355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Віктор Тимчук » Знайти і затримати » Текст книги (страница 4)
Знайти і затримати
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 13:57

Текст книги "Знайти і затримати"


Автор книги: Віктор Тимчук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

– А ти, куріпочко, любиш очкастого?

Я мовчала, вся холонучи, затерпли руки й ноги, а язик наче приріс до піднебіння, мов уві сні: хочеш бігти, а ноги не слухаються, кричиш, а голосу нема. Господи, невже ніхто не заступиться? Розплющила очі – прямо переді мною лискуче лезо з цяткою крові на вістрі й плескате лице бандита. Не людина, а колоть, оте замерзле груддя болота на дорозі.

– Мм… я… я…

– Ну! Любиш очкастого? – смикнув за коси.

– Я… він мені… не подобається.

– А хто? Хто, русалочко? – І Шакула наблизив ніж до моїх очей.

– Ма… Макс.

– Макс! – зареготав Шакула. – Макс! Ти чув, Філоне? Ох і кумпанія! Клавко, вона твоя суперниця! Видряпай їй очі!

Я була сама не своя і не знала, куди подітись від сорому. На душі стало гидко, мов вчинила щось бридке, ніби підтримала тих негідників, перебігла до них. Проте своїх слів назад не повернеш. Намагалася ні на кого не дивитись, тільки поперед себе. Сиділа мовчки. А Шакула святкував перемогу: його широка масна пика вилучала задоволення й втіху.

Юрій, наче у темній кімнаті, намацав Максима, зняв із нього окуляри й надів собі, звівся, озирнувся й метнувся до дрючка. Але Шакула встиг наступити на нього ногою.

Та Юрко смикнув дрючка до себе, Шакула заточився, і Юрій замірився дрючком, гукнувши:

– Тікайте! Біжіть у село! Там люди! Я їх затримаю!

– Побіжать – тебе заріжу, – Шакула хижо стежив за рухами Юрія, пригнувся, готувався до стрибка. – І буду стріляти. Всіх покладу…

У мене знову наче віднялися ноги. А Максим скулився, мов над ним навис якийсь тягар-вантаж, що мав от-от впасти йому на голову. Тільки Юрій і Клава… Вона заходила ззаду, а Юрко махав дрючком, намагаючись поцілити бандита по руці. Шакула спритно ухилявся від ударів, одмахувався від Клави ножем і, вибравши момент, пірнув під палицю й штрикнув Юрка в передпліччя. Юра випустив дрючка й схопився за руку, затис рану. Між пальцями виступила кров… Шакула вдарив Клаву кулаком у груди, аж їй забило віддих, підскочив до Юрія – зірвав з нього окуляри й кинув на землю, наступив ногою – хруснуло скло. Юра безпомічно закліпав очима.

Я незчулась, як метнулася до Шакули, впала перед ним на коліна й залементувала:

– Шакуло, милий, не чіпай, будь людиною… Не чіпай. Ми не втечемо… Ми тихо… Ми нікому… тільки не чіпай Юри…

– Що, душа в п'ятах? – відступився Шакула, споважнівши. – Глядіть мені, щиглики, нікого не пожалію.

– Марино, не принижуйся, – з болем мовив Юрко.

Клава повела його до колоди, посадила, зняла з шиї косинку й заходилась перев'язувати рану. А я не мала сили встати, почувалася спустошеною, мов після якогось горя, кволою і байдужою до всього. Я не осуджувала Максима за нещирість чи боягузтво. Признатись, не вірила, що він страхополох. Напевне, більш стриманий і розсудливий. Бо ж, справді, за такої ситуації нам залишилося чекати вечора й нічого не робити, не наражатися на небезпеку. То Юрко наче очманів од люті.

Шакула ліг на траву, заклав ногу на ногу.

– Болить… – заскімлив Філон. – Сюди не прийдуть лягаві?

– Не дрейф, все шито-крито. Ми гарно замели сліди, – заспокоїв його Шакула і додав – Це б підскочити до міста. У Чмиха є знайомий з «Волгою», приїхав би за тобою.

