Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

– Так… – коротко кинув Благов після паузи.

– Ваше справжнє ім'я та прізвище?

– Непринцев Юхим Захарович. Ще одне ім'я дали мені «благодійники»… Умовне…

– Кличку?

– Нехай… кличку… Мені тепер однаково. Дали мені кличку «Пауль».

Клебанов вів протокол допиту.

– Рік і місце народження?

– Село Високе, Миколаївського району… Народився я в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році…

– Вам тридцять дев'ять років? – недовірливо перепитав полковник.

– Тридцять дев'ять років, – гірко повторив Непринцев. – Життя. Тільки за останні шість місяців, у школі пана Лермана, я трохи прийшов до пам'яті. Вісім років я не бачив сонця. Коли спускався в шахту, воно ще не сходило, коли повертався, надворі вже була ніч. Починав у Шарлеруа, і, здається, нема жодної шахти, де б я не працював.

Непринцев розповідав швидко, як людина, котра боїться, що їй не вистачить часу сказати найголовніше, потаємне, про що більше не можна мовчати.

– У п'ятдесят четвертому я захворів, і компанія викинула мене на вулицю. Три роки харчувався покидьками з міського смітника. Всі ці роки на чужині я тільки й думай про те, як повернутися на Батьківщину. Я завербувався до них, щоб повернутися додому. Знаю, тепер ви мені не повірите. Якби мене не знайшли в трюмі, я все одно прийшов би сам і розказав би всю правду.

– Повіримо ми чи не повіримо, – сказав полковник, – залежатиме від щирості ваших зізнань. Яке і від кого ви дістали завдання?

– Завдання дав мені доктор Лерман. За допомогою спеціального телевізійного пристрою він стежив за кожним моїм кроком, але я його ніколи не бачив, тільки чув скрипучий голос. Навіть прізвище шефа я узнав випадково – проговорився на аеродромі Шраммюллер, що супроводжував мене. Шефа я звав доктором, і це все, що я про нього знаю. Вони не дуже мені довіряли. – Непринцев гірко всміхнувся. – Тому й завдання я дістав, як сказав шеф, «наростаюче». Капітанові судна було доручено висадити мене на узбережжі затоки Трегуба. Орієнтуючись по компасу і карті, я повинен був вийти до висоти 412. Її звуть Чорною Брамою.

Раздольний і Клебанов непомітно перезирнулися: Чорна Брама за короткий строк не вперше приковувала до себе увагу ворога.

– На цій висоті рівно опівночі, – розповідав далі Непринцев, – я повинен був протягом п'ятнадцяти хвилин, через рівні інтервали часу, передавати свої позивні «Гермес», потім переходити на прийом. Це було перше завдання. Друге я мав дістати по рації. Коли виконав би друге завдання, мені дали б третє.

– У чому полягало друге й третє завдання?

– Не знаю. Одного разу я спитав про це, але мені відповіли, що я, мабуть, скучив за сніданками з помийниць. Більше я не ставив питань…

– До чого вас готували?

– Мене вчили працювати на рації, шифруванню і дешифруванню. Я вивчав тайнопис, орієнтування на місцевості, фотозйомку віддалених об'єктів за допомогою спеціальної камери. Годинами я просиджував у зарослях глоду на одному з Фрізьких островів і фотографував усі кораблі, що проходили. Якось мене послали на рибальському траулері у відкрите море, і я, лежачи в шлюпці, підвішеній на талях, під брезентом, фотографував військові кораблі під час їхнього військового навчання. Але особливо шеф спеціалізував мене на роботі з лічильником Гейгера…

– Про лічильник розкажіть докладніше, – сказав полковник.

– Мене висаджували на острови майже одразу після того, як їх обстріляли під час навчання військові кораблі. Я мусив за допомогою лічильника визначити залишки радіації. Цим тренуванням керував американець, я узнав його прізвище в останній день… Зараз я пригадаю… Якщо хочеш не забути, то обов'язково забудеш… Я записав.

– Кенгсбері? – запитав Клебанов.

Непринцев здивовано глянув на капітана.

