Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

– Чому, комендоре, не спите?

Нагорний трохи підвівся, щоб відповісти, і лист, схований під подушкою, упав до боцманових ніг. Ясачний нахилився, підняв голубий конверт і, поклавши його під подушку Нагорного, сказав:

– Зрозуміло, від Світлани. Після відбою матрос повинен спати.

Ясачний увімкнув нічне освітлення. У блакитному сяйві обличчя боцмана здалося Нагорному лагідним і привітним. Це був чоловік великої фізичної сили й невичерпного оптимізму. Про боцмана розповідали: одного разу, коли на талях піднімали двигун, ходовий кінець тріснув; двигун упав і придавив матроса. Ясачний ломиком трохи підняв станину і держав її так доти, поки не витягли потерпілого. Пізніше, коли треба було підсунути під станину лом, три чоловіки не змогли підняти її важелем.

Ніби про щось роздумуючи, боцман постояв коло трапа, що вів з кубрика, потім повернувся до Нагорного і тихо, щоб не розбудити матроса, який спав поруч, сказав, вийнявши з кишені флакон з вітамінним драже:

– Візьміть, Нагорний. Це аскорбінова кислота. У морі, коли буде хитавиця, розгризіть таблетку й тримайте за щокою. Полегшає.

– Дякую, товаришу мічман! – подякував Нагорний.

– І ось іще що, комендоре. Ти, напевне, чув? – несподівано перейшов боцман на «ти», – це завжди було в нього ознакою симпатії до того, з ким розмовляв: – Море любить сильних. Тут мова йде про силу людського духу. Зрозумів? У тебе, Нагорний, упертості на двох вистачить, моряк із тебе буде.

Боцман вийшов із кубрика, але заснути Андрій не міг. Те, що сказав тільки-но Ясачний, перегукувалося із Світланиним листом. Вона теж любила і вірила в нього.

Позаторік вони вперше зустрілися в дев'ятому класі школи. Тендітна, наче тоненьке деревце на вітрі, з ріденькими лляними кісками, сірими очима і бровами, схожими на крила, з кирпатим носиком і пухлими, трохи розтуленими губами, вона не сподобалась Андрієві. Він прозвав її «скіпка», і це прізвисько прилипло до неї, як іриска до піднебіння. Проте дівчина розмовляла з ним. поблажливим тоном. Вона підказувала йому на уроках, приносила книжки, які їй подобалися, хоча він і не просив її про це. Обгортала його підручники в гарний червоний папір, міняла пера на його ручці. Вона опікала його дбайливо і водночас вимогливо доти, доки Андрій, якому допекли глузування однокласників, не збунтувався. Вони посварились. Тоді свої піклування і опіку Світлана перенесла на Тихона Жевакіна. Цей Тишко – його так і звали Тишком – не тільки терпляче зносив опіку, але й швидко пристосувався до нових обставин, став навіть вимагати, щоб Світлана приносила йому до школи сніданок. Одного разу Нагорний зустрів Жевакіна на Оці, це було весною на риболовлі, і так його відлупцював, що Тихін два дні не ходив до школи. Андрія покарали, а Світлана демонстративно пересіла до Жевакіна.

Взимку, коли вони вже були у десятому класі, несподівано помер в Андрія батько.

Василь Іванович Нагорний був викладачем географії у Каширській семирічці. Вмер він у класі під час уроку – підійшов до карти, підняв указку і… упав наче скошений кулею.

Коли ввійшла Світлана, приголомшений горем Андрій був дома сам. Відтоді, як між ними виникла сварка, минуло понад рік, і за весь цей час вони не промовили одне до одного жодного слова. Дівчина мовчки зняла руденьку шубку, повісила її на вішалку, вимила посуд, підмела кімнату, так само мовчки сіла поруч Андрія і взяла його за руку. Вечоріло. Кімнату оповили холодні сірі сутінки. Шибки, розмальовані морозним узором, пропускали зовсім мало світла. «Якби ти знав, Андрушо, як я тебе люблю!..» – призналася Світлана і голосно, аж захлинаючись, заплакала на його плечі.

Від цих слів і від щирого дівочого признання стало так хороше й тепло, що Андрій сказав те, чого, можливо, ніколи не сказав би кілька хвилин тому. «Мені тато залишив листа. Я ще не читав. Давай, Світланко, прочитаємо його разом?»