– Облиш тріпатись, – Філон облизав губи. – Дороги перекриті… Поклич Клавку.

– Тюха ти, – плюнув Шакула. – Клавко, кличе твій…

Клава встала й підійшла до Філона, присіла поруч. Філон з ревнивою цікавістю позирав спідлоба на неї.

– У мене залишилося твоє фото, – нарешті несміливо сказав. – Їздив у село до твоєї матері, був у твоїх сестер.

– А до моєї бабусі не заходив? – схвилювалася Клава.

– Бабусі… Насміхаєшся… Ти розрахувалася з того БМУ?

– Так, і живу в гуртожитку.

– А, ось чому тебе не було у нашої хазяйки.

– Ти справді не заходив до бабусі?

– Та заходив, няньчилася з чиїмось внуком, такий кучерявий малюк… Я тебе шукав, Клаво.

– Не шукай, Сергію, і дай мені спокій. Можливо, останній раз бачимось. Спаскудив ти собі й мені життя. І через що? Хотів гарно жити? То живи чесно, працюй, а все інше з часом…

– Стара твоя молитва. Як вона мені набридла, – Сергій гидливо скривився.

Клава покинула його й сіла на колоду біля Юри. Я чула їхню розмову і зрозуміла, що вона була його дружиною. А Максим вважав, що з Філоном вона лише зустрічалась. Як він поведеться, коли дізнається? Да, йому зараз нелегко: обманула його Клавка, не сказала правди. Та й він… Господи, ми обоє з ним два чоботи – пара. Адже я не краща в очах Юрка. Не краща. Він теж мав право мене зневажати.

Я подибала до своїх, сіла біля Клави. Шакула, бавлячись ножем, сторожко поглядав на нас. Я молила бога, щоб хтось прийшов сюди, багато людей, і тоді бандити нічого не зможуть зробити. Коли б міліціонер… Шакула сів, почухав потилицю. Потім встав, пройшовся, зупинився над захисними шоломами, підняв одного, одягнув, поплескав по голові.

– А в ньому, Філоне, зручно битись, – зауважив і раптом вихопив з-під сорочки пістолет, навів на нас і загорлав – Хенде хох! Хальт! Шнель! Доннер-веттер! Пух, пух, пух… – і зареготав.

– Боже, який страшний, – прошепотіла я.

– Схожий, схожий… – багатозначно сказав Юрій.

Шакула враз перестав реготати.

– На кого схожий, очкастий, га? – грізно підступив до нього.

– Не в'яжись до людини, Мироне, – суворо мовила Клава.

Мирон… Я аж здивувалася, що у нього було людське ім'я.

– Тебе посадять, Шакуло, і ти страшенно цього боїшся, – не замовк Юрій. – Ти від страху й робиш свої підлості. Це тут ти герой. Ми ще побачимо, який у тебе буде вигляд на суді. Побачимо. Ми всі станемо свідками.

– А, стукач!.. – заревів Шакула, підскочив і вхопив Юрія за горло. – Ти, гнидо, будеш свідком? Задушшу-у…

Юрій здоровою рукою відбивався від нього. Максим хотів чи звестися, чи дременути. А я… я заніміла. Та нараз Клава штовхнула Шакулу в плече, і він заточився, відпустив Юрія. Після миттєвої розгубленості бандит кинувся до неї, схопив за коси, заломлюючи голову, й страшно засичав:

– Ах ти, стерво… – турнув Клаву до колоди.

Юрій масажував шию, ледве ковтаючи слину. На шиї, тонкій, як у горобця коліно (так казала моя мати), виднілися синці. Посеред галявини лежала Клавіша сіра сумочка. Шакула никав поляною, наче неприкаяний. Підібрав Юркові окуляри без скелець, начепив їх Максимові, мовчки ткнувши під ніс здоровенний кулак.

