Текст книги "Логіка речей"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

НАРЦИС

1

Жодного сенсу в тому, аби виходити з дому без дзеркальця в кишені, Віктор Колобко не вбачав.

Вам добре казати, вам що, одягнув восьмиклинку і – готовий. Увесь туалет полягає в тому, аби трохи зсунути картуза набакир – якщо сьогодні п’ятниця, або насунути на очі, коли Бог дав понеділок. А ось Віктор Колобко, який щоранку дві з половиною години витрачає на свою зовнішність, мусить усе тримати під контролем. Ось тому в нього завжди з собою уже згадане дзеркальце, гребінець, пилочка для нігтів, пляшечка одеколону «Сирень», тюбик крему «Огуречный», ще один дуже дрібний гребінець для вусиків та бакенбардів і три носові хусточки – одна для обличчя, друга для пахв, третя для черевиків. Дещо з цього добра Віктор Колобко носив у кишенях, а дещо – у чорному пластиковому, оббитому алюмінієм «дипломаті». Чи треба казати, що дзеркальце у ясно-червоних коленкорових палітурках, яко предмет для моніторингу Колобкового зовнішнього вигляду засадничий, покоївся у правій боковій кишені піджака. Отже, за потреби Віктор Колобко міг його вихопити швидше, ніж ковбой у вестерні – свого безвідмовного кольта

А хапатися за дзеркальце спонукало чимало небезпек, які чигали на Колобкову зовнішність упродовж ненормованого робочого дня. Треба сказати, що Віктор Колобко працював страховим агентом і змушений був швендяти довколишніми селами, а тут його підстерігали: дощ, спека, мряка, сніг і проїжджі автомашини, що або обтраскували липкою грязюкою, або огортали щільним пилом.

Але найбільше Вікторови Колобкови дошкуляв вітер. Шапки він не носив принципово – від дощу мав парасолю, а від морозу – ковпак зі штучного хутра, – тож ця поривчаста стихія раз по раз руйнувала дбайливо сконструйовану Колобкову зачіску. А це вам не абищо, а своєрідний витвір мистецтва. Кожного ранку, прокинувшись, Віктор Колобко першим чином кидався до великого потрійного дзеркала і в світлі денної електролампи довго перевіряв, чи не з’явилося на голові нових сивих волосинок; якщо так, то на суботу заплановував велике фарбування, а якщо ні, то йшов далі. Змочував волосся, яке, на жаль, у нього залишилося лише на потилиці і над вухами, теплою водою, продував гребінець і брався до високоточної роботи.

Для боротьби зі стихіями, а також для краси Віктор Колобко винайшов «двоповерхову» зачіску, чим дуже пишався. Отож, «перший поверх»: аби пасма не липли до лисини, на голову кладуться паперові серветки, волосся зачісується з потилиці на чоло, підсушується феном, покривається лаком і акуратно, аби нічого не зіпсувати, з-під такої «шапочки» витягуються серветки.

Тепер можна братися за «другий поверх»: на вже зафіксоване волосся знову кладуться серветки, і на них начісуються пасма з-над правого вуха до лівого, впоперек голови, ще раз підсушується феном, покривається лаком, виймаються серветки.

Усе це уважно оглядається у потрійному дзеркалі, додається кілька штрихів для досконалості і – перший етап ранішнього туалету завершено.

Далі – черга за волосяним покровом на обличчі.

Головне – не шкодувати крему для гоління, хоча, з іншого боку, його треба економити, бо він став дефіцитом. Хоча що тепер не дефіцит?! І парфумерія, і хліб, і горілка, і мило… Довели країну комуняки! Голиться Віктор Колобко п’ять разів: перший – від великого, другий – з притиском, третій – начисто, для чого в станку міняє на нове лезо «Ленинград», четвертий – «проти шерсті», п’ятий – підрівнює бакенбарди і вусики. Ці надзвичайно тоненькі, граційно вигнуті від ніздрів до країв рота, з проділом посередині, чорні, як сумління комуніста (ось де Віктор Колобко не шкодував фарби для волосся), рівненько підстрижені манікюрними ножичками вусики – головна чоловіча гордість Віктора Колобка. Хоча більшість чоловіків пишається іншим, Віктор Колобко у своїх пріоритетах послідовний до кінця: першим чином вусики, а вже потім довжина, товщина і тривалість відомо чого. Після гоління обливає обличчя одеколоном, чекає, поки воно висохне, і легенько змиває теплою водою (шкода, звичайно, «сиреневого» запаху, але процедура є процедура), затим намащується кремом – денним, зволожувальним, живильним, марки «яку поталанило дістати».

