Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

ВИШНІЙ ВОЛОЧОК

Сашко показав мені карту, і ми зажурилися. Росія лежала на карті великою розтягнутою гармошкою, покинутою після пиятики. Довга батьківщина, за сто років не об’їдеш, і ми поїхали у Вишній Волочок на міжміському автобусі. Раптом повалив лапатий сніг. Вийшли на автостанції, поїли чебуреків, пішли по коліна в снігу до вбиральні.

Громадські нужники в Росії – це більше, ніж тракт по вітчизняній історії. Це собори. З банями не вгору, а вниз. їх би показувати туристам, як Грановиту палату, з належною самоповагою. Росія дядечко-прорубай-вікно-лібералів уже не перше сторіччя соромиться своїх нужників – вважає своїм слабким місцем. Однак громадське життя людей найкраще визначається справжньою, а не по-католицькому святенницькою громадськістю вбиральні. Наші місця соціальних зібрань за натуральною потребою, що зв’язують людину з природою, не знищила історична дестабілізація як наслідок зниження пасіонарної напруги етнічної системи.

Вбиральні відстояли свою самобутність, незважаючи на отих дядечків-прорубай-вікно-егоїстів, які не здатні до самопожертви заради безкорисливого патріотизму. Вбиральні врятувала тверда позиція неприйняття іноплемінних впливів. Нам є чим пишатися. Ми перебороли умовності. Ми вийшли у відкритий туалетний космос. Ми всі – космонавти громадського поштовху. Я повісив би перед входом до кожної громадської вбиральні андріївський прапор. Нехай майорить. А на стіні – ікони й портрет президента. Я бачив багато чудових убиралень, вони всі хоч так, а хоч так не діють, нишком розвінчують філософську суєту Заходу, але ніде більше не бачив такого візантійського дива, як у Вишньому Волочку. Там перегородка між жіночим і чоловічим відділеннями проходить не низом, а горою, від стелі. Голів не видно, а все решта – як на вітрині. Сидять жінки різного віку рядочком і, безголові, із великою пасіонарністю сцють-серуть у дірки. Труси, анатомія, пердіння і ток-шоу. Хто курить, хто газету читає, хто перемовляється про насущне, а той просто пасіонарно тужиться, забувши про все на світі. Еротичний театр, сиди скільки хочеш, але смороду, звичайно, багато. Ми звідти вийшли і вирішили далі не їхати. Навіщо? І так на батьківщині все вкрай пасіонарно.

ЛЕНІН

Ілліч знав, що робити. Потрібна змова проти населення. У Росії треба все переробляти конспіративно. Тільки насильство здатне привести країну до тями. З населенням не цяцькатися. Якщо вбити половину (не шкода – народу багато), друга буде покірніша. Бо населення несвідоме. Нікчемність не в’яжеться з демократією. Росіян треба «шикувати».

Консерватори думають, що росіяни ні на кого не схожі, і тільки сильна держава здатна їх приборкати. Що жорстокіша держава, то краще. На мій погляд, консерватори знають таємницю російського життя. Росіян треба тримати в кулаку, у вічному страху, тиснути, не давати розпружитися. Тоді вони складаються в народ і сяк-так виживають. Консерватори завжди закликали підморозити Росію. Росіян треба шмагати. Особливо хлопців і дівчат. Приємно шмагати молоденькі дупки. У Росії треба влаштовувати публічні страти. Показувати їх по телевізору. Росіяни люблять час від часу подивитися на повішених. На трупи. Росіян це розбурхує.

У росіян немає життєвих принципів. Вони не вміють постояти за себе. Вони взагалі нічого не вміють. Вони нічого не мають. Їх можна обдурити. Росіянин – дуже підозріливий. Росіянин – понурий. Але він не знає свого щастя. Він будь-яку перемогу перетворить на поразку. Засере перемогу. Не скористається нею. Зате всяку поразку перетворить на катастрофу.

У росіянина щодня – апокаліпсис. Він до цього звик. Він вважає себе глибшим за інших, але філософія в Росії не прийнялася. Куди кликати непутящих людей? Якщо безпутність – духовність, то ми духовні. Нам, за великим рахунком, нічого не треба. Тільки відчепіться. Росіянин неосудний, непрогнозований. Ніколи не зрозуміло, що він зрозумів і що не зрозумів. Із простим росіянином треба говорити дуже спрощено. Це не хвороба, а історичний стан.