Долинув гудок тепловоза, і я уявила вагони, повні пасажирів, які спокійно їхали, пляж, де ми так щасливо, безтурботно проводили час, загораючи, готуючись до екзаменів, і мене охопили глуха, невимовна туга й розпач, гірке почуття безвиході, мов опинилася серед пустелі, сама як палець, і ні звідки чекати порятунку.

Я вже каялася, що не послухала матері й тітки, не сиділа дома, а шукала знайомств, товаришів, і коли б не вони, не Юрко, я б не потрапила сюди. Ще й не відомо, чим це скінчиться і як складу після всього наступний іспит. А коли не повернусь до чотирьох годин, тітка переживатиме, і що їй казати, як пояснити своє запізнення? Ох і наслухаюсь од неї докорів! Аби лише вони, аби не гірше.

Шакула підняв Клавину сумочку, почав у ній копирсатися.

Щось знайшов цікаве для себе, бо гмикнув і вийняв цупкий білий папірець.

– Поклади, – стомлено, збайдужіло мовила Клава..

– Слухай, Філоне, та це ж твій братик! – здивовано вигукнув Шакула.

– Що ти мелеш? Який брат? Я одинак. Дай зиркну.

Шакула віддав фото, почухав потилицю.

– Думав – Макс… – розчаровано протяг Філон. – Клавко, чий це карапуз? Я бачив його у твоєї бабці. Чий він? Скільки йому?

– Чотири місяці. – Лице Клави змінилось.

– Синок твоєї сестри Тетяни? – допитувався Філон.

Клава промовчала. Несподівано Шакула вирвав з рук Філона фотокартку й зловтішно, з насолодою подер її на шматки, підкинув угору клапті. Клава зойкнула й кинулася до Шакули, та Філон підставив дрючка, і вона зачепилась за нього – впала й заплакала, сіла, терла долонею забите коліно.

– Кого він подер?.. Кого?.. – з болем говорила. – Ти знаєш, Сергію, кого? Знаєш?.. Син… твій син…

У Клави син!.. У мене, мабуть, видовжилось обличчя від здивування.

– Син?! – вражено перепитав Філон і засміявся, наче дурник. – Мій син? Син… – задивився на клапті фотокартки.

– Плюнь ти на нього. – Шакула демонстративно наступив на білі шматочки. – Клавка так його виховає, що він на тебе не…

– Клава – мама… – ошелешено прошепотіла я.

– Мати-одиначка, – презирливо докинув Максим.

Шакула спересердя плюнув і сів, набурмосений, осторонь, кинув сумочку на землю. Клава повільно встала і, накульгуючи, підійшла до колоди, підняла сумочку. На її лівому коліні багровий синець. Максим похмуро дивився на неї крізь окуляри без скелець. А мені було шкода Клави і соромно, що раніше їй заздрила.

Шакула, лінуючись звестися, порачкував до напарника й щось зашепотів йому на вухо. Філон кивав головою. Мабуть, вигадав якусь капость. На інше вони не здатні. Господи, хоч би сюди хтось прийшов! В такий день, у двадцятип'ятиріччя партизанського бою, і щоб ніхто не нагодився!.. Жнива, всі у полі, а ми наче приречені.

– У кого є мотузок? – на диво лагідно звернувся до нас Шакула.

Ми мовчали, та й не було ні в кого мотузки.

– Не признаєтесь… – Шакула докірливо похитав головою і нехотя звівся. – Що ж, сам пошукаю.

Він підняв спортивну сумку Юрія, встромив туди руку, витягнув загальний зошит. Перегорнув кілька сторінок.

– О, вірші!

– Які вірші? – стривожився Юрій.

– Кахи, кахи… – Шакула відкашлявся:

 
Минає ніч, і перед днем
Пустився дощ крапнистий,
З Мариною садком ідем
По золотавім листі.
Стікають крапельки води
За комірець жакета,
І я сміюся, молодий,
Сміюсь на всю планету!
 

– Гм, наче про любов, і Марину згадав… – перегорнув сторінку. – О, знову!

