Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

ХУГГО СВЕНСОН СМІЄТЬСЯ

Серед восьми чоловік екіпажу «Беноні» не було жодного новачка. Всі ці люди звикли до азартної гри, в якій нерідко ставкою буває життя. Навіть програючи, вони не втрачали зовнішнього спокою, вбачаючи в цьому гідність гравця.

Легке суденце, яким ніхто не керував, кренилося аж по фальшборт. Сніг з люттю шрапнелі вгризався в палубу.

Капітан «Беноні» Генрі Лаусон, кеп, як його звала команда, спустився в машинне відділення. Тут він скинув підбитий хутром реглан, замшеву куртку з блискавками і, закачавши рукава, разом з головним механіком спробував вручну прокрутити кожен вал. Два бокові не можна було зрушити з місця, середній вал, хоча й через силу, прокручувався.

– На одному двигуні ми зробимо вузлів десять, – сказав механік. – Треба звільнити гвинт.

– Можливо, Траммер, це ви зробите? – запропонував Лаусон.

– Ні, кеп, риск великий. Можна схопити нежить… – механік не був позбавлений почуття гумору.

– Ви набиваєте собі ціну. Водолазний костюм з електричним обігріванням, – надіваючи куртку, сказав Лаусон.

– А в скільки обійдеться це моєму капітанові? —. запитав Траммер.

– П'ятдесят фунтів.

– Пошліть Хугго, він міцний хлопець.

– У цьому водевілі, Траммер, кожен грає свою роль. Сто фунтів зараз, і через десять хвилин жодного пенса! – різко промовив Лаусон і пішов до трапа.

В цю мить судно накренило на протилежний борт, Лаусон не встиг вчепитися за поручні, і його відкинуло назад, до Траммера.

Підтримавши Лаусона, механік промовив:

– Можна, сер, чеком на Варде. Та пришліть мені двох хлопців на допомогу…

Водолаз ще був під водою, коли праворуч за бортом з'явилася шлюпка з «Завірюхи». Траммера витягли на палубу, він сповз трапом униз, і тільки в машинному відділенні вдалося скинути з нього водолазний шолом.

По внутрішньому телефону Лаусон запитав:

– Траммер, ви чесно заробили сто фунтів?

– Я, сер, чесно заробив двісті! Звільнено правий і середній! Гарантую двадцять вузлів ходу.

– Швартуються прикордонники. Траммер, ви повинні мати досить кислий вигляд!

– Єсть, кеп!

Відповіді Лаусон уже не чув. На палубу піднялися капітан Клебанов, боцман Ясачний і радист Аввакумов, у шлюпці залишився старшина Хабарнов.

Розгорнувши на першій сторінці розмовник, Клебанов запитав:

– Єр де ді сом єр капітан? [17]17
  Ви капітан?(норвезьк.).


[Закрыть]

Ввічлива посмішка зникла з обличчя Лаусона, він не зрозумів запитання.

– Йей єр репресентант фор Совієт Уніон гренсе вахт [18]18
  Я – представник прикордонної охорони Радянського Союзу.


[Закрыть], – поважно вимовив Клебанов.

Знову настала пауза, під час якої Лаусон, люб'язно всміхаючись, розвів руками.

– Вільді комме мед скіп докуменгер [19]19
  Прошу пред'явити судновий документ.


[Закрыть], – заявив капітан.

– Слухайте, капітан-лейтенанте, якою мовою ви розмовляєте? – по-російськи запитав Лаусон.

– Ви ж ідете під норвезьким флагом, – стримуючи роздратування, сказав Клебанов.

– «Беноні» приписаний до норвезького порту. Що ж до мене, то я англієць, Генрі Лаусон. Радий знайомству з вами. Вперше я зустрівся з вашими співвітчизниками на Ельбі, в сорок п'ятому році. Кілька років працював з руськими в комендатурі Берліна.

Поки капітан розмовляв з Лаусоном, боцман Ясачний, окинувши поглядом ют, побачив ще мокрі водолазні калоші з вантажем. Його увагу привернула і шлюпка без чохла, в якій під кормовою банкою лежали два туго набитих рюкзаки і саперні лопатки. Підтягнута на талях двійка була знята з кільблоків і готова до спуску на воду.

Боцман відкликав капітана Клебанова вбік і доповів про все, що бачив на юті.

Вислухавши Ясачного, капітан повернувся до Лаусона, що чекав його.