Росію можна обдурити, а коли вона про це здогадається, буде пізно. Уже під ковпаком. Росію треба тримати під ковпаком. Нехай мріє придушеною. Народ знає, чого він хоче, але це соціально не виходить. Він хоче нічого не робити й усе мати. Росіяни – справжнісінькі паразити.

САМОДУР

Коли росіянин усе має і нічого не робить (росіянин – історичний поміщик), він і тоді незадоволений і стає самодуром. Самодур – російська межа людських бажань, те саме, що в армії – генералісимус.

Кожен росіянин-начальник – самодур. Тільки одні мляві самодури, а інші – з невгамовною фантазією. Невідомо, яку штуку викинуть наступної хвилини. Начальники схильні, здавалося б, до безглуздих дій, але в них завжди своя логіка – хамство. Начальник принципово не поважає того, хто слабший. За винятком кількох друзів юності, яких теж може скривдити, бо самодур любить принижувати всіх, хто біля нього. Російський начальник страх як любить тикати тим, хто звертається до нього на «ви». Він страх як любить свою безкарність.

Іноді самодур кається, щоб потім жити з іще більшим задоволенням. Самодурство настояне на національному садизмі.

МОРАЛЬ

Що найскладніше в Росії – це розібратися з мораллю. Всі інтелектуальні сили країни кинулися виправдовувати добро, але безрезультатно. У принципі, росіянин – прихильник моральності. Але тільки в принципі. Насправді росіянин – глибоко аморальна істота. Він вважає, що сам є добрим і що взагалі треба бути добрим. Мораль не має для росіянина серйозних підстав. Вона рухлива й пристосовується до обставин.

Хабарник, конокрад, росіянин створює ситуативну мораль – під себе.

ВІХТЯ

Мене притягувала до себе Росія. Вона так сильно (сука!) тягла мене до себе, що знайомі дівчата казали мені:

– У тебе до Росії патологічне почуття.

Можливо, вони ревнували.

Або – або. Або будемо придатками, або державою. Нарощуємо м’язи, перед нами тремтять, і тоді віхтям давимо шкідників.

Завдяки своєму французькому дитинству я ніколи не був послідовним західником. Мене з дивним відчуттям збоченства хвилювали слов’янофіли. З їхньою самобутністю. Але вони нічого путнього про самобутність не сказали. Загрузли у Візантії.

Вестернізація – менш кривавий шлях, але вона вихолостить росіян. Цього ніхто не заперечує. Тільки одним такого не хочеться, інші – бояться. Треба свідомо йти на кастрацію російського елементу. Народ ласий до дешевої демагогії. Не треба вигадувати нічого особливого. Треба обманювати нахабними засобами.

Самодержавство – «наш» шлях – зберігає російськість, але важко буде в кого-небудь попросити наборг. Це спочатку. А потім ті самі дадуть. Знову відкриють посольства. Росія знову буде модною країною. Бо їм стане страшно. Адже за десять років росіяни проведуть колективізацію та індустріалізацію. Напишуть патріотичні пісні. Росіянам не треба давати занадто багато освіти. Достатньо церковно-парафіяльних шкіл. Не треба випускати за кордон. Наволоч повинна сидіти вдома. Тоді з’являться нові Бєлінські. Романтичне підпілля. Натуральна школа. Оживе інтелігенція. Все запрацює. Порожні крамниці – повні холодильники. Розпочнеться прекрасне життя.

ТРУСИ

Російські жінки ще вчора носили малинові панталони, а мужики ходили в чорних, до колін, трусах «динамо». При цьому народжувалися діти. При цьому росіяни створили водневу бомбу.

Деякі росіяни перехвалили Сахарова. Він був спершу патріотом і підірвав водневу бомбу. Але потім він усе це робив даремно.

ДІАЛЕКТИКА

Спочатку я не здогадувався про існування Сірого. Довго жив без нього. Сірого я вперше став відчувати через мову. Російська мова – царство Сірого.

АГРЕСИВНІСТЬ

Чуже тіло для росіянина не має поліцейської заборони. Російська людина – кострубата людина. Штовхається, пхається, може навіть укусити. Чуже тіло можна використати як аргумент. Його корисно зламати.

МЕТОД

Щоб зрозуміти Росію, треба розслабитися. Зняти штани. Зодягти теплий халат. Лягти на диван. Заснути.

БАЧЕННЯ

Я йшов по дорозі. Іноді мене охоплював розпач. Волошки. За великим рахунком, я сам – це ми. «Ми» і є російська душа. Я теж схильний до безчестя. Зустріч із Сірим. Нарешті ми з ним зустрілися. Я і Сірий.

ЯК ПОВОДИТИСЯ З РОСІЯНАМИ?

Протигаз – і вперед. Росіяни не терплять доброго ставлення до себе. Від доброго ставлення вони розкладаються, як ковбаса на сонці. Все життя шкодять самі собі. Не піклуються про здоров’я, розвалюють сім’ї. Вони живуть у негожих умовах і приживаються. Важко собі уявити, чого тільки не витерплять росіяни. У них можна все відібрати. Вони невибагливі. їх можна примусити вмитися піском. Проте росіяни страшенно заздрісні. Якщо одних перед смертю катуватимуть, мучитимуть, а інших просто засудять до розстрілу, то перші кричатимуть з обуренням, що другим поталанило.

І їхня буде правда.

ТИПИ РОСІЯН

Толстой, описуючи солдатів, казав, що головний російський тип – покірна людина. Я думаю, що росіянин – це той, до кого не прилипає виховання. Він лише вдає, що вихований. Про виховання в Росії ніхто не дбає. Є тільки один тип росіян – невиховані люди. Селяни, робітники, інтелігенція, урядовці – всі невиховані. А елегантний росіянин – взагалі анекдот.

ПОШУКИ

– Сашко! – сказав я переконливо. – Його ж немає.

– Як немає? – вражено спитав Сашко. – Хочете побитися об заклад? Він командує парадом.

– Нехай так. Але треба вистрибнути із себе, щоб добратися до нього.

– Звернімося до книжок. Не може бути, щоб усе написане про росіян було неправдою.

– Із книжок ми його не зцідимо, – засумнівався я. – За винятком кількох рядків Ссеніна.

– З Єсеніним не помилилися, – пильно подивився на мене Сашко.

– Наляжемо на кабаки? Шукати його серед бомжів, сторожів – життя не вистачить.

– Почнемо з кабаків, – погодився Сашко. – Все оплачується.

ЗДОГАД

Російська людина здогадлива. Я здогадався про існування Сірого.

ЗАЧАРОВАНА РОСІЯ

Більшість розумних росіян врешті-решт розчаровуються в росіянах. Але спершу думають про святих затворників, вологодських скромниць, нестеровську Русь. У росіян є уява. Вони вміють розповідати. Російський світ складається зі слів. Він словесний. Забрати слова – нічого не залишиться.

ІСТОРІЯ

Жодного сонячного дня.

Кращі давно повбивані. Потім перебили більш-менш пристойних. Потім перебили врівноважену сволоту.

ПРИКМЕТИ

Прикмети – наше єдине бомбосховище. Російське життя – крихке дзеркало, страх повернутися. Ми намацуємо знайому систему світового фаталізму. Передаємо куті меду. І стаємо унікальними.

ПИСЬМЕННИК

Не можу зрозуміти тих письменників, які виїхали. Росія – рай для письменників. Але я ніяк не зрозумію читачів, які тут залишилися. Росія – пекло для читачів.

МОСКВА КАБАЦЬКА

Росіян багато, і вони страшні. Це весело. Урізноманітнює світ. Гітлер хотів перетворити росіян на тварин. І що б вийшло? Світ би зав’янув. А так світ рухається своїм острахом, тривогою, занепокоєнням. Хвилюються, покидьки! Добре. Блок це зрозумів. Зрадів, що зрозумів. І написав. Щоправда, потім, на диво, швидко помер.

ДИСКОТЕКА

Спершу Сашко розвеселився. Підкотив до бару, сказав, щоб дали випити. Схопив за руку стриптизерку. Нас чемно провели до кімнати, де всі один одному робили міньєт. Дівки накинулися на нас із відкритими ротами. Але Сашко раптом наїжачився, від міньєту відмовився, у казино не пішов, замислився.

– Перетворили Москву на Амстердам, – пробурчав він.

– То й слава Богу!

– Молодим скоро підріжуть крила. Покудахкають. Одні розбіжаться, інші вгамуються. Кожне покоління росіян треба палити на вогнищі.

– Сашко, що ви верзете! Ви п’яні? – здивувався я. – Ми ж прийшли шукати Сірого.

– Сірий не любить щедрої радості. Йому огидні бляді і йогурти. Черги за хлібом – це Росія. Звідки ви знаєте його ім’я?

Ми пішли із закладеними вухами.

ЗАГОРОЖА

– А може, Сірий сидить за колючкою? – сказав я. – Росія – загорожа.

– Ну.

– Послухайте, – сказав я, – а ви самі часом не сиділи?

Сашко зніяковів:

– Мене оббрехали. Посидів трохи. Випустили. Хто в Росії не сидів?

СОЦАРТ

У понеділок до мене приїхав заклопотаний Павло Павлович.

– Лажа, – сказав він. – За агентурними повідомленнями, ним уже займаються. У Москві крутиться парочка: він – американець, вона – француженка, молодша. Він акредитований як журналіст, і вона з тим же дахом. Не доводилося перетинатися?

– Павле Павловичу! – заблагав я. – Я не маю стосунку до іноземців ось уже десять років. Колись вони мені були потрібні.

– Коли були дисидентом?

– Вони мене прикривали. Тепер яка від них користь?

– Кредити, – сказав Сашко, який доти сидів при начальстві тихо.

– Кисло, – відповів я.

– Країна крутиться, усе змінюється, – запевнив мене Сашко.

– Ви крутитесь, і здається – всі крутяться, – сказав я. – Павле Павловичу, знаєте, як звуть нашого мужика?

– Князь темряви? – прикинув начальник.

– Сірий.

– Кличка? – запитав Павло Павлович.

– Та ви артист! – вигукнув Сашко. – Ще тиждень тому запевняли, що його немає, а тепер знаєте, як звуть.

Вигляд у нього був справді здивований. Та Павло Павлович гнув свою лінію:

– Нехай буде Сірий. Он у зоопарку і то тваринам дали клички. Правильний крок. Навіть якщо він не Сірий. Що робити з американцем?

– Як його звуть? – запитав я.

– Грегорі, – сказав Сашко.

– Грегорі Пік?

– Як актора? Кличка, – завважив Павло Павлович.

– А «Павло Павлович» не кличка? – не втримався я.

Генерал притих.

– Я знаю Грегорі, – сказав я. – Він був запеклим антирадянщиком. Зовні схожий на Байрона. І його французьку телицю знаю.

– Я в курсі, ми перевірили, – сказав Павло Павлович. – Цей ваш Байрон ненавидить усе російське.

– А чого ж ви не попросите патріотів знайти Сірого? – запитав я.

– Вони не знайдуть. їм взагалі краще його не знати. Вони візьмуть Сірого як прапор і цим прапором почнуть нас пиздить по головах.

– Припустимо, ми з Сашком його знайдемо. Що далі?

– Нехай він увійде в наше становище, – сказав Павло Павлович.

– Раніше не входив, а тепер увійде? – розсміявся я.

– Раніше ми були самі знаєте, ким, – сумно сказав Павло Павлович. – Порушували права людини. Відсікали голови. Взагалі нарубали дров. А тепер ідемо до нормальної цивілізації. У нас не все виходить, багато мерзоти, але ми стараємося щиро і в душі – демократи.

– Демократи, які в кущах шукають Сірого, щоб ублагати його ввійти в наше становище.

– Я буду з вами відвертим до кінця, – сказав Павло Павлович. – Ми встановили, що у вас мало людських якостей. Ви збиваєте людей з пантелику й одержуєте від цього задоволення. Ви не церемонитеся. Але хоча б мене не беріть за горлянку. Ми платимо вам гроші.

– Ми ловитимемо Сірого по електричках, – запропонував я. – Він випливе на нас як ревізор.

– Думаєте, він маскується під народного типа? – запитав Сашко.

– Кожний із нас може замаскуватися під народного типа, – сказав Павло Павлович. – Я сам – народний тип.

– З іншого боку, візьміть Сашка. Він же не схожий на народного типа.

– Нове покоління, – сказав Павло Павлович. – Із ним ще не все ясно. У середньому класі я б не став шукати Сірого.

– А роль міщанства в російському житті? – здивувався Сашко. – Вся російська освічена громадськість ненавиділа міщанство. Може, саме воно і є гальмом суспільства?

– Відставити, – сказав Павло Павлович. – Ми з міщанством дали маху. Правда, хтось із літераторів любив міщан, забув, хто.

– Як же ви уявляєте собі Сірого? – запитав я. – Суперлісовиком із зажуреним поглядом, як у Врубеля?

– Хіба мало нечисті на нашій землі? – закричав Павло Павлович. – От тільки незрозуміло, з чого починати. Кого й куди потрібно перепоховати, перш ніж вирівняється площина моралі.

– Усіх не перепоховаєш, – зітхнув Сашко.

– Повернімося до американця, – запропонував генерал.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ШПИГУН

– Старий! – зрадів він мені на старомодному жаргоні. – Давай побачимося!

– Візьми Сесіль, – сказав я. – Підемо до грузинського ресторану. – Я знав, що Грегорі скупий. – Запрошую.

У ресторані нас, звичайно, захотіли підслухати, але я заборонив Сашкові навіть думати про це.

– Або довіряєте мені, або до побачення, – сказав я.

– Що ж усе-таки, по-твоєму, революція 1917 року? – задумливо спитав Грегорі. – Випадковість чи закономірність?

Він писав книжку про Росію вже десять років і ніяк не міг закінчити. То влада мінялася, то – концепція.

– Випадкова закономірність, – безпомилково припустив я.

– Як-як? – він кинувся записувати у блокнот.

Ми згадали жахи дисидентства. Розчулилися. Це було тисячу років тому, коли на свята давали пайки-замовлення із синьою куркою, баклажанною ікрою й зеленим горошком, і мені стало дивно, що я жив тисячу років тому. Грегорі був тоді схожий на молодого Байрона з півметровими віями. Я працював «одним молодим письменником» як цитатник для його впливової газети, й органи не могли вичислити, хто б це міг бути.

– Та вичислили! – сказав мені Павло Павлович під час наступної зустрічі. – Вичислили, але ж не садити вас було всіх!

– Виходить, підслуховували?

– Не все, – зізнався Павло Павлович. – Апаратура підвела в найцікавішому місці.

Грегорі любив російську поезію і грузинські ресторани, але був налаштований непримиренно. Він вважав, що Росія невиправна і її ослаблення бажане для всього людства. Будь-який провал Росії в Україні, у Прибалтиці, Чечні, Іраку, де завгодно, він сприймав з полегшенням.

– Мене нудить від твоєї Америки, – щиросердо сказав я. – Пластилінова країна.

– А мене нудить від твоєї Росії, – розсердилася француженка Сесіль.

– Від твоєї Франції мене теж нудить.

– А чого ж від Франції? – не зрозумів Грегорі.

– Мертві душі! – гмикнув я.

Щоправда, коли мені різали шини чи обкрадали дачу, то здавалося, що Грегорі має рацію, і що далі, то більше. Я розумів, що коли зі мною щось трапиться, я повірю йому цілком, бо індивідуальний досвід важливіший за суспільне щастя, принаймні для мене. Але, з іншого боку, Грегорі мене дратував. Він удавав, що в країні нічого не відбувається.

– Але ж уся ваша всрана совєтологія провалилася. Ніхто ніякого дідька не зрозумів. Навіть не змогли передбачити зміни.

– Зміни! – скривився Грегорі.

– Тільки не кажи, що було краще.

– Не знаю.

– Є чимало емігрантів, які під’юджують вас, тому що їх не покликали. Писати про цю політичну метушню – сама нудьга, – сказав я.

– Для заробітку корисно.

Становище було парадоксальним. Я приймав гру з колишніми катами за гроші, а Грегорі вів чесну гру, обстоюючи свої ідеали заради заробітку. Але із Сесіль у мене були особливі взаємини, і я вирішив зустрітися з нею окремо. Мені з жінками простіше.

ГАЛЛОМАНІЯ

Якщо Росія коли-небудь кого-небудь любила, то це – Францію. Вона віддала всю свою слов’янську душу за Францію. Не запитавши дозволу, вона бігла за Францією, як дворняжка. Росія облизала кожного французького вчителя, що приїхав учити панських дітей, кожного французького кухаря. Вона любила Францію за нескінченну різницю, що була між ними, за те, чого в ній ніколи не було й не могло бути: за зніженість носових дифтонгів, виразність понять, немигдалеподібні очі, будуари, за «р», непідвладне рабській натурі.

У гонитві за Францією Росія вже нікого більше не зустріла, ні на кого не озирнулася, німці, голландці та шведи залишилися на узбіччі без належної уваги.

Коротка переджовтнева симпатія до англійців не змогла розгорнутися далі за вивчення другої мови пітерськими паненятами, а кліматичний рай Італії, помножений на музеї і простонародний тосканський характер, мав прикладне, художнє значення Півдня.

Росія не тільки розмовляла французькою мовою грамотніше, ніж російською. Вона думала французькою, жила по-французькому, пила по-французькому, складала вірші по-французькому, мріяла по-французькому. Як їбуться француженки? Кожний російський чоловік мав за щастя спати із француженкою.

Росія піднесла Францію до небаченого математичного ступеню, слово «француз» освітлювалося королівським сонцем, і французи були королями кохання, принцами дотепності, кардиналами легковажності. Усе, що в Росії самої не виходило, вона приписала до послужного списку французів. Вона склала їм біографії з оргій, сопілочок і пасторалей, вона умлівала від декольте з геометрично бездоганними кульками грудей без прищів і від гойдалок, що провістили вільні витівки.

Росія любила без розбору: якобінців і роялістів, французькі романи і французькі моди, напам’ять знала французьку історію. Вона любила Наполеона, який хотів її протаранити, і потайки мріяла віддатися йому, як послідуща блядюга, за Можаєм, на Бородінському полі, де завгодно, коли завгодно. Вона підпалила Москву, щоб йому, коханому жителеві півдня, було тепліше, але він не зрозумів цього жесту, схопив трикутну шапку й утік. Росія спіткнулася тільки раз, на Дантесі, але все одно – пробачила по-бабському. Вона любила маркіза де Кюстіна, який послав її на хуй, і Пікассо, котрий у своєму безмежному житті не знайшов часу заїхати до Москви, вона любила Париж як нескінченний Лувр і світову кав’ярню.

Якщо скласти, скільки разів російські роти вимовили слово «Париж», то час промовляння дорівнюватиме сотням російських життів. Росія їздила засмагати в Ніццу, лікуватися від сухот у Ментоні, дихати океанським повітрям у Біаріці, навчатися архітектурі в замку Луари. У неї була одна найближча подружка – Поліна Віардо. «Vive la France!» – дзвінко кричав молодий лакей Яша.

Саме Франція, а ніякий не Карл Маркс, заразила Росію соціалізмом, спантеличила Паризькою Комуною, а потім чомусь покинула на півдорозі до щасливого майбутнього. Росія поїхала емігрувати до Франції, як до себе додому, але ось тут уперше прорахувалася.

Навіть у радянському вигляді Росія летіла в той бік за інерцією. Перестали туди пускати, Росія сіла за переклади, пішла до приватних підпільних кравчинь із французькими викройками. Вона пронесла вірність французькій моді через усю радянську владу й переклала всіх французів; у кожному щось знайшла. Вона любила Едіт Піаф, Іва Монтана, чорні паризькі светри, гарсонів із ресторану, французьку компартію за те, що вона французька, устриці, цибулевий суп, клумби Люксембурзького саду, Мулен Руж, Версаль, екзистенціалізм, «кафе о ле», імпресіонізм, мадам де Сталь, Бриджит Бардо, шампанське, порцеляну, Селіна, Пруста, Мольєра, квартал Маре, деконструктивізм, Ейфелеву вежу, Мопассана й Рабле. Вона оббризкала всі свої пахви французькими парфумами.

Поверховому погляду завжди здавалося, що Росія наслідує Францію, доношуючи після неї сукні. Насправді Росія вигадала Францію, щоб не збожеволіти. Сила її любові до Франції дорівнювала безглуздості її життя. Росія стала губкою, щоб усмоктати в себе Францію цілком і повністю, від усього серця. Вона розуміла Флобера краще за французів, вона плакала від свого розуміння. Вона ображалася: любов не була взаємною; повставала проти своєї любові, мучилася, зарікалася розмовляти французькою мовою, гірко глузувала із себе, знущалася зі свого прононсу, не спала ночами, вона пригадала Франції її дріб’язковість, скнарість, але все одно любила безмежно, віддано, як ніколи.

Від цього нічого не залишилося, крім радіо «Ностальжі».

Зникнення Франції з російського поля зору відбулося на моїх очах. Париж не побляк – його не стало. На його місці – туристичні картонки. Любов не перейшла на інші країни. Америку до уваги тут не беремо. Росія розучилася любити. Тоді вона обернулася до себе й почала сама себе пестити, як бабуся, на місце дзеркала повісила Глазунова й Шилова, увімкнула на всю котушку Висоцького.