На сніданок (кілька в томаті, хліб і чай з ромашки) та колупання заструганим сірником у зубах йде значно менше часу, але більше, ніж на одягання. (Одягається Віктор Колобко після сніданку, бо, не дай Боже, томатний соус капне на штани, сорочку чи – що найгірше – на краватку, це ж – трагедія з тяжкими наслідками.) Хоча весь одяг приготовлено ще з вечора – акуратно розкладено на стільцях, аби нічого не зім’ялося, – і власне сам процес одягання перебігає швидко, багато часу забирає вертіння перед дзеркалом.

Голубий кремпліновий піджак із пластмасовими позолоченими ґудзиками має щось від яхтсменського блейзера, а це так шляхетно; чорна румунська сорочка з планкою, що затуляє ґудзики, і малесеньким, як мізинець, вишитим червоним тюльпанчиком навпроти печінки – змушує згадати про надривну циганську романтику, яку рішуче врівноважує строга «обкомівська» краватка – синя у білий горошок, штучного шовку, характерного тим, що не давався до прання, тому вузол завжди виділявся від решти сильнішою заяложеністю; штани теж кремплінові, коричневі були безцінні тим, що за будь-яких катаклізмів тримали «стрєлку», тобто складку, зроблену раз і назавжди електричним залізком; а ось черевики створювали проблему – випадково (щастя у світі таки часом є!) куплені в Києві п’ять років тому, горохового кольору, на «липучках», з мікропоровою півплатформою польські мешти вже давно виявляли ознаки смерті від старості. Віктор Колобко раз по раз реанімував їх, самотужки підшиваючи, підбиваючи, підмальовуючи, але ніщо не вічне! Він уже давно мріяв про нові, бажано імпортні, черевики, проте не дозволяв, аби нездійсненність цієї мрії псувала йому настрій під час ранкового огляду себе.

Сьогодні він їде до обласного центру, тож слід бути особливо бездоганним. Аби городські сноби не казали, що, ади, прибув із райцентру батрак, хай райцентр, але тут теж є елегантні чоловіки, які вміють зі смаком і модно одягнутися, зрештою, хіба ми не городські?!

Владнавши свої справи в управлінні, Віктор Колобко пішов тинятися містом. У крамницях – всуціль порожні полиці, кав’ярні зачинено на замки, а в тих, що відчинено, – ні кави, ні алкоголю, ні навіть води, в кіосках сама московська преса, якщо не рахувати київської «Правды Украины»…

Плоди пєрєстройки, подумав Віктор Колобко і вже зібрався йти в напрямку автобусної зупинки, коли побачив те, чого не міг бачити навіть у найбільш ейфорійному чи радше найжахливішому сні: на майдані стояв натовп (осіб понад сто) людей, над якими розвіювався синьо-жовтий прапор із намальованим золотянкою тризубом. Віктор Колобко остовпіло витріщися на цей, звісна річ, міраж. Над натовпом вивищувалася група осіб, котрі залізли на дерев’яну тару, невідомо з-під яких продуктів, – кілька бородатих чоловіків і дівчина у вишиванці, один із бородатих щось кричав у мегафон. Поряд Віктор Колобко побачив групу офіцерів міліції та коротко підстижених цивільних у добротних костюмах, за рогом, так, що їх не могли бачити мітинганти, тупцював на місці ОМОН у повному демократичному спорядженні – шоломи, плексиглазові та дюралеві щити, гумові кийки, панцерні лейбики… Ні, це не міраж, збагнув Віктор Колобко, і, нехтуючи інстинктом самозбереження, ноги самі понесли його на майдан.

– Шановна громадо! – уривчасто лунало з мегафона. – Крайова організація Народного руху України за перебудову… демократія і гласність… компартійна номенклатура… привілеї… Борис Миколайович Єльцин… державний суверенітет Української ересер… вибори на багатопартійній основі… українські юнаки повинні служити на території Української ересер… не піддавайтеся на провокації міліції, яка виконує соціальне замовлення обкому КПРС… кожної середи в Народному домі о вісімнадцятій годині… резолюція нашого мітингу… хто за?

Весь натовп підніс догори руки, і Віктор Колобко, не розуміючи, що чинить, немовби спостерігаючи сам себе збоку, – теж.

