Текст книги "Знайти і затримати"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Віктор Тимчук
Знайти і затримати

ЗНАЙТИ І ЗАТРИМАТИ

Вони до світанку грали в карти, курили й пили горілку, і коли котрийсь із них совав під столом ногами, то зачіпав порожні пляшки, які глухо дзвеніли. У кімнаті було сиво від цигаркового диму. Їхні очі почервоніли від неспання, їдкого чаду і вже недобачали масті на картах.

Гра тривала доти, поки всі до копійки гроші не перейшли до підстаркуватого, дряблочолого, з гачкуватим носом. Зіжмакані купюри він згрібав зі столу брудними руками в одну купу, затискав їх у кулаці й запихав за пазуху картатої сорочки. За його повільними рухами слідкувало три пари примружених очей.

Дряблочолий спав на єдиному ліжку з обвислою сіткою, яка майже торкалася цідлоги, скоцюрблений, наче складений удвоє, і його неголені щоки надимались, стовбурчились рудою щетиною й опадали, із свистом випускаючи повітря. Другого, в тільнику з рукавами, сон зморив за столом, і його кучмата голова покоїлась на руках серед консервних бляшанок, пляшок з-під пива і тарілки, в якій залишилося кружальце помідора. Двоє розтягайся на брудній підлозі, на старих куфайках, спинами один до одного, і скидалися на сіамських близнюків. Вони дихали важко, з присвистом, наче втомлені тривалим бігом.

За вікном зайнявся ранок, коли прокинувся один з тих, що спали на підлозі.. Спершу він протер кулаками очі, смачно, до хрусту в лопатках, потягнувся, пригладив, наче приклеїв до вузького лоба, чубчик і зиркнув на годинник. В його припухлих очах мигнув неспокій. Обсмикав зім'яту лляну сорочку, глянув на дряблочолого й кучматого, наблизився до столу, позливав у склянку із пляшок залишки пива й спрагло випив.

Навшпиньки підійшов до дряблочолого, постояв над ним, поліз рукою йому за пазуху. Між стиснутими пальцями у нього шелеснув червінець. Зневажливо розтягнув у посмішці тонкі губи.

Потім розбудив сплячого на підлозі. Коли той сів, затулив йому широкою долонею рот і застережливо підняв палець.

– Тсс… – просичав, кинув на двері. – Гайда.

Вчора, у неділю, я затримав злочинців, що крали пряжу зі складу трикотажної фабрики.

Був задоволений наслідками своєї роботи і, чого гріха таїти, навіть подумки сам себе хвалив.

До кабінету заглянув Скорич.

– Арсене, ти чого!.. – здивовано запитав.

– А що? – Я відірвався од паперів.

– Адже нарада о восьмій, – нагадав Дмитро Юхимович. – Ходімо в кабінет Ольхового.

Я глянув на годинник – ще сім хвилин до початку наради. Якось непомітно, після взяття грабіжника Кисюри і викриття тренера Радутного, майор Скорич перейшов зі мною на «ти». Розумів, що так виявляв своє довір'я і доброзичливість. Між нами усталилися дружні стосунки, і я цінував їх: не зловживав прихильністю, якнайкраще виконував роботу.

Працювалося мені з ним легко: Скорич не сковував моєї ініціативи, не підганяв, – але і я не переступав межі дозволеного.

Замкнув сейф, кімнату й через три сходинки вибіг на третій поверх. Двері до кабінету начальника відділення відчинені. Підполковник Ольховий, худий, з неслухняною чорною шевелюрою, з нервовим обличчям, сидів за столом і щось писав. Працівники розсілися попід стінами. Стояв приглушений шум.

Останнім увійшов молодший лейтенант Пазов Яків, невисокий і бистрий у рухах, недавній випускник спеціальної середньої школи МВС. Пошукав очима вільного місця й опустився на стілець біля дверей.

– Чого, Якове, так далеко? – насмішкувато запитав його Ольховий. – Сідай перед мої світлі очі. Та її, здається, ти не провинився, щоб ховатись. Га?

Всі заусміхалися.

– Та ніби… – невпевнено відповів Пазов і сів у крісло за приставним столиком.

В кабінеті стало тихо: офіцери знали, що зараз підполковник розпочне нараду.

– Увага, товариші, – голосно звернувся Ольховий. – Бігцем, як завжди щопонеділка, підведемо підсумки нашої роботи за минулий тиждень. Спочатку хочу поздоровити капітана Загайгору із завершенням розшуку злодіїв з трикотажної фабрики. Молодчина, Арсене Федоровичу! Так тримати! Ну-ну, не треба соромитись…

Підполковник увімкнув настільний вентилятор, спрямував його на присутніх. До мене долинула хвиля прохолодного повітря. Ольховий стисло аналізував роботу кожного відділення за тиждень. І я вкотре переконувався, що він глибоко розбирався у різнобічній діяльності всіх підрозділів. Особливо його дратувало повільне виконання дорученої справи чи наказу, бо за усім тим стоять люди, яким потрібна наша допомога.

До кабінету ввійшов черговий з аркушем паперу й мовчки поклав його перед підполковником. Виходячи, зиркнув на Скорича, той торкнув моє коліно своїм.

– Їй-бо щось трапилось, – пошепки сказав. – І по нашій лінії.

Ольховий подивився на мене, примружився.

– Товариші! – звернувся підполковник до присутніх. – На міжміському автовокзалі сталося вбивство. Капітану Загайгорі негайно на місце події! Візьміть «газик» сержанта Бунчука. Оперативна група скоро приїде.

Я зиркнув на годинник – 8.30.

Збіг сходами на подвір'я, сів у «газик». За хвилину вже мчали вулицями міста.

– І як можна вбити людину на автовокзалі? – заговорив водій Бунчук. Він уже знав про подію. – Ще й вдень. Адже там завжди повно людей. І за що вбили? Хто? Кого? – знизав плечима, косуючи на мене карим оком, спритно обганяючи машини.

Він поставив запитання, які завжди виникали в мене, коли їхав до місця події. Дати на них вичерпну відповідь – означало б ловити злочинців не покидаючи кабінету.

Подумав: а часом те вбивство не пов'язане з недавньою крадіжкою пряжі на трикотажній фабриці? Тільки думка майнула, і я її відкинув, бо впевнений, що справу завершив.

– Товаришу капітан, а коли це невикриті злодії з фабрики замітають сліди? – не вгавав Микола. – Га, злодії?

Я посміхнувся. Він наче підслухав мої міркування. Молодець, почав глибше цікавитись моєю роботою.

– Давай, Миколо, на червоне світло, – дозволив йому, бо чим швидше з'явишся на місці події, тим більше залишиться нам слідів. – Чому ти не поступаєш в училище?

– Приглядаюсь… – різко кинув «газик» ліворуч, обходячи самоскид. – Взагалі, робота у вас цікава, тільки багато списуєте паперу.

– Хм, за ним – людські долі. Позбавити людину волі – не жарти. Відповідальність велика.

– От-от, відповідальність… – закивав Бунчук.

Ми проїхали проспектом Леніна й повернули на Жовтневий. У «газику» задушливо, наче в печі. Обабіч дороги мигтіли платани. Вдалині, праворуч, виднілося сіре, високе приміщення автовокзалу. Ми поминули стоянку таксі, криту посадочну платформу, на якій метушилися пасажири навколо автобусів. Я мигцем глянув на майдан і не помітив натовпу. Невже злочин трапився в залі чекання чи коло білетних кас? Бунчук зупинив «газик» біля входу в автовокзал.

– Сиди в Машині, біля рації, – наказав я сержанту.

– Але ж тут є телефон, – сказав Микола, сподіваючись теж піти на місце події.

– Виконуйте!

Я увійшов до кімнати. У ній – стійкий вокзальний дух і гострий запах камфори. На кушетці лежала худорлява жінка в простій зеленій сукні. Над жінкою схилилася рудокоса лікарка чи медсестра. Вона оглянулась, і в її руці зблиснув шприц.

То вбивства не було! І то жертва…

– Вам кого? – сухо, нетерпляче запитала.

– А де черговий?

– Там… – Вона намацала вену й зробила укол.

– Це потерпіла? – Я нічого не розумів.

– Там… коло вбиральні, – не повертаючись, уривчасто кинула.

Я заспішив до вбиральні. На сходах купчились чоловіки, яких стримували, не пускали до середини молоденький міліціонер і високий, мускулястий старшина. Я назвався.

– Черговий по автовокзалу старшина Воловик, – представився він і доповів: – У вбиральні о 8.25 виявлено труп. Смерть, мабуть, настала від удару по голові чимось гострим. Я викликав «швидку медичну допомогу» і повідомив… Обережно обдивлявся труп. При ньому ніяких документів.

Я відзначив, що старшина діяв правильно, навіть перевірив, чи мав при собі документи небіжчик.»