Писати листа батько почав давно, ще в сорок шостому році, і писав його довго, до п'ятдесятого року. Лежав він у великому саморобному конверті, на ріжку якого було написано: «Моєму меншому синові Андрію в день його повноліття».

Це був великий лист, навіть не лист, а сірий учнівський зошит, у якому було коротко описано життя Володимира Нагорного – старшого Андрієвого брата.

Між сторінками, списаними знайомим татовим почерком, були акуратно вклеєні пожовклі фотографії, листи Володимира і вирізки з фронтових газет.

Андрій і Світлана читали зошит, сидячи поряд біля вікна і чекаючи, поки кожен з них закінчить останній рядок, щоб перегорнути сторінку.

З цього часу юнак і дівчина ніколи не говорили про свої почуття, але саме у той вечір вони обоє виросли і змужніли.

Тихенько, щоб не розбудити сусіда, Андрій спустився з койки, всунув ноги в холодні, вогкуваті чоботи, накинув шинелю, надів шапку, піднявся на верхню палубу і вийшов на ют.

Було морозяно. В чистому зоряному небі тріумфальною аркою палахкотіло, блискало, переливалося кришталевими іскрами північне сяйво.

СІРИЙ ЗОШИТ

Вихідний день на кораблі починається пізніше, але, за звичкою, Нагорний прокинувся о шостій. Кубрик, освітлюваний каганцем, був оповитий блакитними сутінками. Тільки Федя Тулупов, уставши на світанку, гладив білу тужурку вістового кают-компанії: напередодні він програв Лаушкіну в шашки і тепер розплачувався, прасуючи йому кітель.

Нагорний перевернувся на бік, намацав під подушкою лист, заплющив очі, намагаючись уявити, що сьогодні робитиме Світлана. У вихідні дні Світлана ходила на лижах. Для прогулянок у них були свої улюблені місця на берегах Оки. Мати писала, що сніг уже розтав і на тополях набубнявіли бруньки. Отже, синю спортивну шапочку і светр, пересипані нафталіном, на якийсь час було сховано до бабусиної скрині, а лижі покладено на шафу у сінях.

Примхливе світло в сінях – фрамуга над дверима прикрашена різноколірними скельцями. На стіні високо, біля самої стелі, висять пучечки трав – м'яти, ромашки й багульника, і від них по всій старій хаті духмяно пахне. Андрієві вчувається цей запах і зараз, наче руда шубка торкається хутром його обличчя.

Розплющивши очі, Андрій бачить Тулупова – висолопивши язика, Федя старанно водить утюгом. По розплатаній на рундуці тужурці гуляє утюг туди-сюди, туди-сюди… Світлана протирає вікна – весна! Вітер гонить хмару по темному небу. Ганчірка ковзає по шибці – туди-сюди, туди-сюди… Але ось у безпорадно опущеній руці – зім'ята газова косинка. Парк. Осінь.

Сумно шелестить листя, то йде Андрій по алеї парку. Прощаючись з ним, Світлана піднімає руку, і пташина довірливо сідає на її долоньку і заливається дзвінкою піснею.

Не одразу доходить до свідомості Андрія звук корабельної дудки.

Наслідуючи боцмана Ясачного, черговий наспівно витягує останні склади: дає побудку. Заливисто співає дудка.

– Ко-мап-ді вста-ва-ти! Кой-ки при-бра-ти!

Дев'ять годин. Горн грає великий збір. Екіпаж шикується на правому борту корабля.

Урочисті хвилини тиші.

– На флаг, струнко! – звучить команда.

Чути, як серце відлічує секунди.

– Флаг підняти!

І ось на дужому морозяному вітрі затріпотів прикордонний флаг.

Після команди розійтись Нагорний знову відчув, як затремтіли в нього ноги і злегка закрутилося в голові. Без будь-якої мети він спустився в ют. Біля розпиленої надвоє бочки курили матроси і, як завжди у святкові дні, не поспішаючи теревенили.

Немилосердно пускаючи дим та прикурюючи один «гвіздок» від іншого, «травив» Данило Панков, найперший корабельний жартівник. Матроси слухали Панкова з недовірливою скептичною усмішкою, але слухали – весело хлопець бреше!

Лівою рукою Данило зображав розбурхане море, коробка сірників у правій була кораблем, настигнутим штормом.