– Цілком правильно, Кенгсбері. В думці я називав його «Хіросіма». Я знав кількох поляків: безробіття й голод штовхнули їх на цю роботу. Вони будували макети на атомному полігоні. Багато людей вмерло на моїх очах – війна, табори смерті, шахти, бараки переміщених осіб, але поляки… Вони вмирали від променевої хвороби… Щоразу, коли я брав у руки цей проклятий лічильник, страх наче мороз проймав мене до кісток, і я нічого не міг визначити… Тоді падлюка «Хіросіма» катував мене до смерті… Одного разу Кенгсбері ударив мене в пах…

Непринцев відкинувся на подушку й витер на лобі краплі поту.

– Що це за прилад – лічильник Гейгера, з яким вам доводилося працювати?

– Із слів Кенгсбері я запам'ятав небагато: «Лічильник з самостійним розрядом, несамогасний, має реєструючий прилад». Він схожий на авіабомбу, тільки замість хвостового оперення в нього кільце для кріплення якоря. Треба визначити глибину лотом, установити довжину якірного канатика і скинути прилад у море.

– Дивно, вас навчали, як поводитися з лічильником, і не дали з собою жодного приладу!

– Мені теж це здалося дивним, але на моє питання Кенгсбері грубо відповів: «Узнаєш, коли треба буде».

– Де вас тренували?

– Останній місяць десь на півночі. Мені було сказано, що ті природні умови подібні до умов Кольського півострова.

– Як ми потрапили на «Ганса Весселя»?

– Літаком перекинули в Кіль, На «Весселя» привезли вночі. Команду було відпущено на берег. Під час переходу Шліхт не випускав мене з своєї каюти. Ящик з спорядженням був у трюмі. Це на той випадок, якщо судно затримають у радянських водах. З каюти Шліхта вів таємний трап у трюм.

– Якою мовою ви повинні були шифрувати завдання?

– Російською. Я погано знаю німецьку мову. Шифр заховано в каблуці лівого чобота. Передача на частоті 12 400 кілогерц. Позивні – «Гермес».

У палату ввійшов головний лікар, перевірив пульс Непринцева і припинив допит.

Клебанов зібрав аркуші протоколу, прочитав їх уголос, дав підписати полковникові, потім – Непринцеву.

Повернувшись в управління, Раздольний подзвонив начальникові прикордонного загону полковнику Крамаренку:

– Остапе Максимовичу, здрастуй! – привітався він. – Приїжджай до мене, є деякі новини.

Крамаренко застав полковника в кабінеті. Раздольний поклав перед ним папку з протоколом допиту Непринцева.

– Прочитай, Остапе Максимовичу.

Крамаренко відкрив папку й заглибився в читання. Раздольний подзвонив у відділи управління і віддав короткі, як телеграми, накази. Він був схвильований і готовий до дії.

Закінчивши читати протокол, полковник закрив папку.

– Знову Чорна Брама!..

– Так, Остапе Максимовичу, знову! Мені здається, в зв'язку із зізнанням Непринцева варто поновити в пам'яті справу «Нестора Сарматова», – сказав полковник Раздольний і, відчинивши сейф, вийняв пухлу папку.

Перегортаючи підшивку, він зрідка зачитував дещо з документів і, нарешті, пригадав усі обставини цієї справи.

Приблизно місяць тому в порту Георгій було затримано якогось Сарматова, що намагався виміняти за золотий швейцарський годинник шлюпку з підвісним мотором.

Під час попереднього допиту Сарматов зняв окуляри, склав дужки і легенько почухав однією з них скроню. Жест ніби й певніший, але не минуло й хвилини, як Сарматов упав на підлогу, разів зо два тіпнувся і затих.

У дужці окулярів виявили шприц з отрутою.

Пізно вночі на спеціальному катері прибув із Мурманська капітан Клебанов. Насамперед треба було встановити, звідки і як прибув у порт Георгій так званий Сарматов. Обшукуючи його бобрикове напівпальто, капітан виявив за вилогами рукавів темно-зелений пісок з блискітками. Клебанов старанно зібрав пісок у пробірку, запечатав і швидкохідним катером відправив свою знахідку в Мурманськ на експертизу. Спектральний аналіз присланої пробірки показав: «Поданий для дослідження зеленуватий пісок складається з подрібнених порід олівіну і піроксену з незначною домішкою міді та нікелю…»

З висновком експертів капітан негайно виїхав до Мурманська й звернувся по консультацію до геологів. Він просив повідомити, в якій частині Кольського півострова є олівінові й піроксенові породи з таким самим процентом міді і нікелю.

Того ж дня геологи відповіли:

«За губою Західна Криниця є висота 412 – Чорна Брама, базальтова скеля, коло підніжжя якої років двадцять тому було виявлено вихід на поверхню зелених олівінових і піроксенових порід. Міді й нікелю в цих породах дуже мало, експлуатація нерентабельна».

З великою оперативною групою капітан Клебанов вирушив до Чорної Брами. Старанне вивчення місцевості дало непогані наслідки – в глибокій ущелині під снігом оперативники знайшли парашут.

Було ясно: Нестора Сарматова скинули з парашутом у районі Чорної Брами. Звідси він ішов пішки на схід до Гудим-губи й на попутній шнеці [8]8
  Шнека– невелике дерев'яне риболовне судно, часто з підвісним мотором, зустрічається тільки у Баренцовому та Білому морях.


[Закрыть]перебрався до порту Георгій.

– Непринцев, очевидно, повинен був виконати те, чого не пощастило зробити Сарматову, – сказав Раздольний. – Той, хто послав Сарматова, знав, що агент пропалився. Одна з місцевих газет поспішила написати про цю справу. Пригадуєш повідомлення під сенсаційним заголовком: «Скорпіон жалить себе»?..

– Як ти думами діяти? – спитав Крамаренко.

– Я маю намір скористатися відомостями, які ми одержали від Непринцева, і спробувати зв'язатися з його шефом.

– Даватимеш позивні звідси?

– Ні в якому разі. Поміркуй сам: за першим завданням Непринцев мав досягнути висоти 412 і тільки тоді дати позивні. А якщо вони, перевіряючи агента, запеленгують рацію? Провал! Ні, рискувати не можна. Через годину капітан Клебанов і старший лейтенант Аввакумов вилітають на вертольоті до Чорної Брами. До речі, Остапе Максимовичу, ти добре знаєш ці місця? Чому така дивна назва – Чорна Брама?

– Брама по-поморськи – баржа. Це скеля справді схожа на піднятий ніс баржі. Чорна, відшліфована вітром, вона різко виділяється на фоні вкритих снігом сопок і тундри. Назва влучна. В нас одну сопку прикордонники назвали «Буханка» і, знаєш, звикли, – тепер цю сопку ніхто інакше не називає.

– Отже, Остапе Максимовичу, і ти вважаєш, що постріл в яблучко? – спитав Раздольний.

– Усе правильно, я зробив би так само, але чуття мене рідко обманює. Вальтер Шліхт – хитра бестія, і, хоч радіостанція на «Гансі Весселі» опечатана, ясно, що в нього є ще одна рація, захована десь в обшивці судна. Нарешті, він може скористатися послугами міського телеграфу і дати шефові умовну, досить невинну телеграму.

– Усі потрібні заходи вжито. Ніхто з команди «Весселя» телеграми не відправляв, і ця обставина турбує мене найбільше…

– Чому? – здивувався Крамаренко.

– Можна дати умовну телеграму, але найлегше – умовно промовчати.

Вдаривши кулаком по столу, Крамаренко сказав:

– От загадка! І що їм треба на цій Чорній Брамі?!

Таке ж питання переслідувало і Раздольного. Він, як і Крамаренко, шукав ключ до цієї загадки.

– На схід од Чорної Брами, пам'ятаєш, Остапе Максимовичу, проходила лінія фронту. Три роки й вісім місяців гітлерівці намагались прорватися до Кольської затоки. Тут були відбірні частини – шоста горно-єгерська дивізія і альпійська «Едельвейс». Мені здається, що саме десь тут, у цих подіях, які відбулися тринадцять років тому, і криється ключ до розгадки. Але з'явився лічильник Гейгера і переплутав усі карти. Навіщо потрібен цей прилад на зовсім безлюдному побережжі Трегубної? Навіщо було так довго тренувати Непринцева у фотозйомці військових кораблів і потім висаджувати його на безлюдному побережжі?

– Я добре знаю ці місця. Віриш, ночами не сплю, думаю: що їм треба на цьому побережжі? Від губи Західна Криниця до Тимофіївки – безлюдна тундра, багно, озера і трясовини, круті скелясті горби. Де-не-де зустрінеш березняк. У цім краю навіть полярний лис не водиться. Лемінга, полярну мишу, і то не побачиш. Пустиня!

– Не треба забувати, Остапе Максимовичу, що Сарматов хотів придбати шлюпку з підвісним мотором.

Постукавши, ввійшов капітан Клебанов і доповів:

– Прибув старший лейтенант Аввакумов. З аеродрому дзвонив капітан Желонкін – машина готова до вильоту. Синоптики обіцяють погоду.

– Викличте до мене з шифрувального відділу лейтенанта Гурова!

Повторивши наказ, капітан вийшов з кабінету.

– Прошу тебе, Сергію Володимировичу, коли щось узнаєш – подзвони! – прощаючись сказав Крамаренко.

До тринадцятої години оперативна група дісталася на автомашині до аеродрому. Рівно о чотирнадцятій вертоліт піднявся, набрав висоту і ліг курсом на південний захід. Через півтори години, старанно обдивившись усі підходи до Чорної Брами, льотчик вибрав місце і посадив машину.

Глибокий сніг лежав в ущелинах, а там, де його не було, чорніли скелі. В повітрі відчувалась весна. Припікало сонне. Прохолодний поривчастий вітер дув з затоки.

Чекаючи початку передачі, капітан Клебанов хвилювався.

Точно о двадцять четвертій годині в ефірі прозвучали перші позивні. Через рівні інтервали радист передавав ім'я грецького бога комерції. Через п'ятнадцять хвилин перейшли на прийом.

Затамувавши подих, усі оточили рацію.

Обдурений нерухомістю людей, цікавий лемінг безстрашно підійшов до них і довго дивився на контрольне очко рації – зелений миготливий вогник. Потім, почувши запах консервованого м'яса, розшукав порожню бляшанку, схопив її і, задкуючи, потягнув до себе в нору. Бляшанка гуркотіла, зачепившись краями, не влазила у вузьку нірку. Звірок вищав од безсилої люті.

Клебанов підняв камінець і з досадою шпурнув його в лемінга.

Рація працювала на прийом. Томливо довго тяглися хвилини.

Похолоднішало. В темному небі сяяли розсипи зірок. Десь на півночі зеленкуватий спалах прокреслив небокрай і погас. Знов спалахнув і повиснув над головою. Ніби чиясь хазяйська рука на зоряній мотузці розвісила зеленкуваті, ще мокрі від води полотнища.

Десь далеко протяжно й жалісливо завив вовк. Біля консервної бляшанки знову з'явився лемінг. Він злегка торкнувся лапкою бляшанки, і вона упала набік. Різко задзвенів метал.

Клебанов здригнувся. Секундна стрілка невблаганно бігла по циферблату, закінчуючи круг останньої п'ятнадцятої хвилини.

Знову передача: «Гермес»… «Гермес»… «Гермес»… І знову прийом.

Після шостої передачі позивних і безуспішного очікування на прийомі рацію вимкнули. З радіостанції вертольота Клебанов відправив у Мурманськ умовне повідомлення.

Через півгодини – це означало, що полковник не спав – вони одержали відповідь.

А вранці наступного дня полковник Раздольний знову допитав Непринцева. Підтвердивши свої попередні зізнання, Непринцев повідомив кілька цікавих подробиць про Інститут лікарських рослин під Куксхафеном. Розказав про свою зустріч з невідомим, який мав кличку Лемо.

У ніч на вісімнадцяте Раздольний одержав друге умовне повідомлення від Клебанова. Вранці дев'ятнадцятого надійшло третє – на позивні ніхто не відповідав.

СИГНАЛ БІДИ

П'яту добу сторожовий корабель був у дозорі.

Північно-східний вітер дужчав. Сірі, провисаючі пасмами хмари мчали низько над кораблем і, здавалося, зачіпали за топ щогли. Коли анемометр показав швидкість вітру п'ятнадцять метрів, командир прийняв рішення ввійти у бухту.

Мис Святий Ріг залишився з лівого борту «Завірюхи».

Біля входу в затоку Тиха вахтовий офіцер доповів:

– Бачу ціль праворуч сто двадцять, дистанція п'ятдесят п'ять кабельтових!

За даними, які мав штурман, у цьому районі Баренцового моря зараз риболовецьких суден не могло бути.

На запитання «Завірюхи» невідоме судію не відповідало. Сторожовий корабель розвернувся, вийшов у відкрите море й ліг курсом триста двадцять п'ять.

…З часу тієї розмови в кубрику боцман не забував комендора Нагорного. Якщо в інших матросів корабля було досить часу і на дозвіллі вони могли написати листа або прочитати книжку, то в Нагорного не лишалося жодної вільної хвилини. Ясачний в'ївся в комендора, наче іржа в якірний клюз [9]9
  Клюз– отвір, через який піднімають якірний ланцюг.


[Закрыть]. Боцман вважав, що робота, яка потребує безперервного напруження і повної віддачі сил, витіснить з голови Нагорного сумні думки про те, куди з-під ніг тікає палуба корабля.

За камбузом у товаристві двох таких самих, як і він, хворих на морську хворобу матросів Нагорний обплітав кранець [10]10
  Кранець– м'яка прокладка, у даному випадку – плетена з канату, для пом’якшення удару судна об стінку пірса.


[Закрыть]. Тут, на кормовій частині корабля, в теплому й добре освітленому коридорі, хитавиця відчувалася менше, ніж на півбаці. Андрій із захопленням віддався цій хитрій справі.

Руки в Андрія огрубіли, на долонях з'явилися великі вузлуваті мозолі. Кілька років тому він часто бував дома в свого однокашника Дими Яблонського. Димина бабуся, – вона викладала в музичній школі, – якось, звернувши увагу на Андрієві руки, заохала: «Це ж руки Паганіні!» Нагорний пригадав це і посміхнувся.

– Ти чого? – думаючи, що Нагорний сміється з нього, запитав Тулупов, маленький, наче аж опухлий від сну рум'яний матрос.

На кожному кораблі завжди є матрос, що стає об'єктом всіляких, часом недоброзичливих жартів. На «Завірюсі» таким матросом був Федя Тулупов. Посміювалися не стільки з його комічної зовнішності, скільки з характеру – хлопець був надміру образливий і самолюбний. У перші дні служби на кораблі Тулупова призначили в наряд на камбуз, і кок, великий жартівник, доручив Феді продувати макарони. Матроси, давлячись сміхом, приходили в камбуз дивитись, як рум'яний Федя Тулупов, ще більше розрум'янившись від натуги, продуває макарони. Федю посилали з каструлею у машинний відділ одержати два кілограми сухої пари. Бакові матроси заставляли Тулупова точити лапи якоря, ютові – мішком розганяти на кормі туман.

Замполіт капітан-лейтенант Футоров за лихі жарти над Тулуповим викликав матросів до себе й суворо їм вичитував. Але Федя був незлопам'ятний і ніколи нікому не скаржився.

– Ти чого усміхаєшся? – перепитав Федя.

– Так, своїм думкам, – примирливо сказав Нагорний.

У цей час, міняючи курс, «Завірюха» лягла на борт, і матросів жбурнуло до дверей.

– На морі чого не трапляється! – тоном бувалого моряка промовив Тулупов. – Мені ось один мічман розповідав: є такі моря – вода від солі важча, ніж залізо. Якір кинуть, а він не тоне! Другий кинуть – теж не тоне! Навколо акули так і шастають. А боцман кричить: «Чого, салаги, дивитесь?! Ану, кидайтесь у море топити якорі!»

– Ти ж казав, Федю, – у морі акули, – нагадав, стримуючи посмішку, Нагорний.

– Нічого не вдієш – служба! – відповів Федя. – Боцман наказує – виконуй!

– Ну, ну, трави, Федю, через клюз помалу! – підморгнувши Андрієві, зауважив Лаушкін.

Він полюбляв морські слівця.

Знову ударила велика хвиля в борт, і матросів знову відкинуло до дверей, які вели на ют.

Нагорний подумав про те, що наверху зараз хвилі вдираються на півбак до самого хвилеріза… Думаючи про хвилю, Андрій чомусь згадав оркестрову раковину в міському парку, в якій по вихідних днях грав духовий оркестр. Ця раковина надзвичайно схожа на велику оскаженілу хвилю.

Думки Нагорного обірвав боцман. Ясачний нечутно підійшов до них, узяв з рук Андрія кранець, причепливо перевірив, як той обплів його, потім, глянувши на матросів, звелів:

– Нагорний, дозорним! Стати на вахту в першу зміну. Одяг штормовий!.

Повторивши наказ, Нагорний спустився в кубрик, надів стьобані штани, гумові чоботи, теплу куртку з капюшоном і піднявся на півбак.

Вітер гнав велику океанську хвилю. Високо здіймаючись, вишкіривши зуби пінистого гребеня, вона хлюпала в ніс корабля і, ще не втративши пориву, розбивалася об хвилеріз, обдаючи гармату й надбудови півбака бризками, що замерзали на льоту.

Тримаючись за штормовий леєр, Нагорний вдивлявся в обрій, який то відкривала, то закривала висока хвиля. Кожен новий пінистий вал з гуркотом і свистом обвалювався на півбак, підкочувався назад, стікав через шпігати й знову з ще більшою люттю кидався на корабель.

По коліна у воді, ніби аж заледенівши на вітрі, Нагорний ніс вахту. Його вії й брови вкрилися інеєм. Вітер боляче бив в обличчя твердими крупинками снігу.

В ту мить, коли над форштевнем здіймалась нова хвиля, Нагорний інстинктивно заплющував очі, і удар хвилі викликав відчуття яскравого спалаху. Після чергового удару, від якого аж дух забивало, він розплющив очі й побачив серед неспокійних хвиль і косматих хмар ледь помітний червоний вогник.

«Здалося», – подумав Нагорний, але вогник знову спалахнув, і новий вал крижаної води навалився на нього і потягнув за собою. Андрій покотився по палубі, перелетів через хвилеріз, боляче вдарився об гармату. Підхопившись, він учепився руками в гриб вентиляційного отвору і, охоплений єдиним почуттям обов'язку, крикнув:

– Ліворуч п'ять бачу червоний вогонь!

У цей день дрифтерний сейнер [11]11
  Дрифтерний сейнер– промислове судно, з якого ловлять рибу плавними сітями.


[Закрыть]з моторно-риболовецької станції порту Георгій вийшов у море на розвідку риби.

О чотирнадцятій годині радист піднявся в ходову рубку і передав капітанові штормове застереження:

«Через п'ять-шість хвилин у сімдесят четвертому районі передбачається посилення північно-західного вітру до шести-семи балів».

Капітан риболовецького судна Михайло Григорович Вергун був маленьким, щупленьким чоловічком. Найпримітнішими в його зовнішності були очі. На темному, зморщеному, задубілому від морського вітру обличчі вони були ясно-голубі, по-дитячому чисті.

Вергун прочитав радіограму і пішов у штурманську рубку. Подивившись на карту, він тицьнув пальцем у район Гончаківки і сказав штурманові:

– Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.

Олександр Кузьмич Пліцин – молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.

Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.

«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.

Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і, нарешті, наважився:

– Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?

– Знаєш, то чого ж питаєш? – пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.

– Може, зійдемо на берег?.. – почав Щелкунов.

– А навіщо?

Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.

– Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, – схитрував помічник.

– На рейді станемо, – одрізав Вергун.

Щелкунов зітхнув раз-удруге і спустився вниз. Це був високий чоловік з запалими грудьми і маленьким животиком, що випинався вперед. Прохор Степанович носив борідку клинцем і довгі вуса, що звисали донизу. Від нього завжди тхнуло спиртом, що допомагало легко знайти помічника в будь-якій частині судна. Характер у Прохора Степановича препоганий, і якщо Вергун терпів його на сейнері, то тільки тому, що Щелкунов був великим майстром по засолу оселедців і дуже хазяйновитим: шкіперське майно і рибальську снасть беріг як своє око.

Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.

Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.

Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:

– Тимку, додай.

Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.

Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них – він був родом з Коли – свистунів заганяють у пляшку.

Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів – це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.

Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.

Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.

У цей час в машинному відділі все, що було погано принайтовано, зірвалося з своїх місць і з гуркотом перекочувалося від борту до борту.

Хлюпнувши води в обличчя Тимкові, моторист вирішив, що подав першу допомогу, і кинувся до дизеля, який почав підозріло чихкати.

«Вайгач» ішов без вантажу. Судно сиділо мілко, його високі борти, підставлені вітрові, були як величезні паруси. Кожний порив шквалу клав сейнер на тридцять градусів.

– Ану пусти! – сказав Вергун і, легенько відштовхнувши кермового, став до штурвала.

Вогник маячного знака Клюєва було видно. Борючись зі шквалом, «Вайгач» ішов на створи затоки, коли Вергун несподівано відчув, що судно не слухається керма.

Крізь рев і свист вітру він не одразу почув, що двигун не працює.

Ще не знаючи всього того, що сталося в машинному відділі, Вергун зняв кришку переговорника й спокійно запитав:

– Тимку, що там у тебе?

Не почувши звичайної відповіді, Вергун передав штурвал кермовому, а сам поліз у машинний відділ. Тут горіла тьмяна лампочка аварійного освітлення. Спочатку Вергун нікого не побачив. Потім, насилу добравшись по слизьких плитах до рундука з ганчір'ям, помітив механіка, що лежав нерухомо. На Тимкових губах виступила піна, він був непритомний. Ще з більшими труднощами розшукав Вергун моториста. Той порався біля двигуна, намагаючись його запустити.

– Що з ним? – запитав Вергун про механіка.

Але в цей час його жбурнуло вбік. Утриматися на ногах, узутих в калоші, було неможливо. Вергун ударився об стрингер [12]12
  Стрингери– поздовжні балки в корпусі корабля.


[Закрыть]. Він зрозумів: щось подібне сталося і з Тимком.

Генератор на судні був навісний. Під час зупинки двигуна освітлення й живлення рації перемикали на аварійне, від акумулятора. З тривогою глянувши на аварійну лампочку, що ледь-ледь горіла, Вергун швидко оцінив обстановку.

– Двигун! – гукнув він мотористові, швидко піднявся в штурманську, послав Пліцина в машинний з аптечкою і наказав радистові: – Передавай: «Вийшов із ладу двигун. Прошу допомоги. Координати…».

– Аварійне живлення кінчається, рація не працює, – сказав радист.

П'яту годину дрейфував «Вайгач» на південний схід. Шторм шаленів. Усі спроби завести двигун були даремні. Біля непотрібної тепер рації сидів радист і у відчаї гриз нігті. Штурман при світлі свічки визначав напрям і швидкість дрейфу. Вергун сам стояв біля штурвала. Через рівні проміжки часу помічник стріляв із сигнального пістолета. Червона ракета злітала і відразу ж гасла на шквальному вітрі.

У ходову рубку піднявся штурман Пліцин. Він був блідий, голос його тремтів:

– Михайле Григоровичу, – сказав він капітанові, – дрейфуємо на каміння Святого Рога. Три милі за годину… До Рога лишилося сім миль…

Піднявшись по трапу, в люці ходової рубки з'явився помічник і, розмахуючи сигнальним пістолетом, гукнув:

– Михайле Григоровичу, п'ятдесят ракет відпуляв, а вони ж по карбованцю сімдесят штука!

– От скат! – вилаявся Вергун. – Іди стріляй!

Щелкунов зітхнув і вже іншим тоном буркнув, спускаючись у люк:

– Увесь навігаційний запас випуляємо, двадцять штук залишилося!

Вергун бачив, як злітали і гасли ракети на вітрі, як, осяяна спалахами пострілів, метушилась на носі смішна постать Щелкунова.

Минуло ще кілька хвилин, і помічник, знову висунувшись з люка, жалісливо сказав:

– Нема більше жодної ракети, всі вистріляв…

– Бочку на ют! – наказав Вергун.

Тримаючись за штормовий трос, помічник пробрався на ют. Матроси викотили бочку з смолою, міцно принайтували її до лівого борту, збили верхнє дно і запалили.