 
Ти з вінком, Марино, в житі
В цю ніч приснилася мені,
І колоски, зерном налиті,
Вплітала в квіти запашні,
Голівку нахилила трошки,
Й торкалося колосся кіс,
Тобі всміхалися волошки,
Для тебе мак червоний ріс,
А в небі сонце круглочоле…
І я прокинувся чомусь.
Надворі ранок. Вийду в поле
І сон свій додивлюсь…
 

Я незчулася, як звелась, якась сила підняла. мене, хоч спочатку хотілося затулити обличчя руками, кудись втекти, бо мені ще ніхто не говорив про свої почуття, не признавався відверто в коханні, про яке я мріяла. Воно здавалося мені далеким і нездійсненним.

– Марино, ти чуєш? – насмішкувато вигукнув Шакула. – А тобі Макс подобається… Бідний очкастий ночами не спить. Слухай:

 
Ти, Марино, спиш уже давно.
Йду від тебе стежкою поволі,
Й місяць в золотому ореолі
Зазирає у твоє вікно.
Листям не шеберхає верба,
Почали співати перші півні,
Хай же тобі ніч ця голуба
Навіває сни казково-дивні.
Знаю: усміхаєшся вві сні
І подушку, гладиш ненароком…
І на тебе хоч би одним оком
Знову глянуть хочеться мені.
 

Н-да… – Шакула перестав читати, задивившись у ліс, і на мить його плескате обличчя, з прилиплим до лоба чубчиком, позбулось виразу тупої жорстокості.

Я мов прокинулась від сну, і невблаганна дійсність постала переді мною. Мамо, та я ж образила Юрка, знехтувала його почуттям. Мені на очі набігли сльози, і я кинулась до Юрія, обняла, припала до нього – незграбного, беззахисного,

– Юрчику, рідний, прости мене… Ти мене простиш? – лебеділа, вткнувшись лицем в його худе плече. – Мене ще ніхто не любив… Боже, що я наробила? Хто мене тягнув за язик? А ти… ти чистий, не такий… Прости!

– Нетреба, Марино, заспокойся, – здавлено сказав Юра.

– Не строй трагедії, кицечко, – прохрипів Шакула. – Знайшла до кого липнути. Ти тільки моргни, кивни пальчиком…

Його бридкий голос наче шпигнув мене в груди, боляче пронизав усю й примусив одірватися від Юрія. Кудись поділося почуття страху, аж я сама себе злякалась, своєї відчайдушності. Повернулася й жбурнула в гидку, масну пику Шакули свій гнів:

– Ти!.. Ти!.. – мені забракло повітря. – Паскуда, покидьок, нікчема… Проклинаю, проклинаю… – І метнулася до нього, сторопілого, загатила кулаками в груди. – Через тебе… через тебе…

Шакула, приголомшений моїм несподіваним нападом, позадкував, наступив на слизький захисний шолом і гепнувся на землю. Мабуть, падіння привело його до тями – ногою штурхнув мене в живіт, аж я переломилася надвоє. До мене прибігла Клава й допомогла дійти до поваленого дерева. Вона мені щось втішне говорила, гладячи по голові, наче маленьку, стурбовано зазирала в обличчя й лагідно посміхалася. Сіла між мною і Юрком, обняла нас, прихилила до себе і тихенько шепотіла:

– Все минеться, забудеться, мої дорогі, все буде добре… Мені справді стало краще.

– Спали його; спали… – раптом зі злістю процідив Філон.

– А ти голова… – пожвавішав Шакула, шукаючи сірники.

Він вирвав аркуші з зошита, склав їх купкою й підпалив. Потягло димком. Папір обвуглювався, чорнів, скручувався і ставав легким попелом. Відчула, що плачу, бо в куточок губ скотилася сльоза…

– Горить… – прошепотіла Клава. – Любов горить…

– Гей, очкастий! – гукнув Шакула. – Погрій руки на вогнищі кохання!

Він зареготав і пустився у дикунський танок навколо маленького багаття. Клава притислася головою до Юриної, щока до щоки, і, похитуючись, мов заколисуючи його, заговорила:

– Ти напишеш ще кращі вірші. Аби не згоріло в душі почуття. І ти не плач, Марино. То не людина, то звір.

