Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

САМОБУТНІСТЬ

Росіяни стали жертвами власних чеснот. Я не знаю жодного іншого народу, у якого б деградація зайшла так далеко, як у росіян. Це вже не народ, а підодіяльник, у який можна засунути, запхати, влити, втелющити все що завгодно. Похмурий народ – запійний, блудливий, ледачий, байдужий, позбавлений загальної значущості й загальних уявлень про добро й зло. Інтелігентська гра в хороший нещасний «народ» і погану «владу» закінчилася поразкою самої інтелігенції. Не радянська влада нав’язала себе народу, а народ погодився прийняти й терпіти радянську владу.

Нас безліч разів попереджали про катастрофу, наводили докази. Ми тільки відмахувалися. Найрозумніших оголосили божевільними. Російська культура має дивну особливість: у неї коротка пам’ять. Знання не накопичуються. Вони зливаються, як помиї.

Російська думка – сліди на піску. Наговорять, накурять, згадають Тютчева, посміються, розкажуть анекдот, висварять владу, посперечаються, потанцюють, поцілуються, поб’ються й розійдуться по кістках, по могилах.

Прийде наступне покоління – і все знову «від яйця». Знов накурять, знову згадають Тютчева.

Думка Пушкіна, що в росіян є «байдужість до всякого обов’язку, справедливості й істини, це цинічне презирство до людської думки й гідності – презирство до всього, що не є необхідністю» (чернетка листа до Чаадаєва), досі звучить як уперше.

Ми нікуди не просунулися в наших міркуваннях, можливо, насамперед тому, що, як і раніше, впускаємо в себе цю отруту займенника «ми».

Ми убиваємо без ліку, але не тільки не каємося, але навіть не пам’ятаємо. Приклад з Катинню. Той-таки Пушкін як національний поет брав участь у брошурі «На взяття Варшави».

Зараз відбувається формування тієї дивної маси людей, що розселена на території Росії. Ці люди схожі в одному: вони не готові допомогти один одному. Але вони не готові допомогти й самим собі. Кажуть, росіяни щедрі. Але грузинська гостинність сильніша за російську. Кажуть, росіяни – безкорисливі. Але індуси ще більш безкорисливі. Росіян, швидше, поєднують погані якості: лінощі, заздрість, апатія, спустошеність.

Насрать. Не думати. Плисти у своєму човні.

СИГАРЕТИ

Звичайно, якщо на початку 90-х Сірий торгував сигаретами, то Сірий – король.

А ви що про це знаєте?

Хто платив міліції за побілку стін?

РАДІСТЬ УБИВСТВА

Росіянин роздирається між самознищенням і волею до насильства. Пам’ятаю, як у нас удома великий радянський сановник ставав на коліна перед нашою домпрацівницею. Це його настільки збуджувало, що Павло Павлович перетворювався на яскраво-червону тварину.

Важко собі уявити народ, який більше схильний до мордування себе й інших. Росіянин любить зіпсувати життя іншому, засадити його у в’язницю або хоча б висотати нерви. У росіянина глибоко в душі заховане бажання вбивати. Росіянин завжди любив публічні страти. Завжди переживав і за ката, й за повішеного. Він був переполовинений. Це і є російський національний театр, а МХАТ – це тільки Чехов.

Немає нічого ріднішого від блатного трафарету: убити, пограбувати, пропити й у шинку поплакатися про душу, про любов. Сірий поважав блатну музику.

ДРУЖБА НАРОДІВ

За радянських часів фарцовщики поважали американців і «бундес». Тепер минулося. Фактично «наші» нікого не поважають. Традиційно не поважають сусідів. Дружбу народів радянські комуністи насаджували демонстративно, силоміць і по-своєму мали рацію.

МОЛИТВА

– Боже, навіщо ти створив Сірого?

– Для сміху.

Коли Сірий прокидався, я засинав. Із заспаною пикою він прокидався, а я засинав. Коли я прокидався, він уже спав. Ніяк не виходило поговорити. Він був з дитинства одутлий.

СИБІР

Сірий пішов у тайгу на цілий день. Він відкривав пивні пляшки великим пальцем.

– Сірий, це ти розбив вікно?

– Ну.

Сірий жив із якоюсь жінкою. У неї був син від першого шлюбу, але Сірий давно втопив його в Обі, щоб малий не заважав.

– Сірий, поїхали в Москву? – сказала наречена із зубами.

– Запросто, – сказав Сірий.

