Текст книги "Енциклопедія російської душі"

Автор книги: Виктор Ерофеев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

МУЖИК

Вакханалія анекдотів, національних образів, частівок, прислів’їв, невідспіваних мерців повинна була зрештою вибухнути, втілившись у звірячу силу. Я знайшов Сірого на стику чефіру й інтернету. Я не те щоб вичислив його, я виносив Сірого, відкривши через запуск мишей під оклади ікон. У нього була селективна пам’ять. Щось він начисто не хотів пам’ятати; заслінка стояла на його шляху.

– Чого прийшов? – запитав він.

– Узяв і прийшов.

– Мені в тобі ось що подобається. Ти відв’язний. Тобі нічого не треба.

– З чого ти взяв?

– У тебе хуй не печеться за Росію.

– Гаразд, – по-доброму сказав я. – Годі мірятися хуями.

БОГОБОРЦІ

Деякі російські богоборці висувають претензії до Бога, вважають, що Бог несправедливий – убиває мільйони невинних людей, забирає у батьків малолітніх діток, погоджується на війни, теракти, нещасні випадки. Але в Бога є воїнство душ, це його діти, хороші й не дуже, у нього щодо них свої плани і розрахунки. А тіло – мішок кісток і виробник нових мішків, випадковий притулок, виправна колонія душі. Тіло Бог не бере до уваги. Тому воно таке діряве, нетривке. За тілом треба стежити самим.

НАРЕЧЕНА

Країні з низькою якістю життя личить спрощення. Зате російська природа дуже вразлива. Потрібен поетичний рядок, щоб її втішити. У російських дівчат багато чого гарного. Світлого. Але є вада, з якою нічого не вдієш. У російських дівчат плебейські очі.

– Наречена – перехідний вимпел, – завважив Сірий. – Учора – твоя. Сьогодні – моя.

Розумна й вошива. Наречена із зубами. Такою вона мені дісталася. Вошива розумниця. Зі страшним дитячим личком.

АНЕКДОТ

Росіянин продасть душу за дотепний анекдот. Він – бродяча колекція анекдотів. Завжди настає такий момент, коли час розповідати анекдоти. Після четвертої перед п’ятою. Анекдоти діляться на підвиди. Є непристойні. Є паскудні. Про їжаків. Майже всі анекдоти – смішні.

– Росіянин живе всередині анекдоту, – казав Сірий. – Плазує по його внутрішній слизькій поверхні. Ти начитався всяких Бердяєвих, усяких маркізів, блядь, де Кюстінів і думаєш – банку відкриєш. Француз – відкрита банка, а росіянин – це коли вона спухла й усередині бродить від томатного соусу. Ти ось подай мені будь-який інший народ, що так соком гнилим заплив. А ти кажеш – іноземці.

Я замислився над його словами.

Росія – мати анекдотів. Ми створили державу-анекдот. Коли золочений пафос облазить, залишається самий анекдот. Що означає жити в анекдоті? Анекдот – російський жанр, невидані твори. Недрукованість російського анекдоту походить від його споконвічної непристойності, яка, своєю чергою, відображає споконвічну непристойність російського життя. У Росії все непристойно. Непристойне народження. Непристойна смерть. Непристойна влада. Непристойний народ.

Зробити щось непристойне – вища пристойність. Все інше в системі російського світу не береться до уваги і не враховується. Гоголь стоїть на анекдоті й не розвінчує його. Те ж саме у Платонова – анекдотичні переживання. Інші – пафосні – інтелігентські – письменники, можливо, й потрібні, але вони не свої. Свій – непристойний. Свій пердне. Свій насере. Свій, врешті-решт, уб’є. Але якщо він уб’є всередині анекдоту, то буде прощений. Чаадаєв обурювався, що анекдот Гоголя подобається, а його власні гіркі думки – ні. Гоголь – не божевільний, а він, Чаадаєв, ходить по місту навіжений.

Російський анекдот групується навколо знакових фігур за економією матеріалу, але про кого б, про що б він не був, він – про існування, що не відбулося, тобто про кожного з нас. Ось чому в Росії все неанекдотичне тьмяніє і стирається, а анекдот, навіть найдавніший і не дуже виразний, залишається жити. Російська історія складається з анекдотів більше, ніж із літописів. Щоб бути адекватною, Росії треба перетворитися на надзвичайну і повноважну еманацію анекдоту й відповідно діяти.

