Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

– Кого визвать, Дотідортич?

– Кого кого, полковніка, блядь Ученія! І пусть у формє будєт!

Через довший як звичайно термін з’явився П. С. Ученій.

Уніформа вже не сяяла новизною, а навпаки, носила вторинні ознаки неафішованої пристрасті її носія до вживання нез’ясованого продукту стійкого бордового кольору. Коротше кажучи, полковницький мундир Ученія був забльований. Те, що пан Ученій, як завжди, був міцно напівп’яний, – самоочевидно.

– Товариш президент, – Ученій намагався триматися бадьоро, – полковник…

– Хто? – картинно приклавши руку до вуха перепитав президент.

– Полковник, – розгублено підтвердив Ученій.

– Е, нє, братєц, – заперечив президент, – ти уже нє полковнік, ти – хуй собачій.

Кромєшний повільно підійшов до отетерілого Ученія і почав зривати з його плечей погони. Але пришиті міцно, вони не піддавалися.

– Кіріл, ножніци.

Кіріл подав президентови пластиковий ніж для розрізування паперу. Кромєшний взяв інструмент, критично оглянув і за його допомогою почав відривати погони з Ученієвих плечей.

– Полковнік, блядь, – примовляв Кромєшний, – тєрорістов половіл, а козлов отпущєнія развєсті нє прєдусмотрєл…

– Товаріщ прєзідєнт, разрєшіті, – заговорив общєпонятним П. С. Ученій.

– Молчать, сука! – заверещав президент, зриваючи другий погон.

П. С. Ученій помалиновів, як нижня смуга триколора – державного прапора Української республіки.

– Гражданін Учєній пе ес, – урочисто промовив президент, – ви розжаловани до званія «рядовой» і увольняєтєсь з органов госбєзопасності за профнєпрігодность.

Здать удостовєрєніє!

П. С. Ученій розстібнув сорочку і зняв з шиї пластикову електронну ідентифікаційну картку.

– Оружіє!

П. С. Ученій поклав на журнальний столик надсучасний ще засекречений тридцятинабійний епік.

Кромєшний прискіпливо оглянув Ученія і несподівано скомандував:

– Ботінкі!

– Шо?

– Ботінкі казьонниє снімай, ублюдок! – закричав Кромєшний. – З іскуствєнной кожі, блядь!

П. С. Ученій механічними рухами зняв черевики і простягнув їх президентови. Той машинально взяв, оглянув і, вловивши запах, дико верескнувши: «Іздєваєшся, блядь!», жбурнув черевики Ученієви в обличчя.

– Вон отсюдова!

П. С. Ученій, витираючи кров з розбитої губи, поплентався до виходу. Президент підійшов до столика і цілком неекономно почав пити справжню воду. Кіріл Кірілич, користуючись моментом, теж налив собі склянку. П. С. Ученій, помітивши, що на нього ніхто не звертає уваги, акуратно підібрав свої розкидані черевики і навшпиньках щез за дверима.

– Кіріл, – меланхолійно промовив Кромєшний, витираючи губи, – а можєт зря?

– Так єщо нє позно єго вєрнуть.

– Да я нє про етого алкаша, я вобще… – Єслі вобщє, Дотідортич, то нє знаю! – з невластивою йому жорсткістю відповів Кіріл Кірілич.

А. Д. Кромєшний, вловивши цю інтонацію, спочатку розсердився, а потім пом’як і ще більше зажурився.

Несподівано без дозволу в кабінет увірвався ґенерал Курвенко, він був у бойовому «хамелеоні» і міцно п’яний.

– Вони можуть прорвати заграждєніє! – залементував він. – Можуть проникнути на Банкову! Шо дєлать?

– Як, шо дєлать? – перепитав президент.

– Шо дєлать? – тупо допитувався Курвенко.

– Стрєлять, ґенерал, – твердо сказав президент України, – стрєлять на поражєніє! Со всєх відов оружія!

16
У КАЗЕМАТІ. ВІН

Чіпка обживав нову українську в’язницю, побудовану зовсім недавно на місці колишнього готелю «Україна».