– Хто сповістив про вбивство?

Притихлий натовп прислухався до нашої розмови.

– Ось цей товариш, – старшина показав на вже підтоптаного чоловіка з авоськами. – У мене в кімнаті дружина… того…

От і відпало перше запитання: кого вбили? Дружина скаже. Може, взнаю і за що. Я спустився сходами до вбиральні. У відчиненій тісній кабіні стояла на колінах, прихилившись плечем до перегородки, людина в сірому дірчатому капелюсі з капрону, насунутому аж на очі. Обличчя закривавлене…

На дверях кабіни висів жовтий вузький пасок. Мабуть, від штанів. Ні, пасок на вбитому. Дивно. Чий же він? Про взяття сліду розшуковою собакою не могло бути й мови: і запах хлорки, і безліч відвідувачів…

На сходах зустрівся з експертами, Ольховим, прокурором, Яковом Пазовим і слідчим, моїм ровесником, Глібом Родіоновичем Маховим, з яким уже довелося розслідувати одне вбивство. Він зиркнув на мене й скорботно похитав русявою головою.

– Що, знову разом? – невесело запитав.

– Я вже впрягся, Глібе.

– Маєш якісь дані? – потис мені руку.

– Там, у кімнаті міліції, дружина загиблого і ось… – я кивнув на дядька з авоськами. – Перший, хто побачив убитого.

– Займись поки що ними, а я туди… – розпорядився Гліб.

Я з чоловіком зайшов у кімнату міліції. Ми сіли на лавку під вікном. Чоловік з полегкістю поклав на неї авоськи.

– Хто ви і звідкіля? – запитав я свідка – худорлявого, у чорній вигорілій кепці з ґудзиком і простому костюмі в чорну смужку.

– Я свинар із Братків, Поліхун Остап, вибрався до сина, сьогодні у нього день народження. Стара ось зібрала харчів домашніх… – Поплескав сухою, коричневою рукою по авоськах. – Але вскочив у халепу… Таке і в страшному сні не приверзеться. Що тільки у місті не коїться?! Серед білого дня…

– Не панікуйте, дядьку, – перебив я його. – Розповідайте далі.

– Ага, далі: виліз я з автобуса, шість годин трясся, ну і до вбиральні. Відхилив двері, а там…

– А не помітили паска на дверях?

– Це вже потім. Ох і біда…

– А коли б побачили пасок, відхилили б двері?

– Ні, бо зайнято, видать. Ви мене відпустите?

– Звичайно. Тільки почекайте, з вами ще поговорить слідчий.

Я залишив дядька розгубленого, пригніченого. У другій кімнаті мене зустріла запитливим поглядом рудоволоса медсестра. Дружина вбитого, жінка років за сорок, з косинкою на шиї, не звела голови. Її руки безживно лежали на кушетці. Очі заплющені, наче спить. Я сів поруч з нею. Не хотілося її турбувати, але час збігав… І я торкнув її руку – холодну, мов неживу. Жінка підвела голову й глянула на мене безтямними очима.

– Нам треба поговорити. Я з міліції. Ви мене чуєте?

Жінка кивнула й прошепотіла:

– Його вбили за гроші. За гроші… У Терентія в сумці було п'ятдесят вісім тисяч. Ми їхали…

– Яка сумка?

– Господарська, коричнева, ручки обмотані голубою у смужкою, якою електродріт…

– А хто вбив? Ви когось підозрюєте?

– Не знаю. Я теж зайшла до вбиральні. Мене закачало…

Коричнева сумка з голубими ручками – це вже прикмета.

– Зачекайте. – Я схопився й вибіг надвір.

Бунчук сполохано визирнув з кабіни «газика».

– Миколо, передай: затримувати всіх, у кого господарська сумка, коричнева, ручки обмотані голубого стрічкою. В сумці – п'ятдесят вісім тисяч карбованців. Зрозумів?

– Так точно, товаришу капітан! – І сержант взяв мікрофон. – Я – Тринадцятий, я Тринадцятий…

Тим часом я пішов до стоянки таксі і попитав у водіїв, чи не бачили пасажира з коричневою господарською сумкою. Ні, не запримітили. І навряд чи вбивця сів у автобус. Можливо, він те зробив одразу, коли ще не помітили трупа.

У кімнаті вже сидів Махов. Медсестра тримала жінку за зап'ястя – лічила пульс.

