Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

ШАШЛИКИ

Росіяни дуже люблять їсти шашлики. Виїдуть на природу. Куди-небудь на річку. Скупаються. Поверещать у воді. Дехто відразу втопиться. А інші починають священнодіяти. Шампури. Шашлики. Рижики! Маслюки! Ну, половина отруїться. Інші переїбуться. Але ж і весело. Під музику з машини. По дорозі додому переважно всі мовчать. Думають про своє. Так у росіян заведено. Може, стомилися. А може, просто дрімають.

ІСТОРІЯ

Росіяни знають краще географію, ніж історію. Історії росіяни зовсім не знають. Росіяни все забувають. Я дивлюся на людей, як на допоміжний матеріал. Мені вони часом бувають потрібні, щоб не було нудно. Я з ними розважаюся, потім викидаю. Мене дивує, коли хтось із ентузіазмом говорить про те, про се. Мені це здається непристойним.

ДИСИДЕНТИ

Сірий вирішив боротися за демократію й потрапив до в’язниці. Він там теж продовжував боротися. Із в’язниці вийшов педерастом. Тепер живе в Європі й ображається на увесь світ.

ГІМНАЗИСТКИ

Дебелі. Я б хотів мати багато друзів, але вони мені швидко набридають. У них немає бажання повеселитися. Мій нині покійний французький приятель розповідав, що, коли переїжджав кордон Росії, у нього в голові лунав «клич!» і йому здавалося, що приїхав у цирк. Усе несправжнє. Зате кайф.

БРУД

Навіть дивно, що в Росії так брудно живуть. Це не пояснити браком грошей. Помити підлогу можна й зовсім безгрошовій людині. Але підлоги брудні, шпалери засрані. На люстрі висять штани. Холодильник лежить боком на підлозі. Всі стелі залиті. Ті – жовті, ті – чорні. Якщо чорні, це погано, виходить, балки гнилі. Навіть незрозуміло, чому все аж так засрано.

Правда, є оселі, де чистіше. І думаєш: ось же метушаться, пилюку витирають. Але не з повагою думаєш. А так – між іншим.

Усе-таки найголовніше російське слово – бруд. У Росії все брудне: машини, думки, дівки, квіти, поля, весна. Про брудну весну писав Пушкін, а потім замислився і не надрукував, посоромився. А можливо, якби надрукував, то вийшла б інша, чиста Росія, хто знає.

МОСКВА

– А ти справді переховувався на Ваганьківському кладовищі?

– Ну.

– А що ти там робив?

– Обгризав кістки знаменитостей. – Сірий помовчав і додав: – Можна, звичайно, навести лад у Москві. Москва стала кращою.

АМЕРИКА

Я знайшов для себе Америку. Америка танцює. Америка співає. Америка дивиться на мене розплющеними очима.

– Америко, – сказав я, – давай вирішувати, що нам робити.

– Давай вирішувати, – відповіла Америка.

І ось тут було важке рішення. Я захитався.

– Як добре послати мою батьківщину на хуй! – сказав я. – Як добре сховатися в Сан-Франциско.

Там так безтурботно. Там так по-американському. Я завис. Ти приїхала, щоб мене відвезти. Там у тебе яхти. Комп’ютери. День народження. Але що мені робити з тобою? Життя – не гума.

КОХАННЯ СІРОГО

Сірий закохався в наглядачку. Весела така наглядачка, не нудна. Вона стала його таємною нареченою. Вона його викупила. Він звільнився. Жили разом у передмісті. Грали в дурня. Разом вчинили збройний розбій, щоб зіграти весілля. Когось убили, когось покалічили. Менти чомусь їх не спіймали.

ІМЕНА-ПО-БАТЬКОВІ

У кожного росіянина, на подив іноземцям, є не тільки ім’я, а й по батькові.

– Росіянин без по батькові, як чоловік без трусів, – сказав мені старий римський професор філології.

Поверхове спостереження. Але навіть мій російсь-

кий друг, великий шанувальник імен-по батькові, який знає всіх росіян на ім’я та по батькові, ставиться до цих імен-по батькові як до допоміжних елементів. На відміну від нього, я впевнений, що ім’я-по батькові, з’єднуючись цугом, створює образ людини і забезпечує її присутність навіть там, де цієї людини немає.

Росію занапастили імена-по батькові. Саме завдяки причепам «по батькові» могла виникнути така згубна ідея воскресіння батьків. Росіянин тягає на собі батька впродовж усього життя.

Мертвий вантаж.

МАТ

– Навіщо в нас мат? – запитав я його.

– Мат треба берегти, як зіницю ока, – наказав Сірий. – Мат – наше паливо. Як гас. Його не можна розбазарювати.

– Росія розвалиться?

– Ти що, журналіст? – здивувався Сірий. – Росія саме тим і гарна, що непередбачувана. Це її конституція, і хто цього не розуміє, той мудак. Росія може розвалитися дуже просто! А може й не розвалитися. Росія може перемогти німців, а програти фіннам або ще якимсь папуасам.

Я подивився на Сірого. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із барлогу.

НОВА ЗУСТРІЧ

Потім я його довго не бачив. До яких би хитрощів не вдавався, я не міг його побачити. Я познайомився з ним випадково, у тому вимірі життя, в який боявся зайти, не знаючи з нього виходу. У мене трапляються такі завороти голови, коли мізки роблять мертву петлю. У тому житті, де метро, булочна, видавці, діти, Сірого немає і бути не може. Геній місця ніколи не має місця. Є тільки напруга, схожа з ясновидінням. Не привід вдаватися ні до анаші, ні до героїну. Я й сам героїн.

Тоді я став подорожувати. Я бачив різні речі. Я бачив марево Малі, пінгвінів із рожевими бровами на скелях біля Кейптауна і вертикальну аскезу Індії, я пішов на Тибет, бо там живуть найправильніші люди цієї землі.

І коли повертався, я думав про Сірого, мені хотілося поставити йому кілька запитань. Я зустрів Сірого зовсім випадково, на автобусній зупинці, коли, віддавши в ремонт на вулиці Обручова свій неновий автомобіль, збирався їхати додому.

– Від’їздився? – спитав він.

– Я був на Тибеті, – не без гордості сказав я, намагаючись його трохи вразити.

– На хуй мені твій Тибет? – сказав Сірий.

Він сів в автобус і поїхав.

ЖИВЕ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Агенти з торгівлі нерухомістю, дільничні лікарі – всі, хто має щоденний доступ до простого народу, вражені мірою його здичавілості.

За фасадом великого міста, у надрах «убитих» комунальних квартир, із гнилим серпантином зовнішньої електропроводки, «жучками», гачками, затулками, синюшними стінами, битими шибками, потрісканими підвіконнями, відірваними дверними ручками, тазами, затхлістю, там, де вулиця починається з коридору, труби сльозяться, у вбиральнях собачий холод і гола лампочка, розселена Росія, що дотепер продовжує допетровські часи. Випадково помилишся номером телефону – відгукнеться із глибини колодязя несамовитий голос – з розмаху в’їдеш у Середньовіччя.

Неадекватність елементарних уявлень, фантастичні образи світу, що скупчилися, рояться і розмножуються в головах, малинові прищепки і друшляки під відклеєними шпалерами, що повисли навиворіт – газетні жовті гасла, що розвінчують чи то Бухаріна, чи то Ізраїль, сморід старої білизни, тремтячі руки з розпухлими венами, кмітливість таргана, за яким ганяються з капцем у руці, хитрування, непомірні претензії на порожньому місці, невибагливість, дикий алкоголізм, відсталість, яка не піддається аналізу при тому, що цілий день не вимикається телевізор, сварки, лайки як норма життя, нашіптування, пересуди, плітки, ненависть, скнарість, убогість – весь цей клубок злиплої свідомості перекочується по всій країні. Дохле гарматне м’ясо, непередбачуваний фаталізм, готовий фарш для ницої демагогії, недобре примруження, припиздяний рокер, маніяк із лобзиком, невитравний запашок газу, нестійкість реакції, хвороби всіх видів, фізичне каліцтво, незрозуміла гордість за прожиті роки, нестрижена сивина, параліч волі, невміння підсумувати свій досвід, хибні поняття про історію хоча б учорашнього, прожитого ними ж, як свідками, дня, мозкові вузли карикатур з неминучим Хрущем і бровастим хануриком, поклоніння силі, нелюдська слабкість – ось той люд, що живе – не живе, але який є і який ми занадто рідко беремо до уваги як реальність.

Деренчать у їхніх кімнатах слабенькі серванти.

Сплетіння марення й посилання на шваґра, коли доводяться недоказові речі, коли наївність – найніжніше з усіх слів, яке можна підібрати, характеризуючи їхні думки – яке випробування для будь-якої людини, що обрала своєю релігією любов до ближнього, яке знущання з неї.

Міль з’їла плюшеві подушечки.

