йому посвідчення.

– Вв… ви не помилилися? – розгублено дивився на нас. – Слідчий прокуратури…

– А це інспектор карного розшуку, – кивнув на мене Гліб.

Чи справді ні в чому не винен, чи вдало грав простачка?

– Напевне, ні, товаришу Савлук, не помилились, – я оглянувся, де б сісти.

Савлук запобігливо метнувся в глиб гаража й виніс три похідні розкладні стільчики. Ми сіли напроти нього. Власник дістав цигарки, закурив. Гліб дав час йому оговтатись.

– Справа надто серйозна, Климе Захаровичу, – попередив його. – Отож надіємось на вашу відвертість і допомогу. Зважте, що нам дещо відомо.

– Але ж я… Я нічого не знаю, – затремтів його голос.

– Кого ви сьогодні чекали?

– Покупця з Казанівки. Домовилися ще у неділю, проте він…

– О котрій годині повинні були зустрітись? – перебив його Гліб. – Де?

– На автобусній о 12.30.

– Чому не зустріли?

– Щось сталося з машиною: ніяк не заводиться, – знічено відповів.

– На скількох тисячах зійшлися?

Савлук завагався, втупився у кінчик «Шахтарської»…

– За п'ятдесят вісім тисяч, – тихо вимовив.

– З ким мав приїхати покупець?

– У неділю був сам. Не казав, – Клим Захарович потер спітнілий лоб, і на ньому залишилися масні чорні риски від брудних пальців.

Ми підійшли до головного. Щоб Савлук трохи заспокоївся, слідчий поміняв тему розмови.

– Ви зараз на пенсії?

– Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.

– А навіщо продаєте хату?

– Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, – Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: – Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.

Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.

Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?

Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.

– Чому? – і гостро подивився на Савлука. – Ричка пограбували і вбили на вокзалі.

– Вбили Терентія?! – скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.

– Вбили після дванадцятої години, – говорив далі Гліб. – Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.

Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.

– Ось чого ви приїхали, – гірко сказав. – Але ж я нічого…

– Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?

Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…

– Ніби ніхто з чужих, – спроквола мовив. – Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.

Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.

– А цього ви ніде не бачили?

Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.

– Ні, не бачив, – повернув мені фото.

– Гаразд, – Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: – Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?

– А потім… – Пенсіонер знову закурив. – Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.

– Втрьох?! – Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. – Хто ж третій?

– Авжеж: я, Ричко і Петро, – буденно уточнив.

– Який Петро?

– Ну, наш сусід.

– Цибух?

– Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.

Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?

– Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? – схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.

– Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… – Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. – І давно ви з ним товаришуєте?

– Як тільки побудувались. Усе ж сусіди, а Петро іноді допомагає мені в городі, біля машини, – пояснив. – Хлопець він непоганий. Правда, любить хильнути і поклеїти дурня..

– Виходить, він чув вашу розмову з Ричком у машині?

– Звичайно. Ні, не вірю, щоб він Терентія… Хай навіть і судимий, а не вірю.

– Ну, не він, а можливо… – Я замовк від застережливого погляду Махова.

– А що сталося з «Волгою»? – запитав Гліб. – Коли вона зіпсувалася?

– Сьогодні.

– Хм… А вчора Цибух до вас не навідувався?

– Під вечір. Я саме чистив свіч… – Савлук затнувся й злякано вилупив очі. – Ні, ні, не Петро… І коли він встиг щось у ній зіпсувати?

– Це, Климе Захаровичу, встановить експертиза, – зауважив Гліб. – Ви більше нічого не робіть коло машини.

Несподівано перед гаражем з'явився кучматий, середнього зросту, хлопець у тільнику з рукавами, в штанях невизначеного кольору і сандалях на босу ногу. Він тримав у руці пляшку вина, білого міцного, або у просторіччі – «біоміцину». Його каштанові очі весело блищали. Наче знайомий, ніби десь… Чмих! Він!

– Захаровичу, чого засумували? – бадьоро заговорив Цибух і поплескав по пляшці. – Давайте штакани. Зараз хильнемо по грамульці – і закучерявиться світ.

Савлук мовчав. Петро зайшов до гаража, зиркнув на Махова, потім на мене.

– Слухай, кореш, де я тебе бачив? – дивився на мене, почухав кудлату голову, почмихав носом. – А, ти сидів у Іллюшки. Теж у нього на гачку? Ну, то дрібниця. Давайте роздушимо банку за знайомство.

Цибух балакучий, збуджений. Я звівся і став у воротях, перекрив йому про всяк випадок шлях до втечі.

– Помовч, Петре, помовч, – скривився Савлук і недбало махнув рукою. – Ет!

– Чого мовчати, Захаровичу? – світив очима.

– Сідай, – Махов кивнув на звільнений стільчик.

– А штакани? – не вгавав Цибух і сів, поставив між ногами пляшку.

– Тобі привіт від Шакули і Філона, – сказав я.

– Ідуть вони… – Чмих вилаявся і засміявсь. – Обдерли ми їх з Коцюбою до нитки. А де ти зрізався з ними?

– Коли, ж це ви їх так обчистили? – запитав Гліб.

– Вчора, кореш, вчора, – Цибух поплескав себе по кишені.

– Тепер тиждень заправлятимуся біоміцином. О!

