Текст книги "Чорна Брама"
Автор книги: Віктор Михайлов
Жанры:
Морские приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)
Віктор МИХАЙЛОВ
ЧОРНА БРАМА
Повість
У МОРІ ХОЛОДНОМУ
Прикордонний сторожовий корабель «Завірюха» був у дозорі.
На обрії вранішнє сонце позолотило вузьке, ледь помітне пасмо хмар, а над кораблем ще висіла пітьма полярної ночі. Без ходових вогнів «Завірюха» йшла курсом сто двадцять.
Командир корабля Іван Арсенійович Поливанов спустився з ходового містка.
Посмоктуючи люльку, що давно погасла, Поливанов зайшов до штурмана і окинув поглядом його бібліотечку. Серед кількох десятків книжок з основ кораблеводіння був старенький томик Тургенєва. Як попав цей томик на корабель, ніхто не знав. Але, як казав замполіт капітан-лейтенант Футоров, «Записки мисливця» сприяли оволодінню штурманською наукою.
Іван Арсенійович узяв з полиці томик і розкрив там, де була закладка.
За Полярним колом ще крутила віхола, і хвилі, скажено набігаючи на півбак [1]1
Півбак– носова надбудова корабля. На парусних суднах – площа від носа до передньої щогли (фок-щогли).
[Закрыть], замерзали сталактитами на льоду. Подих моря, холодний, просолений і вогкий, пробирався крізь тонкі перегородки. А з сторінок тургенєвської повісті пахло полином, перестиглим житом і гречкою…
Поливанов поклав книжку і ввімкнув радіо.
«…Вранці у Мурманську було тридцять, – почув він, – в Апатитах сорок, у Ковдорі сорок три градуси морозу. Таке різке похолодання на всьому Кольському півострові пояснюється вторгненням арктичного повітря з району Курського моря…»
«Треба чекати туману», – подумав Іван Арсенійович.
– Товаришу капітан третього рангу, по курсу праворуч десять – судно, – доповів вахтовий офіцер.
Поливанов припав лобом до гумового тубуса радіолокатора і побачив за розгорткою, що бігла в далечінь, обриси півострова і світну точку цілі. До невідомого судна було сімдесят два кабельтових [2]2
Кабельтов– одна десята частина морської милі, дорівнює 182,2 м.
[Закрыть].
«Завірюха» пішла на зближення.
Вітер ущух, і це всіх стривожило: різка зміна температури моря й повітря могла призвести до парування.
– Товаришу командир, відстань збільшується! – повідомив штурман.
– Повний уперед! – наказав Поливанов.
Над морем піднялося клоччя жовтуватого туману; воно швидко збивалося в густі низькі хмари. Ще кілька хвилин – і перед кораблем утворилася біла непроникна стіна.
Обігнувши північно-східну частину півострова, невідоме судно змінило курс і ввійшло в наші прикордонні води.
«Що це за судно? – подумав Поливанов. – Сейнер [3]3
Сейнер– невеличке морське риболовне судно, з якого ловлять рибу кошиковим неводом, кидаючи його в море з корми.
[Закрыть], що йде в Мурманськ, чи „іноземець“, який обрав найкоротший курс?»
Треба було розпізнати судно. Але на екрані радіолокатора виникли перешкоди, і маленька світна точка загубилася у шаленому танці спіральних, прямих і ламаних ліній.
Ні радіометристу, ні тим паче штурманові ще не доводилося мати справу з такими перешкодами.
Коли туман і з командирського містка не видно гюйсштока, коли через активні радіоперешкоди неможливо вести спостереження за допомогою локатора, – єдина надія на тих, хто дивиться вперед, на їхню уважність і пильність.
Поливанов закурив люльку і повернувся на ходовий місток. Глибоко засунувши замерзлі руки в кишені реглана і за звичкою похитуючись з носків на п'яти, він пильно вдивлявся в густий туман.
На місток піднявся штурман.
– Товаришу капітан третього рангу, видимість нуль. Оберти зменшити?
– Курс сто шістдесят! – наказав Поливанов і рішуче перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».
– Передайте помічникові, щоб сповістив у штаб: ідемо на зближення з невідомим судном. Наш курс. Координати і видимість.
Повторивши наказ, штурман спустився з містка.
– Що видно на екрані? – знявши ковпак з переговорної труби, спитав командир.
– На радіолокаторі активні перешкоди. Ціль загублено, – доповів радіометрист.
Минуло ще кілька хвилин.