Надія на те, що комуналки розселяться, теж наївна. Комуналка, як світло непогаслого місяця, —

норма російської ментальності. Вона ж – модель жаданої соборності. Засрані під’їзди й підворіття, непрочищені, засмічені, як сміттєпроводи, печерні люди метафізичні. їхній розрізнений посуд, гнуті ложки-виделки підзвітні лише божественному суду. Вони знижують уявлення про людину, контакт із ними породжує гострі емігрантські наміри, спільне проживання викликає думки про пекло.

Запущена Росія, яка ніколи не провітрювалася, ніколи не сподобилася на добре людське слово, не розуміла логіки свого розвитку – скільки таких людей? мільйони? десятки мільйонів?

Середньовіччя без середньовічних символів віри, втілене в образи комусь дуже близьких людей, не береться до уваги в розмові про країну, де виставляються напоказ підсвічені французами фасади сталінської архітектури, які серед новітніх будівель здаються заледве не італійським містом. Чи треба говорити, що Росія із голою лампочкою, спадщина допетровського, дореволюційного, радянського та сьогоднішнього часу, безініціативна настільки, що на її тлі Обломов видається Штольцом, і ми покликані із цим «пасивом» миритися?

Завжди знайдеться ватага доброзичливців, які кинуться скажено виступати проти середньовіччя, наводити приклади щасливої соборності, зі стійким графіком чергувань по прибиранню місць загального користування, зі скромним затишком і гуталіном, коли жіночки ходять у східних халатах, сидять на диванах, задумливо підібравши ноги. Вони закричать: а що ж народ міг зробити? Саме так – що? Я знаю цих доброзичливців, як облуплених. Вони роблять свою роботу настільки грубо, що по природі не дуелездатні.

Крім них, є величезна кількість людей, які візьмуться захищати всіх цих середньовічних істот: вони прошиті загальними струмами, їм шкода п’яниць, шкода бабусь, покинутих напризволяще. Мені, якщо брати їх окремо, теж багатьох шкода. Але всю цю жалюгідну масу мені не шкода, вона тягне Росію на дно.

Звичайно, легше за все поставитися до цієї маси уїдливо, зіграти на панічних настроях, залякати, як це і роблять ті, хто вступає з нею в контакт і швидко втрачає терпіння. Можна спробувати поставитися до неї по-християнському і полюбити. Але хоч як ти до неї ставився б, вона, ця маса, перетворена волею випадку на електорат, має голос і нічого спільного не має з демократією.

Що з нею робити? Обманювати? Відмивати? Перевиховувати? Чекати, поки вимре?

Але останнє – ілюзія: старі тягнуть за собою онуків, правнуків, які теж стають навкарачки. Після першого півнячого лементу молодості від них більше немає чого чекати, крім рабської залежності од вічного повторення. Все йде по колу. Залишається одне – помістити їх у концтабори.

Але вони й так уже там.

НЕЗГРАБНІСТЬ

У кожному росіянинові є своя незграбність.

Іван Петрович занадто товстий. У нього пасок під черевом.

Василь Васильович занадто обносився. У нього діри в обох кишенях.

Микола Іванович ніколи не стриже нігтів на ногах. Вони в нього самі собою підстригаються.

У нареченої із зубами драна нічна сорочка. З неї апетитно вивалюється немита цицька.

Марія Миколаївна жодного разу в житті не користувалася туалетним папером. І нічого – залишилася жива.

Ось чому в росіян сильний балет.

ДРІБНА СОВІСТЬ

Якось я зустрівся з однією дрібною совістю нашої нації. Совість запропонувала мені зробити бесіду для газети. Вона стала розповідати, як хлопчиськом під час війни втекла з дитячого будинку, бо там було нестерпно, проїхала «зайцем» весь Сибір і, оскільки Росія повна добрих людей, їй допомогли ці добрі люди, яким вона вдячна. Вони не здали совість назад у дитбудинок.

Я запитав, чому було так нестерпно в дитбудинку, і, вислухавши відповідь, сказав:

– Виходить неузгодженість: добрі люди допомогли вам утекти від злих дітей і злих вихователів.

Дрібна совість здивувалася, наче вперше про це подумала, бесіди не опублікувала.

Росіяни переоцінюють не тільки самих себе, а й своїх дітей. У кожному відділку міліції розкажуть про їхні подвиги. У російському дитячому світі заведено бути жорстоким. Мені розповідали вуличні повії, що найстрашніше – опинитись у владі підлітків. Знайомий бандит, свідок розповіді, кивнув:

– Так скрізь. І в зоні. І тут, у Москві. Пацани звіріють. Б’ють до смерті.

Бійку замовляли? Нічого не змінилося з часів моєї школи, де на перерві легко можна було одержати по морді – просто так, ні сіло ні впало.

ТАЛАНТИ Й ШАНУВАЛЬНИКИ

Мені розповідав французький посол, з русофілів, що в нас – він багато їздив – у кожній церкві так чудово співають. Голоси – посол захоплено змахнув рукою – піднімаються до купола, обмиваючи лики святих угодників, назустріч Спасу. На світлі, особливо сонячного дня, видно їхній непорочний музичний склад, і вони розчиняються в піднебессі. Такий талановитий народ.

Я з ним погодився.

НЕПРИТОМНІСТЬ

Дехто вважає, що росіяни втрачають притомність для того, щоб викрутитися. Так само, як риба йде на дно. Але, по-моєму, росіяни йдуть у непритомність через те, що це нормальний стан їхньої свідомості.

ЩАСТЯ

Як добре нічого не чистити, не відмивати. Нехай усе виявиться невідмитим.

НЕЗРОЗУМІЛО ЩО

Хіба герої казки – нація? Вони – із казки. Погляньте на себе. Ми – казка.

КОРИСТЬ

Улюбленим напоєм Сірого був чефір. Кому кактус, а кому чефір. Чи робив Сірий дітлашкам свищики з глини? З горіхової гілки? Або самокати? Чи посадив він клен? Чи тільки курив, нахилившись низько до столу?

Якщо в тих автобусних вимірах життя, де живе занепалий втомлений народ, де живе Клавдія Федорівна й усі інші нещасні люди, де в Ірини Борисівни виламують двері, щоб забрати зламаний телевізор, заводиться Сірий, то, можливо, усе вирішується дуже просто. Яка користь від убивства Сірого? По-перше, він не заважатиме прогресу. По-друге, зруйнується казковий вимір Росії. По-третє, вона перестане бути каламутною.

ЛЮДИНА-СПОВІДЬ

– Grattez le Russe, et vous verrez un Tartare (Пошкребіть росіянина – і ви знайдете татарина), – кажуть французи.

Вони по-своєму мають рацію, але, як завжди, не заглядають глибше за феноменологію.

– Пошкребіть росіянина – і ви знайдете сповідь, – dirais-je.

Росіянин – людина-сповідь. Для цього зовсім не потрібно рухомого предмета: поїзда або літака. Як перестиглий гранат, росіянин вибухає і спливає сповіддю у найменш підходящий момент. Або як гнилий гранат. Швидше за все, як гнилий. А можливо, все-таки як перестиглий.

СТАВЛЕННЯ ІНОЗЕМЦІВ ДО РОСІЇ

Сірий вважав іноземців обмилками й ніколи не цікавився їхньою думкою про Росію. Він цінував непідробне чвакання російського життя.

– Зачвакало! – схвально мружився Сірий, прислухаючись до подій життя.

Він любив каламутність російської людини.

– Ти подивися, – казав він мені, – як потворно каламутна російська людина. Вона спантеличує життя. Вона не знає, чого вона хоче. Вона зриває з петель перебіг життя і ставить життя раком.

– У неї параліч волі, – казав я.

– Хуйня все це, – незлостиво озивався Сірий. – Ти краще прислухайся до цього вічного хрипу російського мужика, як він сопе і гівниться.

Я вийшов навшпиньки, прислухався й повернувся зовсім розчулений.

– Ну що, змінюєш погляд на Росію? – підморгнув Сірий. – Про Росію ніхто не дібрав точних слів. Одні б’ють себе у груди і присягаються в любові й вірності. Не вір їхнім присяганням. Інші, наслідувачі німців, які надягли німецьке лахміття й думають про себе багато чого – вони, звичайно, виродки, але хоча б зрозумілі. А ці вдають, що люблять, а самі підмахують із користю для себе. Може, до них щось доходить, але вони глухі. Росія – це рохкання. Якщо не рохкаєш, тобі тут немає чого робити. Іди в інтелігенцію й вигадуй теорії.

– Не хочу! – мимоволі вирвалося в мене.

– Росія по-розумному не пишається розумом. Вона його топить, як кошенят, але не тому, що любить потопельників, а тому, що розум заважає життю.

– Ах, Сірий, – заплакав я.

– На Росії світ тримається, – сказав Сірий, залазячи під ковдру.

ПЛАКУН-ТРАВА

– Сірий, зіграємо в піжмурки? Ти – геній цього гнилого місця. Не Пушкін, не Достоєвський, а – ти. Ти – геній. Ти – шаман. Нечленоподільна людина. Ти тримаєш у руках братву, ти крутиш російську політику, вирішуєш долю армії.

– Солдати ненавчені, – сказав Сірий. – Мруть, як мухи.

– Ти – Спартак і ЦСКА, ти спускаєш сечу в попсу, ти вболівальник вітчизняних команд, ти – виття стадіону, судома трибун, ти насмоктався крові, ти – велетенська блощиця, ти – друг Христа, більшовик, автор російських казок, три богатирі в одній особі, троє братів, від старшого до дурня, сірий вовк та Іван-царевич, власник усіх джипів, молодик над сніжним полем, ти – всі російські таргани у ванні й на кухнях, ти – кривава неділя, сьоме листопада, великий почин, день перемоги, ти – герой Радянського Союзу, ти – пивниця, ти – моє роздвоєння, перебування між двох наречених, моя невпорядкованість, моя безглуздість – ось чому змивається російське знання, не йде вперед цивілізація, ти тримаєш Росію за пизду.

– Я – плакун-трава, – засоромився Сірий.

П’ЯТИЗІРКОВИЙ МОРГ

ЗАШМОРГ

Стукіт у вікно.

– Хто там?

– Це ми! Силовики!

Я запалив світло.

– Ви ще живий? – невдоволено запитав Павло Павлович.

– Живий, – невдоволено відповів я.

– А чого пропали?

– Занедужали? – просунувся Сашко.

– Швидше видужав.

– Зустрічаєтеся з ним регулярно? – прискалив око Павло Павлович.

– Буває.

– Ваше враження? – запитав Сашко. – Противний?

– Нормальний, – відповів я.

– Буде з нами співпрацювати? – запитав Павло Павлович.

– Куди він подінеться! – розсміявся Сашко.

– А ви не смійтеся, референте, – насупився я. – Дайте мені ще час на обдумування.

– Ти не тягни, – захрипів Павло Павлович. – Країна дуріє.

– Зашморг ззаду – й капець Сірому, – шепнув довірливо референт. – Привітайте Павла Павловича, йому нову бляху дали.

– Та годі тобі! – вдавано зніяковів Павло Павлович.

– Дуги золоті, обруч, листки селери, – радів Сашко.

– Двох дельфінів, що сходяться хвостами, забув, – не втримавшись, просяяв Павло Павлович. – Пам’ятаєте, як я вас учив? Половину злочинів провокують самі потерпілі, – швидко заговорив він. – Треба ходити у ватянках, у в’язаних шапочках, дамам – теж у ватянках, на низьких каблуках, у темні провулки не заходити.

Силовики зникли.

ЗА СЕКУНДУ ДО КОНЧИНИ

Сірий запалив свічі, врубав Вівальді.

– Місяцехід, повний хід! – вишкірився Сірий, жбурляючи на килим тіло нареченої із зубами. На тілі нареченої дві кнопки пристрасті й один п’ятачок безуму. На тілі нареченої Сірий відтворив великий стиль радянських галантерей зразка 1970 року: волошковий пояс від панчіх із гумками, що метляються на великих білих ґудзиках. У ґудзиків здивований вираз обличчя. Сам Сірий вирядився у блакитні кальсони з поворозками. Наречена поповзла по килиму на ліктях і колінах. Він – давай фотографувати.

– Кульбаба ти моя еротична, – подобрішав Сірий, коли наречена вперлася в кут. – На підвіконня!

Вона видерлася.

– Покажи піську!

– На! – хтиво засоромилася вона, засунувши лице у волосся.

– У ліфт!

Вона помчала на сходи, трясучи гумками.

– У ванну!

Наречена попливла в іржавій посудині.

– А зніми мене, як я пісяю!

– Ну, давай, – знехотя сказав Сірий, який не любив жіночої ініціативи.

Наречена випустила жовтий струмінь у ванну.

– Які ви, все-таки, жінки бридкі, – сказав Сірий. – Коли сците, у вас сеча по волоссю тече.

– А зніми мене, як я какаю! – не вгамовувалася наречена.

– Ти дупу як підтираєш – знизу вгору чи зверху вниз?

– Поняття не маю, – знизала плечима наречена.

– Всім спасибі! – закінчив зйомку Сірий.

