Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

ЧОРНА БРАМА

Тіло Райта вони знайшли у виярку під снігом. Старий зробив перші кроки на шляху до Батьківщини, коли його настигла куля.

– Постріл у потилицю, – сказав Клебанов. – Прийом, гідний Катинського лісу чи Бабиного Яру.

На двійці «Беноні» з тілом Райта Хабарнов вирушив у порт Георгій. Шлюпку з «Завірюхи» прикордонники надійно сховали в ущелині.

Разом з Ясачним капітан уточнив маршрут. Із матеріалів слідства він знав, що шляхи Сарматова і Благова схрещувалися на Чорній Брамі. Це була мета і Свенсона. Щоб не наступати йому на п'яти, оперативна група і прикордонники заглибилися в тундру далі на південь.

Попереду йшов Ясачний – він чудово знав усе узбережжя затоки, – за ним Клебанов і Нагорний з рюкзаком. Останнім ішов Аввакумов.

Тундра непомітно перейшла в горби, часто траплялися купи каміння, озера у видолинках. Південні схили горбів аж до берега були вкриті березовими чагарниками. Попутний північно-східний вітер дув у спину.

Капітан Клебанов притишив ходу і, коли його догнав Нагорний, сказав:

– Ви стежили за Свенсоном, чули його розмову з Райтом. Який висновок можна зробити про Свенсона?

Нагорний відчув, що червоніє, і, переборюючи ніяковість, відповів:

– Мені здається, що Свенсон попав у гітлерівський полон, був у таборі десь під Мюнхеном. Заполяр'я він знає добре. Може, я помиляюсь, але, на мою думку, Свенсон обмовився про такий факт із своєї біографії, з якого можна визначити його колишнє місцепроживання і навіть роботу…

– Сміливіше, комендоре!

– Свенсон сказав, що кекур на самому початку губи він складав сам власними руками багато років тому. Він так і назвав викладений з каміння знак кекуром…

– Ну? Чому ж ви замовкли? – підбадьорив його капітан.

– Малознайоме поморське слово. Не кожен скаже «кекур». Іноді його мова нагадувала говірку старшини Хабарнова. І тоді мені здавалося, що Свенсон з поморів. Коли б можна було дізнатись, хто і коли ставив цей знак на сопці…

Капітан тихо свиснув.

Ясачний повернувся і, побачивши, що Клебанов підняв руку, зупинився. Підійшов і Аввакумов. Капітан, примостившись на камені, написав текст радіограми.

– Зашифруйте, товаришу лейтенант, і передайте в Мурманськ через Торос-три! – наказав Клебанов. – Не пізніше як завтра вранці нам буде відомо, хто ставив кекур на сопці.

Поки Аввакумов клопотався біля рації, вони розігріли на сухому спирті м'ясні консерви.

Передавши в ефір запит капітана, радист перейшов на прийом, дістав підтвердження і прийняв нову радіограму:

«Мотобот „Беноні“ затримано на траверзі мису Малопримітного сторожовим кораблем „Буря“ і відведено у порт. При перевірці суднової ролі виявлено відсутність боцмана Ернеста Райта і матроса Хугго Свенсона. У вахтовому журналі свіжий запис: „5 година ранку. Траверз мису Хібергнесет. При виході на циркуляцію змило хвилею боцмана Райта і матроса Свенсона“. Запис у журналі команда підтверджує».

– Команда «Беноні» підтвердить що завгодно, – посміхнувся Ясачний. – Ручуся, що механіка Траммера я вже зустрічав раніше на боті контрабандиста Хатчінса. Полював звіра біля Каніного Носа.

– В усякому разі, – роздумливо промовив капітан, – тепер ми знаємо точно: убито Ернеста Райта, чи, як він назвав себе, Мікеля Янсона. Тактика змінюється. Благов не був введений до списку команди, Свенсон і Райт були в списку, але несподівано загинули. Якби ми не простежили за висадкою, було б важко довести, що це не так.

«Отже, Свенсон прямує до Чорної Брами. До цієї скелі вели сліди Сарматова, до неї мав пробитися Благов, – думав Клебанов. – Чому з такою настирливістю вони прагнуть до Чорної Брами? З історії воєнних років нам відомо: десь біля самої вершини скелі була печера, яка правила гітлерівцям за спостережний пост. Виходить, там, на Заході, вони чудово знають про існування Чорної Брами, і Сарматов, кинутий з парашутом у цьому районі, міг скористатись печерою як місцем явки або… Очевидно, Лемо і Свенсон – та сама особа. Лемо, як і Благова, навчали працювати з лічильником Гейгера. Але ні тому, ні другому не дали з собою жодного приладу. А що коли Сарматов заховав лічильники в цій печері? Тоді все стає на своє місце…»

На цьому Клебанов перервав свої міркування. Прикордонники знову рушили на захід.