– Сто сорок п'ять, – сказала вона. – Уже спадає. Дивіться, Даріє Савівно, може, ляжете?

– Краще я посиджу. Мені так легше… – знеможеш мовила. – А ви питайте, питайте…

– Звідкіля ви приїхали? Навіщо везли із собою стільки грошей?

– Ми приїхали з Казанівки. Вчора Терентій сторгував хату, сьогодні домовилися піти до нотаріуса оформляти документи. І ось… – Жінка міцно стулила губи, тамуючи розпач.

– З ким сторгували? Адреса власника хати? Його прізвище?. – Махов пильно дивився в обличчя жінки.

– Прізвище… адреса… – повторила пошепки. – Ніби… яблука. Є такий сорт яблук.

– Антонов? Папіров? Симиренко? – підказав Гліб.

– Ні… – Жінка похитала головою. – Якось інакше. Все вилетіло з голови.

– І адреса?

– І вулиця. Називав її Терентій, називав… – наморщила лоб. – Десь коло лиману вона. І в того чоловіка є «Волга». Він мав зустріти нас на автобусній…

Ми знову багатозначно ззирнулися з Глібом. Я відразу зрозумів хід його думок: коло пошуків власника хати звузилось, бо не дуже багато у місті вулиць, прилеглих до лиману, і не в кожного власника будинку є «Волга». Та й, Мабуть, хазяїн давав оголошення про продаж хати через обмінне бюро.

– Якої вартості куп'юри? – поцікавився Махов.

– Як це? – не зрозуміла жінка.

– По п'ять, десять, двадцять п'ять карбованців, – пояснив.

– По десять, всі по десять і трохи по двадцять п'ять. Більше п'яти тисяч папірців, замотані в газету.

– Прізвище вашого чоловіка, і де він працював?

– Заготівельником у райспоживспілці, Ричко Терентій Назарович.

– Які він мав при собі документи?

– Паспорт, військовий квиток і папірець з адресою і прізвищем того чоловіка.

– А звідкіля ваш чоловік взнав про ту хату? – запитав я.

– Вичитав на дошці оголошень.

Розповіла, що вчора чоловік пізно прийшов додому, десь близько десятої вечора; вранці вони вдвох першим автобусом вирушили з Казанівки, і в дорозі він виходив на зупинках пити пиво. Їхній син демобілізувався з армії і збирався вступати до суднобудівного інституту, тому батьки вирішили переїхати до обласного центру – все ж разом житимуть. Дарія Савівна працювала робітницею на маслозаводі, мешкала у власному будинку, годували двох кабанчиків, бичка, тримали кури, розвели бджіл – дванадцять вуликів, гарний присадибний садок, двадцять років тулили копійку до копійки.

Славно натулили, відзначив я про себе.

– …І сон мені поганий спився: зацвіла під хатою вишня, а я рихтуюся зрубати її… Ох, коли б не кляте пиво! Коли б не воно… – похитувалася жінка, і сльози струмочками текли з-під повік.

– Скільки пасків було на вашому чоловікові?

– Пасків? Один. – Вона нарешті розплющила очі, кінцем хустини витерла сльози.

Один… Безперечно, не пиво призвело до вбивства. Тут діяв зухвалий і хитрий злочинець, який, кимось зарані попереджений про приїзд Ричка, вже чекав його на автовокзалі, вислідив, убив і почепив на дверях пасок, мовляв, зайнято, щоб виграти час для втечі.

Невже власник будинку і «Волги»? Може, її не сам вчинив напад, а когось навів, намовив. Ні, він не міг передбачити, що Ричкова дружина забуде прізвище й адресу. Діяв хтось інший, тому й забрав документи. Розрахунок точний: поки. встановили б особу вбитого, вистачило б часу для втечі. Виходило, жінки вбивця не бачив. Воно й не дивно за таких обставин.

– Чоловік вам не розказував, який із себе хазяїн хати? – запитав Махов.

Дарія Савівна приклала долоню до лоба, замислилась похитуючись…

– Ніби казав… – спроквола мовила. – Еге, солідний, в окулярах. Оце і все.

– А який будинок? Скільки кімнат?

– Із силікатної цегли, під цинковою бляхою, чотири кімнати, веранда, хлів, у дворі криниця, сім соток садиби.

– А паркан? – додав я.

– Паркан?.. Не казав Терентій.

Я подумав, що за Ричком могли стежити аж із Казанівки і їхати з ним в одному автобусі. У цій події вирізьблювалась єдина чітка лінія: злочинець знав про прибуття своєї жертви. Отож, рішення пограбувати визріло у когось вчора ввечері або принаймні сьогодні вранці у місті. Стривай! А чому б не в Казанівці?