На місток зійшов і став поряд з командиром його помічник капітан-лейтенант Дев'ятов, високий на зріст, сутулий чоловік у короткій фуфайці з капюшоном. Вони мовчки стояли поруч і вдивлялися в туманну далечінь, в якій нічого не було видно.
Дев'ятов бачив у профіль обличчя командира: повсякденна люлька в куточку рота, рівний ніс з широкими, рухливими ніздрями і пильний погляд світло-карих очей з-під навислих волохатих брів. Це було обличчя сильної, вольової людини, скупої на слова і рішучої в діях.
Сім років тому, закінчивши Вище військово-морське училище в Ленінграді, Дев'ятов одержав призначення на «Завірюху». Цей корабель став першою суворою школою Дев'ятова, а Поливанов – терплячим і вимогливим його командиром. Усе, що тепер капітан-лейтенант знав, було наслідком великої і вдумливої роботи цієї, здавалося б, черствої і небалакучої людини.
Корабель без попереджувальних сигналів ішов повним ходом у тумані. Невідоме судно не відповідало на запитання.
Вийнявши з рота люльку, Поливанов повернувся до помічника і мовчки показав на північ. Дев'ятов прислухався і вловив слабенький подих вітру. Коли північний вітер подужчає, туман зникне так само швидко, як і з'явився.
У сонячну погоду з моря видно півострів, його, береги здаються безлюдними. Але насправді це не так. У заметеній снігом сторожці розміщено пункт спостереження. Приклавши до очей морський бінокль, стоїть на посту прикордонник і пильно вдивляється у далечінь.
Ось повіяв вітер і легесенько, наче завісу, підняв над морем туман, потім подув сильніше, ще сильніше, і на крутих перекатах зибу зазолотилися бліки світанку. Несподівано, глянувши на південний схід від сторожки, прикордонник побачив на дуже далекій відстані судно.
Через кілька хвилин вахтовий офіцер «Завірюхи» вручив командирові корабля радіограму:
«Невідоме судно без флага пройшло курсом сто шістдесят за три милі на південний схід від ПС-5».
Поливанов спустився у штурманську рубку і, визначивши на карті, де перебуває невідоме судно, назвав новий курс.
«Завірюха» поспішала до затоки Трегуба. Вітер дужчав і з силою зривав баранці з коротких хвиль.
Пологі сопки півострова було видно праворуч за двадцять сім кабельтових. «Завірюха» йшла мористіше від невідомого судна.
Зник за кормою маяк.
Минуло кілька хвилин, і вахтовий сигнальник доповів:
– Ціль праворуч тридцять! Дистанція сорок кабельтових!
На ходовий місток піднявся замполіт капітан-лейтенант Футоров.
Розглядаючи судно у бінокль, Дев'ятов доповідав:
– Судно без флага. Суховантажне. Дві щогли. Чотири лебідки. Іде з малим вантажем.
– Маркіровка? – запитав командир.
– Труба жовта, смуги: чорна, зелена й червона…
– Маркіровка суден пароплавної компанії Канберра-Ландорф-Гамбург, – доповів штурман.
– Дати сигнал за міжнародним зведенням: «Підніміть свій національний флаг!» – наказав Поливанов.
– Не відповідає, – хвилюючись доповів штурман.
– Напишіть йому! – знову наказав Поливанов.
Спалахнув прожектор, і вузький сліпучий промінь, що був спрямований на невідоме судно, написав:
«Крапка, крапка, крапка… Крапка, крапка, крапка… Увага! Увага! Увага! Пишу за міжнародним зведенням сигналів! Підніміть свій національний флаг! Увага! Увага! Увага!»
Настала томлива мовчанка.
Але ось на гафелі кормової щогли «комерсанта» повільно, ніби неохоче піднявся чорно червоно-жовтий флаг…
Кораблі зблизилися настільки, що в бінокль можна було прочитати на кормі: «Ганс Вессель. Гамбург».
– Товаришу капітан третього рангу, дистанція двадцять три кабельтових, – доповів штурман.
– Повідомити у штаб загону: «У наших територіальних водах зупиняю для огляду торговельне судію „Ганс Вессель“ водомісткістю шість тисяч тонн, приписане до Гамбурзького порту», – наказав Поливанов.
Дев'ятов спустився з містка.
– Товаришу капітан третього рангу, – тихо промовив штурман, – цілком ясно: «комерсант» іде найкоротшим шляхом, він має на це право. Зупинимо судно, а потім неприємностей не обберемося!