Міліція нікого не била, не заарештовувала, лише склали якийсь акт, і мітинг мирно розійшовся.

Уже в автобусі додому Віктор Колобко почав усвідомлювати те, що з ним сталося. Як постійний читач «Огонька», «Літературної України», «Комсомольской правды» і подібних видань він знав, що коїться в країні, але досі був стороннім спостерігачем, а ось від сьогодні він – учасник!

Учасник легального мітингу в центрі міста із синьо-жовтим прапором із тризубом. Здуріти можна. Якби його дідо встали!.. Він згадував, як гарно виглядали синя та жовта барви на тлі сірих міських мурів, як інтелігентно трималися вожді на трибунах – переважно професори місцевого університету, і яка гарна дівчина у вишиванці була поміж ними. Трохи повненька, але ставна, кароока, здається, чорнобрива, це вже він добре угледів, навіть із поважної відстані, але найбільше Віктора Колобка вразило те, що в її русяві коси було вплетено дві атласні стрічки – синю і жовту!

Отже, до всього вона ще й відважна!

Відтоді він кожної середи почав приїжджати в обласний центр і на шосту годину приходити в Народний дім, на зібрання Народного руху України на перебудову.

2

Останнім часом Віктора Колобка дуже непокоїли дві речі: фарба для волосся і доля України.

Донедавна він усіма правдами й неправдами, тяжко переплачуючи, діставав з бази імпортну чорну фарбу для волосся, але останнім часом робити це ставало дедалі важче. Завбазою райкоопспоживспілки Дьордій Лейтензоненко гірко зітхав і повідомляв Віктору Колобкові те, що він і сам знав: «Настали скрутні часи». Для Віктора ж Колобка скрутні часи мали настати – уже остаточно – тоді, коли він змушений буде фарбувати волосся, бакенбарди і вусики простою басмою з паперового пакетика, а також тоді, якщо Україна і цього разу не здобуде волі.

А поки що не все так погано на сьогоднішній день: він іще має якісну фарбу для волосся, а Україна – надію на волю.

Через зиму, щосереди відвідуючи Народний дім, де збирався актив Народного руху України за перебудову, Віктор Колобко пройшов школу демократії. Він уже вільно міг у розмові оперувати такими категоріями, як «електорат», «розподіл на гілки влади», «пропорційна і мажоритарна система виборів», «ринкова економіка», «приватна власність», «національне відродження», «демократичні реформи» і навіть «громадянське суспільство», крім того, він освоїв такі питомо українські слова, як «евентуально», «засадничо», «автентичний», «екзекутивний», «офензива», «диспозиція», «сугестивний», «ексклюзив», «заскочений», «геноцид», «визвольні змагання», а до колег він почав звертатися «пан» і «пані».

Не обійшлось, як водиться, без конфузів. Ще з осені Віктор Колобко активно придивлявся до дівчини, побаченої тоді на майдані, з синьою і жовтою стрічками в косах. Він уже знав, що її звуть Оксаною, що вона студентка унівеситету і що очолює Молодий рух. Єдиною її хибою було те, що вона абсолютно не звертала уваги на нього, активного вже рухівця, Віктора Колобка. Якось йому випало сидіти в передньому ряду якраз біля сходів на сцену, – і він зважився. Коли по закінченні засідання Оксана спускалася зі сцени, Віктор Колобко, підвівшись, надзвичайно галантно простягнув їй руку:

– Дозвольте вам допомогти, пані.

Оксана зміряла його поглядом, затримавшись на вміло сконструйованій зачісці, посміхнулася:

– Дякую, я сама. – Потім ще раз глипнула на Віктора Колобка:

– Але чому «пані»?

Він не втямив, чого вона від нього хоче, тому лише закліпав очима.

– Чому «пані», – допитувалася Оксана, – якщо «панна»?

Віктор Колобко нарешті збагнув, що до чого і неймовірно втішився, – вона, виходить, неодружена.

– Вибачте, панно Оксано, – заторохтів він, – я, звичайно… звичайно… – Він так і не спромігся сказати, що він звичайно, бо Оксана ще раз посміхнулася і пішла до виходу. Відтоді вона почала помічати Віктора Колобка і вітатися з ним.

– Слава Україні! – кидала вона в його бік, коли він на сходовому майданчику, спершись об бильця, робив вигляд, що перекурює, хоча насправді не палив, а чекав, поки пройде вона.

– Героям слава, панно Оксано! – чемно відповідав він, жбурляв запалену нерозкурену цигарку в куток, плював на неї, затоптував і йшов до зали.

Навесні Вікторові Колобку посміхнулося щастя. Треба сказати, що на той час він уже зробився помітною особою в Русі, створив і очолив організацію НРУ за перебудову в своєму районі, став членом крайової ради і часто виступав на загальних зборах. Але черевики – розлізлися, і це отруювало йому існування. Якось до нього підійшов член проводу дуже елегантно і добротно вбраний (об’єкт пекучої заздрості Віктора Колобка) пан Максиміліан. Він делікатно запитав, чи не хотів би пан Віктор відвідати склад гуманітарної допомоги з Бундесу і вибрати собі щось із одягу. «Ви не думайте, пане Вікторе, там усе стерилізоване, ви ж знаєте тих німців?!» Від радісної несподіванки Віктор Колобко зміг видушити з себе тільки одне слово: «Коли?»

– Та хоча б і сьогодні, – весело відповів пан Максиміліан, одягаючи фантастичну італійську куртку з темно-синьої «плащовки» зі вставками блакитно-білої «шотландки».

Наступної середи Віктор Колобко з’явився у коричневих німецьких черевиках, хай не нових, але цілком добротних, у зелених широких штанах з «плащовки» і білій спортивного крою куртці.

Свою чорну сорочку він носив незмінно відтоді, як придбав свій перший синьо-жовтий значок.

Поєднання цих барв – синє і жовте на чорному тлі – йому дуже подобалося, збуджувало, бентежило, наснажувало. Це щось неймовірне, панове!

У такому вбранні Віктор Колобко почувався набагато впевненіше і зміг уже довше поспілкуватися з панною Оксаною. Крім звичного «Слава Україні!» – «Героям слава!», вони коротко обговорювали перспективи березневого референдуму щодо збереження Союзу і зійшлися на тому, що український народ має сказати «Ні!» комуноросійській імперії.

Рух розпочав роботу з населенням – провадилася потужна агітація проти Союзу. Вага Віктора Колобка, робота якого була пов’язана безпосередньо з людьми, суттєво зросла. Провід НРУ забезпечував його друкованими матеріалами – для чого Віктор Колобко, крім «дипломата», носив ще й туристичний наплечник кольору хакі, – і він вирушав селами. Назагал селяни ставилися до нього доброзичливо, охоче брали листівки й газети, розпитували про те, що буде далі, дискутували, а заодно й підписувалися на страхування. Віктор Колобко став шанованою людиною – його поважали як у проводі НРУ, так і в народних масах. У кожній третій хаті його запрошували до столу.

– Е, нє, пане-товаришу страховщик, – казав ліпший ґазда великого і багатого села Поросятинці Артімон Кузик, – так просто ви з моєї обори не підете, файно просю до хати.

Віктор Колобко для годиться почав відмовлятися, поволі пересуваючись у бік літньої кухні, куди його чемно підштовхував ґазда Кузик. У нього на оборі було п’ять будинків різної величини, але жив він з родиною у найменшому, так званій літній кухні.

– Сідайте за стіл! – господар витягнув графин із самогонкою, один стограмовий гранчак, нарізав хліба і салтисону, відкрив слоїк із морітурями.

– За здоров’я! – ґазда налив склянку, – до вас п’ю, пане… пане…

– Віктор Колобко, член ради Народного руху!

– Будьмо! – пан Кузик випив одним ковтком і простягнув склянку і графин гостеві. Віктор Колобко налив собі половинку.

– Е, нє, – заперечливо похитав головою пан Кузик, витягаючи пальцями зі слоїка мариновану моркву, – ви за що п’єте?

– За Україну! – проголосив Віктор Колобко.

– Тоді повну!

– Гаразд, – налив собі повну Віктор Колобко. – Ху! Добре пішла!

Коли було випито весь графин і з’їдено салтисон, пан Кузик сів писати заяву в Народний рух.

– То кажете, пане Колобок, вся біда від комуністів?

– Від них, пане Кузику, від них клятих!

– А я дотепер думав, що винен кацап.

– Правильно думав, пане Кузику, кацап-комуніст, а ось росіянин-демократ – то є наш приятель!

– А жид? – допитувався ґазда. – Євреї теж натерпілися від комуністів, – пояснив Віктор Колобко і завченим тоном додав: – Ми за таку Україну, де росіянам жилось би краще, ніж у Вологді, євреям – краще, ніж у Хайфі, румунам – краще, ніж у Сучаві, полякам…

– А українцям? – перебив його пан Кузик.