Махов оформляв протокол. Гліб зважував, аналізував здобуті відомості. І, зважаючи на його зайнятість, я запитав Ричко:

– Ви нікому не казали про купівлю будинку?

– Ні.

– А де зберігали гроші?

– Вдома.

Гліб звів на мене очі, і я зрозумів, що він збирався запитати про те ж.

– О котрій годині ви приїхали?

– П'ять хвилин на дев'яту. Терентій ще глянув на годинник, – відповіла змореним голосом.

А труп виявили о 8. 25, і аж тоді старшина повідомив. У злочинця було 10-15 хвилин і все через той пасок.

Я не покладав великої надії на перевірку у міжміських автобусах. Нападник намагався якнайшвидше втекти з місця злочину. І коли у нього є досвід, він не наважиться сісти в автобус, що з якоїсь причини міг затриматися з від'їздом. Залишалися тролейбус з маршрутом на залізничний вокзал, таксі і власна машина.

– Вам уже краще? – запитала медсестра у Ричко.

– Трохи… – Дарія Савівна приклала долоню до грудей.

А якщо злочинець викинув сумку або поклав її у свій чемодан? Викинути – навряд: великий пакунок, гроші у газеті – ненадійний сховок. Перекладати, коли в запасі лічені хвилини, – це викликати до себе підозру, потрібен спільник, щоб тримав чемодан напохваті. Так, без спільника не обійшлося. До кімнати увійшов засапаний, збуджений Яків Пазов.

– Нічого підозрілого, товаришу капітан, – доповів лейтенант. – Я навіть оглянув урни й газони навколо автовокзалу. Нема сумки, – розвів руками. – І в автобусах теж.

– Гаразд, іди в машину.

Тепер у мене зажевріла надія, що по тій сумці впізнають убивцю. Я остаточно впевнився: йому не відомо про дружину Ричка. Він переконаний, що про сумку й гроші ніхто не розповість. Нам нічого тут робити. Треба розшукати власника будинку й «Волги».

Махов звівся й відкликав мене в куток кімнати.

– Займемося, Арсене, хазяїном хати. Поки що це добрий слід, – сказав Гліб. – А там буде видно. Я трохи затримаюся тут: оформлю протоколи, ще декого допитаю.

Я кивнув на знак згоди. Ми намірилися йти, коли зненацька задзвонив телефон. Ричко аж здригнулась, а медсестра злякано дивилася на чорний апарат. Я взяв трубку.

– Загайгора слухає.

– О, добре, що застав, – зраділий голос Скорича. – Є повідомлення з транспортної міліції: лейтенант Загата вскочив за кимось до вагона приміського поїзда. Наче за двома хлопцями. Під'їдь на вокзал і точно взнай. Не гайся!

Я переказав Махову повідомлення майора.

– Може, вскочив за дрібними злодюжками? – засумнівався Гліб.

Я знизав плечима.

– Давай перевір. А раптом… Шкода, у нас жодної прикмети вбивці. Хіба що сумка.

Ми заспішили надвір, підійшли до «газика».

– Рація мовчить, товаришу капітан, – із жалем мовив Бунчук, заводячи машину. – Куди зараз?

– На залізничний вокзал, і швидко, – наказав йому.

Побачив, як з вбиральні, виносили ноші з тілом Ричка, накриті простирадлом. Чомусь завважив, що смерть людини не тільки горе для рідних і близьких, але й великий клопіт з влаштуванням похорону: замовлення домовини, вінків, стрічок, оркестру, транспорту, місця на кладовищі, отримання довідки і свідоцтва про смерть, поминки, потім спорудження надгробка чи пам'ятника.

– Невже його засікли на вокзалі? – збуджено запитав. Микола. – А я думав: якщо поруч тролейбусна зупинка, то чому б йому не дременути на вокзал?

– Правильно подумав, – похвалив сержанта Пазов. – Але на вокзалі його нема.

Он і та зупинка тролейбуса. Неподалік від неї – газетний кіоск. У віконці – знуджена кіоскерка. Можливо, їй і впали в око коричнева сумка і той, хто її ніс. Деякі продавщиці володіли чудовою пам'яттю й при нагоді згадували риси обличчя, що мигнуло в юрбі. А коли ще підказати незначну прикмету… А вона була – сумка.

