Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

«БЕНОНІ»

Остап Максимович прокинувся рано. Поставивши на електропічку чайник, він відчинив кватирку і за звичкою, набутою ще у військовому училищі, взяв гантелі. Хоч би як він втомився, хоч би як пізно ліг звечора, десятихвилинна ранкова зарядка стала для нього такою ж потребою ранкового туалету, як душ або гоління. Голився він щодня, спершу тому, що цієї елементарної охайності вимагало від нього високе звання офіцера, а тепер ще й тому, що борода стала сивою і хотілося приховати це не лише від товаришів, а й від самого себе.

Під час гоління він розглядав своє обличчя в дзеркалі. Колись очі Остапа Максимовича були красиві, променисті, а тепер злиняли, ніби вицвіли, час пригасив їхній молодий блиск. Волосся, хоча й не втратило свого колишнього кольору, стало рідким.

– Так, – зітхнув Остап Максимович, – час іде.

Стоячи біля вікна, він милувався панорамою, що відкривалась перед ним. Це місто і порт зростали разом з ним, на його очах.

Крізь кватирку доносились звуки тифонів, гудки буксирів, сирени катерів, пахкання парових кранів, вуркотіння лебідок.

Його зір охоплював увесь порт: сотні суден тралового флоту, сейнерів, рефрижераторів, великих, з білими надбудовами красивих пасажирських теплоходів, суховантажних «комерсантів», «іноземців» – датчан, норвежців і шведів, – вони вантажили в свої трюми апатит.

Велика хмара, гнана північно-східним вітром, швидко закривала частину горизонту. Вітер ніс сухий, шорсткий, як пшоно, сніг. Трохи південніше небо було світлим. Яскрава райдуга зводилася десь там, за сопками протилежного берега, і губилася високо-високо в густій синяві.

По вулиці строєм з піснею крокувала до їдальні рота курсантів-прикордонників.

Остап Максимович пішов до кухні і налив собі склянку міцного чаю.

В загін полковник прийшов, як завжди, раніше за всіх. Ще внизу, коло вітрини з призовими кубками, черговий по частині віддав йому рапорт. На площадці третьою поверху прикордонник, що стояв на посту біля прапори, привітав його «на караул».

Остап Максимович зайшов у кабінет і викликав до себе операційного чергового.

Доповівши про зміни в оперативній обстановці протягом ночі, черговий додав:

– Щойно, товаришу полковник, надійшло донесення.

Полковник узяв радіограму і, відпустивши чергового, прочитав:

«У квадраті 35–41 виявлено норвезьке судно „Хьєкке Уле“, що йде курсом зюйд-ост. Паралельним курсом на чотири кабельтових мористіше – мотобот без флага „Беноні“».

Остап Максимович підвівся, вийшов з-за столу, взяв з полиці норвезько-російський словник і знайшов потрібне слово.

«Хьєкке» – красень. «Уле» – власне ім'я. Виходить «Красень Уле». Що ж до «Беноні», то коли його не зраджує пам'ять, це герой однойменного роману Кнута Гамсуна.

Потягши за шворку, полковник відкрив велику карту Кольського півострова, що висіла на стіні за кріслом, підставив драбинку і піднявся на один щабель.

День починався, як звичайно, розмірено й спокійно, але полковник уже втратив спокій. Він зійшов з драбинки, вийняв із сейфа кілька паперів, поклав їх у папку разом з останнім донесенням, узяв трубку телефону й набрав номер.

Абонент не відповідав. Полковник погортав записну книжку і знову подзвонив. На цей раз йому відповіли.

– Сергію Володимировичу, невідкладне питання…

– Це хто? – запитав, очевидно щойно розбуджений, Раздольний.

– Крамаренко.

– А, Остап Максимович! – Голос пом'якшав. – Носить тебе, ще й на світ не зайнялося! Я тільки годину тому повернувся з області… – Після короткої паузи Раздольний додав: – Хвилин за п'ятнадцять буду в управлінні… Приїжджай, – закінчив він і повісив трубку.

Майже одночасно вони обидва прибули до управління.

Скидаючи шинелю в своєму кабінеті, Раздольний запитав:

– Що сталося?

– Кілька фактів, Сергію Володимировичу, змушують насторожитись. Два тижні тому сторожовий корабель «Гроза» в районі Варангер-фіорду, північно-західніше островів Айновських, затримав норвезький мотобот «Сель». По-норвезьки сель, здається, – морський звір. На цій утлій посудині, збудованій у дванадцятому році, тоннажністю в двадцять вісім тонн, стояв мотор з запальною кулею типу «Боліндер». Господар, Альдор Ієнсен, – старий рибалка, голий, як бубон, йому тільника ні за що купити. В море він ходить з двома синами, такими ж худючими й нужденними, як і їхній батько. Тільки за той час, що я тут, пам'ятаю, ми їх уже затримували в наших водах двічі, і в обох випадках рибонагляд відпустив їх. Ловили вони тріску ярусом і на підчеп, великих збитків нашому господарству не завдавали, народ убогий. Словом, розжалобить старий Семукова, той і відпускає його, навіть без штрафу. Цього разу Ієнсен ловив сіткою морського рачка. У нас цього рачка називають чилімом, якщо не помиляюсь, латинська назва штримс. Мотобот Ієнсена на буксирі привели в порт, оформили акт про затримання. Уповноважений рибонагляду Семуков запитує старого через перекладача, що він збирався робити з цим чилімом, оскільки йому, Семукову, відомо: на норвезькому ринку на цього рачка немає попиту. Ієнсен розповів, що в них на острові Варде, в районі Хассельнесет-фіорду, американський офіцер купив дачу. Старий навіть сказав «борг» – замок. Новий власник замка платить за чилім удвічі дорожче, ніж коштує сьомга в базарні дні на ринках Нурвогена. Семуков не повірив. Все-таки сьомга – цар-риба. Який дурень платитиме за якусь закуску до пива такі скажені гроші? Хіба що казково багата людина. Ієнсен сказав, що новий власник замка – Ротшільд! Семуков не повірив. Ієнсен розійшовся: «Коли б ви, – каже, – побачили мотобот „Беноні“, який належить цьому панові, то зрозуміли б, що це за людина! На всьому узбережжі немає мотобота такого красивого й з таким ходом!» Ця розмова відбувалася в присутності командира СКР «Гроза» капітана третього рангу Дубасова. Рапорт, який мені передали з Коргаєвої Салми, я взяв на олівець. Як тобі відомо, Сергію Володимировичу, останнім часом поблизу нашого кордону оселилось немало «демобілізованих» американських офіцерів. Їм дуже припали до серця північні фіорди Норвегії і сувора природа Заполяр'я.

Раздольний мовчки робив помітки.

– Другий факт, – вів далі Крамаренко. – Ти знаєш, Сергію Володимировичу, про мої дружні стосунки з капітаном далекого плавання Чугуновим. Шість днів тому Чугунов повернувся з закордонною плавання, він ходив по окуневе філе на Варде. Під час перерви між двома шаховими партіями, за склянкою чаю…

– Напевне, з ромом? – засміявся Раздольний.

– Який же капітан далекого плавання не привезе ямайського зілля! – в тон йому відповів Крамаренко. – Так ось. Чугунов розповів цікаву історію. Прийняли вони вантаж у порту Нурвоген. Узяли на борт лоцмана. Одержали «добро» і віддали кінці. Поминули західний вогонь, обмілини Свіне, скелі Тофтешітана, коли з маленького фіорду, кабельтових за п'ять на південь від мису Хассельнесет, виходить мотобот «Беноні». Його обводи, рангоут і надбудови, каже він, дають підстави гадати, що це морехідне суденце. На грот-щоглі «Беноні» радіолокаційні антени. Пофарбований він неначе сторожовий катер. «Беноні» обходить наш рефрижератор з правого борту, йде по лівому. На верхній палубі якийсь тип розглядає наше судно в бінокль, інший з ілюмінатора клацає фотокамерою. Норвезький лоцман виявився людиною гумористичного складу, бачить, що Чугунов зацікавився мотоботом, та й каже: «Збудована ця посудина в Західній Німеччині, приписана до норвезького порту, а хазяїн її – американець. Не зрозумієш, що це таке: водотоннажність сто п'ятдесят тонн, оснастка промислова, каюти – ніби на яхті для прогулянок і хід двадцять вузлів». – «З біноклем – це хазяїн?» – запитує Чугунов. Лоцман охоче відповідає: «Колишній офіцер американського флоту, одержав спадщину, демобілізувався, купив у Хассельнесеті дачу, збудував у фіорді дебаркадер і привів з Кіля мотобот».

– Дуже цікаво, – зауважив Раздольний.

– І, нарешті, третій факт. Одержано сьогодні о восьмій ранку, прошу ознайомитись, – сказав Крамаренко, поклавши на стіл донесення.

Полковник уважно прочитав радіограму, зробив помітки в блокноті і запитав:

– Твої висновки?

– Перш ніж перейти до висновків, я хочу звернути твою увагу ще на одну обставину. Норвезький лоцман сказав Чугунову, що «Беніні» приведений з Кіля. Якщо ти пам'ятаєш, «Ганс Вессель» брав вантаж за фрахтом у Кілі. Чи немає тут взаємозв'язку між «Беноні» та Непринцевим, якого вони мали намір висадити на узбережжі затоки?

– Припустімо…

– Якщо такий зв'язок справді є, то «Беноні» піде в затоку Трегуба.

– Навіщо?

– Для того, щоб втретє спробувати висадити агента. Можливо, того самого Лемо, про якого згадував Непринцев.

– Що ти пропонуєш? – запитав Раздольний.

– Якщо «Беноні» ввійде в нашу дванадцятимильну смугу, затримати його і вияснити, що йому там треба.

Раздольний взяв трубку телефону і, подзвонивши в буфет, замовив сніданок на двох.

– Я вже снідав, – зауважив Крамаренко.

– А мене ти витяг з дому натщесерце. Вип'єш, Остапе Максимовичу, ще скляночку чаю, – промовив Раздольний і, потягнувшись, пройшовся по кабінету.

Високий, опасистий, він довго ходив з кінця в кінець.

Ввійшла буфетниця і поставила на стіл піднос з чаєм і бутербродами.

– Прошу! – запросив Раздольний полковника і так само мовчки, сівши на підлокітник крісла, випив склянку чаю.

– Не заперечую, факти цікаві і висновки правильні. Цієї осені в районі від Нової Землі до Карського моря намічається військове навчання Північного флоту з участю нових типів суден і застосуванням нових видів зброї. Ми це ні від кого не приховуємо. Щоб створити повну безпеку плавання, ми широко оголосили про це в усіх газетах. Вважаю, що саме посиленим інтересом до військового навчання і пояснюється оте пожвавлення, яке всі ми помічаємо на кордоні. – Раздольний взяв другу склянку чаю. – Тільки припущення твоє, Остапе Максимовичу, вважаю неправильним. – Закінчивши сніданок, він схаменувся. – Здається, я випив і твою склянку чию?

– Я вже снідав, – заспокоїв його Крамаренко.

– Поміркуй сам, Остапе Максимовичу, ми затримуємо «Беноні» в затоці Трегуба. Підстави?

– Захід в наші територіальні води…

– Цей пан Ротшільд, як назвав його Ієнсен, скаже: «Вибачте, збився з курсу». В кращому випадку ми стягнемо з нього штраф, і він покаже нам корму. Риби в наших водах він не ловив, суднова роль у нього в повному порядку, в цьому можеш не сумніватися. Нічого недозволеного на мотоботі не помічено.

– Але ж треба дати переконливу відповідь на запитання, що він робив у наших водах.

– «Нічогісінько. Я заможна людина, колишній моряк і вирішив прогулятися на своєму мотоботі в свіжу погоду».

– На морі шторм, а не свіжа погода. Вісім балів!

– «Люблю полоскотати свої нерви».

– Ну, знаєте…

– Знаю, Остапе Максимовичу, ще й як знаю! Іноді певен – шахрай! Але не спійманий – не злодій. Ще вибачаєшся перед ним – даруйте, мовляв, помилився. Якщо ми затримаємо цього «Беноні», самі ж ускочимо в халепу. Що їм треба в затоці? На це запитання, здається мені, можна дати тільки одну відповідь…

– Яку? – запитав Крамаренко.

– Є в мене припущення, але… Треба доповісти. – 1, знявши телефонну трубку, він набрав номер. – Товариш генерал? Доповідає полковник Раздольний. Прошу прийняти мене і полковника Крамаренка.

ЦЕ, ТОВАРИШІ, СЛУЖБА!

На узбережжі Баренцового моря протягом усього року дмуть мусонні вітри, взимку – з суші, влітку – з моря. Весною вітри мінливі, і, як кажуть помори, південно-східний полуденник часто змінюється опівнічником – північно-східним вітром.

Цього разу з дивною для весни наполегливістю третю добу дув лютий північно-східний вітер.