– Да, я звір! – стрибав, скаженів Шакула, вимахуючи ножем. – Покинутий батьком… і мати відцуралась… і сидів сім років у клітці… Я гидь, покидьок, пропащий… Зате ви переді мною на задніх ратицях… Зате живу, як мені хочеться… грабую, ріжу, вбиваю, гуляю…

Змокрілий, стомлений, засапаний, Шакула впав на траву, розкинувся, встромивши поруч себе у землю ніж. Запанувала тиша. Зошит догорів – залишилася купка попелу, наче зчорнілий гриб-порхавка. Сюрчали коники в траві, щебетали пташки, над галявиною пурхали метелики. Заскрекотіла сорока й замовкла, через якусь хвилину знову долинула різка, коротка й чиста її тріскотня.

Ми дивилися в ліс, у той бік, звідки скрекотала сорока. Наче хруснула, як ото під ногою, суха гілка… Ні, мені не здалося, бо Клава зиркнула на мене. Бандити насторожились: Шакула витягнув ніж із землі, поправив пістолет під сорочкою, а Філон сів прямо на кошик з грішми..

Знову – хрусь-хрусь…

– Ніби хтось іде… – прошепотів Юрій.

– Хто йде? – стривожився Шакула, вовкувато озираючись.

– Де вони? – Намагався звестися Філон.

Ми й собі з Клавою встали, сповнюючись надією на порятунок, пильно вдивляючись у ліс. Не я, бо не насмілилась би, а Юрій взяв за руку Клаву і мене…

– Не пускай їх, Шакуло, не пускай! – вереснув Філон.

Ми зробили лише кілька кроків, як одним стрибком на нашому шляху постав Шакула з ножем, зігнувся, аж вигнулась дугою спина, ніби у розлютованого кота.

– Назад! – загорлав. – Не пущу!

Прямо на нього пішов Юрій і повів нас за собою. Шакула перекинув ніж у ліву руку й з-під сорочки вихопив пістолет, націлився у Юрка, а мені здавалося, що чорна цятка дивиться просто мені в очі й от-от з неї вирветься смерть. Одначе Юрко не спинився: залишив нас і сам… Мною тіпало, мов у пропасниці, й наморочився світ… Юрій, безпомічний без окулярів, затупцював на місці, мружився, намагаючись хоч щось розгледіти. Максим сидів… Клава стала пліч-о-пліч з Юрієм…

– Назад! – відчайдушно крикнув Шакула і…

Мене оглушило, але перед тим я почула, як між мною і Юрієм щось дзизнуло. Я мимоволі присіла – підломились ноги – і бачила, як хитнувся Юрій, а Клава підтримала його, щоб не впав, і аж тоді кволо забилася думка, що то пролунав постріл і, напевне, він поранений, але звестися я не могла і закричати теж. Не знаю, куди біг Максим, що опинився коло Юрія, який зненацька вчепився йому в горло й душив…

– Це я… Макс… – хрипів, відбиваючись від нього, і Юрко врешті його відпустив.

А Шакула розкарякувато стояв попереду й страшно шкірився, не опускаючи зброї. Навколо гостро пахло чимось паленим, немов сіркою. Шакула показав Максиму пістолетом на колоду, і той слухняно повернувся на своє місце. Було якось незвично тихо, мов після раптової зливи влітку. Я поволі приходила до тями. І чим яснішало в голові, тим дужче пік сором, що не встояла, як Клава, пліч-о-пліч з Юрієм. Од пострілу наче щось надломилось у мені, відібрало волю й рішучість. Я зневажала сама себе.

– Стривай, а куди ти, Максе, хотів бігти, га? – згадав Шакула й рушив до нього, ховаючи пістолет під сорочку. Спинився навпроти. – Ану, встань! – І, коли той встав, задер йому теніску й почав розстебати штани. – Не бійся, не зроблю євнухом. Я тільки… – повідрізав ґудзики й жбурнув на землю. – Ось так. Тепер тримай руки в кишенях. І скинь свої капці.