– Арсене, кіоскерка, – нагадав мені Пазов.

– Угу. Потім, Яшо… – Я задумливо крутив у руках білу кулькову ручку.

Одначе через поспіх ми відклали розмову з кіоскеркою. Махов зверне на неї увагу. Це точно. А я сподівався отримати словесний портрет злочинця від працівників транспортної міліції. Адже помітили, що Загата скочив за двома хлопцями. Невже моє передбачення, що на автобусній діяв не один нападник, справдиться?

Був упевнений, що убивця відбував уже покарання, бо не кожен наважиться на вбивство. Ех, коли б у вбиральні відшукали відбитки його пальців! Взагалі, міркував я далі, лише щось непередбачене могло врятувати Ричка від пограбування. І коли б воно сталося на вулиці, в тролейбусі, – наслідки виявилися б не такими трагічними. Вбиральня стала пасткою для нього і слушною нагодою для рецидивіста замести сліди.

Глянув на годинник – 9.15. Вже промайнуло 45 хвилин, як ми займалися розслідуванням! І коли вони збігли?! До речі, мені подобалося працювати із слідчим прокуратури Маховим. Неговіркий, коректний, стриманий, він не сковував моєї ініціативи, не нав'язував своїх рішень. Між нами встановилися товариські, дружні стосунки, які аж ніяк не заважали у роботі, а навпаки – ми починали розумітися з одного погляду, з півслова. І молодий Пазов виявляв гарні здібності.

Повернули з проспекту Леніна ліворуч, на Пушкінську. Микола помітив моє нетерпіння і збільшив швидкість. Цікаво, чи виявили експерти щось суттєве на місці події? Пасок… Звичайно, він – речовий доказ, якщо належав убивці. Щоб на ньому хоч один відбиток пальця… Згодом Скорич повідомить по рації висновки експертів. Згодом… Якщо Загата помилився, нам доведеться шукати власника «Волги», до якого їхав Ричко.

– Де стати, товаришу капітан? – озвався Микола.

«Газик» в'їхав на привокзальну площу з невеликим сквером, оточену з трьох сторін п'ятиповерховими житловими будинками. Вокзал – приземкувате, сіре, довге приміщення. Розпеченою серпневим сонцем площею снували люди, розверталися тролейбуси, сигналили таксі.

– Ближче до входу, – відповів я Бунчуку.

– Мені в машині?.. – з надією, що. візьмемо з собою, запитав Микола.

– Коло рації, сержанте, коло рації. – Я вистрибнув за Пазовим з «газика».

У вокзалі повітря як у солдатській казармі. Ми увійшли до кімнати міліції. За столом сидів молодший лейтенант, під стіною – розхристаний, кучматий хлопець у сандалях на босу ногу. Поруч стояв міліціонер з напруженим обличчям.

– Вам кого? – глянув на нас офіцер.

– Капітан Загайгора, з карного розшуку, – відрекомендувався я. – І лейтенант Пазов.

– Ви не маєте права! – раптом схопився і сипло заговорив молодик. – Я їду до моря! А мої документи…

Молодший лейтенант скривився й махнув рукою:

– Сядьте, розберемося. – Й до нас: – Ви відносно Загати?

Я кивнув.

– Давайте прогуляємось, – запропонував йому.

Ми вийшли на перон.

– Чому тут опинився Загата? – спитав Пазов.

– Проводжав сестру. Я саме прийняв телефонограму, коли він зазирнув до нас. Розповів йому про вбивство на автобусній станції і про коричневу сумку з голубими ручками, – тихо, щоб не чули пасажири, говорив молодший лейтенант. – Потім я оглянув всі приміщення вокзалу – нема схожої сумки ні в кого.

Ми стали у затінку, під стіною вокзалу.

– Да, оголошують прибуття приміського поїзда, я сюди, – продовжував молодший лейтенант. – Пасажирів – повно. Ну, думаю, у такому стовковиську не те що сумку, великого ящика не помітиш. Ходжу, приглядаюся… Нічого підозрілого. А Загата із сестрою розмовляє і теж, бачу, крутить головою, поглядає. Підійшов поїзд, почалася посадка. Через хвилин десять на пероні – нікого… Поїзд рушив. Я пішов до Загати, а він дивиться на перший вагон і раптом вигукує: «Вони! Їй-бо, вони! Повідом!..» І на ходу на приступку… Я озирнувся – тільки встиг помітити, як мигнула чиясь нога, взута в кед.