Коли Сірий надрукував фотографії, він засмутився.

– Кульбаба ти моя нефотогенічна, – замислено сказав він.

Наречена вирвала в нього з рук фотографії й побігла показувати мені.

– А це я, за секунду до кончини! – з гордістю заявила вона. – Скажи, класно!

ПОЛОВИНА РОСІЇ – НЕГРИ

Лена – російська негритянка. Тепер вона веде нічну програму про секс, але були часи, коли вона в ньому зовсім не розбиралася, плутала чоловічу мастурбацію із сонним почухуванням у паху. Ми познайомились у Нью-Йорку. Мені потрібно було побачити Гарлем, і вона допомогла знайти потрібних людей. Ми їхали в таксі, і білий лисий таксист запитав:

– Якою мовою ви розмовляєте?

– Російською, – відповів я.

– Ви росіянин?

– Так.

– А чому вона говорить російською?

– Вона теж росіянка.

– Як?

Я підморгнув Лєні.

– Половина росіян – негри, – сказав я.

– Як?

– Так, – спокійно відповів я.

Шофер різко загальмував і вилаявся.

– А ще кажуть, що у нас вільна преса! – закричав він. – Вони навіть не можуть сказати, що половина росіян – негри!

Я спершу розповів цю історію як анекдот, але виявилося, що я не помилився.

РЕМОНТ

– Я не смерті боюся, я ремонту боюся, – сказав Сірий, коли в п’яному стані вів жигулі по Ленінському проспекту. Він закривав одне око долонею, щоб краще бачити.

Країна вічного ремонту. Тут усе так підгнило, ще не встигнувши дозріти, що, де не візьмися, щоб зробити ремонт, треба починати спочатку, а найкраще й зовсім не починати.

ОПИС ЗОВНІШНІХ ОСОБЛИВОСТЕЙ

Я дотримувався традиційної помилки: вірив в описовість Росії. Всяк, хто брався писати про неї, думав, що росіянин має хоча б оболонку нормальної людини. У нього, здавалося б, дві ноги й руки. Але це тільки ілюзія. Це чотириносий звір. Таке відображення сутності Сірого в російській людині, ким би росіянин не був. Звичайно, є якась група росіян, які мають ослаблену ілюзорність і тому змазані, як характер. Але залишмо осторонь випадкові явища. Поговоримо про головне. Російська людина безформна.

Поколіннєві вібрації залишають враження, що в Росії щось відбувається. Газети вихлюпують інформацію. Читачі видзьобують із життя казку й продовжують у ній жити. Усвідомивши небезпеку росіян, я спробував їх зупинити. Але, знайшовши Сірого, я захопився російськими конструкціями. Можливо, Хайдегер так само захопився нацизмом. Мені видався життєво необхідним цей радикалізм націй.

ТАРГАНЯЧІ КВІТИ

Молодь – тимчасове явище. Вони відірвалися й мають свої уявлення про життя. Ходять в «Піца-хат», трахаються, танцюють. У них безпросвітне майбутнє. У передчутті цього наречена із зубами розводить на кухні якщо не квіти, то тарганів.

ФІЛОСОФІЯ СПІЛЬНОЇ СПРАВИ

Росіянин – це людина, яка слабкіша від обставин. Лаокоон – іграшкова забавка порівняно з російським життям. Але хильнеш чарку – змії із шипінням розповзаються. Небеса світлішають. Над Росією сходить сонце.

Нормальний стан росіянина – п’яний. Пияцтво йому пасує. Незграбність стає шиком. Недорікуватість – поемою. Пісні – гімнами. Обірваність – життєвим стилем. Досить росіянинові стати п’яним, як він набуває рис неземної елегантності. Якщо придивитися до фотографій п’яних жінок, які вивішуються на вітрині перед витверезником, дивуєшся силі почуттів, що відобразились у тілах і на обличчях. Закличний розпад плоті вартий роботи могильних хробаків. Це сильніше за Мікеланджело. Це очищене бачення Судного дня. Є ангели, під виглядом алкоголіків їх сюди засилає Бог перевірити, хто є хто. Перевірка горілкою – російський Страшний Суд. Втрата людського вигляду безцінна. Це цілковита оголеність, як після смерті, перед Богом: «Ось я такий і більше ніякий». Не пройшов випробування – живи вічною смертю.

Що було раніше: Росія чи горілка? Питання теологічно некоректне. Тому в Росії немає й не мусить бути культури пияцтва, що є метафізикою, яка нехтує латинське ставлення до вина, баварські пивні викрутаси, але цінує строгий набір ритуальних предметів: склянка, півлітра, огірок.