СЕСТРА

У Сірого була сестра – перукарка з Омська. Коли вони напивалися, він до неї чіплявся, рвав одяг, шукаючи промежину. Її звали Олею. Вона реготала. Її промежина – теж. Сірий ходив по дворі й ховав гроші в коров’ячі коржі, щоб ніхто не здогадався. А тітка Варя, їхня мати, залазячи на ялицю, кричала Сірому:

– Гітлера на тебе немає! Сталіна на тебе немає!

– Щоб ти здохла, стара, – огризався Сірий.

– Щоб ти сам швидше здох! – кричала з ялиці мати.

– Ну, як тут зранку не пити? – риторично запитувала себе сестра, й знову реготала промежиною.

СУБОТНИК

Сірий відсидів за вбивство десять років, звільнився, поїхав у Москву на суботник. Сірий любив припікати повіям соски американськими сигаретами.

– Дівулі, – казав він повіям, – ви мені всю любов стоптали.

ЄСЕНІН

Із книжок Сірий найбільше поважав Єсеніна.

МАСОНИ

Масони доручили мені обдурити Сірого. Євреї наказали мені зробити з нього мацу. Американці запропонували мені розчленувати Сірого.

Я отримав багато завдань. Деякі з них добре оплачувалися.

Я став агентом світової змови проти Сірого.

ВОВКИ

Сірого не влаштовували ні праві, ні ліві, ні військові яструби, ні демократи. Йому подобалися бритоголові фашисти. От гарні хлопці. Забіякуваті, погромники, більшовики. З ними не нудно.

Я хвилювався за свою країну. Мені не хотілося, щоб вона перетворилася на криваве місиво. Мені треба було вбити Сірого. Убити Сірого – каструвати Росію. Мені подобалася ідея кастрованої батьківщини.

ПОВАГА

Сірий викрадав автомобілі. Траплялося, проламував голови власникам автомобілів.

– Це ж так приємно – знущатися!

Люди боялися й поважали його.

ТИША

Сірий притих.

ЯК ШВИДКО ВРЯТУВАТИ РОСІЮ?

Раніше, коли в Росії позіхали, то хрестили роти, щоб чорт не влетів усередину. Щоб швидко врятувати Росію, потрібно заново хрестити рот. Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Сірий любив позіхати. Він позіхнув.

АРМІЯ

У дитинстві Сірий служив в армії й дослужився до того, що його покарали. В’язниця краща за армію, але армія краща за в’язницю.

БАЙДУЖІСТЬ

Сірий дуже стомився. Втомлені люди – байдужий народ.

ЦЕРКВА

Сірий зайшов до церкви й у душі почухався. Сірий перднув у церкві. Церква залишилася. Я теж залишився.

ЛАЗНЯ

Сірий не любить митися. Він миється з великими труднощами. Із сосків стікає гній-бурштин-смола.

– Скільки шматків на рило? – бичаться «синці».

– Уйобисто.

– Ну, тоді загорни.

У паху в Сірого затор: училки-педрилки й школярки-мандовошки.

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

До Сірого прийшов Олександр Іванович.

– Сірий, підйом!

Сірий підвівся, постояв.

ДОРОГИ

Сірий знав, що дорога – це мука.

СІЛЬСЬКЕ ЖИТТЯ

– Сашко, – сказав Сірий, – світає.

– Темніє, – відповів мужик.

КРАЩЕ НЕ БУДЕ

Сірий був дуже підозріливим по життю. Він правильно робив – був підозріливим.

ХЛІБ

Ці, які прийшли, вони навіщо прийшли? Сірий обняв батьківщину. Але око було тухле. Сірий, не поспішаючи, їв хліб. Йому навіщо квапитися? Добре було б ще кого-небудь збентежити.

МЕНТИ

Менти поховалися в яру. Вони роздяглися й розбіглися.

Над яром довго стояв запах службового поту.

УЛЮБЛЕНИЙ ПИСЬМЕННИК

Російське ставлення до слова перемелене через історичну м’ясорубку. З такого фаршу можна зліпити будь-яку котлету. Якому слову ще вірять у Росії? Ніякому. З іншого боку, майже всякому. «Я вірю, що я не вірю, що я не вірю…»? – і так нескінченно, але в якийсь випадковий момент цей ланцюг обривається, і тоді, як із ромашкою: коли «вірю», коли «не вірю».

Я не вірю жодному російському слову: ні офіційному, ні друкованому, ні опозиційному, ні незалежному, ні побутовому – кожне слово містить у собі підступ, погрозу, насильство, небезпеку для життя. Я навчений, природно, гірким досвідом, але я мимоволі піддаюся слову, бо, як у всякого росіянина, у мене туга за надією.

У такій незручній ситуації, зі збудженими нервовими закінченнями я винаходжу для себе суб’єктивно авторитетне слово, яке згодом стає авторитарним.

Я шукаю і катую його методом винятку з винятку: проганяю через мідні труби, виварюю в окропі, перевіряю на заборонність і дозволеність, звіряю із друзями, перекреслюю і воскрешаю. Або, забувши про все, просто закохуюся в слово і вірю йому «на слово».

У кожного росіянина є свій «улюблений письменник». Росіянин спить із ним, як діти з ведмедиком. «Улюблений письменник» – це і є те нерозлучне, обсмоктане слово, що в Росії, на перший погляд, найміцніше за все. Ми за «улюбленого письменника» горлянку перегриземо. Ми нагороджуємо його надбіографією, обдаровуємо надрепутацією. Звичайно, найкраще бути гнаним, незрозумілим. Гумільов здав поетичний іспит на вічність тільки одним фактом свого розстрілу. Але до основного інтелігентського іконостасного набору МЦАП[2]2
  МЦАП – Мандельштам, Цвєтаєва, Ахматова, Пастернак


[Закрыть] він усе одно не ввійшов.

МЦАП певний час був сильніший за крилаті ракети. МЦАП приймали на колінах як просфіру. Це була велика пухнаста кішка – МЦАП-дряп. Трошки, як видно тепер, сіамська й істерична. МЦАП-цінності стали колись фортом-ліберті й для мене, за чим не шкодую. Із МЦАПом міг конкурувати лише Набоков завдяки ідеальному естетичному нонконформізмові й абсолютно непрохідній, за старими міжнародними, а також радянськими мірками, «Лоліті».

Набоков був у нас обожнюваний підпільно, у катакомбах. Пізніше я й сам узяв участь в «набоковізації» всієї країни, упорядкувавши його чотиритомник, який вийшов накладом 1700000 примірників. Нас тягне, як на падло, на «культ особи». Слово Набокова стало сакральним, незважаючи на опір очевидності. Якщо любити – то «без звивин», інакше не російське це діло.

«Улюблений письменник» не буває голим королем.

* Можливо, це й становить сильну сторону росіян, але тотальна любов через одне-два покоління мимоволі вибухає, і вже більше не улюблений письменник стає зовсім голим і зовсім незаслужено, як спершу Максим Горький, а потім і пафосний МЦАП, з якого тепер охоче глумиться всякий просунутий автор. У нашій культурі немає тієї кімнатної температури, за якої не тріскаються фарби, а тільки «ахи» захоплення й вибухи на порожньому загалом місці.

ДІМ СІРОГО

Сірий не любить хаосу – але хаос любить Сірого в усі дірки. У домі в Сірого немає правильного вигляду речей. Вони в нього наповзають: річ на річ. По-звірячому синіх кольорів стіни. Килим наповзає на стіну, стіна – на диван, ніж – на скатертину, собака – на будку, грядка – на цибулю, огірки – в ароматних пухирцях. Лампа висить криво, ікони догори ногами, земне тяжіння – не указ, ватерпас скасовано, табуретки нерівні, хвіртка похитнулася, огорожа впала, зуби чорні, вимикач одірвався, літери гнуті, проводка іскрить, у виделки немає ложки. Клямки клацають. Підвіконня потріскалося. Плитка поколота. Пищать школярки-мандавошки.

– Цитьте, юні сучки!

Усе нашвидкуруч. Дім нетерпіння. Побудувати все нерівно – великий клопіт. Сірий упорався, блядь, але виморився, він тепер відпочиває.

СІРИЙ – БАГАТИЙ

Сірий вирішив бути багатим. Украв гроші, побудував собі Гастроном. У Гастрономі продавалися різні продукти. Він докупив Галантерею. Його посадили у в’язницю. Сірий докупив і в’язницю.

ПАРАЛІЧ ВОЛІ

Можна обійтися без багатьох речей. Можна обійтися без усього. Без цигарок можна теж обійтися.

Чи хотів він? Він чогось хотів. Та чи хотів того, чого він хотів?

ПОКАЛІЧЕННЯ

Сірий зайшов у гараж. У гаражі висіли старі шини. Пахло аміаком. Автомобіля ніде не було видно. Сірий узяв з полиці іржаві гострозубці. Відкусив гострозубцями мізинець лівої руки.

– Боляче! – Сірий стиснув зуби.

Потім – підмізинний палець. Потім – всі решту. Він одрізав собі руку, потім дві ноги. Коли Сірий подався вступати до Московського університету, у приймальній комісії йому сказали, що в людей без трьох кінцівок документи не приймають.

БОГОНОСЕЦЬ

Біля ставка Сірий зустрівся з богоносцем. Богоносець – це така тварина, схожа на свиню.

СІРИЙ НА ПІВНОЧІ

Сірий завжди на півночі.

СІРИЙ У МИЛІ

Зовнішність Сірого дорівнює нулю.

– Хіба це життя? – сказав Сірий. – Я їм гидоту, п’ю гидоту. Усе, що можна було знищити, ми знищили. Ми знищили родину, Бога, традиції. Не можна сказати, що нам було багато що знищувати. Російський Бог гойдався, як зуб, і більшовики його вирвали.

КЛЕЙ

У домі Сірого ніколи не було клею. Наречена із зубами, длубаючись у носі, вішала труси на батарею. Закочувала їх спеціальним способом. Щоб швидше сохли. Комашками стріляла в Сірого. Заради сміху.

– Смішна ти, – оборонявся Сірий.

СОБАКИ Й КІШКИ

Сірий прилетів до собак і став молодим. Він заспівав і співав довго, так довго, що задрімав.

РОСІЙСЬКА ФОРМУЛА-1

– Ще «Шаблі»? – запитав Сашко, коли ожила й закрутилася картинка клубного життя. – Хочете устриць?

– Хочу.

– Мені однаково огидні обоє: і Грегорі, і Сірий, – сказав Сашко. – Нам, молодим, потрібна чітка країна. Відважуйтесь.

– Не хочу, – сказав я.

– Убийте гада!

– Самі вбийте.

– Ви вірите у формулу Росії?

– Тютчевську?

– Ні. Що б ви зробили з людиною, яка вивела російську формулу-1?

– Це неможливо.

– А якщо можливо?

– Жити в розгаданій Росії? – Я похитав головою.

– То ви любитель гострих відчуттів! – закричав Сашко, підливаючи в келихи «Шаблі».

– Ні, але прісне життя, таке, як скрізь, – не моє.

– Висновок?

– З одного боку, убив би, – посміхнувся я. – З іншого…

– Інший бік мене не хвилює, – завважив Сашко.

– Ваші устриці, референте, дуже смачні, – продовжив я клубне життя.

ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО

Ми прокинулися до світанку, коли на небі в незайманому вигляді зберігалася зоряна чистота. Випили банку парного молока, попоїли смачної часникової ковбаси й – до лісу. Хмари терлися одна об одну передранковими ніжними боками. Як зачаровані чаплі, літала велика мошкара. Чорні ялинки пахли рослинним щастям. Простий мужик з дивовижними очима зустрівся нам по дорозі. У руках він тримав маленьку стерлядь із розумним личком.

– Де впіймав?

– На Лебединому озері.

Навантажені грибами й букетами, ми із Сірим переморгнулися, побігли і – заблукали. Аговкали до хрипоти. На щастя, Нюрка йшла топитися, одержавши двійку з малювання. Ми з повагою поставилися до рішення заплаканої п’ятикласниці.

– Дядечки! – з надією запитала Нюрка. – Ви вмієте нявкати?

– Ні, – розвели ми руками.

Сірий розсунув кетяги горобини: це було найвужче і найкрасивіше озеро у світі. Нюрка швидко роздяглася і в самому драному ліфчику кинулась у воду. У костюмах Адама, без аквалангів, ми із Сірим полізли рятувати її душу.

Я НЕ ДУМАЮ

Звідки береться безмежна зарозумілість? Немає, мабуть, жодної російської людини, яка б не вважала Росію першою країною.

ТАК НЕ МОЖНА

«Це неможливо» – формула Європи. Від французів: «Се n’est pas possible» до поляків: «То nemozliwe». У них там лицарство самообмеження. І навіть українець потягнувся за лицарством:

– Я теж лицар. І наш Гоголь – лицар. Він помстився за вашу окупацію страшною помстою і мертвими душами.

Новина. Українець став біля краю Європи, а не з нашого краю.

У росіян «це неможливо» має інший зміст. «Неможливо» означає «не виходить зробити те, що хочеться». Для Заходу «неможливо» означає перехід межі самоідентифікації. Самознищення. Для Сірого все можливо.

Розпад зовнішніх заборон відбувся дуже швидко і непомітно. Щодо швидкості рятування від табу, то тут Росія за останні десять років пройшла дистанцію в кілька сторіч. Були непомітно скасовані не тільки радянські, але традиційно російські заборони.

«Бандит» – ласкаве ім’я.

Захід опинився в оборонній позиції. Сила Заходу – у нестандартних рішеннях. Росіянин по суті дотримується ломового розвитку. Я щось не пригадаю, щоб росіянин останнім часом придумав щось корисне для людей. Наприклад, зручнішу форму друшляка або новий тип велосипеда. У нього не придумується.

Європа акробатично гнучка.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

Настав час підбити попередні підсумки. Цикл існування інтелігенції закінчився. Вона виконала свої завдання настільки блискуче, що самоліквідувалася через непотрібність.

Колись «Віхи» її осмикнули. Тільки один раз її по-справжньому й осмикнули. Вийшло кілька видань цього обсмикування. Ніщо не змінилося. Хіба що трохи ренегатів відпало.

Інтелігенція залишилася вірною собі. Метою її діяльності була турбота про щастя народу. Тепер, коли вже зрозуміло, що це щастя ніколи не настане, діяльність інтелігенції можна визнати шляхетною, але недалекоглядною.

Російська духовність іде в небеса. До архіву здаються рулони світлих помислів. Згортаються в трубу мільйони віршів, прогресивних рецензій, статей із напрямом. Розірвалося серце поезії, відмовляється працювати печінка прози. Зупинилися мільйони годин кухонних бесід. Над усім безстроковий промінь надії. Пронизливі прожектори віри. Кахляні стіни дружби. Трупи великих письменників. Спіть спокійно. Глибоке замороження. Некрасов. Бєлінський. Добролюбов. Найчистіші.

 
Какой светильникразума угас!
Какое сердце биться перестало!
 

Самі світильники. Лампочки перегорілі. Прозекторська. Ще довго вивчатимуть нутрощі наставників. Длубатимуться в пристрої. Російська культура – п’ятизірковий морг. Не соромно показати. Влаштувати екскурсію. Є чим пишатися. Вічна пам’ять!

ТОВАРНИЙ ПОТЯГ

– Є країни, – замислився Сірий, – де люди балдіють від сильних рослин. Містика Росії – в іншому.

– Містика? – засумнівався я.

– Ти заходиш до міліції, тебе зустрічають із квітами. Приїхав забрати дружину з пологового будинку з дитиною – тебе зустрічають з гумовими палицями. Бандит дарує тобі шоколадку, а першокласник відрізує тобі тупим ножем яйця.

– Навіщо? – запитав я.

– Не став у Росії це запитання, – сказав Сірий. – Якщо ти коли-небудь отримаєш на нього відповідь, цієї країни не стане.

– Пароль: некволість? – запитав я.

Сірий скривився.

– Росіянин – нескінченне явище. Він, як товарний потяг, якого чекаєш на переїзді, поки він увесь не пройде.

ПОХОРОН

Ховали Сірого троє. Дядько Миша, ще хтось і я.

– У труну кладуть не тебе, а твою смерть, – сказав мені якось на дозвіллі Сірий.

ІЗ СІРИМ УСЕ ГАРАЗД

РОСІЯ, ЯКА ВЕРЕЩИТЬ

Навесні, коли сніг у Москві перетворюється на соковитий бруд і блідолиця молодь у модних ганчірках виходить на вулицю побешкетувати в сутінках, я знову чую дивний російський звук, досі ніким ще не описаний. Він виникає пронизливою нотою у весняному повітрі такий захмарно високий, що йому не знайти аналогу у звуковій культурі.

Коли російських дівок лоскочеш, обливаєш крижаною водою, підглядаєш за ними, доганяєш, зриваєш із них ковдру або просто лякаєш по-доброму, коли вони хочуть тобі сподобатися, – вони верещать, як верещали і в давнину, тремтячи всім своїм єством, здригаючись у конвульсіях, верещать у нестямі з відлетілою у канаву притомністю. Верещати не навчишся, це з народження, вереск не опанувати, він – від неволодіння собою. Верески вириваються зовсім мимоволі, з нечуваною силою, яку можна порівняти хіба що з фонтаном кита. Вони вражають мене своєю екстремістською архаїкою. Вереск – хтонічне утворення.

Маленькі дівчатка верещать, бачачи дохлу мишу. З маленькими дівчатками все зрозуміло – їхній вереск одномірний. Але що далі, то більше двозначності в прискореному серцебитті. Дівчата вереском озиваються на любовне застосування сили. Заміжні жінки не верещать – їм уже однаково.

Дівочі верески народжуються від переляку, який переходить у насолоду, і від насолоди, яка переходить у переляк, – споконвічна амбівалентність російського бажання. Вересками закликають, вересками відлякують. Це бурхливе пояснення радше не в почуттях – в інстинктах. Вереск – докультурна модель «оборонки», первісний перерозподіл пристрастей. Верески – холодна зброя російських дівок. Вони паралізують агресора, як укус африканської ящірки. Верески – роздрукована пристрасть російських дівок. Коли дівчина верещить, на ній немає лиця, все лице переходить у вереск і стає вереском. Верески прокочуються по країні, як ланцюгова реакція, гормональний вибух, сув’язь російської історії, естафета дівочих поколінь, переклик сторіч. У Росії верески сильніші за рок-н-рол.

Тонкий лід російської побутової культури. По ньому краще не ходити, і ступати на нього не треба; ним краще милуватися, читаючи книжки на березі. Вереск пробиває ізолятори виховання, пристойного тону, шляхетних манер, уроків музики, танців, тенісу, іноземних мов. Навіть у найкращих родинах верески виганяють, але не виживають. Університетські дівчата, філологині й журналістки, у надрах своїх гуманітарних душ зберігають вірність вереску. Верески – це принципова неможливість контролю над собою як поверхово окультуреною тілесною масою, торжество психоделічної розбещеності над збанкрутілою освітою.

Вереск – тільки видима частина айсберга, симптом загального стану душі, охопленої вічною панікою. По суті, це тваринна ознака соціальної незахищеності, очікування переслідування, готовність до граничного опору й одночасно цілковита безпорадність. Під водою залишаються морські чудовиська й ворушіння водоростей. Вереск – волевиявлення нічного кошмару, який вихлюпнувся наяву, небезпека, що накочується хвилями. Вереск – визнання вичерпаності словникового запасу, нормативного й навіть зовсім не нормативного.

Коли думаєш про Росію, чуються верески. От чого немає за кордоном, то це вересків. Тиша. Давно відверещали французькі дівки. Не чути більше на Британських островах вереску англійських дівок. Ось уже й італійки перестали верещати. Навіть у найвіддаленіших сицилійських селах італійські дівки перейшли на крики і дикий регіт. Те ж саме можна сказати й про польських дівок. Але це – Європа. Там дисципліна. Там самообмеження. Але якщо поїхати в африканське, мексиканське або непальське село – там теж кепсько з вересками. Не верещать. Як же так? Начебто повинні ж верещати, а не верещать. Я ходив, спеціально прислухався – не верещать. Бідно живуть в африканській глухомані, палять примус, – а дівки не верещать. Чи, може, колоніалізм по їхніх вересках танком пройшовся?

Так ось у чому наша планетарна самобутність – у вереску. Російські дівки верещать, як недорізані. Але їх і справді ріжуть. Вони верещать, коли їх ріжуть. їх мучать, пухкеньких, бліденьких, з косою, бровастих, щокатих і панкоподібних, їх ріжуть, ріжуть, припікають залізом, їх ріжуть, їм заливають розпечене олово в дірки, ртуть заливають, їх шмагають, маленьких дівок, школярок-відмінниць, двієчниць ріжуть, комсомолок ріжуть, вона підмахує – її ще більше ріжуть, до кісток ріжуть, ноги ріжуть, вона не дала – її знов ріжуть, живіт ріжуть, груди зрізують, сухожилля й горло перерізують, щоки ріжуть, високих дівок ріжуть, ставних дівок, космонавток ріжуть, кухонними ножами, естафету дівочих поколінь ріжуть, кинджалами ріжуть, бритвами, фінками, сибірських дівок ріжуть, політичних дівок ріжуть, кулеметниць і піаністок ріжуть, сивих дівок ріжуть, юних грішниць ріжуть, владивостоцьких дівок ріжуть, з маленькими і великими цицьками ріжуть, роззутих ріжуть, хто ноги погано голить – тих ріжуть, і хто не голить – також ріжуть, хто зуби не чистить – ріжуть, і хто добре ноги голить – тих особливо сильно ріжуть, у ямах ріжуть, на скотарнях, у крематорії ріжуть, у шваґра на іменинах ріжуть, а шваґер стоїть, руками розводить, а дівок ріжуть, верещить наречена із зубами, верещить і б’ється, а її, суку, ріжуть, сестер, племінниць, своячок ріжуть, дворянської крові дівок ріжуть, русявих дівок і розумних дівок, у трусиках і без трусиків, у хусточках у зелений горошок – ріжуть, у шортиках і в норках багатих дівок ріжуть, усіх ріжуть і ріжуть, Ярославну в Путивлі ріжуть, наречену Пушкіна ріжуть, дочок інтелігенції ріжуть, мою наречену із зубами ріжуть, вони верещать, на холоді верещать, на свіжому повітрі російського села, на молодик верещать, на страшні кущі верещать, на гарних пацанів верещать, через багаття стрибають і верещать, наввипередки біжать і верещать, на голих мужиків з вилами верещать, а їх усе більше ріжуть, їх зовсім уже ріжуть. Навіщо дівок ріжуть? Кому, питається, яке діло, що їх ріжуть? Раз вони верещать – їх ріжуть, а також, виходить, навпаки. Верески – домінанта сільських істеричних пристрастей, але Москва недарма «велике село», і її позачасова суть проступає в дівочих вересках на тлі «Макдональдсів» та електронних табло. У Пітері, Смоленську, біля казахського кордону – по всій країні верещать різані дівки.

Скільки ще залишилося верещати російським дівкам? Незрозуміла глибина їхніх тваринних вересків. Замовкнуть верески – висохне російська душа. Закриється остання сторінка моєї енциклопедії. У біблійній культурі спочатку було Слово, в Росії – вереск.

ДИТИНСТВО, ОТРОЦТВО, ЮНІСТЬ

Мама купала Сірого. Сірий купав ляльку. Лялька була Петром Першим, чоловіком, високим на зріст.

– Мамо, – запитав Сірий, – що таке бути росіянином?

– Захід є Захід, Схід є Схід, – весело, по-молодому заговорила мама, витираючи піт із чола, – і разом їм не зійтися.

– Не зійтися! – і собі зрадів Сірий.

– Зійтися! Зійтися! – рішуче заперечила мама. – Кіплінг помилився. Схід і Захід зійшлися в Росії.

– Навіщо? – насупився Сірий.

– Що «навіщо»? – не зрозуміла мама.

– На хріна вони зійшлися в Росії? – Фарба вдарила Сірому в обличчя.

– Ти що? Ти що? – здивувалася мама. – Росія є великий і цілісний Сходо-Захід за Божим задумом і невдалий спотикач, Заходо-Схід фактично, за емпіричним наповненням.

– А раптом це стереотип? – злякався Сірий.

– Не треба боятися, – м’яко заперечила мама. – Ми живемо у світі домінуючого стереотипу.

– Від опису національного характеру до фашизму – один крок, – сумно сказав Сірий.

– Знаю.

Вони помовчали.

– Ну, вставай! – скомандувала мама. – Давай мити спину й живіт.

Сірий підвівся, тримаючи Петра Першого за руку.

– Як ти виріс! – зніяковіла мама, оглянувши тіло сина. – Ти виріс і змужнів.

– Кращий за нас тільки Бог, – зі смішком завважив Сірий.

– Російський народ – богоносець, – сказала мама. – Що це означає?

– Немає такої надмірності, на яку були б нездатні російські чоловіки й жінки, коли вони беруться утверджувати свою вільну особистість, – сказав Сірий. – Мене не примусиш пристібнути ремінь у машині. Пристібатися входить у моє уявлення про боягузтво.

– Чому німці називають нас російськими свиньми? – запитала мама. – Але ж ми справді свині. Неохайні, невдячні свині, синку! У росіян брудна душа?

– Навпаки: світ занадто брудний для росіянина.

– Хтось, не пам’ятаю, хто, сказав, що росіянин нахиляється до супу, а не підносить ложку до рота. Він підлещується до супу. Він плазує перед супом.

– Росіянин схильний до запозичень, – сказав Сірий. – Він – сама сприйнятливість.

– Російська істина виведена за межі російської людини. Вона не в ній, а десь там. – Мама звела очі до стелі.

– Бог створив росіянина для повчального прикладу. Росіяни в метро мають такий вигляд, начебто вистрибнули із себе.

– «Нічого» – насправді головне російське слово. Це поступка вічній поразці.

– А раптом і це стереотип? – знову злякався Сірий.

– Росіянами не стають, синку, – сказала мама. – Росіянами народжуються.

– Як це? Як це? – дивувався Сірий.

– Запитай у свого батька, – сухо сказала мама, намилюючи голову Сірого.

– Він не відповість, – переконано сказав Сірий. – Він лежить п’яний у канаві. На городі. Під тином.

– Він помре під тином, та поки що він виїхав у відрядження.

– Наш тато – розвідник?

– Наш тато – Генштаб.

– Я пишаюся своїм татом, – сказав Сірий.

– Він протверезіє і відповість, – машинально сказала мама. – Чому ти не миєш вуха? У нас, росіян, вуха виробляють велику кількість сірки. Російські вуха треба мити щодня. Ми – велика країна.

– Він не протверезіє, – насупився Сірий.

– Хай живе, синку мій, Росія! – сказала мама. – Немає на світі кращої країни.

– Правильно, – глибоко зітхнув син.

– От кажуть, – підхопила мама, – що в нас дороги погані. А справа ж не в дорогах, а в кліматі. Жодне шляхове покриття не витримує, – додала вона з гордістю.

– Та й узагалі, – сказав Сірий, піднімаючи голову, – у російській людині важлива не форма, важливий зміст.

– Російська людина складається вся зі змісту, – заперечила мама. – У неї форма відсутня.

– А як же тіло?

– Видимість. У російської людини немає тіла.

– Стривай, – Сірий наморщив чоло. – Що ти зараз конкретно миєш?

– Я мию твій життєвий зміст, – незворушно сказала мама.

– Зрозумів! – зрадів Сірий. – Тепер я зрозумів, чому всі російські тітки такі товсті.

– Вони повні життєвого змісту, – сказала мама. – Їм цей зміст ніяк не вгамувати.

– Знаєш, яка в мене мрія? – примружився син. – Я, коли стану великим, займуся докладним описом російської людини. Ми нарешті повинні зайнятися своїм самовизначенням.

– Думка сама по собі непогана, – погодилася мама. – Але біда в тому, що російська людина невимовна, вона не піддається опису, – мама розвела руками. – У цьому її відмінність від інших національностей.

– Я тільки боюся, – пристрасно вів далі Сірий, не слухаючи маму, – щоб із цього не вийшло торжество стереотипу.

– Лише дурні вважають стереотипи лайкою.

– Правильно, – зрадів син. – Я горю бажанням послужити російським людям у новому тисячолітті. Я хочу вивести формулу російської душі.

– Для цього треба багато їздити по країні, – сказала мама. – Треба об’їхати Росію уздовж і впоперек.

– Я об’їду! – закричав Сірий. – І тебе візьму із собою.

– Як добре! Тільки я не поїду! Я вже стара, мені пора на спочинок.

– Спокій нам тільки сниться, – відбувся жартом Сірий.

– Ану давай мити наші дорогі кінцівки! – наказала мама.

Сірий підняв ногу, тримаючи Петра Першого за руку.

– От чого росіяни не знають, – сказала мама, косуючи на Петра Першого, – то це власної історії. От коли він народився? Коли вмер?

– Коли народився, не знаю, а помер 1725 року.

– І чим він був знаменитий?

– Ой, матусю! – сказав Сірий. – Ну й запитання ти мені поставила! У нас ще історія не почалася.

– А по-моєму, вже скінчилася, – недобре посміхнулася мати.

– Не скажи! – стрепенувся син. – Росіяни ще всім покажуть.

– Так, нас бояться, бо є за що! – сказала мати. – І нехай бояться! Ми їм усім покажемо. А це що в тебе?

– Вавка. З гірки впав.

БУМ

Не встиг я вбити Сірого, як усі хати стали цегляними. Деякі з них перетворилися на хмарочоси. Імпотенти стали коханцями. У найстисліший термін побудували Дніпрогес. Спалахнули мільйони лампочок Ілліча, навіть у тих місцях, де на них не сподівалися. Північні ріки самі по собі повернули назад. Кілери пішли в ченці; клерки – у медсестри. Охорона здоров’я сягнула висот. Росіяни кинулися в банки відкривати особисті рахунки. У них накопичилося стільки грошей, що вони стали допомагати продуктами та ширвжитком Індії, Індонезії, Анголі, Перу. Визвольні рухи затопили світ. Африка пішла російським шляхом. Спорудили мордовські табори для шпигунів та іноземців. Почалися показові процеси. Після довгої кривавої війни перемогли Гітлера. Захопили Східну Європу. Освіта вдалася. Землю нарешті віддали народові. На птахофермі «Маяк» виростили експериментального вічного гусака, який після того, як його з’їдять, воскресає з обгризених кісток, загорнених у скатертину, по команді: