Текст книги "Чорна Брама"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Кожен крок Хоми завдавав Єльцову нестерпного болю.

Спочатку Лобазнову здавалося, що Єльцов важить зовсім небагато. Але не зробивши й сотні кроків, він зрозумів, що ноша над його сили. Сковзаючись на обледенілому камінні, він падав, підводився і уперто йшов уперед, думаючи: «Ось дійду до отого стовпа і відпочину хвилин п'ять». Але коли із снігової мли проступав силует наступного стовпа, Лобазнов знову прикидав: «Мабуть, ще пройду кроків сто, а тоді відпочину». Зробивши сотню кроків, він знову думав: «Тепер уже до наступного стовпа недалечко», і йшов уперед, не зупиняючись.

Коли, зовсім знесилений, хитаючись, наче п'яний, Лобазнов твердо вирішив перепочити і хоч на кілька хвилин прикрити обличчя від ударів колючого вітру, снігова завіса раптом упала, і яскраве сонце заграло на сивій хвилі. Спостережний пункт був уже зовсім близько, найтяжче залишилося позаду. Але тепер нова обставина прикувала увагу Лобазнова: приблизно милі за дві од берега і паралельно до нього йшов великий іноземний транспорт!

Забувши про втому, солдат швидко пройшов останні кілька метрів. Поклавши Єльцова на нари, Лобазнов ухопив бінокля. Він бачив праву частину корми і, мабуть, тільки другу половину назви: «… кке Уле».

Чукаєв уже визначив судно. Лобазнов зняв трубку телефону – зв'язок налагоджено!

КУРС СТО!

Повідомлення, прийняте із спостережного поста, начальник застави зашифрував і передав на корабель. Сторожовий корабель радіограму прийняв. Знявши кришку переговорника, Поливанов наказав:

– Курс сто! – і перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».

Корабель ішов на ост.

Короткочасна видимість знов, уже в котрий раз протягом ранку, змінилася сніговим зарядом. Колючий дрібний сніг з виттям і свистом вдирався на місток.

У районі мису Терасового вахтовий офіцер доповів:

– Товаришу капітан третього рангу, на екрані ціль номер один, ліворуч шістдесят! Дистанція сто двадцять кабельтових!

– Визначте курс і швидкість! – наказав командир і, схилившись над екраном локатора, побачив ціль.

«Звичайно, це „Хьєкке Уле“, але де ж тоді мотобот?» – подумав він і наказав:

– Оголосити бойову тривогу!

Особовий склад зайняв місця за бойовим розписом.

– Яка ваша думка? – після короткої напруженої паузи запитав командир Дев'ятова.

– Досвідчений і розумний супротивник. Зробить усе можливе, щоб не виявити себе. Пам'ятаєте повідомлення штабу: «На чотири кабельтових мористіше транспорта мотобот без флага»? Міркуючи логічно, йому безпечніше йти не з лівого борту транспорта, а з навітряної сторони, – мовив Дев'ятов.

– Що ви хочете цим сказати? – запалюючи люльку, спитав Поливанов.

– На екрані локатора мотобот не з'являється. Виходить, він рухається все так само мористіше транспорта і на короткій відстані од нього, щоб радіолокаційна станція не могла його виявити. На екрані локатора мотобот зливається з ціллю номер один.

– Але при такому норд-ості він рискує розбитися об транспорт, – зауважив Поливанов.

– Звичайно, це риск, – згодився Дев'ятов. – Але капітан мотобота міркує так: «Що більше риску, то більше грошей!» Крім того, моряки вони непогані.

– Товаришу капітан третього рангу, лейтенант Голіков прибув за вашим наказом! – хвацько доповів командир бойової частини.

Він був молодий, вродливий, стрункий, добре знав про це і відверто, ніби збоку, милувався сам собою.

– Товаришу лейтенант, я поставив перед вами завдання: при появі цілей, що прямують на ост, посилити спостереження і доповідати мені особисто! – знову запалюючи погаслу люльку, промовив Поливанов.