Росіянин випростується, розправляє плечі, якщо він православний, то хреститься і, ставши благовидним, як ніколи, випиває. Картини світу змінюються з кожною чаркою. Пиятика – не лінійний шлях, а зміна вимірів. Росіянин проходить і пізнає стани: від необґрунтованого пожвавлення, гучних веселощів, хтивості, щастя, війни, туги, журби до перебування в російській нірвані, що через свою незрівнянність не має словесного вираження.

Росіянин болісно повертається в ненормальну категорію тверезості, і це повернення називається похміллям. Він весь тремтить, душа неспокійна. Це те саме, що піти з дому. У ніч. У мороз. У колюче, беззоряне життя. А коли росіянин повертається додому, він затоплює піч і сидить біля вогню. Йому нічого іншого не треба. Він – домовитий мужик. Він живе вдома кілька днів, тиждень, місяць, і люди з повагою кажуть, що в нього почався запій.

У п’яному стані росіянин схожий на себе.

ГРОМАДЯНИН СВІТУ

Наїздившись по світу, щоб краще зрозуміти Росію, я дійшов висновку, що Росія становить для світу серйозну небезпеку. Звичайно, Росія – яскрава екзотика. Припустимо, Росія, випромінюючи свою духовність, щось дає світові. Менше з тим: цивілізація, за визначенням, річ нудна. Але хто готовий проміняти нудне життя на веселу смерть?

Я вирішив скоротити Сірого.

ДУРНИЙ ВПЛИВ

Коли Сірий став парубком, на нього вплинула вулиця.

Ну, хулігани.

Усі росіяни вважають, що поганий вплив – корінь зла. Що ж таке, насправді, поганий вплив? Очевидно, це спокушання. Незрозуміло, однак, хто був тією першою людиною, яка зробила поганий вплив на інших.

Можливо, це був Сірий. Так воно й було. Сірий – поганий вплив у чистому вигляді. Але тоді – де логіка?

СОРОМ

Якщо сповідь – то сповідь. Нехай таємне стане явним. Мені соромно, але я на те й росіянин, щоб говорити ганебні речі.

Хтось каявся, що трахнув у лазні малолітку. Судячи зі Страхова, це був Достоєвський. Трахнути малолітку – яка чудова ідея. Це краще, ніж трахати Ганну Григорівну. Офіційний секс – це таке пісне заняття. Не розумію, як люди можуть цим займатися серйозно. Кохання швидко вивітрюється, а потім – що там залишається трахати? Щось вивітрене.

Але мені цікавіше когось убити. З автомата. Зовсім незаслужено. Відправити до пращурів. Треба буде це якось зробити.

Або трахнути малолітку.

У неї все таке мініатюрне.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИРОДИ

Сірий викинув пляшку з вікна моєї машини прямо на дорогу. Пляшка пострибала-пострибала й розбилася.

– Ти чого? – здивувався я.

– А чого? – здивувався Сірий.

ВИЗНАННЯ

Я люблю росіян.

Я дуже люблю росіян.

Прямо як Єсенін.

ЗМОВА

Я зустрівся із Сірим. Була осінь. Погана пора.

– Тобі тут не жити, – сказав Сірий. – Даю 24 години на обдумування.

– Хочеш, буду твоїм? – сказав я. – Я теж люблю бандитський присмак життя.

– Життя зробило мене бандитом, – сказав Сірий.

– Капіталізм тебе, блядь, причеше.

– Не встигне, – посміхнувся Сірий. – Пам’ятаєш, у дитинстві ми гноєм мазали санки, щоб вони краще ковзали. Не буде гівна – Росія закінчиться.

– Я теж мазав санки гівном, – зрадів я.

Я здивувався тому, що зрадів.

– Ти мені не потрібний, – сказав Сірий. – Мені не потрібна людина, яка мої заклинання перекладає доступною мовою. Цій країні не потрібні аналітики. Мені потрібна людина, яка стримала б натиск дешевих слів.

– Давай допоможу, – сказав я. – Я тебе означу.

ТАЄМНИЙ РАДНИК

– Що таке Росія? – запитав мене Сірий.

– Росія – це моральність, – відповів я.

– П’ять, – сказав Сірий.

– На чому тримається Росія? – запитав Сірий.

Усі російські боги ставлять каверзні запитання. Це відобразилося у фольклорі.

– На безчесті, – відповів я.

