Текст книги "Логіка речей"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

В офісі Руху сиділи всі члени проводу, купно з новим головою Молодого руху – нахабного вигляду аспірантом університету у діловому костюмі з пістрявою краваткою, якого було обрано замість пані Оксани Колобко, що геть запустила роботу після того, як одружилася. У закутку, скромно поклавши руки на коліна, сидів молодявий незнайомець. Віктор Колобко миттєво, з гіркотою для себе, відзначив, що незнайомець дуже модно і дорого вбраний – темно-зелений двобортний костюм із полиском, білосніжна сорочка, важкого шовку краватка з розмитим різнобарвним малюнком, і золота шпилька, такі ж запонки, коричневі лаковані півчеревики з кранцями і дірчастим візерунком, мобільний телефон на шкіряному поясі з нікельованою пряжкою і – о, Господи! – годинник «Ролекс» на лівому зап’ястку.

У Віктора Колобка геть зіпсувався настрій, він скривився і питально подивився на вождів.

– Знайомтеся, – вождь підвів його до гарно вбраного незнайомця, – пан Колобко, наш активіст, пан Іванов, бізнесмен із Києва. Прошу сідати.

Коли всі всілися, вождь почав говорити. Заходив здалеку. З того, що ми (націонал-демократи) повинні плекати свою українську буржуазію (легкий уклін у бік пана Іванова), що ми не можемо відштовухвати тих, хто йде до нас з добрими намірами і допомогою (знову), що Рух терпить фінансову скруту і було б нерозумно відмовлятися…

Через півгодини Віктор Колобко збагнув, чого від нього хочуть. Йому пропонується зняти свою кандидатуру на користь пана Іванова, представника української буржуазії, патріота і – що головне – потенційного спонсора націонал-демократичних сил. Віктор Колобко втратив дар мови. Йому щось доводили колеги, переконували, втішали, та він мало що тямив. Потім їх залишили удвох з паном Івановим, і український буржуй прошепотів на вухо Вікторові Колобку:

– Дєсять тисяч.

– Ви що, знущаєтесь? – заговорив Віктор Колобко.

– Так нє фантіков же, а зєлєні, – кинув Іванов, і постукав у двері, поки ніхто ще не зайшов, він додав: – Сразу жє послє снятія твоєй кандідатури.

Ввійшли провідники. Вождь фальшиво засміявся:

– То що, пане Колобку, пане Іванов, ви домовилися?

Віктор Колобко хотів плюнути вождеви в бороду, але в пересохлому роті не було слини.

– Вас відвезуть додому, – кинув вождь і сів біля Іванова, який щось клацав на калькуляторі.

Віктор Колобко вийшов у двір, там на нього чекав водій знайомого «Мерседеса».

– Поєхалі.

– Це чия машина, Іванова? – спитав Віктор Колобко водія, коли вони вже мчали трасою.

– А чья ж іщо, – зневажливо скривився водій, – у вашем сєлє такіх же нєт! Вєрно?

Віктор Колобко не відповів. Він зупинив авто неподалік свого дому, відпустив його і купив у кіоску літрову пляшку «Распутіна». Вдома випив гранчак, не заїдаючи, розбудив дружину і все детально їй розповів, не забувши про «дєсять тисяч зєлєні».

– Сукі! Підараси! Простітуткі! Уроди! Казли! – заверещала Оксана. – Юди Іскаріотські!

Комуняки! Холуї кацапські!

Віктор Колобко мовчки налив дружині півсклянки горілки. Вона випила, закурила, заспокоїлась, і вони почали обговорювати ситуацію.

Радилися цілу ніч, не спали зовсім, випили всю горілку, зате вранці Віктор Колобко знав, що має робити. Він вирішив боротися до переможного кінця. Щоправда, дружина його попередила, що коли він не впевнений у перемозі, то краще взяти гроші, а якщо і нардепом не стане, і десять тисяч втратить, то вона йому очі видряпає, та він був упевнений. Кілька разів телефонували вожді – просили, вмовляли, погрожували, аби знявся, але кандидат у народні депутати п. Колобко Віктор Флоріянович був, мов скеля, непорушний – він в обласному центрі не з’являвся, а самостійно вів виборчу кампанію. Через два тижні в усіх газетах, по радіо і телевізії було оголошено спільний пресс-реліз блоку «За Україну!» та крайової організації Руху, в якому повідомлялося, що Колобка В. Ф. за порушення партійної дисципліни, за розкольницьку діяльність, за протиставляння себе українському народові з Народного руху вигнано, по округу, де балотується згаданий товариш, блок «ЗУ» та НРУ відтепер підтримують іншу кандидатуру, а саме – українського бізнесмена, патріота і благодійника пана Іванова…

Віктора Колобка це не зупинило, він і далі їздив – за власні гроші наймивши авто «Запорожець», – селами й агітував за себе. Останнього дня, коли ще за законом можна було зняти кандидатуру, до Віктора Колобка приїхав пан Іванов на своєму «Мерседесі» й у присутності Оксани відрахував і поклав на стіл десять тисяч доларів США. Оксана потягнулася до грошей, але Віктор Колобко боляче ляснув її пластмасовою лінійкою по руці, схопив жменями гроші і жбурнув їх в обличчя панові Іванову. Той уважно подивився на Віктора Колобка і поволі вийшов. Через хвилину в кімнату зайшов водій пана Іванова, позбирав долари, перерахував, чвиркнув крізь зуби слиною на підлогу і покинув гостинне помешкання панства Колобків.

Пані Колобкова кудись зателефонувала, одягнулася і, кинувши чоловікові «Я на роботу, прийду післязавтра», пішла з дому. Все це на Віктора Колобка жодним чином не вплинуло, він уперто йшов до своєї мети!

Але не дійшов. За підсумками народного волевиявлення перше місце зайняв (а отже став народним депутатом Верховної Ради України) молодий і перспективний пан Іванов. Віктор Колобко вийшов навіть не на друге, а на третє місце, його випередив колишній секретар райкому КПРС, а тепер голова осередку Соціалістичної партії тов. Хрущ О. О.

Того ж дня Віктора Колобка вперше побила дружина. Пані Оксана справді хотіла видряпати чоловікові очі, та лише пошкодила ліву рогівку, після чого там з’явилося більмо, через яке Віктор Колобко почав носити темні окуляри.

5

Лютий ворог Віктора Колобка – навскісний осінній дощ – вдарив надзвичайно підло, жорстоко й підступно: якраз тоді, коли він був на півдорозі між двома селами. До того ж у найвразливішому місці – там, де не було ні деревця, ні кущика, ні забутої кимось копиці сіна. Парасолі Віктор Колобко не мав, бо її забрала пані Оксана, яка через постійні скандали з дружинами своїх колег на предмет «нічного чергування в друкарні» та численні пропущені помилки в коректурі через алкогольну аберацію, змушена була покинути працю в редакції і тепер продавала цигарки на розі вулиць Леніна і Грушевського.

Дощ знущався з Віктора Колобка, як собі хотів – першим чином ущент сплюндрував його технологічну зачіску, потім зіпсував його білий, з широкими чорними вилогами (на яких своєю чергою розміщувалися білі декоративні гудзики) піджак, нарешті, перетворив його елегантні оксамитові кольору першої трави штани у шаровари запорожця, що півдня сидів під дніпровською водою з бузиновою руркою у зубах, чекаючи, доки мине чамбул. Про черевики годі й казати – брудні, мокрі, бридкі, як великі ропухи, вони зловтішно чвакали в багні, і Вікторови Колобкови часом здавалося, що одна з цих жовто-сірих жаб ось-ось плигне на його бідну голову і боляче вкусить за вухо. І тоді Віктор Колобко зрозумів, що він смертний.

З гіркою бідою і таким же гірким лихом Віктор Колобко причвалав у Поросятинці. Його серце зігрівала оновлена арка, на якій серп було пофарбовано жовтою, а молот – синьою фарбою. У цьому селі він не був уже давненько, проте знав, що тут його люблять, шанують і мають за розумного чоловіка. Він причалапав до брами обійстя знайомого ґазди Артімона Кузика, згадав смак салтисону й міцної самогонки, в роті набралося повно слини, і він нетерпляче загупав у хвіртку.

З того боку, захлинаючись від люті, загавкав пес.