Російський сміх – заохочення правопорушення. Всі герої анекдоту діють не за правилами, але тому й смішно, тому вони й викликають подвійне почуття: відторгнення і визнання. Вони висміюються; тим самим відчужуються, але, по суті, на них лягає тінь нашого розуміння. Через анекдот відбувається одомашнювання російського світу.

Росіянин цінується за анекдотом. Правильно розповів – виходить, свій. Чужий не вміє розповідати анекдотів. Чужий обов’язково проколеться. Через анекдот проходить взаєморозуміння. Довіра. Близькість. Ділові партнери, закохані розповідають анекдоти. Анекдот розказано – вислухано – на людину не можна ображатися. Це гріх. Вона, ця людина, пройшла у свої. їй, дівчино, треба «дати». Кожна наша дія містить у собі зародок анекдоту. Як і бездіяльність. Провалитися за межі анекдоту означає випасти з російського світу.

Влада переслідувала анекдот як спробу розгерметизувати її міф. Анекдот розвінчує. Він – діло. Але він розвінчує і того, хто розповідає анекдот. Тому що анекдот примиряє з дійсністю. Анекдот підбадьорює. Він відкладає вирішення питання на невизначений час. Анекдот – це російська церква. Це конфесія.

Росіяни розповідають один одному анекдоти, щоб зробити розминку сміхом, насамперед покепкувати над собою, але є межа, за яку анекдот не виходить. Француз, американець, німець в анекдоті завжди гірший за росіянина. Зрозуміла річ: вони в анекдоті неанекдотичні. Вони шукають лінію поведінки. Росіянин – без лінії.

Анекдот – єдина форма російського самопізнання. Вид терапії. Більше того, спосіб виживання. З іншого боку, це різновид розпачу. Улюблені герої анекдоту – еліта непутящих людей. Безпутність не дратує, а стимулює. Не подумали, не передбачили – нарвалися на реальність. Зганьбилися, знеславилися. І сміх, і гріх. Ми колективно безтолкові. Соборно – без голови. Взялися за щось – не вийшло.

Ось – анекдот. І чому ми так легко сміємося над собою? Але це – не просто. Ми не любимо, коли нам не прощають дурості. Ми дурні у високому розумінні зневаги до поверховості життя. Це російська цінність – безпутність.

Анекдотування кожного акту життя є формою його проживання. Без анекдоту російське існування було б неможливим. Що ж тоді закладено в голову росіянина, якщо він усе бачить крізь призму анекдоту?

Російське слово підіграє анекдоту. У російському синтаксисі захований ембріон анекдоту. Анекдотичний вірус. Надлишкова уява й недостатня рефлексія. Зі світу вихоплюється й розвивається до безмежжя його безглуздість.

Чукча – гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами. Ми підставляємо чукчів, безпорадно намагаючись скоротити безкрайність власної тупості. Те ж саме, начебто, оберіути.[1]1
  Оберіути – російська група літераторів-авангардистів.


[Закрыть] Вони довели до межі принцип інтелігентної тупості. Культуру обікрали. І вони крикнули страшним криком. Але анекдот не кричить. Навіть не розмовляє. Він мукає і сміється, пережовуючи культуру.

ОБЛОМ

Облом – печерний бог, прабатько Сірого.

Самопізнання.

– Сірий!

– Ну?

– Пізнай самого себе!

– Це як? – примружився Сірий.

– Це як? – прищулив вуха Сірий.

– Ти чого? – не зрозумів він.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

У мене з інтелігенцією смакове розходження. Інтелігенція любить кавуни, а я – вінегрет. Вона – за розум, а я – за океанський бриз. Інтелігенція любить повісті, а я – рекламні щити.

Інтелігенція – секта борців за народне щастя. В інтелігенції завжди одне й те саме: якщо самодержавство, то плач за народом. А як революція – російські свині. Інтелігенція підіслала мені вітання від учителя життя.

– Чи не можна Сірого використати в мирних цілях? – запитали змовники.

– Навіщо? – запитав я.

– На благо народу.

– Та розпустите ви цей колгосп, – відгукнувся я.

– Якщо ви нам не допоможете, – сказала інтелігенція, – ми вам більше не подамо руки.

Я засунув руки в кишені, а інтелігенція сховала руки за спину.

ЯК ВИЙТИ З НАРОДУ

Павло вийшов із народу, а його батько, п’яниця й забіяка, так і не вийшов. Павло осмислив себе в осмисленні потреб народу. Це революційний вихід із народу в романі Горького «Мати».

Другий, релігійний, вихід із народу – вибір чернецтва, сектантства, будь-якої іншої релігійної активності.