Старі люди казали, що колись цей готель носив назву «Москва», але кому то тепер цікаво. Цю в’язницю споруджено за особистим розпорядженням президента України А. Д. Кромєшного як зразковий пенітенціарний заклад для особливо небезпечних державних злочинців з відповідним наджорстоким режимом. А готель скасували тому, що після створення Євразійського союзу в Києві почали з’являтися приїжджі переважно із північно-східного боку, які принципово не бажали оселятися в гостініце Украіна. Готель занепав. З’явилася було думка перейменувати «Україну» на «Москву», але це горде ім’я вже носив інший готель – колишній «Київ». Тоді президент А. Д. Кромєшний і прийняв це вольове рішення – бути тут тюрмі!

Готель залили двома суцільними шарами бетону – один зсередини, другий зовні, і утворився сірий паралелепіпед з камерами типу «кам’яний мішок». В один з таких і поселили пораненого терориста ювеліра Чіпку. Для в’язнів цього зразкового закладу не передбачалося жодних меблів, заарештований жив – спав, їв, сидів, стояв – на голій бетонній долівці, але для Чіпки, позаяк він був поранений і становив певну інформаційну цінність для КҐБ, золотарської служби і особисто полковника Ученія, зробили виняток і встановили в камері металеве ліжко з ватяним матрацом. Кожного дня до Чіпки навідувалося троє гостей: полковник Ученій, лікар і кат.

Спочатку до роботи брався полковник Ученій, він уперто розпитував Чіпку про якусь каблучку, яка, мовляв, вміє змінювати свій зовнішній вигляд, що ви, молодий чоловіче, можете сказати з цього приводу?

– Нічого я не знаю, про жодну каблучку нічого не чув, в очі не бачив цього ювелірного виробу!

– В мовчанку рішив грати, – бубонів П. С. Ученій і давав знак катови. Той дротяним батіжком бив Чіпку по ранах, що ще не зажили. Чіпка зомлівав, і тоді до нього підходив лікар. Робив стимулюючі ін’єкції, обробляв рани, міняв перев’язки. А потім Ученій розпочинав усе спочатку. Так тривало два-три рази на добу.

У ті години, коли йому давали спокій, а стимулятор приглушував біль, Чіпка впадав у напівмарення-напівсон – кожного разу бачив одне й те ж саме видіння.

Він – вільний степовий вершник. Має доброго коня, багато різної зброї: спис зі сталевим вістрям, аркан з кінського волосу, лук зі стрілами, криву дамаську шаблю і розкішний кинджал з руків’ям, обсипаним коштовним камінням. Одягнутий він у дорогий, але зручний одяг – темно-синього оксамиту шаровари і короткий кафтан з легкою посрібленою кольчугою поверх, чоботи з теж синього сап’яну із позолоченими шпорами, широкий шкіряний пояс на чотири бронзові пряжки і волової шкіри шапку, обшиту позеленілими мідними бляшками із зображенням захисних окультних символів.

Він воїн, але позаяк гідного суперника у цих степах для нього нема, то витязь Чіпка вирішив позмагатися із самим Сонцем. Він не пам’ятав, що достеменно, але твердо знав – Сонце йому завинило. Це – воно, воно! Що – не важливо!

Головне, що він, воїн Чіпка, мусить зійтися з цим Сонцем у смертельному двобої, бо так вимагає кодекс лицарської чести. Кожного ранку Чіпка підстерігав Сонце край обрію з надією прохромити його списом, коли воно буде сходити, але кожен раз Сонцю вдавалося перехитрити невправного засідника. Сонце спритно викочувалося на небо і згори глузливо позирало на запального вершника, що гарцював степом, погрожуючи йому списом. До вечора Чіпка ганявся за Сонцем, стріляв у нього з лука, метав списа, намагався заарканити – марно! Сонце спокійно котилося небом, потім розпухало, червоніло і ховалося за західний обрій. Чіпка спересердя застромлював списа в землю, розсідлував коня і, стриноживши, пускав пастися, сам вечеряв впольованою за днини дичиною та рибою і лягав спати. Зранку все розпочиналося знов.

Одного разу полковник Ученій прийшов допитувати Чіпку з якимось жовтим конвертом в руках. Спочатку П. С. Ученій, кат і лікар провели з Чіпкою звичну процедуру: допит, роз’ятрення ран, перев’язка, а коли після ін’єкції Чіпка отямився, Ученій витягнув з конверта кілька кольорових знимків:

– Подивіться на це, молодий чоловіче, чи ви колись бачили цей предмет і ці візерунки?

На знимках була зафіксована каблучка на корейському тарелі і крупним планом візерунки – два ланцюжки ромбиків, один з яких оздоблений маленькими смарагдами.

– Ну, шо?