– На весь той час, поки «Беноні» перебуватиме в наших територіальних водах, радіорубку закрити, – наказав Клебанов і в супроводі Аввакумова і Лаусона попрямував до надбудови.

Нагорний з автоматом у руці пішов слідом.

Чоловік шість з команди мотобота зібралися на юті. Попіднімавши коміри хутряних курток, вони курили і з байдужим виглядом спостерігали за тим, що відбувалося.

Заряд ще не розсіявся. Снігова мла щільно закрила сторожовий корабель.

Оглянувши рубку, капітан Клебанов наказав Нагорному залишитися тут для спостереження.

З рубки оглядова група рушила в машинне відділення.

Нагорний зостався сам. Широко розставивши ноги, щоб тримати рівновагу, притиснувши до грудей автомат, він уважно стежив за поведінкою команди на юті. Сказати, що «Беноні» хитало, було б неточно. Легеньке судно, яким ніхто не керував, кидало сюди-туди, немов човник у ткацькому верстаті, але Андрій цього не відчував. Зіткнулися два світи, і він, каширський хлопчина, зі зброєю в руках стояв на рубежі між ними. Це сповнювало його хвилюючим почуттям відповідальності і усвідомленням власної сили.

Від групи людей на юті відділився один матрос, підійшов до рубки і зупинився за кілька кроків од Нагорного. Сторожко, але зацікавлено розглядав Андрій цю людину з іншого світу.

Матрос посміхнувся і, ткнувши себе в груди, сказав:

– Я Хугго Свенсон!

Нагорний мовчав – він був на посту.

Хугго Свенсон вийняв норвезьку люльку з кришечкою, набив її тютюном і спритно запалив на вітрі.

У машинному відділенні Ясачний уважно оглянув усі три двигуни. Він звернув увагу капітана Клебанова на Траммера – механік сидів на рундуку з ганчір'ям, хоча поряд стояла зручна банкетка.

– Встаньте з рундука! – наказав Клебанов.

Механік неохоче підвівся і відійшов убік. Піднявши віко рундука, Клебанов побачив шолом і ще мокру водолазну сорочку.

– Та-ак… Цікаво, – промовив Ясачний. – Невже встигли? – І, щоб перевірити свій здогад, мічман прокрутив вал середнього гвинта.

– Ви ж казали, що судно втратило хід, – нагадав Клебанов і зажадав суднові документи.

– Прошу до каюти, – кинув Лаусон.

– Машинне відділення буде закрите. Нехай механік підніметься нагору, наказав Клебанов.

Лаусон переклав наказ, і Траммер, накинувши хутряну тужурку, рушив до трапа.

Замкнувши двері машинного відділення, Ясачний піднявся останнім.

Каюта Лаусона була невеликою. Поліровані панелі і меблі червоного дерева. Пом'якшене плафонами освітлення, шовкові завіски на ілюмінаторах – все свідчило про те, що на оздоблення «Беноні» не скупились.

Відкривши тумбу письмового стола, Лаусон витяг вогнетривку шухляду, дістав суднову роль і подав Клебанову.

Список нечисленної команди був, як і належало, завірений портовою адміністрацією Пурвогена.

Звичайно, агент, котрого мали закинути, якщо він на «Беноні», приховувався під вигаданим ім'ям, проте треба було знати всі вісім імен і прізвищ за цим судновим списком.

У Клебанова була натренована професіональна пам’ять. Прочитавши кілька разів список, він закрив папку, повторив його в думці і сказав:

– Зберіть команду на юті. Накажіть, щоб люди приготували морехідні книжки.

Тривале перебування оглядової групи в каюті Лаусона викликало в Нагорного почуття тривоги.

Минуло ще кілька хвилин. Заряд, випаливши з особливою люттю останніми залпами снігу, затих. Проглянуло по-весняному голубе небо. Нагорний кинув погляд на море і побачив кабельтових за п'ять-шість «Завірюху». Працюючи на малих обертах, суворо дотримуючи дистанції, корабель держався навітряного боку, але був тут, поруч з ними.

На прожекторний майданчик «Завірюхи» зійшов Сигнальник і просемафорив виклик.

Нагорний гукнув до матросів на юті:

– Викликати командира!

Але ніхто з членів екіпажу не зрушив з місця.

«Чи вони жодного слова не розуміють по-російськи, чи вітер відносить мої слова», – подумав Нагорний і двічі вистрілив у повітря.

На звуки пострілів вибігли капітан Клебанов, Ясачний і Лаусон.

