Текст книги "Знайти і затримати"
Автор книги: Віктор Тимчук
Жанр:
Полицейские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)
– Хто просив?
– Той міліціонер. Високий, худий, молоденький, як мій непосидюх Грицько.
Високий, худий… Дільничний інспектор Загата.
– Де ви його бачили? Чого перелякалися? – допитувався я. – Розказуйте все по порядку.
– Ага, я зараз… – Телятниця схвильовано облизала губи, передихнула й заговорила: – Значить, ото вранці я колгоспною машиною приїхала до міста у ветаптеку, послав наш зоотехнік взяти ті ліки, – кивнула на кошик, з якого визирала шийка бутля. – Опісля покрутилася по магазинах і на вокзал, на поїзд. Їду, думаю про своє… Бачу, скоро наша станція. Вийшла в тамбур, приготувалася сходити, бо недовго стоїть у нас поїзд. Тут влітають до тамбура двоє… Господи, які страшні!.. Один відіпхнув мене від дверей і почав відмикати їх своїм ключем, а другий вчепився у клямку й когось не пускає з вагона, кричить до того, мовляв, стрибай, я затримаю… А той валує: «Тримай! Тримай!» А я ні жива ні мертва… – У жінки тремтіли пальці, і вона зчепила їх у пелені.
Я поквапив її:
– Що ж далі, Надіє Танасівно?
– Ох, далі… – перегодя мовила. – Стрибнув той з поїзда, а за ним другий. Тоді вскочив до тамбура міліціонер і до мене: «Тітонько, як зійдете – подзвоніть у міліцію, скажіть, що бачили. Це вбивці з автовокзалу». Я так і зойкнула. А він – за ними…
– Стрибнув? – хоч і, знав про це, але мене ніби підкинуло на стільці. – У якому місці?
– Саме на вигині залізниці.
– А ви не виглянули з тамбура? – Яків спохмурнів і навіщось узявся ретельно причісуватись.
– Де там… Я наче заклякла від жаху.
Начальник станції мовчав, тільки зиркав насторожено то на мене, то на Пазова.
– Які ті двоє з себе? Ви їх запам'ятали? – доскіпливо питав я.
– Які?.. Страшні й люті. Краще таких не бачити. Один – невисокий, – телятниця зігнула руки в ліктях і набурмосилась, – присадкуватий, вузькоокий, з чубчиком над лобом, а другий вищий, чорнявий, трохи вуха відстовбурчені, і говорили мов не по-нашому, чудернацько.
– А в що вдягнуті? – Яків наче підслуховував мої запитання.
– На вузькоокому лляна синювата сорочка з мереживом на комірці, а на тому жовта футболка.
– Ти про сумку, Надіє, про сумку, – нагадав жінці залізничник.
– Була в них сумка, стара, господарська, коричнева.
Вона! Тепер я ні на крихту не сумнівався, що Загата переслідував грабіжників.
– Як вони називали один одного?
– Нелюдські якісь імена, – похитала головою. – У присадкуватого ніби риб'яче.
– Короп? Карась? Сом? Лин? Щука? В'юн? – випалив Пазов.
– Ні, великої риби, хижої, – уточнила Найденко.
– Кашалот? – підказав залізничник.
– Акула? – докинув я.
– О, акула, та трохи не так, – морщила лоба жінка. – Ще наче якась буква.
– А того як?
– Зараз згадаю… Ага, ледацюг так називають, наче фільонка…
– Філон? – підказав я.
– Еге, Філон, – телятниця здивовано подивилася на мене.
– А хто стрибнув із сумкою?
– Перший, високий..
– Спасибі вам, Надіє Танасівно, – і я звернувся до залізничника: – Звідкіля ви чули постріл?
– Із нашого перончика. Я завжди зустрічаю поїзди. Стою, а поїзд саме на тому коліні. У нас тут тихо як у вусі, а воно – трах! – наче суху дошку переламали. Оце й усе, – розвів руками начальник станції.
Ми вийшли надвір. Під акацією, у рідкому затінку сиротливо тулився наш «газик». Відчував, що нам бракувало ще чогось, якогось факту, який би дав поштовх до негайного пошуку. Що ж випало з нашої уваги? Адже збирався запитати Найденко… Збирався… Ах, да!
– Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?
– Туди, – показала рукою. – До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…
– А з того боку попід колією є дорога?
– Проїдете, – впевнено сказав залізничник. – Може, мені з вами?
– Не треба. Якщо з'являться на станції – дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, – попередив.
Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.
– Новин ніяких? – запитав його..
– Ні.
Я замислився. Спроквола мовив:
– Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? – і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: – Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?
– Так точно.
– Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, – сказав Пазов.
«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.
До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців – двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого – ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.
Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.
– Агов, діду! Куди це ви чимчикуєте?
– До поїзда, – непривітно буркнув.
– Іздалеку?
– З Тарасівки, – не зупинявся.
Лісовою стежкою дійшли до насипу, подумав я, і запитав:
– У лісі нікого не бачили?
– Суниць і грибів там нема… – шкутильгав далі.
Нема. Мабуть, нікого не зустріли.
Стривай! А якщо начальник станції не почув другого пострілу через наближення поїзда? І таке може бути. З кабіни висунувся Яків і махнув до мене рукою.
– Арсене, нам присилають Кузьменка! – гукнув мені.
Правильно зробили. Ми посувалися далі. Я придивлявся до схилу насипу, сподіваючись помітити свіжі сліди. Ліс видавався мені тривожним і таємничим. Десь там Ілля сам переслідує злочинців. Відчайдушний він хлопець. Хоч би стрибнув добре. Позаду загуркотів поїзд. Товарняк. Він саме минав станцію. Я спустився з насипу, став за кущем шипшини. Поїзд наближався, і все гучніше стугоніли рейки. На повороті швидкість у нього невелика, і, мабуть, приземлився Загата без ушкоджень. Коли б ті двоє скрутили собі в'язи.
Мене обдало гарячим пругким повітрям, майнуло обличчя машиніста, і замигтіли, застукали колеса, пригинаючи рейки на стикові, забряжчали буфери.
Гул подаленів, і стало тихо. Я вже чув сюрчання коників і спів жайвора. На насипу ще дужче припікало сонце. Подумав: грабіжники, напевне, не тікатимуть до дороги і не скористаються попутним транспортом, бо здогадуються, що їх уже шукають, раз міліціонер кинувся за ними. Вони пересидять у схованці день, а вночі пробиратимуться до міста.
Що ж, до вечора ми ще знайдемо власника будинку і «Волги», влаштуємо у нього засідку. Це на випадок, якщо Загаті не пощастить. Ось і пересохлий струмок. Здалося чи справді?.. Я уважно глянув на високу траву, що росла на смузі землі між насипом і лісом. Трава місцями прим'ята, аж до перших дерев. Я здогадався – сліди. От чи свіжі вони? Я підняв руку, щоб Микола зупинився. Збіг до підніжжя насипу, нахилився до трави…
Слід свіжий. Я пішов до узлісся, переконуючись, що так широко бігти міг тільки довгий Загата.
Добре, що нам висилали Кузьменка із розшуковим собакою. Перед густим кущем ожини сліди повертали праворуч. Я мимохідь зірвав чорну ягоду й вкинув до рота, теж обминаючи… І ягода застрягла мені в горлі. Я вкляк на місці.
– Арсене, що там?! – стривожено гукнув Яків.
А я не можу поворухнути язиком… За кущем ожини лежав Загата. На його голубій сорочці, під правою лопаткою, червоніла пляма…
– Викликайте наших! – прорвало мене. – І «швидку медичну допомогу»! Аптечку давайте!
Обережно, щоб не затоптати сліди, я ступив до лейтенанта й припав вухом до його спини. Серце билося. Живий!
– Іллюшо, – покликав.
Навіть не ворухнувся. Його голова лежала на руках. Мій погляд зупинився на розстебнутій кобурі, й нараз мене пронизав лиховісний здогад… Ще надіючись на якесь диво, я заглянув лейтенантові під обличчя. Пістолета не було. А може, аж під ним, накрив своїм тілом? Пальцем підняв клапан кобури – порожня, і запасної обойми теж нема.
Я звівся й витер спітнілий лоб. Підбіг Пазов, оглянув чіпким поглядом Загату і одразу все зрозумів.
– Хоч живий? – запитав.
– Дихає.
Справа погіршилася. Вбивця озброївся. Скільки ж залишилось у нього патронів? П'ятнадцять чи менше? І що тут сталося? Чому лейтенант поранений? Невже влаштували йому засідку? Адже злочинців двоє…
Підбіг Бунчук з аптечкою.
– Загата… – вражено прошепотів.
– Ти вийняв ключ запалювання? – Я взяв у нього аптечку.