Полум'я в чорних клубах їдкого диму рвало вітром, притискувало до хвилі. У відблисках вогню, що похитувалися од вітру, на обличчях людей можна було ясно прочитати тривогу. Трагічне становище сейнера ні для кого не було таємницею. Досвідчені рибалки, вони добре знали погану славу Святого Рога. Спроба висадитися, якщо станеться аварія, з шлюпки на каміння, що кипіло в бурунах, буде марною. Недаремно помори склали приказку про ці місця: «Попливеш до Святого Рога – попадеш до чорта додому!»

На «Вайгачі» помітили сторожовий корабель тільки тоді, коли «Завірюха» обходила сейнер, щоб підійти до нього з навітряного боку.

Осліплений променем прожектора, сигнальник сейнера просемафорив на «Завірюху»:

«Заглух двигун. Механік поранений. Прошу допомоги».

Одержавши семафор, Поливанов задумався. І було над чим: припливно-відпливна течія, поривчастий штормовий вітер і мінлива велика хвиля не давали можливості підійти до сейнера ближче ніж на кабельтов і, метнувши кидальний кінець, узяти його на буксир. Разом з тим не можна було баритися ні хвилини: до гострого каміння Святого Рога – дві години дрейфу. Спустити шлюпку й послати людей на допомогу? Але, якщо навіть пощастить при такій хвилі спустити шлюпку, її може розбити об борт сейнера.

Шторм ставав дедалі більш шаленим. Вітер досягнув швидкості двадцяти одного метра в секунду. То відпрацьовуючи назад, то на найменшому «вперед» ледве вдавалося тримати корабель на дистанції. Передавши семафор, команда сейнера мужньо чекала відповіді. Всі вони, від капітана до матроса, дуже добре розуміли, що подання допомоги пов'язане з великим, смертельним риском.

Прожектор, який спалахнув на кораблі, писав: «Увага! Увага! Увага! Висилаємо шлюпку. Забезпечте висадку!»

В шторм спустити шлюпку і вдержати її біля трапа, щоб посадити людей, неможливо. Тому старший механік Юколов, два мотористи, фельдшер, боцман і шість матросів зайняли місця в шлюпці, ще підвішеній на талях. «Завірюху» кидало так, що шлюпка то злітала над бортом корабля, то над самісіньким гребенем хвилі. Щоб шлюпку не розбило об корабель, треба було, якнайточніше розрахувавши час, в одну мить опустити її на хвилю, віддати талі і відштовхнутися од борту.

Спуском шлюпки на воду командував сам капітан третього рангу.

Як тільки корабель накреняло, людей, що сиділи в шлюпці, з ніг до голови обдавало крижаною водою. Діждавшись, коли після великої хвилі період хитавиці на кілька секунд зменшився, командир сказав:

– Трави!

Шлюпка осідлала гребінь хвилі під шквальним вітром і опинилася за десять метрів від борту корабля.

Напружуючи всі сили, матроси держали шлюпку на курсі.

Гребцем на третій банці був комендор Нагорний. Упершись ногами в рибину, він щосили загрібав веслом, аж боліло в суглобах. Провалюючись у міжвалля, моряки поринали в пітьму – хвиля закривала від них корабель, і тільки промінь прожектора, пробиваючись крізь пінявий гребінь, підсвічував бризки, наче розсипи самоцвітів.

Високий чорний корпус сейнера виріс перед ними несподівано.

– Та-ба-ань!!! – крикнув Ясачний.

Упершись у вальки, відштовхуючи їх од себе, моряки з нелюдською силою тримали шлюпку на хвилі.

Кинутий з сейнера штормтрап спіймав Юколов, учепився за сходинку і в ту ж мить повиснув над морем. Сейнер накренило на протилежний бік, і штормтрап з людиною, що висіла на ньому, вдарило об борт. Сходинкою трапа Юколову розбило брову. Щоразу користуючись моментом, коли сейнер накришиш в його бік, інженер піднімався на кілька сходинок трапа і, підставивши ногу, чекав нового удару об борт. За три прийоми йому пощастило дістатися до палуби, його підхопили під руки і підняли наверх.

Обидва мотористи і фельдшер піднялися на сейнер з такими ж труднощами.