Шакула перевзувся у Максимові сандалети.

– О-хо-хо… – реготав Філон. – Ну і втнув… Як у кіні…

Максим скидався на великого намоклого птаха, який розпустив крила для просихання. Він викликав жалість і водночас відразу своєю покірністю, хоча наш опір бандитам теж досі не дав ніяких наслідків. Проте ми не мовчали, щось робили, прагнули звільнитись і… боялись. Боялась я, а Клава – ні, тільки за Юру.

Що ж робити? На кого надіятись? Я і Клава… А я ж писала твір, образи… Уляна Громова і Люба Шевцова…

А хто ми? Хто?!

Он він пішов, скалив зуби, вилицюватий, з прилиплим до лоба чубчиком, певний у своїй силі, безпечний і нахабний. Вже скільки того збиткування у нього на совісті?

А скільки попереду…

Мамо! Я скочила на ноги й, мов із заплющеними очима, накинулась на Шакулу, що саме порівнявся зі мною, била його кулаками й кусала, вищала, наче навіжена, поки не відчула болю у потилиці. Аж тоді отямилась і побачила Шакулу, що тикав Юрку в обличчя щось довге й жовтаве, звивисте, мовби живе.

– На, понюхай, очкастий, – приказував. – Можеш погладити. Ти ще не гладив, шмаркатий, дівочих кіс.

– Бузувір… Що зробив?.. – чомусь плакала Клава.

Я лапнула себе за шию, щоб намацати косу, але замість неї пальці наткнулися на розпущене волосся. Я зібрала, волосся в кулак і хотіла перекласти його на груди, та воно, коротке, вислизло з долоні. Коса! Моя коса!.. Ми з Клавою дивилися на Шакулу в якомусь заціпенінні…

– Шакуло, треба тікати! Тікати звідси!.. – істерично закричав Філон і зарачкував од землянки в ліс, волочачи за собою кошик. – Тікати!.. – звівся і, хапаючись за дерева, подибав далі.

Пролунав несамовитий крик: Максим із перекошеним від страху обличчям кинувся до мотоцикла. І мене наче хтось штовхнув за ним силоміць…

Оглушливо пролунав постріл.

– Філоне, стій! – заволав Шакула.

– Що трапилось? – розгублено питав Юрій. – Що трапилось?

І все потонуло в шаленій тріскотні двигунів.

Я не чула, як позаду мене на сидінні опинилася Клава.

Дощата літня кухня наповнилась димом – пригоріли кабачки, про які забула Маринина тітка, слухаючи відповіді племінниці на наші запитання. Тітка мов скам'яніла з виделкою в руках, і її худе гостре лице ще дужче видовжилось од переживань. Євдокія Тарасівна ніяк не могла вимовити й слова, тільки дивилась, дивилась на Марину повними сліз очима…

А Жалинська непорушно сиділа за столом, похнюплена, як людина, що зробила щось негарне.

Я вже й не ворушив би лихі спогади, коли б нам було все зрозуміло із відповідей Марини. Проте не поспішав із запитаннями, даючи можливість дівчині заспокоїтись. Поки, не надійшло нових повідомлень про Шакулу й Філона, ми могли спокійно осмислити, зважити отримані від Марини відомості.

Відзначив, що бандити далеко не втекли, коли не трапився щасливий для них випадок. Отож вони десь ховалися в лісі, в тому районі. Це вже полегшувало пошук. Треба знайти їх до сутінків, щоб уночі не прослизнули, до міста, де у них були знайомі.

Окрім цього, нас турбувала доля Філона-Сергія. Шакула намагається позбутися спільника, щоб не ділитися здобиччю. Були всі підстави чекати ще одного злочину. І попередити його поки що ми не могли.

– Боже, Мариночко, дитино моя… – раптом заголосила тітка, мов пробуджуючись од важкого сну, і кинулась до племінниці, пригорнула до себе. – Як же ти натерпілась! Щоб отак знущатися над людьми. Відрізав косу… Куди ж та міліція дивиться? Що ж це робиться на білому світі, га, дорогі товариші?