Сонце сіло за сопками. Холодний вітер пробирався під куртки. Десь ухкала біла сова – господиня тундри. На озерах тріщав лід, рипів під ногами наст.

Минуло чимало часу. Небо потемніло, з'явились поодинокі зорі. Вітер вгамувався. Запанувала така тиша, що Нагорний чув, як, короблячись від морозу, скриплять шкіряні ремені рюкзака.

Тільки тепер Андрій усвідомив і оцінив турботу Ясачного: одягнений у нове штормове обмундирування, він майже не відчував холоду.

Переборюючи втому, Нагорний уже нетерпляче позирав на капі гана, коли Ясачний, вибравши зручне для привалу місце, рішуче зупинився.

– Відпочинемо до світання, – сказав він і, розв'язавши рюкзак, витяг банку сухого спирту і морські галети.

Спалахнуло блакитне полум'я.

Набравши повний чайник снігу, боцман поставив його на вогонь.

Чекаючи, поки закипить чайник, Клебанов і Ясачний при світлі кишенькового електроліхтарика уточняли по карті маршрут. Завтра вони будуть біля підніжжя Чорної Брами.

Нагорний ліг прямо на снігу, підмостивши в голови рюкзак.

Небо стало ще темнішим, зорі здавались яскравішими.

Відчуваючи глухі, сильні удари крові, Андрій поклав руку на серце… Тут, у бічній кишені тужурки, лежало фото Світлани… Дівчина дивилася на нього допитливим поглядом, і між бровами в неї пролягла глибока, сувора складка. Зараз і напис на звороті фотокартки видавався не таким, як раніше: в ньому не відчувалося наївної дівочої простоти. Слова звучали урочисто і суворо, неначе присяга: «Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знала». Вони йдуть до Чорної Брами, до тієї самої висоти 412, де чотирнадцять років тому загинув його брат Володимир.

Боцман вивів його з задуми – перед Андрієм стояв великий емальований кухоль з міцним чаєм.

Вечеряли мовчки. Здавалося, що кожен з них сторожко прислухається до тундри, до цієї тривожної нічної тиші.

Залізши в спальний мішок, Андрій заплющив очі. Тепло підступало до серця, ніби марево в жаркий день…

…Велика самохідна баржа… Спінені хвилі розбігаються в обидва боки. Широко розставивши ноги, у плащ-накидці та в касці, поклавши руки на автомат, що звисає на груди, стоїть Володимир Нагорний. Побачивши брата, він сказав так, ніби вони розлучилися тільки вчора: «Заступай на пост, комендоре, пароль „Брама“»… І ось Андрій на посту. Він мовчки дивиться Володимирові вслід. Автомат висить на його плечі дулом униз. Володимир іде все далі й далі, аж поки не перетворюється в маленьку, ледь помітну цяточку. Цяточка не зникає, вона знову збільшується. Це птах – великий, гордий альбатрос. Він робить коло над судном, опускається нижче й торкається крилом Андрієвого плеча, ніби кличе з собою. Але Андрій на посту. Високо злітає альбатрос і знову опускається і штовхає його в плече…

Андрій прокидається. Це його будить Ясачний.

Горизонт світлішає. Настає новий, уже другий день у тундрі.

Як і раніше, ланцюжком, вони йшли на захід. Сонце пригрівало по-весняному. З наближенням полудня наст робився тоншим, хрустів і провалювався під ногами. На проталинах жовтіли полярні маки, нев'яник, що пахнув свіжим сіном. Кілька раз з-під самих ніг боцмана вилітали перші куріпки. Дедалі частіше траплялися сліди лемінга.

Ясачний знову змінив напрям. Тепер вони йшли на північ.

Гранітна скеля на тлі пологих засніжених сопок з'явилася тоді, коли, за розрахунками Ясачного, до висоти 412 залишалося ще не менше двох миль.

– Очевидно, Свенсон нас випередив, – промовив Ясачний. – Іти далі небезпечно.

