Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Це змусило мене оглянутися на мої досліди. Мене не збуджує думка про Росію як про порожнє місце. Вона тільки розв’язує руки, які хочуть бути розв’язаними. Я – окремий випадок гнійної приналежності.

Росія повішена на дверній ручці, розіпнута на осиковій балясині. Наш точний парфум – тварина тремтяча. Від усіх цих перебудов наші хуї перетворилися на солоні огірки.

Я ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЯ, ЯК ПОМИРАЮТЬ ДІТИ

В окремо взятій країні почався обіцяний кінець світу. Очевидно, його найкраще зустрічати віршами раннього Маяковського. Але навіть найбільш епатажний рядок російської поезії видасться нині слабеньким. У ній занадто багато пафосу розпачливого протесту ще тієї, прекрасної епохи. Тепер усе – інше. Ніхто перед кінцем світу не переймається жахом. Чому б не пожити й без світла?

Це ж треба так перетворитися на худобу!

Можна чудово собі уявити, як скривджені бомбардуваннями своєї малої батьківщини терористи зірвуть Москву – не кілька спальних будинків, а всю Москву. Яка ж буде радість для провінційних політиків, як збадьоряться Пітер і Урал! Треба буде вибирати нову столицю, у політичних сварках і клопотах невдовзі про Москву забудуть, та й не люблять її ніде, тільки руками потруть од зловтіхи: однією Москвою менше – яка різниця.

Росія перетворюється на «фрагменти географії». Може, Росії вже немає? Як немає? Ось – карта. То це ж тільки карта. Може, Росія чиста фікція? Те, що ми живемо в ілюзорній країні, з ілюзорним головнокомандувачем, ілюзорним урядом, ілюзорним парламентом, ілюзорною зовнішньою політикою, ілюзорною економікою й ілюзорною опозицією – це й так зрозуміло. Але те, що з-під нас усіх цю країну вже вийняли, як матрац, і не для того, щоб продати, – кому потрібна мізерія, – а просто тихо віднесли на смітник, нікому не повідомивши, – це, по-моєму, дуже можливо.

Адже ми живемо в абсолютно помилковій реальності. Нам кажуть, якщо взагалі що-небудь кажуть, що ми переходимо з однієї суспільної системи в іншу, і цим ми займаємося впродовж усіх років після 90-го. Цілковите марення. З якої системи ми виходимо? Із соціалізму? У нас не було соціалізму – соціалізм у Швеції, а в нас була державна сваволя. Куди переходимо? У капіталізм? Але в нас немає навіть зачатків інфраструктури ринкового суспільства, є тільки видимість діяльності й реальність знов-таки державної сваволі, видозміненої – так, але тільки для того, щоб існувати далі. Ми, як і раніше, боїмося влади, хоча, здавалося б, її вибираємо. Владоможці пролітають повз нас із нахабними пиками, з нахабною блимавкою; ми, як і раніше, ходимо їм кланятися, а вони, як і раніше, відвертають носа.

Росія нам уже тільки сниться.

Це відплата за відвертий расизм російського обивателя, за цинізм верхів і похуїзм низів, за все наше потворно прожите століття, від Леніна до сьогодні. Нам у Росії весь час здавалося: обійдеться. Як-небудь проскочимо. За допомогою злодійства, Бога й Заходу. Ми летіли в прірву, але вдавали, що ширяємо. Бундючилися, зображаючи із себе наддержаву. Ми ніколи не хотіли визнати глибину власного падіння.

Немає нічого дивного, що в нас украли батьківщину.

БЕЗПОСЕРЕДНЯ РЕАКЦІЯ

Сірий пригорнувся до мене й сказав, весь червоний від обурення:

– Нарешті ти пишеш про те, про що не жартують.

На очі в обох навернулися сльози.

КОКАЇН

Ми йшли понад швидкою річкою і навіть поцілувалися. В. А. 3. сказала, що хоче мене краще пізнати. У неї робота, яку вона не покине. Це був якийсь слабкий градус пристрасті.

Вона розповіла, що іноді через згорнутий у трубочку доларовий папірець нюхає кокаїн.

– Кокаїн! – чмихнув я. – Допомагає від гаймориту.

Вона розповіла також, що дружина її друга, колеги по бізнесу, Марина, російського походження, косметолог з Голівуду, одного разу її трахнула на вік-енді.

Вона взагалі була дуже довірлива. Я зрозумів – це пиздець.

ДАЧА

Мій перший бог – Дід Мороз. Раптом В. А. 3. спохопилася. Ми поїхали дивитися Красну площу. Усе складалося якнайкраще. Вночі – до мене на дачу. Пити чай. До чаю справа не дійшла. Боже, вона була запашна і безсоромна-цнотлива, як білий бузок. Я обламував їй гілки до самого ранку. Ранок був туманним. Я обламав їй багато білих гілок.

В. А. 3.

Велика Американська Зайчиха полетіла першим класом разом із блакитним «Мережковським». Подзвонила із Шереметьєво:

– У мене голова перевернулася від Росії.

Я хотів запитати:

– Ти кохаєш мене?

Але не запитав.

ОСТАННІЙ ДАХ

Село, що складається із дірявих дахів без будинків. Юродство – останній притулок.

ГЕНІЙ, ЩО ВОСКРЕСАЄ

Після похорону Сірого я повернувся до себе додому. Щось буде. Загальний страйк. Зміна уряду. Переворот. Розпад держави.

Мені було цікаво.

Мені було однаково.

Я вчився дивитися на Росію, як на іноземну державу. Росія насрала мені в кишеню. Я торгував перегаром, запахом «Прими» і сечі. Мені дуже пощастило. Я примудрився продати виваляну батьківщину, яка нікому не потрібна. Я з нею розправився. Я вбив генія місця. Мене трусило. Я знав: міліція полює за мною.

Я мляво ховався. Переходячи з будинку в будинок. Я знав: країна приречена. Мене це мало хвилювало. Я одержав усе, що можна. Я перестав хворіти Росією. Я відчув, як звільняюся від підлої залежності повторювати її ім’я з тією ж частотою, з якою німець вимовляє слово «шайсе». У мене виростають крила. У мене полилася нова радість. Настав час кинути ноги на плечі!

Російський досвід навчив мене, що людина повинна бути прив’язана до буття. Як завгодно. Як протестант, який вірить, що Бог цінує його працю. Як католик, включений у непогрішність Папи. Як буддист, котрий виявив у своїх мантрах систему реінкарнацій.

Я зайшов у свій під’їзд. Піднявся на другий поверх. Мене чекав чоловік. На підвіконні у коридорі.

– Ну, чого? – сказав він.

Я придивився до нього:

– Ти навіщо з ножем ходиш?

– А з чим же мені ходити?

– Як справи? – запитав я його, щоб відтягнути розв’язку.

– Усе гаразд! – відповів він.

– Вовки! Вовки! – закричав я.

Ніхто не почув. Його сині очі світилися радістю життя.

ВІДКРИТА ТРУНА

Не виставляйте мене напоказ у відкритій труні. Що за манери! Навіщо росіяни рвуть собі душу, прощаючись із небіжчиком? Навіщо ведуть попід руки почорнілих близьких, щоб ті несамовито гладили небіжчикові волосся? І так сумно. Чи це заохочення до виття? Жінки, вийте! Плакальниці в сільських хустках, уперед! Заголосили. Якщо вже заводитися, то заводитися. Не ховати ж просто закритий ящик! А раптом він порожній – тоді конфуз виходить. Мало нам, чи що, похоронних конфузів? То не того в труну покладуть, то перевернуть і виваляють, несучи сходами вниз. Нехай ящик стоїть відкритим. Щоб усе без обману. Звідки взявся цей істеричний протокол? Остання перевірка на дорозі. Куди дивиться Церква?