– У який вагон стрибнули підозрілі? – уточнив я.

– Що за поштовим, – лейтенант уникав наших поглядів.

– А Загата?

– У передостанній. – Він знизав плечима й розпачливо додав: – І як я проґавив?! Коли б стежили удвох за посадкою, вони б не проскочили. Та я залишив Черняка із тим «зайцем».

– Де був поштовий вагон?

– Майже проти багажного відділення, – показав рукою на низьку будівлю з граніту в кінці перону, біля якої вишикувались жовті візки й електрокар.

Ми пішли туди. Мені не хотілося робити поспішних висновків. Молодший лейтенант пригнічено плентався за нами.

– Скажіть, – звернувся до нього, – як називається перша станція, де зупиняється поїзд, і скільки до неї кілометрів?

– Партизанська, кілометрів п'ятнадцять, – глянув на годинник. – Він уже прибув.

– Загата у формі? – поцікавився Яків.

– Як я.

– Угу. Прибув… Ви вільні, – відпустив я молодшого лейтенанта.

Уздовж перону, від вокзалу до багажного відділення, тягнувся невисокий, ажурний паркан, за яким росли низькі кущі, липи, а далі – привокзальна площа, стоянка таксі й зупинка тролейбуса.

За багажним відділенням – двометрова глуха стіна й довгий цегляний склад із широким піддашником. Ні, не звідси пробралися на перон ті двоє. Ми пішли назад і, не змовляючись, зупинилися біля паркану. Дивилися на дрібне листя кущів, траву між липами, наче надіялися побачити свіжі сліди.

Якщо справді Загата переслідував грабіжників, то вони проскочили до поїзда тільки сюдою. На таксі не їхали, бо водій міг запам'ятати їх. Тролейбусом, он і зупинка. Стояли тут, стежили за молодшим лейтенантом. І, вибравши момент, коли він повернувся до них спиною, перестрибнули через паркан…

Я ще раз переконався, що маю справу з досвідченими злочинцями. Шкода, що відразу не заблокували вокзал. Тоді б вони не проскочили. Але молодшому лейтенанту ні з ким було здійснити ретельну перевірку. Добре, що нагодився Загата.

– То який висновок, Арсене? – Пазов сів на паркан. – Якщо припустити, що вони вбивці.

– Висновок один: вони місцеві, вільно орієнтуються в місті, навіть врахували час відправлення поїзда. Лише не передбачили, що Ричко буде з дружиною і що з'явиться Загата, – сказав я і продовжив: – Одягнений у форму, дільничний не зможе потайки слідкувати за ними. Спробує затримати. Якщо не дасть про себе знати зі станції Партизанська, значить, поїхав далі, до кінцевої. А Снігурі вузлова, там відділення транспортної міліції, буде кому допомогти йому.

– Так… Мабуть, на цьому наш розшук і припиниться, – Яків зиркнув на годинник. – Десь через годину.

Із вокзалу вискочив молодший лейтенант.

– Товаришу капітан! – гукнув до мене й махнув рукою.

Невже звістка від Загати? Чи не зійшов на Партизанській?.. Моє серце прискорено забилося. Одначе обличчя у молодшого лейтенанта схвильоване і трохи розгублене.

– Там дзвонить начальник станції Партизанська… – засапано мовив, переводячи подих. – У нього сидить якась жінка… зійшла з поїзда… Начальник чув постріл.

– Постріл? – скинувся Пазов.

– У вагоні? – сторопів я.

– Не сказав де. Постріл, – понуро повторив молодший лейтенант.

Ми заспішили до вокзалу. У кімнаті міліції кучматого молодика вже не було. Я рвучно схопив трубку.

– Алло! З вами говорить інспектор карного розшуку Загайгора. – Обличчя у Пазова напружилось. – Так, чули постріл… А та жінка? Їхала в тому поїзді? Угу… Дайте їй… Ви заспокойтесь, заспокойтесь… Бачили високого міліціонера… і двох… Ви заспокойтеся… Почекайте нас, ми скоро, – я поклав трубку, занепокоєно глянув на присутніх. – Вона бачила Загату і двох хлопців, один – з сумкою. Загата стрибнув за ними з поїзда. Дуже збуджена. До пуття по телефону не поговориш. Треба їхати. І там дільничний…

Ми метнулися на площу, до «газика». Бунчук глянув на нас настороженими карими очима, і його рука з пончиком застигла біля рота. Напевне, вигляд у нас був надто стривожений.