Третій – бандитський. Бандит, який приймає самостійні рішення, бачить свої інтереси, схвалює свої бажання, ховається від погоні – розгальмована людина, тобто вже не народ. Народ любить такий вихід із самого себе більше за інших і залюбки співає блатні пісні.

Четвертий, художній, вихід властивий самородкам на зразок того ж таки Горького або Шаляпіна і прямо пов’язаний з талантом.

П’ятий, кар’єрно-освітній, затягує на довгі літа, несе із собою всі нещастя першого покоління інтелігенції та керівників усіх рівнів. До цього виходу колись належав і спадково-родовий, аристократичний. Саме п’ятий вихід породжує великі ілюзії щодо зв’язку народу і влади, викликає багато непорозумінь.

Кожний виходить із народу по-своєму. Якщо з народу виходить чоловік, це не означає, що дружина теж вийде. Де пролягає межа між народом і не народом, чи незворотній перехід? Можна знову опуститися в народ. Для цього досить опуститися. Вихід із народу, як правило, супроводжується посиленням європейських понять, але вони зникають, якщо їх не культивувати. Є кілька межових положень. Це нижче-середній клас: перукарі, вчителі молодших класів, ветеринари, таксисти, продавці, челядь, молодший командний склад армії, водії службових машин (по суті, та сама челядь), майстри на виробництві. Вихід із народу не має однозначного морального змісту, і навіть революційний вихід замість боротьби за народне щастя може стати або показухою, або відторгненням від народу, розчаруванням у ньому.

Щоб вивести Росію на нормальний цивілізований шлях, треба росіянам усім до одного вийти з народу.

Нинішнє покоління молоді розпочало широкомасштабний вихід із народу, принаймні, по пояс.

Народ же залишиться, як скинута шкура, яку можна здати в музей.

ДАВАЙ

Голі пальці у нареченої радісно розчепірилися.

– Заходь!

– Бігом! Мерщій!

– Звичайно!

– Ще швидше!

– Ну, як ти?

– Погано.

– Червона армія дужча за всіх! Ти мене кохаєш?

– Дуже.

– Ой! Ну, годі.

– Добре. Давай.

– Бувай.

– Я поїхав.

БАТЬКІВЩИНА

Дехто вважає, що слово «батьківщина» треба писати з великої літери й носити в серці, а решту – з маленької і носити в штанях.

От, власне, і вся різниця між «патріотами» й західниками.

ВОНА ГОТОВА НА ВСЕ

– А що я можу зробити? Я, ти чуєш, на все готова. На все.

ГЕОМЕТРІЯ КРИЛА

Рекламний поборник презерватива змінює своє обличчя разом із віком, окулярами, кольором волосся, статтю, голосом, інтелігентністю, своїм соціальним образом, залишаючись, однак, єдиною фігурою поборника презерватива, якому краще застрелитися, ніж відмовитися від користування гондоном. Найрадикальніша публіка могла б припустити, що Сірий і є саме той гондон, у вірності якому клянуться смішні й сумні морди, що змінюють одна одну. Але гондон не існує без хору його шанувальників. їх безліч. Від молодого козла, що проміняв прислів’я на цитати з рекламного ролика, і будівельника казкового палацу з башточкою – до батянь із колодками незрозуміло якої війни, що вийшли бозна з якого колгоспу; від російських нахрапистих дипломатів з пещеними пиками до жіночих подоб, які для спрощення набирають тут форму родичок, своячок, наречених, матерів та інших квочок, – увесь цей калейдоскоп клянеться в чомусь на межі розпізнаваного, але досі не розчутого. Напевно, зміст слів не менш суворий, ніж віра в гондон. Проте невловність загального хору очевидна. Звичайно, можна припустити, що, змінюючи геометрію крила, Сірий висловлює прямо протилежні думки, матеріалізується в непоєднуваних речах, і саме цей шум-гам збиває слухача з пантелику. Поганий слух, однак, не виправдання і навіть не привід для загадки. У системі раціональних розрахунків, традиційних логічних побудов маски, які змінюють одна одну, здаються насильством над здоровим глуздом. Але сам здоровий глузд змінює геометрію крила.

Серед суперечливих істин, які становлять сутність Сірого, є одна така, що видається мені безсумнівною. Це – схильність до саморуйнування. По суті справи, жодна з масок не змогла цього перебороти. Якщо мати на увазі, що Сірий зібрав у собі низку клятв і запевнень, перетворився на містичне тіло, заряджене енергією сліз, дикої перенапруги, хронічного страху і дивовижної поблажливості до вад, що розсмоктуються самі по собі завдяки цій поблажливості, одне слово, якщо спільними зусиллями, я б не сказав народу, але певного перенапруженого населення, сформувався єдиний містичний продукт, то зрозуміло, що без визначення його параметрів важко збагнути джерело його небезпеки.