Віктор Колобко ще трохи погримав у дюралеву, прикрашену квітами з алюмінієвої фольги, хвіртку, а потім засунув авторучку у проріз і спробував відсунути засув, що не мав важеля з цього боку, – марно. Зрештою, Віктор Колобко згадав, що багатий ґазда Кузик – то свідомий українець, і переліз через браму, порвавши при тому штани, що, звичайно, байка порівняно зі смачним салтисоном і чаркою горівки у теплій хаті. Вже на подвір’ї він відсунув засув, нібито хвіртка була незамкненою. Пес скаженів. З хати вийшов ґазд Кузик у дощовику і гумових чоботах. Віктор Колобко бадьоро пішов йому назустріч.

– Слава Україні, пане Кузику!

– А, це ти, курвий сину?! – лиховісно зіщулився пан Кузик. – Це ти казав, що я житиму, як у Канаді?! А я живу, мов жебрак послідний. Ану, марш із моєї загорди! Ви всі брехуни востатні!

Чекай, я тобі зараз дам!

Пан Кузик підійшов до свого пса, який раз по раз люто кидався на страхового агента, ставав на задні лапи, напинаючи до струнного бриніння ланц-палєрок, і розстібнув нашийник.

– Ціган, пуц! – скомандував господар.

Віктор Колобко ледве встиг дременути і загримнути за собою хвіртку. Причому спромігся завважити, що звір, який його мало не роздер, – величезний, чорний, з червоними, як у диявола, очима.

Прийшовши додому, Віктор Колобко покірно спитав у своєї дружини, що, мовляв, у їхньої родини на вечерю.

– Усе в холодильнику, – буркнула пані Оксана і запалила чергову цигарку.

Голова родини почовгав на кухню, відчинив холодильника, але там не було навіть крихти, щоби нагодувати мишу, мало того, сам холодильник було вимкнуто – економилась електрика. І тоді у Віктора Колобка виникла трохи прини– злива, зате прибуткова ідея: він звернеться до народного депутата пана Іванова! Адже той винен йому десять тисяч доларів за округ, тож хай віддасть хоча б тисячу.

Дочекавшись дня, коли приймає референт народного депутата Іванова, Віктор Колобко, сяк-так змонтувавши зачіску з майже сивого, бо не було грошей на фарбу, волосся і пришпиливши синьо-жовтий, схожий на нардепівський, значок, пішов до районної ради. Там, вичекавши довгу чергу, він нарешті потрапив до приймальні референта. Ним виявився колишній голова Молодого руху – уже доцент, але ще у пістрявій краватці.

– Слухаю вас, – сказав він, дивлячись у вікно.

Майже п’ятнадцять хвилин свого дорогоцінного часу витратив референт, поки збагнув, чого Віктор Колобко хоче від його шефа.

– Почекайте за дверима, – кинув він і заходився набирати телефонний номер.

Двері щільно не зачинилися, і Віктор Колобко дещо чув.

– Етот облєзлий піжон… – говорив у рурку референт, – дєньгі… да шеф… по-моєму нє шутіт… куда?… на фіг?… нєт?… а шо?… на хєр?… понял… к тому ж іщо кібєнєматєрі?… харашо… понял…

Віктор Колобко теж понял і, скоцюбившись, пішов собі геть. Дорогою додому він удруге за останній час уторопав, що він смертний, але в цьому він не самотній, бо його Україна – теж смертна. Він зловтішно вишкірився і забубонів сам до себе: «Смертна! Смертна! Смертна! І українська мова смертна! Калиново-солов’їна. І калина смертна! Червона. І солов’ї смертні! Сірі маленькі пташки…»

Віктор Колобко глипнув на себе у кишенькове дзеркальце і гірко заплакав: вітер розвівав сиве фарбоване лише на кінцях волосся, бакенбарди кучерявилися бруднуватими пасмами, вусики… та де це вже вусики?! – заріст під носом, ретельно не доглянутий, виглядав таким, як карикатурні вуса Адольфа Гітлера… Йому закортіло негайно зайти до перукарні, обстригтися «під нуль», гладко виголитися, аби голова стала схожою на більярдну кулю, прийти додому, довго мити її милом, а потім облити одеколоном, але вже не «Сирень», а «Бузок». Все-таки незалежність дала свої плоди! Він таки вирушив у бік перукарні, але, згадавши, що грошей у нього ані купона, зупинився. Ні. Якось іншим разом. Тим паче, що в перукарнях уже давно не голять.