З виярка, зарослого чагарником, вони стежили за місцевістю, розбивши на уявні сектори весь простір аж до підніжжя висоти.

Десь аж надвечір, передавши бінокль Клебанову, мічман сказав:

– Зверніть увагу, товаришу капітан, на отой майданчик. Ручуся, що то Свенсон.

У Нагорного був гострий зір, він побачив: з ущелини випросталися чиїсь руки і поряд з ящичком, що вже стояв на майданчику, з'явився ще один такий самий. Потім виліз Свенсон. Він оглядівся, поклав до рюкзака обидва ящики і, привалившись спиною до гранітної стіни, уперся ногами у велику брилу. Після деякого напруження брила похитнулась і з гуркотом упала, затуливши собою ущелину.

Свенсон запалив люльку і сів на краю майданчика, звісивши ноги. Андрієві здалося, що «романтик» сміється. Неначе стверджуючи це, капітан сказав, віддаючи бінокль Ясачному.

– Цьому негідникові чомусь весело!

Допаливши люльку, Свенсон вибив чубук і почав спускатися вниз.

– Товаришу капітан, будемо його зараз брати? – запитав Ясачний.

– Ні, мічмане. Треба простежити його зв'язки, адреси явок. Оглянемо цю ущелину.

– Мені здається, що огляд нічого не дасть – скриня спорожніла…

– Порожню скриню не замикають. Он за тією висоткою, – капітан показав на невисокий горб, – мають бути прикордонники лейтенанта Радова. Поки ми оглядатимемо лігво, вони поведуть Свенсона на поводку.

– Як це «на поводку?» – запитав Нагорний.

– Свенсон думає, що він сам по собі, а його ведуть на поводку. Тундра – наша земля, вона має господаря.

– Зрозумів, товаришу капітан.

– Не завадило б дати прикордонникам умовний сигнал, але це небезпечно. Підете ви, комендоре, – наказав капітан. – Оцим виярком дістанетесь до західного схилу висотки, там має бути наряд. Проведете людей сюди. Ясно?

– Ясно, товаришу капітан. Дозвольте йти?

– Ідіть.

Пригнувшись, Нагорний виярком підібрався до каміння і як тільки міг швидко через глибокий сніг попрямував на захід. До висотки було з півмилі, не більше, але до західного схилу комендор дістався хвилин через тридцять і з подивом оглядівся: запорошений снігом березнячок, і жодного людського сліду. Андрій уже хотів повертати назад, коли це раптом заворушилось гілля берез і перед ним, неначе з-під снігу, з'явився прикордонник:

– Молодший сержант Лобазнов і провідник службового собаки Сенічкін, – посміхаючись доповів Хома.

Аж тепер Андрій побачив і провідника Сенічкіна, і низькорослу сіру з рудими підпалинами овчарку.

– Пішов? – запитав Хома так просто, ніби вони бачилися не пізніше як учора.

– Пішов, – відповів Нагорний.

– Давно?

– Хвилин тридцять тому. Котра зараз?

Лобазнов подивився на циферблат великого кишенькового, знайомого Нагорному годинника.

– Сім п'ятнадцять. Якщо з нього добрий ходак і він знає місцевість, то розрив виходить значний.

– І ходак з нього добрий, і стрілець неабиякий. Словом, міцний горішок.

– Розкусимо. Ми не самі, за ним зараз немало очей, – хитро примружившись, мовив Лобазнов.

Веснянок на його обличчі стало ще більше.

– Який він із себе, той тип? Либонь одразу видно, що за птах? – розпитував Лобазнов по дорозі до виярка.

– У тебе гроші є? – зненацька запитав Нагорний.

– Є… Півсотні… – з подивом відповів Хома.

– Так ось, якби він тобі здибався по дорозі і попросив позичити – віддав би всі п'ятдесят. Віддав би не вагаючись. Ставний хлопець, очі прозорі, ясні…

– Чи бач, який! – здивувався Лобазнов.

У цій інтонації було стільки знайомого й дорогого з дитячих спогадів, що мимоволі пригадалися ті дні, коли вони з Хомою чекали обіцяного Володимиром трофейного тесака…

Стежкою, прокладеною Нагорним, прикордонники легко дісталися до виярка. Капітан наділив Лобазнова картою, дав завдання, і наряд пішов по свіжому сліду «романтика».

Підніматися на Чорну Браму почали з півдня. Хапаючись за гілля низькорослого березняка, підтягалися на руках. Використовуючи найменшу западину, в яку можна було поставити ногу, припадаючи всім тілом до скелі, прикордонники з боєм брали кожен метр підйому. Здавалося, ще одне зусилля – і вони досягнуть вершини, але це була тільки тераса, яка, проте, давала можливість перепочити.

Не зустрічаючи на шляху ніяких перепон, з шаленою силою дув вітер. Неначе оберігаючи таємницю вершини, він намагався скинути людей униз, на гостре каміння біля підніжжя.

В короткі хвилини відпочинку, припавши грудьми до скелі, вчепившись руками в темний торішній мох, Андрій думав про те, що багато років тому по цих самих гранітних схилах дерся його старший брат Володимир. Що десь отут, виконуючи свій військовий обов'язок, він загинув, і, може, його останки розклювали птахи.

Коли прикордонники дісталися до вершини, сонце сіло за горизонт. На темному небі мерехтіли зеленаві спалахи.

Бійці спустилися метрів на два нижче верхнього рівного плато і опинились на терасі, яка мала форму неправильного трикутника.

Оглянувши гранітну брилу, що закривала ущелину, Ясачний заклопотано промовив:

– Зрушити з місця цей камінець – нелегка справа…

Гранітний уламок затуляв майже всю ущелину, залишаючи відкритим тільки вузький, незручний лаз. Клебанов ввімкнув електричний ліхтарик, але його промінь не міг розсіяти темряву в печері.

Ясачний прив'язав ліхтар до вірьовки і спустив його вниз. Печера була метрів два завглибшки. Він спробував зрушити з місця брилу, але нічого не вийшло.

– Товаришу капітан, – звернувся Нагорний, – дозвольте, я спробую пролізти в печеру крізь оцей отвір.

– Що ж, спробуйте, – відповів Клебанов.

Андрій мовчки підійшов до ущелини. Поклавши в кишеню штанів ліхтарик, він скинув бушлат і куртку. Залишившись у самому тільнику, Нагорний сяк-так протиснувся в отвір. Ноги його торкнулися дна. Не випускаючи вірьовки, він ввімкнув ліхтар. Довкола, скільки сягало око, височіла рівна стіна невідомої йому зеленкуватої породи з блискучими вкрапленнями, його кинуло в дрож від якогось безпричинного ляку. Андрій крикнув угору:

– Тут холодно, як у погребі. Киньте мені бушлат!

Надівши одежину, яка ще не втратила його тепла, Андрій рушив у глиб печери.

Перше, що він побачив, була напівзотліла вушанка незнайомого зразка. На шапці збереглася металева квітка – це був едельвейс – емблема гітлерівської альпійської дивізії.

Біля стрімкої стіни, що підпирала склепіння, Андрій наткнувся на артилерійський далекомір, розбитий і сплющений якоюсь велетенською силою. В ніші Андрій побачив радіоапаратуру, переплутані проводи, кілька пакунків з сухими батареями живлення, топографічні карти з німецькими написами, порожні бляшанки з-під консервів, металеву каску і великий рюкзак, перев'язав ний парашутними стропами. Розв'язавши рюкзак, Андрій побачив у ньому шість ящиків з вузеньких дубових планок. Два таких самих ящики виніс із печери Свенсон. Зацікавившись, Андрій витяг кишенькового ножа і викруткою, що була в ньому, вигвинтив чотири шурупи, на яких трималась кришка. В ящику лежав чорний каплевидний за формою предмет, загорнений у прозору полівінілову тканину. Гостра, очевидно нижня частина приладу закінчувалась кільцем, до якого був прикріплений топкий плетений лінь з трипалим стальним якорем. Можна було подумати, що це донна міна, але підривача в корпусі не виявилося. Помітивши, що верхня частина приладу припасована неначе кришка, Андрій повернув її проти годинникової стрілки, і вона відгвинтилась. Під кришкою була шкала регіструючого приладу з дзеркальним відліком і пускова кнопка з написом по-англійськи: «Старт».

Андрій запакував прилад, відніс його до отвору і, доповівши про знахідку, прив'язав до ящика вірьовку. Прилад дуже обережно ви. – тягли нагору.

Треба було оглянути ще один, найвіддаленіший куток печери.

Ввімкнувши ліхтар, Андрій ступнув крок убік від ніші. Тут склепіння нависало вигнутим куполом. У зеленкуватій породі мерехтіли тисячі іскор.

