Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Віктор Єрофеєв
Енциклопедія російської душі

Я ТОБІ КОХАЮ

БЛЯХА

Охоронці скоса дивилися телевізор. Я пиячив у компанії людей, які добре знають кримінальну ситуацію в місті. Попри інтелігентну зовнішність, я готовий перепити найміцніших мужиків, і три-чотири пляшки горілки за вечір для мене дурниця, хіба що вранці трохи свербить шкіра на животі. Така особливість не раз виручала мене, але іноді призводила до непередбачуваних наслідків, що, власне, й сталося тієї ночі.

Людина при владі сяє нетутешнім світлом. Її впливове лице охоплено відблисками затяжного екстазу. У залі різало очі від начальства. Перепите керівництво силових структур, віце-прем'єри, вожді й гонителі демократії, державники, головні недоумки, реваншисти та інші кремлівські красені гуділи на всю губу.

– У мене бляха краща за твою! – чулися голоси.

Кожен мріяв про бляху.

– Твоя бляха – взагалі не бляха.

– Я щомісяця одержував по чотири бляхи.

– Коли це було!

– А в мене платинова бляха, – сказав котрийсь із них.

Усі замовкли. А я запитав:

– Ви яку бляху маєте на увазі?

Вони покотилися зо сміху.

– У тебе що, взагалі нема бляхи?

– Та немає в мене ніякої бляхи! – розізлився я.

Під ранок їм усім захотілося разом полетіти в космос. «Летіть, голуб'ята», – подумки я помахав їм рукою. Вони мені також запропонували летіти в ролі їхнього літописця, а потім були й інші, не менш привабливі пропозиції. Скінчилося тим, що один із них – здається, найрозумніший (він трохи петрав навіть у літературі) – завів зі мною розмову про таємний бік нашого життя.

– Я тебе читав, і ти мені не подобаєшся, – почав він з нормальною передранковою відвертістю, зі скособоченою краваткою на білій урядовій сорочці. – Але я тобі от що скажу: це зачарована країна.

Я з розумінням гмукнув.

– Бермудський трикутник її й нігтя не вартий. Тут крутіше. Жодні реформи у нас не пройдуть, – запевнив мене провідний реформатор.

Я мовчки вірив йому на слово.

– Був намір знайти об'єднавчу ідею. Знайшлися тільки такі, що роз’єднують. – Він роззирнувся по боках. – Старий заважає.

– Знайдіть кращу, – сказав я.

– Я не про те, – скривився реформатор і, нічого не пояснивши, зібрався був піти, але раптом вигукнув:

– Павле Павловичу!

Підійшов якийсь п’яний Павло Павлович. Зодягнутий у цивільне, проте на вигляд – силовик. Із розхитаною від гірких роздумів щелепою.

– Скажи йому про старого. Він не вірить.

Силовик злякано подивився на начальство.

– Ну, кажи, якщо вже почав, – твердо сказав реформатор.

– Ми називаємо це пересувною чорною дірою, – пересмикнув плечима силовик. – Або лійкою. Словом, хрінотінь.

– Закон зникнення енергії, – пояснив реформатор.

Я завжди тільки вітаю розмови про всіляку нечисть, але не від п’яної влади.

– Метафори, – підказав я.

– Зустрінься з ним, – запропонував реформатор.

– З ким?

– Зі старим. Павло Павлович організує.

– Засмоктує, – ошкірився Павло Павлович, показуючи погані зуби упереміж із золотими. – Гірше за тарілку.

– Я не працюю на уряд, – примирливо попередив я.

– Особисте прохання, – наголосив реформатор.

ПРИВИД РОСІЙСЬКОЇ СВИНІ

Буває, сидиш на балконі, п’єш чай, гомониш із друзями, на душі спокійно і весело, ніщо не віщує лиха, аж раптом потемніє в очах, почорніє в природі, здіймуться ворожі вихори, почується тупіт – і все миттєво зметено, все закривавилось. Немає більше тобі ні чаю, ні мрій, ні друзів. За чаєм шикуються кілометрові черги, балкон обвалився, друзі повсиралися від жаху життя.

І думаєш серед усієї цієї пишноти:

– Спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування.

ВОРОГ НАРОДУ

Вранці прокинувся як від поштовху, з виразним почуттям: я – ворог народу. Лампа підозріло гойдалася під стелею. Я подумав: усе-таки перепив. Через хвилювання від зустрічі із владою. Ми всі тільки вдаємо, що влада нас не хвилює. Занепокоєний, зіскочив з ліжка до дзеркальної шафи, ляснув заспане обличчя по щоках. Із дзеркала на мене похмуро глянула невмита пика ворога народу.

«Ну, все! – вирішив я. – Це повний гаплик або повний уперед!»

Якщо чесно, то я й раніше не був народним братом-сватом, не ридав од усвідомлення такої приналежності.

Мені знайомі хвилини недовірливого принюхування до народу, навіть напади нудоти. Але я із цим справлявся і жив собі далі, як усі, з тупою надією на щось.

Тепер усе складалося інакше. Я знову ліг, заснув зажурений, спав довго, без сновидінь, прокинувся опівдні: знову – ворог народу. Але не в тому дідівському розумінні, начебто я – контра. Або: на мене звели наклеп. Я ніколи не вірив у безвинність жертв: людина вічно чим-небудь незадоволена, і це вилазить, як шило з мішка. Але я відчув усім своїм єством, що я не оголошений ворог народу, а сам себе визнав ним. Таке невідворотне.

Що це за стан? Я б не взявся точно його описати. Він тільки-но увійшов у мене й заповнив по зав’язку. Його не визначиш полум’яною ненавистю, коли хочеться репетувати й усе перекреслювати. Сказ – звичне пояснення в почуттях. Страта – це взагалі love story. А тут було, як після бурі. Осінній вітер ласкаво гойдав фіранки. У прохолоді відчуттів міцніло презирство. Неквапливе, спокійне почуття.

Мені хотілося задушити його спортом і байдужістю. Я сів у машину й подався на Воробйові гори, щоб за звичкою побігати сорок хвилин. Біг підтюпцем і думав: змирися. Змирися: ось кетяги горобини. Річка, баржа, трибуни, дзвіниця – змирися. На мене війнули потом немолоді офіцери, що здавали рутинний залік на витривалість, – заткни носа й змирися. Біля їхнього фінішу до мене метнувся штабний щур із лементом:

– Знов ти останній!

– Гірше, ніж останній! – сказав я полковникові, зійшовши з дистанції.

Я – ворог народу. Почуття не з приємних, нема чим пишатися. До складу презирства входить, швидше за все, не зарозумілість, а безнадійність. Міркуючи, я дійшов висновку, що в мене навіть немає інформаційного приводу. Вчора, минулого тижня росіяни не зробили нічого надзвичайного. Не випливли (хоча руки свербіли) на середину річки на «Аврорі», не вирізали (хоча могли) немовлят. Жили як жили, пили пиво, але я вже із цим не міг змиритися.

Це не означає, що я загорівся нелюбов’ю до конкретних людей: до стриманого дядечка Серьоги з Пітера, якого я давно не бачив і, боюся, не впізнаю, якщо зустріну; до Зої Юхимівни, якій усе життя подобалися вірші Маяковського; до моїх двоюрідних сестричок Білки і Стрілки, що живуть у різних містах і мають дітлахів, котрих я ніколи не бачив; до зубожілої бухгалтерки, неймовірно гладкої тітки Слави, яка час від часу прокуреним голосом просить по телефону поховати її за мій рахунок. Толстой, як і раніше, залишався автором «Війни і миру». У кожному разі стовпи Росії поки що перебували на своїх місцях.

Метаморфозі піддався всього-на-всього один займенник, затерте слівце «ми» – Микола Другий російської лексики. Не варто думати, нібито наше «ми» складається з додавання самодостатніх «я». Російське «я» як елемент не життєстійке й існує винятково в родинній молекулі. Виходить, не «я» формує ідею «ми», а навпаки. «Ми» плодить звироднілих «я», мов дрібну картоплю. Всі сили російського правопису – на боці «ми», і скільки літературних мук не вкладай у розвиток «я», вони не окупляться через нестачу граматичних резервів. Взяти, для прикладу, підсвідоме микання Платонова і націлене на спротив якання Набокова, щоб побачити різницю потенціалів. На «ми» можна гавкати, як Зам’ятій, над «ми» можна гигикати, як Олеша, але «ми» має самодержавну якість, відому під іменем «народ».

«Народ» – одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перекладання відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на – рід:

«ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово «народ» зацементувало народ на віки.

Незважаючи на розходження між станами, поколіннями, статями й областями, росіяни – союз нащадків, битих батогом і нагаями. Росіяни – діти катування. Там, де особливості індивідуального життя процвітають за рахунок суспільного, народ – метафора або зовсім неіснуюче слово. У цій країні воно передає суть облудної справи.

Від самого початку я був знічений і носив у собі почуття великої провини. Перед тим-таки народом. Але, переплутавши самоврядування із самоправством, росіяни перетворилися на грудку, що злиплася й котиться, крутиться, не в змозі зупинитися, летить униз похилою площиною, вивергаючи прокльони, гасла, гімни, частівки, охкання та інший національний пафос. Прокинувшись, я усвідомив народ у збірній солянці, за всезагальним настроєм, який він у собі квасить. Злидота, інтелігенція, фаталістичні інстинкти – усе зрівнялося.

Я вимкнув телевізор. Я перестав уболівати за команду.

МОРАЛЬНА ДОПОМОГА ГІТЛЕРА

Якщо в Парижі є площа Сталінграда, то це не випадково. За великим рахунком, Гітлер допоміг Росії. Він створив їй хоча й не такий залізобетонний статус моральної недоторканності, як для євреїв, але все-таки він його створив. У 30-ті роки Гітлер переманив на бік радянської Росії всю прогресивну західну інтелігенцію, яка стала радянськими шпигунами думки, на початку 40-х – увесь західний світ.

Росія, позбавлена недоторканності, не викликає до себе поваги. Вона, як правило, псує тих, хто до неї наближається. Залишає незмінний відбиток на всіх, хто її відвідав.

Народ із «гвинтом» даремно не народжується? Та годі вам! Галактики й то чудово blow up. Мені набридли повчання.

Було від чого розгубитися.

Прагнення знайти презирству естетичний еквівалент привело мене врешті-решт до розумової гарячки. Вона дала чудернацький приплід, і, всіх відтіснивши, виник вожак, який вивів мене з мого російського світу у свій, усе змінивши та нічого не порушивши. Хотів би заздалегідь обмовитись: рух російським світом не став ні етнографічним, ні патолого-анатомічним. Він не торкався ні загальних маршрутів, ні заборонених стежок. Усі ці подробиці неважливі вожакові. Рух ішов по внутрішній площині й рідко складався в слова.

Я увібрав у себе Росію як художній твір.

ГЕНІЙ МІСЦЯ

Через тиждень вранці зателефонував Павло Павлович. Спросоння я не відразу врубався. Він приїхав до мене додому, мимохідь похвалив квартиру, роззувся за власним бажанням, не розшнуровуючи черевики, і швидко пройшов до кабінету. Він грав роль службиста, у якого сто сорок тисяч нагальних справ. Разом із ним намалювався референт, застебнутий на чотири ґудзики, чи то голубий, чи просто елегантний молодик.

– Не знаю, чим вам допомогти, – заклопотано сказав Павло Павлович. – Можу дати хоч сто бійців спецназу, хоч двісті. – Він подумав. – Хочете танк?

– Чого вам од мене треба? – сухо запитав я, вже уявляючи себе в танку.

– Країною, – відкашлявся у кулак референт, – керує не президент, не уряд і не ЦРУ, як твердять пенсіонери, а ось це саме, так би мовити, всюдисуще тіло. Це не казка, – додав він, побачивши моє здивування.

– Ну чому ж? – кинув я ніби між іншим. – Росія і є казка.

– Можливо, – витримав паузу референт. – Іноді він живе на Ваганьківському кладовищі, де похована ваша бабуся.

– Ідіть ви самі на кладовище, – сказав я, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Павло Павлович швиденько витяг із великого рудого портфеля конверт і вручив мені. Я заглянув усередину:

– А ще кажете, що у вашій державі немає грошей.

Павло Павлович по-генеральському потупився й мимоволі вперся поглядом у статутний безлад:

– Не догледіла! – він сором’язливо втягнув мізинець лівої ноги назад у шкарпетку кольору хакі. – Дружина шкарпетки штопає. Таке в неї, розумієш, хобі.

Референт заговорив жвавіше:

– Польські, напіввовняні, люблінської фабрики. Не купуйте більше. Гівно.

– Зрозумів, – сказав генерал. – Ближче до діла.

– Якщо вийдете на контакт, – звернувся до мене референт, – постарайтеся переконати його… – У передпокої зі страшною силою грюкнули двері. – Щоб він дав нам спокій…

– Протяг, – сказав я.

– У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни, – озвучив референт свої побоювання.

– Чому – я? – запитав я у генерала.

– Ви там щось таке писали про зорю нового одкровення, – почервонів він.

– Є інтерференція, – докинув референт.

– Ну, ми пішли, – підвівся з канапи Павло Павлович. – Сашко, – кивнув він на референта, – переходить під вашу команду.

– Стривайте! Ви часом не ідіоти? – поцікавився я.

КРУТІ ДЕВ’ЯНОСТІ

Ні, Сашко виявився зовсім не ідіотом. Він був із тих, хто перепробував сотні способів життя у круті російські дев’яності роки. Він відчув свист і швидкість російського часу, коли година йшла за рік, як ніколи ні до, ні, видно, після. Він був із тих, хто зрозумів суть енергії, перекроїв пасивну ментальність.

Мало хто в Росії жив у 90-ті роки – майже всі плакали. З різних причин. Плакали на радощах, одержавши волю. Плакали обікрадені. Плакали обстріляні. Майже всі злякано озиралися, тримаючись за кишеню, не вступаючи у гру, порпаючись на узбіччі. Начинена грішми Москва здавалася цим «майже всім» пропащим, найубогішим містом у світі.

Гроші валялися на бульварах і площах, залітали з вітром у під’їзди, кружляли на сходових клітках. їх можна було згрібати мітлою, – тільки двірників не було, були новачки-аматори, і гребли вони спершу невміло, по-старому – заняття настільки виснажливе, що вечорами бракувало часу перераховувати виторг, так хотілося спати. Гроші тримали у відрах, баняках, великих каструлях, їх були мільйони й мільйони, вони обмінювалися на зелені, й зелених можна було за тиждень накрутити на мільйон.

Обмінний пункт став сильнішим за «Фауста» Ґете. Він працював без вихідних.

Але для «майже всіх» гроші були невидимками, вони їх не гребли, а втрачали. «Майже всі» твердо знали, що раніше вони їли помідори, а одного разу навіть купили в покійному «Руслані» бельгійський, у клітинку, костюм; тепер не вистачало на картоплю. «Майже всі» терпляче ждали роз’яснень по телевізору. Вони не здогадувалися, що ніде у світі ніхто нікому нічого не пояснює, коли на бульварах і площах валяються купи грошей. Потім «майже всі» плювалися в телевізор і доплювалися до того, що декотрі з них стали бомжами. «Майже всі» тинялися в пошуках якоїсь правди. Раптом стало повно всього у крамницях. Це було особливо образливо. І захотілося «майже всім» побачити порожні, звичні прилавки, повернутися в добрий світ черг.

Сашко почав із шкарпеток у переході. Після шкарпеток і захисту вольностей у живому ланцюгу біля Білого дому він торгував цигарками, антикваріатом, іномарками, володів складами й крамницями, незаконно володів зброєю, засновував банки, хотів купити «Аерофлот», але натомість побудував цегельню і фабрику пухових хусток. Не раз прогоряв, поки не збанкрутував до нитки, стрілявся у ванній і пропив чимало власної крові. Вижив, повернувся до «наперстка», увійшов в ігорний бізнес, надягнув червоний піджак, відкрив чоловічий журнал, розорився, заборгував усім. Чеченці його закопували в підмосковному лісі. Точніше, йому запропонували самому закопатися лопаткою.

Філософією 90-х стала комп’ютерна гра. Віртуальність клубочилася в повітрі весняним туманом. Кожному належало кілька життів, гардероб мінявся не за сезоном, а волею примхи, зліталися птахи, дзенькали мечі, із грудей виривався звук бойового спазму. У Сашка стріляли, він одстрілювався, працювали свердловини, він кинув гроші на Захід. Обзавівся нерухомістю в Лондоні. Завелися в голові таргани. Зайнявся російською філософією, плюнув на православ’я, прихилився до Алтаю, став пустельником, пірнув у буддизм, потім змінив його на індуїзм, танцював, занурився в астрал. З індуїзму перекинувся в іудейство (не будучи євреєм), певний час кочував атеїстом, припух, став вегетаріанцем. За велінням серця прийняв єпитимію, поміняв джипа на драні жигулі, став жорстокішим у бандитських дебатах, зарікся не торкатися жінки три роки.

Це було десятиліття російського тіла. Втрата матеріалізму привела до виявлення матеріальності. Дівчатка стали хлопчиками і – навпаки. Бажання змастилися маззю унісексуальності. Сашко випадково виявив у собі мусульманство, завів п’ять саун і гарем, увійшов у вуду, рвонув на Кариби, звідти – в Нігерію, дивом залишився живий у Лагосі, повернувся, покаявся у Данилівському монастирі, став референтом. Він працював в органах безпеки і навіть насмілювався переді мною захоплюватися подвигами радянських гебістів, любив Америку, ненавидів Америку, сумував за минулим, у минуле не хотів. Сашкові недавно виповнилося тридцять. Він продовжував експерименти зі здоровим способом життя, сексом, кіном, комп’ютерами, рекламою. Сашко визнав, що ситуація – хрінова.

– Сука буду, якщо ми його не знайдемо, – додав він.

МІШЕНЬ

Я – мішень. Живий теплий клубок, пригнувшись, біжить полем. У мене стріляють кому не ліньки. У мене брудне, спітніле обличчя, брудний одяг, дране взуття, кров під нігтями. Напевно, божевільний вигляд. Немає ні часу, ні сил думати про себе. Я біжу. Без будь-якої надії на успіх.

Розглядаючи якось дореволюційні фотографії в гарному англійському альбомі, я зловив себе на нехитрій думці, що кожний зображений на них ось-ось стане мішенню нещастя, яке кожного розтопче.

Волзькі бородані з виряченими очима, пишно виряджені купчихи із чорнявим блюдолизом-прикажчиком під пеленою, імператор на пеньку, батько Набокова зі сторопілим, як у всіх лібералів, чолом, чотири тенісистки з яйцеподібними ракетками у своєму харківському маєтку, офіцери, які обговорюють на дозвіллі «Російське слово», сільські відморозки, що косують в об’єктив, – усі вчасно зібрані для страждання, і, незважаючи на їхню безтурботність, страждання вже прочитується на обличчях. Більше того, готовність до страждання. Не відсіч, а піонерський салют. Готовність до принижень. До мученицької смерті.

Я відчув дивне занепокоєння. Таке прочитання фотографій було б зрозумілим, якщо мати на увазі знання про майбутнє, але я не міг відмовитись од думки, що майбутнє страждання присутнє у співвітчизниках об’єктивно, ким би вони не були, незалежно від злості, любові та поглядів, незалежно від мене.

На обличчя лягла тінь жертви, набагато сильніша за тінь смерті, природна для будь-якої фотографії. Я подумав: завіса відкривається. У Росії існує особлива добавка до звичайної смертності, і навіть у простенькому альбомі російські обличчя прекрасні тією виразністю, яку забезпечує лише насильницький вихід із життя. їхня прозорість, блідість як відсвіт посмертної маски, смиренного перебування в домовині з розстріляним лицем красиво контрастують із самовпевненістю заїжджих фізіономій. А в кращих російських співчутливих портретах, як от у Крамського, є замилування нещастям.

Майбутнє було закладене, розгадане й представлене, і тільки вимагалося, щоб воно настало. Та саме через те, що прийдешнє в росіянах було присутнє, воно й уможливилось. Усе збіглося.

Осиковий вітер. Бути росіянином – означає бути мішенню. Жертовність жертв – теж функція в цьому світі, де ми звільнені від інших зобов’язань, які, в кращому разі, виконуємо абияк, поспіхом, між іншим. Бувають рідкісні періоди, коли росіяни забувають про свою страждальну заставу й починають наслідувати інші народи у їхньому творчому началі, щось будувати, до чогось прагнути. Щоразу це обривається плачевно. Російське життя покликане відволікати людей від життя. Опір російській закостенілій матері тільки підкреслює значущість цієї матері. Росія повинна бути собою точнісінько так само, як Екклезіяст – Екклезіястом, тобто однією складовою біблійних частин.

Інша річ, що свій чистий досвід, християнський за своїми зовнішніми формами, Росія хотіла передати іншим країнам, з іншим призначенням, і тому довго й марно мучила їх.

У сучасних умовах Росія видається втраченою, програшною щодо іншого світу, де активне начало заявлено органічно. Однак Росія створена для молитов, туги й нещастя. Росія – це вид країни, що виробляє людське нещастя. Історично існують всі умови, щоб країна безнастанно була нещасною. Російська влада тут безпомилково справляється зі своїми завданнями, хоч якої орієнтації вона б не дотримувалася. Росія гарна у виробленні утопічних конструкцій, які нездійсненні в принципі і розвиток яких вимагає багато жертв. Чогось більшого було б дивним очікувати навіть від такої величезної країни.

І, як кожну країну, Росію треба судити за її внутрішніми ресурсами і фінальним результатом. Нехай результат, з погляду Заходу, негативний. Нехай він з боку Сходу теж видається дивним. Але в Росії є позитивна нездатність до так званого нормального життя. На кожного царя є свій Распутін. Росія продемонструвала крайнощі людської натури, зруйнувала уявлення про золоту середину. Вона показала даремність людської волі. Її не можна не поважати за вірність самій собі.

Основним стилем письменників, що писали й пишуть про Росію, залишається співчутлива сльозливість. Помилка і західників, і слов’янофілів у тому, що вони бажають Росії щастя. Славні діячі з часів Чаадаєва, мабуть, помиляються у своєму корінному занепокоєнні щодо безутішного становища рідної держави. Страх перед страхом, побоювання насолодитися його глибиною притаманні більшості російської інтелігенції. Вічна й безпорадна ідея витягти Росію за чуба всупереч її волі мандрує із книги в книгу й стає, щонайменше, надокучливою.

їм усім подавай щасливу Росію з короваями, калачами та баликом. їх не влаштовує кілька в томаті. Принаймні, кілька – не їхній ідеал.

Росія, безумовно, небезпечна країна. Але тут варто погодитися з Ніцше, який закликає «жити небезпечно». Проблиск визначальної національної свідомості, суміші батога й солодкавого святенництва мені бачиться в пізньому Гоголі, але навіть у нього не вистачило сил провести думку до кінця. Зрадники й деякі іноземці щиро намагалися представити Росію як країну зла й нещастя, але робили це тільки заради політичного або туристичного інтересу і тому залишалися недостатньо послідовними. Ми щораз сахає-мося від нових доказів того, що тут кожен – мішень. Однак надходить час, коли країна мішеней, що бігають, виявляється неконкурентоздатною, і спільна праця, заснована на страхові й жертовності, не витримує, зрештою, комп’ютерних перевантажень.

Продовжуючи в такому ж дусі, «легоподібна» Росія, швидше за все, зникне з лиця Землі. Як давня Еллада, де грецькі боги перетворилися на повчальні іграшки. У нас із Грецією є навіть симетрія не надто святого духу. Греція згоріла від релігійного формалізму, Росія горить від формальної релігійності.

В економії людського духу втрата Росії буде непоправною, не менше, проте й не більше за те.

МАТРЬОШКА

Якщо вірити матрьошці, то життя – перекидання в утробу. Центром російського світу проголошено ембріон. Все інше – обкладинка, покривало. Якими б миловидними тітками не були великі матрьошки, вони поверхові, самовдоволені. У них – статичне марнославство життя.

Узявши матрьошку в руки, мимоволі намагаєшся її розібрати, розгвинтити. Хочеться докопатися до правди. Матрьошка побудована на первинній грі, яка знайома кожній дитині, на ній же тримається основний сексуальний ефект одягу – гра в піжмурки. Правду поховано в таємниці. Правда вимагає жертв. Більші матрьошки вагітні маленькими, як своєю багаторазовою смертю. Скриплять, летять голови заради забавки. Що далі всередину, то бідніші барви, менше дива, втома художника. Матрьошка – сигнал хронічної перевтоми, світлобоязнь. У найменшої людинки, погано намальованого за браком місця бовванчика-ембріончика, передбачається зворушливість «дитинки». Спалах розчулення. Туга за батьками. На обличчі не зморшки, а якась павутина. Руки, як тертушка. Незрозуміло, чоловік, жінка? Шорсткі материнські руки хочеться поцілувати, батьківські зморшки – розгладити. Але російська цілісність занадто дрібна для емоцій, інтегральність безпомічна, все це – лише фантазії, і найменшенька лялька завжди закочується під стіл.

СИРІСТЬ

Із кошика посипалися Петрушки, Васьки, Нінки, Костики, Мишутки та всілякі дрібні Павлики, випадково знайшлися Толян і похмурий Серафим, потім пішли добірні Івани, круглолиці Ольги, звідтіль же випав повішений залізничник із зарозумілим лицем, далі об’явилися Миколи Миколайовичі, Фроли Тимофійовичі. У росіян усе сире, недосмажене, не наперчене. І людські обличчя, і душа, і мати-земля.

Ліси – сирі. Ми всі – сироїжки.

Їду в метро і відчуваю, що мені огидна ця пітна сволота. Інертна, покірна, прищава наволоч.

Чи хочу я, щоб Росія розпалася на шматки?

Щоб Татарія відділилася від Мордовії?

Щоб Волга висохла?

Щоб судома пройшла по Сибіру?

Щоб скінчився балаган?

Хочу!

Хочу!

ЩЕ ПРО РОСІЙСЬКУ СВИНЮ

Треба оспівати російську свиню. Народ – нерозмитнене поняття. Нерозгальмоване. Близько 75 відсотків населення Росії становить народ. Народ має свої особливі засоби оповіщення. Він чіпляється між собою колючками й корінням. У нього електричний лічильник дзижчить біля дверей. Він готує їжу на двох газових плитах. Він харчується уявленням кошмарів. У всьому йому бачиться змова. Проти себе. Народ іноді ставить запитання. Чує те, що хоче почути.

Можна вийти з народу. По кісточки. По коліна. По пояс.

Прислів’я не впоруються. Частівками не відкупишся. Подразників багато. Народ сам по собі не виживе. Народ має потребу в поводирі. Царат і комунізм об’єдналися в тяжінні до народного елементу. Одні ходили в народ, інші з нього виходили. У народ ходили як по гриби. Народність – це така грибниця.

Наш народ, на відміну від французького, не рознародився. Але є, наприклад, мексиканський. Російський народ у чомусь вразливо неунікальний. Він схожий на інші архаїчні народи Азії, Латинської Америки, Африки своєю близькістю до тваринного світу.

ТІТКА НЮРА

Тітка Нюра проспала падіння Імперії. Вона роками працювала в газеті «Правда» прибиральницею. Це те саме, що працювати прибиральницею у Кафки в замку. Замку не стало. Від СРСР, як колеса, відкотилися республіки. Тітка Нюра прилаштувалася до ювелірів. Іноді, вимітаючи порох з-під ліжка, вона підбирала дрібні камінчики. Деякі з них були діамантами. Хазяїн, приходячи п’яним із казино, часом давав тітці Нюрі зелені гроші. Вона довго не могла розібратися в зелених грошах, а коли трохи розібралася, почала про всяк випадок заощаджувати.

Вона приходила до мене з розпитуваннями, але я не міг підібрати слів, щоб пояснити. Не вистачало загального понятійного апарату. Я терпляче, дохідливо пробував так і сяк. Вона дивувалася, як це можна, хто дозволив закрити «Правду». Вона вірила мені, але не вірила моїм словам.

Тітка Нюра пам’ятала колективізацію і начебто її не любила. Але вона терпляче ставилася до голоду як до стихії. За часів Хрущова вона прибирала в якихось італійців, видно з усього, в родині комуністичного кореспондента, і захоплювалася чистотою квартири, але що це були за італійці, вона не розібралася.

Тітка Нюра гуде пилососом і говорить безперестанку. Нічого не чутно. Потік підсвідомості, якщо вимкнути пилосос, наповнений неперетравленими шматками молодості, сценами грубого життя, недостачею чобіт, плітками про інших господарів, про сусіду-татарина, що показав їй грішне тіло, підпалив балкон, смерділо гумою від шин: татарин потрапив у дурку. Вона не озлоблена, вона – трудяга. Син – п’яниця, недавно опух і вмер, зате путящий племінник якось урізав мені замок. Тітка Нюра взяла до себе жити бабусю-погорільцю зі свого села, виходить, добра. Її мрія мати окрему квартиру не справдилася.

Вона мені симпатична. Коли вип’є чарку-другу, розійдеться, співає частівки й говорить непристойності. Я намагаюся її зрозуміти. Вона – чесна, хвилюється за мого сина. Але закладає мені його щоразу, коли трапляється можливість. Чи вважаю я її за людину? Складне запитання. Вона, як жук, перекинутий на спину, не розуміє, що з нею відбувається.

Якщо змоделювати реальність, у якій вона живе, вийде казка випробувань. Їх подолання – сплав зусиль і чуда. Західна людина бачить реальність як поле діяльності. Росіянин – як казковий простір. Він заселений істотами, що володіють магічною силою. Іноді ця сила дорівнює нулю, іноді перевертає світ. Казковість внутрішнього поля Росії – у його принциповій нерозшифрованості. Вороги організовуються як нечисть. Причини та наслідки міняються місцями. Зав’язуються задзеркальні зв’язки. Казка конспіративна. Чорних кішок прирівняно до підступів Провидіння. Росіянин упускає в себе казкове мислення й зависає на порозі двох світів, не знаходячи спокою ні в життєтворчості, ні в спогляданні. Самобутність російського світу – у самопоглинанні. Магічний світ вабить мене чарівними фантазмами й напружує нездатністю впоратися із чаклунством. Росія інтровертна у своїх можливостях і екстравертна у своїй безпорадності.

Герой насичується за рахунок випробувань. Якщо я проти них, я виламуюся з казки в неіснуючий простір. Агенти казки, посіпаки й шкідники: піп, солдат, депутат, цар, купець, розбійник, міліціонер, німець, московський мер, баба-яга, змій-горинич, податкова служба, дівка, дружина, начальник, хохол – перебувають на своїх місцях до мене й після мене.

Я входжу у світ із заздалегідь загостреними символами. Я вдаю, що можу змінити ілюзорний світ ілюзорною дією. Тим самим я виконую свою казкову місію, і це по-справжньому російське індивідуальне існування, якого ніхто за мене не зв’яже. Я перетворююся або на героя, або на антигероя, або просто на казкового перехожого. Від героя до жертви – крок, і ноги вже роз’їхалися.

Випробування долаються різними способами, інакше не вижити: хитрістю, обманом, спритністю, сміливістю, довготерпінням. Знадобляться тут і протилежні якості, сплетіння яких і становить російський моральний світ, ні на що не схожий. Маючи такий кодекс честі, важко скласти карту досконалого поводження. Єдиним віддаленням від казки може бути жорстка аскеза.

Насильницька смерть включена до сценарію не трагедією, а як неминучість, і баба-яга ніколи не замислюється над своєю життєвою роллю, інакше вона перестане бути бабою-ягою. Є рівновага зачарування. На цій землі казкові поняття збіглися з історичними вимогами. На суку – мачула. Історія Росії – не вихід із казки (як у людей), а її бурхливий розвиток. Новітні реалії, як і раніше, упаковуються в казковий лексикон. Дивно після літератури дев’ятнадцятого сторіччя говорити про нездатність росіян до самоаналізу, але це так. Тіткою Нюрою засіяна Росія.

МУЖИКИ ТА БАБИ

Все так занедбано, що довкола благодать і тиша. Більшовики зовсім не були марксистськими ідіотами, якими їх малює ліберальна думка. Якщо народу більше, ніж іншого населення, то повинна бути народна влада. Більшовики хотіли зрозуміти коріння народовладдя, створити відповідну державу. Червона казка кривава, але дуже гарна. Однак казка слабшає у ворожому неказковому оточенні. Нові технології зрубали казку. Росію доводиться розчакловувати винятково для того, щоб вона не загинула. Розвиток реформ означає знищення народу в тому вигляді, у якому він перебуває. Отже, мужики та баби проваляться в тартарари.