Схильність до саморуйнування, самознищення набагато значущіша за всі інші вольові характеристики Сірого. Якщо взяти до уваги, що схильність до саморуйнування небезпечна для тих, хто тебе оточує, точніше кажучи, для всього світу, оскільки Сірий – продукт багатомільйонного гниття, то є привід на ньому зосередитися.

РОСІЙСЬКА РУЛЕТКА

Скрутиш в’язи у цих нескінченних іменах-по батькові, у юродстві, брехні і злодійстві, авгієвих стайнях російської свідомості. Можна тільки дивуватися невігластву людей, які одірвалися від іншого світу й не мають нічого спільного з ним. Було б дуже доречно пригасити цю енергію, розмагнітити її настільки, щоб вона відносно мирно розтеклася й пішла в пісок. Зрештою те, що понадозволяв Сірий, називається непотребом.

Але не можна не помітити, що російський світ гіпнотизує. Замість однозначної оцінки Сірий викликає зацікавленість. Сірий приваблює своїм винятково млявим шаленством гри. Сірий не просто відверто виходить за межі добра і зла. Він розриває коло моральної ентропії грою зі смертю. Сірий будує життя як долю. Сірий виколює життю очиці.

Я ТОБІ КОХАЮ

Вогненне озеро. Водяник, домовик і лісовик, занурившись у нього, ідуть на фронт трьома богатирями.

Олександр Невський дарує Василисі Премудрій лантухи відрізаних російських вух і носів.

Петро Перший попросився назад до Азії.

Христос поборовся з Перуном, решта поганих богів розбіглися, не знаючи своїх імен.

Перший бал Наташі з чортом.

Клеїться до сутінків серпанковий світанок.

Мілітаристський виступ сестрички Альонушки у військово-політичній академії імені Фрунзе.

Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, вискочив на город.

Цвіте безшумна капуста.

Авакум міняє Біблію на коня.

Політ сорокою, їзда на корові голіруч.

Я сидів на табуретці й віддирав Росію, як пластир, від своєї волосатої ноги.

– Я стільки часу змарнував на Росію, – пояснював я Сірому.

– Час на те й час, щоб його марнувати, – сказав Сірий.

– Сьогодні яке число?

– У Росії кожний день окаянний, – співчутливо зауважив Сірий.

На березі озера, повернувшись до світу сідницею, наречена полоскала французьку білизну.

– Я тобі кохаю, – посміхнулася вона до нас із Сірим, утираючись.

ДОСЛІДИ

ЗИМА

Сірий сьогодні білий. Сірий сьогодні у білому. Пухнастий Сірий сьогодні у білому. Дуже високі виросли ялини.

ТРИЛЕР

Мені відкрилися всі обрії.

– Ти читав таку книжку – «Три мушкетери»? – запитав Сірий.

– Ну.

– Кривава книжка. Там усіх убивають. А людям подобається. Мені теж подобаються криваві книжки, трилери – не трилери.

– А мені не дуже, – сказав я.

– Є такі письменники, вони чортів наганяють, – сказав Сірий. – Давай заліземо куди-небудь високо-високо.

Ми полізли на Останкінську вежу. Подивилися зверху вниз.

– Що ти бачиш? – прокричав Сірий, борючись із горішнім вітром.

– Ну, зрозуміло, – сказав я, тримаючись за вежу. – Росія і є трилер.

– А я тобі що казав? – зрадів Сірий. – Трилер! Тільки хріново написаний! На газетному папірцеві! У дебільній палітурці! Не одірвешся! Не знаю, мені подобається.

ПОЇЗДКА У СВЯТУ РУСЬ

– Давай поїдемо у святу Русь, – сказав я.

– На електричці? – запитав Сірий.

– Як хочеш.

– На електричці я не поїду, – сказав Сірий. – Я не люблю купувати квиток, а без квитка мені не хочеться їхати.

– Давай я тобі куплю квиток.

– Ну, купи.

– З якого вокзалу?

– Та мені однаково, – здивувався Сірий.

– До якої станції?

– До якої завгодно.

СЕРЕДОВИЩЕ

Одних – середовище заїло, інші – заїли середовище. А ось і Сірий.

РОЗКОЛ

– Щось у мене все збіглося, – почухав потилицю Сірий.

СМЕРТНИЙ ВУЗОЛ

У Сірого померла мати. Від неї залишився смертний вузол.

ЗВУКОХРЯСЬ

Хрясь! Хрясь! Хуяк! Хрясь!

ПТАШКА

Каламутним поглядом Сірий подивився на пташку.

ПРОВИНА

– Юрію Петровичу! – старший лейтенант Млечина весело подивилася на шефа. – У нас у підрозділі думають, що Сірий у всьому винуватий.

ПРОВІНЦІЯ

Сірий жагуче поцілував Млечину в губи.

ПЕРЕДВИЖНИК

Сірий прибив капотом Юрія Петровича.

ЛЮБОВ СІРОГО

Сірий нафарбував нареченій із зубами щоки буряком.

– Так буде краще, – зауважив він.

– Я – гарна, – радісно дихаючи, сказала вона. – На Курському вокзалі два солдати сприйняли мене за повію!

– Ти й так блядь, – придивився до неї Сірий. – Виведи бородавки з лиця.

– Дурненький, це родимки, – пояснила наречена із зубами.

СТАМБУЛ

Сірий погнав літак у Стамбул.

– Спека – не холод, – сказав він нареченій на прощання.

ЗИМОВИЙ ПАЛАЦ

– Який прекрасний будинок! – сказала наречена.

– Петрівка, 38, – сказав Сірий.

– Давай тут жити, – сказала наречена. – Це краще за Зимовий палац.

ЯБЛУКА

Сірий їв яблуко. Кусав, жував, заковтував, знову кусав.

– Сірий, привіт! Ти куди?

– Я завжди на роздоріжжі, – відповів Сірий.

ТАНЕЦЬ

Сірий – веселий. Сірий – сміливий. Сірий – пристрасть убивати.

НАБРИДЛО

Росія мене загризла вкрай. Боже, як набридла! Вона сере по ногах. Вона сере. Ми серемо.

ВИПРАВДАННЯ РОСІЙСЬКОГО СВІТУ

Один із головних парадоксів мого життя – ставлення до Росії. Росіянин з голови до п’ят, по всіх лініях і діагоналях, я занурився в проблему Росії і не зміг для себе її вирішити. Я ніколи не хотів їхати з Росії, хоча ненавидів режим. Я не хотів виїжджати, бо, на відміну від друзів-дисидентів, уявляв собі Захід. Вони втікали з Росії, як собаки, що випадково зірвалися з ланцюга.

Я не виїхав, хоча знання мов, західні зв’язки та сімейні обставини сприяли. Бідні батьки, особливо мама, багато років вели в родині спасенні антиемігрантські розмови. Набагато пізніше я довідався, що мене збиралися вислати за системою Солженіцина, але не вислали, не знаю чому. Я б цілком упорався з життям на Заході, не дивився б на нього знизу вгору. Я ніколи не приставав до жодного ідеологічного руху, включаючи західництво. Західник на Заході – суб’єкт, що розчиняється.

Я зостався в Росії. Надія – погана супутниця письменника. Початок реформ був пов’язаний із надією. На щастя, вона була недовговічною. Надія на те, що в Росії не вичерпаний людський потенціал, виявилася занадто прекраснодушною. Росія не належить до культур, здатних на самовизначення. Це історично нечесна країна. Вона спочиває на неправді. У Росії можна прожити тільки на неправді, включаючи гуманістичну неправду інтелігенції.

У країні вічної мерзлоти населення не впоралося із кліматом, не знайшло існування, яке б перебороло ворожість природи до людини. Зима не обіграна в російській свідомості як повноцінна пора року і, незважаючи на всі зимові свята, не обжита по-людському. А іншої пори року в нас немає. Літо скінчилося вчора, не почавшись.

Колапс життя в комунальній квартирі – росіянин не комунальний. Колапс російського комунізму – росіянин не любить людей. Він – людина негромадська і в своїй основі нетовариська. Росіянин не вріс у світ, як німець. Він летить, кружляє над світом. Росіянин не опанував світ, не впорався з ним і завис. Із цього «завис» виникла російська духовність.

Безцінний досвід круглого невдахи.

«Навіщо?» – центрове російське слово. Воно тикає в зміст. Без нього немає відповіді, на нього немає відповіді, тому що безбуттєвість – російська доля.

Усе покинути – й піти.

Росіянин – не шлях; він – дорога.

Російська духовність – бесіда про тлінність. Але росіянин – вимушений аскет. Не впоравшись зі світом, він говорить про марність світу. Він одвертається від світу, скривджений, і культивує в собі скривдженість, підозрілість до світу як найдорожчу істину в останній інстанції.

– Мій гріх, – сказав отець Сергій, підводячись зі стільця. – Я думав: ти гірший!

– Прости, святий отче! – заблагав я. – Я й справді гірший! Я люблю їсти сирий людський мозок. Відкриваю чашу черепа і їм його ложкою. Як ікру.

– Ну, іди, іди з Богом, – посуворішав отець Сергій.

Росіянин не менше за німця шанує порядок, але німецький порядок піднімає німця над іншими народами, а російський порядок доводить росіянина до знищення. Росіянин іде хибним колом історії, не усвідомлюючи, що це коло і що воно хибне.

Росіянин – радикально неісторичний, і в цьому – його самобутність. Він постійно збивається й, почавши про одне, говорить про інше, не тримає думки. Очевидно, він боїться думки. Не впоравшись зі світом, він паскудить у світі. Він антиекологічний. Світ перетворюється на смітник, і якби не влада, росіянин уже давно потонув би у відходах. Він – механічний богоносець.

Закон заходить у суперечність із найсокровеннішими інтересами росіянина, суперечить ідеї виживання: від злидарського «не померти з голоду» до загальноміщанського «звести кінці з кінцями». Нема коли оглянутися навколо. Звідси – легковажне ставлення до планетарних і районних справ: начхати. Росіянин зацькований, замучений, задрочений. То вишкіривши пащу, то виляючи хвостом, він чекає для себе виправдання.

У ВЛАДІ СІРОГО

У росіян яскраві свистки. Усе навколо – кучеряве, в завитушках. Сірий оголосив поголовну амністію. Прийшов до влади й усіх випустив із в’язниці. Але потім передумав і знов усіх посадив у в’язницю.

– Так треба, – сказав він. – Так простіше керувати.

– Павловская слобода, – відповів я. – Зануримося з головою в любов?

– Не зашкодить, – погодився Сірий.

120 ДНІВ РОСІЇ

– Давай відв’яжемося, – сказав Сірий, беручи в руки «калашника».

– Ну, давай.

– Люблю убивати, – зізнався Сірий. – Люблю, коли вони бояться вмирати, тремтять, на все згодні, ноги лижуть, всцикаються, як щенята, раком стають. А ти вдаєш, що вони тебе вмовили, що не стрілятимеш, а тоді стріляєш їм прямо в лоб. Мізки летять, як бризки шампанського. А ґвалтувати дівчаток? Тремтять, за піську тримаються. Руки по швах, бляді! Ширше сраку, гівнюки! Хлоп’ята мої! Не знаю, мені подобається.

Я мовчки зітхнув.

– Люблю бити ногами, – вів далі Сірий. – Давай жити по-людському. Побудуємо дитячі садки, скопаємо городи, прориємо тунелі, наче якісь італійці, прокладемо кільцеву дорогу. – Сірий зняв кепку, втерся, висякався. – Але найсмішніше, звичайно, збивати пасажирські літаки. Вони летять собі вночі, загорнувшись у пледи, з апельсиновим соком у руках, стюардеси ходять сюди-туди, нічого не підозрюючи. А ти – хуяк! І вони падають униз без парашутів. Від удару із них злітає одяг. Як із клена. І вони падають, голі, у море. А ще таке! Якби я був ватажком військової хунти, ну, наприклад, аргентинцем із вусами й шаблею, то викидав би ворогів-депутатів із вертольота. Чах-чах-чах – летить вертоліт. А я викидаю ворогів-депутатів. Одного за одним. Над океаном. Без парашутів. Не хотів би потрапити в їхнє становище.

Ми стали грабіжниками. Ми стали ґвалтівниками. Ґвалтували, як джазисти, в усі дірки. Бомбили села й міста, давили селища міського типу, жінки голосили, ми підривали газові плити. Все ґвалтувалося легко, все розвалювалося невимушено, наче тільки й чекало дня розвалу. Російська земля лежала готового до спустошення. Будинки падали, як доміно. Природа гидливо струшувала із себе російську халтуру. У Смоленську зрівняли із землею собор. У Ярославлі спалили міліцейський відділок. Приїхали пожежники. Зі шлангів ледве капала вода.

– Допоможіть! – смішно махали руками менти.

– Начальнику, забери свій труп! – кричав у відповідь Сірий командирові охоронців порядку.

Ми зодягли тільняжки й дали в їхню пам’ять благодійний концерт. Ми реготали. Кинулися на Москву. Вирізали уряд, заборонили пошту й телеграф, взяли банки, об’їли аптеки. Дума вивісила червоного прапора. Ми тільки посміхнулися.

– Давай катувати людей! – запропонував Сірий. – Будемо розбишаками.

Почали катувати. Прасками, паяльниками, щипцями, капали воду на тім’я. Катували по-всякому.

– Ти подивися, як вони красиво страждають! – милувався Сірий, ламаючи росіянам кістки, хребти, черепи. – Ні, ти тільки глянь! Витривалі і невибагливі. Ціни вам немає, – звертався він до мучеників.

У відповідь росіяни дико репетували. Ніхто не уник катування. Усі зізналися в усьому.

– У мене є мрія. Іноді так хочеться бути медсестрою, – сказав Сірий, перев’язуючи мені поранену руку після ранкового нальоту. – По голівці гладити людей.

Біля урни стояла порожня пляшка. Ми кинулися до неї наввипередки. Я – швидше, Сірий – із більшим досвідом. Він зробив мені ціпком підніжку, а потім тим-таки ціпком підкотив пляшку до себе.

– На, – сказав він, посміхаючись. – У тебе немає. Візьми.

– Сірий, – вдячно промовив я.

– Звичайно, у нашій комуналці був закон тайги, – похитав головою Сірий. – Та коли приходили похоронки, всі забували про бійки, про те, що ми євреїв називали жидами. Ми хотіли допомогти, хто чим міг, розумієш?

Ми написали на радіо листа з проханням виконати нашу улюблену пісню, але не сказали яку. Ми добрим словом згадали батьків. Ми виїбали мумію Леніна в мавзолеї. Повечеряли й пішли спати до ранку.

КУПА

Сірий сидів на купі й думав. Він міркував, але не думками, а так, незрозуміло як, широко. Він не бачив різниці між різними речами. Повз нього проходили люди.

ЧЕФІР

Сірий одержав завдання поклеїти шпалери до четверга. Міліція не працювала. Сірий сам вів розслідування. Вранці Сірий пішов на завод.

ВЕЧЕРЯ

Сірий зодягнувся у темно-сіре. Діти зодягнулися в темно-сіре. Запалили свічі, Святки. Святці. Задиміло зчеплення. На вечерю Сірий їв темно-сірих дітей.

САМОЗВАНЕЦЬ

– Усі анекдоти про Чапаєва придумав я, – сказав Сірий.

– Ну, прямо-таки, отак зразу всі, – не повірив я.

– Усі до одного, – сказав Сірий. – І ті, що не вигадав, я теж вигадав.

– То ти самозванець!

– Так, – сказав Сірий, – і пишаюся цим. Ідея самозванства вимучила Росію настільки, що вона її створила.

ЗЕМЛЯ

Сірий на землю сере.

– Олександре Івановичу, хочете чаю?

Сірий на землю сере.

– Не відмовлюся.

– Вам з лимоном?

Сірий на землю сере.

– Не з апельсином!

РЕВОЛЮЦІЯ

Сірий взяв у руки червоного прапора і пішов світ за очі.

ЄВРЕЇ

Сірий каламутним поглядом подивився на єврея.

ПІДЕРАСТИ

Сірий зустрівся з підерастом і перехрестив його.

ЦЕРКВА

Сірий сів в електричку і поїхав замолювати гріхи. Ми вирішили стати ченцями. По дорозі поїзд зійшов з рейок. Це були вже не вагони, а суцільний баян. Нам пощастило – відбулися саднами.

– Що за знак? – Сірий виліз зі зламаної електрички, плюючись зубами. – їхати далі чи вертатися додому?

– Давай поїдемо далі, – сказав я.

– Ну, давай, – сказав Сірий.

І ми на хвилинку стали ченцями.

АКЦІЯ

– Юрію Петровичу! Давайте сьогодні візьмемо Сірого.

– Давайте.

– А як?

– А як знаєте.

ЛЕНІН

Сірий остудив запал вождя.

ІСТОРІЯ

Мами немає. Тата немає. Нікого немає. Народу – багато. Сірий знає: щоб вижити, потрібно все зрадити.

ДІЄСЛОВА

Сірий може не голитися. Сірий може не стригтися. Сірий обстрижений наголо. Сірий не чистить зуби. У Сірого мало зубів. Сірий хвилясто летить над країною. Огинає в польоті різні хмари. Тримає курс на Схід. Царі не беруться до уваги. Сірий знущається. Сірий глузує. Сірий глумиться. Сірий мордує Сірого. Сірий зрозумів, що виходу немає. І всім добре. Відбили нирки.

ПАМ’ЯТЬ

Застрочив кулемет.

– Наші?

Усе якось змішалося.

ТАТАРИ

Йшли татари через річку. Сірий ішов через Волгу, коли стояли морози. Брови в снігу. Назустріч – татари. Ну, скінчилося все компромісом.

БУЗУВІРСТВО

Сірий відкусив вухо та інші надмірності.

СІРИЙ-КОЛГОСПНИК

Сірий влаштувався працювати в колгоспі. Закурив. Купив валянки. Настали жнива.

ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

– Юрію Михайловичу! Сірий летить на Схід.

– Мене це не обходить, – різко відповів Юрій Михайлович.

НОВЕ ЖИТТЯ

Сірий купив на ринку час. Купований час став обтяжувати Сірого. Все своє життя Сірий збирався почати нове життя.

СПОГЛЯДАЛЬНІСТЬ

Сірий лагідніє, коли все хмурніє.

ПОПЕРЕДУ – ІСУС ХРИСТОС

– Правильно, – похвалив Сірий. – Позаду – пес. Попереду – Христос. Хто придумав?

– Блок.

– Нагодуйте висівками.

Блока потягли.

– Чаадаєв! – закричав Сірий. – Щеня!

Чаадаєв заметушився, перекинувся на морську свинку. Сірий зареготав:

– Гаразд, помилився! Хто наступний? Побєдоносцев? Олександр Третій? Володимир Ульянов? Пішли геть – у пісочницю!

Ті стали гратися в «мисочки».

– Ось так краще, – сказав Сірий. – А де Костянтин Леонтьєв? Щось я не бачу його сьогодні.

– Я тут! – озвався Костянтин Леонтьєв.

– Дай прикурити.

Костянтин Леонтьєв кинувся із запальничкою.

– А де твій дружок? – напівротом спитав Сірий, прикурюючи цигарку.

– Дружок?

– Ну, ця паскудна пика! Розанов!

– У лікарні.

– Трипер? Сифіліс? Чи, може, СНІД? Вєховці! – закричав Сірий. – На вихід! З речами!

Професори висипали на плац.

– Ну, що, хуйососи? – сказав їм Сірий. – Де ваші капелюхи? Запитання руба: що таке обов’язок?

Професори закивали:

– Обов’язок перед батьківщиною.

– Обов’язок перед батьками, – сказали професори.

– Брешете! Я ні перед ким не зобов’язаний! – сказав Сірий охороні. – Усіх розстріляти, а цього четвертуйте!

Він навмання ткнув пальцем в одного з них.

– Вони всі тут такі, – сказав Сірий, звертаючись до мене. – У нас дуже багато всяких діячів.

Ахматову виволокли на поріг будинку голою.

– Народ мудріший за владу! – заволала гола хоробра жінка.

Я жадібно до неї придивився.

– Яка страшна помилка, – здригнувся Сірий.

– Душогуби! – вигукнула Анна Андріївна.

– Перебити їй ніс! – наказав Сірий охороні. – І зодягти тепліше!

СУХАРІ

– Ось ти кажеш: жаль, – зітхнув Сірий, розстібаючи тілогрійку. На грудях, як панорама Бородінської битви, розгорнулося барокове татуювання. – А я вважаю, що росіяни повинні мучитися. Так їм на роду написано. Великими літерами. Росіяни повинні мучити росіян. Багаті – бідних, і навпаки. Так має бути. Це льотний закон самовинищувачів. Так треба.

– Сірий, – запитав я, – навіщо?

– А хуй його знає, – весело відповів Сірий. – Ти думаєш, я не читав того ж таки Чаадаєва? Чаадаєв розітнув вени Росії. І Побєдоносцева читав. Сухо, але переконливо. Це я Ульянову кличку придумав – Ленін. Так, я заохочую бандитів. Так, я перетворив цю країну на братську могилу. І це ще не все. Якщо веселитися – то веселитися. Якщо давити сік – то давити до кінця. Тут усе можна. А подивися, яка в нас молодь – я тобі скажу: вифранчена молодь. Усе підірвемо! Відірвемо яєчка! Нехай падають із небес літаки й вертольоти! Нехай розтягнуть по домах усі рейки! Нехай сушать сухарі. Країна сушених сухарів. Це в генах. Не знаю, мені подобається.