– Ключ?.. Залишив.
– Забери!
Микола метнувся до «газика». Ми з Яковом присіли коло лейтенанта. Я розкрив аптечку, приготував перев'язувальний пакет. Задер Іллі сорочку і майку, просякнуті кров'ю. Під лопаткою зяяла вузька рана – від ножа. Вернувся Бунчук, став біля нас навколішки. Я змочив тампон йодом, потім приклав його до рани й почав бинтувати. Сержант просовував кінець бинта попід груди й зітхав:
– Живий… живий…
А лейтенант навіть не стогнав. Я взяв його за підборіддя, щоб скинути кашкет, коли помітив під шиєю сірникову коробочку й білу кулькову ручку. Подумав, що вбивця нишпорив по кишенях пораненого, шукаючи документи.
Я повернув сірникову коробку другим боком і побачив написане чорною пастою одне слово: «ЦИБУ?». Літери кострубаті, наче шкрябала напівграмотна людина. Невже писав Загата, втрачаючи свідомість? Провів ручкою по коробці – паста чорна. Він. Щоб воно значило – «ЦИБУ?»? І ота перевернута літера «с»? Я подав коробку Пазову.
– А де пістолет? – запитав Бунчук.
Його обличчя спохмурніло, і він озирнувся.
Ліс таємниче мовчав.
– Тобі щось говорить цей напис? – запитав Якова.
– Ні, – він знизав плечима.
– Ох, Яшо, коли б Махов розшукав власника будинку й «Волги», – із надією сказав я.
– А якщо він носить окуляри недавно? – задав закрутисте питання Пазов.
– Все одно. Адже щороку провадиться техогляд і хтось із ДАІ, напевне, пам'ятає такого водія, – заперечив йому.
– Можливо, – погодився лейтенант.
– Миколо, йди до «газика» й передай черговому: нехай пошукають у картотеці клички Філон і Акула. – Я показав сержанту сірникову коробку. – Це слово нічого тобі не нагадує?
– Цибу… – прочитав і здвигнув плечима. – Ні. Загата написав?
Я кивнув.
– Не закінчив його, – зробив висновок Бунчув. – Цибу…
Прихопивши аптечку, він пішов до машини. Повільно спливали хвилини. Ілля не приходив до пам'яті. Сиділи коло нього на траві, Я крутив у руках сірникову коробку. Недарма Загата надряпав те слово. Щось хотів сказати. Може, те перевернуте «с» нез'єднана літера «о»? Тоді – ЦИБУО… Незрозуміло: і не прізвище, і не кличка. І ніби десь чув схоже. Таке відчуття, що воно мені знайоме.
Я притулив вухо до спини Загати… Серце билося, проте повільніше, з довгими паузами. Вернувся Бунчук, простяг руку – на долоні тьмяно полискувала гільза. Від пістолета Макарова. Ще свіжий запах пороху.
– Знайшов у траві, – мовив Микола. – Випадково.
Коли б навмисне шукали, навряд чи знайшли б. Отож, у грабіжників залишилося 15 патронів. Як завжди, один злочин породжував наступний. Мов ланцюгова реакція, – сказала б моя мама, викладач хімії.
Подумав: стрибаючи з поїзда порізно, грабіжники заздалегідь домовились, де зустрінуться, бо той, що без сумки, не схоче розлучатися зі своїм спільником. Це вже вовчий інстинкт злочинців – триматися зграєю. Поділити гроші вони просто не встигли.
Почув, що з того боку насипу під'їхали машини. Нарешті! Спочатку звідти вискочив Букет – чорна вівчарка з рудою підпалиною на грудях, потім – кінолог, молодший лейтенант Кузьменко. Вони спустилися вниз і підбігли до нас. Кузьменко, побачивши Загату, зсунув кашкет на потилицю й покрутив головою.
– Н-да… – приголомшено сказав. – Як же це він не вберігся? І пістолет…
Букет збуджено скавулів, пориваючись вперед. Підійшли експерти, принесли ноші. Я віддав сірникову коробку й порожню гільзу на експертизу. Заклацав фотоапарат, почали заміряти… Сива лікарка помацала пульс і ледь посміхнулася. Працювали мовчки, без коментарів. Нам з Пазовим нічого було тут робити. Я гукнув Бунчука.
– Знайди, Миколо, просіку й рулюй за нами. І повернувся до Кузьменка: – Ну, Олексо, покажіть, на що ви здатні. Ми не дуже топтались. Он бачиш? – показав йому лопуховий листок, розчавлений підбором.
Кузьменко присів біля нього, ткнув пальцем і наказав:
– Слід, Букете, слід! Шукай, шукай…
Букет припав рухливим носом до землі й шарпнувся праворуч. Він впевнено вів нас, петляючи між деревами й кущами. Олекса не попускав паска, щоб не заплутатись за стовбур. У лісовій тиші різко лунали наші кроки й засапане дихання вівчарки.
Букет різко взяв праворуч, і ми вибігли до лісового джерела, що било з-під коріння старої, високої сосни. На вогкому піску чіткі відбитки підошов і підборів десь сорок четвертого розміру. Його, безперечно. Пив воду. Он і дві заглибини, напевне від колій, коли нахилявся. А де ж відбитки рук? Ага, ось вони з протилежного боку. П'ятірня нівроку.
Букет скімлив і поривався вперед. Ми з Яковом озирнулися – за деревами їхав наш «газик» – і побігли далі. Те, що втікач завернув до джерела, свідчило, що він знає цей ліс. Отож – вони не «гастролери». У мене навіть трохи покращав настрій, бо все одно грабіжники подадуться до міста. А там…
Поміж дерев помітив неглибокі круглі лунки, порослі травою. Мабуть, у цьому місці колись точився запеклий бій. Авжеж, Яків розповідав про партизанський табір. Ось куди вели сліди! Поміж дерев чорнів товстий обгорілий дуб…
– Олексо… стій… притримай… Букета… – наказав Пазов Кузьменку.
Я пішов до дуба, ховаючись за березами й липами, зиркав під ноги, щоб не наступити на суху гілку… Заскрекотіла сорока, набридливо, наче когось попереджала про небезпеку. Я оглянувся – Яків і Олекса обережно йшли за мною. Букет, припадаючи до землі, нетерпляче сіпався вперед. Он і зруйнована землянка. З-за ліщинових кущів Я пильно обдивився галявину. Нікого. І нічого підозрілого.
Ми не поспішали: постояли кілька хвилин, сторожко прислухаючись і уважно оглядаючи кожен кущ. Потім я перебіг до товстого ясена, подав Олексі знак, щоб прикрив мене з тилу, і тоді вийшов.
– Пускай Букета.
Пес заметушився по галявині, потім ліг біля ніг Кузьменка й заскавулів, віддано дивлячись на свого провідника.
– Що з ним?
– Не бере сліду, – Олекса почувався ні в сих ні в тих.
Дивно. Не міг же злочинець злетіти. Адже саме сюди прийшов. Як же він зник? І чи зустрілися тут грабіжники?
Ми почали ретельно вивчати галявину – добряче затоптану й засмічену. Скрізь розкидані клапті газет, корки від пляшок, консервні бляшанки, недопалки, обгорілі сірники. Натрапили на свіжу купку попелу і дрібно подерту фотокартку. Коло замшілої деревини скалки скла. Я подивився крізь одне на свій палець і зі здивуванням відзначив, що скло збільшувальне. Очевидно, від окулярів.
Знайшли п'ять чорних невеликих ґудзиків. Скраю галявини помітив прим'яту траву, наче від коліс мотоцикла. В одному місці – дві глибокі ямки, явний слід від підпірки, в другому, збоку – одна. Я тихо свиснув.
– Що там, Арсене? – схопився Пазов.
– Здається, тут були мотоцикли.
– Ось чому Букет не бере сліду, – розчаровано протяг Кузьменко. – Хитро придумали, мерзотники.
На стежці до галявини свіжий відбиток покришки. Знайомий малюнок протектора… «Ява»! Точне! Далі – відбиток вужчий і малюнок інший. Таки два мотоцикли. Куди ж вони поїхали? Судячи з того, як грабували й тікали, досвіду їм не позичати. Знали, що повертатися до міста небезпечно. Вихід – сховатися в найближчому селі, де ніхто не знав про вбивство.
Мене насторожувала кількість спільників: власник будинку, двоє на мотоциклах, один із вбивцею… Надто багато. Злочинці не люблять ділитися здобиччю. До того ж два мотоцикли неминуче привернуть увагу.
Поміж деревами замигтів наш «газик», я склав долоні рупором і гукнув:
– Бунчук! Бунчук!..
«Газик» спинився, з нього вискочив сержант, виймаючи пістолет із кобури. Я мимоволі посміхнувся і помахав рукою, підійшов до водія. Микола сховав зброю.
– Зв'яжися з опергрупою. Біля джерела є сліди. Хай зроблять зліпки. Нам ніяких повідомлень?
– Майор Скорич цікавився.
– Почекаєш нас на шляху.
На галявині Пазова й Кузьменка із Букетом не було. Я зупинився біля землянки. На пій, зверху, лежали свіжі гладіолуси й айстри. Хто їх поклав? Злочинці не вшановують пам'ять загиблих. У щілині, колишньому вході до землянки, помітив якусь жовту довгу річ. Встромив руку, намацав – м'яке і… Коса! Білява коса, з лікоть завдовжки. Звідкіля ж вона тут?! Чия? Ну й заковика.
Позаду загарчав Букет.
– Арсене! – покликав Кузьменко. – Ходи сюди!
Озирнувся. Між зеленим листям сірів кашкет Олекси й виднілася русява голова Пазова. Що трапилося?.. Букет тримав у зубах поношену сандалету й метиляв нею, намагаючись роздерти.
– Невже того, що поранив Загату?
– Хто зна. Може, приміряв, – сказав Яків. – А це що в тебе?
– Коса, знайшов у землянці.
Мотоцикли і залишене взуття, коса… Я нічого не розумів, хоч Олекса багатозначно поглядав на мене. Здогадувався, про що він думав: мовляв, узув убивця чиїсь черевики, щоб збити нас з пантелику. Вірно, коли б не мотоцикли. Невже тут був хтось раніше? А відтята коса? Ліс – не перукарня.
Бунчук поїхав до дороги, а ми втрьох прочісували ліс навколо галявини. Неподалік з трави витикався поруділий пеньок. Коли підійшов ближче – мало не скрикнув… Коричнева господарська сумка з обмотаними ізоляційною смужкою ручками! Грошей, звичайно, у ній не було. Так, убивця позбувся особливої прикмети. Сандалета і сумка… Не було впевненості, що грабіжники не поміняли на собі й одягу. На поляні ми більше нічого не знайшли.
Під'їхали експерти. Яків віддав їм наші знахідки, й ми подалися лісом до дороги. Роздивлялися навсібіч. Букет принюхувався до землі, але ні сліду, ні речей… Грабіжники наче випарувалися. Неймовірно. Я тішив себе надією, що при в'їзді у місто пост ДАІ звернув увагу на двох мотоциклістів і їх пасажирів. Коли ні, – обривалися всі ниточки. Залишався тільки власник будинку.
Зненацька Букет загарчав і шарпнувся убік, припав носом до землі й потяг за собою Кузьменка.
– Слід! Слід! – зраділо загукав Олекса.
Ми з Яковом кинулись за ним. Пес мчав до дороги. Долинув шум машин, і поміж деревами засіріла смуга асфальту. Букет стрибнув у кювет і став. Шерсть на його загривку настовбурчилась. У траві лежали дві пари туфель – старих, давно не ваксованих. Одна пара – жіночі на низькому підборі.
– Он воно що! – Яків аж посміхнувся. – Перевзулися.
Далі Букет сліду не брав. Я поклав туфлі в целофанову торбинку. Таки обдурили нас грабіжники. Мабуть, сіли на попутну машину. Проте дивно, що одні туфлі жіночі.
На узбіччі, десь за кілометр од нас, уже стояв наш «газик». По той бік дороги – ріденька лісосмуга, крізь яку жовтіло стернею поле, всіяне копичками соломи.
– Що ж далі? – запитав мене Кузьменко.
– Поїдемо до міста, – відповів я і замахав рукою Бунчуку, щоб під'їжджав.
Недалеко паслися рябі корова й телятко. Пастушок, хлопчик років дванадцяти, у пілотці, білій майці й чорних трусах, сидів на бетонному стовпчику й зосереджено стругав паличку.
– Слухай, солдате, – звернувся до хлопчика, – ти давно тут сидиш?
Захопленими синіми очима він дивився на Букета.
– А це вівчарка? Вона вчена?
– Вчилася на «відмінно», – посміхнувся Олекса.
– Ти не бачив, з лісу ніхто не виїжджав на мотоциклах?
– Їхали на моторолері і на мотоциклі, коли я пас корову в лісі.
– Куди вони поїхали? – запитав Яків.
– Стежкою до залізниці, – хлопчик не зводив очей із Букета, що не виявляв ніякої цікавості до нього.
А ми їх не помітили, бо їхали з протилежного боку насипу.
– Хто ж там був?
– На моторолері – дві тьоті, а на мотоциклі босий дядя.
– А ти більше нічого тут не бачив і нічого не чув?
– Ніби хтось стріляв, три рази.
На галявині ми гільз не знайшли.
– А з лісу на дорогу не виходило двоє дядьків?
Хлопчина покрутив головою. Він ще згадав, що одна тьотя білява, а друга, що сиділа позаду, чорнява. А яка сорочка на дядькові – не пам'ятав. І ніяких сумок у них не було.
– Відпочивай, Яшо, – сказав я лейтенантові.
Під'їхав наш «газик».
Я сів до кабіни, взяв мікрофон і викликав чергового.
– Я Тринадцятий. Товаришу майор, треба знайти біляву дівчину, яка їздить на моторолері.
– Записав. Що там у вас?
– Фактів – сам чорт ногу зламає.
– Пересівайте. Зерно залишиться, – впевнено сказав черговий. – Власника «Волги» і хто під кличками шукаємо. Все.
Я вибрався з машини й сів на траву, поруч із Пазовим.
– Дві дівчини й хлопець, босий… – міркував я. – А де ж другий, га, Якове? Хтось переодягнувся у жіночий одяг, напевне той чорнявий, бо одна дівчина, зі слів пастушка, чорнява.
– Ні, надто хитромудро, – заперечив Пазов. – Та припустимо таке. Проте одна людина не зможе одночасно приїхати і на мотоциклі, і на моторолері. Їх повинно бути двоє.
Чому він босий? За цим щось крилося. До нас підійшов Кузьменко.
– Що будемо робити, Арсене Федоровичу? – запитав він.
– Почекаємо експертів.
Якщо сумки в них не було, то куди зникли гроші? Закопав чи передав спільнику, і той ховався з ними в лісі? Під'їхала машина оперативної групи, зупинилася.
– Чим порадуєте? – звернувся я до Коливайла – циганкуватого експерта.
– Дещо є. Лише попередні висновки. Приміром, бите скло – від окулярів, а на ньому відбитки пальців трьох чоловік.
– Цікаво.
– Цікаве попереду, – сумно посміхнувся Коливайло. – На галявині товклося вісім осіб. То як? – лукаво примружився.
Ми стояли мовчки, вражені його повідомленням. Пазова щось запитав Кузьменко, і він машинально кивнув йому головою. Олекса з Букетом залізли в машину оперативників, і вони поїхали. Яків, Бунчук і я залишилися на дорозі. Вісім… Звідки? Хто? Ніяк не в'язалися кінці з кінцями.
І тут згадав бородатого діда з костуром і стару жінку, яких бачив біля станції. Ще й розмовляв з дідом. Тепер мені здалася підозрілою їхня поява біля місця, де лежав поранений Загата. І кошик у діда. Чому б не перекласти туди гроші? Ні, восьмеро – це забагато спільників, А ще власник будинку – дев'ятий. Дурниця!
– Тринадцятий! Тринадцятий!.. – заговорила рація.
Я схопив мікрофон.
– Тринадцятий? – голос майора Скорича.
– Так точно.
– Отримуй інформацію; вбивця і грабіжник не Акула, а Шакула. Його прізвище – Дрига Мирон Демидович. Притягався до кримінальної відповідальності за розбій і пограбування універмагу. Сім років позбавлення волі. Це йому зараз двадцять вісім. Філона у картотеці нема. Або гастролер, або новоспечений підручний. Ми оповістили всі навколишні населені пункти, виставили пости. Власника «Волги» шукаємо. Картотека велика. Біляву дівчину теж. Що у вас нового?
– Справжній вінегрет, аж голова паморочиться, – поскаржився майорові.
– Аби не від успіхів, – пожартував Скорич. – То що там?
Я розповів Дмитру Юхимовичу про здобуті факти.
– Дійсно лабіринт. Мені здається, грабіжники залишилися в лісі або десь поблизу. Тактика їхня давно відома: пересидіти найінтенсивніші години розшуку. Звичайно, можуть, коли споночіє, податися… еге, в місто чи в Тарасівну, якщо мають там у кого сховатися.
Я поклав мікрофон і до Миколи:
– Розвертайся і потихеньку до Снігурів. Трохи проїдемо.
Наш «газик» на другій швидкості котив по шосе. Ліворуч зеленою стіною стояв ліс, праворуч – лісосмуга, а за нею – скошене поле. В поле грабіжники не пішли. Може, вони зачаїлися на узліссі й стежили за нами, пошепки лихословили й кепкували, переконані у нашому програші.
Минули дорогу на станцію Партизанська, проїхали ще кілометрів зо три. Не помітили нічого підозрілого і повернули назад до міста. Відчував, що Скорич повідомить про власника «Волги» й біляву дівчину на моторолері. Знову згадав слово, написане Загатою на сірниковій коробці. ЦИБУ… Можливо, у його паперах щось знайдемо.
Розумів, що Ілля, втрачаючи свідомість, залишив важливе повідомлення, сподіваючись на нашу кмітливість. Чому на «нашу»? Очевидно, в _першу чергу, на мою. Він же знав, що справою займатимусь саме я. Отож – ЦИБУ… Значить, Загата сповіщав про щось відомо тільки нам обом. ЦИБУ… Обом… Власне, я лише кілька разів зустрічався з ним.
– Куди веде он та грунтівка? – запитав я у Бунчука, показуючи на шлях ліворуч від асфальтівки.
– Через поле до колгоспних ферм. Сюдою, як нема дощу, возять молоко на завод.
– Ну, Миколо!.. – я покрутив головою. – Ти неперевершений знавець усіх маршрутів! Повертай до ферм.
Бунчук задоволено гмикнув, і ми з'їхали на грунтівку, що перетинала лісосмугу й губилася між стернею. Трохи далі біліли довгі споруди, походжали різної масті корови. Обабіч шляху лежали валки соломи, ще не зібраної в ожереди.
– Тут, Якове, ніде сховатись, хіба що… – розважливо почав я, та мені заперечив Пазов.
– Ні, вдень вони не підуть до копичок, надто ризиковано. Для них ліс – найкраща схованка.
Ми повернули назад. Я почав згадувати, як зустрівся із Загатою. Ілля запросив мене до себе на дільницю на побачення з Хрипливим – грабіжником, якого я розшукував. Підозрюваний виявився не Хрипливим, а… Яке ж у нього прізвисько?.. Ага, Чмих! – вайлуватий п'яничка і ледацюга, колишній однокласник Загати. Звати його Петро, прізвище… Забув.
Потім він до мене заходив з інформацією про продавщицю універмагу Шулешко. Здається, і все наше спілкування, окрім вітань при випадкових зустрічах.
Ось і пост ДАІ, вікнастий будиночок на високому підмурку. Троє інспекторів зупиняли й перевіряли автотранспорт, придивлялися до пасажирів. Отак зараз скрізь, на всіх дорогах, станціях і постах.
Бунчук пригальмував, і я висунувся з «газика» до меткого лейтенанта, що віртуозно жестикулював смугастим жезлом.
– Як справи?
– Працюємо, – бадьоро відказав і нараз спохмурнів. – Нікого не затримали. Чи не подалися вони на Снігурі?
Навряд, подумав я. Загата примусив грабіжників стрибати з поїзда. Вони збиралися їхати до Снігурів, вузлової станції, а там пересісти на інший, далекого слідування.
Запрацювала рація. Я взяв мікрофон.
– Тринадцятий слухає.
– Добре, – озвався черговий. – Записуйте адресу власниці моторолера: вулиця Піонерська, будинок 10. Марина Жалинська. На розі вулиці вас чекатиме дільничний інспектор. Да, на кобурі, на порваній фотокартці і на склі ідентичні відбитки пальців. Встановлено: Шакули, тобто Дриги Мирона.
– Ти знаєш, де вулиця Піонерська? – запитав сержанта Пазов.
– На околиці міста, вздовж лиману. Там чудовий пляж.
Ми звернули з центральної дороги в бічну вулицю з одноповерховими будинками, парканами, садками. У затінку черешні стояв міліціонер, тримаючи кашкет у руці. Дільничний інспектор. На нашому «газику» не було ніяких позначок, і він не звернув на нього уваги, поки ми не спинилися поблизу.
– О, це ви! – здивувався і надів кашкет на облисілу голову.
Інспектор – старший лейтенант, немолодий, з підковою рудих вусів, на сорочці орденські колодочки. Такі добре знають свою дільницю, користуються у жителів авторитетом і повагою, мають багато друзів і добровільних помічників у роботі. До них запросто приходять серед ночі й перепиняють на вулиці, звертаються тепло, не називаючи ім'я або чий, а тільки по батькові. В нього й очі лагідні, уважні.
– Розкажіть, що це за Марина, – попросив його.
– Закінчила десять класів, приїхала із Снігурів поступати до медучилища. Живе у рідної тітки Веренько Євдокії Тарасівни. Тітка – швея, її чоловік Трохим – на заробітках у Сибіру, – коротко доповів старший лейтенант.
– Давно Жалинська вдома?
– Хвилин з десять.
– Ви заходили до них?
– Ні.
– Де їх будинок?
– Он ліворуч під цинком, – показав на дах, що здіймався над верхівками яблунь.
– Собаки нема?
– Не тримають.
Ми з Пазовим зайшли на просторе, густо поросле споришем подвір'я. Будинок добротний, із силікатної цегли, довга веранда обвита виноградом, між листям звисали дорідні грона. На спориші – сліди від коліс моторолера. Он і він, чехословацька «Чезета», біля літньої дощатої кухні. Звідтіля долинав збуджений жіночий голос.
– Що я скажу твоїм батькам? – чулося жалісливе. – Господи, на кого ти схожа? Обскубане, мов гуска.
Ми ступили на поріг кухні. Спиною до нас стояла білява дівчина у барвінковій сукні, з короткою стрижкою. Я зрозумів, що це Марина Жалинська. Її тітка – висока, худа жінка, підперезана клейонковим фартухом у червоних папугах, і пов'язана білою косинкою, тримала в руках сковороду, на якій смажилися кружальця кабачка. Вона глянула на нас невидющими очима й повернулася до дівчини, ніяк не реагуючи на нашу появу.
– Чого ти мовчиш? Ось як ти готуєшся до екзаменів! А завтра ж здавати… Гасаєш цілими днями на тому ролику. І в кого ти вдалася? Що ти з себе зробила? Якесь опудало… – І раптом звернулася до нас, закликаючи у свідки: – Ви гляньте на неї! Була дівчина як дівчина, а тепер… – і підбила рукою Маринине волосся на потилиці. – Стріха, їй-бо, стріха.
Жалинська озирнулася й здивовано звела русяві брови над сірими великими очима. Жінка й собі з цікавістю зміряла нас стурбованим поглядом.
– А ви хто такі? – запитала. – Не її ухажори?
– Ми з міліції, з карного розшуку. Це лейтенант Пазов, а я капітан Загайгора.
– З… з… – І Марина знеможено сіла на стілець.
– З міліції? – вражено перепитала тітка. – З розшуку? А це чого? Кого шукаєте?
– Вам сказала Марина, де її коса? – я не дав їй опам'ятатися.
– Обрізала. Хоч би принесла. Я свою й досі бережу, – ображено зазначила. – Кинула, видать, на пляжі.
Марина злякано дивилася на нас.
– Ні, Євдокіє Тарасівно, не на пляжі.
– Боже! – сплеснула в долоні Веренько. – Що ти накоїла? Вже міліція… – Витерла кінчиком косинки очі й забідкалася коло нас. – Ви сідайте, сідайте…
– Ну, Марино, давай розповідай, куди і з ким ти сьогодні їздила? – спитав я.
– На пляж, на пляж… – встряла тітка.
– На пляж, – повторила Жалинська.
– Облиш, – я суворо перебив її. – Ми тут не для того, щоб слухати твої байки. Справа надто серйозна.
У тітки витяглось лице, і вона знесилено опустилася на стілець. У Марини почервоніли вуха, потім обличчя вкрила блідість, повні губи дівчини нервово засіпались…
– Господи… – благально мовила Веренько. – Дитино, признайся… А я ж думала… на пляжі… готується…
– Я… я все… – Жалипська доторкнулася до кінців свого волосся на шиї і відсмикнула руку, наче від вогню.
Ось її розповідь, що зримо уявилася мені з розпитування і поквапливих відповідей дівчини.
Познайомилася з ними за тиждень до першого екзамену.
Поснідала, прибрала в хаті, взяла рушника, підручники, з десяток яблук і пішла на пляж. Зранку людей було небагато, і я вибрала собі місце неподалік від засмаглої трійці – дівчини й двох хлопців, що лежали на піску, вткнувшись у книги.
Такі сусіди мене влаштовували, бо теж, мабуть, готувались до екзаменів. Вони не звернули на мене уваги, хіба що худорлявий хлопець в окулярах зиркнув кілька разів, і то вже тоді, коли я скинула халату трохи соромлячись свого білого тіла.