Текст книги "Логіка речей"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

За кілька днів пані Стефа приносить йому новенький паспорт громадянина СССР із фотокарткою Рубороса Василія Ульріховича та військовий квиток звільненого від строкової служби за станом здоров’я. Все. Тепер можна поволі закруглятися і переходити до наступної театральної дії.

Але пані Стефа вважає інакше. Після того, як вона виправила панові Василю документи, у неї з’являється усвідомленість певного права на нього. Як на приємну престижну дефіцитну і делікатесну річ, яку вона «дістала», як і все інше – по блату. Користуючися з того, що пан Василь пішов за газетами, пані Стефа витягає з-під ліжка його валізу, хоче розкласти чоловікові речі по хатніх шафах. Вона відмикає валізу, витягає військовий бушлат і на кілька секунд зомліває.

Але швидко приходить до тями і розглядає вміст валізи – автомат, пістолет, гранати, набої… Зразу їй стає страшно, але згодом вона заспокоюється: кожен щось несе зі своєї роботи, ось пан Василь теж, узяв з армії трохи того, що там є. Якби він повертався із золотих копалень, то, напевно, привіз би в бляшанці з-під халви трохи самородків і брезентовий мішечок золотого піску. Якби втікав із зони, то мав би повну валізу ножиків із набірними рукоятями, браслетів із «розочками», латунних перснів, кулькових ручок із русалками та саморобних гральних карт із голими бабами.

А з війська що, крім зброї та стрілива, візьмеш?!

Щодо походження цього добра пані Стефа заспокоюється, але в її хаті цього не треба. Що ж робити? Після недовгих роздумів їй спадає на гадку вихід, до якого б дотумкала би кожна жінка на її місці, – вона віднесе це залізяччя в КГБ!

Мовляв, побачила на вокзалі в чекальній залі підозрілу валізу, виявила пильність, відчинила і – ось! Чому не викликала органи на місця? Не хотіла, аби на вокзалі зчинилася паніка. Мабуть, НАМ це непотрібно. Бо ще дійде до наших ворогів, і підривні радіоголоси заволають, що Західна Україна озброюється. Правильно, скаже їй молодявий із сивиною на скронях полковник КГБ і оголосить подяку. А панови Василеви вона натомість купить відео.

Пані Стефа знімає з себе всі золоті й діямантові прикраси, одягає своє старе заношене шмаття, яке збиралася віддати бідним, бере валізку й виходить із помешкання.

Руборос із «Літературною Україною» під пахвою виходить з-за рогу, бачить пані Стефу, яка рішуче кудись чимчикує з ЙОГО валізою у руці.

Він назирці йде за нею. Що далі вони відходять, то більше це не подобається Руборосови – явно їхній спільний маршрут пролягає у напрямку сірого з псевдокласичними оздобами будинку КГБ. Отже, вона його здає! І він здогадується чому. Тоді, коли пані Стефа принесла йому документи, вона швидко роздяглася і гепнулася в ліжко. За неписаними правилами він мав зробити те саме і «подарувати» їй годину якісного сексу.

Але він натомість уважно взявся розглядати свої нові документи, а коли вона його покликала до себе, сказав, що в нього болить голова.

Пані Стефа тоді дуже недобре на нього глянула, встала, одяглася й кудись пішла, так гримнувши дверима, що з гвіздка у стіні впала й розбилася вщент гіпсова «африканська» маска, вартістю 25 рублів 50 копійок. Ось тепер він пожинає плоди своєї байдужості до спраглої жінки. Полінувався попрацювати годинку – і тепер маєш! За кілька кварталів сумнівів не залишилося, – пані Стефа чимчикує в КГБ. Режисер Руборос пропонує акторови Руборосови нову роль.

У скверику неподалік КГБ він наздоганяє пані Стефу, тихенько підкрадається ззаду, стискає в руці імпортну газову запальничку і щосили б’є її в потилицю. Вона падає носом в асфальт, випустивши з руки валізу. Руборос хапає її попід пахви, відтягує в кущі, там намацує пульс і, переконавшись, що вона жива, витягає з сумочки ключі від помешкання. Оглядається довкруг і втікає, прихопивши свою валізу. Він йде на її квартиру. Там перекладає до своєї валізи найпоживніші продукти з холодильника, разом із двома пляшками віскі, «позичає» у пані Стефи тисячу рублів, бере собі «на пам’ять» золотий хрестик на ланцюжку та оздоби з діямантами, прихоплює чорну, довгу до колін, лайкову куртку, яку вона йому справила на осінь, і покидає це гостинне помешкання. На вокзалі Руборос купує квиток на дизель у західному напрямку і перед тим, як сісти у вагон, телефонує у швидку допомогу і повідомляє, що за такою-то адресою у кущах лежить непритомна жінка.

По кількох тижнях Західною Україною повзуть чутки, що в Карпатах з’явилися нові бандерівці. Вони нападають на райвідділи міліції та невеликі військові частини, забирають зброю на стріливо, палять сільради, розстрілюють секретарів парткомів і кагебістів.

Василь Васильович повернувся у родину. Але це вже був зовсім інший чоловік. Він став якимось войовничим, агресивним, різким. Відмовлявся вибивати килимки у дворі, а одного разу навіть розсердився і тріснув чайне блюдце об батарею.

Щоправда, він одразу ж позбирав скалки, але це була вагома заявка на абсолютне лідерство у цій хаті. Дружина зробила вигляд, що злякалася, трохи подумала, чи не зомліти, але, подивившись на брудний лінолеум, передумала. Та й ліньки.

Сказати, що вона дуже втішилася від повернення блудного чоловіка, не скажеш, але завнач виявився таким подлєцом, тому вже хай буде цей. А те, що він став таким грізним, то це можна зрозуміти – молода, до котрої він ходив женитися, таки добре занизила йому самооцінку. Ось тепер і проходить курс реабілітації. Якщо для цього йому потрібен мілітарний антураж, то нехай – вона перетерпить кілька місяців цієї солдатчини. Бо як не крути, а з чоловіком у хаті краще, ніж без.

А завнач – скотиняка!

Тим часом мілітарний психоз Василь-Васильовича прогресував. Він коротко обстригся, почав відтискатися від підлоги, аби наростити біцепси і зменшити живіт, купив собі у прапорщика стару камуфляжну куртку і новенький офіцерський шкіряний пояс, яким підперезував чорні джинси, хотів справити собі ще високі шнуровані черевики на товстій підошві, але, зваживши на літню спеку, відклав цю справу до осені. Вечорами Василь Васильович не дивився телевізор, лежачи на канапі, як у попередньому житті, а годинами стояв перед дзеркалом і вчився віддавати честь різними способами: по-американськи, по-французьки, по-німецьки. А коли стомлювався, то уважно з олівцем і, що головне, не лежачи, а сидячи за столом, читав книжку Дмитра Корчинського «Війна у натовпі».

Згодом стає відомо, що командує цими новими опришками-націоналістами якийсь Василід чи то Руборос, чи то Роборус. Одні подейкують, що це колишній полковник спецназу ГРУ, що був ображений Брежнєвим і пообіцяв страшно відомстити, так, що відколе від Союзу Україну; інші, навпаки, розпатякують, що так, це полковник, але не ГРУ, а ЦРУ – тобто засланий Америкою із диверсійно-розвідувальною місією, бо невдовзі розпочнеться третя світова війна; старше покоління, з тих, які пам’ятають прихід перших і других москалів, запевняє, що це – грандіозна провокація КГБ з метою актуалізувати загрозу українського буржуазного націоналізму і здійснити те, чого не встиг зробити вуйко Сталін – виселити всіх українців до Сибіру; молоді пристосовують старі «бандерівські» анекдоти до нових реалій (стукає кагебіст у двері: «Тут живе Василід?» «Так-так-так!» – відповів кулемет); а деякі, схильні до окультизму, висунули версію, що це, мовляв, дух Степана Бандери (за іншими варіантами – Олекси Довбуша) вселився в обраного Вищими Силами українського хлопця для виконання особливої місії – очищення певної території на Землі (таке щастя випало Україні) від атеїстів, бо це має бути плацдарм для виникнення нової, здається, четвертої, раси людства.

Хоч як намагається влада замовчувати інформацію про Василіда, на те не виходить. Чутки про дії українських партизанів у Карпатах поширюються країною швидше, ніж про чергове подорожчання золота, м’яса і масла. Треба щось робити! Міністр оборони СССР каже членам політбюро, шо дєло можна рєшіть сіламі аднаво дєсантнаво полка, але Брєжнєв дає команду спершу провести агітпроппідготовку і доручає це украінскім товаріщам. І вже наступного дня газети, телевізор, радіо та політінформатори починають роз’яснювати народові Радянської України, що ж коїться у Карпатах. Все дуже просто. З колонії особливого режиму втекла група рецидивістів. Це було б звичайним кримінальним ексцесом, якби злочинці не потрапили під згубний вплив запеклого націоналіста, недобитого бандерівця-різуна, агента розвідок кількох імперіалістичних країн якогось Рубороса. Про нього відомо, що за походженням він на чверть південноафриканський расист, на чверть – єврей-сіоніст, на чверть – німецький неонацист-реваншист і лише на чверть – український буржуазний націоналіст, тобто українець, про що свідчать ворожі радянському народу ім’я та по батькови – Василід Ульріхович. Замолоду він ходив у бандерівській банді, де відзначався патологічним садизмом – вельми полюбляв рубати сокирою представників радянської влади на Західній Україні, особливо росіян, за що й одержав від своїх поплічників прізвисько Руборос (той, що рубає росіян). Справжнє прізвище цього зарізяки, руки якого в крові не по лікті, а по самі рамена, – невідоме. Хоча такі люди прізвищ не гідні. Після розгрому оунівських банд він утік за кордон, де пройшов вишкіл диверсійної роботи. Якийсь час працював на одній з ворожих радіостанцій, а коли імперіалісти побачили, що радянський народ гнівно відкидає їхній радіобруд і вирішили перейти до підривної діяльності безпосередньо на території Союзу РСР, цього зоологічного, якому більше би пасувало ім’я Василіск, антирадянщика Василіда Рубороса закинули на священну радянську землю. З великою торбою грошей, зброєю, радіостанціями та іншим шпигунським спорядженням. Всі спроби Рубороса завербувати собі однодумців наштовхувалися на гідну відсіч радянських людей, шпигун якийсь час переховувався у горах і вже хотів було згортати свою діяльність, як цілком без перспективну, коли з однієї колонії втекла група безнадійно деградованих як особистості злочинців. Агент імперіалізму Руборос за якимось сатанинським збігом обставин ввійшов з ними у контакт, обсипав грішми, дав зброю і заморочив голови націонал-буржуазною пропагандою. Тепер ця зграя кримінальних злочинців, що грабує соціалістичну власність і вбиває радянських людей, діє під націоналістичним жовто-блакитним прапором. Уряд Української РСР має достатньо засобів, аби знешкодити банду, але задля уникнення зайвих жертв, особливо серед мирного населення, пропонує бандитам здатися і віддати себе у руки радянського суду. Найгуманнішого суду у світі, до речі.

Насправді «банда Рубороса» складається з п’яти осіб: він сам, гарна дівчина Леся і троє романтично налаштованих хлопців – Богдан, Любомир і Зеник. Вся їхня партизанська боротьба поки що полягає в тім, що вони з одним автоматом і пістолетом напали на караул віддаленого складу пально-мастильних матеріалів, зв’язали солдатів і лейтенанта, до зубів озброїлися, а потім зробили експропріяцію кількох сільських продмагів, аби було що їсти, проте ще нікого не вбили і не зарізали. А позаяк вони ходять горами, лісами і селами з великим жовто-синім прапором, то й цілком можуть розраховувати на швидке складання і поширення про себе мітів, легенд і анекдотів, а також версій агітпропу.

Настає осінь, і романтика розвіюється. Бійці Богдан, Любомир і Зеник уже награлися і хочуть додому, Леся – теж, але вона закохана у Василіда і розлучитися з ним не може. Василід теж закоханий у Лесю (середня на зріст спортсменка, але не м’язиста й не худа, а досить-таки по-жіночому зваблива, пропорційно складена, ставна, над великими виразними зеленуватими очима стихійної поетки радикальний розліт чорного шовку брів і вольовий контур губ, а треба ще додати про важкі кучері темного волосся, що спадає на плечі), але знає, що йому повертатися до «мирної праці» не можна, це рівнозначно смерті. Його, очевидно, навіть судити не будуть, просто пристрелять прі папиткє к бєгству. А що ще робити з дезертиром, націоналістом, убивцею (за їхньою версією), бандитом, садистом і зрадником Батьківщини?!

Осінь прогресує, і бійці повстанської армії Василіда починають панікувати. Живуть вони в наметах, теплого схрону не збудували, будь-коли їх можуть оточити радянські війська, а в них хоча й достатньо зброї та стрілива, проте лише п’ять штиків, тобто весь особовий склад армії налічує п’ятеро бійців купно з командиром і панною Лесею.

Руборос розуміє, що насувається фіяско, тому пробує вдатися до свого перевіреного методу: перевести все це в кишеньковий театрик і відрежисерувати дію у більш сприятливий бік. Поки він мобілізовує свої креативні ресурси для зміни реальності, чоловіча частина його армії кидає зброю і збирається додому, панна Леся – у неї, яко в кожної закоханої людини, викривлене сприйняття дійсности – стоїть і не знає, що робити, а в самого Рубороса з’являється підленька рівнобіжна думка – втікати за кордон, нелегально перетнути Чехословаччину і пробратися, якщо треба, то й з боями, у ФРН. І тут запрацьовує маленький театрик.

Василь Васильович схопився з канапи, кинув книжку в закуток і нервово закружляв кімнатою.

Нарешті, зупинився посеред кімнати і люто заволав:

– Ні фіга! Так не буде! Все буде по-іншому!

– А як? – саркастично запитала його дружина, винятково з мотиву хоча б завуальовано познущатися з цього ідіота.

– А ось як! – вигукнув Василь Васильович і заторохтів про якихось повстанців, окопи, гори, зброю, прапор, гелікоптер і осінній ліс.

Дружина спершу подумала, що він жартує, але коли побачила його обернений всередину погляд, піну на губах і вовчий вищир зубів, потягнулася до телефону набирати 03.

Василід Руборос, його кохана Леся і бійці тримають оборону в розгалуженому шанці з бліндажем на карпатській полонині. Над їхньою позицією майорить великий жовто-синій прапор.

Незважаючи на бойові дії, повстанці мають досить хіповий вигляд: всі у штатівських джинсах, шапочках типу бейсболки з жовто-синіми емблемами у вигляді лицарського щита з лівого боку, Василід до того ж у чорній шкірянці, а панна Леся у зеленому светрі з вишитими білим і чорним кошенятами на грудях, що граються з клубком червоних ниток.

Становище безвихідне – частини внутрішніх військ, дорогу яким охоче вказують місцеві мешканці, взяли їх у кільце.

Руборос обходить позиції та підбадьорює бійців, нічого, що їх тільки п’ятеро, завдяки своєму високому бойовому духові вони зможуть відбити не одну атаку. До того ж їм допоможе Захід! Руборос вивчає диспозицію і бачить кругом позалягалі лави солдатів у шинелях з погонами кольору змішаної з брудом крові та літерами ВВ.

Тому, якщо не рахувати Бога, покладатися можна справді лише на Захід. Їх могли давно би перестріляти, як секретарі обкому останніх сарн у лісах, якби не той самий Захід. Річ у тім, що агітпром радянської України зробив Василідови Руборосу чудову рекламу – дійшло до того, що по телевізору показують перебіжчика з його банди (молодий лейтенант КГБ Савченков), який спиною до телекамери розповідає народу України, хто такий цей Руборос, виходить, що це закоренілий і лютий ворог українського народу, він сповідує культ Адольфа Гітлера – встановив у своєму бункері бюст біснуватого фюрера, перед яким у повний місяць приносить криваві жертви з молодих членів КПРС жіночої статі, причому цей патологічний людиноненависник одягається у балахон Ку-Клукс-Клану, найбільше він ненавидить етнічних росіян і постійно хизується тим, що «рубає кацапію, як дрова», у своїх наскрізь просякнутих алкоголем і наркотиками (які разом зі зброєю йому надсилають його закордонні хазяї) мізках він бачить Україну відірвану від сім’ї братерських народів Союзу РСР і приєднану до НАТО, – в результаті чого ним справді зацікавлюються по той бік «залізної завіси». У деяких західних газетах з’являються статті про новий – збройний – етап національно-визвольної боротьби українців, при урядах і парламентах деяких країн створюються комісії з вивчення цього феномена, а спец– служби перебудовують свою роботу на «російському» на– прямку з урахуванням нової ситуації. Так радянська влада заскочила на слизьке: стала заручницею нею самою виплеканої химери.

Руборос широко розплющеними очима дивиться на небо – звідти він чекає порятунку.

Врятувати його та армію могло лише диво, отож на нього він і чекає. Найкраще, якби це було втручання Бога, але – у цій ситуації вибирати не випадає. Хай буде що буде! І – ось! У небі з’являється сяючий перламутровим світлом еліпсоїд із кількома пульсуючими оболонками. Василід знає, що таким деякі філософи-містики уявляють собі «Пошукуваного Отця», тому робить висновок, що на порятунок йде Божа сила. Він перехрестився, вкляк на коліна і швидко проказав «Отче наш». Сріблясто-шовковистий еліпсоїд наближається і матеріялізується в освітлений осіннім сонцем гелікоптер, що приземлюється на більш-менш рівний майданчик позаду позаляганих солдатів внутрішніх військ.

Трохи розчарований Руборос розглядає прибулу машину. Гелікоптер у плямистому зелено-жовтому камуфляжному фарбуванні, на борту – біла зірка, вписана в коло з біло-червоними смугами обабіч, і напис US Air Force. З нього виходить офіцер у польовому обмундированні, підходить до командира радянських військ – генерала КГБ, показує якийсь папір, потім, обминаючи солдатів, що лежать у траві, йде у бік Руборосої позиції. З його наближенням з’ясовується, що це полковник американської армії – на петлицях помітно блискучих орлів. Руборос виходить йому назустріч.

– Василід У. Роборус? – питає його полковник.

– Руборос, – виправляє його Василід.

– Але ж це ви командир українських інсургентів?!

– Так!

– За угодою між урядами США і Совєтського союзу ви і ваші бійці обмінюєтеся на резидента КГБ, впійманого на гарячому у нашій країні. Ви згодні?

– Так.

– Тоді збирайте своїх бійців і прошу до гелікоптера. Без зброї!

Руборос повертається на позицію, пояснює бійцям ситуацію, вони виходять і крізь солдатські цепи йдуть до гелікоптера. Останніми, обійнявшись, йдуть Руборос і Леся.

Гелікоптер дуже низько летить над горами у західному напрямку. Але раптом ідилія розтріскується, як дзеркало від удару об нього дурної голови. У струнку композицію цієї майже щасливої історії брутально вривається щось таке, що можна назвати Правдивістю, Реалістичністю чи просто Логікою. Картина змінюється.

Руборос не пристібнувся пасами безпеки і на одному з віражів випадає з гелікоптера. Леся кричить і вимагає від полковника, аби вони приземлилися.

– Тут, у горах, неможливо це зробити, та й темніє на додачу, – пояснює їй полковник, – до того ж ми вже нічим йому не зарадимо.

Леся затуляє обличчя долонями, її плечі здригаються від ридання. Гелікоптер летить на захід.

Настає вечір.

Руборос падає на густі зарості ліщини, які пружинять і пом’якшують йому падіння. Він не розбивається, але котиться кам’янистим схилом гори, який раптом стрімко обривається, і він опиняється на гірській, місцями заасфальтованій, дорозі. По праву руку здіймається прямовисна з рід кими кущиками скеля, а по ліву – зіяє бездонна прірва. За наявності певної фантазії можна було припустити, що ця прірва має дно, яко ж і скеля вершину, але туман – сивувато-блакитний, з жовто-зеленим відтінком у викривлених місцях приховує і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висить над головою, а не падає вниз лише тому, що приґвинчене до небесної тверді п’ятьма зірками – чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщується майже над його головою і світить найдужче – так сяє голубий діямант, він знає, він уже бачив цей камінь. Наркотичний холод Карпатських гір діє фатально-подвійно: з одного боку, він навіює якийсь відчайдушний жах, а з іншого – паралізує волю, що разом спонукає до швидкого прийняття віри у всепоглинальний песимізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчиться автомашина – чорна «Волга» – на швидкості не менше ста кілометрів на годину. По ширині машина займає всю дорогу – лівий бік майже черкає об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяє кілька сантиметрів, – тож приреченість постає на весь зріст.

А якщо простіше, то шансів у нього – жодних і жити йому залишається кілька секунд…

Василь Васильович знову змінився. Він покинув мілітарні забавки, і замість книжки про війну у натовпі почав читати «Вітер осяянь» Анатоля Щербатюка. І йому відкрилися такі прості й очевидні істини, як те, що смерть чогось одного означає народження чогось іншого; що втекти неможливо ні в минуле, ні в майбутнє, бо всяка втеча означає повернення, а для того, хто покладається на дезертирство, є лише Брама Великого Переходу; що як нема випадкового народження, так нема і випадкової смерти. Тому навіщо чекати на сліпу темну ворожу – чорну «Волгу»?! Василь Васильович у трусах і майці став перед великим дзеркалом і дивився на себе, тобто на свою фізичну оболонку. Блискуча лисина, зморщені мішки під очима, сині губи, зіпсовані зуби, «індиче» третє підборіддя, короткі ноги, довгі руки, вузькі похилі плечі і великий потворний живіт. Ні, він не шкодуватиме за уже майже використаним тілом! До того ж він чув від одного сільського філософа (їздили на похорон тещі начальника), що руйнування тіла – це вивільнення Світла. Василь Васильович відчинив вікно став на підвіконня і «солдатиком», як у дитинстві у ставок з кладки, стрибнув униз.

Упав він на живопліт, та й третій поверх не надто високо – словом, Василь Васильович не розбився, а лише поламав руки-ноги. Зате коли його в лікарні привели до тями, він виявив, що у свідомості в нього – лад і спокій. Ні тобі кольорових снів, ні зухвалих мрій, ні любовних фантазій! Нічого! Він утік від них!

Діямантова зірка своїм гострющим променем уколює його в серце. Василід У. Руборос підводить голову і бачить, що небо вкривається дрібними тріщинами, як автомобільне скло, коли в нього влучає камінь.

Березень 2003 р.