– Неприємностей боятись – у море не ходити, товаришу старший лейтенант! – посміхнувся замполіт Футоров.
Помітивши, як штурман почервонів від образи, Поливанов примирливо сказав:
– Це добре, коли такий командир, як я, має обережного штурмана. – І закінчив: – Сигнальнику підняти вимпел зведення й сигнал «спокій», а щоб вони не посилались на погану видимість, ввімкнути два зелені!
У відповідь на сигнали «Завірюхи» комерційне судно збільшило хід. Вдарили в дзвін. Екіпаж корабля зайняв свої місця за бойовим розташуванням.
Минуло ще кілька напружених хвилин. «Завірюха» йшла повним ходом, команда стежила за «Гансом Весселем», що збільшувався в міру того, як до нього підходили все ближче й ближче. Розуміючи, що втекти не пощастить, «комерсант» застопорив машину.
Це було велике суховантажне судно. Його команда, чоловік тридцять, скупчилася біля поручнів лівого борту.
Ще кілька хвилин повного ходу, і рука командира лягла на ручку машинного телеграфу. Стугоніння двигунів відразу затихло.
– Оглядовій групі приготуватися! Шлюпку номер один – до спуску! – наказав командир.
Коли між кораблями лишилося не більше як шість кабельтових, Поливанов зійшов на шкафут [4]4
Шкафут– частина верхньої палуби між щоглами: передньою (фок-щоглою), і середньою (грот-щоглою).
[Закрыть], де на чолі з капітан-лейтенантом Дев'ятовим вишикувалась оглядова група.
– Перевірити суднову роль [5]5
Суднова роль– списки команди, завірені адміністрацією порту.
[Закрыть], людей і вантаж! Будьте особливо пильні: судно велике, а ваша група маленька, – поставив командир завдання.
Незабаром шлюпка із «Завірюхи» підійшла до судна. Подолавши величезну хвилю, люди піднялися на борт по штормтрапу.
Капітан «Ганса Весселя», огрядний, наче аж підпухлий чолов'яга, відрекомендувався Дев'ятову:
– Капітан комерційного судна Вальтер Шліхт. Ідемо за фрахтом з Кіля у Мурманськ. Вантаж – запасні частини до рефрижераторів, – сказав він по-німецьки, не виймаючи з рота сигарети.
– Ви російську мову знаєте? – запитав Дев'ятов.
Шліхт відповів жестом, що ні.
– Добре, – погодився Дев'ятов. – Будемо говорити по-англійськи.
– Я скаржитимусь! – сказав Шліхт по-англійськи. – «Ганс Вессель» іде за фарватером. Крім того, ми веземо вантаж у російський порт! Неподобство! – несподівано вереснув він.
– Це не фарватер, пане Шліхт, – спокійно зауважив Дев'ятов. – Ви відхилилися од фарватера на дванадцять миль і перебуваєте у морській смузі. Подивіться на свою карту, загляньте в лоцію, і ви пересвідчитеся в цьому самі.
У штурманській рубці на чудово віддрукованій англійській карті вони визначили місцеперебування судна.
Вийнявши пачку «Кемел», Шліхт люб'язно запропонував сигарету. Дев'ятов подякував, дістав «Біломорканал» і закурив.
– Так, тепер я бачу, що ми збилися з курсу, – змушений був погодитися Шліхт. – Але тут нема нічого дивного. Ви ж бачите – компас бреше.
– Так, компас справді бреше, – поспівчував йому Дев'ятов і наказав старшині Хабарнову: – Перевірити компас.
Дев'ятов помітив, як злякано заворушились у Шліхта руки з короткими, товстими, вкритими рудим волоссям пальцями. В його світлих, витрішкуватих, з червонуватими білками очах, схожих на очі мертвого морського окуня, нічого не можна було прочитати. Вони були непроникливі.
– Пред'явіть суднові документи! – зажадав Дев'ятов.
– Суднові документи? – перепитав Шліхт і, вказуючи дорогу, попрямував попереду. – Прошу, пане капітан, до моєї скромної каюти.
«Скромна каюта» була обшита панеллю з червоного дерева і обставлена м'якими шкіряними меблями. З кабінетом межувала спальня з лимонного дерева, де стояло таке широке ліжко, наче пан Шліхт подорожував з дружиною.
У кабінеті на круглому столику стояли пляшки коньяку, брудні тарілки й бокали.
