Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Штурман «Вайгача» записав у судновий журнал:

«21 год. 30 хв. 39,0–35,6 північної довготи і 68–12,0 східної широти. Шторм 11 балів. Судно не керується, двигун не працює. Продовжуємо дрейфувати із швидкістю трьох вузлів. До каміння Святого Рога лишається п'ять миль. Прийняли на борт з прикордонного корабля спеціалістів, які мають подати допомогу».

Поки механік і мотористи перебуватимуть на судні, треба гребти на шлюпці з усіх сил. Страждаючи від тупого, ниючого болю у всьому тілі, Нагорний не відчував ніяких симптомів морської хвороби. Хотілося тільки хоч на кілька хвилин покласти весла і опустити руки. Йому здавалося, що іще тільки одне зусилля, ще тільки хоч раз він занесе весло, і вже не вистачить сили витягнути на себе вальок, але… Нахиляючись уперед, він знову і знову заносить весло і щоразу з новою силою витягує вальок.

У той час, коли фельдшер Варенов зайнявся Тимком, механік і мотористи спустилися в машинний відділ.

При світлі яскравих акумуляторних ліхтарів, які вони взяли з корабля, Юколов оглядав дизель, уважно вислуховував кожен вузол, кожен агрегат. Колись механік плавав на «касатці», де був такий самий дизель марки ЗД-6, і це полегшувало йому роботу.

Поставивши моториста на ручну помпу, інженер пробував нагнітати плунжерну пару паливного насоса, але звичний слух, хоч як напружувався, не вловив характерного металевого цокання в циліндрі. В насоси не надходило дизельне пальне. Юколов розібрав і ретельно оглянув підкачувальний насос, фільтр грубої очистки, а також насос високого тиску. Вся система була справна.

Стрілки його ручного годинника показували двадцять одну годину п'ятдесят вісім хвилин. Юколов відчував, як у нього наморочиться в голові і слабнуть ноги. З розсіченої брови ще текла кров, великий синяк закривав око.

Матроси сейнера скупчились біля трапа. З надією і хвилюванням вони мовчки стежили за кожним рухом механіка.

Ледве тримаючись за поручні дизеля, Юколов думав: «Чому ж форсунки циліндрів не мають потрібного тиску?»

Він ще раз оглянув систему і знову не виявив пошкодження.

А шторм лютував. Другу годину матроси на шлюпці боролися з хвилею. Сила людей витрачалася на те, щоб удержати шлюпку на місці. Варто було хоч на хвилину опустити весла, як борт повертало до вітру і шлюпку заливало хвилею й несло просто на сейнер.

Люди знемагали. Боцман це бачив і нічим не міг допомогти. Напружуючи останні сили і намагаючись не зірватися з ритму, не «виловити краба» або ще гірше – «щуку», Нагорний у ці хвилини думав: «Якби Світланка могла побачити мене зараз, у цій шлюпці, вона сказала б…» Але він ніяк не міг уявити, що сказала б Світлана. От мати, напевне, спитала б: «Андрушенько, чи не забув ти надіти теплу фуфайку?» – подумав він, усміхнувся й зустрівся поглядом з Ясачним.

Побачивши усмішку на обличчі Нагорного, яскраво освітленого в цей час прожектором із «Завірюхи», боцман гукнув:

– Ану, матроси, пісню! – і заспівав сам. Голос у нього був сильний і гарний.

 
Ой ти, море, море, ні кінця ні краю,
Ходять низько хмари, сніжний шторм реве…
 

І матроси підхопили:

 
У крижані сопки б'є морськая хвиля,
Та чаєчка рідна голос подає…
 

А в машинному відділі сейнера Юколов ще і ще раз оглядав усю систему, що нагнітав пальне. Несподівано біля з'єднувального фланця він помітив калюжку дизельного пального. Очевидно, саме тут насос засмоктував повітря.

Замінивши прокладку фланця, Юколов почав нагнітати пальне до форсунки,і незабаром почув знайоме цокання – раз, ще раз, ще…

Хвилюючись, він натиснув стартер. Кілька разів чхнувши, двигун забурчав спочатку несміливо, потім усе ритмічніше запрацював на повну силу.

Почувши, як пахкає двигун, Щелкунов піднявся в ходову рубку і, притиснувши Вергуна в куток своїм животиком, дихаючи спиртом, зашепотів захлинаючись:

– Михайле Григоровичу, я тебе знаю, ти щедра душа! Дивись, не відвали прикордонникам свіжої рибки! Їх шоколадами годують, а в нас і так нічого нема…

– Скупердя! – презирливо кинув йому Вергун. – От скажу команді – і борідку твою іноземницьку по волосині повисмикують! Скат ти! – вилаявся він і пішов до люка. Потім зупинився, поміркував і повернувся. – Я весь улов віддав би, не пошкодував, але ж не візьмуть – образяться… Лю-ди! – кинув він і спустився на палубу назустріч механікові «Завірюхи», що саме піднімався з машинного люка. Капітан обняв його і сказав: – Передайте вашому командирові… Ми знали… Ми вірили, що ви не залишите нас у біді… Ми цього ніколи не забудемо, товариші!

За все своє велике, сповнене всіляких пригод життя капітан Вергун ще ніколи не виголошував таких довгих зворушливих промов.

Шлюпка благополучно зняла прикордонників із сейнера і відвезла на «Завірюху».

Піднявши на фалі флаг привітання, «Вайгач» розвернувся носом проти хвилі й пішов до затоки Тиха.

НОВЕНЬКИЙ ДОЛАР

Світанок. У ділових кварталах Гамбурга тихо й безлюдно. До під'їзду будинку по набережній Внутрішнього Альстера безшумно під'їхав темно-синій «роллс» й сполохав тишу низьким, протяжним звуком клаксона. У відповідь на сигнал важкі, оббиті кованою міддю двері відчинилися, і до машини вийшов чоловік без капелюха, в легкому пальті, з товстелезним портфелем у руці.

Набираючи швидкість, «роллс» проминув Белльвер-дер-Аусшлаг і повернув на міст, що пересікав Ельбу. Високо на стіні одного з корпусів верфі впадав у вічі напис:

«Знову, як у тридцять п'ятому, „Блом-Фосс“ випускає броньові плити для танків! Німці, будьте пильні!»

Декілька пожежних частин і загін поліції, орудуючи шлангами й скребачками, поспішно ліквідовували цей заклик до здорового розуму.

Залишивши позаду громіздкі корпуси верфі, «роллс» вирвався на асфальтоване шосе Гамбург – Куксхафен.

Колись авангавань Гамбурга, Куксхафен, славилась морськими купаннями, тепер це була база англійського військово-морського флоту.

Позираючи в дзеркало, шофер крадькома розглядав свого пасажира – правильні риси обличчя, рівне сиве волосся, окуляри в золотій оправі, маленький рот, тонкі губи, що застигли в холодній іронічній посмішці. Права рука пасажира лежала на портфелі, кисть лівої з алмазним перснем на підмізинному пальці була просунута крізь петлю поручня. Вчора на пірсі американо-германської трансатлантичної компанії шофер зустрічав цього пасажира. Він прибув у Гамбург великим, гарним лайнером. Хто він, цей посланець із-за океану? Багатий комерсант чи удачливий дипломат? Автоцистерна з прицепом, яка йшла їм назустріч, привернула до себе увагу водія «роллса».

Минувши Куксхафен, машина, не зменшуючи швидкості, мчала по набережній. Ліворуч простягались торф'яні болота, праворуч – сірі води Гельголландської бухти і в світанковому серпанку на обрії – Фрізькі острови.

Незабаром показався високий цегляний мур, всіяний гострими шипами. «Роллс» зупинився біля глухої брами.

Виблискуючи золотом, накладні букви вивіски доводили до відома всіх тих, кого це могло цікавити, що тут міститься «Інститут лікарських рослий».

Пасажир:і портфелем вийшов з машини. Залізна хвіртка тихо відчинилась.

У кінці вузької гравійної доріжки, обсадженої з обох боків підстриженими кущами терну, виднівся червоний цегляний будинок, збудований у стилі важкого німецького класицизму, похмурий і непривітний. Приїжджого мовчки зустрів атлетичної будови чоловік з апоплексичною шиєю. Він був одягнений у сірий костюм напіввійськового крою, груди його прикрашали стрічечки офіцерських орденів часів третього райху.

– Шраммюллер! – відрекомендувався він прибульцю, допоміг гостеві зняти пальто й додав: – Доктор Лерман чекає на вас! Будьте ласкаві!

Сидячи за столом, доктор Лерман здавався огрядним, показним чоловіком, але варто йому було підвестися з крісла, як непропорціональні тулубу ноги робили його смішним. Лисий, відполірований, наче більярдна куля череп, маленькі стальні свердлики-очі й підфарбовані пишні вуса, що приховували тонку лінію рота, робили аж надто неприємним обличчя.

Коли біля входу двічі спалахнула лампочка, просигналивши, що прибув гість, доктор відчинив сейф, висунув шухляду на букву «М», швидко пробіг пальцями по картотеці, дістав погрібну карточку і прочитав:

«Френк Мерфі

(нар. 1892 р. в Літтл-Році, штат Арканзас).

З 1925 року Френк Мерфі очолює приватне розвідувальне бюро фірми „Стандарт-ойл оф Нью-Джерсі“.

У 1926 році був у Людвігсхафені на заводі „ІГ Фарбеніндустрі“, де ознайомився з методом Бергіуса, як одержати бензин з низькосортного вугілля. Внаслідок доповідної його групи було підписано відому вам угоду.

Тепер Мерфі сполучає приватні інтереси „Стандарт-ойл“ з державними інтересами військово-морської розвідки.

Крім того, Мерфі зв'язаний з авіаційним концерном „Блені Л. Картін-компані“ – снаряди дальньої дії „Титан“».

Поклавши карточку на місце, Лерман замкнув сейф і зробив крок назустріч гостеві.

– Якщо не помиляюсь, Френк Мерфі?

Гість увійшов до кабінету. Поставивши портфель на стіл, він простягнув руки до електричного каміна і, привітно усміхаючись, сказав:

– Просто чудово, докторе, що ми з вами зустрілись! Наше знайомство відбулося більш як двадцять років тому, правда заочно, але на міцній діловій основі. Угода «Стандарт-ойл» і «ІГ Фарбеніндустрі» була найвидатнішою комерційною операцією нашого часу. Я радий, докторе, що ми з вами репрезентували сторони цієї угоди.

– Бокал рейнського! – запропонував Лерман.

– Віддаю перевагу чому-небудь міцнішому – ранок вогкуватий.

Доктор підштовхнув столик-сервант до крісла, в якому сидів Мерфі, і запропонував випити щось за своїм смаком.

Мерфі взяв англійське віскі й налив дві чарки:

– За нашу давню, перевірену часом дружбу!

Лерман підняв чарку.

Спочатку розмова була дуже загальною. Співбесідники начебто промацували один одного, уникали питань, заради яких зустрілись. Потім Мерфі спитав:

– Приступимо до справи?

– Будь ласка! – люб'язно погодився доктор і, натиснувши кнопку під кришкою письмового стола, ввімкнув магнітофон.

Мерфі помітив цей рух доктора. Він уважно оглянув стіл і, потягнувши на себе бронзову статуетку Гермеса, побачив мікрофонний провід.

– Ви не образитесь, докторе, якщо ми розмовлятимемо без магнітофона? – запитав він і, вийнявши з кишені маленькі кусачки, перерізав провід. – Серед професіональних борців є звичай – раз на рік зустрічатись у Гамбурзі за зачиненими дверима для чесної боротьби. Це називається, здається, «гамбурзьким рахунком».

– Так, це чесна спортивна боротьба, – підтвердив Лерман.

– Не можна сказати, докторе, що ви ведете чесну гру. Із спроби скористатися магнітофоном можна зробити висновок про вашу гостинність, – не приховуючи іронії, зауважив Мерфі.

– Ми цього навчилися у вас, дорогий колего! – відпарирував Лерман.

– Недовір'я до свого партнера в грі стало сумною традицією. Ви, німці, на диво консервативні у своєму обмеженому націоналізмі.

– Консерватизм – благородна еволюція традицій, – зауважив Лерман.

– Жовчний англієць Дізраелі тлумачив консерватизм як організоване лицемірство, – сказав Мерфі, але, помітивши колючий погляд співрозмовника, додав: – Не будемо сваритися, докторе. Якщо розмовлятимемо, то тільки за «гамбурзьким рахунком».

– Тоді, колего, попрошу вас вимкнути свій магнітофон! – Лерман показав на великий жовтий портфель, що стояв на столі.

Пан Мерфі обдарував колегу чарівною щирою усмішкою і, потягнувши за китичку «блискавки» збоку портфеля, вимкнув магнітофон. Потім, ще раз усміхнувшись, пояснив:

– «Міджет». Страшенно зручна річ! Працює на сухій батареї. Два мікрофони в замках портфеля. В наш вік раннього склерозу – абсолютно незамінна допомога пам'яті.

– Ми одержали фірмовий проспект «Міджет» з Чікаго, – похмуро сказав Лерман.

– Отже, переходжу до справи. Операція «Гоббс»… До речі, чому «Гоббс»? – запитав Мерфі.

– Як ви, колего, знаєте, перед нами поставлено складне завдання. Але «мета виправдовує засоби», – підкреслив доктор. – Ця крилата фраза років триста тому була сказана Томасом Гоббсом. Тому операція дістала умовну назву «Гоббс». Ми справді, як ви, очевидно, помітили, користуємось усіма можливими засобами…

– Ці засоби не виключають можливості провалу, – зауважив Мерфі.

– Звичайно, – погодився Лерман. – Я бажаю вам, колего, успіху, але… В нашій справі випадковість відіграє не останню роль.

– Треба визнати, докторе, що операції «чотириста дванадцять» й «двісті чотирнадцять» були підготовлені особливо ретельно, тим більше стає незрозумілим провал. Ви проаналізували причини?

– Відомостей – майже ніяких. Операція «чотириста дванадцять» проходила весь час добре. Рута було скинуто в потрібному квадраті. Приземлився благополучно. Точно в домовлений час ми одержали телеграму, ось дешифровка: «Перша половина завдання виконана». Через кілька днів надійшло знову повідомлення: «Справи йдуть добре. Рут». Потім знову двотижнева пауза, і от… Стаття в газеті: «Скорпіон жалить себе»…

– Читав, – байдуже обізвався Мерфі, наче мова йшла про модний роман. – Годинничок підвів…

Ображений іронією, Лерман погарячкував:

– Думаю, не годинничок, а люди, яких, по суті, ми зовсім не знаємо…

– Ви не знаєте? Ваш чудовий навчальний заклад…

– Люди, які закінчили нашу школу, коли провал, виходять з гри. Еліта вашої школи приходить до чекістів з повинною.

– Не будемо сваритись, докторе, – примирливо сказав Мерфі. – Усе ясно: на другому бар'єрі Рут скрутив собі в'язи. А жокей номер два?

– Наш відділ у Кельні радіограми не одержував. Умовно це означає, що операція провалилась. Три дні підряд ми приймали позивні «Гермеса», але не відповіли.

– Зрозуміло. Треба, докторе, поспішати. В моєму портфелі є кілька радянських газет – вони попереджують, що плавати в районах Баренцового й Карського морів через військово-морське навчання небезпечно. Не приховуючи, вони пишуть: «…із застосуванням нових видів зброї».

– Наскільки я розумію, вас цікавить, крім усього, ракетне пальне? – спитав Лерман.

– Не таїтиму: ракетне пальне, – відповів Мерфі.

«Звичайно, Мерфі захищає інтереси „Стандарт-ойл“. Але ракетне пальне цікавить і Раммхубера, – подумав Лерман. – Генерал Раммхубер за дорученням бундесверу приймає американську ракетну техніку».

Наче вгадавши, що думає Лерман, Мерфі додав:

– Вважаю, що Інститут лікарських рослин має не тільки платонічний інтерес до цієї справи.

– Чому, дозвольте вас запитати?

Мерфі мовчки вийняв з бокової кишені складену газету «Франкфуртер нейс прес», розгорнув і показав пальцем на жирний заголовок статті, підкреслений червоним олівцем:

«Німецькі вчені працюють над створенням ракет далекої дії».

– «На узбережжі Північного моря, на південний схід від Куксхафена, компанія ракетної техніки провела серію випробувань…» – голосно прочитав Лерман і з удаваною байдужістю згорнув газету: – Перші кроки…

– Звичайно, потрібний буде деякий час, але ви можете розраховувати на нашу допомогу.

– Ваша допомога виглядає щонайменше парадоксально! – Обличчя Лермана було спокійне, і тільки очі виказували почуття неприязні.

– Ви сказали, докторе, парадоксально? – перепитав Мерфі.

– Колись, у Пеєнемюнді, – пояснив Лерман, – після випробування ракети фюрер потиснув руку конструкторові Брауну. А через кілька місяців перші ФАУ-2 перетнули Ла-Манш і напали на Лондон. Минуло всього дванадцять років, і ось німецький конструктор Варнер фон Браун – головний конструктор американського управління балістичних ракет. А ми, німці, одержуємо нову техніку, створену німецьким конструктором, як «допомогу» з-за океану. Хіба це не парадокс, пане Мерфі?

Мерфі не поспішав з відповіддю. Він налив у бокал віскі, розвів на цей раз содовою, ковтнув і, роздивляючись Лермана довгим оцінюючим поглядом, сказав:

– Наші шляхи в житті схрещувалися не раз: я уявляв вас, докторе Лерман, асом розвідки, найкращим учнем Канаріса. Тепер бачу, що помилився. Ви доброчесна і сентиментальна Гретхен! Є один бог на землі – міфічний син Зевса, його предок, – Мерфі фамільярно дав щигля по носу бронзового Гермеса: – Цього бога звуть Бізнес! Угода «ІГ Фарбеніндустрі» і «Стандарт-ойл» була новими скрижлями апостолів цього бога! Американські літаки скидали на фатерланд бомби, виготовлені за німецькими патентами. Заправлені американським пальним, німецькі підводні човни топили в Атлантиці кораблі під флагами із зірками. Нації приносили жертви на олтар бога-отця Бізнеса і сина його – Війни! Вілла на Берлінерштрасе у Куксхафені належить вам, докторе Лерман? Це дар бога-отця Бізнеса за ваше праведне життя! Коли ж ви, Лерман, сфальшували? Тоді, коли оплакували конструктора Брауна чи коли одержували свою долю тіла й крові? – Останнє Мерфі проілюстрував жестом, який на всіх мовах світу означає гроші.

Пригладжуючи тонкими, випещеними пальцями підборіддя, Лерман насилу вичавив щось на зразок усмішки:

– Те, що ви кажете, Мерфі, цинічно!

– Я цього не таю, докторе. Я цинік, веселий цинік! І, якщо казати правду, а ми з вами, пригадуєте, домовилися грати за «гамбурзьким рахунком», ви теж, Лерман, цинік! Так, так, цинік, – повторив він. – Ви думаєте, я не знаю, що ми оплачуємо спорядження і закидання агентури, яка займається розвідкою насамперед для вас? Ми одержуємо відомості з других рук, їм гріш ціна, а платимо вам великі гроші. Ну гаразд, змінимо пластинку. Давайте Еліту вашого інституту! – несподівано закінчив Мерфі.

Доктор Лерман увімкнув прилад. Поки нагрівався кінескоп, Мерфі налив чарку віскі.

На екрані з'явився інтер'єр великої кімнати із шведською гімнастичною стінкою. Мускулистий, пропорціональної будови чоловік, підтягуючись на руках, піднімався по стійці.

– Лемо, спустіться вниз і станьте до нас обличчям! – розпорядився доктор.

Контрольна лампочка мікрофона погасла.

Мружачись під сліпучого світла, на них дивився з екрани той, кого доктор назвав Лемо. Це був чоловік років тридцяти, його обличчя, бронзове під загару, здавалося мужнім і по-своєму гарним – різко окреслені вилиці, високий лоб, кучеряве темне волосся, світло-карі очі, прямий ніс, повні губи.

Знову спалахнула контрольна лампочка мікрофона.

– Лемо, ви готові до виконання операції? – по-німецьки запитав Мерфі.

– Так, я готовий, – відповів Лемо.

Звук його голосу, посилений динаміком, прозвучав голосніше, ніж належало.

– Ви знаєте район операції?

– У цьому районі я знаю кожну сопку, кожну бухту…

– Для вирішення другого, – головного завдання операції найвідповідальнішим є вербовка. Ви вірите тій людині? – спитав Мерфі.

– Вірю, – твердо відповів Лемо.

– А чому саме ви так вірите їй?

– Я знаю цю людину, як самого себе, – Лемо всміхнувся.

– Але минуло багато років…

– У цьому краї, – перебив його Лемо, – людина лишається тим, ким вона є. Сильні люди не міняють своїх переконань.

Вимкнувши мікрофон, Мерфі сказав:

– Пуста крилата фраза! Він сам зрадив свої переконання.

– Романтична підкладка. Всі росіяни в тій чи іншій мірі романтики! – зауважив Лерман.

– Зрадивши один раз, він зрадить і вдруге. Кінескоп можете вимкнути.

Екран погас, і яскрава точка, спалахнувши, впала, наче метеорит.

– Вам сподобався Лемо? – запитав доктор.

– Як новенький долар! Де ви його знайшли?

– У таборі переміщених осіб. Вас цікавлять подробиці?

– Я хочу знати, за що ми платимо гроші.

– Всупереч старому завіту цього Адама створили з ребра Єви…

– Чи не можна без старозавітних притч?

– Чи знайоме вам ім'я Марти Плішек?

– Уперше чую.

– Ви не читаєте «Гамбурзького листка» кримінальної хроніки? Марта Плішек має в порту репутацію фатальної жінки. Ми давно зацікавились цим хлопцем і націлили на нього Марту. Жінка зажадала комфорту, і хлопець запустив руку в шкатулку з цінностями вдови райхскомісара Рамке. Ми витягли його з тюрми. Деякий час хлопець опирався, але довідавшись, що Марта працює в нас, погодився. Ця жінка крутить ним як хоче. Він вимагає, щоб ми перевели гроші на її рахунок.

– Добре, що він має надію повернутись у Гамбург. – Мерфі подивився на годинник і пригадав: – Так, – треба з комплекту викинути контрабанду. В цьому теж проявляється ваш консерватизм. Росіяни вже давно випускають мільйони годинників на рік.

– Я з вами згоден. Але що можна дати замість годинників? – запитав Лерман.

– Гроші. Візьміть до уваги: не фальшиві, а справжнісінькі радянські гроші. Завтра ви відправите Лемо до Норвегії. Літак відходить о дев'ятій тридцять. Острів Варде, місто Нурвоген, готель «Фрам». Ось паспорт на ім'я Хугго Свенсона. Пароль явки той самий.

КАПРОНОВА СІТКА

Порт Георгій оточували круті сопки. Гранітні валуни нависли над бухтою. Скелі, порослі мохом і морошкою, влітку здавалися зеленими, восени – чорними.

Прямо напроти входу в бухту високо зводилися сходи, щось із півсотні крутих та слизьких сходинок. Вони воли до вузької ущелини між сопками, де тісними й нерівними рядами тулилися селищні будинки.

Взагалі будинки тут споруджувалися скрізь, де була хоч найменша для цього можливість. Але коли задумав будуватися капітан «Вайгача», такої можливості вже не було. Вергун прямо таки вгризався в скелю, приліпивши своє ластів'яче гніздо високо на західному схилі сопки.

У великій, просторій кімнаті в будинку Вергуна святкували «відчальну». Вранці «Вайгач» відпливав у морс. «Відчальна» – давній поморський звичай; тепер він уже втратив первісне значення. Колись помори виходили в суворе Баренцове море на вутлій посудині з косим парусом, багато з них не поверталися назад, і «відчальна» була не лише святом риболовецької мужності, а й своєрідним прощанням. Тепер вони йшли на промисли на чудовому дизельному судні, стійкому, здатному витримати і шквальний вітер, і велику океанську хвилю.

Приводом для свята в домі Вергуна було не лише те, що вранці вони йшли в море. Для моряка море – як нива для селянина, справа звичайна. Сейнер «Вайгач», як передове риболовецьке судно, першим одержав капроновий дрифтерний порядок [13]13
  Дрифтерний порядок– комплект плавних сіток, що прив'язуються одна до одної в міру потреби.


[Закрыть]. Кілька сіток лежали тут же, на окремому столику в чільному кутку кімнати.

Гості розмістилися за великим довгим столом, покритим мережаною скатертиною. Господар дому Михайло Григорович і Глафіра сиділи поруч. Вона – ставна, висока, вродлива жінка владної вдачі, він – маленький, з темним, поораним зморшками обличчям і молодими ясними очима.

Глафіра була койдинська.

Є таке славнозвісне село біля горловини Білого моря, коло самої Мезенської затоки. Багато відомих моряків і мисливців дала Койда. Полярний капітан Воронін вважав койдинців своїми вчителями в науці морського льодового плавання.

Сама Глафіра неохоче розповідала про своє минуле. Якщо, траплялося, жінки зійдуться вечеряти і виникне між ними відверта, душевна розмова, скаже про себе:

«Матусі своєї я не пам'ятаю. З батьком ми жили, він стерновим був. В артілі його, бач, скривдили, так він сам промишляв. Я підросла – яруси [14]14
  Ярус (поморськ.) – рибальська снасть на 150 гачків, які наживляють дрібною рибою.


[Закрыть]йому наживляла, сітки лагодила. В східній Ліці тріску промишляла з ним. На Канін по навагу не раз плавали. Пізніше, мені вже шістнадцятий минув, батько зрозумів, що одинаком багато не зробиш, домовився з людьми, пішли на Моржовець звіра полювати. Припай відірвався, місце було глибоке, його крижиною по голові довбонуло, він і пішов на дно. Шукали – не знайшли. Жила я сама. Яке життя сирітське? Забила хату дошками та й подалась в Архангельськ, на верф поступила. Нічого. Працювала. Думала, так уже й не буде мені попутного вітру, та скільки човник по морю не гуляє, бути йому на припоні. Прийшов і мій суджений…»

На цьому Глафірині спогади завжди уривались. Хоч би як вона довіряла жінкам, а потаємного не відкривала.

Було це в червні сорок першого року.

Приїхав до Архангельська з порту Георгій моторист Олександр Кондаков. Мав він завдання від артілі одержати на верфі мотобот і перегнати своїм ходом у порт Георгій. Кондаков хлопець молодий, вродливий. Одержав він мотобот, назвав його «Зірочкою» та й забрав із собою Глафіру, бо:

 
Риба берегом не ходить,
Без води загине вмить;
Хлопець дівчину полюбить,
В самоті не може жить.
 

І стала «Зірочка» провідною зорею для Глафіри, а три доби переходу до Георгія – її шлюбною подорожжю.

Вийшли вони з Архангельська тихого безвітряного мирного дня, а коли прибули в порт Георгій, на Олександра вже чекала повістка з воєнкомату.

Тільки день вони й прожили разом, тільки три листи вона й одержала від Сашка.

Лишилась Глафіра ні дівчина, ні вдова, а так – невідомо хто. Вісім років чекала вона Олександра.

Якось навесні, ховаючись від шторму, зайшов у бухту сейнер «Щасливий», приписаний до Мурманського рибного порту. Зійшов на берег капітан Вергун і зустрів Глафіру Кондакову.

Ця зустріч і вирішила долю Вергуна. Він покинув Мурманський порт і дістав призначення на сейнер «Вайгач».

Два роки Вергун, як казали рибалки, ходив довкола Глафіри. Не докучаючи своїми почуттями, він приходив до неї, мовчав, пив міцний, аж гіркий чай, перевертав склянку на блюдечко і… йшов собі.

Обоє були самотніми.

Ось уже третій рік, як взяла Глафіра клунок із своїм скарбом та й прийшла в дім Вергуна.

Будиночок Кондакова стояв на відшибі, за селищем, у невеличкому виярку. Двічі на тиждень Глафіра відвідувала стару оселю, мила підлогу, терла все, чистила, прибирала постіль, потім, поклавши біля порога на ганку ганчір'яний килимок, вішала на двері важкий замок і ховала ключ під край килимка.

Вергун знав про це, знав і мовчав: він дуже любив цю жінку.

Тим часом «відчальна» була в розпалі, заступник директора виголошував промову за святковим столом.

– Високе довір'я виявили вам, Михайле Григоровичу, і всій команді «Вайгача», – говорив заступник директора. – Двадцять тисяч карбованців перерахувала МРС за цей капроновий дрифтер! Сто п'ятдесят кілограмів капрону, товариші, це ж вам, той, не що-небудь! П'ять років ми просили в управлінні Морлову капронові сітки і, нарешті, одержали! Велика подія в нашому житті, це треба, той, цінити, товариші! Нашу першу капронову сітку ми даємо тобі, Михайле Григоровичу, як кращому капітанові-промисловику! А кому багато дано, з того, той, багато й спитають!

Дружина штурмана Пліцина, ледь стримуючи сміх, лічила, скільки разів заступник скаже «той». Щелкунов, склавши руки на черевці і схиливши голову, слухав заступника директора з побожним виразом на обличчі.

Стіл був заставлений різними стравами. Тут і рибники – запечені в тісті цілі рибини, – сьомга духовита, зубатка парового копчення, парова тріска з картоплею, мариновані оселедці, пироги з палтусом, сирники в сметані, ягідники з морошкою, м'ясо великими шматками з лавровим листом і перцем – що й казати, частування на славу!