– Такий мордотик! – розказував Панков. – Така хвиля – полундра! Корабель зарився з гарматою по місток – ні туди ні сюди… «Повний назад!» – командує капітан. Ніс із хвилі витягли і попливли далі. «Це, – каже, – хіба шторм?! От раніше були шторми, ото шторми!»

Не дослухавши Панкова, Андрій відчинив двері камбуза. Звідти війнуло апетитним запахом жареної тріски. Нагорний пройшов до носового кубрика, зняв шинелю і спустився вниз. Обережно, щоб не пом'яти випрасувану форменку, вийняв із скриньки сірий зошит.

Коли море бувало особливо ворожим і викликало в нього кволість і невіру в свої сили, Андрій завжди діставав цей сірий зошит і черпав у ньому духовну силу й мужність.

У кубрику було галасливо: редколегія готувала до випуску черговий номер стінної газети. Тулупов намагався одігратися в шашки в Лаушкіна, старшина Хабарнов з мотористом розбирали шахову партію.

Помітивши ріжок конверта, що виглядає з-за пазухи в Андрія, Хабарнов спитав:

– Ти що, комендоре, листи хочеш писати?

– Та хотів… – нерішуче відповів Нагорний.

– Хочеш, пущу в машинне? – запропонував моторист.

– Добре було б…

– Ну, ходімо, – сказав моторист і піднявся з кубрика.

У машинному відділенні незвично тихо, наче в зоопарку, де збентежених диких звірів, що ричали й металися в клітках, замінили спокійними чучелами. Біля конторки, в якій горіла чергова лампочка, проходила вентиляційна труба. Покрита корковою кришкою і пофарбована в біле, вона була схожа на дерево, запушене інеєм.

Тиша.

Андрій розкрив зошит, у якому були акуратно підклеєні фотографії, листи, вирізки з газет. На першій сторінці – фотографія: озброєний автоматом бронзовий воїн показує рукою на захід. Це пам'ятник усім тим, хто в кривавім бою визволив Печенгу – споконвічну російську землю – від фашистської нечисті, тим, хто вижив, і тим, хто загинув у цій боротьбі.

«Моєму меншому синові…» – прочитав Андрій. Рядки листа хвилювали його й тепер так само, як і тоді, у той холодний незабутній вечір, коли він і Світлана вперше розпечатали товстий пакет.

«Синку, тобі було два роки, коли Володимир пішов в армію. Настане день, і ти, Андрійку, підеш з дому з повісткою воєнкомату.

Учора ввечері вийшов я покурити надвір. Ти, Андрію, із своїм дружком Хомою залізли в кузов вантажної машини і голосно мріяли про майбутнє. Звичайно, межею вашої дитячої мрії був оцей старенький, напіврозбитий грузовик. Ви хотіли водити машину так, „щоб вітер свистів у вухах“… Вам обом – по дев'ять років. Перед вами багато шляхів-доріг, але, вибираючи свою, Андрійку, не шукай легкої і протоптаної. Не бійся труднощів. Найбільша радість – коли, переборюючи перешкоди на своєму шляху, людина досягає великої й благородної мсти.

Мені, Андрію, багато років, і я не знаю, чи зможу допомогти тобі вибрати життєвий шлях. Але не тільки через те я вирішив звернутися до тебе з листом. На цю думку мене наштовхнула ще одна обставина: на стапелях чудової верфі закладено сторожовий корабель „Завірюха“. Корабелі, названий так за морською традицією – на честь торпедованого у сорок другому році сторожового корабля, на якому служив твій старший брат Володимир. Мине кілька років, і новий, технічно краще оснащений корабель нестиме сторожову вахту у водах Баренцового моря, тільки комендора Нагорного не буде в його екіпажі.

Я люблю думати. Мати жартома називає мене „доморослим філософом“, але, здається мені, деякі традиції – невмирущі. Поміркуй, синку, над цим…

Коли ти одержиш цей лист, можливо, багато чого зміниться в житті. Прочитай усе те, що мені пощастило зібрати, – листи, спогади Володиних однополчан, вирізки з фронтових газет, які прислав комісар полку. Син писав часто, але я відібрав з його листів лише те, що було віхами на його шляху».

Андрій перегорнув сторінку і почав читати Володині листи до батька.

«17 березня 1941 року. Коргаєва Салма.

Дорогий татку!