Покликавши старшину, капітан-лейтенант тихо, щоб не чув Шліхт, наказав йому довідатись у кока, хто вечеряв учора або снідав сьогодні з капітаном «Ганса Весселя».
Коли старшина вийшов з каюти, Шліхт звернувся до Дев'ятова, наливаючи коньяк:
– Прошу, за морським звичаєм!
– Дякую, не п'ю…
– Ви мене ображаєте!
– Будь ласка, пане капітан, пред'явіть суднові документи!
Шліхт вийняв прикріплену до штанів низку ключів на довгому ланцюжку, не поспішаючи вибрав один з них, що мав вигадливу борідку, відімкнув сейф і передав Дев'ятову конторського типу досьє.
Тим часом на «Завірюсі» усі були на бойових постах. Вахтовий сигнальник спостерігав через оптичний прилад за тим, що робилося на «комерсанті». Командир і замполіт стояли на містку, вони були зовсім спокійні.
Цей зовнішній спокій давався Поливанову не дуже легко. Капітан вирішив оглянути і затримати іноземне комерційне судно. Якщо його підозра не підтвердиться, можуть бути великі неприємності. Це був риск, і риск великий. Аналізуючи причини, що спонукали його прийняти таке рішення, Поливанов неодноразово повертався до фактів.
«Навіть користуючись міжнародним правом найкоротшого курсу, – думав він, – „комерсант“ не повинен був заходити в затоку Трегуба. Спроба збити „Завірюху“ із свого сліду сіткою активних радіолокаційних перешкод свідчить про те, що тут, у наших територіальних водах, „Ганс Вессель“ виконував якесь загадкове завдання».
– Як на локаторі? – запитав Поливанов.
– Товаришу капітан третього рангу, перешкод нема. Радіолокація працює нормально. Ціль праворуч сорок. Дистанція шість кабельтових, – доповів радіометрист.
Поливанов підніс до очей бінокль. Він бачив, як, піднявшись на півбак, старшина 2-ї статті щось доповідав Дев'ятову. Потім з прожекторної площадки «комерсанта» Хабарнов передав на «Завірюху»:
«Навмисний захід в затоку Трегуба капітан заперечує, курс судна прокладено по фарватеру. Справжнє місцеперебування судна і глибина під кілем з курсом не збігаються. Місце, визначене радіолокатором, лежить у затоці Трегуба. У нактоузі компаса виявлено незакріплений додатковий магніт».
Командир передав ручку машинного телеграфу, і «Завірюха» пішла на зближення.
Команда «Ганса Весселя» була зібрана в кубрику. Судно не керувалося і дрейфувало. Вітер свіжішав. Незвична, з довгими періодами бортова хитавиця викликала у комендора Нагорного, що стояв коло дверей кубрика, головокружіння. Напружуючи сили, комендор намагався перед цими чужими, незрозумілими йому людьми нічим не виявити своєї слабості.
Коли до кубрика ввійшов Дев'ятов у супроводі капітана судна, команда скупчилась біля великого, покритого лінолеумом стола.
Помітивши знак, який подавав йому старшина, Дев'ятов одійшов убік і вислухав рапорт:
– Товаришу капітан-лейтенант, за вашим наказом розмовляв з коком. Він каже: «Кеп» завжди снідає, обідає її вечеряє в своїй каюті сам, але їсть, – кок навіть дивується, – їсть за п'ятьох…
«Очевидно, „кеп“ ховає когось навіть від своєї команди», – подумав Дев'ятов і попрямував до Шліхта, що чекав на нього.
– Запевняю нас, пане капітан, – намагаючись здаватися щирим, сказав Шліхт, – склад моєї команди – двадцять вісім чоловік. Крім них, на судні нема жодної душі. Можете не завдавати собі клопоту перевіркою.
– Не так давно, пане Шліхт, ви запевняли мене, що магнітний компас несправний, – посміхнувся Дев'ятов.
– Я й досі не розумію, як це сталося… Злий замір! Я взяв на борт у Кілі декілька чоловік за рекомендацією комітету профспілок.
За судновим списком і фотографіями на морехідних книжечках Дев'ятов ретельно перевірив склад команди: усі люди, двадцять вісім чоловік, включаючи капітана, були в наявності.
Шліхт і Дев'ятов піднялись на верхню палубу.
– В якій упаковці вантаж? – запитав Дев'ятов.
– У дерев'яних ящиках…
Капітан-лейтенант підійшов до шторм-трапа і викликав із шлюпки матросів.