Сторожовий корабель «Завірюха», пережидаючи шторм, зайшов у губу Залізна і став на якір.

Команда корабля, стомлена триденним виснажливим штормом, зітхнула з полегкістю.

Поливанов спустився в каюту – останню добу він не сходив з містка.

Скинувши обледенілий реглан, капітан повісив його біля грілки, сяк-так стягнув валянці і, не роздягаючись, ліг поверх ковдри. З рамки, що висіла на стіні каюти, дивилася Наталя, дружина. Бачились вони не часто. Наталя викладала англійську мову в Мурманському морехідному училищі. Під час канікул вона приїжджала до нього в Коргаєву Салму, потім вони разом їздили на південь. Минулого року «Завірюха» стояла в ремонтному доку, і Поливанов часто бував дома. Дуже рідко, коли корабель приходив на базу, йому щастило поштовим катером навідатися додому.

Знайомим примруженим поглядом дивилась на нього дружина – Наталя була короткозора, а сфотографувалась без окулярів, – дивилась загадково, трохи глузливо і усміхалась. Такою він побачив її вперше двадцять років тому.

«Незабаром річниця нашого подружнього життя, – подумав Поливанов. – Чи пощастить у цей день побувати дома, чи ні?»

Дев'ятов постукав у каюту і, не почувши відповіді, обережно відчинив двері. Командир спав, але від погляду помічника прокинувся, підвівся з койки і, вже, взуваючи валянці, запитав:

– Що там?

Дев'ятов подав командирові текст радіограми:

«Тимофіївці. Прийміть на борт капітана Клебанова і лейтенанта Аввакумова. Займіть позицію в районі мису Крутого. Виконання доповісти».

Великий життєвий досвід і знання обстановки на кордоні підказували командирові, що їх чекає велике і серйозне випробування. Виникло знайоме відчуття внутрішньої мобілізованості, тієї сторожкої зібраності, яка звичайно охоплює, людину, коли вона очікує на неминучу небезпеку.

Розворот під шквальним вітром поглинув увагу командира. Коли корабель ліг на курс, Поливанов ще раз перечіпав радіограму. Поміркувавши, він викликав командирів бойових частин і наказав привести матеріальну частину корабля в етап бойової готовності.

Ще шлюпку не встановили на кільблок, ще не підняли забортного трапа, а «Завірюха» вже прийняла на борт Клебанова та Аввакумова і на повних обертах ішла до мису Крутого.

Капітан Клебанов вручив командирові корабля засургучований пакет. Ознайомившись із змістом пакета, Поливанов викликав замполіта і боцмана. Про що капітан і замполіт говорили з боцманом, було таємницею для всіх.

З каюти командира боцман спустився в матроський кубрик. Приглядаючись до матросів, він мовчки сновигав по всьому кораблю і вийшов на півбак. Тут, біля гармати, боцман побачив Нагорного. Допитливо розглядаючи комендора, Ясачний постояв коло нього і, очевидно розв'язавши якесь складне, болюче питання, промовив:

– Нагорний, ідіть у кубрик, скиньте верхній одяг і взуття… У вас сухі шкарпетки є?

– Є, товаришу мічман… – з подивом відповів Нагорний.

– Переодягніть шкарпетки. Баталер видасть вам нове штормове обмундирування. Зрозуміло?

– Ясно, товаришу мічман! – дедалі більше дивуючись, відповів Нагорний.

– Виконуйте!

Нагорний сховав ганчір'я, яким протирав гармату, затягнув чохол і бігом, як належить за статутом, кинувся виконувати наказ.

Прислухаючись до дрібного перестуку комендорських каблуків по трапах, боцман ще якийсь час постояв біля гармати, подумав і неквапливо почав спускатися до замполіта.

Чекаючи на боцмана, замполіт уже в котрий раз з олівцем у руках вивчав карту узбережжя затоки.

Штурманський годинник лунко відлічував час.

Крізь прочинену кришку ілюмінатора Футоров бачив то гребінь швидкоплинної хвилі, то похмуро-сірий вир моря.

Постукавши, до каюти ввійшов Ясачний. Корабель накренило. Олівець перекотився через увесь стіл і затримався біля буртика. Під склом, поряд з графіком бойового розкладу, лежали фотокартки всіх Футорових – одне від одного менше четверо хлопчаків.

Помітивши потеплілий погляд Ясачного (боцман любив дітлахів), Футоров, ніби підкреслюючи цим усю важливість майбутньої розмови, закрив фотокартки блокнотом.