Цей лист я надсилаю тобі на школу, щоб не засмутити мами. Треба з тобою порадитись. Бачиш, виникла у мене думка лишитися на понадстрокову.

Учора після відбою ми довго не могли заснути. Розговорилися. Один хлопець, – він з-під Рязані, – сказав: „Як тільки відслужу службу, поїду в Рязань. Хай йому грець, тому Мурманському краю. Сопки і тундра, болота й трясовина, миршава горобина та береза по коліно…“

Ти знаєш, тату, як я люблю рідну Каширу і швидкі води нашої Оки, її смоляні пахощі!.. Але, мені здається, ніде я не побачу такої краси призахідного сонця, як отут, на Баренцовому морі! Такої суворої і гарної природи, яскравих квітів у тундрі, такої сили грибів, лютих штормів і незвичайної тиші на морських просторах.

Це правда, що служба тут нелегка. Але край цей – наш, і кому ж стерегти його, як не нам – молодим і дужим?

Що скажеш, тату?

З нетерпінням чекатиму твого листа.

Цілую. Володимир».

« 29 червня 1941 року.

Дорогий тату!

Одержав твого листа. Читаю і якось наче сам не свій – у кожному рядку спокій і правда, а ствол моєї гармати ще не охолонув: стріляли по ворогу.

Війна!

Тепер і думати нічого: моє місце тут.

Придивляюсь до товаришів, таких самих, як і я, двадцятилітніх. За ці кілька днів ми всі змінились, стали вимогливіші до самих себе – ми на передньому краї. За нами – Вітчизна. Ми й раніше часто говорили – Вітчизна, але тільки тепер усі ми, кожен по-своєму, відчули й зрозуміли все, що містить в собі це поняття.

Поспішаю: через кілька хвилин відходить поштовий катер.

Пиши мені на нову адресу.

Завтра відправлю докладного листа мамі. Знаю, вона не спить ночами, хвилюється.

Цілую. Твій Володимир».

Вирізка з газети Карельського фронту «За Родину» від 15 грудня 1941 року.

МУЖНІСТЬ МАТРОСА НАГОРНОГО

На кораблі дістали наказ висадити розвідгрупу в глибокому тилу ворога.

Вночі, прикриваючись негодою, – зранку шаленіла пурга, – наш корабель непомітно ввійшов у затоку. Безшумно спустили на воду шлюпку. Тихо. Не чути сплеску весел, ні навіть подиху гребців.

У густій сніговій пелені неясно вимальовується скелястий берег. Шумить прибій, набігаючи на каміння.

Здавалося, що вкрай перевантажена шлюпка стоїть на місці, але усі ми бачимо, як швидко наближаються скелі.

Несподіваний поштовх – і шлюпка з усього ходу врізається в одмілину. До берега метрів десять. Сніг падає. Чути, як перемовляються гітлерівці. Через рівні проміжки часу злітають освітлювальні ракети і, спалахнувши тьмяним світлом, гаснуть на снігу.

Час іде. Шлюпка перевантажена, і кіль щільно заклинився в прибережному камінні. Розвідники не можуть зійти у воду – попереду далекий шлях, і їхні ноги мають бути сухі.

На хвилину всі розгубились.

Не чекаючи наказу, матрос Нагорний стрибає в крижану воду і, обмацуючи ногами дно, повільно наближається до берега. Місцями вода сягає до пояса. Незабаром Нагорний повертається і, взявши на гиргоші розвідника, виносить його на берег. Сім разів повертається Нагорний до шлюпки і, посадивши собі на спину, виносить на берег по черзі ще сім розвідників.

Наказ командування виконано.

Вирізка з фронтової газети «За Родину» від 14 листопада 1944 року,

ЧОРНА БРАМА

Рішучий наступ військ Карельського фронту в Заполяр'ї почався вранці 7 жовтня.

Біля річки Західна Криниця в обороні були: 6-а гірська єгерська дивізія гітлерівців і батальйон стрільців альпійської дивізії «Едельвейс». Гітлерівське командування вважало, що глибоко ешелонована оборона на цьому рубежі, створена за тридцять вісім місяців позиційної війни, неприступна і може витримати будь-які атаки.

Головного удару наші війська завдали на південь від озера Ропач. На правому фланзі наступали частини полковника Равенського.