– Ви хочете оглядати вантаж? – занепокоївся Шліхт.
Не відповідаючи, Дев'ятов наказав віддраїти трюмні люки.
– Дозвольте, – запротестував Шліхт, – але деталі – у заводській упаковці! За договором з фірмою, я зобов'язався доставити вантаж..
– Ми гарантуємо, пане Шліхт, що ніяких претензій до поставщика не буде! – перебив його Дев'ятов, спускаючись по вузькому трапу в трюм.
Уподовж бортів трюму були принайтовані величезні ящики.
«Перевірятимемо вибірково, – вирішив Дев'ятов. – Кожний третій ящик справа наліво!»
Прикордонники зняли найтови, опустили верхній ящик і поставили його на бік, потім сторч; те саме зробили з другим і, нарешті, розкрили третій. У ящику були старанно упаковані в промаслений папір деталі рефрижератора.
– Пане капітан, – звернувся Шліхт до Дев'ятова, – це непорядок. Ящики треба класти так, як вони лежали! Їх вантажили в присутності поставщика…
– Пане Шліхт, на жодному ящику я не бачу маркіровки «не кантувати»! – заперечив Дев'ятов. – Будь ласка, не заважайте оглядати!
Коли перевірка вантажів наближалася до кінця, Дев'ятов глянув на годинник: прикордонники були на судні третю годину. Добре знаючи, як хвилюється на судні команда, Дев'ятов хотів було передоручити огляд вантажу, який ще лишався, старшині, а самому піднятися на палубу і зв'язатись з кораблем, коли раптом…
– Товаришу капітан-лейтенант, – тихо доповів старшина, – у першому ящику, який ми поставили сторч, хтось стогне.
«Ось він, двадцять дев'ятий! – подумав Дев'ятов. – Той, з ким напередодні вечеряв у своїй каюті Шліхт».
З виглядом людини, втомленої нудною формальністю перевірки, Дев'ятов підійшов до ящика, що стояв вертикально, нахилився до нього і, вийнявши блокнот, удав, що лічить вантаж.
Очі Дев'ятова зустрілися з очима Шліхта. Погляд пана Шліхта вже не був поглядом мертвого окуня. Він став настороженим і колючим, а важке тіло, що раніше здавалося глевким, – напружилось, ніби приготувалося до стрибка.
Було тихо. Терпляче прислухаючись, капітан-лейтенант чекав. Зовні спокійний, він перерахував ящики, щось записав у блокнот і враз ясно почув глухий, протяжний стогін, що долинав з ящика.
У трюмі було вогко і холодно, але капітан-лейтенант бачив, як на лобі у Шліхта виступили великі краплини поту. Від його люб'язності не лишилося й сліду. Він швидко вийняв пачку сигарет і закурив.
– Розкрити ящик! – звелів Дев'ятов.
– Я заперечую! – втрутився Шліхт. – Ви наказали розкривати тільки кожен третій.
– А тепер наказую оглянути кожен перший! – спокійно сказав Дев'ятов і додав: – Крім того, пане Шліхт, своїм підлеглим я віддаю накази російською мовою, якої ви не знаєте…
Коли прикордонники зняли верхню кришку ящика, то побачили ноги в кирзових чоботях.
Перекантувавши ящик набік, матроси витягли чоловіка. Він був непритомний. Довге перебування в ящику вниз головою не пішло на користь цьому пасажирові.
У Шліхта одвисла губа, до якої прилипла сигарета. Він витер носовиком лоб і, безпорадно розвівши руками, промимрив:
– Не розумію… Не знаю, як могло трапитись… Цього чоловіка я ніколи раніше не бачив. Уперше…
– Пане Шліхт, ви стверджуєте, що п'ять днів, які ви йшли від Кіля, цей пасажир був у ящику без їжі й води? – запитав Дев'ятов…
– Ні, я цього не стверджую, але… – Шліхт замовк, побачивши, що Дев'ятов вийняв з ящика піхотну лопату і речовий мішок.
У кишенях теплої тужурки пасажира, який так невдало виконав стойку на голові, були: пачка папірос «Біломорканал» фабрики імені Урицького, посвідчення, видане Петрозаводським геологічним інститутом на ім'я керівника геологорозвідувальної партії Василя Васильовича Благова, і паспорт на те саме ім'я.
– За документами Благов – радянський громадянин, – не приховуючи іронії, сказав Дев'ятов. – Ми знімемо його з вашого судна. Тим паче, що він потребує негайної медичної допомоги.