– Краще, як у Торонті!

– А стане на всіх добра в Україні?

– Ста-а-а-не! Чи ви знаєте, пане Кузику, скільки в Україні всього є?! Читайте! – Віктор Колобко підсунув до господаря рухівську листівку, – скільки ми виплавляємо сталі, скільки вирощуємо хліба, скільки добуваємо вугілля… та тільки-но Україна стане самостійною державою і перестане її грабувати Москва, відразу добробут наших людей стрімко почне зростати, і за якісь рік-два ми досягнемо рівня життя розвинених країн Заходу!

– Як у Канаді? – розчулено спитав пан Кузик.

– Ліпше, пане Кузику, – запевнив його Віктор Колобко, – бо у нас клімат сприятливіший і корисних копалин більше.

Господар просльозився, але раптом задумався, спохмурнів і питально подивився на гостя:

– Слухай, Колобок, а куди я буду яблука і горіхи возити, якщо ми від Росії відділимося?

– Як куди? – Віктор Колобко на мить завагався, – у ту ж Росію, бо торгувати ми з нею будемо, проте, – він хитро подивився на господаря, – продаватимете ви їм свої яблука вже не за рублі, а за валюту!

– За доляри? – втішився ґазда.

– За доляри, – засміявся Віктор Колобко, – якщо вас дойчмарки або фунти стерлінгів давлять. Ґазда Кузик приніс іще чвертку горівки.

Таким робом Віктор Колобко практично кожного дня був п’яним і добре нагодованим. Як старого холостяка (йому зближалася сороківка) його це вельми влаштовувало – економилося на кільці в томаті і можна було скласти якийсь гріш. Бо, може, треба буде зрештою вженитися. Від такої думки йому ставало тепло, як від перших сто грамів, бо в своїх матримоніяльних мріях нікого, крім панни Оксани, в ролі другої (якщо вважати, що він перша) дійової особи, він не бачив. А що? Вони – однодумці, люди одної політичної орієнтації, одного культурного кола, та що там казати, вони – борці за Україну, й це не може не зближувати! А різниця у віці? Що там якихось 14 – 16 років, коли він так добре зберігся?! Віктор Колобко звичним рухом вихопив із кишені дзеркальце і радісно оглянув себе – все на місці: рум’яне обличчя, незрівняні вусики, випещені бакенбарди, ніс – орлиний, брови – чайкою, зуб – золотий! Ніхто не дасть йому ці роки, щонайбільше – тридцять три!

Але головне – здобути волю для України, а там усе всім дасться автоматично: економіці – розквіт, державі – велич, народові – добробут, суспільству – стабільність, а йому, Вікторови Колобкови, – щастя!

У неділю на одному з чергових антиімперських мітингів Віктор Колобко з бамбуковим вудилищем, на яке було причеплено саморобний синьо-жовтий прапор, стояв біля панни Оксани. Вона тримала в руках плакат з написом «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!» З імпровізованої трибуни промовляв гість з Києва – відомий письменник, депутат, член Центрального проводу НРУ. Він востаннє запитував шановну громаду, то що ми за нарід такий?

Віктор Колобко, переповнений патріотичним пафосом, готовий до героїчної боротьби, сповнений ненависті до воріженьків, не міг упустити такого моменту. Він відступив на півкроку від панни Оксани і обережно витягнув з кишені дзеркальце. Прикриваючись трохи нахиленим прапором, підніс його на рівень сильно скошених очей. У люстерці відбилися двоє: він і панна Оксана. Сталь і ніжність, подумалося Вікторови Колобкови, краса і сила, троянди й виноград… Так.

Тут двох думок бути не може: ми такі паровані, як горнятка мальовані! Треба женитися. Звичайно, панна Оксана ще не знає про те, як їй пощастило у житті, але хто встоїть перед таким мужчиною?!

Віктор Колобко змінив кут площини дзеркальця так, аби бачити себе і вождя на трибуні.

Гість із Києва – теж показний чоловік. Слухай, несподівано запитав сам себе Віктор Колобко, а чим ти гірший від нього? Він трохи подумав і чесно сам собі відповів: та нічим! Тоді чому він на трибуні – вождь, депутат, лідер, а ти – політичний чорнороб, носиш прапори і гасла, агітуєш дядьків по селах, роздаєш листівки й газети, які носиш, курва-дошка, на своєму горбу, а цей ади на іномарці приїхав! Чому так є? Віктор Колобко міцно задумався і навіть пропустив голосування за резолюцію мітингу.

– А ви що, пане Вікторе, проти? – повернув його до реальності голос панни Оксани. Такий рідний і вже майже коханий.

– Шо, та ні, я – за. Просто задумався.

– Про що, коли не секрет? – грайливо кинула панна Оксана.

– За Україну, панно Оксано, за Неньку.

Обоє посерйознішали і заходилися згортати мітингові атрибути.

Відтоді у Віктора Колобка з’явився план облаштування своєї політичної кар’єри: він буде балотуватися в народні депутати Верховної Ради Української РСР. Справа йде до дострокових виборів, і він свого шансу не повинен проґавити. Бо він не гірший за… нього! А вже коли він стане народним обранцем, то панна Оксана сама впаде яблуком до його ніг. Віктор Колобко зауважив, що нардепидемократи з «Народної ради» носять на вилогах своїх піджаків два значки – червоно-синій депутатський і синьо-жовтий. Останній – зверху. Але найгармонійніше така комбінація виглядала тоді, коли верхній синьо-жовтий значок був круглим. Бо коли два прапорці, то воно якось тавтологічно. А круглий носили лише члени УРП. То, може, йому, Вікторови Колобкови, вступити у цю партію, аби мати право на круглий значок?! Він собі справить чорний піджак, на вилозі це дивовижне сполучення барв – синя і жовта в сакральному колі, а ледь нижче як антитеза – червоне і знову синє, і напис для тих, хто не розуміє – «Верховна Рада…» чи «Депутат…» – треба при нагоді придивитися. До чорного піджака добре пасує червона сорочка, так, він буде вирізнятися з-поміж решти нардепів, але це ж – Він! Тепер краватка… Смак штовхав його у протилежний бік спектра, тож краватку він вибере ясно-зелену, аби завершити гаму основних барв. А щоб остаточно ошелешити київських снобів, він підбере собі піщаного кольору штани та елегантні півчеревики на високому обцасі з комбінованої чорно-білої лакової шкіри.

Ось! Чекай, а вони, нардепи, ще портфелі носять, з документами, себто законопроектами. О, який він народний депутат Верховної ради УРСР Віктор Флоріянович Колобко справить собі портфель!

На це діло він не пошкодує цілої нардепівської зарплатні, зате носитиме імпортний «дипломат» зі шкіри медової барви тисненої під «крокодила», оббитий позолоченими бляшками на кантах і неодмінно із золотим замочком, ні, двома замочками з цифровими кодами. А, годинник!

«Сейко» зі смарагдами, обов’язково на позолоченому браслеті. А ще, кажуть, є такий телефон, що працює без дротів, можна носити в кишені, як оце він носить транзисторний дводіапазонний радіоприймач «Сигнал». Слухай, якщо ти вже невдовзі станеш таким столичним невідпорним кавалєром, то, може, тобі не конче одружуватися з цією Оксаною, міркував Віктор Колобко, чи не краще знайти собі щось київське?! Нє, постановив він собі після нетривалих роздумів, київська може взяти під обцас, а ця вдячною має бути, що і чоловік – нардеп, і мужчина – мастрояні, і будинок у місті…

Після січневих подій у Вільнюсі та березневого референдуму, що його Горбачов у Західній Україні програв із роз– громним рахунком, стало зрозуміло, що Балтійські республіки і Грузія, а також, дуже вірогідно, Україна нового союзного договору не підпишуть і справа йде до конфедерації Союзу РСР, а там, дивись, років за 10–15 Україна і повний суверенітет здобуде. Зважаючи на такий розвиток подій, Віктор Колобко склав собі план дій на найближчі кілька років: по-перше, треба справити новий костюм (поки-що не омріяний нардепівський, а простий, синій у срібну нитку), довгополий плащ під пояс (брудно-жовтий, такий, як він бачив у другого секретаря обкому ЛКСМУ), велику парасолю з гнутою дерев’яною ручкою, що у складеному вигляді править за елегантний ціпок; по-друге, на парламентських виборах, – а вже ясно, що вони будуть достроковими, – балотуватися по округу, що цілком охоплює його район, де його кожна собака знає і шанує, треба сказати, – а для цього слід частіше бувати в селах і стати членом крайового проводу НРУ; по-третє, одружитися з – хай уже буде – панною Оксаною.