Треба було викликати точний прицільний вогонь нашої артилерії по батареях ворога.

Над укріпрайоном 6-ої гірської єгерської дивізії панує висота 412, що виступає вперед клином, наче піднятий ніс баржі. Гранітна скеля зветься Чорною Брамою.

Старшина 1-ї статті Нагорний і радист Облєпихін добровільно зголосилися обійти укріпрайон і з висоти 412 розвідати батареї важких мінометів та артилерії ворога, сповістити дані на КП й скоригувати вогонь наших гармат.

Старшина Нагорний підповз до парторга роти, мовчки передав йому акуратно складений аркуш паперу, махнув Облєпихіну рукою, скинув каску і, надівши безкозирку, поповз до колючого дроту.

Парторг довго стежив за розвідниками. Коли вони зникли за сніговою завісою, він розгорнув складений аркуш і прочитав:

«Якщо загинемо, просимо вважати комуністами. Володимир Нагорний, Антон Облєпихін».

Ці слова були написані хімічним олівцем на аркуші, вирваному із зошита в косу лінійку.

На шляху розвідників – дев'ять рядів колючого дроту, крізь нього треба пробратися під густим вогнем ворога, вийти до берега, по груди у крижаній воді обійти укріпрайон і з тилу дістатися до підніжжя Чорної Брами.

Минула година.

Наші бійці відбивали третю найзапеклішу контратаку альпійських стрільців, коли на КП одержали донесення:

«Зайнято пост спостереження на висоті 412. Дивізіон важких мінометів – квадрат 187. Артилерійська батарея – квадрати 191–193. П'ятий». Це був індекс Нагорного.

Сорок хвилин шаленів вогненний шквал. Увесь цей час розвідники коригували вогонь наших гармат. Снаряди лягали точно в ціль, здіймаючи глиби граніту і обломки ворожої техніки.

Батареї ворога було подавлено!

У наступальному пориві частини полковника Равенського прорвали другу лінію укріплень, з'єдналися з частинами, що наступали на південь від озера Ропач, і, переслідуючи гітлерівців, успішно форсували губу Тимофіївка.

Два бійці – комуністи Володимир Нагорний і Антон Облєпихін – до кінця виконали свій воїнський обов'язок.

Вічна слава вірним синам Батьківщини, що загинули в боях за її свободу!

Не поспішаючи, Андрій обережно складає пожовклу вирізку й відкриває нову сторінку.

« Карельський фронт. 20 жовтня 1944 р.

Дорогі Варваро Тимофіївно і Василю Івановичу! Ваш син Володимир героїчно загинув у бою за Вітчизну.

Командування нагородило посмертно Володимира орденом Червоного Прапора.

Про подробиці не пишу, бо кілька днів тому я надіслав вам вирізку з фронтової газети.

Наступного дня після запеклого бою, 8 жовтня, група бійців повернулась до висоти 412, щоб розшукати тіла героїв, які загинули, і з почестями поховати їх.

Тіло Антона Облєпихіна ми знайшли і поховали біля підніжжя Чорної Брами, так назвали помори цю скелю. Тіло Володимира Нагорного знайти не пощастило.

Всі бійці і командири частини щиро вам співчувають. Ми свято шануватимемо світлу пам'ять Володимира Нагорного.

Парторг капітан-лейтенант

І. Дудоров».

«На цьому, Андрію, закінчується історія життя і смерті твого старшого брата.

Я вірю, що, якби Володя був живий і йому знову довелося б вирішити своє майбутнє, він обрав би той самий, хоч і важкий, але славний шлях.

Твій брат був сильний і мужній.

Я не хочу, синку, впливати на твоє рішення. Вірю, що, обираючи свій життєвий шлях, ти керуватимешся благородною метою.

Щасливої дороги, Андрійку.

Твій тато.

Кашира. 1950 р.»

Зошит прочитано.

Деякий час Андрій прислухається до того, як настирливо й призивно б'є у борт корабля хвиля…

«Шлях обрано, – думає він. – Заповітний, нелегкий… Чи вистачить сили й завзяття?..»

ПОЗИВНІ «ГЕРМЕС»

«Ганса Весселя» одвели в порт, де Шліхт підписав акт, але в пункті чотирнадцятому зробив застереження:

«Я – капітан комерційного судна. Моя справа – вигідний фрахт і чесне виконання обов'язків перед фірмою. Репутація капітана далекого плавання Вальтера Шліхта бездоганна! Додатковий магніт у ноктаузі компаса і невідомий мені пасажир у трюмі судна – кільця одного ланцюга: в мене, як у всякої чесної людини, багато ворогів».

Треба було бачити цю «чесну людину», коли вона підписувала акт. Світлі витрішкуваті очі випромінювали бюргерську добропорядність.

Після того як оглянули рюкзак потерпілого і оформили все протоколом, «геолога» відвезли швидкохідним катером на аеродром. Літак одірвався від землі і ліг курсом на південний схід.

Благову було за паспортом сорок чотири роки, але виглядав він старшим. Нездоровий, землистий колір шкіри, сітка глибоких зморщок на обличчі свідчили про нелегке, сповнене злиднів життя.

Затриманого супроводив капітан Клебанов. Піднімаючи руку Благова, що звісилася з носилок, капітан побачив на долоні сліди рубців і старі, роками натруджені мозолі. Синювата пляма на лобі, схожа і на давню татуїровку, і на слід від порохового опіку, нагадала Клебанову щось знайоме…

«Такі цяточки бувають на обличчях шахтарів, – подумав він, – коли при травмі у ранку попадає вугільний пил. Мітка, так само як і татуїровка, лишається на все життя».

Перевіривши пульс Благова, лікар почав готувати шприц для ін'єкції.

Під крилом літака пропливала тундра.

– Як ви гадаєте, Артеме Пилиповичу, – запитав Клебанов лікаря, – невідкладна вже на аеродромі?

Набираючи в шприц камфору, лікар ствердно кивнув головою.

Катер з Благовим на борту ще тільки відплив од «комерсанта», а з Мурманська вже було послано телеграфом запитання в Петрозаводськ і Ленінград. Проминувши Гудим-губу, літак ліг курсом на південь, а в цей час у Ленінграді по вулиці Бєлінського до будинку № 5, в якому, за паспортними даними, проживав «геолог», під'їхав на мотоциклі оперативний працівник.

Розвернувшись над аеродромом, літак пішов на посадку. Через сорок хвилин, подзвонивши з кабінету головлікаря, Клебанов доповів полковникові Раздольному про виконання наказу.

– Як він себе почуває? – запитав полковник.

– Дуже погано, у літаку довелося двічі робити ін'єкцію камфори. Весь час непритомний.

– Зараз приїду! – сказав полковник.

Минуло не більше десяти хвилин, і полковникова машина, скрипнувши гальмами, зупинилась біля під'їзду госпіталю.

Високий, товстий чоловік легко вийшов з машини і в супроводі Клебанова піднявся на другий поверх, де містився кабінет головного лікаря, майора медичної служби Гаспаряна.

– Доповідайте, капітане, про свої міркування, – сказав полковник, як тільки Клебанов причинив двері.

– Товаришу полковник, – почав капітан, – я думаю, що так званий Благов перед тим, як перейти кордон, займався важкою фізичною працею. Можливо навіть, довгий час працював у шахті…

Увійшов головлікар, привітався з Раздольним за руку – вони були знайомі, – і кивнув головою Клебанову.

– Це вже другий випадок.

– У вашій практиці? – спитав Раздольний.

– Ні, в історії цивілізації. – Підкрутивши короткі темні вуса, Гаспарян повторив: – Другий випадок! Кілька років тому один заповзятливий ділок на Заході виставив свою кандидатуру у губернатори штату і, щоб здобути популярність серед виборців, три години простояв на голові серед міської площі.

– Вибрали? – поцікавився Раздольний.

– Ні, забалотували. Очевидно, злякались, що коли він стане губернатором, то і ділове життя штату поставить догори ногами. Випадок з цим Благовим, як бачите, не перший. Ділок був міцніший. Простоявши три години на голові, він повів своїх виборців пити пиво. Благову не до пива, і з допитом, Сергію Володимировичу, доведеться почекати до завтра.

– Мені потрібно хоч би хвилин п'ять…

– Жодної хвилини. Хворий…

– Хворий! – перебив його Раздольний.

– Так, Сергію Володимировичу, тяжко хворий. Організм підтоптаний, серце розширене на чотири пальці, застарілий очаг в легені, всі ознаки силікозу – професіональної шахтарської хвороби…

Полковник Раздольний кинув швидкий погляд на Клебанова.