Дрочися, батьківщино. Це теж діло.

СЕСІЛЬ

Сесіль трахалася всім тілом, вперто, бурхливо, люто, ніби чистила зуби, але було щось механічне в коливанні її французьких цицьок. Вона зізналася мені в ліжку, що Грегорі стомив її русофобством і зовсім не трахає. Сесіль знала російський срібний вік і належала до тих, хто постраждав від радянської влади. Її разом із подружкою Клер послали з Парижа стажуватися в Москву. Одна вибрала Чехова, друга – Андрія Бєлого. По суті, їм було однаково. Що Чехов, що Андрій Бєлий, але вони вибрали так, як вибрали. Клер прийшла у МХАТ, і її стали шалено любити як француженку, гардеробниці торкалися її рук, щоб зрозуміти, що таке французька шкіра. Клер швидко стала музою істеблішменту й поверталася в гуртожиток на чорних «волгах» з начальством і на білих – з багатою богемою.

Сесіль – переконавшись у напівзабороненості Бєлого – прибилася до дисидентів. Ті теж торкалися її рук, цікавилися шкірою, все пояснили, і дві француженки, живучи в одній кімнаті, наїжачилися взаємною недовірою, перейнялися прихованою ворожістю, поки одного разу не побилися до крові, кидаючись книжками, ревучи, дряпаючись і мерзенно кусаючись, чи то через історичне значення «Архіпелагу ГУЛАГу», чи то з приводу бульдозерної виставки. У кожному разі в Сесіль залишився пам’ятний шрам на лівій брові.

Сесіль стала привозити самвидав і «Русскую мисль», завела знайомство з підпільними фондами, подвійними французькими дипломатами. Її схопили в темному під’їзді на Цвітному бульварі, коли вона передавала гроші, загорнуті в газету. Не церемонячись, роздягли, посадили на гінекологічне крісло, потримали й вислали. Клер вийшла заміж за радянського режисера, але розчарувалася й поїхала до Парижа назовсім. Вислана Сесіль повернулася в перебудовну Москву разом із Грегорі.

– Моя ганьба перетворилася на пристрасть, – схвильовано облизуючись, зізналася вона. – Гінекологічне крісло стало найсильнішим еротичним переживанням мого життя.

Сотий раз, розчервонівшись, вона заходилася мені показувати, як її розкарячили.

– Засунь мені руку! Глибше!

– Є такий мужик, на ім’я Сірий, – сказав я після того, як вийняв руку.

– Грегорі шукає якогось Сірого, – кивнула вона. – Ми ганяємося за ним по всій країні.

КАРАВАН-САРАЙ

Ковбойський присмак західного Підмосков’я. Я люблю старі довоєнні дачі. Дерев’яні запахи. Зарослі назавжди ділянки. Бузок. Стежки в саду. На дачі мені сняться чудові сни. Цього разу ми зустрілися вчотирьох.

– Я накрила стіл у саду, – сказала Сесіль, відчиняючи ворота.

– Я голодний, як вовк, – усміхнувся Сашко.

Сашко надзвичайно сподобався Грегорі.

– Чесний хлопець, молодець, – сказав він мені, коли, славно і весело пообідавши, ми пили чай з полуничним варенням. – Не те що його цинічне покоління.

– Ходімо до річки подивимося на захід сонця, – запропонувала Сесіль.

Ми вийшли на крутий берег Москва-ріки. Стовбури сосен просвічувалися наскрізь. Сашко від захвату пройшовся на руках метрів двісті.

– Грегорі, – тихо сказав я, – ти знаєш, у цій країні є чортовиння. Про це писав твій улюблений письменник.

– Це було політичне маскування.

– Не знаю. Це твій улюблений письменник.

– Я ненавиджу все це. Від соборності до чортовиння.

– На Міссісіпі також вірять у привидів.

– Америка – це не тільки Міссісіпі.

– А Росія – це тільки казка.

– Йес! – крикнув Сашко, спітнілий від ходіння на руках.

– Я пішов проти своїх принципів, – сказав Грегорі. – Заглибився тут у метафізику. Можливо, у цій країні є не тільки спостерігач, а й метафізичний діяч. Його звуть Сірий.

– Детальніше, починаючи з цього місця, – попросив Сашко.