Зненацька промінь світла вихопив з темряви безкозирку… Надіта на держак тесака, встромленого в щілину, безкозирка наполовину закривала торбинку з непромокальної тканини.

– Нагорний, чому мовчиш? – крикнув Ясачний, і його низький грудний голос лунко розкотився по всій печері.

Андрій був украй схвильований. Тремтячою рукою він узяв безкозирку. Час витер напис на стрічці. Андрій нахилився, потягнув за держак тесака і пригадав: «Передайте Андрійкові – скоро приїду і привезу йому трофейний тесак! Хома Лобазнов помре від заздрощів!»

– Нагорний, чому мовчиш? – повторив Ясачний.

Андрій зірвав зотлілу зав'язку і витяг з торбинки уривок топографічної карти і дві фотокартки. На одній з них, любительській, пожовклій від часу, була зображена дівчина в кожушку і шапці-ушанці. На зворотній стороні можна було прочитати:

«Володю! Хай береже тебе моя любов. Даша».

На другій фотокартці – група: у кріслі сидить жінка з дитям на колінах, біля неї юнак років сімнадцяти…

Велика фотокопія з цього знімка і досі висить у матері в кімнаті…

Перехопило подих. Через силу проковтнувши гіркий клубок, Андрій закричав…

Почувши крик, Ясачний припав до отвору в печеру:

– Андрію! Що сталося?

Нагорний мовчав.

Скочивши на ноги, Ясачний несамовито навалився на кам'яну брилу, але, хитнувшись, вона знову стала на своє місце. Тоді, протиснувшись у вузеньку щілину між стіною верхнього плато і гранітною брилою, боцман уперся в неї ногами. Клебанов і радист кинулись йому на допомогу. Напружуючи всі сили, вони ритмічно розгойдували брилу, аж поки з гуркотом, розбиваючись на шматки, вона не покотилася з тераси вниз.

Першим у печеру спустився Ясачний. Ні про що не питаючи, він узяв з Андрієвих рук фотокартку:

«Андрійкові ще тільки рочок. 1938. Кашира»,

– прочитав він на звороті і мовчки скинув з голови вушанку.

Андрій розгорнув уривок топографічної карти. Ледве розбираючи напівстертий часом запис, він читав:

«На верхній терасі Чорної Брами ми з Антоном не могли й подумати, що на глибині трьох метрів під нами, в печері, розмістився спостережний пост гірських єгерів.

Нашу рацію розбила випадкова міна, але ми зробили все, що могли. Хоча зв'язок з КП і перервався, снаряди нашої батареї лягають точно в ціль.

9 годин 38 хвилин.

Вирішили: захопити спостережний пункт гірських єгерів і протриматись до приходу наших частин.

Кинувши в'язку гранат в ущелину, ми рвонули вперед, як тільки розсіявся дим вибуху. Захопити спостережний пункт виявилося значно легше, ніж утримати його.

13 годин 20 хвилин.

Єгері атакують дев'ятий раз.

Облєпіхін зробив вилазку, щоб зібрати трофейну зброю.

Облєпіхін не повернувся. Прощай, Антоне… Останні три патрони…»

– Можливо, колись… – повторив Андрій. – Аж ось коли довелося, Володю…

Мовчанку порушив Аввакумов. Спустившись униз, він доповів:

– Товаришу капітан, радіограма з Мурманська через Торос-три!

Клебанов, швидко прочитав:

– «На ваш запит сповіщаємо: розпізнавальні знаки в Угор-губі ставила мурманська геодезична партія в тридцять дев'ятому році. Робочих набирали в порту Георгій. Із восьми п'ятеро працюють у порту Георгій. Один у Мурманську, один загинув на війні, один. пропав безвісти – Кондаков Олександр Тадейович, 1916 року народження, дружина Кондакова Глафіра Гнатівна живе в порту Георгій».

КОМУ ЯКА ЦІНА

Глафіра відчинила двері і завмерла на порозі. На лаві сидів Саша Кондаков, чисто поголений, молодий. На ньому була сорочка, яку вона сама вишивала на «Зірочці», коли йшли з верфі. Тільки вузькувата, мабуть, стала йому та сорочка, а може, зіпріла в скрині – розірвалася лід пахвами. Сидів Саша на лаві, дивився на Глафіру і сміявся.

– Прийшов… – від порога озвалась Глафіра, а в самої губи затремтіли. – Чому ж так довго?

– Повітер'я [21]21
  Повітер'я (поморськ.) – попутний вітер.


[Закрыть], Глашо, не було, та й занесло мене далеко.

Він простяг до неї руки. Глафіра, наче тільки й ждала цього, кинулась в його обійми.

– Олесику, Сашуню! Поповиглядала я тебе, голубе мій! – Тільки тепер вона помітила, скільки рисочок на його обличчі накреслив час. – Де ж ти пропадав стільки років? Як жив? Чому не писав?

– Від тебе, Глашо, нічого не приховаю. У полон я попав тяжкопоранений. Війна скінчилась – у таборі під Мюнхеном два роки був. Все до тебе, Глашо, рвався, та не вирвався. Там у нас подейкували: хто був у полоні, тому краще додому не повертатися – тюрма та каторга, а чужа сторона хоча й лиха мачуха, та все ж не тюремник. Подався я за океан. Як жив, сама розумієш: на чужині, як в океані, – ноги кволі. Бачу я, люду там неприкаяного видимо-невидимо. Ждатимеш покірно свого талану – не діждешся, треба самотужки пробиватися. Ти, Глашо, знаєш, я на видумки різні майстер, але скільки не бився – виходило, як тому Савці, що не має долі ні на печі, ні на лавці. Сплавляв я ліс на річці Горн у штаті Монтана. Служив солдатом у Гондурасі. Помічником механіка плавав на смердючій каботажці, рейс Чарльстон – Савенна – Джексонвіль. Навіть робив бізнес на рибі, але капіталу не нажив. Якщо все, що я пережив за ці роки, пригадати та записати – книга-роман вийде, почнеш читати – не одірвешся. Час та розлука любов сушать, а я з року в рік усе дужче тебе любив, Глашо, журився. Та на самій журбі моря не перепливеш. Трапився мені один чоловік, нібито наш, росіянин. Не можу збагнути, звідки він міг дізнатись про моє життя, але знав він усе достеменно. Хочеш, каже, жити по-людськи – ось тобі п'ять тисяч шведських крон на норвезький банк у Нурвогені, а п'ять тисяч опісля, коли діло зробиш. Гроші немалі. Такі гроші з доброго дива не дають. Але сама знаєш: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Погодився я. Тоді саме жив я в африканській країні Конго. Працював наглядачем на руднику О'Катанга. Собаче життя, собача й робота. Тільки я підписав документ, посадили мене в літак і відправили в Гамбург. Але тут… Ти, Глашо, двері замкнула? – спитав Кондаков.

Він прислухався біля порога, відчинив двері, вийшов з будиночка, оглянув усе довкола і повернувся, защепнувши двері на гачок.

– Жодній людині не говорив я того, що тобі скажу, – почав Кондаков і так прикрутив гніт, що лампа ледве не погасла. – Коли темно, здається, ніхто тебе не підслухує, а при світлі і стіни мають вуха.

Він підійшов до Глаші, торкнувся її гарячих рук, обняв.

– Переправили мене, Глашо, – заговорив знову, – літаком у Гамбург, велике портове місто. Посадили вночі на машину і довго кудись везли. Почав я жити в окремій кімнаті. Годували мене як на заріз, до сьомого поту ганяли по різних науках. Не погладшав я, а, навпаки, охляв.

– Чого ж тебе, Саню, вчили? – дивувалась Глафіра.

– Стріляти, так щоб без промаху. Писати, щоб тільки той міг прочитати, кому адресовано. Вести передачу по рації, щоб не запеленгували. Вчили бути не тим, хто ти є. Протягом восьми місяців навчали всіляких наукових хитрощів.

– Не розумію я, Саню. Вчили тебе день обертати на ніч. Лампу ти прикрутив, а людині ж світло, як повітря, потрібне. Все живе до сонця тягнеться.

– Дерево прагне до сонця, а людина – до щастя!

– А де ж воно, Саню, твоє темне щастя?

– Ти, Глашо, моє щастя.

– Я з тобою, Саню, з тобою…

– Надивився я на жебрацьке щастя та на голодну любов. Ми з тобою в Нурвогені будемо жити! Мотобот купимо – «Зірочку», як спомин про ту, архангельську. На свою тоню ходитимемо…

– Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити – ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.

– Спину хочеш гнути?

– Не терши, не м'явши – калача не їстимеш.

– Я тебе кличу на свято, а ти в буденщині загрузла! До щастя тебе кличу…

– Легко кличеш, немов у кіно.

– Чому легко? Зроблено тільки половину справи. Щастя треба ще заробити.

– Але ж чуже воно, Саню, щастя…

– Чому чуже?

– Не наше, не російське. Ти сам чужину мачухою називав, а мене від матері хочеш забрати.

– Одне діло на чужині в чужу калитку зазирати, а зовсім інше – власною калиткою труснути. Гроші, вони скрізь гроші – і карбованець, і шведська крона.

– А за віщо ж тобі, Саню, шведські крони?

– Я про все розповім. Але без твоєї допомоги сам не впораюсь. Та й тобі, щоб зі мною до Нурворена податись, треба себе показати, довір'я заслужити. Я за тебе, Глашо, поручився. Мене там запитували – минуло багато часу, сумніваються вони, а я: «Там, кажу, люди не змінюються!» І бачиш – не помилився. Стривай, Глашо, я визирну у віконце, чи не підслухує хтось. – Він підійшов до вікна, відхилив завіску і припав лобом до скла.

Грубка була вже аж червоною від жару, що просвічував крізь нещільно причинені дверцята. Голова Глафірина палала, а тіло проймало холодом. Вона щільніше замоталася хусткою, сперлась на стіну, притулившись потилицею до холодного затвору берданки, що висіла над ліжком.

– Добре тут, у виярку, – навіть гавкоту собачого не чути, – мовив Кондаков, поправляючи завіску. – Те, що я тобі, Глашо, скажу, треба тримати у найсуворішому секреті. Ні по дружбі, ні під тортурами – нікому ні словечка. Хоч би тебе вогнем палили – мовчи. Ти для мене – найдорожча людина в світі, але, якщо скажеш комусь хоч слово, уб'ю і не пожалію. Пам'ятай.

Кондаков запалив люльку і, пускаючи дим, походжав сюди-туди по кімнаті. На ноги йому падали червоні відблиски з пічки. Постать чорною тінню мелькала на бузковому квадраті вікна.

– Цієї осені в Карському морі, – говорив він, – має відбуватися велике навчання Північного флоту. Ці маневри дуже цікавлять наших хазяїв. Дам я тобі, Глашо, грошей, купимо шнеку з підвісним мотором. У порту Георгій кожна людина на виду, якщо ти вважаєш, що це справа рискована – купимо шнеку чи бот у Мурманську. Вранці іди в артіль, розраховуйся, скажи: в Койду переселяюсь.

Люлька погасла, і Кондаков сів навпочіпки перед грубкою, відчинив дверцята, викотив скіпочкою жарину і, поклавши в люльку, розпалив. Червоний відблиск падав на його обличчя, підкреслюючи надбрівну складку, пряму лінію рота.

Західний берег острова Гудим аж до північного краю стрімкий і скелястий. Але прикордонники добре вивчили кожне, урвище, кожен схил. Катер без перешкод ввійшов у маленьку затоку, і вони висадились на прибережне каміння. Начальник прикордонного загону йшов попереду, він знав кондаковську домівку і всі стежини, що вели до неї. На. західному боці перешийка, що з'єднував північну частину острова з південною, овчарка почала виявляти деяке занепокоєння. Шерсть на загривку Айстри настовбурчилась. Люто загарчавши, вона знову взяла слід і повела на схід.

Поминули перші будівлі селища. Звернули у виярок. Обійшли хліви. Перед ними була кондаковська домівка.

– Ти зрозуміла, Глашо? – запитав Кондаков, не відводячи погляду од розжареного вугілля.

– Війна… – напівзапитально, напівстверджувально вимовила вона.

– А хоч би й війна, що нам з тобою до того?

– Авжеж, нам що – ми подамося в Нурвоген! Ось у Валі Пліциної скоро дитя народиться, їй не однаково. Механік Тимко на інженера хоче вчитися… Капітан «Акули» мріє в найбільшому театрі басом співати… І Тоні Худяковій не все одно, її чоловік у ту війну загинув, а для цієї син Сергійко підростає… Ти ще не був у нашому селищі, піди подивись. Будинків за цей час разів у десять стало більше. У вікнах світло, та все різнобарвне, але в кожному домі один клопіт: з моря ждуть або в море проводжають, – їм також не однаково. На карті наш порт – мала крапочка, а по всій країні стільки людей – мільйони, і нікому – чуєш! – нікому не байдуже, буде війна чи ні. Зачерствіло твоє серце на чужині, та й крони оті обплели тебе, мов пути… Може б, ти пішов, Саню, повинився хоча б Тоні Худяковій, вона голова. Покірної голови меч не йме.

Кондаков підійшов до неї впритул, сперся коліном на лаву, схопив за руки і боляче стиснув.

– Ти розумієш, що кажеш?

– Розумію. Ти до кого, Кондаков, у покрученики [22]22
  Покрученик (поморськ.) – у дореволюційні часи батрак на хазяйському морському промислі.


[Закрыть]найнявся?

– Глафіро, – глухо мовив він, – знаю, що ти гостра на язик! Прибережи свої казочки до іншого разу! Я тебе востаннє запитую: підеш зі мною?

– Ні, не піду. І тобі не буде попутного вітру…

Почувся лютий собачий гавкіт. Кондаков кинувся до дверей, прислухався.

Глафіра підійшла до стола і підкрутила гніт. Він заіскрився, зашипів, але швидко розгорівся. Тіні злякано сховались по кутках.

Тільки тепер Кондаков побачив у неї в руках берданку. Зайшовшись сміхом, він присів біля порога і через силу вимовив:

– Насмішила, Глашо… Навіщо це ти берданку зняла?

– Я тебе, Саню, довго чекала. А скільки сліз тих виплакала в подушку!.. То щоб мрія моя не тинялась по тюрмах, краще я її своїми руками…

Він настільки був певен в її коханні, що, тремтячи весь од сміху, промовив:

– Та вона ж, Глашо, не вистрілить… Іржа затвор з'їла…

Сухо клацнув на взводі курок…

Капітан Клебанов знав, що Свенсон озброєний пістолетом. Щоб не рискувати ніким із своїх людей, він сам підійшов до дверей будинка і прислухався: зненацька у вікні спалахнуло світло і до слуху Клебанова долинув чоловічий сміх – розгонистий, невимушений. Капітан обережно потяг за ручку, але двері, очевидно защепнуті зсередини на гачок, не відчинялися. Він ухопився за ручку обома руками, щоб сильним ривком вирвати двері, і саме в цю мить пролунав оглушливий гуркіт пострілу, почувся стогін і шум падаючого тіла. Світло в кімнаті погасло. Клебанов з усієї сили рвонув двері, але без успіху.

– Дозвольте, товаришу капітан, – тихо промовив мічман і, натиснувши плечем, різко рвонув двері на себе.

Вони відчинилися.

Ввімкнувши електричний ліхтарик, капітан і мічман переступили через поріг, мало не наткнувшись на Свенсона. Він сидів на підлозі, охопивши руками коліна.

Зовсім збайдужілий до своєї долі, Свенсон покірно дав обеззброїти і зв'язати себе.

Коли Нагорний вивів Свенсона на вулицю, капітан спрямував промінь ліхтарика в глибину кімнати. На підлозі головою до грубки, затуливши обличчя закривавленими руками, лежала жінка. Поруч з нею валялося розтрощене ложе берданки з частиною затвора. Ствол гвинтівки, роздутий і розірваний біля основи, силою вибуху відкинуло у дальній куток.

На носилках Глафіру поклали в машину швидкої допомоги. Машина рушила.

Кондаков байдуже дивився вслід машині, аж поки за поворотом не зникли червоні габаритні вогні…

Запросивши «добро», з бухти порту Георгій вийшов «Пінгвін» – маленький катер начальника MPC. На палубі катера стояли мічман Ясачний і комендор Нагорний. Вони поверталися на свій корабель.

Катер ішов вузькою протокою між островами Гудим і Красний. Тугий північний вітер, забиваючи віддих, гнав колючий, жорсткий сніг. Судно йшло проти вітру, занурюючись у хвилю.

Все тіло Нагорного аж гуло від фізичної втоми і того нервового напруження, якого він зазнав протягом останніх днів. Підставивши обличчя холодному вітру і солоним бризкам моря, він, як це не дивно, відчував приплив сил.

Топовий вогонь «Завірюхи» з'явився зненацька, з'явився і зник. Згодом так само зненацька відкрилися всі ходові вогні корабля. Андрій побачив «Завірюху», що саме здибилася носом на гребені хвилі. Він дивився на горду, сувору поставу корабля, відчуваючи радісне хвилювання, знайоме кожному, хто після довгої відсутності, повертався коли-небудь додому.