Ясачний поглинув на годинник – часу залишалося в обріз, – обличчя його стало суворим і навіть урочистим. Поклавши на стіл партійний квиток, він промовив:

– Прошу зберегти до часу.

Футоров мовчки погортав документ і поклав його до вогнетривкої шухляди стола.

– Я мушу, мічмане, попередити вас, – сказав Футоров. – Оперативна група виконує відповідальне завдання. За операцію відповідає капітан Клебанов. Вас, Петре Михайловичу, обрали ще й тому, що для успішного здійснення операції потрібен моряк, який дуже добре знає узбережжя. Наш обов'язок – допомогти чекістам. Ясно?

– Ясно, товаришу капітан-лейтенант!

Підхопивши олівець, що покотився в зворотному напрямі, замполіт перейшов до головного:

– Кого намітили в оглядову групу?

– Старшину першої статті Хабарнова і матроса Нагорного.

– Нагорного? – здивувався замполіт.

– Товаришу капітан-лейтенант…

– З яких міркувань ви обрали комендора?

– Я міркував так: чим складніше завдання ставить перед людиною життя, тим міцнішим стає характер.

– Не бачу зв'язку, – зауважив Футоров і, спершись ліктями на стіл, переплів вузлуваті пальці сильних, по-робочому міцних рук.

– Хлопець зіткнеться з такими труднощами, що…

– Якщо я правильно зрозумів, ви хочете взяти з собою Нагорного, не відкриваючи йому суті завдання?

– Розумієте, товаришу капітан-лейтенант, хлопець він прямий, чесний, йому оцей театр…

– Цебто – як театр?! – розізлився Футоров і стиснув руки так, що аж пальці побіліли. – Перша-ліпша випадковість може погубити Нагорного і провалити всю операцію. Ви навіть не подумали про людину! Хлопчина вірить вам, прагне у всьому наслідувати вас… Ви помітили, як, замислившись, Нагорний зсуває шапку на лоба? Точнісінько так, як ви це робите. Для Нагорного ви той ідеальний взірець моряка і людини, з якої він ладен брати приклад скрізь і у всьому, і раптом… Ні, ви розумієте, що з усього цього може вийти?

– Признатися, я так міркував: не слід хлопцеві підкладати кранці. Чим більше стукатиметься бортами, тим міцнішим стане. Крім того, було в мене ще одне побоювання. В Нагорного – що на душі, те й на обличчі, який вітер – така хвиля. Повернеться з пошти, гляну на нього – знаю, від кого листа одержав: від друга, під матері чи від Світлани.

– Ви думаєте, що Нагорний викаже себе? – запитав Футоров.

– Боюсь…

– А я не боюсь. Приховувати думки, почуття і настрої від своїх товаришів? Навіщо? Хіба це соромно – кохати й бути коханим? А ви звернули увагу на те, як поводиться Нагорний, коли поблизу з'являється фельдшер? Бовтанка така, що сліпа кишка стає зрячою, команда лежма лежить, а Нагорному гірше за всіх. Фельдшер його запитує: «Як себе почуваєте?», а він: «Люблю, – каже, – свіжу погоду!» – та ще й посміхається…

– То як же? – після паузи запитав Ясачний.

– Беріть Хабарнова і Нагорного, але попереджаю: завдання опрацювати з ними до найдрібніших деталей! Передбачити все, щоб жодних випадковостей. Зрозуміло?

– Ясно!

– Командирові я доповім. У мене є деякі міркування, – промовив Футоров і розгорнув блокнот.

А в цей час «любитель свіжої погоди» уже скинув з себе весь старий, просякнутий вологою і морською сіллю одяг і, чекаючи баталера, умостився на койці. Заплющивши очі, Нагорний спробував уявити собі, що його чекає, але нічого не вийшло. Тоді він з головою накрився ковдрою – випробуваний спосіб зігрітися після холодного вітру протягом коротких годин між двома вахтами. Тепло вступило в ноги, огортало все тіло, хилило в сон.

– Де Нагорний? – запитав баталер, спускаючись у кубрик.

Матрос, що прасував комірець, хитнув головою в бік койки Нагорного.

– На, жених, одержуй! – поклавши на рундук обмундирування, промовив старшина-надстроковик, який виконував обов'язки баталера.

Нагорний сів, звісивши з койки босі ноги, і ображено запитав:

– Чому це «жених»?