Шліхт безпорадно розвів руками. Обв'язавши «геолога» кінцем за тулуб, його, наче мішок, підняли з трюму на палубу.
– Підпишемо, пане Шліхт, протокол огляду! – запросив Дев'ятов.
Вони мовчки пішли до трапа. Дев'ятов бачив, як у Шліхта, що піднімався перед ним, клапан задньої кишені випинався од важкого пістолета.
Коли вони вийшли на верхню палубу, за кормою «Ганса Весселя» з навітряної сторони, дотримуючись дистанції двох кабельтових, погойдувалась на хвилі «Завірюха». А по носу ліворуч Дев'ятов помітив знайомий силует невеликого судна, що наближалося.
До місця події підійшов швидкохідний штабний катер.
КОРГАЄВА САЛМА
Діставши наказ штабу, «Завірюха» пішла в базу.
Рано-вранці наступного дня корабель підходив до Коргаєвої Салми. Після штормового вітру настав штиль. Над затокою курився туман. Розмірено здіймалися величезні вали зибу. Ніс корабля то піднімався над палом, то падав у міжвалля.
Біля гюйсштока стояв Нагорний і дивився вперед. Хитавиця викликала у нього почуття непереборної туги. Міцно затягнувши ремінь й уперто стиснувши губи, він вдивлявся у білясту імлу туману.
Бувало, в училищі ротний командир, розпікаючи за недбайливість, лякав його: «Почекайте, Нагорний, ось закінчите школу та пошлють вас у Коргаєву Салму. Там спробуєте, почім фунт лиха».
Пізніше Андрій почув про Коргаєву Салму від мічмана Ясачного, боцмана «Завірюхи», який прибув із Заполяр'я, щоб супроводити їх до місця призначення. Пригадався синій дорожній мічманів чайник, який обпікав руки, чай в емальованому кухлі і розмови під одноманітний стукіт коліс.
Нестерпно захотілось чаю, погріти об кухоль замерзлі руки.
Тоді, у поїзді, перебуваючи під впливом тривожного почуття невідомості, він дізнався, що корга – невеликий кам'янистий острів, а салмою в Заполяр'ї звуть протоку, яка відділяє острів од материка.
Протяжно і сумно басили ревуни, подаючи сигнали в тумані, їм вторив тифон корабля. Повільно, наче навпомацки, огинаючи Коргу, «Завірюха» входила в бухту.
З імли виплив червоний конус нордового буя.
Попередивши двома свистками, Нагорний передав на місток:
– Бачу ліворуч на носі буй!
Прозвучав попереджувальний сигнал ревуна. Малим ходом корабель підходив до вузького фарватера Коргаєвої Салми.
Помічник командира подав команду:
– По місцях стояти! На якір швартови!
Нагорний зайняв своє місце на півбаку.
Мигнув зелений вогник коло південного краю пірса, Працюючи правою машиною, корабель повільно причалив до стінки. З носа злетів кидальний кінець, і ось уже петлю троса накинуто на великий пал причалу. Борт обережно притиснув підставлений кранець, і «Завірюха» причалила кормою…
В училищі Нагорний уявляв Коргаєву Салму чимось таємничим і страшним, а тепер він щоразу з нетерпінням чекав повернення в базу. Здавалося б, тут, у Коргаєвій Салмі, нічого не змінювалося в житті матроса: він залишався на кораблі, жив, як і раніше, в кубрику, працював так само, як і в морі, дихав тим же вологим, просоленим морським повітрям, і все-таки тут, у базі, Нагорний більше відчував зв'язок з людьми і домівкою… Причиною цього було те виснажливе нездужання, що починалося у нього в морі, і, звичайно, пошта – маленька кімната за залізними дверима, яка пахла сургучем, штемпельною фарбою і фруктами, – тут довго, чекаючи повернення адресатів з моря, лежали посилки з дарунками півдня. На пошті Нагорний одержував до запитання листи з дому, голубі конверти від Світлани…
Коргаєва Салма за останні роки змінилася. Тут виросли великі красиві будинки. Клуб, хлібзавод, кілька невеличких, але дуже затишних вулиць, таких чистих, що незручно було кидати на бруківку сірник чи недокурок. Селище мальовничим амфітеатром спускалося до моря. По бухті діловито снували посильні катери й буксири.
Відпускаючи Нагорного на берег, капітан-лейтенант Футоров запитав:
– Як ви себе почуваєте?