Тонкі діячі крикнуть: традиція! МЦАП гримне: вічна пам’ять! Так заведено прощатися: і з царями, і з холопами. Мало чого! Ми – заручники непристойних обрядів, нащадки тілесних покарань. Наш катехізис: дави! Ненависть тішить душу. Ми заплуталися в традиціях, зовсім розгубилися. А з відкритою труною – не треба про страшне! А це не страшне – це наш національний трилер.

Католицький похорон – для нас світський виїзд під чорною вуаллю, зібрання напрасованих костюмів, сонячних, з титановими дужками, окулярів, напомаджених молодців. Протестантські фюнерали – ах, ці голлівудські дзвіночки біля виходу з кірхи! Чемні, усі один одного вперед пропускають, наче вийшли з кіно. Та ж вони і вийшли з кіно – відеокасетний похорон. Усіх негайно звинуватити в лицемірстві! Вінки занадто вигадливі. Скупі слізки не задовольняють рідного почуття самокатування, самороздряпування. Ми народжені вимучувати себе на шматки, аж до російського похоронного катарсису.

«Ось я лежу, але оцей я – не я, а де ж я?» – моє скорботне надсвітове запитання.

їхні західні могили занадто добре викопані, заправлені, як постелі, захищені з усіх боків від хробаків. Не те що наші – із плаваючим недокурком. Не те що наші по весні – із провалом до труни, як зійде сніг. У їхніх священиків занадто пісні обличчя, у їхніх гробарів надто осмислені фізіономії. Західна відмова від поминок – поганий наслідок життєвої скнарості, нам подавай довге прощання, з постцвинтарним ретельним миттям рук та застіллям, яке повільно переходить у гучне безпам’ятство, горілчане небуття.

Але відведи нас на Ганг, і ми перетворимося з переляку на Європу, побачивши і відчувши носом спалення трупів на набережній. Ми очманіємо від показових багать і безслізних, худеньких родичів, згуртовано впевнених у реінкарнації. Ми побачимо тут тільки дикість, поганство і – стрімголов додому. Нам дозволяли дивитися лише у вічко крематорію, щоб не було дефіциту кошмарів, та й то – до пори, до часу. У нас у вухах не тріск бамбуку, а стукіт цвяхів, які забивають у труну. Спочатку – сором’язливий, під кінець – сміливий, гучний. А якщо це тяжкий звичай, то є люди, які й «тяжкі фільми» не дивляться. Але я, хоч скільки ховав небіжчиків у відкритих трунах, знаю напевно, що це тільки проти їхньої пам’яті. На спогад залишаються, як нашатир, тільки синюшні обличчя й відразливий замогильний холод руки, а десь на обрії стоїть відсунута маленька жива людина і не сміє наблизитися з живими ручками.

Батюшко, ну, чого закляк? Відспівуй. Я не полюбляю сперечатися. Чому тоді тільки обличчя й руки? Уже краще б зовсім був голим, як у морзі. І всі б розглядали мертвого припорошеного хуя і спущені яйця, вдаючи, що їх це не цікавить. Є похоронний генерал з дарами, всім похоронам – вінок сонетів, на який жваво реагує вдова. Вона нічого не бачить, а тут зривається з місця й жадібно ковтає слова співчуття. Згорблена почесна варта з підв’язками похоронних дружинників. Виводок пройдисвітів із сережкою у вусі та без сережки. Жінки із зупиненими, лисячими мордочками. Що гірше склалося їхнє життя, то дужче вони балдіють від розглядання знайомих небіжчиків. А десь там далі цвинтарні бабульки – стахановки трупної цікавості. Нюхаючи стебла квітів, що пахнуть так непристойно, одні помічають на відкритому обличчі небіжчика лише мертве, інші наполягають на красі.

– Як він не схожий на себе.

– Роздувся.

– І на колір негарний.

– Ні, кращий, ніж у житті.

– А вона, дивися, як вона тримається!

– Стомився лежати. Потемнів.

– Хіба з вами не потемнієш?

Як із підворіття, поетеса на весь свій зламаний голос:

– Прекрасне лице!

– Брешеш, суко!

Некроексгібіціонізм. Ну, все! Закопуйте. Я соромлюся.