Грегорі поправив окуляри.

– Це так, домисли питущого американця, – сказав він.

Грегорі хоча й не любив Росію, перейняв від неї звичку випивати. Це, мабуть, позначилося на потенції. А, можливо, вік. Мені стало трохи сумно від швидкоплинності життя.

– Давай шукати разом, – запропонував я.

– Якщо Сірий знайдеться, це буде вже не Росія. Тут нічого не можна знайти.

Сесіль умить роздяглася й із шумом кинулася в річку.

– А раптом знайдеться? – запитав Сашко.

– Хлопці! – крикнула Сесіль із середини річки. – Теплюща вода!

– Мені соромно за мою російську постановку питання, – сказав Грегорі. – Росія мене приголомшує. Якщо Сірий є, то виходить, мав рацію Достоєвський, коли казав про російського бога. Але якщо він казав правду, то як я можу захищати цінності західного світу? Уяви собі, я про це напишу. Не надрукують.

– А ти кажеш, в Америці немає цензури, – сказав я.

– Її немає, – Грегорі випнув груди колесом, – і ти помилявся на конференції в Хайдельбергу, коли сказав про неї.

– Я відчув її на собі!

Ми тоді в Хайдельбергу посварилися й більше не бачилися до грузинського ресторану.

ФЕКАЛЬНА СТАНЦІЯ

– Грегорі, звичайно, розумник, але ми й самі не з лопуцька, – сказав Сашко. – Я знайшов дивовижне місце. Фекальну станцію. Там є один дуже підозрілий мужик.

– Фекальна станція! – вибухнув я. – Мало тобі Вишнього Волочка?

– Не я цю країну вигадав. Хіба я винен, що Росія зав’язана на гівні?

– Нізащо не поїду!

Був понеділок. Фекальна станція не працювала.

– Це ж треба, – сказав я. – Директор є, фекалії є, а станція не працює.

У понеділок працівники фекальної станції похмелялися. У вівторок вони намагалися увімкнути генератор, але кнопки не слухалися. Станція то перетравлювала фекалії, то відмикалася й затоварювалася.

– Де підозрілий? – запитав я.

– А ви придивіться.

У середу ввімкнувся генератор, і фекалії перероблялися. Вони перероблялися весь четвер. Фекальна обробка досягла апогею. Працівники були азартні і всі, як один, на вигляд підозрілі, серед них і директор. Вранці у п’ятницю фекалії теж перероблялися, але в другій половині дня вони вже перероблялися слабкіше й слабкіше, а до вечора все затихло – працівники сходили в магазин, а директор взагалі покинув свій пост.

– Хто у вас викликає найбільшу підозру? – запитав Сашко. – По-моєму, директор.

– А по-моєму, ви, – пожартував я.

– Дурний жарт, – образився Сашко.

У суботу народ на станції не працював, хоча в принципі вона працювала без вихідних. У неділю станція та обслуговуючий персонал були мертві.

Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, довіз мене від фекальної станції додому.

– Не вішайте носа, – сказав він. – Знайдемо Сірого в іншому місці.

– Де?

Сашко дістав із кишені два авіаквитки компанії «Дельта».

– Взавтра летимо в Сан-Франциско.

– Навіщо?

– А раптом він там?

Після фекальної станції сан-франциський «Хілтон» нам сподобався. У барі на першому поверсі ми залилися по зав’язку коктейлем «Маргарита», пішли гуляти по Маркет-стріт і кричали:

– Ну, хто тут Сірий? Виходь!

У вікнах розвівалися підерастські веселкові прапори. Ніхто не вийшов. Але нас підібрали на день народження Великої Зайчихи із Сан-Франциско. Збіговисько більше як ста чоловік. Вони кружляли кімнатами апельсиново-блакитних кольорів із пластмасовими стаканчиками, вимазані кетчупом і майонезом. Розмова точилася про західно-африканську музику й підводний кліп з умисно вповільненою участю Великої Зайчихи. Найбільша Зайчиха в чорній майці, чорних джинсах, з відкритим пупком танцювала перед яскраво палаючим каміном.

Повернувшись до готелю, ми із Сашком залізли в джакузі, стрибали, бризкалися, співали, цинічно обговорювали достоїнства Великої Зайчихи й заснули в одному ліжку, обнявшись, як дві довгі зелені редьки, але вранці, зніяковілі, ми знову були на «ви».