Текст книги "Знайти і затримати"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Цибух подивився на мене безтямними очима, мабуть зреагував лише на своє ім'я, і все інше до нього не дійшло. Я доторкнувся до його плеча.

– Ходімо, – повторив.

Він важко звівся і, непевно ступаючи, вийшов з гаража. Дарма я його попереджав: приголомшений підозрою, він став безвільним і байдужим. У такому стані не тікають. Савлук замкнув гараж на три замки, і ми рушили до «газика». Я здогадувався, чому Клим Захарович товаришував з Цибухом. Те, що він допомагав йому біля машини і на городі, – то дрібниця. Пенсіонера тягнуло до хлопця, бо він втратив сина. Може, Петро чимось нагадував його. Он як стурбовано старий зазирав йому в обличчя…

Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.

– Де живе Коцюба? – запитав у Чмиха.

– На Водопої, вулиця Продольна, 152.

– На Продольній? – здивувався Клим Захарович. – Але такого прізвища я не чув.

– Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він – Хоменко, – пояснив Петро.

– А, Хоменко, отой волоцюга, – розчаровано протяг пенсіонер.

Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, – не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне – натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.

Цибух щось шепотів. Я прислухався.

– Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…

– Я тебе влаштую, Петре, влаштую… – казав Савлук. – Тільки візьмися за розум.

– Аби пронесло, аби… – наче молився Цибух, заплющившись.

Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства – не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.

Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там – Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…

Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:

– Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.

Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.

– Що, Окурок, хочеш жерти? – погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.

Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері – і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.

Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, – старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.

Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі – бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку – лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.

– Коцюба? – запитав Махов у Цибуха, кивнувши на ліжко.

– Він.

– Буди.

У дряблочолого надимались і опадали давно не голені щоки – випухкуючи повітря, немов чахкав паровоз, випускаючи пару. І щоразу злітала й опускалась йому на віко, наче прив'язана, набридлива зелена муха. Петро дав по носі щигля Коцюбі, але той лише покрутив головою. Тоді Цибух затрусив його, приказуючи:

– Вставай, Іване, вставай… Прокинься, бовдуре…

У Коцюби безвільно, ніби в неживого, метлялася голова, він белькотів, стогнав, а не прокидався.

– От набрався! – обурювався Цибух. – Як жаба мулу… Вліпити йому мордача!

– Стривай, – я зупинив його. – Климе Захаровичу, сходіть до «газика», і нехай сержант принесе нашатирного спирту. Він в аптечці. А самі залишайтеся коло машини.

Савлук вибіг з кімнати. Петро сів на розхитаний стілець з ошматтям засохлого болота на поперечках.

– Слухай, Петре, Шакула знає твою адресу? – запитав я.

– Ні, я не казав.

– А Коцюба?

– Може, й ляпнув, – лиховісно глянув на ліжко. – Яка тут гидь…

– Хіба раніше не бачив?

– Я завжди приходив сюди під кайфом.

– Про що говорили Філон і Шакула? Не називали кличок, малин?

– Вони програвали… – Цибух почухав під пахвою. – Мололи про Сибір, як там «гастролювали». Збиралися махнути в Ялту.

Я подумав, що слідчому ще доведеться добряче нагріти чуба з ними, щоб дізнатись, у яких містах побували грабіжники. Безперечно, там вони теж не сиділи склавши руки. Нам, в першу чергу, треба з'ясувати, куди і до кого могли податися Філон і Шакула, якщо з'являться в місті, щоб влаштувати їм засідки. До Коцюби – безсумнівно: і житло на околиці, і двері з вулиці, і сусіди звикли, що у нього збираються компанії.

Загупали кроки, і до кімнати увійшов Бунчук, оглянувся, на його обличчі відбилася відраза. Мишастий кіт шаснув у нішу за плитою.

– Фуу, ну й хлів… – зморщив лице Микола, підступив до ліжка. – Симпатичний дядько. Це йому на похмілля? – показав пляшечку з нашатирним спиртом.

– Йому. Почастуй, а то до ранку спатиме, – сказав Махов.

– Зараз продере до п'ят, – і підставив пляшечку до Коцюбиного носа.

Той втягнув повітря, раз, вдруге і захлинувся, закашлявся, закрутив головою й розплющився. Микола взяв його за сорочку на грудях і звів. Коцюба лупав червоними, підпухлими очима й нічого не розумів. Бунчук знову ткнув йому під ніс пляшечку, сховану в кулаці. Іван вдихнув нашатиря, аж його пронизав дрож і закапали сльози. Погляд його став осмисленим – до нього поверталася свідомість. Важко глянув на кожного з нас і втупився у сержанта.

– Хм… – промимрив презирливо. – Ти чого тут?

– Заговорив. Ще дати понюхати? – Бунчук простяг руку, й Коцюба злякано відсахнувся, вдарився головою об стіну й остаточно прочумався.

– Ну що, Хоменко, будемо говорити? – запитав його Махов.

Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника – жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди – ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.

Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.

– Ти хто такий? – глухо поцікавився.

– Слідчий прокуратури Махов і інспектор карного розшуку капітан Загайгора.

– Овва, давно не бачилися, – насмішкувато прорік. – І чого пожалували?

– Чи має Шакула в місті знайомих, окрім вас обох?

– А, Шакула… – пожвавішав. – Він зараз на мілині. Здатний на все.

– Ти скажи, Іване, про хавіри, де він може ховатись, – встряв Цибух.

– На, викуси! – скрутив йому Коцюба дулю й хрипло засміявся.

– Дурень ти! – скипів Петро й метнувся до нього, вхопив за плечі, затермосив, аж у того заметлялася голова. – Ти знаєш, чим пахне? Знаєш? Строком на всю катушку! Кажи, йолопе!

– Сядь, хлопче, сядь… – Бунчук одірвав Цибуха від Коцюби, підштовхнув до стільця.

Коцюба очманіло вирячив очі.

– Яким строком? – пробелькотів. – Ми ж тільки в карти… Прокинувся опівдні – а їх лизя злизала. Ти що, начальнику? – злякано дивився на Махова.

– Давайте адреси, до кого вони можуть піти, – не давав йому оговтатися Гліб.

– У Шакули тут нікого… – нервово почухав за пазухою. – Вони прямо з поїзда і до мене. Може, у Філона?

Про Філона, подумав я, розповість Клава Левенець. І про всяк випадок варто поцікавитися його колишніми зв'язками.

– Сержанте, виведіть Цибуха надвір, – розпорядився слідчий.

Почекав, поки вони вийшли, і запитав Коцюбу:

– Про які гроші говорив Шакулі Петро?

– Про гроші?! – звів вигорілі брови Коцюба. – Не чув. Їй-бо, не чув.

– Ви не поспішайте.

Іван чухав груди й супився, згадуючи…

– Ніби щось таке варнякав, – нарешті невпевнено сказав. – Але я не прислухався – стежив за картами.

– А Цибух і Шакула не залишалися наодинці?

– Ні, – заперечив Коцюба. – От Філон і Шакула вискакували надвір.

– Коли?

– Десь посеред гри.

Це після того, як Петро розпатякав про Ричка. Вибігали поділитися враженнями.

– Взувайся і поїхали, – сказав Коцюбі Махов.

– Куди? – сторопів Іван. – Чого? Я ж тільки в карти…

– Дасте показання про Філона і Шакулу.

Надворі на повні груди вдихнув повітря. Коцюба не замкнув кімнати. Справді, ні до чого: там нема що красти. На денному світлі вигляд у нього ще більш непривабливий: лице дрябле, побабчене, мов печене яблуко, волосся позлипалося, одяг висів, наче на жердині, й Коцюба щоразу підсмикував штани.

– Скільки вам років? – запитав його.

– Тридцять один.

Ми з Глібом здивовано перезирнулися. Майже наш ровесник. Це ж як треба жити, щоб так виснажити себе? Мені аж закортіло подивитися в дзеркало. Напевне, від страху, щоб часом самому через кілька років не зрівнятися з Коцюбою. Чудний: я ж не алкоголік і не картяр, нормально жив, правда, з перевантаженнями, як пілот, – і фізичними, і душевними.

Жінки, що стояли біля гасової крамниці, поглядали на нас, затримували свої погляди на Коцюбі й Цибуху, і в їхніх очах ні жалю, ні смутку. Коли проходили мимо них, почув:

– Слава богу, забрали…

Махов відпустив Клима Захаровича додому. Ми з Глібом сіли на заднє сидіння «газика», з боків обох свідків. Не хотіли ризикувати.

Сонце вже перетнуло зеніт і хилилося до обрію. Незабаром, через кілька годин, спадуть на землю вечорові сутінки, і попереду довге чекання у коротку літню ніч. Чи вдасться до темряви знайти і затримати грабіжників?

Вкотре питав себе: куди вони могли податися з галявини? Або тікали далі від міста, або навпаки – спробують проникнути у нього. Десь зачаїлися поблизу. Втім, для Шакули то не вихід із становища. Філон йому вже не потрібний. У цьому випадку почне діяти їх вовчий закон: позбутися спільника й заволодіти грішми. Філон – приречений. Невже не розумів? Мені зробилося тоскно й незатишно від безсилля.

Універмаг. Біля нього повернули на вулицю Шевченка, і наш «газик» упірнув під густі крони каштанів. Микола заїхав у двір відділу. Я глянув на вікно майора Скорича. Відчинене. Отож, Дмитро Юхимович у себе. Цибуха й Хоменка помістили в слідчий ізолятор. Ми постояли з Глібом кілька хвилин надворі, щоб хоч трохи позбутися бензинового духу, яким просякли.

Махов пішов до підполковника Ольхового, а я забіг до майора. Він сидів за столом і писав.

Я з великим задоволенням сів на диван.

– Стомився? – співчутливо запитав майор.

– Свідки мигтять, наче кадри в кіно, – признався, на мить заплющуючись.

– Да, багатенько їх уже набралось, – посміхнувся Скорич, і в його руках, мов у фокусника, з'явились термос і паперовий згорток. – Ти хоч перекусив?

– З Пазовим і Миколою пожували булки з ковбасою. – Мені втішно від його піклування.

Майор сів поруч, подав термос і згорток.

– Ну то ще підкріпись, бо до ранку далеко, – сказав.

Я не відмовився, щоб не образити Дмитра Юхимовича.

У термосі – какао, вкусив бутерброд з маслом і голландським сиром… Розповів майору про розмови із свідками, що ми відразу натрапили на власника будинку, якого збирався купити Ричко. Як завжди, Скорич уважно слухав, опустивши довгі, густі вії, і наче задрімав. Я закрутив термос, поставив на стіл, подякував, витягнув ноги й блаженствував на дивані.

– Між іншим, Арсене, я добре знаю Шакулу, – заговорив майор. – Він «герой» моєї останньої справи, коли я служив у Кавунівці. При затриманні Дрига чинив шалений опір.

– Швидше б зустрітися з ним, – сказав я.

– Намалюй план місцевості, – попросив Скорич. – Помізкуємо, куди він міг податись.

Я сів за приставний столик, взяв чистий аркуш і заходився креслити. Спершу наніс залізницю; потім – соняшникове поле, ліс, де позначив галявину, далі дорогу на Снігурі й до міста, за нею – лісосмугу і скошений лан з копичками соломи, тваринницькі ферми колгоспу «Партизан». Визначив приблизну віддаль од насипу до землянки і від неї до дороги. Намалював місце, де знайшли пораненого Загату. Глянув на ескіз – ніби все.

Скорич хвилин п'ять мовчки вивчав схему. Потім додав кружечків – населені пункти, і від них до галявини проставив кілометри.

– То куди, Арсене? – запитав.

– У лісі не залишаться, – я не поспішав із своїми припущеннями. – Ліс можна прочесати.

– Вірно, – Дмитро Юхимович підморгнув мені.

– Ми їх чекаємо на дорозі, а вони – у протилежний бік: через насип і соняшники, – не дуже впевнено виклав свою версію.

– Гм, соняшники… – повторив майор. – Заманливо й ніби логічно. А ти куди пішов би? Дрига не дурний, ні.

Куди б я пішов?.. Вже думав над цим. Подивився на план. Звичайно, Шакула хитрий, і він зробить навпаки. Людину тягне до житла. І якщо вбивця здогадується, де ми хочемо його шукати, він туди не піде. Отож, у нього єдиний вихід: перейти дорогу на Снігурі й зачаїтися десь поблизу села Тарасівки. Там магазини, садки і можна за відповідну платню польовими дорогами, які не контролювалися, вислизнути на машині з області. Без Філона. Він – приречений.