– У нашій країні, – говорив далі Гаспарян, – це явище рідке, а на Заході силікоз – справжнє лихо.

– Ми дамо хворому путівку до санаторію за рахунок профспілки! – посміхнувся Раздольний.

– Ага! – пригадав головлікар. – Товаришу капітан, мабуть, це вас розшукує начальник караулу?

– Дозвольте йти? – запитав Клебанов і, діставши дозвіл полковника, вийшов з кабінету.

Гаспарян провів капітана до порога, щільно причинив двері і тільки тоді відповів на іронічну репліку Раздольного:

– У тебе, Сергію Володимировичу, дивна манера видавати себе за гіршого, ніж ти є насправді.

– Наприклад?

– Я знайомий з тобою не перший рік. Ти гуманна людина і добре знаєш, що хворий потребує…

– Ваграме Анастасовичу, ти розумієш, скільки людських життів можна зберегти, коли дізнатися про мету цієї засилки порушника? А якщо він не один? Якщо одночасно з ним, але іншим шляхом до нас уже закинуто або готуються закинути кілька отаких Благових? Кожна хвилина дорога. І я питаю вас, товаришу майор медичної служби, коли можна допитати затриманого порушника кордону?

– Завтра ви зможете розпочати допит, – відповів Гаспарян. – Вас це влаштовує?

– Дивне питання! – знизав плечима Раздольний і попрямував до дверей. – До зустрічі! – кинув він уже з порога і вийшов з кабінету.

Рано пранці другого дня надійшла відповідь з Петрозаводська і Ленінграда.

Черговий по відділу подзвонив полковникові Раздольному на квартиру. Через кілька хвилин після дзвінка полковник приїхав в управління і розпечатав пакет. З Карело-Фінської республіки повідомляли: «У місті Петрозаводську геологічного інституту нема. В Карельському філіалі Академії наук СРСР (вул. Урицького, 92) є відділ геології, але він не займається геологорозвідувальними експедиціями. Було опитано співробітників геологічного відділу Академії наук, але встановити особу геолога Благова Василя Васильовича не пощастило. Розшукуваний Благов ніколи у відділі не працював, і ніхто тут про нього не чув».

Повідомлення з Ленінграда було теж важливим: «Паспорт указаної серії і номера справді видано 5-м відділом міліції міста Ленінграда 4 лютого 1952 року громадянинові Благову Василю Васильовичу, росіянину, 1913 року народження.

Громадянин Благов В. В. проживав у місті Ленінграді, вул. Бєлінського, № 5, кв. 74.

16 січня минулого року о 23 г. 30 хв. громадянин Благов був підібраний на вул. Сінній і доставлений машиною швидкої допомоги в лікарню, де, так і не опритомнівши, помер від інфаркту серця. Ніяких документів при небіжчикові не знайдено. Що це був справді Благов, підтвердили його родичі.

Вдова Благова, Віра Андріївна, і дочка Благова, Тетяна, проживають за вказаною адресою.

Останні дванадцять років Благов В. В. працював старшим провізором гомеопатичної аптеки. Фотографія Благова при цьому додається».

Полковник розкрив паспорт затриманого на сторінці «Окремі помітки». Тут стояла кругла печатка з місця роботи: «Петрозаводський геологічний інститут». Подивившись на просвіт сторінки, Раздольний крізь лупу помітив сліди давньої печатки, змитої з професіональним умінням.

Така сама печатка була і на командировочному посвідченні. Фотографія справжнього Благова майстерно замінена фотознімком «геолога». Тиснення малих печаток у верхньому і нижньому куточках фотографії і мастиковий відтиск великої гербової печатки не викликали ніяких сумнівів.

Полковник записав про все це у блокноті і, взявши протокол огляду особистих речей затриманого, спустився нижче поверхом, у кімнату, де його чекав капітан Клебанов. Тут на великому столі лежали одяг, взуття «геолога» і все те, що було в рюкзаку.

– Що нового? – спитав Раздольний.

– У каблуці лівого чобота знайдено шифр, але найцікавіше – записка, написана, очевидно, похапцем, на полях клаптика західнонімецької газети. По заголовку, який частково уцілів, можна припустити, що це «Куксхафенер рундшау». Записка написана олівцем по-російськи.

