Текст книги "Логіка речей"
Автор книги: Василь Кожелянко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
На прощання пан Миколай запросив її на вареники: борошно, сир, бринза, картопля, вода, вогонь і каструля – його, робота – її.
Така гра тривала кілька місяців: то він її, то вона його запрошували на щось смачне і корисне – наприклад, оздоровче поїдання стиглого винограду, але відбували все у нього вдома. А на зиму Анастасія залишилася. Після Різдва вони почали спати в одному ліжку, і пан Миколай ще раз пересвідчився, що все омріяне приходить до нас тоді, коли вже й не знаєш, чи потрібно тобі воно.
Ось якби років дев’ятнадцять-двадцять назад!..
Потім якось дуже прозорого морозного зимового вечора, коли вони куштували приготовлений паном Миколаєм грог, Анастасія зізналася, що майже в нього закохана, бо їй завжди подобалися дорослі хлопці, пан Миколай відповів, що навзаєм, і вони цнотливо поцілувалися. З часом вони збагнули, що кохання їхнє переважно є платонічним, і розійшлися по різних спальнях, ні, любов не розвіялась, просто так зручніше – Анастасія мала добрий сон і була «жайворонком», а пана Миколая нерідко відвідувало безсоння, і він ночами читав або слухав радіо. А назагал жили вони добре. І збиралися жити довго і щасливо, хоч обоє знали, що померти в один день їм, мабуть, не вдасться.
Бо Анастасія про смерть майже не думала, а пан Миколай думав більше, ніж потрібно. Тепер він уже міг на власному прикладі вималювати криву ставлення до смерті стосовно людського віку.
Отож років до трьох-чотирьох людина якогось ставлення до смерті не має, позаяк не знає про її існування. Коли ж нарешті дитина, побачивши, як її прабабуся лежить у труні, дізнається, що люди смертні і вона теж, з’являється нездоланний страх, який не паралізує всієї волі лише тому, що до смерті ще сто років. У підлітковому віці страх перед смертю притуплюється, з приходом першо го кохання стає безконечно малим, а коли це кохання нещасливе, то – взагалі стає нульовим, бо людина предметно починає думати про самогубство. Але життя бере своє, людина перебуває перше нещасливе кохання, закохується знов і знов, внаслідок чого в неї з’являється нова малесенька людинка, тут твій страх смерті починає поширюватися на дітей – ти вже боїшся не так за себе, як за них.
Але все йде добре, діти виростають, самі стають батьками, а ти входиш у добре описану в класиці кризу середнього віку, і тут страх смерті бере свій довгоочікуваний реванш, із садизмом, гідним найвидатнішого серійного вбивці-маніяка, цей підлий страх мучить тебе вдень і вночі, за столом і в ліжку, в авті і на підводі… Він полюбляє приходити до тебе саме тоді, коли чиниш щось якщо й не причетне до вічності, то принаймні довготривале в часі: тешеш скульптуру з мармуру, займаєшся сексом без контрацептивів чи муруєш криницю з дикого каменю. Триває такий стан у кожного по-своєму; у пана Миколая він закінчився тоді, коли йому минуло вісімдесят років. Тепер уже страху не було, його заступила люта цікавість.
Аби краще підготуватися до неминучого, пан Миколай ще на цьому світі почав фіксувати й аналізувати моменти, що випадають зі звичного часопростору. Переважно це було пов’язано зі сном. Ні, такі банальності, як пари аналогій: засинання – вмирання, сновидіння – мандрівки душі, пробудження – воскресіння, він усерйоз не сприймав, його захоплювала дзенівська концепція життя як сну, радше він підходив до цього у дусі дзену – байдуже, ти сниш цей світ чи, навпаки, світ снить тебе, адже і те, й те – ілюзії; його дуже цікавив стан між пробудженням зі сну і усвідомленням самого себе. Такий проміжний стан він почав помічати в себе вже давно, але останніми роками зосереджувався на ньому чимраз більше.
Ось ти прокинувся, ти вже є, свідомість, але ще невідомо чия – твоя чи свідомість просто, зафіксувала твоє буття, але ти ще не знаєш: хто ти? де ти? що було вчора і чи взагалі щось було? яка пора року за вікном? у якому ти часі? у якому просторі? Є лише свідомість без атрибутів матеріяльних вимірів, і в ній – ти! За мить з’являється усвідомлення земної реальности, й ти повертаєшся в цей світ, себто в будні. Прикметно, що після алкогольного отруєння, яке, здавалось би, сприяє притлумленню пам’яті, ефект проміжного стану не з’являється, тоді відчуття реальности твого я і матеріяльних вимірів з’являється миттєво, просто спрацьовує «вмикач». Пан Миколай, плекаючи потаємну надію на існування після фізичної смерти, намагався саме так уявляти собі потойбіччя: ти є в свідомості – неважливо, як уже було сказано, в чиїй, твоїй чи якійсь світовій, у чистій свідомості, де не існує жодних атрибутів матеріяльного світу – ні часу, ні простору, ні енергії, ні маси, ні квадрату швидкости світла, цебто величини для вимірювання цих сутностей, а саме світло, звичайно, – є. Але позаяк є свідомість, то мусять бути якісь відчуття; ось тут він і наблизився до понять раю і пекла. Тут просто, це можуть бути відчуття радості, добра та блаженства, або суму, горя і страждання, а за умов відсутності часу ці відчуття є вічними, таким чином ти потрапиш або в рай, або в пекло. Відтак з’являється друге питання: від чого залежить твій маршрут у потойбіччі? Логіка елементарних речей підказувала: куди потрапляєш ти після смерті фізичного тіла – до раю чи до пекла – залежить від твого земного існування, що ти там чинив – добро чи зло. За законом справедливості. Це зрозуміло, але найбільше дошкуляло панові Миколаю третє питання, що органічно висновувалося з другого: хто диспетчер, тобто суддя, іншими словами, хто вирішує, на які вічні відчуття ти заслуговуєш там, зважаючи на твої діяння тут? Після довгих років вагань пан Миколай нарешті вимовив це слово – Бог, і відразу ж зрозумів, що його перспективи препогані…
Увечері, закриваючи курятник, Анастасія недорахувалася однієї курочки.
– Може, заснула десь на горісі, – припустив пан Миколай.
– Може, вранці побачимо.
Вранці курочка не знайшлася, і пан Миколай зрозумів, що то лисицина робота. Якщо вона вже внадилася до курей, то не зупиниться, доки не повиносить усіх. З одного боку, хай, йому не шкода, а з іншого – у нього родина: Анастасія, яка годує цих курей, його дорослі одружені син і донька, яким так приємно дати гостинця – на зупу онукам, коли вони навідуються, знову ж таки Анастасіїна донька вже не чужа.
– Насте, я застрелю її!
– Кого, Миколаю Францовичу?
– Лисицю.
– А може, її просто налякати… а втім, як знаєте… курей шкода. Але, Миколаю…
– Я зрозумів, Насте, я зроблю це, коли тебе не буде вдома.
Серпень на землі був проти будь-якого вбивства, серпень серед людей – навпаки. Може, саме тому, що цей місяць завжди приносить найбільше смертей, горя і руйнувань, він такий світлий, прозорий, небесний. Серпень несе людям матеріяльний жах і духовне просвітлення.
Серпень спонукає замислитися про високе, подивитися в небо – лагідне вже не сліпуче сонце сприяє цьому, – а він, земний Миколай, задумав убивство живої істоти. Ні, треба відкласти цю справу до вересня.
Задовлений таким рішенням пан Миколай уже тепер почав збиратися на майбутню мисливську виправу. Він витягнув із шафи камуфляжну військову куртку, одягнув і подивився у дзеркало, яке останніми роками йому нічого, крім депресивного настрою, не завдавало. Гм…
Але ж можна старіти і красиво… Хічкок, Пікассо, Шон Коннері, вуйко Штефан… А він, статечний Миколай, ще нічого так… якщо правильно використовувати світлотінь. Особливо після того, як він завів собі цапину борідку, яка називається професорською. Найсмішніше те, що він і був професором. Колись. Професором атеїзму. На цій академічній дисципліні він побудував свою кар’єру, добробут, становище в суспільстві. Тому йому так важко було вимовити слово Бог. А коли він усе-таки це вимовив, почалося болісне, суперечливе з’ясування стосунків, не взаємне, звичайно, а ставлення людини до Нього і хворобливі фантазії-припущення про зворотнє реагування. Пан Миколай вважав, що просити в Бога поблажливости після того, як десятиліттями доводив, що Його не існує, – це підла, не гідна його, як людини поважної, хитрість. А його гординя, якої він не міг і не бажав здолати, не дозволяла розпростертися плазом перед Ним у пилюці, аби скоритися щиро. Тим паче, якщо Бог – є, і він знає все, то Йому відомо і про його, Миколаєву, гординю, і про фальшиве увірування, і про удавану покору.
А з іншого боку, пан Миколай щиро хотів примиритися з Богом… але так, аби не було принижено його гідності як людини бундючної… Щоправда, у досвітні хвилини безжальної чесности з собою пан Миколай зізнавався сам собі, що його наміри дотично до Бога не є вкрай невідкладними, хитрість, яка завжди допомагала йому як людині соціальній, і тут приходила на допомогу – з богословських учень він знав, що примиритися з Богом не пізно й за мить до смерти. За мільярдну частку секунди – відтинок часу, осягнути якого людський розум не здатен. Тож він устигне. А якщо Бог його запитає, чому він такий хитрий?
Він не знає, що тоді відповість.
Тому не слід бути хитрим, треба бути самим собою – підступним, егоїстичним, хтивим, себто грішним, а там Бог хай дивиться, принаймні йому не буде поставлено в докір, що він зі страху перед пеклом наприкінці життя почав удавати з себе смиренного святенника. Ні, він був підлим грішником, таким і залишиться! «Та останнім часом ти щось мало зла коїш, Миколаю, треба вчинити щось мерзотне!» Він почав думати, яку гидоту йому вчинити б не лише в помислах, а й у ділах.
Може, вигнати кібєніматері Анастасію з хати?
Гм, але гірше стане йому, бо вже не зможе без неї, навіть з огляду на побутову мороку та й чи буде злом для Анастасії, яка в такому разі зможе ще щось знайти собі в житті, бо ж гарна, нестомлена, молодява. Може, зґвалтувати її доньку? Гм-гм.
Чим? Тоді залишається одне: вбити лисицю! Але ж це не підлість, а господарська необхідність, така ж, як і ловлення мишей на пастку (бо кіт Бегемот мишами гребував), що ж, тоді треба вбити лисицю з почуттям особливо брутальної садистської насолоди, постановив собі пан Миколай, хоча не знав, що це таке.
Коли прийшов вересень, а Анастасія поїхала на тиждень до доньки, пан Миколай став готуватися до вбивства лисячого поріддя. Він вийняв зі сейфу й заходився чистити п’ятинабійну напівавтоматичну мисливську рушницю, яку справив собі тоді, коли вертівся біля начальства, що, як відомо, полювання вважає вищою формою діяльності своєї біологічної популяції. Пан Миколай брати участь у полюванні мусив (хоча й страшенно цього не хотів), інакше його з елітної отари вигнали б як некондиційного, а це позначилося би на його добробуті. Тому він ходив, витративши перед тим купу грошей на рушницю, амуніцію та порідних псів. Прихильність до псів – істот шляхетних, добрих і розумних, на відміну від людей, – це єдине, що приємного він виніс із тих мисливських виправ. А так це був суцільний кошмар. Стріляв він навмисно навмання, тому ніколи нікого не вбивав, за що постійно ставав об’єктом кпин колег-мисливців, коли після стрілянини розкладалися напої та наїдки на пеньку.
Дивитися на закривавлені туші зайців, диких кіз і свиней довкола було нестерпно, тому пан Миколай завжди пив багато горілки, через що опісля два-три дні карався лютим бодуном. Якраз тоді він найбільше ненавидів полювання, мисливців, вогнепальну зброю і ставав на бік дикої фауни.
Звірів ти вбиваєш одного за одним із напівавтоматичної зброї, нерідко з оптичним прицілом, а він, звір, що має проти тебе, крім швидких ніг?! Якщо ти такий великий воїн, то чому не йдеш убивати собі подібних теж із вогнепальною зброєю, теж одягнутих у камуфляж, теж на потужних джипах із прожекторами?! Ага, боїшся! А якби тебе голого, без рушниці та без ножа вкинути у хащі, а голодні вовки влаштували б на тебе облаву, тобі добре було б? Так і дикому цапові, якого ви, вгодовані двоногі зі зброєю, оточуєте для вбивства заради розваги. Ще якось можна зрозуміти звіровбивство заради харчу, аби вижити, якщо немає інших засобів, але ваші криваві ігрища, тобто вбивства беззбройних, безборонних, невинних істот – це просто помста світові живих (по-справжньому) за власну неповноцінність, за приниження перед іще вищим начальством і, звичайно, за імпотенцію. Сам пан Миколай імпотентом ніби не був, тому й, очевидно, не мав потреби полювати на живих істот, вписаних у природу органічно.
Але тепер усе не так. Виправа на лисицю – це не номенклатурна розвага, це – акт, можна сказати, онтологічний, крім того, необхідно відновити порушену психологічну рівновагу в мікросоціумі, бо он, сусідка Ефтимія захворіла через те, що лиси забрали в неї вже восьмеро тримісячних курят.
Тому – смерть рудим хитрим чотириногим!
До цієї справи пан Миколай підійшов ґрунтовно. Спершу він критично подивився сам на себе збоку і з’ясував, що хоча він якихось тяжких хвороб не має, а так усього потроху, проте через певне зношення організму, спричинене віковим навантаженням, померти може будь-коли. А планований похід на лиса може це пришвидшити, бо, він себе знав, буде нервове напруження. Тому пан Миколай уявив собі, що станеться, коли він таки помре на цьому дурному полюванні. Ну, його тіло, як заведено, закопають, а ось – Анастасія… Їй ще жити й жити. Двадцятитрирічна різниця у віці для сімейного життя розумна, але в сенсі біологічного існування має деякі незручності – вдівство неминуче. Пан Миколай уже думав про це і не раз пропонував Анастасії одружитися з ним, аби вона не залишилася солом’яною вдовою, або хоча б заповісти їй обійстя, але вона навідріз відмовилася, мовляв, живе з ним не за соціальний статус і не за можливість успадкувати нерухомість. «А за що?» – «Ето любов», – жартувала Анастасія, і пан Миколай мусив вірити.
Отож, для початку він, вдягнувши костюм із краваткою, побував у нотаріуса і оформив заповіт на Анастасію, за яким у разі його смерті їй залишається будинок і земля, а по тому знову взявся за рушницю.
Пан Миколай вирішив з ночі засісти в кукурудзі й сидіти там до ранку, аж поки не прийде лисиця, ймовірно, з малим, якого вона тепер вчить добувати собі м’ясо насущне. Цілий день він готувався. Вкотре чистив рушницю, готував набої, вибивав пил із камуфляжу, пастував шнуровані черевики, міняв батарейки в ліхтариках, готував собі канапки з сиром, шинкою і овочами, а під вечір заповнив термос чаєм з медом і коньяком. Узяв також ножі – мисливський з роговою рукояттю та червоний швейцарський багатофункціональний складанець.
Засідку він собі влаштував у кукурудзі на розумній відстані від лисячої стежки, яка, за його розрахунками, пролягала між сухим картоплинням і новою недобудованою криницею.
З цією криницею він мав мороку – у старій почала спадати вода, тому він наймив лозошукача і розпочав копати цю, а майстер, що мурував диким каменем, по досягненні метрового рівня від дна – запив, тож тепер пан Миколай мусив щодня відпомповувати воду і просити небо, аби не було дощу, який може завалити краї, поки майстер Дьордій Іванович не повернеться із запою. Аби в колодязь не попадали їжаки, він накрив його старими дошками.
Місяць іще не зійшов, як пан Миколай уже сидів у золотисто-зеленкуватій кукурудзі на похідному низенькому розкладному стільчику з рушницею на колінах, очікуючи хитрого лиса. За п’ятнадцять хвилин він зрозумів, що таки помре в цій засідці, але не від стресу, а з нудьги. Тому, залишивши рушницю в кукурудзі, швиденько відбіг додому і приніс радіоприймач на батарейках зі слухавцями. Всю ніч він одним вухом крізь слухавце сприймав музику й новини, а другим наслухав, чи йдуть чотириногі пожирачі курей.
Вранці, коли небо на східному боці засвітилося зсередини багрянцем, стало дуже холодно, і пан Миколай, відклавши термос із чаєм, витягнув з кишені пласку срібну фляжку з коньяком і два рази ковтнув. Відразу ж після того, як почався алкогольний прихід, з’явилися лиси. Акурат стежкою, про яку здогадувався пан Миколай, йшла лисиця з малим. Вона вже не була такою худою, як влітку, а значно вгодованішою, з блискучим хутром і пишним хвостом. Мале виглядало на недоладного незграбного гандрабатого підлітка, що ніяк не може опанувати своє неконтрольоване ростуче тіло. Мале раз по раз тикалося своїм великим носом – на якому бракувало хлопчачих вугрів – у материн бік. Стара підбадьорювала його доторками хвоста. Пан Миколай звів рушницю, прицілився, але швидко опустив, узяв фляжку, випив коньяку, більше, ніж треба було, захлинувся і ледве стримав голосний кашель, потім знову взяв зброю і знову прицілився. Лиси чомусь зупинилися. Пан Миколай побачив, як лисиця нахилила до малого голову і, як йому здалося, щось сказала йому, а потім пильно подивилась у його, Миколаєві, очі.
– А шляк би тебе трафив! – вигукнув пан Миколай і схопився на ноги. – Геть звідси, руді гади! – Він узяв жменю грудок глини і жбурнув у лисів, ті кинулися втікати. Пан Миколай побіг за ними, вигукуючи щось страшне. Під ноги він не мав часу дивитися, тому впав у недобудований колодязь. Дошки під ногами скрутилися. Він боляче забив хребта об каміння, а на додачу зверху впала рушниця, вдаривши прикладом ключицю.
Пан Миколай від гострого болю знепритомнів.
Коли пан Миколай прийшов до тями, то перше, що зробив, почав кричати. Не знати чого.
Анастасії вдома нема, а пси з котом що допоможуть?! Він перестав кричати і почав оцінювати ситуацію. Добре, що нічого не поламано, ні рук, ні ніг, ні – головне – хребта. Але ж біль – пан Миколай ворухнувся – нестерпний. Боліли побиті коліна, лікті, а найдужче – ключиця і хребет. Але найгірше не це, – він стояв по кісточки у воді, а пополудні буде по коліна, бо відпомповувати воду нікому. Отож, якщо він не вибереться звідси до наступного ранку, то банально втопиться. У власній недобудованій криниці. Файно!
Теоретично пан Миколай був готовий до смерти, але ж не такої! Йому мріялося вмирати повільно, але легко, урочисто, в оточенні позірно засмучених рідних і по-справжньому сумної Анастасії. Хай би всі вони стояли довкола його смертного одра, а він виголошував би свою останню мудрість. Найглибшу й найсокровеннішу! Ту, що відкривається людині лише перед ликом вічності. І ось ти, старий, уже перед цим потворним ликом, і що ж тобі відкрилося? Ні хріна! Крім тваринного, липкого, смердючого страху перед смертю.
Жити! Жити! Він знову закричав, але вже не так голосно. Я ще не нажився! Та якщо подивитися на все це тверезо – коньяк розсмоктався, – то кричати нема жодного сенсу, бо зрештою, чи не все одно, де і як вмирати – смерть є смерть.
Але якщо ти таки хочеш іншої, ніж утопитися в неочищеній криничній воді, смерти, то спробуй вилізти звідси. А це неможливо. Він іще може видряпатися на кам’яний мурок і стояти там, розчепіривши ноги, поміж стінками, але далі догори піднятися не зможе, бо глиняні стінки колодязя осипаються під пальцями. Отож, сам він урятуватися ніяк не може, і якщо його ніхто звідси не витягне, то тут воно й станеться. Зрештою, це геть не найгірший варіянт. Все-таки він уже прожив повноцінних вісімдесят років, а міг же відійти і в шістдесят шість, і в сорок чотири, і в тридцять сім, і взагалі не народитися.
Помирає він не в муках, не від насильства і не від тяжкої хвороби, помирає він відносно легкою смертю – кажуть, що потопельники майже не мучаться. Тому не треба панікувати, поки що все йде добре. Мудро – що то значить зрілий вік, – що він виправив тестамент на Анастасію, хай має. Але є одна біда. Він не закінчив і вже, очевидно, не закінчить головної праці останнього етапу свого життя – філософського трактату про сутність, як йому здавалося, світобудови та буття. Називалася ця праця, яку він десять років обдумував і лише сім місяців, як почав писати, «Світ як думка і уявлення», точніше – «Мир как мысль и представление», бо пан Миколай хотів, аби його трактат було прочитано.
Філософствувати пан Миколай почав, як водиться, з роздумів про час і простір, а також про Бога. З часом у нього з’явились уривки якихось думок, що їх разом із подібними розмірковуваннями інших філософів – пан Миколай уважав себе філософом – він мав намір об’єднати у цілісну струнку логічну систему. Аби не гірше, ніж у Шопенгауера, – а звідси і назва.
«Якщо Бог – поза матерією, поза часом і простором, то Йому залишається одне: мисль. Про що він думає, те існує, коли про щось перестає думати, воно щезає».
«Простір і час з’являються там, де виникає хоча б одна найелементарніша елементарна частинка, яка все-таки не є базово найменшою, бо і її можна поділити, хоча б у думці. Отож, на мікрорівні маємо таку ж безконечність, як і на макро, де не піддається уявленню будь-який кінець Всесвіту, бо завжди можна простягнути руку ще хоча б на один нанометр далі. Тому безконечність на мікрорівні та безмежжя на макрорівні мають одну природу. А якщо так, то вони десь мусять замикатися у щось Ціле – Великий Замок. Бо безконечну безконечність свідомість сприймати відмовляється. А це може бути лише в Мислі Бога і – у спрофановаму вигляді – в мислі людини».
«Мисль переходить у матерію через Слово – Логос. Так можна пояснити сотворіння світу, бо слово (звук-хвиля-мова) неможливе поза матерією. Тому на якомусь етапі мисль і перша елементарна частка мусять мати носити природу і свідомості, і матерії».
«Буття – це уявлення Бога і людини. Смішно слухати астрономів, які говорять про якісь мільярди років існування Всесвіту, бо в Божого промислу часу не існує, тож істинне буття не знає ні минулого, ні майбутнього. Мисль може оперувати мільярдами років туди-сюди, а Бог може творити минуле й майбутнє, що вкупі створює ілюзію плинності часу і протяжності простору. Задля правдоподібності цієї ілюзії Бог міг сотворити артефакти минулого і візії майбутнього. Борхес писав, що кістки динозаврів у земній корі – це такий жартівливий витвір Бога, аби дати роботу палеонтологам, а насправді цих гігантських ящерів ніколи не існувало».
«Якщо моя суть – свідомість, то яка різниця, живий я в тілі чи вже ні».
«Я, як і світ, – це матеріялізована мисль.
Я – продукт мислі Бога, та оскільки Я створений за Його образом і подобою, то й світ – продукт моєї мислі. Тому центр Всесвіту там, де моя свідомість! А інші? Для когось інші – пекло, але Я не знає, хто такі інші, Я знає, що Я – центр Всесвіту».
Шкода, звичайно, що ці, хай плутані, але, як йому здавалося, глибокі думки залишаться не зібраними у філософську систему і просто пропадуть. Бо хто зважатиме на якісь нотатки в записнику старого професора на пенсії. До того ж, нерозбірливим почерком. Ясна річ, що старий під тягарем років трохи зсунувся з розуму. Ех, треба було записувати свої думки відразу в ноутбук, може, тоді хтось звернув би увагу на незвичайні файли. А він мав намір комп’ютером писати вже чистовий варіянт, а поки що нотував у зошит в чорних цератових палітурках.
Від жалю за незакінченим (а якщо чесно, то навіть не початим) трактатом «Світ як думка і уявлення» панови Миколаєви знову страшенно захотілося жити. А для цього передусім треба якось видістатись із цієї ями, тобто колодязя, бо вода, поки він тужив за нефортунною долею «нового слова у світовій філософській думці», піднялася вже до гомілок. Розум, крім варіянта з драбиною, яку подає хтось згори, нічого більше для порятунку особи пана Миколая не сприймав.
Але що більше пан Миколай прагнув нагору, то більше в цьому правильному розумі руйнувалися конструкції раціональних логічно вивірених схем, і його заполонювала якась гарячкова весела хвиля. Сюрреалізм, востаннє тверезо подумав пан Миколай і пустився берега.
Колись у дитинстві, коли вони з хлопчиками пасли корів на толоці, дізнавшись із школи, що Земля кругла, вирішили копати тунель до Америки. Бо там є жвачка! Вчителька географії на питання, чи це можливо, відповіла, що теоретично так, лише складно буде пройти земне ядро, бо там постійно клекоче вогонь. Малого Колю це не хвилювало, він знав, що вогонь пройти можна в азбестовому скафандрі, його бентежило інше: якщо він буде копати-копати і опуститься згори вниз, то чому в Америці він мусить вийти на поверхню знизу нагору? Хлопці на толоці відповіді не знали, тому вони вирішили копати і самим побачити, як воно буде. Викопали зо три метри, а потім пішов дощ, і яма завалилася. Коли знову розпогодилося, їх захопили інші ігри. Але чому так, що, копаючи, він просувається згори вниз, а в Америці має вилізти знизу нагору, пан Миколай не знає й тепер. Адже це в теперішньому його становищі – один зі способів порятунку.
Копати-копати… І вигулькнути з-під землі на Бродвеї. Але чому копати – вниз, а вигулькувати знизу?… До вечора пан Миколай думав лише про це, а коли стемніло і вода дійшла до пояса, до нього повернувся ясний розум і він усвідомив, що божеволіє.
Господи, а там, нагорі, – життя і світ. Рання осінь. Найулюбленіша його пора року, з малих літ (попри те, що треба йти до школи після канікул) донині, коли його життєвий круг уже проминув не лише ранню, а й пізню осінь. Там – таке толерантне сонце, що дає холодне світло зранку й надвечір, і лише наполудне може за бажання демонструвати силу – припекти тім’я. Але ж у нього є пречудовий солом’яний бриль. У ньому дуже добре ходити коло винограду, біля бджіл і ходити кукурудзою по гарбузи. Лише о цій порі пан Миколай здогадувався, що міг би стати художником. Якби замолоду він навчився малювати, то тепер виконав би свій автопортрет у жовтому із синіми ексцесами. Він намалював би себе, але не такого, як є, а такого, яким має бути: старого, але здорового на вигляд, худорлявого, сухого, дуже засмаглого, з білою цапиною борідкою та з вбраним у білого золота коронку лівим різцем, – це важливо мати напереді хоча б одну «бляшку», бо це дає зрозуміти, що в чоловіка ще свої зуби. Він у зеленувато-вилинялому байковому костюмі (аби не дратувати такої ж барви траву) і, як уже було сказано, у жовтому солом’яному брилі – повна солідарність із сонячним світлом, посіченим гіллям грецьких горіхів, майже достиглою кукурудзою і полив’яним відром, ущерть повним криничної води, та дружній нейтралітет із ясно-синім небом і темно-синім виноградом. Паралельно уявлявся суто буковинсько-балканський натюрморт у цих же тонах, але з додаванням білого: на скатертині домотканого вибіленого полотна, вишитій синіми нитками, – паруюча золота мамалига на темно-медяному дерев’яному кружку, в блідо-блакитному полумиску – бринза барви слонової кістки та будз, приглушено білий, як зламана вітром жоржина… Ні, не вийде жовто-блакитно-біла ідилія – у картину зухвало вривається темно-червоне – карафа з вином і велика склянка, з якої – бо хто втримається – вже надпито.
Нагорі гавкали пси – нервово-розпачливо Барсик і тужливо-неквапно Шоколадний Джо, чи сумно нявкав кіт Бегемот, пан Миколай не чув, але був переконаний, що й цей не мовчить. Вода прибувала. Пан Миколай надумав помолитися до Бога. Господа нашого Єдиного, на небесах сущого.
Він почав згадувати Отченаш, але згадалося інше, не зовсім доречне для даного становища.
Як він тоді ще порівняно молодий (ну, середнього віку) лапав, що називається, Бога за ноги (хоча тоді він уживав «б» мале). На той час він досягнув усього, чого бажав, – став доктором наук, професором, членом партії, отримав престижне житло, високу зарплатню, доступ до «сфер», мав дружину, дітей, коханок, купив авто, мисливську рушницю, відео, завів псів, підлабузників, звичку пити каву без цукру, зате з коньяком… У нападах ейфорії від усвідомлення довершеності й повноти свого існування він казав уявному Богові-богові: ну, що?! Бачиш, тебе нема, а я є, я – сповнений життя, достатку, насолоди – і все без твоєї допомоги, без ласки, без хваленого твого промислу.
Пан Миколай хотів таким чином утвердитись у своїй вірі у правильний вибір фаху – наукового, як тоді казали, атеїзму. Він прагнув довести свій матеріялізм до абсурду і відкидав усе, що не приносило користі чи задоволення тілу, тому дуже намагався зневажати мистецтво, а передусім поезію. Щоправда, свого візаві Бога-бога він, хоч як намагався, зневажати не міг, тому він Його-його ненавидів. Коли звівався сильний вітер, але – це важливо – без дощу, – пан Миколай вилазив на лисий горб, розстібав піджак, аби він розвівався, як середньовічний плащ, підносив догори руки і кричав Йому-йому: «Ну, що?! Що ти можеш мені зробити?! Бери вбий мене блискавкою, забери вітром у безвість, розверзни піді мною землю! Ага, не можеш! Не можеш, бо тебе нема! А я – є, є, є! І ще довго буду, бо – людина!
А ти – ніщо!»
Згодом йому стало ліньки вилізати вітряної погоди на лисий горб, пізніше стало стало смішно з себе, а тепер у колодязі, у воді, що прибуває, пан Миколай визнав, що не мав тоді рації. Бог – є!
Задля справедливості треба зазначити, що до визнання Його існування пан Миколай дійшов не лише тут і тепер, за кілька годин до ймовірної смерті, – він уже давно підозрював, що щось тут не так. Кілька дивовижних збігів подій, пов’язаних між собою не на матеріяльному, а на символічному рівні, два-три його власні пророчі сни, особливо щодо смерті знайомих людей, абсурдна алогічність історичного розвитку на зламі вісімдесятих-дев’яностих років минулого століття, що відчутно позначилось і на його долі, – все це пробило помітні тріщини у підвалині його матеріялізму. Він перестав бути фундаменталістом.
А потім відчув Ісуса Христа. Йому минуло сорок сім років, і було це на Великодні свята. Треба сказати, що Великдень, Різдво і храм пан Миколай відзначав навіть тоді, коли ще був войовничим атеїстом, – йому подобалися особливі майже ритуальні страви, що неодмінно готувалися до цих свят: різдвяні боби, грибна зупа, печена риба, великодній хрін, тертий з бурячком, і зелений часник до шинки, ковбаси і варених яєць, храмові когутячі холодці, солодкі перці в соусі, смажені в яблуках гуси… А тоді, це було ще Великоднього вівторка вранці, він, гнаний міцним похміллям, вийшов із хати з наміром походити трохи садом, аби стало легше, і тоді, коли в небі клубочилися хмари – темно-сині, просто сині, блідо-сині і подекуди рожеві, він відчув присутність Його. Ісус Христос уявився йому великим покривалом, що огортає все, не втрачаючи водночас своєї звичної людської іпостасі, великим, як небо, але значно більшим… За мить відчуття минуло, і матеріялізм у формі похмільних мук забуяв із новою силою.
Вночі, коли вода почала підбиратися до горла, пан Миколай, обдираючи руки до крові, видряпався на кам’яний підмурівок, став на нього розчепірившись і притулився спиною до стрімкої криничної стінки. Якщо я довго тулитимуся до цієї холодної глини, міркував він, то зароблю собі лютий радикуліт, але, на щастя, довго так стояти не зможу, і коли ноги геть задерев’яніють, булькну у воду… з кінцями… тому, яке це щастя, їбітская сіла?!