Сірий промовчав.

– З тобою можна працювати, – сказав Сірий.

Ми почали працювати. Я був призначений радником. Боже, я – радник! Звичайно, я нічого не радив. Я був порученець. По зв’язках з інтелігенцією. Я був таємним радником російського Бога.

ЗАВДАННЯ

– Ти, виходить, от що, – сказав Сірий. – Ти – писучий, а я – ні. Я тобі скажу, що писати, а ти – напиши.

Сірий не любив письменників, але він їх чомусь трошки поважав.

– Ти напиши, що жінки – це гівно. їх треба провчити. Ось у мене, наприклад, була наречена. Ну, одна перукарка. Зрозумів?

Чому росіяни бояться євреїв?

Ми посварились із Сірим, тому що він негідник. Я писав для нього. Мені здавалося: працюю на Росію. Але він мені зненацька запропонував написати, що всі євреї – гади. І навіть полукровки – гади. Можливо, вони ще небезпечніші за жидів.

– Ти чого? – сказав я.

– Ти пиши, – буркнув він.

– Чому ти боїшся євреїв? – запитав я.

– Вони розумні. Вони п’ють кров християнських дітей.

Росіяни сидять, як бобики, вуха притисли – бояться сіонських мудреців. Своїх мудреців немає – допоможи кулаком. Погром – це ціла програма занепокоєння. У росіян мало такого смачного антисемітизму, як в українців і поляків, – у них просто жижки трусяться.

– Прийдуть сіонські мудреці – об’їбуть.

– А ви не обйобуйтесь.

– Як же нам не обйобуватися, якщо ми дурники?

– А ви не будьте дурниками.

– Чого захотів! Ми – нарізно, а вони кучкуються.

– А ви теж своїх тягніть.

– Ми так не вміємо.

Немає поза цим іншого такого питання, де б так ясно було видно російське безсилля. Воно схоже на статеве. Хоче мужик показати себе, а в нього не стоїть. Ось тоді все розтрощиш від злості. Але, крім безсилля, сидить у підкірці фізіологічна відраза. Жінки бояться мишей, а росіяни – євреїв. Сюди б психоаналіз: звідки цей гидливий острах? Росіянинові єврей фізіологічно неприємний, він його відштовхує. І носом, і волоссям, та й взагалі. Але про це в книжках не пишуть. Антисемітизм – біг у чоботях по рідкій глині. Росіянина «заклинює» на євреях. Вони, як осколки давнього Бога, впали йому на голову й відібрали розум. Бажання реваншу. Розпускання брудних чуток. Тактика скунса. Нелюбов до євреїв, як пароль, єднає росіян. Забери пароль – незрозуміло, де хто. Суть не в доказах, а в позивних.

– Богородиця – теж єврейка, – нагадав я.

– Ну, тоді ми зовсім пропали, – перелякався Сірий.

ЗУСТРІЧ У ВЕРХАХ

– Розповідайте, – сказав реформатор.

– Сірий – ворог російського прогресу. Настав час покінчити з російською казкою.

– Чому ви од мене тікаєте? – образився Сашко. – Ми повинні разом ухвалювати відповідальні рішення. Врешті-решт, влада повинна брати участь.

У газети я не пішов. Безбуттєвість Росії привела до влади російську бюрократію.

– Якщо йти у владу, перше знання: народ – мотлох, – сказав я. – Російський консерватизм знає це краще за всіх. Щоб відгородитися від народу, потрібно створити армію бюрократів.

Додзвонитися не було можливості. Єдині живі люди у владі – служба безпеки. Але в них погана спадковість. Я запропонував їм ліквідувати Сірого.

– Сірий – суцільна заморока, – сказав я.

Павло Павлович вислухав уважно, незважаючи на містичні труднощі.

– Виходить, він є? – нарешті запитав.

– Як я розумію, ліквідація Сірого відкриє Росії шлях до процвітання, – уточнив Сашко.

Реформатор, якого не любить народ, ніяк не міг зважитися.

– А якщо він нам знадобиться?

– Як?

Я розчарувався в кремлівських мрійниках.

ПЕРЕВЕРТЕНЬ

Мені жаль світових зусиль. Я купив кинджал. У Сірого сьогодні багато справ. Він пробудився до життя. Він багатий і бідний одночасно. У Сірого – блакитні очі. Ми з ним виробляємо концепцію майбутнього Росії. Вирішено: ми будемо танцювати, як грек Зорба, сиртакі в льодах, на безславних руїнах.