– Добре, товаришу капітан-лейтенант, – відповів Нагорний, і на його обличчі з'явився вираз хлоп'ячої упертості.
Підтягнутий, наполегливий у досягненні своєї мети хлопець дедалі більше подобався замполіту.
На пірсі Нагорний ще почував себе так, ніби йшов по палубі корабля в час штормової негоди.
Вісім днів він був у плаванні. Море не жаліло матроса. Холодні північно-східні вітри обпікали його обличчя, набридлива мжичка заповзала за комір бушлата, важка з незвички матроська служба виснажувала, і все-таки Андрій відчував, що з кожного плавання повертається з новим усвідомленням своєї сили. Це наповнювало його почуттям перемоги, нехай і маленької, але все-таки перемоги.
Туман оповив селище. Назустріч Андрієві йшла жінка з веселим табунцем дітей. Він упізнав Футорових. Надія Григорівна і всі четверо дітей, найстаршому з них було років вісім, ішли на пірс зустрічати батька. Відступивши в замет, Нагорний привітався.
Сніг уже потемнів і став ніздрюватим, як завжди навесні. Чомусь спало на думку, що в цю пору в Москві вже продають привезені з півдня мімози.
«Чи будуть від Світлани листи? Скільки? Один, два, а може, і три?» – думав Нагорний і не зупиняючись проминув пошту. Йому так хотілося одержати голубі конверти, надписані знайомим дрібненьким, округлим почерком, що він навіть старався віддалити ці хвилини радості.
За парканом біля клубу стояла дбайливо закутана снігом молода горобина. Нагорний ніжно подивився на деревце – воно нагадало йому рідну підмосковну горобину…
…То було позаминулого року восени. Біля воєнкомату вже чекав автобус. Неквапливо поглядаючи на годинник і шелестячи опалим жовтим листям, Андрій ходив по алеї парку.
Світлана була схвильована й розгублена. Прощаючись, вона притягнула його до себе й поцілувала в губи. Цей перший поцілунок Андрій пам'ятає й досі. Тоді, коло хвіртки, він оглянувся і побачив дівчину з косинкою в безпорадно опущеній руці. І, наче гоячи біль першої розлуки, горобина поклала на його плече гілочку з гронами яскравих оранжевих ягід.
Туман рідшав. З бухти доносилося жалібне квиління чайок. Птахи ніби сперечалися з могутніми звуками рояля – трансляційний вузол клубу передавав урок гімнастики. Здавалося дивним, що саме в цей же день і час і в Москві, і в рідній Каширі, як і тут, у Заполяр'ї, звучать ті самі звуки рояля… Тільки тепер Нагорний зрозумів, що ще дуже рано, а пошта відкривається о десятій годині.
Він повільно пішов до старого причалу. Тут швартувались суховантажні баржі, буксири, катери «касатки», прозвані так за їхні високі морехідні якості.
Нагорний прихилився до штабеля колод. По той бік бухти у поріділому тумані височів силует «Завірюхи». Вузькі, неначе бійниці, порти фальшборту, гордовита форма носа, ледь скошена назад труба, весь його витягнутий довгий корпус навіть тут, біля стінки, був насторожений, могутнім і готовий до навального руху.
Можливо, уперше Нагорний подумав про те, що це його корабель, з яким він зв'язаний глибоким, вистражданим почуттям дружби.
Мороз дужчав, пробирався під шинель, ноги мерзли. Нагорний вирішив повернутись на корабель. Він ішов швидко і, піднімаючись по трапу, відчув, що повертається у свою домівку, де його чекає тепло затишного кубрика, знайомі шуми, запахи, а головне, люди – матроси, які разом з ним пізнають суворі закони моря.
На кораблі саме прибирали: сколювали лід, драїли мідні частини, змивали щітками і гарячою водою морську сіль з надбудов півбака.
Узявши ганчірку, Нагорний піднявся наверх.
– Ти чого так швидко? – запитав його старшина 2-ї статті Хабарнов.
– Пошта закрита, – відповів Андрій.
– За домівкою скучив, – співчутливо сказав Хабарнов. – От моя сім'я не так уже й далеко, із поморів я, мезенський, а віриш, уночі в кубрику лежу – про своїх думаю, душу зігріваю…
Те, що Хабарнов так легко зрозумів його душевний стан, здивувало Нагорного. Віджимаючи швабру, Хабарнов глянув на обрій, що прояснювався, і сказав:
– Південно-західний буде. В нас, у поморів, південно-західний вітер шалоником звуть. – Змиваючи через шпігат [6]6
Шпігат– отвір у борту судна або в палубному настилі для стоку з палуби води.
[Закрыть]воду з півбака, він засміявся: – Знаєш, хлопче, як помор у старовину на таргані ворожив, чи буде вітер? Мені батько розповідав. Плавали тоді з парусом. Вітру нема – нема тріски. А тріски не поїв – лихо поморові, весь день голодний. Бере тоді помор великого чорного таргана, кидає його за борт, дивиться й примовляє:
Куди тарган головою повернеться, звідти й вітру ждали. Ото, хлопче, коли б подивився мій дід, що в таргана щастя просив, на якому кораблі його Тихін плаває, то вдруге від заздрощів помер би!
– А він од старості помер? – запитав рудуватий матрос, надраюючи мідні дощечки з номерами шпангоутів.
– Та ні, від горілки, – похмурнів Хабарнов. – Факторія у нас була англійська, поморів спиртом споювала. Скільки там у житті людини призначено випити спиртного, то мій дід удвічі-втричі більше хильнув, та й умер передчасно.
Буксир підтягнув до борту «Завірюхи» наливну баржу з пальним, потім інтендант підвіз на грузовику продукти, Тільки після обіду черговий по кораблю дозволив Нагорному зійти на берег.
Чотири листи одержав Андрій: від матері, Хоми Лобазнова, друга з прикордонної застави, і два од Світлани.
Лист матері, як завжди, був повен тривоги за сина. Тут, у цім краю, у сорок четвертому році в боях за Великою Криницею загинув її первісток, Володимир. Мати завжди не помічає того, як мужніють її діти, і Андрій для неї лишався все ще дитиною. Довгими ночами, самітними й безсонними, розмовляючи з сипом, вона писала йому про все те, що непокоїло материнське серце.
«Андрушенько, у нас уже теплі вітри і на вулицях немає снігу. На тополях набубнявіли бруньки, – писала вона. – І в ті місця, де служиш ти, теж незабаром прийде весна, але ти не довіряйся першій весняній вісточці, вона не завжди правдива, ноги добре кутай, щоб сухі були і в теплі. Я тобі вовняні носки зв'язала, завтра зберу посилочку. Грошей, синочку, мені вистачає. Сьогодні була в мене Світланка, хороша дівчина, і любить вона тебе. Бережи, Андрушо, це хороше, чисте почуття…»
Ніч стояла незвично тиха. Електроенергією корабель постачався з бази. Корабельні двигуни відпочивали, ніби набиралися сил. Було чути, як била об пірс хвиля. Комендор не спав, його койка була верхня, і в головах горіла сильна електрична лампа під ковпаком з молочного скла. Укутавшись майже з головою, Нагорний лежав на боці і по кілька разів перечитував листи.
«Друже Андрію! – писав Лобазнов. – Так сталося, що я вже скоро рік служу на кордоні, а ти, хоробрий із хоробрих, усього тільки шостий місяць. Пам'ятаєш, як ми з тобою ще хлопчаками давали один одному слово, що завжди і всюди будемо разом? Тепер це справа давноминула, але коли я довідався у воєнкоматі, що ти ідеш в училище, а я – у Мурманськ, так мені прикро стало, що мало не розревівся. Тепер ми з тобою і близько і далеко – на одному кордоні, а побачимось невідомо коли. Ти пишеш про труднощі, а де їх нема? Коли ми мріяли з тобою про майбутнє, то хіба шукали легких шляхів? Пригадуєш, ми говорили про романтику, про сповнену пригод прикордонну службу? Ми уявляли собі погоню, боротьбу, стрілянину, смертельну сутичку з ворогом. А що в житті? За цілісінький рік служби я ще ні разу не бачив порушника кордону. Але коли подумати, то в нашій отакій „спокійній“ службі потрібно більше мужності, як у бою з ворогом. Обов'язки в нас з тобою невеликі, а справі служимо великій. Легше зробити подвиг, ніж увесь час завжди й усюди бути готовим до нього. Ти скажеш: „Ну от, знову наш Хома – горе від ума!“ Що поробиш, Андрушо, в тебе серце – голобельним, а голова за припряжного, в мене моя макітра за голобельного ходить…»
Почувши за спиною важку ходу боцмана (Ясачний цієї ночі чергував по кораблю), Нагорний сховав листа під ковдру.
Боцман обійшов кубрик, підгорнув ковдру, що сповзла з матроса, зупинився біля Нагорного й запитав:
