Текст книги "Логіка речей"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Від холоду зі спини тверезів розум, і приходило реальне, без ілюзій та прикрас розуміння того, що відбувається. Що-що? Смерть наближається!

Пан Миколай болісно усвідомив, що впав у розпач, але не від близького кінця – логічно все-таки, якщо зважати, що ти біологічна істота, а від того, що він не знає, про що думати. У цей непростий час. Можна уявити собі, що тебе якимось дивом врятували, і помріяти, як житимеш далі. Звичайно, це буде зовсім інше життя – гідне, праведне, величне. Він перепише свій трактат рідною мовою, бо зневажить і відкине як гріховне нікчемну кон’юнктуру, а закінчить «Світ як…» на високій сакральній ноті зі смиренним зверненням до Творця. Він після свого чудодійного врятування вже інакше ставитиметься до Анастасії.

Він її любитиме, бо ж останні роки геть занехаяв цю, ще повну життєвих сил гарну жінку, але це… треба буде «Віагру» купити. А ще він ходитиме до церкви, щонеділі й на всі свята. Бо дотепер він жив не так.

Та напевне він не врятується, тому, мабуть, треба молитися. Але як, коли доктор атеїстичних наук не знав напам’ять навіть «Отченаш», не кажучи вже про «Вірую» чи інші молитви.

Тому залишається одне: уявити собі, як там, у тому світі, а коли він нарешті помре остаточно, подивитися, вгадав чи ні. Кажуть, спершу… У пана Миколая підкосилися ноги, і він пластом ляпнувся у воду. Його охопив пронизливий страх, але не спаралізував, а додав енергії. Пан Миколай почав бити руками воду, по-собачому, як у дитинстві, коли вчився плавати в калабані на пасовиську.

Він набрав повні легені повітря, вважаючи, що це востаннє, але несподівано крізь підошву відчув пальцями ніг дно. Ага, ще не все.

Пан Миколай навшпиньки стояв на дні криниці, впершись розкинутими руками об стінки, а над водою залишилися лише його очі, ніс і роззявлений рот. Він знав, що коли вода почне затікати в рот, воно й почнеться… Треба буде швидко знепритомніти. Так. Він ворохнувся, набрав трохи води в рот і заплющив очі. Але по них раптом різонуло світлом. Пан Миколай розплющив очі й побачив, що в обличчя йому пхаються дві негостро затесані жердини.

– Пане Миколаю, ви живі?

Сталося диво, і його було врятовано. А все тому, що криничний майстер Дьордій Іванович ще не повернувся із запою. Серед ночі він за своїм запойним звичаєм устав, аби випити чергових сто грамів і загризти соковитим червоним яблуком, як з відчаєм виявив, що тричвертьлітрова пляшка горілки не те що порожня, а суха. Дьордій Іванович, яко чоловік мислення стратегічного, у паніку не впав, а почав на-пружено думати, як із мінімальними втратами, швидко та безконфліктно добути серед ночі спиртного. Вдома нема нічого, навіть – одеколону, бражка на горищі ще не прибула, бо цукор і дріжджі він заколотив з водою лише вчора, йти до людей, які тримають генделики, ризиковано, можуть пустити псів, а той ще вийде з рушницею. Так, десь мають у нього бути стратегічні запаси. Це Дьордій Іванович знав достеменно, але – де? Після надлюдського розумового напруження він згадав. Є літрова пляшка української з перцем! Запорпана в купі глини біля незакінченої криниці пана професора.

Колекційна фігурна пляшка із сургучевою печаткою, що її пан Миколай подарував йому з нагоди початку земляних робіт. Тоді Дьордій Іванович не пив, але капітал вклав розумно. Тепер він сатисфакційно йде по дивіденди. Дьордій Іванович взув чоботи, взяв електричного ліхтарика, поклав кілька яблук до кишені куртки і пішов до садиби пана професора.

Дьордій Іванович хоча й полюбляв випити, проте був людиною залізної волі. Тож коли він побачив, що пан Миколай захлинається водою, першим чином побіг по драбину, а не взявся випорпувати свою відховану горілку. Навіть більше, він не кинувся до купи глини й тоді, коли витягнув пана професора з криниці, мокрого і холодного. А лише після того, як відвів пана Миколая до хати, роздягнув, розтер рушником, вбрав у теплу піжаму, вклав у ліжко і накрив двома ковдрами і гуцульським ліжником.

Дьордій Іванович повернувся з пляшкою, обмив її в умивальнику від глини, відкрутив закрутку, налив півсклянки і запропонував панови професорови. Пан Миколай випив і за кілька хвилин перестав тремтіти, ба навіть зарум’янився.

Згодом Дьордій Іванович і собі випив, та лише після того, як приніс панови професорови на його прохання телефон і переконався, що той додзвонився до Анастасії. Потім випив іще, а на прощання пообіцяв, що сьогодні ж, незважаючи ні на що, стане до роботи і до кінця тижня закінчить криницю.

За тиждень, у розпал бабиного літа, коли сонце обережно, як грибник суничною галявиною, пробиралося блакитним прозорим небом і вселяло в земних сотворінь безпричинну радісну тривогу і таку ж саму невмотивовану тривожну радість, криницю було закінчено, а пан Миколай остаточно видужав. Це треба було відзначити.

Він замовив Анастасії гуску, печену з яблуками та гречаною начинкою, і запросив на вечерю Дьордія Івановича.

Вони сіли за столик під виноградом, пан Миколай відрахував тверезому Дьордію Івановичу плату за роботу і, поки дійде гуска, запропонував почати. Чому б ні? Пан Миколай приніс пляшку горілки, а для себе націдив із бочки в пивниці жбан холоднющого червоного вина.

– Аби з цеї кирниці, пане професоре… – почав довгого заплутаного тоста Дьордій Іванович, якого так і не зумів закінчити, тому, стомившися, мусив сказати: – Будьмо!

– На здоров’я, – відповів пан Миколай і, тамуючи спрагу, великими ковтками випив цілу склянку холодного вина. На столі було що їсти – сир, хліб і овочі, але вони заїли стиглим виноградом, що висів просто над їхніми головами.

Потім випили ще.

Коли пан Миколай допивав другу склянку, він уже зрозумів, що це йому так не минеться.

Замість теплої лагідної рубінової хвилі, яку зазвичай давало вино, в його нутрі утворився якийсь твердий холодний колобок, що не збирався розсмоктуватись.

Коли Анастасія принесла гуску, тішилися лише навчені на м’ясо кіт Бегемот, пси Барсик і Шоколадний Джо, бо Дьордій Іванович після п’ятьох чарок і так був утішений, а пана Миколая уже ніщо не тішило. Навіть його звірята, що стояли смішно шерегою, за ранжиром – великий пес, менший пес, кіт і чекали на свої законні шматки печеної гуски. Пан Миколай дав псам по крильцеві, а котові – шматок шиї. Решту гуски їла лише Анастасія, бо Дьордій більше пив, ніж їв – кидав на зуб після кожної чарки ложку гречки і шматок гусячої шкіри, а пан Миколай вже їсти не міг. Анастасія збентежено поглипала на нього, але поки що ні про що не запитувала. Дьордій Іванович ще сидів би, але, помітивши, що пан Миколай вже не підтримує розмови, збагнув, що щось із ним не так, і почав прощатися. Пан Миколай жестом запросив його випити на дорогу.

Коли криничний майстер пішов, Анастасія обережно запитала пана Миколая:

– Вам зле?

– Я хочу лягти, – відповів пан Миколай і поклав великі теплі долоні на свій холодний твердий живіт.

Він сам дійшов до хати, роздягнувся, ліг у ліжко і трохи поспав. А вночі його почала бити лихоманка. Серед ночі Анастасія викликала телефоном лікаря, і відтоді розпочалося інтенсивне лікування. По кількох днях з’ясувалося, що в пана Миколая пневмонія, а що буде далі – важко сказати.

Ні лікарі, ні Анастасія хворому не казали нічого, але він не був дурний, здогадався сам, а коли за Анастасіїним викликом приїхали його діти з онуками, заспокоївся: ось воно! Добре, що тут, а не там, у брудній холодній криничній воді. Все-таки він – не останній грішник і заробив у Бога (Господа нашого Всемилостивого!) пристойну смерть. Хоча не безболісну.

– Насте, – звернувся пан Миколай до Анастасії, коли вони залишилися лише вдвох, – там на горищі є труна…

– Та ви що, Миколаю, – фальшиво усміхаючись, перебила його Анастасія, – про що ви говорите?! Ви одужаєте…

– Не треба. Я знаю. Мені треба відходити, Насте.

Очі в пана Миколая блищали, як у підпилого, але шкіра – жовта із зеленкуватими тінями – свідчила про інший стан.

– Насте, попроси Дьордія Івановича, аби посмалив ту труну паяльною лампою. Вона смерекова, але вже роки там лежить, посіріла, запорошилася…

– Миколаю!..

– Чекай. Аби вам не було встидно мене… в тих дошках… хай труну посмалять, потім трохи пошліфують і лаком, якщо можна…

– Миколаю!..

– Насте… Я там писав щось… ніби трактат філософський… Спали… Чому мовчиш?

– Навіщо, Миколаю?

– Насте, пообіцяй мені, що спалиш. Тут, уже!

– Але чому?

– Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає.

Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Насте, я чую надворі вітер звівається, з дощем?

– Ні, без дощу, просто вітер.

– Це добре. Позбираєш вранці горіхи.

Пан Миколай помер. Упродовж семи тижнів померли і пси – спершу Шоколадний Джо, за ним Барсик, а кіт Бегемот залишився з Анастасією.

Серпень – вересень 2003 р.

ЩАСТЯ

У тексті використано рядки з віршів поетеси Юлії Косівчук, за що автор їй щиро вдячний.

Яблуні цвіли так, ніби хотіли переконати найзапеклішого атеїста в тому, що він помиляється, бо, ади, Бог таки – є!

Але перед яблунями квітли вишні, теж не на користь атеїста, а ще раніше – алича, а найпершим розквітло в парку якесь дерево, якого я навіть назви не знав. Але, побачивши ті блідо-рожеві квіточки, без зайвих вагань потягнувся до телефона і набрав номер Ефіопки: – Зацвіло!

Вона зробила піднесений вдих-видих, трохи помовчала і категорично запитала:

– Коли?

– Та хоча й сьогодні.

– Де?

– Як де?

– Я розумію, що зацвіло, але де?

– А-а-а, – я легенько вдарив себе мобільником по чолу, – ввечері покажу.

– А там не надто людно?

– Ну, вдень трохи є, а вночі кущі будуть за нас.

– Тоді, до вечора.

Так розпочався цьогорічний мій з Ефіопкою сезон квітучих дерев. Аби довго не тягнути, мушу зізнатися, сексуальний сезон. Хоча якби вона почула це технологічне визначення, то, мабуть, видряпала би мені очі, – бо в нас любов. Себто та сама – большая і чістая. Просто проявляється вона у нас винятково у пору цвітіння дерев, а кохаємося ми у квітучих садах, у крайньому разі під одним розквітлим деревом.

Того вечора я привів її в парк до тих рожевих квіточок. Вона поцінувала те, як природа нам допомагає, але, зважаючи на громадське місце і суспільну мораль, покохалися ми по-піонерськи.

Пізніше, попри урочистість моменту, Ефіопка не могла знехтувати нагодою звернути мою увагу на її «кольори».

– Та я помітив, Еф, чи я сліпий?

– Що ти помітив? – запитала вона недобрим тоном.

Хто тебе, дурню, за язик тягнув, якщо з її «кольорів» ти внюхав лише запах нових парфумів, і щодо одягу… Таж темно!

– В очах тобі темно, коханий, – справедливо зазначила Ефіопка, – зайдімо в бар, там світло.

Ми замовили пляшку шардоне і я заходився її пильно розглядати. Хоч убий, як завжди. Ну, куртка, ну майка, ну, джинси…

– А оце! – вона схопила з тарілки шкурку від апельсина і тицьнула мені під ніс.

Справді, в її одязі в умілих пропорціях було представлено оранжеву барву: майка, шкарпетки, бринзульки, одне, інше…

– Я це одразу оцінив, але, але…

– Але не любиш ти мене, – сказала Ефіопка і зробила добрий ковток вина.

Що ти знаєш про любов, моя мила, хотів я відповісти, але якби я це сказав, то моя старенька адідасівська зеленкувата сорочка – от вона, незрадлива любов – була би облита вином, а цього я допустити не міг, тому треба було думати одне, а казати інше.

Запах апельсинової шкурки, якою Ефіопка дорікала мені за черствість, егоїзм та інші злочини проти нашого сезонного кохання, змусив мене вкотре переконатися, що світ зачинався таки з Великої Помаранчі. Сказала просто Помаранча.

Цього у барі ніхто не бачив, але на якийсь час тут з’явилася та сама Помаранча. Вона сіла за столик, випила зеленого чаю, щось почитала із зіжмаканих папірців, посміялася невідомо з чого й пішла собі. Чи полетіла. – І коли зацвіте алича? – запитала мене Ефіопка.

– Може, навіть наступного тижня.

– Тоді прогуляймося ще раз парком, – вона промовисто поглянула своїми «ефіопськими» очима – великими та блакитними. Власне, й все решта в неї було таким самим – м’яке, пряме, світло-русяве коротко підстрижене волосся, біла шкіра, тонкий ніс, просто це її ім’я для нашого внутрішнього користування – брало походження з її іншого життя.

Щоправда, інше життя було й у мене. Поза сезоном цвітіння дерев я – страшенний зануда, малопитущий і несексуальний. Маю традиційний для всіх оказій набір краваток. А тут і тепер без справжніх синіх лівайсів я почувався голим серед білої днини в людному місці. Помаранчі добре, вона собі ховається у сорочці-вишиванці маленьким хрестиком на молодому тілі, де цятки то полотняні бранці, з яких ростуть квітки і звірі, а ти мусиш платити чималі гроші за автентичні джинси. До речі, такий досвід я вже маю, за совка платив 250 рублів за розкльошений Rifle.

Переконував себе, що так борюся з комунізмом. А тепер? Тепер я ні в чому себе не переконую, але, здається, так я борюся з несвободою.

Наступного тижня, поки я швендяв околицями міста в пошуках розквітлої аличі, зателефонувала Ефіопка і весело сказала: – Абрикоси! Я все зрозумів.

З усієї садовини, що росте в наших краях, як на мене, абрикосовий цвіт – найкращий. Хоча, це я кажу тепер, поки ще не розцвіли яблуні.

Отож, абрикоси. Місце виявилося безлюдним і можна було не чекати вечора. Я притулився спиною до цього шляхетного дерева, на мене сипалися пелюстки цвіту. Потім земля зробилася теплою, і ми постелили куртки в молодесеньку траву. Я навіть пішов на те, що можна позеленити джинси. Хоча під кутом зору естетики – трав’янисто-зелене на темно-синьому…

Як на мене, супер!.. Що супер? Ти що, сюди на етюди прийшов, естет нещасний?! А чому це я нещасний, ні я…

Що ти?… Я… Хочеш сказати, що ти щасливий? А що ні? А ось зараз взагалі буду на… Зараз-зараз…

Нє! Не будеш!

Зрозуміло, що такий внутрішній базар до добра не привів: я мало не забув, чим зайнято моє тіло, і його поволі охопив вірус м’якості.

– Щось не так? – обернула до мене голову Ефіопка.

Я почервонів, але сказати не мав що.

– Ну добре, відпочинемо, – вона, ледь приховуючи роздратування, витягла із сумочки цигарки і, не чекаючи, поки я вкрешу їй вогню, запалила.

Мені не запропонувала, та й не хотілося мені курити. Мені хотілося іншого – залишитися самому і нарешті остаточно з’ясувати: щасливий я чи ні?!

Але поки не розцвіте останнє деревце в краї, я собі не належу. Тому, відкинувши геть думи дурні, я, не кваплячися, пригорнув до себе свою кохану.

Абрикоси цвіли далі.

Домовившися з Ефіопкою дочекатися цвітіння вишень, неймовірним зусиллям волі витративши традиційну годину в барі, зовні нічим себе не виявляючи, я нарешті залишився сам.

Почав думати про щастя. Думав три доби і мало не зваріював. Бо все вперлося в пару таких категорій, як «щастя» і «свобода». Інакшою, ніж доведеною до абсурду, я собі свободу не уявляв – самотність, холод, незалежність ні від кого і ні від чого, відсутність будь-яких зобов’язальних зв’язків, свавілля, якщо не у вчинках, то принаймні в недіях, – лише Ти і Бог. Щастя ж, навпаки – є ти, а кругом тебе – концентричні кола небайдужих тобі людей, речей, ідей, і всі вони від тебе чогось хочуть. Щоправда, місцями від когось чи від чогось із них ти теж чогось хочеш, але здебільшого сивієш безсонними ночами від хвилювання за них. Тож чи для тебе таке щастя є щастям? Ні, звичайно, для мене воно це – свобода. Але в такому разі заперечується те, що в загальноприйнятому розумінні є щастям… То що робити? Я хочу бути щасливим, але я обираю свободу, тож позбавляю звичайних людських радощів, але я хочу… і так далі. Словом, або щастя, або свобода!

Таким чином я зайшов у безсоння, щоправда не лише через такі премудрі розмірковування, а й завдяки чаєві, цигаркам, шоколадові. Не спав три доби. А потім з’явився прихід. Мабуть так має діяти перша доза якогось доброго наркотику: всі великі й малі проблеми відпали, як шкаралуща з горіха, ясний розум готовий був осягнути істину, піднесений настрій, безмежна сила, високі помисли готували мене до подвигу. Нарешті, просто предметно я відчув, як потоншала свідомість і, мов плин води крізь прозорий лід на річці, я побачив, як перекочуються брили підсвідомості; крім того, я зрозумів, що можу їх читати, а отже, знайти майбутнє, а якщо проломити лід і пірнути вглиб, то можна пізнати те, що в нашому світі навіть назви не має. Бо підсвідомість – бездонна, а на якомусь рівні сполучається з підсвідомостями всіх людей, що є, були й будуть духовними істотами Вищого і Нижчого світів, і навіть… страшно сказати. Ще трохи – і я вже був готовий проголосити себе володарем у царстві духу, але сталася прикрість – я банально заснув.

Проспав я чотирнадцять годин, а прокинувшись, відчув голод – і той, і той… зрозуміти мене в тому стані могла хіба безтілесна Помаранча (зі справжніми очима), яка в таких випадках до тілесного голоду пече млинці з інжиром… Ну, ми не такі вишукані, нам і канапки з сиром… для цього голоду підійдуть. А для іншого… а якщо нічого ще не цвіте? Ця неприємна думка здула з мене рештки сну. Обпікаючи рот чаєм, я підійшов до вікна і почав розглядати небо – сонячно, безвітряно, може, ще й тепло, тож не може бути, аби щось не зацвіло! Я одягнувся з наміром зробити обхід наших любих околиць, де, на щастя, суттєво затримувався прогрес, як зателефонувала Стрекоза.

– Привіт, старий.

– Привіт.

– Записуй адресу.

– Записую, але навіщо?

– Там на схилі проти сонця зацвіло кілька вишень, щоправда польок.

– Щодо польок, то не страшно, але схил? Ти, Стрекозо, пробувала на схилі?

– Не маленькі, облаштуєтеся. Ну, бувай.

Привіт Ефіопці.

Стрекоза – це наша подруга, дуже симпатична зеленоока дівчина й художниця. Знавці кажуть, що її сильним місцем є відчуття кольору. Вона – єдина з людей, утаємничена в нашу з Ефіопкою залежність від цвітіння фруктових дерев. Мало того, художниця Стрекоза (саме так, у російській версії, не Бабка ж) сама мимоволі стала призвідницею цього яблунево-вишневого шаленства.

Понад два роки тому вона мала виставку, свою першу персональну. Ми зіткнулися з Ефіопкою, тоді я її знав за іншим іменем, біля картини «Адам і Єва під деревом пізнання, що акурат розквітло», біля звичайної яблуні в рожевуватому цвіті двоє перших закоханих. Адам, щоправда, в сучасному молодіжному одязі – мішкуватих штанях і футболці з написом Edem forever, а ось Єва справжня – розкішна зріла тепла жінка із фіговим листком там, де треба.

Ми обоє, не змовляючися, щиро позаздрили цим щасливим – (гм?) – і поділилися цими почуттями зі Стрекозою.

– То в чім річ? – запитала наша спільна подруга, калатаючи льодом у коктейльному келиху.

– Як у чім – запитали своєю чергою ми – заздримо оце.

– А не треба заздрити, – сказала Стрекоза – треба просто знайти розквітлу яблуню, роздягнутися, ну й відповідно… самі знаєте.

– А ти, Стрекозо, таке робила?

– А я їм не заздрю.

Стрекоза пішла собі до інших гостей, а ми з Ефіопкою спрямували одне на одного довгі питальні погляди.

Стрекозина виставка відбувалася 9 січня, а вже в березні ми з ефіопкою кохалися під розквітлим деревом. Коли, нарешті, надійшла черга цвісти яблуням, ми були вже давніми коханцями.

Вишні-польки прикметні тим, що їхнє гілля любить звисати до землі, як у плакучої верби, тож якщо притулитися до стовбура, за обвислими, обліпленими дрібним квітом гілками можна уявити себе у такій хатинці первісних часів. А тоді люди як ходили? Правильно, голі! Ну, хай буде в шкурах, але ось, вони, джинсові «шкури», валяються в траві, а ми – без нічого на тілі, без страху та обережності, без гальм – кохаємося, як дикі люди, і лише цвіт ритмічно осипається на наші покусані плечі.

У мить перебування на вершині до мене поволі, як лінива риба, приплила думка щодо свободи та щастя, і я, уже відкусавши свою нижню губу, дозволив їй залишитись у свідомості. На той час виходило, що свобода – це велика химера, а є просте людське щастя, що полягає в тому, аби лежати на ліжку, поряд хай спить (калачиком на правому боці) страшенно кохана жінка, хай грає музика (world muzic), хай іде теплий травневий дощ, і неодмінно у вікно хай стукає раз по раз квітуча вишнева гілка. І хай це триває вічно! І не треба мені ніякої свободи! Навпаки – я готовий служити. Можна мокрою травою піти в сад і принести кілька нарцисів, можна приготувати сніданок із перших весняних зморщених грибів-шушеребків, можна просто принести їй у ліжко зеленого чаю і чорного шоколаду з цілими лісовими горіхами.

Після третього разу сталося те, що мало статися; ні, я не збайдужів до ефіопчиного тіла, а просто стомився. Крім того, дощ із мрій перебрався в реальність і виявився не таким уже й романтичним. Її поцілунки почали мене дратувати.

– Не слинься, – сказав я їй серйозно настільки, аби вона сприймала це за такий жарт, хоча я насправді цього хотів.

Вона сприйняла все правильно – боляче вкусила мене за вухо і зневажливо кинула:

– Больна нада.

Задоволені одне одним, ми швидко одягнулися.

Ще дорогою я відновив рівновагу у своїх думках: перевагу щастя над свободою було визнано такою, що сформувалася під впливом емоцій, а отже, хибною, тож моя власна дилема: щастя – свобода залишалася нерозв’язаною.

Того вечора я подумав, що вже досить. Усе це до добра не доведе. Я перетворився на неприємного черствого типа. Це навіть відзначила Помаранча: настрій сухий, як гербарій в альбомі.

Вишневий цвіт на губах, спина натерта стовбуром, любощі під дощем – усе це дурна романтика, а ми – дорослі люди. Дехто навіть обтяжений родиною. Словом, усе! Так я думав засинаючи, а вранці, занедбавши всі життєві справи, кинувся шукати відповідного саду. Розпочинали цвісти яблуні. Може, якби це не яблуні, я розвинув би в собі «гербарійний» настрій і довів би задумане до кінця. Але – яблуні! Річ у тім, що вони не лише дивовижно цвітуть, а й родять восени такі круглі червонобокі плоди. Є й іншого забарвлення – від темно-малинового до золотисто-зеленого. Дивно, у минулому житті яблука були для мене живим символом одного сильного, хоча невзаємного, кохання. В одній кишені ранет чорний, в іншій – ранет золотий, в зубах, мов капець у вченого пса, шоколад – так я волочився містом з надією випадково зустріти її… Згодом усе змінилося, а частину тієї любови я переніс на яблука, згодом на яблуневі дерева, і потім на цвіт. Тож коли в нас із Ефіопкою матеріялізувалася ідея кохатися в розквітлих садах (на нашому сленгу: «створити трохи раю о весняній порі»), я вже внутрішньо був готовий визнати культ розквітлих яблунь, а за компанію – й інших фруктових дерев.

Останній квітневий і перший травневий тижні сприяли нам як могли: погода встановилася суха й тепла, що дозволяло не завдавати собі мороки з одягом, а яблука було поліття, тож цвіло їх скрізь і багато, і ми почали кочувати від одних сортів до інших. При цьому – молода трава зі збудливим запахом, вітер, що охолоджував гарячі тіла, неагресивні, миролюбні мурахи, – тож кохання наше розмивало береги. Ми обоє схудли, засмагли, помолоділи і заробили собі великі дещо хворобливого вигляду рум’янці на цілі щоки.

Знайомі, зустрівши чи то її, чи мене, турботливо запитували про здоров’я, але то було рідко, бо людей ми тоді уникали.

Сказати, що я в той час не думав своєї улюбленої думи про свободу і щастя, не скажеш. Думав.

Але якась притуплено, поверхнево й короткочасно. Ця тема виникала в ті періоди, які в нормальних людей тривають як у нормальних, а в мене – не більше півгодини, коли ти вже, але не готовий ще. Тоді помічалися фізичні ґанджі коханої (задля справедливості мушу зазначити, що зовсім не-значні, ну там груди завеликі, талія не осина, зморшки на переніссі, якщо чесно, то я просто шукав шкварків у не– пристосованих для цього місцях), і я запитував себе: що далі? Тіло моє – ненажерливе і вимагає все дедалі більше йому догоджати. Воно хоче ще і ще, і кінця тому хотінню не видно. Ти йому дай – і все! Я тоді лютився сам на себе, бо думав, що є такі, що можуть жити інакше. Ось є на світі Помаранча.

Якщо ви хочете її собі уявити, візьміть великий стиглий апельсин, покладіть його на випрану синю джинсівку, поставте Моцарта і заплющіть очі. Те, що вам явиться, і буде Помаранча. Якщо вам скажуть, що вона справді безтілесна, не вірте, – я достеменно знаю, що Помаранча харчується шоколадом і має чорний пояс із карате.

А «Безтілесна» – це одне з багатьох її імен.

Ще нічого про те не віщувало, але вже зранку ми обоє знали, що цей день буде останнім яблуневим. Пополудні ми вибралися за місто, зайшли у пригледілий напередодні запущений яблуневий сад, і відразу стало зрозуміло: щось не так. Почалося з одягу. Ефіопка прийшла одягнена не як завжди, у джинси, куртку і кросівки, а – в міні-спідницю і черевички на підборах, я своєю чергою, взяв не шкірянку, а нову джинсову куртку, яку, незважаючи ні на що, стелити в траву було шкода. Тому кохалися ми з великими незручностями. Опісля, коли ми з полегшенням узялися до цигарок, десь глибоко-глибоко в наших взаєминах з’явилися маленькі тріщинки, що обіцяли з часом розростись у прірву.

На додачу дуже захмарилося, почався невеликий, але дуже наглий дощик. Вітер обносив цвіт.

Ми швидко промокли в ноги, крім того, цей дощ попсував нам зовнішність: у Ефіопки потік макіяж і вона стала схожа на п’яну паризьку курву, а моє мокре злипле волосся дуже нагадувало знамениту зачіску Адольфа Гітлера. Добре, що хоч я вуса не запустив тоді, коли експериментував із заростом, – в моді маленька борідка без вусів, ось я її й ношу. Я хотів було за своїм звичаєм пожартувати на цю тему, але, впіймавши її погляд, вчасно зупинився. Ні, я не сказав би, що цей погляд повний ненависті, якщо в ньому й було таке почуття, то не до мене, а до цього дискомфорту на свіжому повітрі, а ще в її погляді я прочитав пригніченість одруженої жінки, що втомилася від адюльтеру, голод недозадоволеної коханки, розпач кокетки, яку сторонній бачить без макіяжу, докір мені, який довів нас обох до такого стану і водночас – заклик щось зробити. Єдине, що я міг у тій ситуації зробити, це викликати телефоном у цю глушину таксі, завезти нас до середмістя, зайти в бар і замовити по чарці коньяку.

Ми швидко ковтнули коньяк, запили гарячою кавою, і я замовив іще. Розмовляти не хотілося, зате добре пилося. Ефіопка вмилася в туалеті й сиділа навпроти мене зовсім без косметики.

Такою її я ще не бачив – зовсім не яскрава, природна, гарна, хоча вже й не красуня, і дуже-дуже беззахисна. Я просто фізично відчув, як мене охопила неймовірна ніжність. Мені закортіло її лагідно, без жодного хтивого підтексту обняти її та, ковтаючи солодкі сльози, шептати на вухо, що я її люблю, що я її захищу, що я її нікому не віддам. Я ще трохи випив, і Ефіопка засвітилася золотистозеленою аурою, до якої я довго не міг підібрати назву… ага! – персиковою! Якби я був художником, я би, як Помаранча, невідомо кого малював її портрет повидлом, пальцями – так краще відчувається, солодкість ця вже остогидла, але ніяк не розкохається. І злизую твої повіки, що персиком тепленько дишать. Так, саме персик.

Я запитав офіціянтку, чи є в них свіжі фрукти.

У них був персиковий сік. Ось так і в житті! Ти хочеш чогось справжнього, живого, нефальшивого, а тебе знаходить якщо не сурогат, то щось уже перероблене до стандартів ширпотребу. А з іншого боку – ти, споживач речей, речовин і чужої духовної енергії, що ти зробив для того, аби в світі було менше фальші?… Отож бо.

До бару зайшла Стрекоза з гарним хлопцем.

Помітивши нас, вона щось сказала своєму другові, той завів розмову з офіціянткою, а вона підійшла до нас.

– Привіт, квіткові.

Ми зацьковано подивилися на неї.

– Так… – Стрекоза пильно поглянула на нас, – все зрозуміло.

– Це щастя, коли тебе розуміють, – пробелькотів я банальну фразу.

– Ні фіга! – кинула Ефіопка, – щастя – це коли тебе люблять! До того ж увесь рік!

Стрекоза зацікавлено розглядала нас із Ефіопкою:

– Це щось нове. Скажіть мені, мої любі, це у вас третій сезон?

– Третій, – відповів я.

– Ясно, – промовила Стрекоза, – любов живе три роки.

– Точно, – підтвердив я.

– Це у козлів три роки, – ледве стримуючи сльози, люто прошипіла Ефіопка, – а в людей любов на все життя!

– Просто по трьох роках з’являється точка біфуркації – примирливо сказала Стрекоза, – або-або. Так шо, старий, думай. – Вона легенько ляснула мене по чолу пальцями з «архітектурним» манікюром – на нігті було наклеєно мініатюрні овальні акваріумчики, в яких плавали золоті рибки, – і пішла до свого хлопця.

А що тут думати?! Відцвіли останні яблуні, і за звичаєм нашого – гм! – кохання ми мали розлучитися на рік, до наступної весни. Ефіопка мала назад ставати Еллою Феофілівною (Е.Ф. скорочено), матір’ю двох дітей і дружиною солідного чоловіка. Я мав одягати нудний костюм і повертатися до остогидлої служби.

Ми допили коньяк і, не домовляючися ні про що, розійшлися кожен у свій бік.

Наступного ранку я на службу не пішов, тож відповідно не вбрався у діловий костюм, а одягнув джинси, куртку, позеленену травою зі ще невивітрілим запахом її парфумів, пішов швендяти містом і, засвідчуючи, що геть пустився берега, випив дві пляшки пива. Алкоголь зранку – для мене це означало, що я зважився на щось важливе. Трохи захмелівши, я зізнався собі, що кохаю Ефіопку. По-справжньому, тобто жити без неї не можу. Я подзвонив до неї додому, ніхто не відповідав, я набрав її мобільний – те ж саме. Я знервувався, стривожився, а потім злякався: щось трапилося! Вчора вона пішла напідпитку – точно щось… Я безцільно тинявся містом, через кожні десять хвилин телефонуючи до неї. Ноги самі занесли мене в парк. На лавочці, під деревцем, що цього року першим зацвіло, сиділа Ефіопка і нервово курила. Це була таки Ефіопка, а не Елла Феофілівна – в синіх джинсах, оранжевих кросівках, такій же майці… Помітивши мене, вона викинула цигарку, підвелася. Я підійшов, ми міцно обійнялися і мовчки так стояли хвилин зо п’ять.

Я поривався щось сказати, вона закривала мені долонею рота. Потім ми цнотливо, як підлітки в час першого кохання, цілувалися. Нарешті, пішов дощ, на цей раз він уже не дратував, навпаки – в ньому ми побачили благословення неба. Я відкрив рота, і мені було дозволено говорити: сьогодні дощ пішов сухим вином, розщедрився – весну довів до бунту і не намацав під ногами ґрунту, а я не п’ю, бо вечір за кермом!

– А ти не спиш, – підхопила Помаранчин вірш Ефіопка, – ти – поводир комах. Вони до тебе липнуть, як до Бога!..

Ефіопка обірвала поезію, лукаво подивилася на мене і запитала:

– А її ми запросимо на весілля?

– Кого?

– Помаранчу.

– Звичайно… Чекай, яке весілля?

– Наше з тобою.

Реальність, незручна, сіра, з гострими рваними краями свавільно впхалась у мою світлу ідилію.

Чесно кажучи, життя з коханою я не уявляв собі в побуті, для мене це мали бути суцільні поцілунки й любощі, вино і квіти, музика й поезія. А виявляється, що мене хочуть оженити. Але інший варіянт – розлучитися з нею, вочевидь назавжди.