Ми мовчали, бо робили все можливе, а іноді й неможливе, не рахуючись ні з власним відпочинком, ні з небезпекою.

– Кабачки, тьотю, кабачки, – спромоглася на слово Марина.

Євдокія Тарасівна метнулася до керогаза.

– Згоріли… – безнадійно махнула рукою.

Тепер ми вже знали, що Шакула взувся в Максимові сандалети. Але де взяв кошик Філон і ті туфлі, що випали й нього? Знайдене нами в кюветі, безсумнівно, їхнє. Я підрахував, що із шістнадцяти набоїв у бандита залишилося тринадцять. Усе ж поменшало, і добре, що кулі ні в кого не влучили. О, страшні хвилини випали на долю Клави, Юрія і Марини. Лише Максим поводився як боягуз. Що ж, людина завжди найкраще пізнається в біді.

Кошик і взуття… Стривай! На вокзалі лейтенант розповідав, що мигнула нога, взута в кед. Кед… А дядько, що йшов з тіткою до станції Партизанська, був узутий в кеди. У кеди! Я розповів про те Пазову, бо дядька й тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.

– Молодець, Арсене, що згадав, – похвалив мене Яків.

Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих – колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?

– Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? – запитав я.

– Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, – знічено відповіла.

– Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?

– Ні, вона пішла через товарну станцію.

– А Юрій? Де Юрій?

– Юра? – Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. – Він… ми… ми…

Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.

– Він поїхав із вами? – допитувався Яків.

Марина злякано похитала головою.

– І ви залишили його в лісі з отими? – недовірливо, сторопіло дивилася на Марину тітка. – Як же це трапилось?

– Як? Як?! – Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. – Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…

– У лісі ми його не зустріли, – сказав я.

– Боже, оставили… – вражено прошепотіла тітка. – Марино… Може, вони його…

Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.

– Що нам буде? Мене судитимуть? – запитала Марина.

– Ні, виступите на суді як свідки, – заспокоїв її і подумав, що для них суд – власна совість. – Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?

– Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.

– Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, – заступилася за племінницю тітка. – Опам'яталася б і заявила.

Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами – обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.

Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.

– Назвіть прізвища своїх знайомих, – попросив Марину Пазов.

– Не знаю. Тільки Юри – Коренюк.

– Поїхали з нами, – сказав я.

– Куди ви її забираєте? – Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. – Куди? Вона ж нічого…

– Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, – заспокоїв її. – Вона скоро повернеться.

Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.

– Пригощайтесь.

Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.

– Сідай, Марино, – запросив пригнічену дівчину до машини. – А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.

– Я в курсі, – сказав старший лейтенант. – Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, – дістав з нагрудної кишені фотокартку. – Надивився, аж стоїть перед очима.

Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.

– Шакула… – прошепотіла. – Він.

Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.

– Давай, Миколо, на станцію Партизанська, – наказав йому.

– А чого туди? – стривожилась Марина.

– Надіємось на одну зустріч, – відповів я ухильно. – А потім пошукаємо Юрія.

Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…

Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я – Петро. Еге, Петро.

Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.

Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на узліссі й стежили за дорогою, наче вовки у засідці. Втім, довго їм не всидіти: голод і спрага примусять їх вийти на білий світ.

Он і пастушок зі своїм рябим стадом. Я знову почав думати про Чмиха, напружував пам'ять, щоб згадати його прізвище. Петро… Петро… Адже Ілля назвав… І той напис на коробці… ЦИБУ… ЦИБУ… Стривай! Я аж гуцнув на сидінні, і на мене здивовано зиркнув Пазов.

– Цибух Петро! Ци-бух! Чмих – Цибух! – гаряче зашепотів Якову. – Ось що означав напис на коробці! – мене ніби лихоманило від збудження.

Я увімкнув рацію.

– Четвертий…

– Говорить тринадцятий. Треба взнати адресу Цибуха Петра, 1946 року народження, мав судимість – два роки за хуліганство, – скоромовкою випалив я. – І нехай там не ламають толів над написом «ЦИБУ».