– Я пішов би, Дмитре Юхимовичу, до Тарасівки.

– О! – майор зраділо підняв палець. – І я теж. Коли звечоріє, рушимо в село, обстежимо околиці.

– Стемніє – вилізе зі схованки, – підтвердив я.

– Що вирішив Махов? – поцікавився Скорич, та я не встиг відповісти, як задзвонив телефон, і Дмитро Юхимович узяв трубку. – Слухаю. Так. Він у мене. Угу… угу… Хай зачекає нас. Ми зараз приїдемо.

– На посту ДАІ зупинили ЗІЛ для перевірки. Шофер сказав, що десь о третій годині бачив, як дорогу переходило двоє хлопців, – повідомив Скорич.

– На якій дорозі? В якому місці? – я схопився, стримуючи хвилювання.

– На Снігурі. Шофер покаже, – майор теж встав. – Я з вами.

– Треба взяти Кузьменка з Букетом, – запропонував я.

Ми швидко зібралися.

Майор сів з Бунчуком, а я, Махов і Кузьменко з Букетом позаду. Наш «газик» вискочив з подвір'я. Пес лежав у ногах і засапано дихав, висолопивши язик.

Мовчали. Напевне, від утоми й постійної напруги. «Газик» поглинав кілометри міських вулиць.

Ось і крутий спуск до мосту через гирло річки Степової… Гастроном, де годину тому Микола купував їжу… Вулиця, на якій жила Маринина тітка…

Звіддалік я побачив пост ДАІ, зелений ЗІЛ з причепом і патрульний «газик». Трохи далі – «Волга» і автобус, біля них два інспектори перевіряють пасажирів. На лавці сиділи третій інспектор і широкоплечий чоловік у кремовій тенісці. Шофер. Микола загальмував коло вантажівки. Ми вийшли з машини, підійшли до лавки. Інспектор, лейтенант, звівся й віддав честь.

– Це шофер Старинець. Він каже… – почав.

– Гаразд, лейтенанте, я сам з ним побалакаю, – Гліб глянув на водія, заохочуючи до розповіді.

– Після двох годин я їхав у колгосп «Партизан». І ось десь так на десятому кілометрі від поста ДАІ попереду помітив, що дорогу переходять двоє. Ніби з лісу вони йшли, бо прямували до лісосмуги, – шофер облизав губи, напевно хвилювався. – Зустрічних машин в той момент не було. Перейшли, і все. Я поїхав. Коли б знаття. Оце їхав назад – мені стоп. Перевірка. Я запитав, мовляв, кого шукаєте? Вони й сказали.

– Які ті двоє з себе?

– Один накульгував і мав за плечима чорну сумку.

Ми з Маховим перезирнулися.

– І все? Більше нічого не запам'ятали? – допитувався Гліб.

– Другий у синюватій сорочці.

Вони!

– Покажете місце?

Старинець трохи подумав:

– Покажу.

Ми кинулись до машини.

– Олексо, сідай коло Миколи! – наказав Скорич Кузьменку.

Бунчук витискав із «газика» всі його кінські сили. Хоч сонце ще стояло над лісом, але спека вже спадала.

Мелькнула грунтівка, що вела до тваринницьких ферм.

– Тут! Тут! – вигукнув Старинець.

Сержант різко загальмував, аж ми подалися вперед,

– Миколо, відправ товариша Старинця попутною машиною до поста ДАІ, – сказав Махов. – Хай їде додому.

Пес, тремтячи від збудження, ткнувся носом у траву й потягнув за собою Кузьменка. Скорич, Махов і я стояли на узбіччі й стежили за ними. Букет побіг вздовж лісосмуги до міста і через сто метрів заметушився, не знаючи, куди йти. Сліду не було. Тоді Кузьменко завернув його назад, і він помчав попід лісосмугою, припадаючи носом до землі. За кроків п'ятдесят від нас несподівано шарпнувся до дерев, і ми перемайнули через кювет.

– Олексо, стій! – приглушено крикнув Скорич. – Не забувай – у них зброя. Не поспішай.

Букет, стримуваний Кузьменком, повів нас у глиб лісосмуги. Ми насторожено просувалися вперед. У просвіті між молоденькими акаціями жовтіло поле, всіяне копицями соломи. Букет рвався туди. Ми зупинилися. Невже сховались у соломі, на відкритому місті? Я поповз до краю поля і, маскуючись за розложистим лопухом, почав оглядати стіжки.

Спокійно походжали ворони, визбируючи зерно. Нічого підозрілого. На дорозі до ферм маячили постать пастушка і його ряба корова з телятком. Стривай! Як же він проґавив Шакулу й Філона, коли вони виходили з лісу? Мабуть, слідкували за ним і вибрали вдалий момент. Прямо перед собою, за лопухом, у стерні, побачив глибокий, чіткий, слід. Обережно помацав його. Свіжий. Підповзли Махов, майор і Кузьменко. Я мовчки показав їм на слід. Гліб ствердно кивнув.

– В якій? – пошепки запитав.

– Не знаю.

Перша копиця метрів за двісті, а навскоси, праворуч, до шляху на ферми, друга, далі ще одна… Я налічив найближчих сімнадцять. У котрій з них?

– Пущу Букета, – сказав Кузьменко. – Що тут думати?

– Ти що, Олексо?! – Мені було шкода пса. – Застрелить або заріже.

– Так, слухайте мене, – заговорив Скорич. – Зліва направо кожному по шість копиць для стеження. Починайте.

Якщо вони в соломі, то недовго лежатимуть нерухомо. Однаково хтось заворушиться. І вони були певні, що за ними ніхто не стежить. Ех, коли б бінокль!.. У мене зажовтіло в очах від стерні…

Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.

– Ти бачив, Арсене?

– Угу.

– Де? Де? – збентежено запитав Кузьменко.

– Третя від грунтівки, – зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…

– Щось чорніє в соломі, – сказав Кузьменко.

– То волосся Філона, – уточнив я. – А синє – сорочка Дриги.

– Зараз візьмемо, голубчиків, – нетерпляче заворушився Олекса. – Га, товаришу майор?

Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів – не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?

– Слухайте: ви сідайте в «газик» – і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… – запропонував Кузьменко. – Він і не стямиться.

– Ні, Олексо, ні, – заперечив Махов. – У комусь та застрягне куля.

– Дійсно, це не вихід, – погодився я.

– Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… – не здавався кінолог.

– Так спалимо всю колгоспну солому, – відбувся жартом майор. – І на феєрверк збіжиться все село.

– Викликати бронетранспортер або танк, – подав нову ідею Олекса.

– Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, – розважливо мовив Дмитро Юхимович. – І без глядачів, з найменшим ризиком.

Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.

– Ти чого? – здивувався Гліб.

– Бачите ферми? – спитав. – Скоро вечірнє доїння.

– А, сховатися між коровами й підкрастися до них, – підхопив Кузьменко. – Непогано придумав. Я – за.

– Не те, Олексо, – охолодив його запал і виклав свій план.

Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.

– Значить, пастка на колесах… – сказав майор. – Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.

– Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.

– На жаль, нема, – сумно погодився Гліб.

– І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, – додав я. – Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.

– Шакула небезпечний при затриманні, – нагадав майор.

– Я все зважив і врахував.

Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.

– Займай позицію, Олексо, і спостерігай, – наказав майор. – Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни – сповіщай по рації. Дій!

– Ні пуху, Арсене, – серйозно побажав мені Олекса.

Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.

– Знайшли, Миколо, сидять у соломі, – повідомив йому.

– Нарешті! – широко посміхнувся сержант. – Тепер їм амба. А де Кузьменко?

– Слідкує, – відказав майор. – Спинишся біля поста ДАІ.

«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.

Махов і Скорич не докучали з розмовами – давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.

Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав:

– Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?

– Так точно!

– Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. – І до Бунчука: – В Тарасівку, Миколо.

В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.

– Четвертий слухає, – озвався черговий.

– Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.

– Допомоги не треба?

– Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.

– Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.

– К чорту, Четвертий, к чорту. – І майор поклав мікрофон.

Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.

– До гаражів, – підказав Скорич водієві.

У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні – Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!

Відразу за ставком – колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними – кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.

– Я зараз, – кинув Дмитро Юхимович, вилазячи з «газика».

Ось він з'явився на порозі з пелехатим, чорнявим, червонолицим чоловіком, що ледве не торкався головою лутки дверей.

– Беріть бортову, – прогув густим басом.

Майор подивився на мене.

– Ні, бортова не підходить, – сказав я. – А де молоковози?

– Уже на фермах, – здоровань розвів руками. – Так що радий би, але…

– А доїння вже скінчилося? – запитав Гліб.

– Тільки почалося.

– Поїхали, Дмитре Юхимовичу, – заквапився я. – Ще є шанс.

До нас втиснувся пелехатий, аж «газик» заскрипів і трохи перехнябився. У салоні відразу стало тісно.

– Вам, дядьку, треба в танку їздити, – боячись за машину, кинув Бунчук.

Механік посміхнувся, і в його спокійних, лагідних очах спалахнули лукаві іскорки.

– Я, хлопче, всю війну артилеристом відтарабанив.

– І який обслуговували калібр?

– Спочатку всілякі, а потім, від Сталінграда, давав фашистам джосу з двісті п'ятого, – не без гордості сказав.

– Ого! – з повагою вигукнув Микола. – Там снаряд як підсвинок!

– Добрячий підсвинок, – підтвердив задоволено механік. – А навіщо вам саме молоковоз?

– Він без кузова, – відповів я.

– Гм… – Пелехатий стенув плечима, нічого не зрозумівши.

Я не пояснив йому. Без молоковоза справа ускладнилася б. Невже зірветься так добре замислена операція?

І то завжди у нашій роботі має статися щось непередбачене, якась трудність, бодай її… Я важко зітхнув. Попереду забіліли довгі приміщення ферм. В загороді вибрикували, наче лошата, плямисті телята. Проїхали одну ферму, другу, і за нею я побачив жовтий молоковоз. Встигли! Мені відлягло від серця.

– Скорич взяв мікрофон.

– Двадцять перший, Двадцять перший…

– Двадцять перший слухає, – пролунав молодий голос.

– Де ви?

– На узбіччі, біля з'їзду на дорогу до ферм.

– Негайно сховайте машину в лісі. Кузьменко хай залишається в засідці. Подальші розпорядження – пізніше. Виконуйте!

Ми спинилися біля молоковоза й висипали з «газика». Махов відчинив дверцята молоковоза.

– Нема ключа запалювання, – і натис на кнопку звукового сигналу.

– Це вже Сашко коло Гані крутиться, – зазначив механік.

Заклично, тривожно розлігся гудок. Подумав, що, напевне, чути його Шакулі й Філону… З ферми вибіг рудоволосий хлопець. Він метнувся до молоковоза, але його перехопив здоровань.

– Давай ключа, скоро. Це з міліції, – ошелешив його.

– Але ж я… Навіщо? – вражено лупав круглими очима.

– Потім, Сашко, потім. Давай, – і простяг долоню.

Сашко неохоче поклав на неї ключ. Я взяв його й сів за кермо.

– Як машина? – запитав у Сашка.

– Нічого, бігає, – відповів затинаючись.

– Зніми внутрішні ручки з правих дверцят і праве оглядове дзеркало, – попросив його.

Хлопець дістав з-під сидіння викрутку й заходився відкручувати. Трохи повернув ліве люстерко, щоб у ньому міг бачити, що діється позаду машини, лише я. Здається, все. Ще раз оглянув кабіну. Ага, скринька. Відчинив її. Сигарети «Подільські», сірники, гайки, гвинтики…

– Миколо! – гукнув до Бунчука. – Принеси ту ковбасу і шмат батона!

Сержант кинувся виконувати вказівку, зрадівши, що й для нього знайшлася робота. Я поклав харчі в скриньку. Апетитно запахло ковбасою. Це б іще…

– У тебе нема самогонки? – запитав у Сашка. – Хоч би чвертку.

– Ні, я з собою не вожу. – Він підняв сидіння й поклав під нього ручки, люстерко й викрутку.

– Що, самогон? – перепитав механік. – А в Гаврила. Мотнись, Сашко, до нього.

Сашко зник на фермі. Я поклав руки на кермо. Й помітив, що вони тремтіли. А ніби був спокійним. Знав: хвилювання вляжеться, тільки виїду на грунтівку. Он і Сашко з пляшкою.

– Насилу… випросив… – відхекувався.

Я витягнув із шийки кукурудзяний корок, понюхав – у ніс вдарив гострий запах бурякової сивухи? Набрав у рот, трохи ковтнув, а решту виплюнув. Потім більше половини вилив із пляшки на землю. Сашко, механік і Бунчук не спускали з мене очей. Поклав пляшку в скриньку, закрив. Ось тепер усе. Завів машину.

– Пам'ятай, Арсене: Шакула небезпечний при затриманні. Пам'ятай, – сказав мені Дмитро Юхимович.

Я жодного разу не глянув на нього і Махова, поки готувався, та відчував на собі їхні погляди, прискіпливі, стурбовані. Авжеж, через хвилину-другу віч-на-віч з убивцею… Відпустив гальмо, й молоковоз рушив. Це вже майор, слідчий і сержант стежитимуть за мною з-за крайньої ферми.

Виїхав на дорогу. По обидва боки жовтіло стернею поле, мигтіли копиці. Сонце било прямо мені в очі, але я не опустив козирка. За молоковозом тягнувся довгий темно-сірий шлейф куряви. Вона довго трималася у повітрі й поволі осідала… Здогадувався, що за машиною слідкує Шакула. Щоб у нього не закралася ніяка підозра, на половині дороги загальмував, газонув, а потім зупинився, виліз, підняв капот, кілька хвилин буцім колупався у двигуні, й знову поїхав.

Наближалася третя копичка. Я крадькома зиркав на неї, поглядав на лісосмугу, де ховався Кузьменко з Букетом. Натиснув і відпустив акселератор, натиснув і відпустив… Проїхав копицю, в якій ховалися злочинці. Натиснув і відпустив…. Навмисне став подалі, ближче до лісосмуги. Вийшов з кабіни й підняв капот, вліз під нього, прислухаючись.

Наче з-під землі, біля правої підніжки з'явився присадкуватий молодик у синюватій лляній сорочці з мереживом на комірці, одутлий, мордатий, з русявим чубчиком над лобом. Поставив чорну спортивну сумку на приступку й дивився на мене крізь примружені вії. На його одязі остюки, у волоссі – солома. Шакула! Сам! Не витримав – клюнув.

Гра почалася.

– Звідки ти взявся?! – здивовано вигукнув я.

Він облизав губи й перевів подих. Я ковзнув по його постаті очима, намагаючись помітити, де у нього пістолет. Ні, не в кишені. Мабуть, під сорочкою, за паском.

– Там уже мене нема, – силувано посміхнувшись, розтяг тонкі губи. – Ти у місто?

– Еге, везу молочко.

– Підкинеш?

– А чого ж… Ось забарахлив карбюратор, – я посмикав дротик. – А ти не з Тарасівки? До когось приїздив?

– Скакав у гречку, – Шакула оглянувся.

– Це ж хто у нас така спритна?

– Є одна доярочка… Довелося в соломі ночувати, – обтріпав сорочку, штани. – Ну, ти скоро?

Добре, що не знався він на автомобілях і не вмів їздити, а то б… Що ж він зробив із Філоном? Невже вбив? Не чути було ні стогону, ні зойку… А він при силі. У відкриту, сам на сам, прийшлося б мені сутужно.

– Айн момент, – я хряснув капотом.

Шакула задоволено гмикнув, підхопив сумку і вмостився в кабіні. Я зачинив за ним дверцята. Хе, не помітив, що не було ручки! Я сів за кермо. Молоковоз шарпнувся, й назустріч помчав пухкий, курний шлях. Невже справді Дрига хоче в місто? Повинен же здогадуватись, що на посту ДАІ перевіряють пасажирів. Повинен. Стривай! Він навмисне сказав про місто, щоб не злякати мене. Точно.

– Фу… – Шакула полегшено зітхнув. – Люблю колеса. Як тебе звати?

– Федір, – назвав ім'я батька.

– А мене – Роня.

Я відчував його хвилювання й внутрішню напруженість. Він – мов тугий клубок відчайдушної рішучості, що може принести багато лиха.

– Чудно – Роня, – сказав я.

– Ну, Мирон, а для близьких знайомих – Роня, – пояснив Дрига.

Роня… Очевидно, так у дитинстві називала його мати або дівчина. Звичайно, не відразу з Роні він став Шакулою. Не відразу. У сім'ї не без виродка.