– Товаришу командир, з корабля викликають семафором! – доповів Нагорний.

Лаусон зник за дверима каюти, а боцман зійшов на місток і відповів на виклик.

Сигнальник швидкими помахами флажків передавав запит командира. Він поспішав: з південного сходу, з величезною швидкістю насувалася чорна смуга нового заряду.

Стежачи в бінокль за сигнальником, Ясачний читав семафор.

В училищі Ясачний вивчав семафорну азбуку, але в такому швидкому темпі він не встигав читати передачу. Наглядаючи за верхньою палубою, Андрій помітив Лаусона, який з дверей своєї каюти в бінокль стежив за семафором.

– Товаришу мічман, – тихо доповів Нагорний, – капітан «Беноні» читає передачу.

– Це саме для нього й організовано, – всміхнувся Ясачний і, відповідаючи на запит, писав:

«Невиконання „Беноні“ наказу застопорити машину нічим не виправдане. Суднові документи порядку. Огляд продовжуємо».

Тут, на «Беноні», сонце ще засліплювало очі, а сторожовий корабель уже тонув у сніговій імлі. Тільки-но боцман встиг досемафорити, як перший порив вітру і снігу з виттям та свистом пронісся по палубі мотобота.

Капітан Клебанов підвів підсумки огляду.

– Незаконного лову чи контрабанди на вашому судні не виявлено, – звернувся він до Лаусона. – Огляд машинного відділення показав, що ви можете йти власним ходом. Категорично вимагаю, щоб «Беноні» негайно залишив наші внутрішні води. Якщо вам потрібен акт про огляд…

– Вдячний вам! Зайва формальність. Я власник «Беноні», і мені нема перед ким звітуватись, – відповів Лаусон, проводжаючи оглядову групу до трапа. – Запевняю вас, як тільки мій механік зможе запустити двигун, «Беноні» покине радянські води. Можливо, капітан прихопить для свого командира пляшечку шарантського коньяку?

– Ви дуже люб'язні, але мін командир не п'є нічого, тим більше коньяку, – в тон йому відповів Клебанов, уже спускаючись трапом у шлюпку.

Боцман Райт віддав кінець. Хабарнов прийняв, і шлюпка відчалила од «Беноні».

Безпомилковим чуттям Нагорний угадував, де перебуває «Завірюха». Вітер дув північно-східний, корабель тримався від них за п'ять-шість кабельтових з навітряного боку, а шлюпка йшла точно за вітром на південний захід.

Хабарнов і Нагорний гребли напористо, не шкодуючи сил. «Беноні» зник у них за кормою в сніговій імлі, але вітер ще довго доносив до шлюпки слова поквапної команди чужою, незрозумілою мовою.

Шлюпка відходила все далі й далі від корабля в напрямі до мису Крутого. Боцман квапив гребців, неначе тікав від погоні.

Аввакумов витяг з-під банки великий шкіряний ранець з рацією і передав у ефір.

– Я Торос один!.. Я Торос один!..

Зробивши крутий поворот, шлюпка стала носом проти хвилі. Напружено вслухаючись, моряки намагалися почути крізь завивання й свист вітру, що робиться на «Беноні».

– Невже помилка в розрахунку? – тихо промовив Ясачний.

– Нема ніякої помилки. Ось побачите, мічмане, вони спустять на воду шлюпку, – озвався капітан. – Удруге така можливість трапиться не скоро. Лаусон не дурний і чудово це розуміє.

– Я Торос один!.. Я Торос один!.. – передав Аввакумов і переключив рацію на прийом.

Було чути, як, заревівши, двигуни «Беноні» перейшли на робочий ритм і стихли – мотобот віддалявся в північно-західному напрямі.

Майже одночасно Аввакумов прийняв у відповідь позивні. Уважно вслухаючись, він притиснув до вух навушники і доповів:

– Товаришу капітан, радіограма: «Я Торос два. Виявив промисловий косяк риби на північний схід вісім кабельтових. Вживіть заходів».

– На шлюпці – додержувати тиші! – наказав Клебанов.

Нагорний зрозумів, що на «Завірюсі» з допомогою локатора виявили спущену з «Беноні» шлюпку.

«А що коли на мотоботі так само стежать за шлюпкою?» – подумав Андрій.

Була й ще одна небезпека. Нагорний про неї не подумав, а капітан і мічман з наростаючою тривогою вдивлялися в снігову імлу. Заряд міг несподівано закінчитись, і тоді вони опинилися б віч на віч з шлюпкою «Беноні».

– Товаришу капітан, – доповів Аввакумов, – радіограма: «Косяк просувається південно-західному напрямі. Переходьте прийом. Торос три».

За командою капітана шлюпка розвернулася в південно-західному напрямі. Нагорний і Хабарнов налягли на весла.

Коли вітер стих і впала хвиля, Андрій озирнувся і пізнав стрімкі схили мису Крутого. Шлюпка ввійшла в затяг.

Аввакумов передав у ефір позивні.

Клебанов насилу перебрався на корму шлюпки, сів на банку поруч з Аввакумовим обличчям до Ясачного і розгорнув на колінах карту затоки.

– Як ви вважаєте, боцмане, – запитав він, – куди попрямує шлюпка «Беноні»?

– Від губи Чани до губи Угор на протязі п'яти миль височать позбавлені будь-якої рослинності стрімкі гранітні скелі, – ніби думаючи вголос, відповів Ясачний. – При такому різкому північно-східному вітрі берег не дуже ласкавий. Від губи Угор до Гудим-губи теж нічого кращого. Та й навряд вони підуть у Гудим-губу – ворота порту Георгій місце людне. Мабуть, вони тримають курс на Угор-губу. Думаю, їхня шлюпка пройде через західну або східну протоку. – Боцман водив пальцем по карті. – Довжина Угор-губи миль шість, вершина полога, вкрита густим чагарником – хороше місце для висадки…

– Словом, задача з багатьма невідомими, – задумливо промовив Клебанов і, помовчавши, запитав – Торос три мовчить?

Аввакумов так напружено вслухався в ефір, що Клебанову довелося двічі повторити своє запитання.

– Торос три мовчить, але позивні прийняв, – відповів радист і знову долонями обох рук притиснув навушники до вух.

Запанувала довга, тягуча мовчанка.

Сховані од вітру високими скелями мису, похитуючись на малій хвилі, прикордонники насторожено вслухалися в навколишню тишу.

Збурунивши воду, промайнув і зник косий плавник зубатої касатки. З верхівки скелі, захоплюючи з собою розрихлений сніг, покотився великий, відполірований вітром камінь і з плескотом шубовснув у море. Пурхнули перелякані пташки, з криком пронеслися над затокою і знову сіли на скелі. Сніг сипав безперестанку.

Аввакумов застережливо підняв руку і, вихопивши олівець, схилився над блокнотом. Клебанов повернувся на сидінні, читаючи через плече радиста радіограму з берегового спостережного пункту:

«Західною протокою косяк пройшов квадрат Д-І5».

– Ваші здогади, боцмане, цілком підтвердились, – сказав Клебанов, позначивши олівцем вхід до Угор-губи.

Шлюпка розвернулась, вийшла з укриття і рушила у південно-східному напрямі.

Пронизливий вітер бив у лівий борт, кидав в обличчя клапті морської піни і жорсткий колючий сніг. Руки терпли. У парі з Хабарновим гребти було нелегко. Тихін і народився на баркасі, з малих літ ріс на морі. На той час, коли він вперше взяв у руки перо, кормовим веслом уже володів досконало, як справжній помор. Тугувато пізнаючи закони початкової арифметики, він чудово знав закони моря, всі банки й мілини, бухти і небезпечні камені від Мезенської затоки до Каніного Носа.

Нагорному здалося, що вже минуло багато часу. Почувши гуркіт хвиль, він озирнувся, сподіваючись побачити берег. Але позаду була така ж сама снігова імла.

Гуркіт прибою наростав з кожною хвилиною. Обриси скель з'явилися з імли несподівано й невідворотно.

Боцман подав команду, і гребці з особливим завзяттям налягли на несла.

Шлюпка йшла прямісінько на стрімкі скелі.

Хвилі здіймалися від підніжжя валунів аж до вершини, розбивалися й падали вниз білим шумовинням.

В останню мить, коли до бурунів залишалось якихось десять метрів, шлюпка, підштовхувана ударами весел, силою течії і вітром, ковзнула в протоку між скелями.

– Табань лівим! – крикнув Ясачний. Огинаючи скелі, шлюпка помчала боком серед бурхливого виру. – Табань правим!

Ще кілька поворотів, і прикордонники вийшли на стрижень.

Тут було спокійніше. Велика хвиля розбивалася біля горловини затоки. Похитуючись на малій хвилі, вони пливли по самому стрижню між скелястими гребенями.

Відпочиваючи, гребці сушили весла.

Сніг рідшав. На сході з'явилася поки що вузенька смужка чистого неба. Сонце хилилось до заходу.

Ясачний подав команду, і гребці налягли на весла.

Тепер вони не могли розраховувати на радіолокаційний пост – високий, звивистий берег губи не давав можливості стежити за ворожою шлюпкою.

Обережно, сторожко йшли вони понад скелями, вдивляючись у снігову імлу, і тільки коли пересвідчувались, що шлюпка з «Беноні» випередила їх, просувалися вперед до наступного повороту.

Береги ставали пологими, подекуди траплялися валуни. У виярках кучерявились низькорослі чагарники, занесені снігом.

Мандрівка закінчилась зовсім несподівано. Далеко попереду, за скелястим мисом, чутливе вухо Ясачного вловило плескіт весла. Прислухаючись, боцман підняв руку, потім тихо скомандував:

– Табань лівим!

Шлюпка круто розвернулась на захід. Пролунала нова команда, і кіль з розгону врізався в обмілину.

Порадившись з Ясачним, капітан підкликав до себе Нагорного:

– Ось що, товаришу Нагорний. З боку отого верблюда, – капітан показав на скелястий мисок попереду, – підкрадетесь якнайближче до шлюпки. Виясните, скільки чоловік висадилось на берег і що вони там роблять. Пам'ятайте: найменша необережність може спричинитись до провалу операції.

Ясачний допоміг Андрієві надіти білий маскхалат, поправив на ньому капюшон, перевірив зброю і мовчки потиснув руку вище ліктя.

Нагорний рушив уперед. Поки поміж ним і шлюпкою «Беноні» пролягав скелястий мисок, можна було йти, не вдаючись до особливих хитрощів. Але в міру наближення до скель небезпека зростала. Наст витримував, а сніг, що валив безперестанку, засипав його сліди. В чагарнику Андрій ліг і далі поповз по-пластунському.

На схилах миска утворилися проталини, подекуди жовтіли перші вісники заполярної весни – квіти багатолітньої сиверсії.

«Що то значить – сила життя! – думав Андрій, підтягуючись на ліктях. – Ночами тисне мороз, люті вітри свищуть, а на проталинах уже з'явились квіти…»

Видершись на вершину, Нагорний сподівався побачити те, що відбувалося по той бік миска. Але, визирнувши із-за каменя, побачив, що від протилежного краю його відділяє рівний майданчик метрів сім-вісім завширшки. На цьому маленькому своєрідному плато наст не витримав. Провалюючись у сніг, Нагорний ледве дістався до кінця майданчика.

Південний схил миска густо поріс низькорослим березняком, і це полегшувало завдання. Андрій помітив на березі шлюпку «Беноні». Матрос, що назвався Хугго Свенсоном, сидів на снігу, прихилившись до валуна, і палив люльку. Поруч лежав рюкзак і саперна лопата. Боцман з «Беноні», вже немолода людина, важко відсапуючись, примостився на носі шлюпки.

– Ти, може, тутешній? – по-російськи, але з якимось акцентом запитав боцман.

– Бачив у губі знак з каміння?

– Бачив.

– Власними руками викладав. Скільки літ минуло, а кекур досі стоїть… – Свенсон дуже добре говорив по-російськи.

Якийсь час вони мовчали, потім боцман запитав:

– Ти росіянин? Як же тебе звати? – Не діставши відповіді, він приклався до фляги, сплюнув і, ніби сам до себе, промовив з якоюсь душевною втомою – Ти, Хугго, знаєш мене як Райта, але моє ім'я Мікель… Мікель Янсон… Я з Вентспілса, з Балтики, там народились мої діти… Старшого, Ельмара, в сороковому [20]20
  У 1940 році в Латвії була повалена фашистська диктатура Ульманіса.


[Закрыть]я завіз на чужину і… Нема більше сина в Мікеля Янсона. – Він знову сьорбнув із фляги, сплюнув і сказав: – Залишилась дочка, Берта. Вона живе в Лієльварді, її чоловік електриком на Кегумській гідроелектростанції. В Берти народився син, мій онук… Його назвали, як і мене, Мікелем… Дуже мені хочеться побачити свого онука…

Цього разу паузу порушив Свенсон:

– Ми з тобою, старий, не в Хассельнесет, біля стойки Басса! Треба братися до діла!

– Зачекай ще трохи, я дуже стомився, – глухо промовив Янсон і знову потягся до фляги. – Ми з тобою, Хугго, як пара волів у ярмі. Ти молодий, сильний. Скажи мені правду, Хугго: навіщо ми отут, на суворій, холодній землі? Це що – політика?

– Мені політика – як ото рибі парасолька! – посміхнувся Свенсон. – Був я в таборі біля Мюнхена, сьорбав зі мною баланду з одного котелка хлопчина… Досі вже, мабуть, і кісток не лишилося, можна назвати: Никифор Касаткін. Він знав безліч різних історій, міг пояснити будь-який рух людської душі. Никифор мені так говорив: «Ти, Сашко, романтик у житті і загинеш ти через оцю свою романтику». Так і сказав. Никифор наскрізь бачив людей.

– А з чим же їдять оту твою романтику?

– Про це тобі знати зовсім ні до чого, – відрізав Свенсон, підвівся, потягся і, позіхаючи, промовив: – Треба рушати. Ось прийдемо до Чорної Брами…

«Чорна Брама», – повторив у думці Андрій і пригадав усе, що його особисто зв'язувало з цією назвою.

Райт дістав з-під банки другу саперну лопату. Вони напнули на шлюпку чохол і поверх брезента закидали снігом.

«Виходить, вони мають намір сюди повернутися», – подумав Нагорний.

Старий присів біля свого рюкзака і хотів було просунути руки під ремені, але передумав:

– Мені, Сашо, нічого робити на Чорній Брамі. Ти повертаєшся назад, у Гамбург. Тебе чекає Марта, ти сам казав – молода й гарна Марта. Якщо ти любиш, то зрозумієш… Сашо, я хочу перед смертю торкнутися землі, на якій я виріс, обняти дочку, взяти на руки онука… Я тут тільки для того, щоб востаннє побачити свою Латвію, почути рідну мову… Сашо, я набагато старший за тебе… Хочеш, навколішки стану перед тобою.

– Ти, старий, сподіваєшся, що тебе приймуть? – запитав Свенсон.

– Приймуть, Сашо, приймуть! Я ж не як злодій прийду, а як блудний син з євангельської притчі: «Согрішив я перед тобою і негідний називатися сином твоїм…»

Кинувши спідлоба швидкий, оцінюючий погляд на Райта, Свенсон промовчав.

– В ім'я твого кохання до Марти, в ім'я твого щастя…

– Добре, старий, але будь обережним. Звідси пройдеш з півмилі прямо на південь, потім на схід – Гудим-губа, порт Георгій. З порту колись ходила «каботажка» до Мурманська, ну, а там поїздом. Гроші в тебе є…

Тремтячими пальцями, старий квапливо затягнув на рюкзаку ремені, зробив кілька непевних кроків, зупинився, повернувся назад:

– Хочу обняти тебе, Сашо, побажати справжнього щастя. Мені завжди здавалося, що красиві люди жорстокі, тепер бачу – помилився… – на очах Райта блиснули сльози.

Вони обнялися, і старий рушив на південь. З кожним кроком хода його ставала твердішою.

Щоб краще бачити старого, Свенсон виліз на замшілий валун, а потім раптом засунув руку за пазуху і, вихопивши пістолет, не цілячись, натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було чути. Мікель Янсон обернувся до Свенсона і, розкинувши руки, упав обличчям у сніг.

Райт був ворог, проте жаль до старого здушив горло Андрієві.

Глянувши на Свенсона, Нагорний очам своїм не повірив – Свенсон сміявся. Відкинувши назад голову, прихилившись спиною до валуна, він реготав…

Андрій пригадав – ще хлопчиськом любив він, стоячи позаду Володимира, дивитись, як брат малює йому «артистів» для театру тіней. Коли на папері з'являлися знайомі казкові персонажі, Андрій не міг утриматись від сміху – радів народженню своїх улюблених героїв.

Чому сміявся Свенсон?

Легкий дотик до ноги вивів Андрія з глибокої задуми: він одповз трохи назад по сліду, протореному в глибокому снігу, і озирнувся. Біля нього був старшина Хабарнов.

На аркушику з блокнота Нагорний написав кілька слів, засунув папірець у ствол автомата і передав записку старшині.

Коли Андрій знову підповз на край плато, Свенсона вже не було, його хутряна шапка промайнула десь у виярку. Повернувся Свенсон з рюкзаком Райта в руці. Піднявши брезент, він кинув його в шлюпку, потім запалив люльку, звалив на плечі свій рюкзак і, озирнувшись довкола та звірившись по компасу, рушив на захід.