Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

BODY LANGUAGE

– Ходімо дивитися трупики, – запропонував Сірий.

– Страшилка, – мерзлякувато пересмикнув я плечима.

Але помилився. Глибоке замороження усім сподобалося. А Маргарита Іванівна різко обернулася до мене й сказала:

– Мене не вразиш ніяким Інтернетом. Я завжди жила під віртуальною зіркою першого балу Наташі Ростової.

Сірий так різко обернувся до неї, що в нього злетіла шапка, і подивився, як то буває, не в очі, а в далечінь:

– Російська духовка – це і є п’ятизірковий морг.

Я теж різко обернувся на ці слова. У мене ввійшов запах цибулі.

АМЕРИКА

– Тікай у свою Америку, – сказав Сірий. – Це тобі останній шанс.

– У неї такі очі, – сказав я. – У наших жінок немає таких очей. Ти, каже вона мені, непередбачуваний. Учора ти боляче хапав мене за руку. Сьогодні ти лагідний і сумний. Ти, каже, мене вражаєш. Але якщо вже ми перейшли на сексуальну територію, ти, будь ласка, не роби мені боляче.

ЗАХІД СОНЦЯ

Сірий по-бандитському здавив мені горло.

– Де ти ще бачив такий малиновий захід сонця? – закричав він, тягнучи мене до вікна.

– У Мексиці.

– У якій такій Мексиці?! – закричав Сірий.

ГРОШІ

– Ну, чого ти? – сказав Сірий. – Росія – вигадка.

– Замість того, щоб звідси тікати, я поринаю в цю вигадку з головою.

– Чим американська пизда відрізняється від російської? – замислено спитав Сірий.

– Американська, – сказав я, – це особлива організація матерії, а російська – розбазарювання.

– Бляді, тихо! – заволав Сірий. – Ми тепер пізнаємо силу грошей, – посміхнувся він. – Настругали нових людей. Смішно. Не занудьгуєш.

– Зараз росіяни, – підтакнув я, – жадібно починають любити гроші. До них нарешті дійшло, що не знання, а гроші – убивча сила. Відкрили цей закон і думають, що вони – перші. Дуже дивують іноземців своєю жагучою жадібністю до грошей.

– Все одно зустрічаються байдужі, – зауважив Сірий.

ЛАЗУРНИЙ БЕРЕГ

– От кажуть: бандити, російська мафія, – примружився Сірий. – Але чому з’являється гордість за батьківщину, коли довідуєшся, що половину Лазурного берега скупили росіяни, що вони все скуповують, не питаючи за ціну? Чому мене тішить цей розмах?

– Мені на Цейлоні директор готелю казав, – відгукнувся я, – що дві російські дівчинки на Різдво за вечерю витратили більше, ніж сто німецьких туристів. Пили шампанське за тисячу доларів.

«Я хочу відкривати бізнес із росіянами», – сказав цейлонець. «Ти буддист?» – спитав я. «Так!»

– І звідки береться цей російський розмах? – солодко позіхнув Сірий.

THE FLAVOR OF THE MONTH

– Я не хочу бути смаком місяця.

А в самої очі блищать. Останнього разу прийшла додому на вечерю в чорному. Очі не блищали. Велика Американська Зайчиха мене зачепила. Тим часом мене понесло в національну круговерть. Я зрозумів, що пошуки Сірого дотепер, незважаючи на всю теоретичну необхідність, були дурною примхою.

Я звик до сталості нерідних явищ. Я стільки часу був скраю, а тут кинувся з усіх сил, занурюючись у крихку російську матерію, із плямами по боках, з хаосом понять. Я проміняв порядність на приблизність, розрахунок на теплоту, але чи був у самій теплоті розрахунок, я не міг розібратися. Незаконний зв’язок набував реальних обрисів.

Мене затягувало. Мені стало важко відбиватися. Мій довгобуд, який нарешті був завершений і зовні мав вигляд успішної архітектури, дав тріщину. Я боявся здешевлення доступного задоволення, в яке я все одно додавав частку забороненого.

ТУГА

– Треба вміти тужити, – сказав Сірий. – Давай потужимо.

– Це як? – запитав я.

– Туга – це російська медитація, – сказав Сірий. – Тільки замість того, щоб на чомусь сконцентруватися, потрібно розосередитися. Але навіть коли повністю розосередишся, не поспішай тужити. Ти почуй спочатку в собі далеке виття. Кожному росіянинові властиво чути це виття, воно – невід’ємна частина осіннього дощу, лякливо довірливої вбогості, сумовитого безрадісного краєвиду. Є таке старе слово «цвинтар» – воно наводить на далеке виття. Далеке виття ніщо не скасує, ні гроші, ні любов. Але це тільки початок. Невиразні карлючки туги. Не злякай далеке виття даремним ворушінням членів. Завмри. Нехай виття наблизиться. Тоді ти почуєш срібне виття. Це гарне виття, але ти все одно нікуди не поспішай. Срібна туга – хронічна, довічна, повноцінна. Вона – стиснення духу, томління душі, болісний смуток. Але це ще не все. Ти поклич до себе золоте виття. Чекай, коли прийде до тебе золоте виття. Це всім виттям виття, близьке, неголосне виття. І тоді в тебе попливе золота туга. Ти віддайся їй, не як жінка і не як мінерал, а як людина, що помирає. Золота туга – передсмертна смуга. Зависни між двох світів по-передсмертному. Вбери у себе всю золоту тугу без залишку.

РОСІЙСЬКИЙ ЄВРОПЕЄЦЬ

Коли я дивлюся на Олексія Матвійовича, Федора Максимовича, Ларису Володимирівну, Василя Михайловича, Дмитра Васильовича, Ірину Никанорівну, Софію Іванівну (якщо вона ще не вмерла), ді-джея Елеонору, на мого механіка Володю та на сторожів із гаража «європейським» поглядом, мені здається, що вони – виродки.

А варто мені на них поглянути російським поглядом, то ніякі вони не виродки.

Ось так я й існую: то виродки – то не виродки.

В інших країнах люди не плутаються під ногами. Вони зазвичай приємні в обігу. Я не беру до прикладу Берлін чи Нью-Йорк, там свої проблеми, але, як правило, західні люди не агресивні. А головне – на рівні щоденних понять я їх розумію. Я теж за круасани з абрикосовим конфітюром на сніданок. Більше того, я – їхній. Я ціную їхню оболонку, фізичну й понятійну. Мені подобається, як вони одягаються. За ними смак.

Я офранцузив Росію й обрусив Париж. Усього того, що я ношу в собі, насправді немає. Я вигадав обидва світи. У собі самому я їх схрестив. Я, напевно, і є отой російський європеєць, що і не європеєць, і не росіянин.

У мене вийшло те, що не виходить. Чи можна мене вважати вдалим гібридом? Я втратив можливість абсолютних критеріїв. Оскільки два світи не збігаються, я відчуваю мінливості моралі.

Я тих бачу, як своїх, і вмію з ними справлятися, але я й росіян бачу, як своїх, і теж (хоча гірше) справляюся. На перехресті Монпарнасу й Распаю я – свій, тільки незрозуміло, для кого. Я хочу жити на дві домівки. Мені тісно в тому іншому світі. Мені потрібна хоча б почерговість, ще краще – спільність, в ідеалі – сумісність. Останнього я не знайшов. Але я однаково не їхній, тому що мені там чогось не вистачає.

Це як професори літератури. На перший погляд – свої люди. А на другий – чужі й мертві.

ШАПКОЗАКИДАННЯ

Російська шапка – хитрий предмет. У ній важка магія звіриного хутра. Російські голови півроку покриті тушками вбитих кроликів, ховрашків, видр. Це не минає марно. Коли довго гладиш хутряну шапку, будиш передсмертний переляк тварин. У найкращому разі шапка годиться для оборони. Шапку можна пустити по колу. Але росіянин вірить, що він усіх закидає шапками. Насправді – не виходить. Я б хотів очистити Росію від шапок. Вона могла б стати чудовою країною. Веселою, хлібосольною. Щодня – Новий рік. Але Росію не можна очистити від шапок. Принаймні, у досяжному для огляду майбутньому. Швидше за все, ніколи. Інакше всі помруть. Доводиться жити в цій хутряній країні.

«АВОСЬ!»

Навіть неписьменний іноземець знає, що росіянин сподівається навмання. «Авось» – вступний розрахунок на везіння. Колись, можливо, так і було. Але тепер «авось» – неприємне поняття, лушпайка прислів’я, світло погаслої зірки. Росіянин уже ні на що не сподівається. «Авось» застаріло, як «господин».

ДЕМ’ЯНОВА ЮШКА

Російське хлібосольство завжди має душок образи. Чому росіянин так уперто хоче напоїти гостей? Розчервоніла господиня годує їх на забій. Салати – горою. Пироги чергуються з пельменями. Ім’я їм – легіон. Господар підливає. Це що за ритуал? Навіщо фарширувати гостя? У чому він провинився? Нехай гість піде, обжершись, з виряченими очима. І п’яним, щоб хапався за стіни, блював вінегретом. Нехай гість гикає цілу ніч.

Мрія російського хлібосольства – гикавка. Якщо гість гикає, то виходить, він повалений, з нього зірвано погони. У гикавці всі рівні, солдати й генерали. Російське хлібосольство за своїм завданням егалітарне. Усіх зрівняти гикавкою. Схоже на ленінське гасло. Це насторожує. У цьому є груба витівка розтління й убивства.

ПЕРЕМОГА

Так, ти перемогла. Американок. Італійок. Усіх. Але ти не переможеш мою російську тугу.

НІЖНОСТІ

Крім безчестя, росіяни схильні до ніжностей. Вони до єблі нявкають, після єблі – воркочуть. Росіяни солодкаві й пафосні. Тонна жирного крему. Жінки називають чоловіків «котик», а ті їм у відповідь – «моє зайча». Матері сюсюкають. У всьому задушевність і поклик розчулення. Але це нікому не заважає бити один одного ногами. Різка, нічим не обґрунтована зміна настрою – основа тутешнього шизофренічного життя.

ПРИРОДА

Російська природа – жаліслива. Від усякого вигину пахне смутком.

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

Маргарита Іванівна думає, що соціалістичний реалізм – відрижка радянської ідеології. Інші вважають його великим національним стилем. Насправді соціалістичний реалізм точно відображає народні ідеали щастя, справедливості. Із цим нічого не вдієш.

ДОМОБУД

У Росії є щасливі родини, але вони ховаються від народного гніву. Росіяни – погані батьки. Вони випускають із уваги своїх синів. Дочки їхні не придатні для життя. Російська родина налаштована на трагедію. Кого не візьми. Росіяни вважають, що чоловік важливіший за дружину.

У російському світі родину взято під сумнів. Це, як правило, недружна родина. Перехід жінки з нареченої в дружину супроводжується актом ганебного приниження. Мужик не любить своєї баби. У росіян вважається не дуже пристойним любити свою дружину. Сірий теж був не високої думки про жінок і не приховував цього.

– Баба солодка тільки спочатку, – казав Сірий. – Ти занадто захопився бабами. Багато років просрав.

– Жінки врятували Росію, – сказав я.

– Що означає врятували? – подивився на мене Сірий. – Навіщо її рятувати?

– Послухай, – сказав я, – навіщо взагалі щось робити?

– Роби саме стільки, щоб нічого не робити, – сказав Сірий.

ЯК ПОВОДИТИСЯ З РОСІЯНАМИ?

(Інструкція для шпигунів)

Грегорі Пек писав інструкцію для шпигунів, що складалася зі ста трьох пунктів.

«Як і всі інші люди, – писав Грегорі Пек, – росіяни вразливі, їх легко образити, але їхня вразливість набирає страшенно активної, яскраво вираженої форми».

– Що ви робите, Грегорі?

– Я пишу інструкцію для шпигунів, яких засилають у Росію.

– Чи не могли б ви й мене ознайомити з цією інструкцією?

– Охоче. «Росіянина можна вирахувати де завгодно, бо він їсть суп. Звичайно люди піднімають ложку до рота. Росіянин, навпаки, не їсть, а хлепче суп, низько схиляючи обличчя до посуду. Він плазує перед супом».

– Образливо, але правильно, – визнав я.

– Ще б не правильно! – драматично зітхнув Грег. – Хочете ще?

– Дякую, мені досить.

– І все-таки я прочитаю: «Порівняно із західними людьми росіянин, як правило, висловлює свої думки в такий спосіб, наче він страждає ядухою». – Грег не витримав і зробив ще одне порівняння: – Росіяни давляться словами, як біфштексом. Ви слухаєте далі? «Але якщо росіянин почав говорити, не поспішайте його перебивати. Дайте йому зайняти майданчик. Від говоріння росіян напосідає сильне збудження, вони не контролюють, що мелють. Не показуйте свого здивування, а тільки підтакуйте. Довідаєтеся багато цікавого».

– До побачення.

КРАСА РОСІЇ

(Інструкція для шпигунів)

– «Ви приїхали в Росію вперше і не знаєте, з чого почати. Пригляньтеся до росіян. Вони здадуться схожими на вас, але не поспішайте».

– А де ж про красу?

– Будь ласка. «Є різні погляди на те, чи красива Росія. Самі росіяни зазвичай ставляться до Росії зі змішаним почуттям. До цього треба звикнути. З одного боку, росіяни вважають красу Росії бляклою і непоказною, у кращому разі наголошують на внутрішній принадності країни. Разом із тим вони вдавляться за свою вічну мерзлоту». Ну як?

– Я із задоволенням допоможу вам переробити ці думки.

КРАСНА ПЛОЩА

Красна площа – перевірка на вошивість. Якщо вона вам подобається, то ви стовідсотковий мудак. Якщо не подобається, то ви теж стовідсотковий мудак. Зачарований простір. На Красній площі багато святково зодягнених мудаків гуляє в різні боки.

– Вони начебто прийшли на парті, – каже мені Велика Американська Зайчиха.

Звичайно, мудаки зодягнені по-особливому. Дівчата, наприклад, люблять прозорі кофтинки. Красна площа – це зустріч Сходу й Заходу, що скінчилася поразкою обох сторін.

Кого росіяни вважають за свого?

Росіянин швидко розбирається, хто свій, а хто не свій. Свій – це той, у кого остовпіле обличчя.

ЦАРІВНИ

Сірий випав зі свого виміру. Сиджу й плачу, що вбили царя. Зате приємно, що мучили царівен. Охорона підглядала, як вони ходили надвір пісяти й какати. І кричала:

– Сідай навпочіпки, суки! Показуйте нам, робітникам, ваші царські сраки.

І ті показували, сидячи в білих снігах у кросівках.

– Знатні дірки, – дивувалися охоронці. – Не те що в наших наречених-засранок.

А маленька Анастасія навіть кінчала від таких розмов з робітниками, страшно хвилюючись грудьми, штормлячи всім тілом і плачучи, як чайка, під час сильного оргазму:

– Аморе міо!

Вона й дотепер живе на Уралі, зберігши для конспірації прізвище Романова.

КОЛЬОРОВИЙ ДЕЛЬТАПЛАН

– Куди ви поділися? – схвильовано запитав Сашко. – Що у вас із очима?

– З очима?

– Вони закотилися.

– Сашко, не треба! – мляво розлютився я. – Усе на місці.

– Ви його бачили?

– Ну.

– І як?

– Проліт. Та ні, нічого особливого.

– Тримайте себе в руках.

– Сашко, це те саме, що стоїш на балконі, внизу море й тисяча сонячних зайчиків.

– Ви там не дуже.

– Чайник-чайник, я – пролетів!

– Агов! Бережіть правоохоронні органи.

РАДІСТЬ ВІД ЧУЖОГО ГОРЯ

За всіх часів люди раділи чужому горю. Але багато народів навчилися це приховувати. Тільки не росіяни. Росіян не зупинить і смерть. Вони не вважають смерть достатнім приводом, щоб закінчити зведення рахунків. Вони й про небіжчика скажуть страшну гидоту. Дівки люблять, коли інших дівок кидають хлопці. Це в кайф. У найтеплішій компанії наречена із зубами бовкне подружці таку гидь, що обидві загойдаються від сильних почуттів. Росіяни взагалі люблять говорити одне про одного гидоти. Я й сам схильний до цього. У мене солодко завмирає серце, коли я дізнаюся про смерті в середовищі знайомих. Виникає навіть ейфорія.

Прикметною рисою росіянина є його здатність робити гидоти. Взагалі – капостити. У росіянина довкола всі винуваті. Він людина похмура.

Іноземці, загалом, мало що зрозуміли в цій країні. Найщирішими іноземцями я вважаю прикордонників, які росіян підозрюють у всьому і правильно роблять.

– Слава Богу, що це не я, – сказала мені старіюча популярна письменниця, довідавшись про смерть молодої акторки.

Ми сиділи на пляжі в Сочі.

– Таке відчуття, – вела вона далі, – що нашого життя стало більше. Ви так не думаєте?

РОСІЯНИН І РАДЯНСЬКИЙ

Багато тонких діячів вважають, що росіян дуже спотворив радянський час. Раніше вони були інакшими. Справді, розглядаючи дореволюційні фотографії, розумієш, що тип людини гойднувся не в кращий бік.

Особливістю групових портретів дореволюційної пори була помірна притомність і скромна адекватність.

Щоправда, люди бідних станів на фотографіях на вигляд були скуйовджені, а на різдвяних листівках – занадто вирячкуваті. Загалом же трималися вусато, східно, начебто не розуміли, хто вони такі, не збирали себе воєдино. Це був не розпад особистості, а її м’яка напів-відсутність.

За радянських часів групові портрети поступово змінюються у бік «морди». Морда – не просто грубість. Морда – обличчя нижчої проби. Його не жаль втратити. Морда – захисна маска, протигаз, спершу накинутий заради сміху, потім надягнутий від занепокоєння, після чого він приріс до обличчя і став наступальною зброєю. У мого знайомого, Віктора Павловича, морда, наприклад, цеглини просить, плечі – широкі, але похилі, а ручки – маленькі. Все це разом вказує на російську спритність.

Гепеушники, доярки рвуться до надбання морди й домагаються її. Професори, зубні академіки, артисти відстають, але теж підтягуються, і до кінця 30-х років склалася всесоюзна морда обличчя.

Порівнявши естонців із фіннами, поляків із білорусами, бачиш, що лад калічить обличчя пропорційно до особистої зацькованості. Але, з іншого боку, процес совєтизації затягся на довгі роки і, хоч як це дивно, пережив Сталіна.

Відбувся побутовий правець. Елементи «модерну» відбилися не лише в незмінному логотипі «Правди», а й у сьогоднішньому розфарбуванні ментовок, в’язниць, комуналок із поділом стін на два кольори при розділовій смузі. Зупинилась мораль. Ще в 50-ті роки (судячи з фільмів, книг, моїх дитячих спогадів) люди зберігали деякі дореволюційні звички, навички поведінки. Вони були ще ввічливими (Кюстін взагалі – можливо, помилково – вважав, що росіяни ввічливіші за французів), зверталися до матері й наречених на «ви» (див. фільми), навіть деякі подружжя говорили один одному «ви». Зберігався ще професорський тип, морда, але з борідкою, негідник, але з курячим бульйоном і вермішелькою. Французька мова на той час вивітрилася, але музична освіта гніздилася в гарних родинах.

Переживши Сталіна, загальний дух країни упав саме тоді, коли, здавалося, йому б знову співати й танцювати. Втім, внутрішнє джерело російських морд означилося задовго до революції. Країна не йшла.

ЛІНІЇ ЖИТТЯ

Наречена стояла поперек життя з буро-малиновим друшляком у руках. Сірий стояв уздовж життя голіруч.

ШВЕЙЦАРИ Й СТАЛІН

Китаєць сміється, повідомляючи про смерть батька. Це шокує, якщо не знаєш: так заведено. Російська каламуть у тому, що порушено поняття «заведено». Правила гри настільки рухливі, що рухливість видається правилом.

Росіянин славиться необов’язковістю. Пообіцяє – не зробить. Це тому, що він зайнятий набагато важливішими справами. Йому важливо зберегти відсутність лінійного способу існування. Він необов’язковий, інакше він зруйнується як росіянин. Це система національної самооборони, особливий вид карате.

Росіянин необов’язковий навіть тоді, коли це вочевидь порушує його інтереси. Ключова умова ділової активності «працює» у Росії нестандартним чином. Людина-гальмо, росіянин одержимий своїми внутрішніми ідеями, почуттями, настроями, що створює враження прибитої свідомості. Крім того, росіянинові постійно щось привиджується. Все це призводить до неврівноваженої, розбалансованої поведінки. Найпростіша справа переростає в проблему.

З росіянином, коли вступаєш у бесіду, то це зовсім не так, як з іноземцем. У них зазвичай відбуваються доброзичливістю, а в нас – треба добирати ключ. Один відомий німець розповідає у своєму московському щоденнику 1920-х років, як не міг домовитися зі швейцарами готелю, щоб його розбудили. Якщо прокинемося, то розбудимо, а як не прокинемося – не розбудимо.

У чому суть анекдоту, що викликає у росіян посмішку бурхливого розуміння? Швейцари відмовилися бути швейцарами. Їхня професійна роль підім’ята іншими міркуваннями.

«Ну його на фіґ, цього німця! – думали швейцари. – Здався він нам! Пішов у болото!»

Швейцари продемонстрували свій людський вимір. Росіянин ущемлено сприймає себе як функцію. Він хоче, щоб його сприймали інтегрально. Це треба закласти в голову. Але яка з того користь, якщо невідомо, розбудять тебе чи ні? Від росіянина чекай будь-чого. Серед усього іншого відкритий простір для рідкісної безкорисливості.

По-друге, швейцари ухилилися від особистої відповідальності на той випадок, якщо вони не прокинуться. Крім того, показали себе поважними людьми, від яких щось залежить. Вони зірвали німцеві моментальну затишність життя й одержали задоволення від знущання з нього. Все це могло відбутися як усвідомлено, так і несвідомо.

«Щоб змусити швейцарів працювати, – у свою чергу думав Сталін, – є три шляхи:

Провести з ними індивідуальну роботу, налагодити людський контакт і вийти на „розуміння“.

Пообіцяти непомірні чайові (розвинути інстинкт власника).

Сильно налякати».

Сталінізм був неминучий.

УКУС

У крові – інстинктивний імперіалізм, але також і вічна забудькуватість із цього приводу. Наречена прокусила мені руку до крові. Росіянин не може без ідеалів. Слід зубів зберігся. Ідеал – дуже російське слово. Рідне месіанство побудовано на «плаваючій» ідеї: російська форма існування виправдана найбільш божественним чином. Нація-солянка із золотих рибок. Що спільного в мене із тамбовським мужиком?

ГРИБНИЦЯ

Росію заговорили до дір. Вітчизняна техніка самоаналізу оформилася в образи, від Обломова – через Платона Каратаєва, Остапа Бендера, Васілія Тьоркіна – до вченого алкоголіка з Пєтушків. Завжди культові герої були однобічні. Обломов хороший, але Каратаєв не гірший. Мова ж іде не про тип, навіть не про архетип, а про генія місця, грибницю, на якій ростуть і Обломови, і Тьоркіни. Ця грибниця і є Сірий.

СУМБУР ЗАМІСТЬ МУЗИКИ

Геній місця виявився без місця. Бездоганність у бутті наближає Сірого до бунтівних духів. Лежати на печі – це теж бродяжити. Іван-дурень і Обломов – бродяги. Не кажучи вже про Остапа Бендера. Радянський туризм із гітарою – теж бродяжництво. Ніде немає спокою. Відірвалися від одних богів, не прописалися до інших, до іншого. Не тому, що місця багато, не настільки вже й більше, ніж у китайців, а тому, що принципово не виходить. Якщо безбуттєвість, то тоді ніякої загадковості, поєднується несумісне, п’яте з десятим, целки із блядством. І тому християнство не вкоренилося.

Безбуттєвість – це ще й загубленість. Звідси причепливість загальних екзистенційних ідей. Росіяни задовго до Сартра – природжені нуднотворці, але різниця в тому, що на Заході богопокинутість – ентропія богів, а в Росії – нутряна боговідчуженість. Сьогодні зводять церкву, завтра – войовничий атеїзм.

Нація бомжів. Бродяжити – доблесть. Це йде на зміцнення загального неробства. Дім – проти такого правила. Дім – беззаконний. Родина – необов’язкова. Жінка – тягар. Діти – навіщо? Знов-таки переплутали із християнством. Помилилися. І багато хто, із простих, прийняли за чисту монету й навіть стали святими через непорозуміння. І як результат бродяжництва – в’язниця. Вічний конфлікт із державою.

Народ рветься бродяжити. Не ногами, то головою. Марксизм і пияцтво – бродяжити головою. Але бродяжити – не кочувати. Кочівники – трудяги. Бродяги – жебраки. Ми – нація жебраків. Бродяги – злодії. Крадуть усе, що погано лежить. Вони – не вбивці за пристрастю, але можуть. Бродяга – це уява. Це – кмітливість. Бродяга – брудний. Ми – не цигани. Там – устрій. Але косуємо на них – романтично – із приязню. Звідси вічна ворожість до міщанства. До фікуса. Чорний переділ – народна пам’ять. Росія завжди вибухонебезпечна. Тому що власність – крадена. Отже: любов до блатного. Бог не освятив працю в Росії.

Як усі кинулися до Горького! Російський бестселер! Це – наше. Та ще й – на славу! Виправдання бродяжництва. І, як один, розвернулися: а чому це безбуттєвість? Може, це і є буттєвість?

Але як же у нас усе підгнило! Народної підстилки під життя немає. Було – згнило. І ми – безбуттєва країна. Стрижня немає. І поки не впишемося в буття – нічого не буде. Але як же вписатися, якщо ми не знаємо, що в нас його немає? Тому такі сильні консервативні ідеї. Лібералізм – вся рідота потече. І точно – тече. І так буде завжди. І так було завжди. Нічому ніколи не навчимося. А як же буття? Якщо тисячу років – без нього. Отже – будемо неприкаяними. Оце наша прозорість. А всі хором: не зрозуміти, не розібратися. Та зрозуміло все. От тільки страшно. По-перше, образливо. Як же так: усі з буттям, а ми – без. По-друге, несправедливо. І тому викорінювання нації Сталіним було справедливим: усіх бродяг у ГУЛАГ.

– Я, – зізнався мені Сірий, – відрізаний. Відрізаний ґудзик. Ось такий як є, такого мене й бери.

Мені стало не по собі. То виходить – тікати звідси. Світ за очі. Геть! Бо сюди все одно йде черговий Сталін, усім скрутить голови, інакше розвалимося. Але чому мені не хочеться звідси втікати, коли все так прозоро? Так, усе, як на вулкані. Так, народ каламутний. Але тут весело! Тут гульня. Але гульня – це ж погано. Виходить, я теж бродяга. Виходить, це моя земля. А раптом проскочимо? Ніколи не проскакували, а тут проскочимо. Але ми не проскочимо. Надія в Росії помирає першою.

ДЗЕРКАЛО

Сірий підійшов до дзеркала й довго стояв, недовірливо почухуючи щетину. Показав дзеркалу обкладеного язика, покрутив пальцем біля скроні.

– Нічого не показує, – сказав він, обернувшись до мене.

– Що не показує?

– Мене не показує. Не відбиваюся.

– Не може бути, – не повірив я.

Я підійшов. Сірого було видно у дзеркалі.

– Ну, ще що придумав. От ти!

– Де? – він поторкав себе за ніс. – Ні, не показує. Що робити, якщо нічого не поробиш?

Якщо із цією країною нічого вдіяти не можна, то, може, вибудувати тут, на горі, обсерваторію, щоб вивчати природу людини? Чи це тільки відхилення? Перверзія по-російському? А ми видаємо все це за правду.

Іноземці збіжаться – дивіться, як вони про себе.

Зачиняйте ворота.

Це я вже проходив.

ОБРАЗА

Не треба кривдити росіян.

ІСКРА

Звідки ця іскра? Суміш гівна й озону. Це теж ні з чим не порівняти.

ЗАДОВОЛЕННЯ

Бачиться, відкривається щось за життям, невелике, дорого оплачуване муками задоволення.

СВЄТ0ЧКА Й ТУСОВКА

От кажуть: пупок. Відраза до тіла. Сірий з’явився до мене у формі принтера «Паккард енд Х’юлет». Міський божевільний. Звідки в мене таке марнославство? Від мами? Від тата? Голий пупок. Росіянин не має ніяких прав. Він без них легко обійдеться. Я прийшов. Вони накинулися. Я стояв – губи облизував.

Пам’ятаєш?

Пам’ятаю.

Ти стала противною. І, єврейка, роздобріла. No questions. Але є в Росії деякі люди, які цією іскрою світяться. Вони світяться незалежно від того, що відбувається із зовнішньою, мерзенною Росією.

СУМНІВ

Я сумніватимуся до переможного кінця.

У тобі.

У собі.

У квартирі.

У твоєму собаці.

У дочці твоїй.

У твоїй чесності.

У твоїх подружках.

У твоїй охайності.

У твоїх запахах.

У твоєму смаку.

Я хочу в Америку.

КРАСА

Хлопчиком Сірий рано помітив, що світ красивий. Та він і сам був гарний. Кучерявий, тільки очиці колючі. Негарні такі очиці.

ПОЛЬЩА

Я про Польщу все, що думав, уже сказав. А потім передумав. Ми з нареченою зайшли в чужий під’їзд. Вона сіла навпочіпки між другим і третім поверхом, пойорзала й почала голосно срати, болісно витріщивши на стіну свої короткозорі очі. Я стояв на шухері.

– Алло, гараж! – наречена ніколи не називала мене по імені. – Є чим підтертися?

– Немає.

Вона підтерлася вказівним пальцем і вивела калом на стіні:

– Миру – мир.

ВЕЛИКІ ЛЕМЕНТИ ГРЕГОРІ

– Народ – пиздюк! – розкричався, розхвилювався Грегорі Пек, по-дружньому схопивши мене за руку. – Країна з рухливою, віртуальною історією. Країна, де від зміни місцями доданків сума змінюється, якщо не зникає зовсім!

ПРО СНИ

Росія моїх снів – паркан. Паркан. Паркан. Цвинтарний паркан. Огорожі. Звістка про те, що Сірий вийшов з народу, має технологічну ясність. У той час, коли сон без зусиль проектується на монітор або екран телевізора, дивно навіть подумати, що Сірий не висвітиться.

Але чи вийшов він із народу, як із лісу або як із себе? Дивлюся: Сірий став професором Лихачовим. Стоїть зі свічкою. Ну, добре.

– Я готовий втілитися в усе, – сказав Сірий. – Мене хвилює поняття «все».

ЗНАННЯ

Я виступив з позиції точного знання, що є чефір і що – Росія.

Сірий сидів, вудив рибу.

Я розповів йому, що Росія – азіатська срака. Я вдавав, що знаю більше за нього. Я з дитинства знаю, що Росія – азіатська срака.

– Цікаво, – мовив Сірий.

Мені довелося витратити багато часу, щоб знову його знайти.

ВАЖКЕ ДИТИНСТВО

У кожного росіянина важке дитинство. Російське дитинство повинне бути важким. Інакше хіба це дитинство?

У Сірого було важке дитинство. Батьки Сірого часто із грюкотом падали на підлогу. Сірий, забившись у куток, дивився, як батьки падали. Його били. Рвали вуха, замикали у вбиральні, мазали морду калом, душили до посиніння, боляче смикали за піську. їли все, що доведеться. У школі було багато хуліганів. У дворі теж. Діти вигадували бридкі ігри. У жінок відбирали ручні годинники, псували ліфти, нищили поштові скриньки, дівчаток ґвалтували в підворіттях, маминих синочків мордували. Запалювали сміття. Горіли багаття.

Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив. Але не міг згадати, за що побив. Втім, із цього приводу не мучився. Певний час Сірий був грозою двору. Вранці батько Сірого пішов на завод. Він був робітником. Від батька тхнуло каніфоллю.

Ночами Сірий спав без задніх ніг.

СОБОРНІСТЬ

– Що таке соборність? – запитав я у Сірого.

Сірий висякався в пісок.

– Боженьку треба міняти, – сказав він. – Христу пора на пенсію.

– Я боюся, – зізнався я.

– Боїшся, а нишком теж так думаєш.

ТРЕНЕР

Сірого запримітив тренер. Психологічно його обробив. Не підім’яв під себе, а навпаки: дав розвинутися його творчій індивідуальності. Сірий став спершу чемпіоном району, потім міста, потім Росії, потім усього світу. Тренувався. Стрибав через скакалочку.

МОЯ БАБУСЯ

Моя бабуся Серафима Михайлівна любила каву з молоком. Вона зайшла до кімнати з чашкою. На столі лежала мама Маринки, її обмивали.

– Ну що, обмиваєте? – запитала бабуся, похмуро подивившись на свою померлу дочку.

– Бабусю, забирайся звідси! – закричала Маринка.

– Добре, – повернула Серафима Михайлівна на кухню.

КРИВАВА НЕДІЛЯ

Росіян треба бити палицею.

Росіян треба розстрілювати.

Росіян треба розмазувати по стіні.

Інакше вони перестануть бути росіянами.

Кривава неділя – національне свято.

МЕРСЕДЕС

Сірий їхав на шестисотому у справах. Поспішав. Наскочив на запорожця. Той перекинувся, зайнявся. Там була родина. Родина горіла й кричала. Мама, тато, дочка тринадцяти років. Зібралася юрба. Але Сірий не знав про це. Він поїхав далі. Він запізнювався.

Вранці прочитав у газеті. Зрадів. Нарешті про нього, нехай хоча б як про інкогніто, написали в газеті.

– Ну, я ж не навмисно, – сказав мені Сірий.

ПИРІЖКИ З ЛЮДСЬКИМ М’ЯСОМ

Росіяни дуже пишаються своєю кухнею. І правильно роблять. Особливо смачними вважаються російські закуски. На московських вокзалах стали з’являтися пиріжки з людським м’ясом. Пасажири їдять із задоволенням.

– Смачні, – хвалять вони. – Кращі, ніж у «Макдоналдсі».

Росіяни часто труяться різною їжею. З’їдять що-небудь і – отруяться. Діти блюють. Старі блюють. На бабусь нападає пронос. Приїде «швидка» – а вони вже померли. Тоді треба ховати. Отруюються всім. Несвіжим м’ясом. Рибою. Сиром. Або грибами. І гороховим супом. У всіх шлунки не дуже здорові. Зуби – то взагалі окрема розмова. Російські зуби – всім зубам зуби.