– Товаришу капітан третього рангу, я вже доповідав: ціль номер один по курсу ліворуч шістдесят. Другої цілі не виявлено…

– Це мені відомо, – перебив його Поливанов. – А що коли мотобот іде по борту транспорта паралельним курсом?

– Якщо мотобот іде поблизу транспорта на відстані не більше чотирьох-п'яти кабельтових, на екрані локатора мала ціль збіжиться з великою, – відповів Голіков.

– Посильте спостереження. Стежте за можливим роздвоєнням цілі! Доповідайте мені особисто! – наказав Поливанов.

– Ясно! Дозвольте іти?

– Ідіть!

Так само хвацько Голіков повернувся кругом і зійшов з містка.

Поливанов викликав Юколова. Механік зійшов на місток і доповів по формі.

У всій постаті, в зовнішності механіка було щось цивільне. Десятий рік служив Юколов на кораблі, його дисциплінованість могла бути прикладом для першого-ліпшого офіцера, і все-таки щось невловиме в його характері, в його манері триматися створювало таке відчуття. Можливо, до цього спричинялася його надзвичайна м'якість у поводженні з людьми, а може, усмішка, тепла й трохи іронічна.

– Товаришу Юколов, – почав командир, – ми маємо затримати мотобот, який вважається найшвидкохіднішим судном у Варангер-фіорді.

– Все, що можливо, буде зроблено, – відповів Юколов.

– Будьте готові до того, щоб зробити неможливе. Зрозуміло?

– Ясно.

Командир помітив, що в очах Юколова спалахнула цікавість.

– Дозвольте йти? – запитав механік.

– Ідіть.

Звичайно, механікові було далеко до флотського шику Голікова. Він повернувся і зійшов з містка, але відчувалось, що Юколова захопило технічне завдання, поставлене командиром.

А вітер, як і раніше, гнав велику хвилю і накреняв корабель на борт.

Минуло дві години з того часу, як корабель відчалив од мису Крутого. Командир і помічник були на містку.

– Погода погана, – зауважив Дев'ятов.

– При хорошій погоді шпигунів не висаджують.

На місток піднявся лейтенант Голіков і молодцювато доповів:

– Товаришу капітан третього рангу, на траверзі Пахта – Наволока ціль роздвоїлась: номер один прямує тим самим курсом на створи Кольської затоки, ціль номер два розвернулася на вест!

– До штурманської! – наказав командир, спускаючись з містка.

Голіков поспішив за ним. Схилившись над картою, командир передав на місток:

– Курс сто вісімдесят! Помічнику, дати максимально можливий хід!

Дев'ятов чудово зрозумів командира і, передавиш вахтовому курс, зняв кришку переговорника:

– Механіку, давайте всі ваші резерви!

Юколов закрутив пружинну вагу регулятора. Стрілка тахометра показувала граничну кількість обертів, потім, здригнувшись, поволі поповзла вправо… Сорок обертів понад норму!

Механік закрутив до кінця маховичок ручної відсічки – стрілка тахометра ще повільніше поповзла вправо, здригнулася і зупинилась – ще сорок обертів!

Прислухаючись до роботи двигунів, Поливанов відчував їхній швидкий напружений ритм. Корабель ішов упоперек хвилі, і за кормою пінився довгий слід.

– Механіку, оберти! Ще оберти! – крикнув у переговорну трубу Поливанов.

Юколов скоріш угадав, аніж розчув вимогу командира. Людський голос губився серед брязкоту й гуркоту. Залишалась остання, зовсім незначна можливість збільшити хід, і механік попрямував до насосів високого тиску. Мотористи вручну відтягали кожен сектор повороту плунжера. Шум двигунів досяг такої сили, що, здавалось, ще трохи – і барабанні перетинки не витримають. Механік підбіг до приладів і перевірив температуру масла, потім, глянувши на тахометр, побачив, що стрілка повільно поповзла вправо – ще двадцять обертів, він це знав – останні двадцять обертів.

– Як на локаторі? – запитав командир.

– Ідемо на зближення. Ціль ліворуч шістдесят! Дистанція сорок п'ять кабельтових! – доповів лейтенант Голіков.

– Штурман, місце зустрічі? – кинув Поливанов.

– При такому ході – десять кабельтових на південний захід від банки Окуневої, на траверзі мису Супротивного! – доповів Ізюмов.

– Механіку, набавте оберти! – крикнув у машинне Поливанов і крізь гуркіт дизелів ледве почув:

– Це вже межа!

Відчувши задушливий запах диму, Юколов від переговорника кинувся до топливного сепаратора.

При такому перевантаженні обидва дизелі потребували дедалі більше палива, яке не встигало надходити у видаткові баки, і довелося ввімкнути для підкачки сепаратор. Тепер, починаючи з лівого відсіку, де стояв сепаратор, усе машинне відділення швидко наповнювалось задушливим димом…

Корпус корабля тремтів од вібрації:

– По карті ліворуч шістдесят ціль номер три! Дистанція сто двадцять кабельтових! – доповів Голіков.

– Рибалка іде до Мурманська, – висловив припущення Дев'ятов.

– Можливо, – погодився Поливанов і наказав: – Повідомляйте просування цілі номер три! Де ціль номер два?

– Ціль номер два в районі острова Красний! – доповів лейтенант Голіков.

Минуло кілька секунд, і вахтовий сигнальник доповів:

– Бачу ціль ліворуч сорок. Дистанція тридцять кабельтових.

Командир глянув у бінокль.

Бортом до хвилі, здіймаючи обабіч форштевня два крутих пінявих вали, на великій швидкості йшов мотобот «Беноні». Вони впізнали його за прикметами, що повідомлялися в радіограмі штабу.

– Набрати сигнал «підніміть флаг!» – наказав Поливанов.

На фалі замайоріли два сигнальних флаги.

Минуло кілька напружених хвилин, рантом мотобот розвернувся на норд і показав корму.

– Ліво на борт! – наказав Поливанов.

– Єсть ліво на борт!

Завалюючись, корабель почав змінювати курс.

– На румбі шістдесят градусів! – доповів вахтовий. – Корабель і далі котиться вліво!

– Стримувати!

– Єсть стримувати!

– На румбі сорок п'ять! – доповів вахтовий.

– Так держати! – наказав командир, підняв кришку переговорника і, відчувши, що звідти несе гаром, крикнув: – Що там у вас, механіку?

Крізь гуркіт двигунів до нього ледве долинули слова:

– Нічого особливого, дизельне пальне потрапило до фрикційної муфти приводу…

– Скільки можете держати такий хід?

– Не більше десяти хвилин. Температура масла різко підвищується, – почув Поливанов.

За той час, поки корабель зробив розворот і ліг на новий курс, «Беноні» вирвався вперед. Відстань між ним і «Завірюхою» швидко збільшувалась.

У цей час свинцева завіса над ними ніби розчахнулася навпіл і, хоча грізний вал нового заряду був зовсім недалеко, по-весняному яскраво засяяло сонце.

– Підняти сигнал «спокій» і дати дві зелені! – наказав Поливанов.

Майже одночасно на фалі було піднято сигнал «застопорити машину», і дві зелені ракети, лишаючи за собою димний слід, зметнулися над морем. «Беноні» надав ходу.

– Розрахункові бойового поста автомати зарядити! Про готовність доповісти! – голос командира був спокійний, але Дев'ятов помітив приховане хвилювання.

– Автомат готовий відкрити вогонь! – доповів командир бойового поста.

– Зробити серію попереджувальних пострілів!

– Єсть попереджувальну серію…

– Товаришу капітан третього рангу! – перебив командира гармати лейтенант Голіков. – Ціль номер три по курсу другого номера. Дистанція двадцять кабельтових!

– Дріб!!! Гармату на нуль!!! – крикнув Поливанов і, схопивши бінокль, запитав: – Пізнаєте?

Дев'ятов подивився в бінокль:

– Наш давній знайомий – «Вайгач!»

ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ

Капітана сейнера «Вайгач» знають усі від мису Нордкап до Святого Носа. Старі згадують про нього не без заздрощів: «Вергун з фартом [16]16
  Фарт– удача, талан.


[Закрыть]з одного кухля брагу сьорбав!» Молоді тепер у фарт не вірять. «Удача з невдачею – рідні сестри! – кажуть. – А „Вайгач“ без улову в порту не швартується. Виходить, Михайло Григорович майстер своєї справи!»

А й справді майстер! Ловили раніше оселедця по Мурманському мілководдю, а цього разу пішов Вергун до банки Північної. Три доби промишляли – тари не вистачило. Розвернулися – і в порт. Погода свіжа, снігові заряди щораз дошкульніші, а команда пісень співає. Улов узяли добрячий! Оселедець крупний, понад двадцять п'ять сантиметрів!

Розвісили сушити дрифтерний порядок. Останню сітку ролем підтягли, перекинули через стрілу, навіть риби з неї не витрусили – нікуди.

Прохор Степанович вдоволено походжає по палубі; черевце випнув, рукавиці скинув, руки потирає і кожному хвалиться:

– Що то значить сітку ялівцем обкурити! От так я! От так Щелкунов!

Тимко виліз з машинного відділення, дивиться на помічника і посміюється свистіти йому Щелкунов заборонив: погана прикмета.

У рубці тихо. З циркулем у руці Вергун схилився над штурманським столиком. Перед ним – відкрита лоція, карта району, а в думках він далеко…

«Додому йдемо. В трюмі повно риби, – думає він. – Либонь, у порту вже кожен про це знає – радист роздзвонив по ефіру. Чого доброго, директор MPC зустріне сейнер з оркестром. До Щелкунова на пірс його „барильце“ прикотиться. Валя-реготуха прибіжить до Пліцина, навіть до Тимка продавщиця з Рибкоопу внадилась, прийде. Всіх зустрічатимуть рідні та близькі, тільки… тільки до мене ніхто не прийде. Звичайно, – Вергун глянув на своє відображення в ехолоті, – ні обличчям, ні зростом ти, Михайле, не вдався. Ще й досі ходить Глаша до старої домівки. Думав, що минуло, того вже нині немає, давно було та за водою пішло… А насправді виходить – міцно в'їлося воно в душу. Звичайно, ревнувати до минулого – торішнє листя ворушити».

Та як не намагався Вергун забути минуле, воно настирливо нагадувало про себе. Було це взимку, місяців три тому. Експедиційне судно науково-дослідного інституту повідомило про скупчення тріски на банці Копитова. Не встиг «Вайгач» вийти з бухти – радіограма: «Можливий шторм десять балів». Повернувся «Вайгач» у порт. Іде Вергун містками додому, бачить – спускається по східцях Глаша. Прибралася, ніби на Першотравень. Усміхається, як йому ніколи не всміхалася. Іде, на море дивиться – моря не бачить. Щось Вергуна ударило в серце, зупинився, переждав, поки Глафіра на місток спуститься, і пішов слідом за нею. Вона йде як завжди: голова гордо відкинута, ні на кого не дивиться. Піднялася сходами в селище, пройшла вулицею аж до паді, де стоїть кондаковська домівка, відімкнула замок, увійшла. Довго чекав він Глафіру. Чув, співала вона якоїсь сумної, протяжної, слів не розібрав. Потім вийшла, постілочку витрусила, біля порога поклала, дім замкнула, ключ під постілку засунула і пройшла мимо. Вергун зазирнув у вікно: чисто, прибрано, над ліжком висить собі кондаковська берданка, на столі скатертина… І соромно, що підглядав, а перебороти себе не міг.

«До всіх прийдуть дружини, а до мене… – думав він. – Та і яка вона мені дружина? Кондакова? Скільки раз кликав у селищну Раду – ходімо, Глашо, розпишемось. „Ні, – каже, – я по мертвому живий пам'ятник, а з тобою мені хороше, спокійно. Так і будемо жити“. Так і живемо», – зітхнув Вергун.

Судно крениться, вітер дужчає, хвиля крутішає, а Щелкунов усе бадьориться. Ноги в нього тонкі, хисткі, його то об надбудову, то об лебідку, то ще об щось швиргоне, а він нічого не помічає. Слинить хімічний олівець, на клапті газети виводить цифри, підраховує. Підбив Щелкунов підсумок і ще дужче запишався, поліз у ходову рубку:

– Чуєш, Михайле Григоровичу, в мене так виходить: тонн двісті, якщо не більше! Перевести на грошики, то не менше як півмільйона потягне! Оце фарт так фарт!

Тяжко завантажене судно сиділо вище ватерлінії, качка хоча й була кільова, але судно дуже хитало. В Щелкунова ноги від радості зовсім ослабли, його то на капітана кине, то на штурманський столик: так і дивись, щоб потилицею по ехолоту не торохнув.

Хоч Вергун і звик до рибного духу, але і його аж нудило: так тхнуло від Щелкунова оселедцями й спиртом. Михайло Григорович тільки одвертався, а кине на нього Щелкунова, капітан легенько відштовхне його од себе і обтрусить налиплу риб'ячу луску – помічник геть увесь нею поцяткований.

– А головне – сітка! – захлинався Щелкунов. – Ні, ти тільки поглянь, Михайле Григоровичу, до чого ж хитру штуковину вигадали – капрон! Я весь порядок передивився, так повіриш – хоча б десь ниточку спустив! І ціни не складеш такій сітці! Золото! Чистісіньке золото!

– Від тебе, Прохоре Степановичу, спиртом несе! – не витримав Вергун.

– Зуб проклятущий замучив… – і оком не моргнув Щелкунов. – Піду свіжу вату покладу, – додав він, спускаючись униз.

Але в каюту Щелкунов не поліз, а подався до лівого борту, де лежали сітки.

В цей час сніговий заряд кінчився і проглянуло сонечко.

Вергун підняв до очей бінокль і, оглянувши горизонт, помітив сторожовик.

Чи не той це сторожовий корабель, який врятував їх від скель Святого Рога? Зустрітися б! Шкода, що погода штормова, а то б підійшли ближче. «Може, не погребували б прикордонники та й взяли бочку „атлантичних“ свіжого засолу», – думав Вергун.

Опустивши вітрове скло в рубці, що рябіло від талого снігу, Вергун уважно стежив за кораблем, коли раптом побачив мотобот, що йшов на великій швидкості.

Вергун був справжнім моряком, він міг належно оцінити красиве судно і добрий хід. Мотобот мчав прямо на «Вайгача», високо задерши носа, ніби чайка, летів над гребенем хвилі.

– Ох і гарний же! – не стримався Вергун.

Перевівши бінокль на сторожовий корабель, він побачив флаги на фалі, прочитав їх і здивувався.

«Кому ж це „застопорити хід“? А що як мотоботові? Рангоути й обводи свідчать, що не наш!»

У цю мить він помітив: на кораблі почали скидати чохли з гармат…

Корабель і мотобот уже можна було бачити неозброєним оком. Команда сейнера скупчилась на носі. Молодий матрос видерся на місток і прямо через вікно рубки схвильовано гукнув капітанові:

– Михайле Григоровичу, що це таке? Адже ж тікає, падлюка!..

Рішення виникло якось одразу, так наче іншого й не могло бути. Ввімкнувши трансляцію, Вергун подав команду в мікрофон:

– Приготувати сіті до викидання!

Ще ніколи на «Вайгачі» не виконували команду з такою швидкістю. Всі кинулися до лівого борту і, прив'язуючи сітки одну до одної, почали нарощувати дрифтерний порядок.

Щелкунов не одразу збагнув, що відбувається на судні, коли ж, нарешті, зрозумів і спробував перешкодити команді, його легенько, але рішуче відштовхнули вбік. Наступивши на рибину, він упав, але одразу підскочив, вдерся до ходової рубки і, схопивши Вергуна за вилоги тужурки, закричав:

– Що ж ти робиш? Розбійнику! Та тебе ж за це в тюрму!

– Облиш, скнаро! – спокійно мовив Вергун.

– На весь порт єдина капронова сіть! Двадцять тисяч державних грошей! Тебе ж, чортяко, згноять у тюрмі! Схаменись, поки не пізно.

– Скат ти! – спересердя вилаявся Вергун. І, знявши кришку переговорної трубки, дав команду: – Самий повний!

В цю мить судно накренилося. Щелкунов, утративши рівновагу, оступився в люк, упав навзнак і вдарився головою об перегородку.

Мотобот був кабельтових за десять від сейнера, коли обрушився новий, надзвичайно сильний заряд. Усе заволокло сніговицею, і моряки сейнера втратили з поля зору мотобот. Але, готуючись до зустрічі, підсвідомим моряцьким чуттям Вергун угадував хід мотобота.

Минуло ще кілька секунд.

– Право руля! – подав він команду стерновому і крикнув у мікрофон: – Сіті за борт!

«Вайгач» аж ліг на хвилю – так круто розвернувся. Судно перетинало курс мотобота, лишаючи за кормою міцну капронову сітку.

Капітан «Беноні» був у ходовій рубці в ту мить, коли, здригаючись усім корпусом, судно втратило хід. На гвинти мотобота міцним плетивом намоталася капронова сітка «Вайгача». Генрі Лаусон, капітан «Беноні», був досвідченою людиною і добре усвідомлював, що гра програна.

Підібравши на борт залишки сіток, «Вайгач» пройшов за кілька кабельтових від «Завірюхи» і відсалютував тифоном. Команда сейнера скупчилась на борту, люди кричали, вимахували руками.

Сторожовий корабель передав на сейнер: «Дякуємо за допомогу!» – і, збавивши хід, пішов на зближення з мотоботом, що підняв у цей час норвезький флаг.

Відливаючи холодною водою Щелкунова, Тимко привів його до притомності, насилу відтяг у глиб рубки і посадив, притуливши до штурманського столика. Видно, нічого не розуміючи, помічник довго водив очима, потім хрипко прошепотів (він втратив голос):

– Пропала… сітка?..

– Половина ще лишилась, – заспокоїв його механік.

Схопившись за голову, Щелкунов застогнав, потім став рачки, чіпляючись руками, мало не стягнув зі столу штурманську карту, підвівся; важко переставляючи ноги, підійшов до Вергуна і сказав погрозливо:

– Відповідатимеш, Вергун, перед державою!

Капітан уже не сердився на Щелкунова. Що з цим скнарою зробиш? Він і не сподівався іншого.

– Бачиш, Прохоре Степановичу, яка справа, – добродушно промовив він. – Був у мене друг, Завалішин. Ми з ним на полювання ходили. Я йду по ведмежому сліду – то за одне, то за інше дерево ховаюсь, щоб звіра не сполохати, а Завалішин прямо посередині між двома стовбурами чимчикує. Я його запитую: «Чому, друже, так ходиш?» А він: «Я, – каже, – двадцять літ шофером на грузовику працював, так звик до машини, що навіть коли пішки йду, боюся кузовом зачепитись…»

– Не розумію твоєї побрехеньки! – кинув із злістю Щелкунов.

– А що ж тут не розуміти? – здивувався Вергун, але пояснив – Коли ти, так як Завалішин грузовик, відчуватимеш усю державу, тоді й побрехеньку зрозумієш. Державою мене лякаєш, а того, Щелкунов, і не зрозумієш, що держава – це я, і Тимко ось, і він, – Вергун показав на стернового. – Всі ми – це держава! А прикордонник державі нашій – вартовий!