– А я звідки знаю? – всміхнувся старшина і, вже піднімаючись трапом, сказав: – Зайдеш до баталерки розпишешся!

Нагорний вийняв з рундука вовняні, виплетені матір'ю шкарпетки. Це були ті самі шкарпетки, які вона прислала в посилці. Одягаючись, він міркував про причину маскараду. Нагорний був певен, що боцман добре ставиться до нього, однак тривожне почуття невідомості не залишало його.

Вийнявши з рундука фотокартку Світлани, він довго, ніби вперше, розглядав її. Дівчина була сфотографована в парку, вітер розкуйовдив її волосся, напнув блузку. Повні губи були злегка відкриті, неначе дівчина розмовляла з коханим. На зворотному боці він прочитав, хоча й знав усе написане напам'ять:

«Андрійку!

Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знаю!

Свєта».

Почувши важкі кроки боцмана, що спускалися трапом, Нагорний заховав фотокартку до бічної кишені ватника – він просто не встиг би її покласти в рундук.

Ясачний прискіпливо оглянув комендора, звелів поставити ногу на банку, помацав черевики і сказав:

– Просторі. Теплі онучі є?

– Є, – відповів Нагорний.

– Намотайте. За десять хвилин щоб були в каюті капітан-лейтенанта Футорова. Зрозуміло?

– Ясно, товаришу мічман.

Боцман піднявся на верхню палубу.

Тим часом матрос випрасував комірця і взявся писати листа.

Нагорний пригадав Лобазнова, його лист і подумав: «Хома завжди був холодний, акуратний і розважливий, навіть у дружбі…»

Нагорний поспішив з висновками.

Саме в цей час, ризикуючи власним життям, проти шквального вітру і колючого снігу, що сік обличчя, знемагаючи, падаючи і підводячись знову, Лобазнов ішов вузенькою стежкою поміж скелями й морем, тягнучи на плечах Мишка Єльцова…

Повернувшись з начальником на заставу, Лобазнов навіть не встиг коня розпрягти: через п'ятнадцять хвилин він мав іти старшим на спостережний пункт.

Лобазнов і Єльцов ішли зі зброєю, несли в речових мішках сухий пайок і дрова для пічки. Разом з ними з застави вийшов і Семен Чукаєв. Він ніс балон для машини, що застряла за кілька кілометрів від спостережного пункту.

Дозорна стежка то в'юнилася між крутими скелями, то спускалася вниз до самого моря. Паралельно до стежки трохи далі на захід крокували телеграфні стовпи. Ледь помітні в сніговій заметілі, ці стовпи були все-таки непоганим орієнтиром.

Температура знизилась до мінус шістнадцяти градусів. Тут, на півострові, було значно тепліше, ніж на континенті, та при сильному зустрічному вітрі і шістнадцять градусів – «добряча закуска», як висловився Лобазнов, прочитавши на заставі зведення погоди.

Йшли знайомою дорогою. Всі троє були молоді, витривалі і вже досить досвідчені, щоб подолати ці шість кілометрів, не зупиняючись на перепочинок.

Години через дві вони побачили занесений снігом дах спостережного пункту. Чукаєв промерз і, перш ніж вирушити на розшуки потерпілої машини, вирішив відігрітися у спостерігачів, випити кухоль гарячого чаю.

Старанно пообмітавши віником валянки, вони зайшли в жарко натоплене приміщення. Лобазнов подзвонив на заставу і доповів, що наряд благополучно прибув і приступив до виконання своїх обов'язків.

Прикордонники, які змінилися, вирушили на заставу. Попутний вітер дув їм у спину.

Єльцов налив з відерця чайник, поставив на плиту і, діставши сокиру, почав рубати дрова. Солодко замружившись, Чукаєв улаштувався біля пічки. Лобазнов заступив на спостережний пост.

Минуло не більше десяти хвилин, коли в секторі спостереження з'явився рибальський траулер «Муром», він ішов з Варангер-фіорду з повним трюмом риби, – про це свідчила низька осадка. Вітер набирав сили. На розгойданій хвилі судно кидало, мов тріску.

«Муром» – наш рибальський траулер, приписаний до Мурманського порту. Лобазнов це чудово знав, але порядок служби вимагав повідомляти про всі судна, що з'являлися в зоні спостереження. З допомогою нескладного, але досить точного приладу, що мав гучну назву курсопоказувач, Лобазнов визначив напрям судна і записав у журналі:

«Рт „Муром“ пеленг вісімдесят п'ять. Дистанція десять кабельтових. Курс сто сімдесят п'ять».