Нічого, не підозрюючи, він вибовкнув важливі факти. Тепер залишалося з'ясувати, як Шакула і Філон дізналися про Ричка і його другий приїзд у місто. Власне, ми здогадувалися, хто їм розповів про грошовитого дядька. От лише – випадково чи навмисне? Від того залежала доля Цибуха.

Чмих, мабуть, знав адреси, куди могли з'явитися Шакула і Філон, якщо проникнуть у місто. На нас стривожено позирав Савлук. Я ступив до Цибуха й поклав йому на плече руку, притис до стільчика.

– Ну, облиш… – заворушився той. – Давай, штакани.

– Петре, це ж товариші з прокуратури! – не витримав і вигукнув Савлук.

Цибух сіпнувся, щоб встати, й затих. Я відкотив ногою подалі пляшку з вином.

– Де ти зустрівся з Шакулою і Філоном?

– Я не сука, начальнику, своїх не продаю! – верескнув Чмих.

– Так, не продаєш… – Гліб спокійно продовжив: – Значить, це ти з ними сьогодні вбив на автовокзалі Ричка. Ти?

– Якого Ричка? Якого? – зблід Цибух. – Ти мені, начальнику, не чіпляй на вуха лапшу.

– Вбили Терентія, що хотів купити в мене хату, – з відчаєм мовив Савлук.

– Терентія?! – витріщився Чмих. – Того дядька, що вчора з вами їхав, і мав сьогодні…

– Того, – підтвердив я.

– Ну, то як? Ти їх намовив, і Шакула підколов Загату, – допитувався Махов.

– Шакула Загату… – не зовсім усвідомлюючи, про що йдеться, повторив Петро. – Іллю… – І раптом з розпачем: – Не я! Не я! – рвонув тільник на грудях, зацокотів зубами.

– А хто? Ти з ними грав у карти, розмовляв, ти і підказав їм, – заперечив Гліб Цибуху. – Це засвідчать вони.

– Ні, ні, клянусь… – захлинався від хвилювання. – Я тільки так, між іншим сказав…

Він зацьковано, безпорадно поглядав то на нас, то на Савлука, зрозумівши, що вскочив у добрячу халепу. Мабуть, справді Чмих не причетний до вбивства, але мимоволі посприяв йому, розповівши Шакулі й Філону про Ричка.

– Заспокойся і розповідай, як усе сталося, – наказав йому Махов.

– Що я наробив? Хто мені повірить? – Чмих обхопив голову руками. – Я зустрівся з ними коло гастроному. Вони бачили, як я вилазив з «Волги», бачили Клима Захаровича і того Ричка. В гастрономі набрали горілки, пива й пішли до Коцюби. Випили, почали в очко… – облизав пошерхлі губи. – Коцюба махлював, і Шакула з Філоном програвали, але комизились, чванились, що мають багато грошей. Я не витерпів і кинув, що копійка це, а не гроші, от один дядько натовк у панчоху… Я ж не знав, начальнику, не думав, що вони рішаться на таке.

– Далі?

– Філон не звернув уваги, а Шакула потроху, непомітно почав мене випитувати. Я ж не знав, не думав…

– А хто посвідчить: Шакула і Філон? – Слідчий дивився на Петра.

– Вони мене потягнуть за собою… – захитався на стільчику Цибух. – Потягнуть… Пропав я, пропав…

Його теревені за чаркою і картами привели до злочину.

– Може, Коцюба підтвердить? – кинув я йому рятівне коло.

– Іван? Продасть він мене теж, – безнадійно мовив.

Цибух потрапив у скрутне становище. Коли не буде свідків, суд вважатиме його причетним до вбивства з метою пограбування: Хоч і не викликав Чмих у мене симпатії, але стало шкода його.

– А раніше ти з ними зустрічався? – доброзичливо, без ноток офіційності, запитав Махов.

– Вранці, біля пивної бочки. Коцюба і познайомив нас.

– А де тебе вчора бачив Загата?

– Не знаю.

– Коцюба сидів із Шакулою?

– Ні, Шакулі хтось дав Іванову адресу.

– Да, Петре, важко тобі доведеться, – підсумував слідчий.

– Влип, ох і влип… – забриніли сльози в голосі Цибуха. – Вдруге мати не витримає.

– Завжди ви надто пізно згадуєте матір, – зауважив я.

– Товариші, а я? – встряв у розмову Савлук. – Я можу посвідчити.

– Про що, Климе Захаровичу? Ви ж не були у Коцюби, – заперечив я.

– Н-да… – розчаровано протяг пенсіонер.

– Збирайтеся, поїдемо до Коцюби, – звівся Махов.

Савлук пішов за машину, почав перевдягатись. Петро, засмучений, аж посірілий, продовжував сидіти на стільчику. Я підняв пляшку й поставив її на поличку. Не раз стикався із такими хлопцями. По-різному вони поводились у подібних ситуаціях, але єднало їх одне: нікому не хотілося знову отримувати строк. Оголювалася справжня суть кожного, людська суть. І Цибух не виняток.

– Я готовий, – сказав Савлук. – Зараз виведу машину,

– Не треба, у нас свій транспорт, – і я звернувся до Чмиха. – Вставай, Петре, і тільки без фокусів.