– Так… – озвався черговий і протягло, по складах повторив, напевне записуючи: – Ци-бух Пет-ро. Все, капітане?

– Філон, мабуть, кульгає. Як там з власниками «Волг»? Як Загата?

– Скорич відбирає. Загата житиме. Що у вас нового?

– Вже є один свідок з галявини. Їдемо на станцію Партизанська ще за двома.

Я відкинувся на спинку сидіння. Подумки подякував Загаті. Міцний хлопець: втрачаючи свідомість, знайшов у собі сили залишити ниточку-слід. Шкода, що Шакула викрав у нього зброю. Тут дільничний помилився. «І як воно сталося? Тепер я впевненіше припускав, що Чмих міг бути спільником. Він не їхав з ними в поїзді, інакше б Шакула не сподівався на машину. Цибух залишився в місті, вважаючи себе поза підозрою.

Тоді: де його бачив Загата? Невже на залізничному вокзалі? І чому написав прізвище саме Чмиха? Адже переслідував Шакулу і Філона. Очевидно тому, що їх не знав, а з Цибухом знайомий особисто. І десь бачив їх разом. Логічно. Отож почало дещо прояснюватись. А той, що продавав хату, слугував їм за живця.

Виходило – ціла зграя злочинців. Один із них – Шакула – вже доволі начіпляв на себе статей карного кодексу. Через те надзвичайно небезпечний. Такі йдуть на все. Приречений, загнаний у глухий кут ошалілий звір… Н-да, коли б не пістолет Загати. Тринадцять набоїв – ще не одне життя могло обірватись. Микола знову спинив машину в затінку рідколистої акації, що росла неподалік вокзалу. Чи сиділи там тітка і дядько?

У зальчику тільки немолода жінка в солом'яному капелюшку. Поруч неї, на лавці, стоїть чорний чемодан, на який вона спирається ліктем, щоб зручніше було сидіти й підтримувати голову долонею.

Отих двох не було. Може, десь сиділи за вокзалом? Старим людям, на сонці… Куди ж вони поділися? Яків узяв кружку – брязнув ланцюжок – і наточив з бачка води. Спрагло пив… З мене не спускала очей пасажирка. Почув, як важко, з кректанням, зітхнула. Та ні, не вона! Обличчя її спокійне, нерухоме… Хто ж тоді? І мене ніби щось підштовхнуло зазирнути за високу спинку лавки…

Напевне, я мав пришелепкуватий вигляд, бо жінка здивовано закліпала повіками. На лавці скоцюрблені лежали тітка й дядько. Ми сіли з Яковом напроти них. Подружжя спало.

Дядько заворушився і розплющив очі. Втупився в мене, потім у Якова, обличчя поволі прибирало осмисленості. Старий прудко звівся, скинувши коліньми свою палицю на підлогу. Тітка схопилася й очманіло лупала на нас посоловілими безбарвними очима.

– Ми, діду, з міліції, – спокійно сказав Пазов. – То кого ви здибали в лісі?

Дядько спочатку зиркнув на свої ноги в кедах, потім на жінчині, запилюжені і висохлі, поважно погладив руду бороду й недовірливо, насмішкувато прискалив око.

– А ви не брешете? – лукаво запитав.

Яків показав йому своє посвідчення. Дядько прочитав, гмикнув і скрушно похитав головою.

– Вскочили ми з тобою, Марфо, в халепу, – шаркнув по підлозі ногою. – Казав же тобі, що наші шкарбуни таких грошей не варті. Казав? А ти… – дядько махнув рукою. – Ще й кошика…

Тітка знітилася, заворушила пальцями брудних ніг і сховала їх під лавку.

– І скільки він заплатив вам за туфлі й кошик? – поцікавився я.

– Два червінці.

Вони розповіли, як зустріли в лісі хлопця з сумкою і той умовив їх продати йому черевики й кошик. Я вилучив у дядька гроші, записав свідчення. Кеди, правда, залишив до завтра на старому, пожалів його ревматичні ноги.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю