Текст книги "Логіка речей"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

ДЕЗЕРТИР

…ся, і він опинився на гірській, дуже якісно заасфальтованій дорозі. По праву руку здіймалася прямовисна без найменшого виступу чи кущика скеля, а по ліву – зіяла бездонна прірва.

Теоретично ця прірва мала би мати дно, яко ж і скеля – вершину, але туман – сивувато-блакитний, із зелено-жовтим відтінком у викривлених місцях – приховував і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висіло над головою, а не падало воно вниз лише тому, що було приґвинчено до небесної тверді п’ятьма зірками – чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщувалася майже над його головою і світилася найдужче – так, мабуть, має сяяти голубий діямант, припустив він, хоча ніколи не бачив цього коштовного каменя. Наркотичний холод кавказьких гір діяв якось амбівалентно: з одного боку, він навіював відчайдушну бадьорість, а з іншого – паралізовував волю, що вкупі спонукало до швидкого прийняття віри в оптимістичний фаталізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчала автомашина – військовий ГАЗ-66 – на швидкості не менше ста кілометрів на годину.

По ширині машина займала всю дорогу – лівий борт майже черкав об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяло кілька сантиметрів, – тож приреченість постала на весь зріст. А якщо простіше, то шансів у нього жодних і жити йому залишилося кілька секунд…

А зовні це був простий, буденний, нічим не примітний чоловік. Такий собі Василь Васильович, середнього віку, інженер із техніки безпеки на швейній фабриці. Він мав дружину, вчительку початкових класів, і двох дітей – хлопця і дівчину. Жили у трикімнатній «панельці». Виглядом він теж не вирізнявся – середній зріст, лисина, окуляри, черевце, у комплекті – поношений костюм, сорочка в клітинку, старомодна краватка, плащ або пальто по сезону, незмінний капелюх, портфель-«дипломат», поліетиленовий мішечок із гастрономними покупками… Здавалося би, живи собі, Василь-Васильовичу, поодружуй дітей, доробися до пенсії, потішся онуками, пограй трохи в доміно у дворі та вмирай собі з Богом.

Ба ні! Десь після сорока п’яти років Василь Васильович почав цілком чітко відчувати себе там – на кавказькій гірській дорозі. За кілька секунд до зіткнення з автом, що шалено мчить назустріч! І що робити? Назагал умонтованому в соціум Василь-Васильовичу нічого не загрожувало, але тому в горах треба якось рятуватися!

Він, військовик строкової служби Совєтської Армії, сержант Руборос, утік зі своєї частини зі зброєю. Ні, він не був молодим солдатом, салабоном, з якого знущалися «діди», – він сам був «дідом» – ДМБ-77, йому до дембеля залишалося якихось кілька місяців, – він став дезертиром, аби відрізати самому собі шлях назад від мети. А зброю – автомат Калашникова модернізований з двома ріжками набоїв – він прихопив не для того, аби відстрілюватися від погоні й застрелитися, коли тебе оточать товариші по службі, а для досягнення тієї самої мети. Крім того, він узявся перейти Кавказький хребет із Закавказзя на північний бік, а в горах без зброї, як на долині без ложки. Потім він мав пробратися в Україну, де теж є гори – Карпатські, і там приступити до досягнення мети. Величної, шляхетної та справедливої! Але заморочила йому голову та діямантова зірка, що висіла над головою і двома маленькими променями ледь не виколола йому очі, він закліпав, засльозився, зачихався і ось, опинився на цій дорозі перед сліпим автомобілем, що навіть якби й хотів, то загальмувати б не встиг. Ще десять-п’ятнадцять секунд – удар, блиск, останнє відчуття смаку крови в роті, – і він, сержант-дембель Руборос, лежить на асфальті серед бризків мозку й уламків черепа у невеликій калюжі крови. Зловісна голубувато-сяйлива зірка падає йому на груди і виблискує там, як орден Російської імперії. Такими орденами цар нагороджував своїх генералів за підкорення Кавказу.

Сержант Руборос не був боязким хлопцем, інакше він не зважився би на такий рішучий крок, як втеча зі зброєю з караулу, тож почав розмірковувати. Оце «удар, блиск, смак крови» – ніби неминуче, але воно станеться за дванадцять секунд, а поки що я живий-здоровий, люта машина ще на певній відстані, а за цей час багато чого може статися. Спортсмени за цей час стометрівку, ось, пробігають. Можна й собі рвонути у протилежний від безжального авта бік, і на кілька секунд продовжити роздуми про те, як… продовжити роздуми. Можна розрядити магазин у вітрове скло ГАЗа з надією, що водій в агонії скривить кермо і вони зірвуться у прірву.

Можна стрибнути у прірву самому (це якби він узяв із собою з частини десантний парашут).

Можна спробувати видряпатися на скелю (але для цього треба мати альпіністське спорядження, хоча б льодоруб). А можна просто розтягнути ці кілька секунд на максимально можливий термін.

Кажуть, що перед смертю людина згадує своє прожите життя, а що як згадати ще непрожите життя, тобто не минуле, а майбутнє?!

Ось він одним зі згаданих способів рятується від цього навіженого ГАЗ-66, або, що краще, його взагалі нема. Нема! Нема ні переслідування, ні погоні, ні автомашини з табличкою «Комендатура» на вітровому склі. З великими труднощами він пробирається через Кавказький хребет. Харчується консервами і галетами, яких має повний наплечник, розпотрошивши ще в роті десять сухих пайків, п’є талу снігову воду, відстрілюється від вовків… І нарешті він на північному боці. Першим чином необхідно роздобути цивільний одяг і якусь валізку, аби сховати зброю: автомат (на щастя, у нього десантний варіянт зі складеним прикладом), штик-ніж, пістолет Макарова з двома запасними обоймами, дві гранати Ф-1. Потім пробратися до найближчої залізничної станції, купити купейний квиток на потяг «Баку – Львів» і – на Вкраїну! Грошей він має сімсот рублів, бо протягом півроку разом із прапорщиком Мамедовим продавав джигітам бензин з полкового складу пально-мастильних матеріалів. Але головне – цивільний одяг. Його можна було здобути, пограбувавши якогось місцевого, можна вкрасти на березі озера, де купаються хлопчаки, можна, зрештою, купити в магазині.

Уявляєте собі картину: заходить у селищний продмаг сержант Совєтської Армії, озброєний до зубів, і каже, почому, мовляв, у вас штани і почому півчеревики… Що має думати продавець?

А що він має думати? Нічого. Дембель купує собі цивільне на дорогу. Що тут такого? Купує, зазначте, а не грабує, погрожуючи автоматом. І зовсім не обов’язково тамтому продавцеви повідомляти куди слід, бо дезертира Рубороса шукають на Закавказзі і ніхто не здогадується, що він уже з цього боку. Зазвичай, дезертири з частин КЗакВО втікають у бік Ірану й Туреччини, але ніхто ще не пробував пробиратись у глиб Союзу. Хіба зможе насторожити продавця і місцевих його уніформа десантника, бо в цьому районі близько частин ПДВ нема, але він застібає бушлат, аби не світився тільник у біло-блакитну смужку, а на голові в нього не синій берет, а проста солдатська вушанка, до емблем і петлиць на мундирі нікому діла нема.

– Добрый день!

– Здравствуй, сержант, – продавець, місцевий джигіт у каракулевій папасі, з пещеними вусами і золотим зубом.

– Хочу купіть у вас гражданку, – сержант Руборос намагається триматися природно.

– Для самоволки?! – розуміюче посміхається продавець.

– Нєт, для дємбєля, – каже сержант Руборос і недбало закидує автомат за плече люфою вниз.

– Панімаю, – потирає руки продавець, – а джєньджі єсть? – Єсть.

– Тагда вибірай.

Сержант Руборос купує собі болгарські джинси «Рила», в’єтнамські кеди на платформі, сорочку в клітинку місцевого виробництва, грубого сукна піджак від «Більшовички» і щонайбільшу з наявних валізу, в яку й спаковує усі покупки.

Потім він заходить до місцевої чайної, з’їдає там два обіди, випиває три гальби пива і поволі плентається асфальтівкою у бік міста.

По кількох кілометрах він геть розморюється, відчуває себе у безпеці і вирішує відпочити, а заодно й переодягнутися. Він облюбовує улоговинку обіч дороги, де починається ліс і пливе струмок джерельної води, напившись, падає у траву. Трохи полежавши, він роздягається до трусів і десантної майки та вбирається в цивільне.

Військовий одяг, за винятком бушлата, з якого спорює сержантські погони і петлиці з емблемами ПДВ, він, спакувавши в солдатський наплечник, викидає в лісовий ярок. У валізу на дно кладе автомат з від’єднаним магазином, пістолет, гранати, основні гроші, залишивши в кишені сто рублів, накриває все це бушлатом, а зверху складає рештки провізії – консерви й пачки галет і чаю. Тепер би ще мати цивільний паспорт, думає вже не сержант Руборос, можна ніякої падли в погонах не остерігатися. А без документів – свій військовий квиток утікач Руборос ритуально спалив іще в горах, готуючи окріп для чаю, – ти, як диверсант у запіллі ворога, мусиш постійно бути на чатах. Так переконує себе цивільний без документів із великою валізою, але йому не допомагає. Він розважливо вирішує спати вдень, а йти ночами і, поклавши під голову валізу, засинає.

Прокидається, як заплановано, пізно ввечері, але вже зв’язаним. Окрім мотузки, що міцно сповила усе його тіло, в нього ще й пов’язка на очах. Дві пари чоловічих рук закидають його до кузова вантажного автомобіля і кудись везуть. За нахилом і поворотами він розуміє, що вантажівка їде в гори.

Він починає розмірковувати: якби його захопили військовики, то не зав’язували б очей, а відразу ж заходилися би встановлювати особу, отже, це напевне якісь місцеві абреки; далі, якби вони хотіли його пограбувати, то просто б зарізали і навіть не будили би, отже, він у руках – не армійських, не міліційних, не гебістських, а – якихось місцевих, яким він, очевидно, потрібен живий.

Це відкриття його не те щоби втішило, але він почав гостро розуміти різницю між бути живим та бути мертвим. Хоча хто його знає, що на нього чекає там, куди привезе ця задимлена вантажівка, може, він пошкодує, що його відразу не зарізали у тій затишній улоговинці. Щоправда, з іншого боку, аби пошкодувати про це, треба все-таки бути живим. Ось він і є живим. Він багато чого втратив – майно, гроші, зброю і – найголовніше! – свободу, але життя триває, і за кілька секунд все може змінитися. Справді, по кількох секундах машина зупиняється, і ті самі руки стягують його з кузова. Його ставлять на ноги і ведуть кудись цементовими сходами вниз. Він чує сопух льоху.

Там з його очей знімають пов’язку, розв’язують мотузки і залишають самого. Руборос роззирається. Так, він у маленькому бетонному льоху із заґратованим віконечком нагорі. У кутку на підлозі – трохи кукурудзяного бадилля, зверху – брудний матрац і повстяний коц, в іншому кутку – баняк із накривкою. Параша, здогадується Руборос, отже, я у в’язниці. Швидше за все – у приватній. В армії він чув, що на Північному Кавказі практикується рабство, але не вірив.

Тепер доводиться вірити.

Справді, він потрапляє у рабство до місцевого цеховика Абдула, який виготовляє «вірменський» та «кизлярський» коньяки. Два старші сини цеховика – Мурад і Магомед, які власне й захопили Рубороса за «наводкою» продавця продмагу, за допомоги доброго слова і міцних п’ястуків роз’яснили йому його ситуацію. Житиме він у льоху, поки не доведе свою благонадійність, а потім може бути переведеним у барак до інших «робітників». Працюватиме в цеху – великому напівпідвальному приміщенні поряд з іншими «робітниками», спілкуватися з якими заборонено під страхом побиття; продукту, себто коньяку, він, як невірний гяур і руская свінья, може пити донесхочу, але якщо нап’ється так, що не зможе працювати, то на перший раз буде битий, на другий – буде позбавлений хліба, а на третій – Мурад витягає гострющий кинджал – його тіло буде викинуто вовкам, а голова – орлам, як ти розумієш, кожне окремо. Руборос усе розуміє та береться до роботи.

Зразковий сім’янин, сумлінний працівник і просто сумирний чоловік Василь Васильович напився.

Уперше в житті. Він прийшов додому і під нажаханим поглядом родини сів посеред кімнати і гірко заплакав. Плакав і тяжко нарікав на проклятих кавказьких рабовласників. Дружина подумала, що це вже деліріум тременс, і кинулася до телефона викликати швидку, але Василь Васильович перехопив телефон, висмикнув шнур з розетки і викинув апарат у кватирку. Жили вони на третьому поверсі. Потім Василь Васильович вийняв з «дипломата» пляшку вірменського коньяку, трохи відпив просто з горлечка, душевно продекламував:

«Отак, йдучи попід тинами з бенкету п’яний уночі, я міркував собі йдучи, поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать, і жінка не лає, тихо, як у раї», – впав впоперек на диван і заснув.

Вранці він прокинувся бадьорим і рішучим.

Попросив у родини вибачення, а, повернувшись із роботи, приніс новий телефонний апарат. Уже на кнопках із різними «примочками».

Раб Руборос тим часом вивчає ситуацію. Він приглядається до колег-«робітників». Це, без винятку, – цілком деградовані особистості слов’янського походження, вони тремтячі, сині, перелякані приходять зранку з барака до цеху, першим чином випивають і п’ють потрохи весь день, але так, аби не втратити працездатності, ввечері напиваються і, підтримуючи один одного, волочаться на нічліг. П’ють вони не готовий продукт, тобто «коньяк» (мішанина зі спирту, води, барвника та есенції), а чистий спирт. Цеховик Абдул те, що втрачає на випитому, з лихвою надолужує на харчах – «робітники» майже нічого не їдять, лише закусують чергові «п’ятдесят грамів» хлібом і сиром. Кожні два-три місяці хтось із них помирає, тому у підприємства постійний попит на робочу силу.

З часом раб Руборос помічає, що в родині цеховиків загальним улюбленцем є наймолодший син Русланчик, вродливий хлопчина одинадцяти років. Руборос удає непитущого, чим привертає увагу Русланчика, і невдовзі вони стають друзями. Старші брати дивляться на це крізь пальці – новенький добре працює, а малий освоює бізнес. Одного дня, коли в цеху не було братів, Руборос починає розповідати Русланчикови про те, що таке фоєрверк, якого він буцімто бачив у Москві й Тбілісі. Такі різнокольорові вогні у нічному небі!

– Хочеш, Русланчику, я тобі його покажу?

– Хочу!

– Тоді принеси мені з моєї валізи таку круглу ребристу штуку, завбільшки з кулак, і ввечері я влаштую красивий фоєрверк.

Наступного дня пополудні Русланчик приносить Руборосови у пазусі гранату Ф-1. Руборос каже: «Вибач, Русланчику», – хапає хлопця за шию, притискає спиною до себе, зриває кільце з гранати і кричить:

– Гей! Рабовласники, дивіться сюди!

Русланчик від болю і страху верещить, як недорізане ягня. З протилежного боку прибігають Мурад і Магомед з оголеними кинджалами і автоматами.

– Стоять! – командує Руборос, брати остовпіло зупиняються.

– Мені втрачати нічого, – пояснює диспозицію бунтівний раб, – розімкну п’ястука, секунда, і ми з Русланчиком уже на небесах, а вам на пам’ять залишаться фрагменти наших тлінних тіл!

Брати стоять, як пси у намордниках, – люті, але безсилі.

– Слюшай, руская свінья, єслі с єго галави упадьот хоть волос, я тєбя буду рєзать, как курдюк, – шипить Мурад.

– Нє упадьот, – заспокоює його Руборос і підсуває п’ястука з гранатою Русланчикови під горло, – бо волосся не буде.

– Шо тєбє надо?

– Поклич Абдула.

Входить батько Русланчика, білий, як сніг на гірських вершинах. Він грубо тремтить, і сніг сиплеться з вершини – Руборос бачить, як у Абдула просто на очах сивіє борода.

– Слюшай, рускій, – белькоче Абдул.

– Я не рускій, я українець.

– Слюшай, ук…

– Хватіт, – обриває його Руборос, – слушай ти мєня.

Через півгодини переговорів обидві сторони доходять до взаємоприйнятного компромісу: цеховики відпускають Рубороса з усім заграбованим добром, купно зі зброєю та грошима, а він – як жест доброї волі – не підриває Русланчика. Крім того, цеховики куплять Руборосові фальшивий паспорт на ім’я Іваненка. Він бере Русланчика в заручники аж до залізничної станції, а там, сівши на потяг, відпустить. Супроводжувати малого заручника може його мама.

На станції Русланчикова мама купує Руборосови квиток до Ростова-на-Дону. Він тепло прощається з Русланчиком і заходить у вагон. За кілька кілометрів, поки потяг іще не набрав швидкості, Руборос разом зі своєю валізою вистрибує з вагона і хутко повертається на станцію. Там бере собі квиток до Махачкали. А брати-цеховики зі своїми кинджалами хай чекають на нього в Ростові-на-Дону. З Махачкали пароплавом він перебирається в Астрахань, а звідти різними потягами, ретельно обминаючи Ростов-папу, потрапляє нарешті в Україну.

До свого рідного міста він не їде – не такий дурний, а зупиняється в іншому – теж у Західній Україні і недалеко від Карпат, тобто від місцевості, найбільш сприятливої для досягнення мети, заради якої Руборос і втік з армії зі зброєю. А мета у нього – проста й доступна: створити партизанський загін і розпочати збройну боротьбу проти совєтської влади в Україні. На перший погляд, це – повне варіятство, але Руборос не є варіят, не авантурник, навіть не провокатор – у нього є план. Теж простий і порівняно доступний: з таких, як і він, радикальних націонал-патріотів, він створює збройну групу, яка базується у Карпатах, у якійсь з Довбушевих печер, вони здійснюють кілька вдалих нападів на невеликі військові частини, районні відділи міліції та КГБ, досягаючи в такий спосіб двох цілей – беруть у заручники вищих офіцерів і секретарів райкомів КПСС, чим убезпечуються від бомбардування своїх баз із повітря, та здобувають багато зброї. До них починають сходитися добровольці з усієї України.

Коли Руборос бачить, що під його орудою вже ціла, добре озброєна і вишколена армія, він захоплює якусь прикордонну західноукраїнську область – це може бути, приміром, Чернівецька – і оголошує її незалежною українською державою, яка відразу ж односторонньо вступає у НАТО.

А далі справа техніки – розпочинається велика демократично-комуністична війна, у якій СССР зазнає нищівної поразки, на його руїнах постають незалежні демократичні держави, а серед них – від Сяну до Дону – Україна! Все, мети досягнуто!

Руборос тиняється залізничним вокзалом із надією зняти якесь недороге помешкання. Не пхатися ж із повною валізою зброї та фальшивим паспортом до готелю. Він помічає, що на нього кидає зацікавлені погляди буфетниця, у якої він купує гарячі сосиски й кефір. Вона немолода, повненька брюнетка з дуже красивими карими очима… Руборос уявляє собі, як ця делікатна пані на своїх високих підборах носить йому, повстанцеві, у ліс їсти, і йому стає смішно. З неліквідованою ще цією посмішкою він підходить до буфетниці й по-змовницьки запитує:

– Чи не знаєте, пані, якогось недорогого помешкання у цьому чудовому місті?

Буфетниця швидко міряє Рубороса поглядом, зауважує його високий зріст, міцну статуру, сірі жорсткі очі, вольовий овал обличчя, гривку білявого волосся, яку він так шляхетно відкидає помахом голови з чола, і відповідає:

– Знаю.

Руборос поселяється у буфетниці. Пані Стефа – а він звертається до неї винятково так, навзаєм вона називає його не інакше, як «пан Василь», – відводить йому одну кімнату в своєму двокімнатному помешканні. Руборос запихає під диван валізу зі зброєю та боєприпасами і за орієнтацією своєї господині починає тинятися місцями, де можуть трапитися «націоналісти» – у скверику біля університетської бібліотеки, на налегальній книжковій біржі, у кав’ярні «Сайгон», у виставковій залі. Велику надію він покладає на Шевченківську акцію 22 травня біля маленького бюстика Кобзареві у віддаленому від середмістя скверику. За перевіреним роками сценарієм тут, у день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, мали збиратися «націоналісти», читати поезії та співати пісень, потім на них мала нападати міліція під керівництвом осіб у цивільному, бити й «забирати». Пані Стефа дає Руборосови вишиванку свого утеклого чоловіка, і він зранку йде до Шевченківського скверика. Ті, що там уже зібралися, всі між собою знайомі, мають його за провокатора, він це розуміє, тому поводить себе чемно і поштиво. Лише коли на них налітають міліціянти, шепоче так, аби всі чули: «Стріляти! Стріляти їх треба!» Його помічають «націоналісти», і цього досить. До лап міліції йому з фальшивим паспортом та без прописки потрапляти ніяк не можна, тому він, скориставшись із метушні, втікає. По кількох тижнях до Рубороса підходять троє молодих людей з тих, що співали біля Шевченка, і обережно з ним знайомляться.

Він поки що каже, що з Києва, вигнаний, мовляв, з університету, втік від можливого арешту.

Богдан, Любомир і Леся запрошують його «на вино» додому одного з них, а насправді для антисовєтських розмов. Таким чином у Рубороса з’являється «контакт». Він уже починає в цих безконечних розмовах легенько торкатися теми збройової боротьби проти совєтської влади, як в ситуацію втручається непередбачувана обставина.

В особі пані Стефи.

Одного вечора, після теплого дощу, коли повітря стає просякнутим ясно-зеленим сяйвом і пізновесняним запахом, що змінює свідомість, пані Стефа бреше, що в неї день народження, і запрошує пана Василя до розкішно накритого столу у своїй кімнаті. Таких делікатесів і дефіцитів Руборос іще не їв, а деяких узагалі не бачив: філе ісландського оселедця у винному соусі, краби, чорний кав’яр, швейцарський дірчастий сир, салямі, маслини, сардини, покраяна цитрина і печена з майонезом курка. З напоїв – совєтське шампанське, «Столічная» в експортному варіанті, кубинський ром, чеське пиво і справжня кока-кола.

Після двох чарок рому і пляшки пива Руборос дивиться на свою господиню іншими очима.

Вона – в затісній темно-синій велюровій сукні з глибоким декольте і розрізом на лівому боці і в такого ж кольору замшевих черевичках на «шпильках». На ній намисто з перлин, золотий ланцюжок з хрестиком, сережки й каблучки з діямантами, а також акуратний годинничок на зап’ястку з маленькими смарагдами замість цифр. Але не це головне. Руборос помічає, що пані Стефа хоч і повненька, зате вельми пропорційно складена. Сукню напинають, схоже, пружні перса, далі – порівняно тонка талія, що гармонійно переходить у круті широкі стегна, а нижче – мовби точені, литки… Крім того, пані Стефа має прекрасні, що він помітив іще тоді на вокзалі, очі, персикову шкіру і темне кучеряве волосся. Якщо в неї ще здорові та свої зуби, тоді я просто не знаю, подумав Руборос і починає розповідати їй анекдоти, аби побачити, як вона сміється. Якщо прикриває долонею рот, то значить, є проблеми, а якщо ні… Ні! Сміється широко й відкрито. Крім лівого різця, вбраного у золоту коронку з фарфоровою пластинкою, всі зуби на місці. Ех, якби не вік!

– Ну, за ваші юні вісімнадцять, пані Стефо! – Руборос підносить келих із шампанським. Пані Стефа, згадавши про вік, трохи хмурніє, але це триває недовго. Вони ще трохи випивають, їдять, і «новонароджена» забагає танцювати. Руборос вмикає програвач і ставить Джо Дассена. Це лише називається танці, а насправді вони стоять, обійнявшись, і майже не рухаються. Пані Стефа, напахчена, м’яка, гаряча, схиляє свою кучеряву голівку йому на груди. Руборос, не тямлячи достеменно, що робить, цілує її в шию.

Вона здригається і повільно підводить голову із напіврозтуленими вустами і заплющеними очима. Руборос іще скутий, тому нерішуче тицяє своїм ротом у її тремтячі губи. Вона засуває йому в рот язика, потім всмоктує його язик до себе.

Він не знає, що має робити, тому стоїть і ніжно, як йому здається, гладить пані Стефу по хребті.

Вона перебирає ініціятиву: розстібає його штани і засовує руку, витягує прутня… Та що це таке?!

Руборос не може себе контролювати, в його тім’я зсередини хлюпає гаряча хвиля, і – дорога модельна сукня пані Стефи безнадійно зіпсована тягучою молочно-блідою рідиною.

Пані Стефа спершу дивується, а потім сміється:

– Мабуть, мені треба переодягнутися.

– Мені теж, – белькоче Руборос.

– Тобі що? – насмішкувато запитує пані Стефа, вона розуміє, що вже є господинею ситуації, переходить на «ти» і поводиться ледь поблажливо. – Тобі пере– чи роздягнутися?

– Роз! – каже Руборос.

– Тоді вперед! – пані Стефа киває на свій диван, – а я ще сходжу до лазнички.

У ліжку вона ще трохи з ним мучиться, але зрештою домагається того, чого хоче. Все-таки він молодий здоровий хлопець із бездоганним обміном речовин.

Зрештою вони вже змучені, трохи п’яні, проте їм не спиться, їх тягне на відверті розмови. Вона розповідає про своє життя, а Руборос лише слухає, бо хіба ж має розповідати, що він збирається йти в опришки і піднімати повстання проти комуністичної диктатури?! Та вона подумає, що він варіят, і вижене зі свого такого м’якого, теплого й солодкого (він розсмакував) ліжечка. А йому тут добре. Згодом з’ясовується, що вона старша за нього рівно вдвічі – їй сорок шість, а йому двадцять три (до армії його забрали у двадцять один, після закінчення індустріяльного технікуму).

Зразковий сім’янин, люблячий чоловік, уважний батько Василь Васильович пішов із родини. Він оголосив дружині, що покохав іншу, а проти любові, як відомо, людина безсила. Дружина зомліла і впала на підлогу. Василь Васильович оббризкав її водою, відтряс, привів до тями і всадовив у крісло.

Вона думала, що після такої екстремної сцени він припинить верзти дурниці, попросить вибачення і залишиться вдома. Але Василь Васильович, переконавшись, що з дружиною все більш-менш гаразд, почав пакувати у портфель шкарпетки.

Дружина, збагнувши, що це не жарт, нацькувала на Василь-Васильовича дітей. Мовляв, дивіться, діточки, ваш папа збожеволів на старості – втікає з дому, як Лєв Толстой. Але дітям – 14-ти і 16-ти років – було не до папи, у них своїх проблем по самі слухальця. Хай іде! Зрештою дружина махнула на нього рукою і почала більш предметно думати про завнача своєї школи.

Василь Васильович таки пішов до іншої – у винаймлене помешкання. Його – та й її теж – не зупинила різниця у віці – він старший за неї акурат удвічі.

Руборос живе у пані Стефи і непомітно якось так для себе самого переглядає свої погляди. Він поволі, але неухильно дозріває до того, що йому стає незрозуміло: навіщо йому воювати, хай навіть за вільну Україну, коли життя налагоджується.

Пані Стефа його годує (телячими відбивними, анчоусами, твердим сиром, кав’яром, варениками з вишнями, різними поживними зупами, салатами зі свіжих овочів, цитрусовим дефіцитом і навіть бананами…), поїть (експортними горілками, імпортними джинами, ненашим бляшанковим пивом і нашим домашнім вином), одягає (тепер він вбраний в автентичні штатівські «лівайси», гороховий вельветовий піджак, взутий у вишневі, що «протираються», півчеревики на мікропоровій підошві, має дві модні сорочки з планкою, ґудзиками на чотири дірочки, накладними кишенями і погончиками – чорну і хакі, а також – хіповий джемпер із вишитими мухоморами навпроти серця). За це пані Стефа від нього грошей не хоче, каже, що це вона його кредитує, а він віддасть, коли зможе. Щоправда, сплять вони в одному ліжку – хоча на власне сон залишається не так багато часу, – але Руборос не розуміє, хто кому за це має платити, бо з пані Стефи пречудова коханка.

Для повного щастя йому залишається одне: знайти аргументи для самого себе, чому він відклав досягнення мети, заради якої поставив себе поза законами Союзу РСР. Цілими днями він лежить на канапі й думає, чому він іще тут, а не в лісі у повстанчому бункері?! Довгий час нічого не з’являється, і він розуміє, що шизофренія недалеко. Начитаний Ремарка та Гемінґвея – у пані Стефи на полицях є трохи модного книжкового дефіциту, – він пробує лікуватися алкоголем, п’є від самого рання ром і віскі, та невдовзі дістає алкогольне отруєння і полишає цю справу. Думає далі. Якось йому наснилося, що він, невідомо звідки, має кишеньковий ляльковий театр, у якому маленькі, трохи більші за мурах, актори постійно грають Шекспіра. Навіть тоді, коли на них ніхто не дивиться, а театрик носиться в кишені поряд із пачкою цигарок «Kent», – вони грають. У сні Руборос дуже щасливий, але прокидається від страшної думки: що буде, коли театрик зіпсується?! Звільнившись від решток сновійного жаху, він усвідомлює, що ось воно – виправдання!

Руборос перелізає через розпашілу пані Стефу, яка голяка спить під вологим простирадлом, встає з ліжка, йде на кухню і заварює собі міцної бразилійської розчинної кави. Доливає у кухоль п’ятдесят грамів закарпатського коньяку і робить великий ковток. Так! Ще Шекспір сказав, що весь світ, мовляв, театр, а люди в нім актори. Ось це буде базою для його особистої філософії, яка має обґрунтувати матеріяльну реальність – чому він, Вася Руборос, у теплі-добрі, віддається обжерству, питтю вина, хтивості, а не гниє в окопі у боях за Україну?! Чому свою многогрішну плоть він одягає в імпортне шмаття, миє пахучим милом і шампунем, умащує цілющими мазями, а не карає холодом, брудом, сірою шинеллю, онучами і можливими вогнепальними ранами?! Чому його тіло тут, а не там? А тому – Рубороса осяває, – що він одне, а його тіло щось інше! Його тіло – це актор у тому кишеньковому театрику, а він Василій Ульріхович Руборос – режисер. Ні, він – Великий Режисер! І актори гратимуть так, як він захоче. Згідно з його бажанням. Ось він повернув сюжет п’єси в інший бік, і їм, лицедіям, нічого не залишається, як це зіграти. Така його воля як Творця! Так сказав Деміург! Так бачить Мистець! Зрештою, цей маленький театрик може зламатися, і все зупиниться на одній дії – його тіло-актор, що грає Васю Рубороса, застрягає в пані Стефи в ролі альфонса, а він, справжній Руборос В. У., не лише режисер, а й продюсер, не надто квапиться викликати майстра з ремонту кишенькових лялькових театрів. Ви ж знаєте, як тепер складно знайти доброго фахівця?! Ось знайде він, директор театру, головний режисер і художній керівник, надійного спеціаліста, той відремонтує зіпсований механізм театрика, і він, Автор, подумає, у який бік завернути сюжетну дію.

Від оформлення такої стрункої світоглядної концепції Руборос впадає в ейфорію, будить пані Стефу і дарує їй годину добротного сексу. Після цього пані Стефа встає, вмикає світло, йде на кухню пити кока-коли, повертається, навзнак падає на ліжко і не накривається. Руборос дивиться на неї та помічає безліч ґанджів жінки постбальзаківського віку: шия у зморшках, шари тлущі на животі, ознаки целюліту на стегнах, стареча шкіра на руках, незафарбована сивина на скронях, – від огиди в нього з’являється блювотний спазм.

Ні, ще трохи – і він, яко режисер свого театру, закрутить сюжет у зовсім інший бік. Але треба ще трохи побути тут – доки пані Стефа, якій він якось зізнався, що є дезертиром, виправить йому паспорт і військовий квиток. Зв’язки у неї ще ті.

Взагалі-то, для повстанця радянський паспорт річ не конче необхідна, але хто його знає, як воно обернеться?! Завбачливо постелена соломка ще нікому не зашкодила.