Потім він узяв трубку і хотів доповісти на заставу, але… зв'язку не було.

Побачивши, що Лобазнов надів ватник і шапку, Єльцов запитав:

– Ти куди?

– Лінія пошкоджена…

– Застава виявить пошкодження і вишле зв'язківців, – заспокоїв його Єльцов.

Єльцов і справді був родом з Єльця. Єлецьких з давніх-давен прозивають коклюшками за майстерність плести мережива. Єльцов був схожий на мереживницю, йому б замість котелка з концентратом пшоняної каші дати в руки п'яльця та коклюшки! Було в його зовнішності щось жіноче: може, ніжний рожевий колір обличчя, а може, по-дівочому маленькі, яскраві уста. Мишко Єльцов мріє стати лікарем-педіатром і, звичайно, доб'ється свого, а поки що… Він підвівся і почав одягатися.

– А ти, Єльцов, куди? – здивувався Лобазнов.

– Сам ти не впораєшся. Та й взагалі поглянь, що діється…

Лобазнов прочинив двері. До будиночка вдерся крижаний вітер. Видимість була не більше як метрів п'ятдесят: найближчий стопи телефонного зв'язку ледь бовванів за густою сніговицею.

Знявши з гвіздка моток міцної вірьовки, Лобазнов промовив:

– Ну що ж, Єльцов, удвох то й удвох! Семене, заступай на пост, поки ми повернемось!

– А як же з балоном? – несміливо нагадав Чукаев, розімлівши від тепла.

– Ми швиденько обернемось, – заспокоїв його Лобазнов. – Залишати пост нам обом не можна, але й без зв'язку, сам розумієш, каюк!

Вони вийшли з будиночка, і хурделиця замела їхній слід на порозі. Шквальний вітер люто штурхав у спину. Лобазнов оглядав лінію. Єльцов, орієнтуючись по стовпах, ішов попереду – прокладав стежку. Щоб не розгубитись, вони прив'язали вірьовку до кисті лівої руки. Цей примітивний зв'язок був потрібен – віддаляючись тільки на довжину вірьовки, вони вже не бачили один одного в цій сніговій круговерті.

«Весна! Вже виймається перша рама…» – пригадав Лобазнов і, чортихаючись та кленучи на всі заставки пошкодження телефонної лінії, подумав: «Андрійкові на морі легше. Ну, похитає, ото диво! В таку хурделицю не доводиться вештатись. Та й, крім того, форсу більше. Дівчата на моряків задивляються і…» – позаздрив він, але в ту ж мить підсковзнувся, упав і добряче стукнувся лобом об камінь.

Змотуючи вірьовку, Єльцов повернувся назад.

– Що трапилось, Хомо?

– Нічого! – огризнувся Лобазнов. – Замалим камінець не розбив.

Він підвівся і, підштовхуваний вітром, ступнув уперед. Ішли повільно. Лінія тяглася трохи вбік од стежки, проводи звисали над глибокими ущелинами, піднімались на круті сопки. Стовпи були закріплені в дерев'яних зрубах, заповнених камінням. У скелястому грунті яму для стовпа не викопаєш.

Минуло хвилин тридцять. За цей час прикордонники просунулися вперед не більше як на кілометр, коли це зненацька біла непроглядна сніговиця розсіялась, і вони побачили криваво-червоне сонце, що аж сліпило очі.

– Оце здорово, Хомо! – вигукнув Єльцов, кидаючись назустріч товаришеві.

– Даремно радієш! – буркнув Лобазнов, оглядаючи горизонт. – Дивись, яка «закуска» суне…

Далеко, за десятки кілометрів, майже від самого небокраю чорними зловісними смугами, немов наступаючи бойовими шеренгами, грізно й неухильно сунули на них важкі хмари.

Не промовивши більше ні слова, солдати квапливо спустилися з сопки. Вони поспішали, бігли там, де це було можливо, і все ж таки, коли знайшли місце розриву проводів, на них налетів новий заряд хурделиці.

Під натиском шквалу стовп, що стояв край урвища, впав, вивернувши каміння із зрубу, і лінія провисла в глиб ущелини.

– Промацай кожен провід, – сказав Лобазнов Єльцову. – Знайдеш розрив – контакт зроби як слід. Зрозумів?

– Єсть зробити як слід! – повторив Єльцов, обв'язуючись вірьовкою.

Упершись ногою в гранітний валун, Лобазнов обережно травив вірьовку, спускаючи Єльцова вниз. Залишалося не більше трьох-чотирьох метрів вірьовки, коли Хома почув з ущелини:

– Стоп! Здається, прибув! Нічогісінько не видно… Зараз… Я…

Зненацька пролунав крик, потім вірьовка смикнулася вниз, потягнувши Лобазнова за собою.

– Що трапилось, Єльцов?! Що трапилось? – кричав Лобазнов, схилившись над ущелиною.

Хома почув стогін, потім кволий, ледь чутний голос:

– Ногу… здається… зламав… Думав… на самому дні… а ступив – карниз… Тут ще метрів чотири…

Раптом Лобазнов відчув, що вірьовка ослабла.

– Що ти там робиш? Мишко!

– Відв'язався… Шукаю розрив… – долинуло до нього.

Довго Лобазнов прислухався до того, що робиться внизу, але нічого не міг уловити. Поки він лежав долілиць край урвища, хурделиця замела його снігом.

Скільки він ждав, важко було сказати… Тут, на високому уступі сопки, вітер і сніг шмагали з такою силою, що кожен порив здавався ударом дзвінкого й дошкульного батога.

– Хомо, де ти? – почув він голос Єльцова, як здалося йому, зовсім з протилежного боку.

Лобазнов відгукнувся. Згодом голос Єльцова пролунав ближче, потім вірьовка заворушилась і напнулася.

– Можна тягти? – крикнув Лобазнов.

Припавши грудьми до гранітного валуна і напружуючи всі сили, Хома підтягував вірьовку. Він знав, що довжина її всього п'ятнадцять метрів, але зараз йому здалося – метрів шістдесят, не менше…

Над ущелиною з'явилась голова Єльцова, потім він перевалився через край, спробував підвестися і, застогнавши, ткнувся обличчям у сніг. Хома підповз до нього. Закусивши до крові губу, Мишко беззвучно плакав… Він соромився своїх сліз, але біль у нозі ставав нестерпним…

– Розрив… на… одному… проводі… Доточив шматок, – через силу пояснив Єльцов.

– Іти зможеш? – запитав Лобазнов.

– Ні… Ти мене куди-небудь… од вітру… в улоговину… А сам іди… Подзвони на заставу… По мене пришлють… – запропонував він.

– Ти замерзнеш, йолопе! – з грубуватою ніжністю промовив Лобазнов. – Тут кілометрів два. Поки я проти вітру дійду до поста, вважай, година. З застави хлопці також ітимуть проти вітру – мінімум ще дві години… Ні, Мишко, я тебе тут не залишу, – вирішив Лобазнов. І, несподівано всміхнувшись, сказав: – Ми в школі гралися в «коней і вершників», а ви не гралися?

– Ні-і, – з подивом дивлячись на Хому, протягом сказав Єльцов.

Обличчя Лобазнова було близько, і чомусь тільки зараз Мишко звернув увагу, що все воно поцятковане смішними веснянками.

– Клас на клас, – пояснював Лобазнов. – Одні сидять на гиргошах, вони, виходить, вершники, а під ними коні. І один одного з коней стягають. Смішно… Ну гаразд, годі теревені правити, залазь-но мені на гиргоші! – рішуче заявив він і став поряд з Єльцовим навкарачки.

– Та що ти, Хомо? При своєму розумі? – навіть забувши про біль, обурився Єльцов.

– Товаришу Єльцов, на гиргоші! – тоном старшого наказав Лобазнов.

– Послухай, Хомо, та проти такого вітру хоч би самому якось добратись до місця, а ти…

– Товаришу Єльцов! – з погрозою крикнув Лобазнов.

Єльцов обняв його за шию і підтягся на гиргоші.

Хома обережно випростався, прив'язав Єльцова до себе вірьовкою, потім, присівши, взяв в обидві руки по карабіну і рушив уперед. Звичайно, він переоцінив свої сили. Проти такого вітру важко було йти і одному, але… Упертість, а головне – злість додавали йому сили, і він поволі просувався вперед. Хороше це почуття – злість, якщо воно спрямоване проти труднощів на шляху людини!

Лобазнов повернув до моря і вийшов на стежку, тут сопка прикривала од вітру.