Вдома на нього чекав, не сказати сюрприз, бо він давно до цього був готовим, а, хай буде, нова ситуація. Пані Колобкова нарешті привела додому своїх кавалерів. Себто свого коханця і двох його приятелів – усього трьох. Хоча хто там знає їхні комбінації. Усі троє в турецьких спортивних костюмах, кросівках, стрижені, в дешевого золота ланцюгах і перстенях. Вони пили горілку «Распутін» і їли китайську тушонку.

– Мій чоловік, знайомтесь, – Оксана виделкою зі шматком м’яса вказала на Віктора Колобка.

– Пані Оксано, можна вас на хвилинку, – пробелькотів Віктор Колобко.

– Та пішов ти, – кинула Оксана.

Віктор Колобко витріщився на неї – мабуть, він це спить.

– Чо ж ти, Ксюха, – фальшиво дорікнув один з гостей, – муж всьо-таки. Вип’єш, Вітюха?

Вони налили Вікторови Колобкови склянку горілки, він випив і почав жадібно їсти. Оксана дивилася на нього з неприхованою огидою. Коли він випив ще і ще й добре наївся, Оксана запитала:

– Наївся?

Він кивнув головою.

– А тепер пиздуй.

– Куди?

– На стрих. Відтепер житимеш там. Я вже кинула туди матрац і ковдру.

Вона почала виштовхувати чоловіка в плечі.

– Ксюха, чо за стрєх? – запитав один у спортивному.

– Чердак, шо трудно догадаться?! – невдоволено відповіла Оксана, підштовхуючи чоловіка до драбини.

Віктор Колобко почав поволі підніматися на горище. Про смерть він уже не думав. Він – знав.

Лютий 2003 р.

ВИНО

Фокстер’єр Барсик, пес учений і працьовитий, знайшов у покинутих на зиму дачах під лісом лисяче кубло. Двох лисенят він задавив, а з третім стара втекла. Це було навесні, а на початку літа лисиця з малим прийшла в село брати курят.

Пан Миколай, чоловік значного віку і сухорлявий, вийшов на город нарвати м’яти для чаю і побачив, що якийсь смішний худий пес несе в зубах білого когутика. «Марш, мов, ти шо робиш, ану лиши його!» Той зупинився, здивовано подивився на людину, але курча з пащі не випустив.

«Марш!» Якийсь дивний пес. Хвіст… Та це ж лисиця! Пан Миколай жбурнув у неї грудку глини. Вона з помітною неохотою випустила з пащі когутика і, волочачи хвіст по картоплі, що якраз почала цвісти, поволі пішла собі в сосни. Пан Миколай підійшов до покинутого курчати, воно вже було мертве; він узяв його за лапку і жбурнув у сад – воронам. Комусь сьогодні буде добре, а ось для білого півника все скінчилося… Десь за годину, коли пан Миколай сидів у плетеному кріслі на веранді та пив чай із медом і вівсяним печивом, він знову побачив ту саму лисицю, яка хутко чимчикувала через сад і несла в зубах чорну сусідську курочку. Не встиг пан Миколай крикнути, як вона сховалась у кукурудзі. Маєш тобі! Так усю птицю повиносить.

Пан Миколай ковтнув чаю і з подивом відзначив, що йому зовсім не шкода курей, ні сусідських, ні своїх. Хай… Взагалі, після того, як минула вісімдесятка, щось у ньому почало мінятися.

Йому дуже цікаво було за собою спостерігати і раз по раз виявляти в собі якусь тиху малопомітну теплу втіху. Пан Миколай міг би зосередитися, вдатися до самокопання і з’ясувати всю природу цієї безпричинної радості, але навіщо?! Досить того, що десь глибоко мерехтить напівусвідомлене розуміння природи цієї приглушеної втіхи – вона від передчуття цілком нового, незвіданого, непережитого. Таке саме хвилююче передчуття він носив у собі в шістнадцять років, коли готувався до першого сексуального досвіду. З розповідей старших хлопців уже знав усі деталі цього процесу, водночас також знав, що не збагне цього, поки не спробує сам. І ось тепер, на дев’ятому десятку, – схоже відчуття. Щоправда, сексуальний досвід, якось відкривши вперше, можна було повторювати знов і знов, а те, до чого він готується тепер, буде лише один раз. Коли пан Миколай починав думати про те, що на нього чекає у зовсім недалекому майбутньому, в ньому прокидалася гостра, майже юнацька нетерплячка – дуже хотілося знати, як закінчиться тутешнє, як відбудеться перехід і – що там? Що тут – уже відомо, він уже майже все бачив, його ніщо вже не дивує, але – що там? Він багато читав – і містиків, і богословів, і воскреслих із клінічної смерти – про золотисто-зеленкуватий тунель, що завертає праворуч; про веселе Світло, що зустрічає тебе і насмішкувато нагадує тобі всі вчинені земні гріхи; про твоє колишнє тіло, яке ти бачиш збоку чи згори, – непорушне, а довкола чомусь плачуть рідні, а ти не розумієш, чому, адже ти – є! Пан Миколай припускав, що щось таке можливе, але достеменно не вірив нікому.

Як тоді до кінця не вірив хлопцям, що розповідали, як добре з жінкою. Аж поки сам. Тому й тут треба пересвідчитися. Його не бентежило, що він уже не зможе нікому з живих розповісти про пізнане, – головне, що дізнається сам. А решта хай доходять самотужки, кожен у свій час, у свій вік, у свій спосіб.

Вранці, коли прокидався, особливо після сну, де він – молодий, гарний, з густим несивим здоровим волоссям, у нього з’являвся гнів на самого себе: яка втіха, старий, що ти дуриш сам себе, справа йде до кінця, ти маєш бути переляканим, зацькованим і, як лише можливо, чіплятися за життя. Життя – ось що є! А там може бути ніщо.

Просто вимикається світло – і все. Так було зранку, поки він не долав ранішню пригніченість і не приводив себе у вольовий стан. Далі все йшло за сонцем. Доки світловий день розширювався, пан Миколай сповідував матеріялізм. Він радів од того, що розгортається простір, вітер розгонить хмари, є достатньо повітря, все довкола зелене, хоча й не блискуче, як у червні (його сорок років), а вже ледь по-серпневому тьмяне (ось воно і є), а кукурудза взагалі береться жовтуватим, хоча до полудня вона у нього вважається трав’янисто-золотою. Мить переходу від збільшення світла до зменшення він, хоч як намагався, вловити не міг ніколи. Просто у якийсь момент виявляв у собі цілком інше відчуття – у нього змінився світогляд. Що ближче до вечора, то більшим він ставав ідеалістом, починав вірити, а коли заходило сонце, то вже знав достеменно, що все це – лише минуща нетривка мінлива ілюзія, а справжнє там – за межею видимого світу. Там – рідний дім, батьківщина і спокій. Тоді пан Миколай наливав собі келих домашнього виноградного вина, неквапно випивав і чекав на прихід мудрості. Чи вона справді приходила, чи це було самонавіювання, чи щось невідоме, але тоді він починав уміти читати таємні знаки буття. Вголос він ніколи цих красивих слів «таємні знаки буття» не вимовив би, навіть у думки їх не допускав, доки мислення, як крапля вишневого соку свіжу сметану в полумиску, не забарвлювало випитого червоного вина. А коли навіть дещиця алкоголю розмивала ті нетривкі глиняні вали начебто тверезої, а насправді – удаваної самооцінки, він ставав спокійним і веселим, бо, як йому здавалося, вже знає, що є, що буде і що із земних речей вказує йому на це. Він ставав схожим на подорожнього, який серед юрби інших таких самих має парасолю, а навкруги – голий степ і насувається гроза.

Або він летить у літаку… катастрофа… у нього парашут, хоча це невдалий приклад, бо, мабуть, він не встигне ним скористатися… А серед ночі, коли він раптово прокидався і страждав від, на щастя, короткочасного безсоння, твердо знав, що не встигне.

Як багато чого не встиг у земному житті. Ось сьогодні не встиг урятувати півника і курочку, а взагалі – не встиг, радше уже не встигає, пізнати те, що зазвичай називають простим людським щастям. Бо найбільше кохання прийшло до нього тоді, коли фізичне тіло якраз почало активно в’янути. Ось так завжди – те, чого чекаєш усе життя, приходить до тебе, коли тобі вже ніщо немиле. Ні, ти, звичайно, радий, що воно нарешті тобі далося, але як було би добре, якби воно прийшло тоді… У середині свого п’ятого десятка пан Миколай, тоді ще просто Микола, а для декого навіть Коля, переповнений життєвими силами квітучий привабливий чоловік, забаг великого кохання. Навчений життям, він хотів так, аби вона його любила до кінця, а він її теж, але з невеличким запасом, що його дають стосунки, за яких ти дозволяєш себе любити, адже в коханні завжди хтось пан, а хтось слуга. Роль пана він обрав для себе не тому, що був дуже загонистим, а тому, що за схемою його мрії вона мала бути молодшою за нього, а в цьому разі, якщо вона хоче його – він не винен, він що, він не проти, а якщо він бігає за нею, тоді це – старий хтивий цап, який виглядає смішно й жалюгідно і, крім зневаги, ні на що інше не заслуговує. Тому він чекав на прихід у своє життя молодої дівчини, самовіддано жертовно до того ж безкорисливо закоханої в нього, середніх літ красунчика. Щоправда, тодішній Микола не був таким наївним, аби сидіти й чекати на появу цієї вимріяної особи, ні, він поки що жив повноцінним, як вважається, життям, мав дружину, дітей, постійну коханку і не цурався того, що називається випадковими зв’язками, проте з невипадковими персонами і з найсуворішим дотриманням сексуальної безпеки. За це деякі колежанки називали його між собою Коля – Два Презервативи. Так минуло багато років, він став людиною середнього пенсійного віку і молодим удівцем, у нього змінилися життєві пріоритети, ніхто його більше не обзивав тим непристойним прізвиськом, і він змирився з тим що – все! Він просто фізично відчував, як звужується його життєвий простір, хоча в матеріяльному вимірі цей простір розширився, бо він переїхав із міської, залишеної доньці, квартири до купленого в кращі часи обійстя за містом. Так, простору стало більше – подвір’я під виноградним шатром, сад, трохи городу, далі – сосновий гай, а ось інтересу до життя – зовсім небагато. І тоді прийшла вона – дівчина з мрії. Щоправда, дівочого в ній було хіба що тіло – струнка худорлява постать з помірно великими грудьми, а так це була сивіюча жінка раннього пенсійного віку зі зморшками довкола очей, але ще зі своїми, здоровими, як він згодом з’ясував, зубами. Це було важливо для пана Миколая, бо зі свого досвіду він знав, що здорові функціональні зуби – це те, що не дозволяє тілу впасти в остаточну порохняву старість. Бо якщо ти втратив інтерес до слави і грошей, коли ти вже майже байдужий до сексу, що залишається? Залишається насолода від їжі.

Але не від різних там екстремальних витребеньок на кшталт вареників з устрицями, шашликів з бізонини чи слимаків з банушом, а – від простих здорових страв із натуральних продуктів: хліба, сиру, картоплі, м’яса, для чого, як відомо, треба мати зуби. Ну і склянки домашнього виноградного вина. Звичайно, вино можна пити і без зубів, але якщо ти перед тим не з’їв трохи вогненно наперченого гуляшу, то навіщо тамте вино?!

Пан Миколай зуби мав, і ними, у прямому сенсі, тримався за те, що більшість людей називають життям. Йому тепер було смішно з тих лицемірів, особливо з числа причетних до літератури і мистецтва, які підносять якісь абстрактні високі цінності і зневажають прості й необхідні речі: їжу, одяг, напої… Хоча для них самих, майже без винятків, це «низьке» значить дуже багато, а для декого взагалі є сенсом життя. Але писати про це – зась! Писати треба про високе. Наприклад, про секс…

Анастасія прибилася до нього, як бездомна кішка, хоча дім вона мала – двокімнатну квартиру в місті, в якій мешкала з дорослою донькою. Вона приїхала до пана Миколая купити меду. Колишні його колежанки, мовляв, розповідали їй, що він, переїхавши в село, розвів бджіл і добуває страшенно добрий мед, бо не дає бджолам на підгодівлю жодного грама цукру. А в її доньки горло болить.

Пан Миколай довго дивився на цю дівчину з сивіючим волоссям, а коли збагнув, що до чого, нечемно розсміявся. Прибула ледь почервоніла, повернулася і швидко пішла з наміром сильно грюкнути металевою хвірткою.

– Пані, зачекайте, прошу вас, – пан Миколай зрозумів, що ні з того, ні з сього образив незнайомку, тож не міг цього залишити так. Він перепинив прибулу біля брами:

– Пані, вибачте, але тут трапилося непорозуміння, і я хотів би з’ясувати, що до чого.

– То у вас нема меду на продаж?

– Нема, але…

– До побачення.

– Але звідки… Поясніть, якщо не важко…

Незнайомка зупинилася, нерішуче взялася за клямку.

– У мене є мед, – знайшовся пан Миколай, – але не на продаж, а до чаю.

– Ви мене запрошуєте на чай?

– Запрошую.

Незнайомка пильно оглянула пана Миколая: високий, сухорлявий, засмаглий, сивий, у широких синіх джинсах і білому клубному джемпері грубого плетіння, на американського мільйонера схожий. Але не мільйонер, бо медом торгує, принаймні так про нього кажуть.

– На мене таксі чекає, – сказала Анастасія.

– Відпустіть, я вам потім телефоном викличу інше.

Коли вони всілися на веранді за чаєм з медом і різним печивом, пан Миколай спитав, хто їй порекомендував його як медоторгівця.

– Маргарита Карлівна.

– А ви працюєте?…

– Так, влаштувалася того ж року, коли ви їх покинули.

– У Марго… – пан Миколай ще раз засміявся, але вже з дотриманням усіх правил пристойності.

Він згадав, як прощався зі своєю колежанкою, пишнотілою Марго, вона тоді ще не знала, що це вони останній раз у ліжку, але він знав, тому триндів, що до голови прийде. Казав, що перебрався у село, хоча насправді це було просто передмістя сільського типу, що розвів бджоли, дванадцять штубеїв, тобто вуликів, бо він династичний пасічник, Марго, ти не знала? Так, з діда-прадіда, він уміє дуже правильно обходитись із цією божою худібкою, головне, Марго, не давати їм цукру, бо тоді буде ерзац-мед, ну, як би ти оце з вібратором… а позаяк, мила моя, бджоли вимагають уваги постійної, то я навіть не знаю, коли зможу до тебе приїхати.

З Маргаритою Карлівною він більше не бачився, але легенда про автентичний мед пішла в люди.

Він це й розповів Анастасії, мудро обійшовши обставини, за яких бджолярська історія народжувалася. Потім він познайомив гостю зі своїми псами – чорно-білим фокстер’єром Барсієм, або просто Барсиком, і кавовим кокер-спанієлем на ім’я Шоколадний Джо, названим так не лише за масть, а й за те, що більше від мозкових кісток і сирих курячих яєць полюбляє шоколадні цукерки, хотів іще познайомити з білим котом Бегемотом, але того не було вдома. Коли було випито чай та обговорено вади й переваги його колишньої, а її теперішньої праці, пан Миколай запропонував гості келих вина. Виноградного, сам робив, пані Анастасіє.

– Хочете мене споїти?

– Боже збав. Келих червоного вина ще нікому не зашкодив. Та й навіщо мені вас споювати?

– Хто вас знає, мужчин, – Анастасія кокетливо блиснула карими очима. Пан Миколай помолодів на п’ять з половиною літ. Він приніс із пивниці кришталевий жбан червоного вина, а з кухні трохи сиру й городини, келихи чомусь ви– брав найкращі – на тоненькій ніжці, богемського скла з матовими візерунками і золотими обідками.

Чим цікаве вино?

Тим, що, коли розумієш, воно є повною протилежністю горілці та пиву. Справа не в кольорі, запаху і смаку, а в усвідомленні того, що п’єш.

Коли ти кажеш собі: я п’ю пиво, то бачиш себе футбольним уболівальником, який за всякого результату матчу мусить випити; робітником, котрий чесно відпрацював зміну і вже проминув прохідну; шмаркачем, що входить у доросле життя, від якого він уже встиг стомитися, бо воно йому, бач, остобісіло; пенсіонером, що п’є винятково зі скляної тесаної гальби і неодмінно з рибкою; провінційним снобом, який визнає лише імпорт, тому ніколи не буде пити свіжий пляшковий «Славутич», якщо доступний прострочений бляшанковий «Туборг».

Коли ти п’єш горілку, то уявляєш себе чоловіком із телевізійної реклами, який у компанії ще двох собі подібних тупцює довкола пенька, застеленого газеткою, на якій – традиційні шпроти, зелена цибуля, канапки з кав’яром і ще зовсім сухі «стопарики»; важливою персоною, яка, постановивши чергове «доленосне» рішення, нервово йде в суміжну з робочим кабінетом кімнату відпочинку, випиває чарку елітної горілки і дзвонить секретарці, аби негайно принесла покраяну цитрину; гостем на забаві в середньої руки ресторані, вбраним у краватку, вже заляпану салатом «олів’є»; тиждень неголеним запійним алкоголіком, що встає серед ночі, випиває чарку, заїдає трьома черешнями і лягає назад у зіжмакану постіль; теж неголеним, але лише два дні суворим мужнім меном, який йде від неї назавжди, зачиняє за собою двері, прямує в бар, замовляє сто грамів без нічого.

Вино ж дає людині зовсім інше. Насамперед – це світло, світло, доведене невідомою силою до стану рідини, що зберігає, однак, усі свої властивості, – ось ти, темний, холодний, нещасний, береш скоцюрбленими пальцями келих, робиш два-три великі ковтки – хай це буде червоне сухе – і наповнюєшся світлом, теплом і… ні, не щастям, а лише його передчуттям, передчуттям, що неодмінно буде воно: присутність лагідної дівчини із зеленими очима і чорними кучерями, якій добре, коли ти щось їй кажеш; вино – це барва, якщо ти навіть не мАляр і не малЯр, все одно маєш щось знати від кольорів, і ось вино тобі покаже, якою є барва розлитого на траві серпневого сонця, спілого повного місяця, чавлених для соку небесних зірок, справжнього єства коштовного каміння гарячого спектра, крови деяких квіток, якщо припустити, що квіти мають кров; вино також дає можливість подивитися на себе збоку: ти сидиш, спершися ліктями на дерев’яний стіл, тримаєш у руках келих з вином, і якби хтось у цю мить подивився у вікно з вулиці, то побачив би твій різкий профіль, що робить тебе схожим на крука, але не того, що довбе кістку, схиливши голову, а того, що чомусь дивиться догори; вино, крім того, диктує тобі манеру поведінки з жінкою (у твоєму конкретному випадку – з дівчиною), ти вже не можеш бути ні розв’язаним, як із горілкою, ні цинічним, як із пивом, ні трохи збоченим, як із коньяком, ти вже не встанеш вночі з ліжка голий і не підеш так до холодильника за пляшкою, ні; з вином ти спершу одягнеш халат, і якщо не буде поруч чоловічого, візьмеш жіночий, делікатно розбудиш її та чемно запитаєш, чи не бажає вона трохи червоного вина; якщо вона бажає, то хай встає, одягається і сідає в крісло, а ти приносиш два повні кришталеві келихи на срібній таці. Тому вино – а йдеться саме про вино – це навіть ніби й не алкогольний напій, тому ним дуже ефективно можна лікувати алкоголізм…

Пан Миколай тоді не споїв Анастасію, бо ж сказано, пили вони вино. І потроху. Анастасії тут дуже сподобалося – багато зеленого: трава, дерева, виноградне листя, багато блакитного: нагорі – кругле небо, і цілком у міру різних відтінків червоного: троянди, жоржини, вино.

На прощання вона запросила пана Миколая до себе в гості, такого гарного вина вона не обіцяє, але вміє пекти горіховий торт. Пан Миколай відмовився. Анастасія розгубилася, бо підсвідомо в неї мерехтіла впевненість, що вона ще має зустрітися з цим старим сивим джентльменом.

Але він шляхетно відкашлявся і почав здалеку, дуже куртуазно: «Високоповажна і пречарівна пані, пані Анастасіє…» Нарешті вона збагнула, що пан Миколай її запрошення не відкидає, але до неї їхати не хотів би, щоби не завдати їй клопоту, а волів би, якщо її ласка, звичайно, аби вона погостила його тут же в нього удома, себто хай спече той легендарний торт і привезе сюди, де вони його вдвох і впорають, а може взяти й донечку… а виїхати… пан Миколай вже років зо сім не покидав свого обійстя, тож йому би не хотілося… Отож накликав старий пан на свою голову.

Добре, що хоч не біду, а радше навпаки…

Через тиждень Анастасія приїхала з тортом та без доньки, вони випили багато вина, вона заночувала в нього, але не в його ліжку, до чого, не зізнаючися собі, морально була готова, а в іншій кімнаті.