НОВИЙ БОГ

Головною подією XXI століття стане народження нового, планетарного Бога.

Ми розговорилися із Сірим про нового Бога. Не про російського Бога, бо локальні релігії відійдуть, а взагалі. Ентропія релігійного задуму Заходу, російська ортодоксальна скам’янілість, мусульманський фундизм – яскраві прикмети агонії старих богів. Яким бути новому: прямим? кульгавим? фарбованим блондином? У будь-якому разі ми залишимося за межею античного світу. Ми швидко скотимося в розряд доісторичних істот. Ми пригорнемося одне до одного, обійнявшись лапками динозаврів. Мені стало себе шкода. Новий Бог буде, звичайно, непередбачуваним. Несподіваним. Вискочить дуже страшним. У пір’ї або в кожусі? Фалічним? вагінальним? змішано-андрогенним? порнографічним? учнівським, як десятилітня лялька? Швидше за все – попсово-придуркуватим, як усі колишні Боги, але з урахуванням нової туги й high-тек досягнень. До нього логічно не пристосуєшся, не притрешся. Але зрозуміло, що нова маска Бога буде позаєвропейською. Європа його не відразу прийме.

Боги підупали. Вони не витримують людської конкуренції. Вони хворі на клаустрофобію. Вони вже у спиртовому розчині. їхні маски зірвано. Ніцше – дурень! Сприйняв ім’я за сутність. Угризання в Японію, дорога до ашрамів, тельбухи тигрів для вудунів, ностальгія за Полінезією, ідейні робінзони й племінне мислення made in USA – все це так добре заворушилося. Якщо вже свідомість негідна безсмертя, то душу гріють реінкарнації.

Камінь – це завжди основа. Ми із Сірим взяли камінь. Ми були не тільки пригнічені тягарем відповідальності, а й зраділи. За допомогою якихось лівих людей, що зазвичай розвозять меблі, ми відтягли камінь на Воробйові гори. Скориставшись темрявою ночі, ми покотили його в таємний гай, де цілий рік ночами співають солов’ї. Наречена із зубами з такої нагоди спеціально повернулася до нас. Ми її не впізнали – вона літала над нами в легкій туніці й жбурляла в нас солодкою журавлиною. Видовище – засмоктує. Вона була неземної краси, зуби їй хтось вирівняв. З нею, скажемо прямо, хотілося одружитися. Москва теж мала чудовий вигляд «кул». Ми штовхали камінь у чотири руки, кректали, мокрі й веселі. Нова метафізична активність Росії увійшла в нас, завирувала та обігнала інші народи. Росія знову взяла планетарне місце первістка. Наречена вгорі, з жовтими п’ятами і з жовтим фломастером за вухом, освітлювала нам шлях ліхтарем. Там, на схилі з виглядом на Москву, ми поставили перший камінь невідомому Богові.

1997–1999 pp.

Про автора

Віктор Єрофеєв – один із найвідоміших у світі письменників. Народився 1947 року в родині радянського дипломата і дитинство провів у Парижі. Дуже рано почав писати й друкуватися. Закінчив філологічний факультет МГУ, аспірантуру Інституту світової літератури. Захистив кандидатську дисертацію. 1979 року за організацію в самвидаві альманаху «Метрополь» В. Єрофєєва виключили зі Спілки письменників і дев’ять років цього самобутнього письменника в Радянському Союзі не друкували. Тим часом твори В. Єрофєєва перекладено більш як двадцятьма мовами. Його роман «Російська красуня» став світовим бестселером. За оповіданням В. Єрофєєва «Життя з ідіотом» композитор Альфред Шнітке написав оперу, й за цим же твором режисер Олександр Рогожкін зняв фільм. Віктор Єрофеєв – член Російського ПЕН-центру, лауреат премії імені В. Набокова (1992 p.), кавалер французького Ордену літератури й мистецтв (2006 p.). Автор двох десятків літературних творів, численних наукових праць із теорії літератури, ведучий і автор теле– та радіопередач на теми культури.