А заступник директора все говорив:

– І хоч капронова нитка надзвичайно міцна, вона потребує делікатного до себе ставлення. Берегти це добро треба. Держава тобі довірила – виправдай довір'я…

– Ур-ра! – вихопився механік Тимко і, цокнувши бокалом об бокал начальника, випив.

Щелкунов вертівся біля сітки, неначе курка біля сідала, і сокотав:

– Чи бач, яка розкіш! Усі рибалки аж позеленіють від заздрощів! Ну, оселедчики, тримайтесь! Тепер аби тільки з косяком пощастило! От так сіточка! Оце так заступник голови, оце гак уважив, прислужився!

Щелкунов мацав сітку, тягнув на розрив, мало на зуб не пробував.

– Ти б, Глафіро, заспівала, – попросив Вергун.

Вона тільки оком на нього повела та посміхнулась кутиками вуст.

– Заспівайте, Глафіро Гнатівно! – попросила Щелкуниха.

Тимко взяв тульську трирядку і, перебираючи лади, запитливо поглянув на Глафіру.

Глафіра заспівала. Здоганяючи її, мелодію підхопив Тимко. Голос у Глафіри низький, грудний.

 
Ген, свічкою горить маяк,
Пливемо в дальній край.
Прощай, улюблена моя,
Далека, прощавай.
Приклавши руку до чола,
На вітрі ти не стій.
Погасне тліючий, як гніт,
Вогонь в пітьмі нічній.
Вдаль корабель пливе, пливе,
А ніч немов скляна.
І круглий місяць заяснів,
З-за хмари вирина.
 

Біля самого сволока під паперовим синім абажуром горіла лампа, її тьмяне світло пульсувало в такт ударам двигуна селищної електростанції. В порту посвистував невеличкий буксир. І чути було, як б'ються об пірс хвилі прибою. В хаті всі мовчали. Навіть Щелкунов, примилившись до столика, на якому лежала сітка, і склавши руки на черевці, слухав, заплющивши очі.

Зненацька, пустотливо розтягши міхи, Тимко вшкварив танцювальної.

Всі розвеселилися. Щелкуниха танцювала руську. Хором співали веселих пісень.

Розійшлись не пізно, вранці «Вайгач» виходив у море.

Вергун роздягся, ліг і, вдавши, що спить, стежив за Глашею. Ходила вона по хаті нечутно, скинувши чоботи, у вовняних панчохах. Прибираючи зі столу, щось мугикали собі під ніс. Груди в неї високі, голова маленька, волосся темне, зібране вузлом на потилиці. Руки Глашині спритні до роботи, якось красиво все вона робила. Вергун любив дивитись на Глафіру, коли вона порядкувала в хаті.

Рано-вранці прийшов по капронову сітку Щелкунов з матросом. Він зібрав зі столу сітку, а матрос запалив біли порога жмут принесеного з собою ялівцю. В хату потягло густим димком, що навіяв якийсь сумовитий настрій Щелкунов тримав над вогнищем сітку і щось шепотів та примовляв.

– Дурень ти, Щелкунов! – незлобливо кинув йому Вергун, збираючись у море.

– Ось нехай побачимо, дурень чи, може, розумніший за вас буде! – огризнувся Щелкунов.

Відчувши на собі осудливий Глафірин погляд, Вергун, виправдовуючись, сказав:

– Бачиш, Глашо, в народній прикметі є глузд – помори сітку обкурювали димом, бо була вона з білої нитки плетена, – щоб риба її не бачила. А ця сітка фарбована. Виходить, дурість, та й годі…

– Звичай не рокан [15]15
  Рокан– куртка з непромокальної (прооліфеної) тканини, яку надівають поверх одягу на морських промислах.


[Закрыть]– з плечей не скинеш, – лагідно, але з докором промовила вона.

Щелкунов з матросом понесли сітку. Вергун зупинився біля дверей.

Глафіра зібрала чоловікові харчі в дорогу, загорнула в газету, перев'язала мотузочком і, поклавши край столу, подала йому руку.

Вони попрощалися. Вергун взяв зі столу пакунок, вийшов з дому, не озираючись почав спускатися до бухти. Він знав: однаково Глаша не вигляне у вікно, не вийде на поріг, на пірс, як інші, не прийде проводжати. Горда. Всі вони, койдинські, отакі. Це про них кажуть:

«Якщо в Койді хліба не буде, риби не буде, солі не буде – Койда самою славою проживе!»

Ось які койдинці!