– Ти знаєш найкоротший шлях до станції Партизанська? – випалив я, відчиняючи дверцята й падаючи на сидіння.

– Знаю: через вантажний двір і вздовж колії попід лісосмугою і полем…

– Давай, Миколо, жми! – Я взяв мікрофон рації. Крізь перешкоди озвався голос чергового. – Четвертий, говорить Тринадцятий. Ми їдемо на станцію. Партизанська. Загата сів у приміський поїзд за двома підозрілими. На станції жінка з того поїзда. Хоче щось розповісти. Начальник станції чув постріл. Загата вистрибнув з вагона за тими двома.

– Гаразд, Тринадцятий. Тримайте нас у курсі, – сказав черговий. – Висновків експертів ще нема. Від Махова теж ніяких новин. Вам допомоги не треба?

– Поки що ні. Я із Пазовим і Бунчуком, і там Загата.

Микола вміло лавірував між вибоїнами. Тісними вулицями околиці міста ми проїхали мимо вантажного двору, заставленого контейнерами, поминули його, а потім старий занедбаний цвинтар, густо зарослий чагарником і деревами. Нарешті вихопились на грунтівку, що тислася до лісосмуги, за якою лежав залізничний насип. Праворуч врунилось аж до обрію лапате листя цукрових буряків.

– Скільки ми вигадаємо кілометрів? – запитав сержанта.

– Вісім, зате натрясе… – покрутив головою Микола.

– Не розсиплемося, – буркнув Пазов.

Непокоїв той постріл. Стріляти міг і Загата і… Жінка, що дзвонила, на власні очі бачила тих двох. Це вже не абищо. І сумку. Сумку! Може, Загата переказав щось через неї?

Лан цукрових буряків закінчився, й розпочалася плантація соняшників, що зливались обіч шляху в суцільну жовтогарячу стіну. Нас немилосердно трясло. Микола відчинив скриньку. У ній лежали в промасленому папері пончики, добряче підсмажені, з пухирчиками олії в дірочках. Пиріжки апетитно запахли, аж у мене покотилася слина.

– Хазяйська ти дитина, – похвалив Яків сержанта.

Ми захрумтіли пончиками. Бунчук ні про що нас не розпитував, бо чув мою розмову по рації. Хлопець він метикуватий. Микола кривуляв грунтівкою, об'їжджав вибоїни, та все одно «газик» підстрибував, і ми безперестанку гуцали по сидіннях.

– Слухай, Яшо, а що по той бік залізниці?

– Ліс, а за ним – дорога до міста і на Снігурі, за дорогою – лісосмуга і поля колгоспу «Партизан», село Тарасівна, – охоче заговорив Пазов, що зріс у місті.

– А чому «Партизан»?

– У перший рік війни в цьому лісі був табір партизанського загону. Там ще й досі є землянка, правда осіла вже, – із жалем сказав.

– Ліс… – Я знизав плечима. – Не дуже він великий.

– До війни підступав до будинків. Фашисти від страху багато вирубали, потім місто розрослося, – пояснив Яків. – До війни й цієї залізниці не було, і тої дороги…

Залізниця вигиналася, трохи бралася вгору. У насипу зачорнів отвір – велика водостічна труба. Микола пригальмував, і ми переїхали через струмок, сполохавши горобців, що купалися у тоненькій смужці води.

– Вже скоро, – мовив Бунчук. – Кілометрів зо два.

Проскочили переїзд із автоматичним шлагбаумом, і за старими акаціями зажовтіли стіни великого будинку. На фронтоні напис: Партизанська.

Біля приміщення станції стояло кілька будинків, в яких жили службовці. Микола зупинив «газик». Я і Пазов вийшли з машини. Навколо – ні душі.

Ми зайшли в порожній, крихітний вестибюль із касовим віконцем і трьома лавками. У кутку тулився на табуретці бачок із питною водою. До нього ланцюжком припнутий кухоль. На стіні – розклад руху поїздів. Звернули в коридор і наткнулися на двері з табличкою «Начальник». Пазов відхилив їх – у кімнаті огрядний, червонощокий чоловік і русявокоса жінка. Коло неї на стільці – звичайний рогозяний кошик, рідкісна річ у місті.

– Ми з міліції. Я капітан Загайгора.

– О! – вигукнув начальник. – А ти казала не приїдуть! Це телятниця з «Партизана». Найденко Надія Танасівна.

– А він же так просив, так просив передати… – жалісливо проказала телятниця. – Боже, як я тоді перелякалась…