«Готують для закидання… Кличка Лемо. Проходив таку саму, як і я, підготовку… Знову проклятий лічильник… Шраммюллер… Кенгсбері – „Хіросіма“».

– Ясно, що Благов проходив спеціальну підготовку десь біля Куксхафена.

– Підстава?

– Важко уявити, щоб виписували, газету з маленького провінціального містечка землі Нижня Саксонія. Куксхафен розташований в гирлі Ельби. Морський порт. За переписом п'ятдесятого року – сорок сім тисяч жителів.

– Так, розповідайте далі.

– Очевидно, вирішивши прийти з повинною, Благов на доказ своєї щирості хотів повідомити все, що знає про агентурну школу…

– Або?

– Не розумію, товаришу полковник.

– Або записка – страховий поліс на випадок провалу.

– Товаришу полковник, Благов працював у шахті, з долоней його рук ще не зійшли мозолі… Навряд чи його встигли б отак зіпсувати…

– Така поспішність робить вам честь, капітане, але знижує об'єктивність оцінки, – перебив його Раздольний. – До цього питання ми ще повернемося. В одязі і взутті затриманого більше нічого не знайдено?

– Ні, товаришу полковник.

Постукавши, в кабінет увійшов черговий.

– Товаришу полковник, дзвонили з госпіталю. Можна розпочати допит Благова.

– Добре. Подзвоніть у гараж.

– Дозвольте йти?

– Ідіть.

Черговий вийшов.

– Де наші записи? – спитав Раздольний.

Клебанов передав записи полковникові. Вчитуючись у короткі висновки про речові докази, полковник робив помітки у своєму блокноті. Від першої зустрічі з затриманим залежить багато чого, а часу, потрібного для підготовки до короткого допиту, нема. Обставини вимагають рішучих, оперативних дій.

Клебанов попросив дозволу і, трохи відчинивши кватирку, закурив. Сизі голуби, посідавши на вікні, галасливо туркотіли й метушилися. По-весняному теплий вітер ворушив занавіски на вікнах. За головним корпусом управління протягом цих кількох днів виріс новий, восьмий поверх житлового будинку. Ліворуч у ніжному серпанку височіли стріли баштових кранів. Забираючись все вище на передгір'я, місто будувалося, з року в рік ставало розкішнішим і красивішим, а тут… Клебанов мимоволі глянув на шпигунське «хазяйство», що лежало на столі, і день, здалося йому, втратив свою ясну, весняну свіжість.

Коли вони приїхали в госпіталь, черговий лікар ще у вестибюлі попередив полковника:

– Стан хворого тяжкий, головний лікар просив вас укластися в десять хвилин.

Полковник похмурнів і, не відповівши, попрямував до сестри-хазяйки. Білого халата на його зріст не було. Стягнутий на спині зав'язками, тісний халат заважав Раздольному і посилював роздратованість.

Раздольний ішов довгим коридором госпіталю й лаяв себе: роздратування було поганим порадником у допиті, який мав зараз відбутися.

Коли полковник у супроводі капітана ввійшов у палату, він уже був зовсім спокійний і певний, що протягом даних йому десяти хвилин одержить усі потрібні відомості.

Високо покладений на подушках, Благов напівсидів, його великі натруджені руки з короткими пальцями лежали поверх ковдри. Погляд бляклих, колись голубих очей мляво ковзнув по обличчю полковника.

– Покурити б… – прошепотів він.

З дозволу полковника Клебанов подав йому коробку «Казбека».

Благов узяв цигарку, розім'яв її в пальцях, що не гнулись, прикурив і, глибоко затягнувшись, заплющив очі.

– Я хочу, щоб ви добре зрозуміли своє становище, – сказав полковник. – Вас затримано на судні, яке належить до Гамбурзького порту. В списку команди і пасажирів судна ваше прізвище не значиться. Командировочний документ, виданий Петрозаводським геологічним інститутом, – фальшивий. Такого інституту в Петрозаводську нема. Що ж до паспорта, то він справжній, але для вас було б краще, якби і він був підроблений. Паспорт викрадено у Благова шістнадцятого січня минулого року при обставинах, що погіршують ваше становище. Ось фотографія справжнього Благова Василя Васильовича. – Полковник показав фотографію. – Попереджаю: будь-яка спроба ухилитись від правди й заплутати слідство значно погіршать ваше і так погане становище. Ви будете відповідати?