Чіпка неуважно поглянув на знимки каблучки на тарелі, але візерунок крупним планом ніби освітив його пам’ять спалахом: схоже на пояс галюцинації Галі! Хоча яка вона галюцинація? Гарна мила ніжна дівчина… Кохана!

Господи, хай би вже швидше прийшла смерть. Забагато всього як на мене, молодого: прихід у терор, вбивства людей (звичайно, за праведну ідею – за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!), Наташа-Роксолана зі своїм коханням, страшний теракт у Києві, поранення (а якщо чесно, то божевілля), поява Галі з невідомо якого світу (ось вони, візерунки, як на її магічному поясі…), друге поранення (цього разу – справжнє, від коханої руки оскаженілої Роксолани), Великий Збір Організації, жахливий бій з «псами режиму», третє поранення і нарешті – рідна українська тюрма… Господи, це нестерпно!

– Ну що? – П. С. Ученій тицяв Чіпці під ніс знимки каблучки.

– Рубіни, – мимоволі вихопилося в Чіпки, і він відразу зрозумів, що відтепер його існування у цьому «кам’яному мішку» кардинально зміниться. Тепер вони почнуть його мучити по-справжньому, аби добитися зізнання, що він, терорист-ювелір Чіпка, знає про цей візерунок – які рубіни, молодий чоловіче, якщо тут на кольоровій знимці ясно видно лише смарагди? Де ви бачили подібний візерунок з рубінами? Коли? Де? На якому предметі? І нарешті, що все це означає? Атвєчай, скатіна!

П. С. Ученій, почувши назву коштовного каменя, не зафіксованого на знимці, зрозумів, що у цій справі дещо суттєво міняється, бо цей злегка причмелений хлопчина таки дещо знає. Якщо не про саму каблучку, то про цей цікавий візерунок, на якому нема рубінів. Поки що нема?

Мабуть, так. Що ж, почнемо з цим рубінознавцем працювати по-новому. П. С. Ученій відпустив ката і звелів лікарю ретельно обробити Чіпчині рани, накласти асептичні пов’язки і зробити ще кілька стимулюючих ін’єкцій. Для нової роботи він повинен бути здоровішим, бо ж може не витримати моїх аргументів і померти передчасно, міркував собі Ученій, хай кілька днів відпочине, набереться сил, відгодується і відіспиться, а вже потім ми поговоримо про рубіни і про різні ювелірні вироби.

Розпорядившись лікареви лікувати, а начальнику тюрми добре годувати в’язня-ювеліра, П. С. Ученій з добрим настроєм покинув в’язницю.

Тоді ж степовий витязь Чіпка нарешті вполював Сонце.

Одного вечора, коли Сонце, побагровіле, опухле, роздратоване, закочувалося за обрій, Чіпка, підкравшись навшпин– ках до краю обрію, накинув на нього аркан. Потім скочив на коня і почав волочити полонене Сонце в степ. Воно спочатку розлючено опиралося, смикалося, а потім якось обм’якло і приречено піддалося силі, що тягнула його у протилежний порядку світобудови бік, мляво чинячи лише позірний опір. Як теля, що ведуть до різуна, майнула у Чіпки думка і блискавкою розтяла його мозок навпіл.

Чіпка заплакав, потім швидко вихопив з за пояса кинджал, перерізав мотузок аркана, звільнив Сонце, яке відразу ж закотилося за обрій, зліз з коня, сів у траву. Він зрозумів, що відтепер більше не вбиватиме людей.

17
УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ

Що ж, стрєлять, так стрєлять. Ґенерал Курвенко спецзв’язком віддав команду «Огонь!» і з почуттям виконаного обов’язку ковтнув з кишенькової фляжки армійського спецспирту, синтезованого з кремнію.

Спецняки, які тримали першу лінію оборони священної вулиці Банкової, за командою полковника Лаптєва виконали команду «Кругом!» і мов на параді зробили п’ять кроків від залізної огорожі. У натовпі, що нуртувався по той бік бар’єру, залунали радісні вигуки: Ура! Ура! Вперед!

Пси режиму втікають! Герої – до штурму! Народ – до влади! Але пси режиму виконали ще одну команду «Кругом!», підняли кеми і короткими чергами почали стріляти у натовп. Серед ворохобників відразу з’явилося десятки вбитих і сотні поранених.

Справу зроблено, подумав ґенерал Курвенко, який спостерігав за подіями з панцерного джипа на розумній відстані від лінії вогню. Він натиснув кнопку президентського зв’язку, набрав у легені повітря і зібрався доповісти про блискучу вікторію над супостатом, але те, що він побачив на передовій, змусило його змінити плани.

Суттєво поскрибований розстрілом майже впритул натовп не розбігся у паніці, а несподівано виділив із себе шеренгу якихось незрозумілих озброєних осіб у «хамелеонах» без знаків розрізнення, важких панцерах, сферичних шоломах.

Вони злагоджено стали на одне коліно і відкрили вогонь у відповідь по Курвенкових спецняках.

Почався запеклий і дуже жорстокий бій.

Демонстранти, з найвідчайдушніших, сховавшись за спини своїх оборонців, вимахували транспарантами з антипрезидентськими гаслами.

– Блядь! – промовив уголос ґенерал, а про себе подумав, що ось вона, громадянська війна. У цій ситуації він знайшов єдино правильний вихід – хильнув кремнієвого спирту. А потім почали з’являтися якісь плутані думки: доповісти президенту, викликати підмогу, припинити стрілянину…

Але президентови про бій під його вікнами встиг доповісти тверезий ґенерал Лайнов, підмога вже мчала з казарми на панцерниках з ґумовими колесами, причому з обох боків – як до урядових військ, так і до тих, без знаків розрізнення, а в переговори без будь-якого дозволу вступив полковник Лаптєв. Він підняв білу хустинку на люфі кема і енергійно замахав нею. За кілька секунд стрілянина припинилася. Спецняки і неідентифіковані тримали одні одних на прицілі. Полковник Лаптєв перемкнув свій мобільник на режим гучномовця і почав:

– Я полковник Лаптєв, командир…

Він не договорив, бо, оцінивши ситуацію, до нього підбіг ґенерал Курвенко, вихопив з рук мобільний апарат і, радикально тверезіючи, прохрипів:

– Я ґенерал Курвенко, голова КҐБ Украінской рєспублікі, хочу переговорити з вашим командиром!

– Я полковник Довбуш, командир самооборони повсталого народу України! Слухаю вас!

– Пропоную перемир’я до з’ясування обставин!

– Ми згодні!

– Я готовий передати ваші вимоги найвищому політичному керівництву держави! В чому вони полягають? – Курвенко був уже геть тверезим.

– Ми, як солдати України, себе від свого народу не відділяємо і якихось особливих вимог не маємо, ми – як наш народ – за повалення гнилого деспотичного корумпованого режиму Кромєшного і – за демократичні вибори нової влади! – відповідав полковник Довбуш.

– Але ж ви чините збройний опір законній владі!

– Ми – силова варта нашого народу! Ви стріляєте в народ, ми стріляємо у вас! Логіка наших дій зрозуміла?

– Да уж, – буркнув Курвенко, а потім вигукнув:

– Пропоную десять мінут перемир’я для консультацій з президентом.

– Гаразд! Ґенерал Курвенко бігцем піднявся на другий поверх президентської резиденції і, відштовхуючи бодіґардів охоронців, увірвався у кабінет свого шефа.

А. Д. Кромєшний лежав на канапі, а кругом нього метушилися ґенерал Лайнов, Кіріл Кірілич і лікар Гіпсих.

– Вони!… – вигукнув з порога Курвенко.

– Молчі, дурак, – зі свистом прошепотів Кіріл Кірілич, – нє відіш – Кромєшний уміраєт.

– Што?! – зненацька заревів А. Д. Кромєшний. – Уміраєт? Да я, бля, всєх вас пєрєжіву! Да я…

– Я пошутіл, Дотідортич, – спокійно сказав Кіріл Кірілич, – пошутіл, штоб гєнєрал так сільно нє орал, пусть спокойно доложіт обстановку.

Президент недовірливо глипнув на Кіріл Кірілича, щось подумав і, вдавши, що повірив, урочисто відкрив чрєзвичайноє засєданіє дєржавной ради.

Спочатку ознайомилися із ситуацією на мєстах.

З’ясувалося, що масові демонстрації проходять в усіх великих і більшості малих міст України. У кожному з них сили правопорядку, приведені в повну бойову готовність, чекали наказу – шо дєлать?

– Шо, шо, – гарячкував Лайнов, – стрєлять!

– А якщо в кожному місті є такі звєрі, вооружонні до зубов, як ото тут?! – вагомо розмірковував Курвенко, як такий, що уже понюхав пороху громадянської війни.

– Откуда? – мляво допитувався Кромєшний.

– Всьо может бить, – авторитетно стверджував Кіріл Кірілич, – відітє, у ніх новєйшая бронєтєхніка.

– Так шо дєлать?

Це питання терли дві години (Курвенко ходив до Довбуша продовжувати перемир’я), а потім з подачі Кіріл Кірілича знайшли простий, як все ґеніяльне, вихід.

До вечора було домовлено з полковником Довбушем, що урядові сили правопорядку не будуть «работать по народу», у відповідь самооборона не буде стріляти у спецняків. Народні оборонці погодилися, вони відвели з вулиці Інститутської панцерну техніку в район залізничного вокзалу, який перетворили на свою базу – потяги все одно вже тиждень не ходили.

А на майданах знову оскаженіло замітинґували. Вночі трохи розійшлися по наметах, а вранці, зібравшися знову мітинґувати, побачили, що під головною в’язницею України, де був колись готель «Україна», споруджено величезну естраду, а стіна в’язниці, що виходить на Хрещатик, закрита велетенським екраном.

Більшість активістів з того трохи посміялися і продовжували далі проклинати режим Кромєшного й вимагати справедливости, лише один член координаційного громадського комітету «Народний гнів», немолодий поважний чоловік, якого збунтований народ знав під іменем Петро Степанович, підійшов до командира самооборони полковника Довбуша і прошепотів йому на вухо:

– Всьо. Викрутився гад Кромєшний.

– Ви думаєте?

– Я впевнений. Я би вам рекомендував перебувати на вокзалі і підготувати людей і техніку до евакуації. А я зв’яжуся з… – Петро Степанович двома пальцями обох рук розтягнув шкіру на скронях, його очі звузилися, а сам він став схожим на старого нетверезого монгола.

Під вечір на естраді під в’язницею з’явилися найпопулярніші українські виконавці популярної музики: Пєтя Пєтров, Кобзарєвіч, Альона Шевченко, «Садко», «Азартниє дєвчьонкі», «Ложєчнікі інтернешнл» – всі звьозди.

Вони без будь якого конферансу почали по черзі виступати, а на екрані, що закривав в’язницю, з’являлося їхнє зображення. Таким чином грандіозний концерт, на дурняк, міг дивитися чи не весь повсталий народ і навіть бійці самооборони.

Найкмітливіші з членів комітету «Народний гнів» зрозуміли, що до чого, і почали вимагати, аби артилерія самооборони розстріляла естраду і екран, бо революція захлинеться, але більшість комітетських таку пропозицію не підтримала. Бо, мовляв, по-перше, це буде порушення домовленостей про ненапад, по-друге, можуть загинути артисти, а цього народ нам не подарує, бо вони їх найбільші улюбленці, а по-третє, наш народ, хоча й повсталий, але дуже палкий шанувальник прекрасного, ось подивіться, як він, народ, благоговійно слухає свого музичного пророка Кобзаревича…

Подібні концерти розпочалися в усіх містах, де проходили масові виступи протесту, щоправда, із «звьоздами» значно меншого калібру.

Народна революція поступово перетворилася у масові народні гуляння.

18
У КАЗЕМАТІ. ВОНА

Все-таки українська влада гуманна, бо розмістила жіноче відділення нової в’язниці не на верхніх, а на нижніх поверхах, – жінки є жінки. А у всьому іншому – повна рівність, як і в чоловічому відділенні – жодних меблів, якщо ув’язнена не поранена, голий бетонний інтер’єр без вікон, те ж саме харчування. Таким чином влада знайшла розумний компроміс між вимогами феміністок про ґендерну рівність і водночас виявила лицарське схиляння перед тонкою сутністю вічної жіночности.

Роксолану не катували так, як Чіпку. Її взагалі не били.

Для неї підступний полковник Ученій придумав іншу муку. Їй не давали митися! Крім того, до неї приставили наглядачку – клона знаменитої вертухайки зі «спецзавєдєнія № 6» Колимлагу часів правління Товаришсталіна Марусі Акушерки, яка своє прізвисько отримала через те, що ворогів народу жіночого роду розстрілювала виключно через статеві органи.

Роксоланина наглядачка мала в пенітенціарних закладах славу завдяки двом своїм прикметам: вона була неймовірно потворною з тілобудовою жіночного чоловіка і аґресивною активною лесбійкою. Роксолані про це довірливо повідомили менш прославлені наглядачки у перший же день її поселення у в’язницю – екс-готель «Україна».

Щоправда, полковник П. С. Ученій попередив Неомарусю Акушерку, що коли вона хоч пальцем торкнеться цієї вродливої ув’язненої, то буде негайно звільнена з органів і викинута геть без пенсії і вихідного утримання, зате вона може, ні, вона зобов’язана кожного дня демонструвати ув’язненій свої рішучі наміри вступити з нею у сексуальний зв’язок без її згоди, тобто зґвалтувати.

Неомаруся Акушерка пам’ятала, де вона працює, знала, що дядьки у цій конторі жартувати не люблять, тому твердо дотримувалася Ученієвих інструкцій. До ув’язненої могла доторкнутися лише тюремна лікарка, яка приходила перев’язати рани, а Неомаруся Акушерка пильнувала, аби та не передала ув’язненій гребінець, ножиці, дзеркальце чи пластиковий пакетик води. Звичне меню цього гостинного закладу – універсум хлібного типу і вода – цій прекрасній злочинниці замінили на ледь масну тетерю, крім того, вертухайка стежила за тим, аби ув’язнена не могла помити руки власною сечею. Через тиждень ці заходи безпеки виявилися зайвими, бо ув’язнена відмовилася від так званої їжі, і лікарка «годувала» її ін’єкціями.

А ось щодо сечі, то служба тривала.

Полковник П. С. Ученій щодня приходив допитувати ув’язнену, попередньо прикуту до залізного ліжка (це робили інші наглядачки). Він лагідно з нею розмовляв, не кричав, не погрожував, а ніби навіть співчував.

– Люба панно, – вкрадливо бубонів полковник, – я знаю, ви засадничо не винні, вас засліпила любов, тобто кохання, ви ж по суті ніжна і дивовижна, ви – не вбивця, вас втягнули, заманили, спокусили. Допоможіть мені, і я вам гарантую невеликий термін ув’язнення в комфортній в’язниці – за ненавмисне вбивство…

– Не вийде, – потрісканими губами шерхотіла Роксолана.

– Чому, чарівна панно? – дивувався Ученій.

– Бо я ваших навмисне вбивала.

– Це ви тепер так говорите, у вас гарячка від поранення, а коли видужаєте, тоді й ваші погляди на минуле зміняться. Тим більше, що я з вами. Я ж чого прийшов сюди?

Виключно з тим, аби допомогти вам. А ви зі свого боку зробіть мені малесеньку послугу, розкажіть усе, що ви знаєте про цей предмет. – Полковник показав Роксолані кольоровий знимок відомої каблучки.

– Я вже вам сотні разів казала, – обурювалася Роксолана, – нічого не знаю!

– Я знаю, що ви нічого не знаєте, – каламбурив Ученій, – але коли довго думати, з’являються нові цікаві думки. До того ж надзвичайно корисні. Я вам обіцяю, лише кілька слів про походження цього ювелірного предмету – і ваше в’язничне життя круто змінюється: вам надається щоденний душ, до вас прийде перукарка, вам зроблять манікюр і педикюр, я принесу вам велике дзеркало, набір кремів, лосьйонів, парфумів, дезодорантів, шампуней, два сорти туалетного мила, губну помаду, велику упаковку тампаксів і навіть імпортні прокладки з крильцями. Не вірите? Є такі. Я був у Европі, знаю. Крім того, особисто від мене – два комплекти контрабандної білизни, мережані такі…

У цьому місці Роксолана зазвичай плювала на полковника Ученія, і він трохи змінював тему:

– Крім того, незрівнянна амазонко, я обіцяю вам, мало того, урочисто клянусь, що вас негайно буде переведено до затишної в’язниці з усіма вигодами і ви ніколи більше не побачите цієї Неомарусі, яка, це видно неозброєним оком, має недвозначні сексуальні наміри щодо вашого еталонного тіла…

Плювок. – І нарешті, прегарна дівчино, я обіцяю вам бонус – ім’я людини, яка зрадила вашу організацію. Слово полковника.

Роксолана поглянула на Ученія повними ненависти очима.

П. С. Ученій, відзначивши зацікавлення командирші ювелірів саме цим питанням, задоволено потирав руки, чемно відкланювався з обіцянкою завтра завітати знов.

Так тривало тижнями.

Роксолана, поволі навчившись жити без води, вирішила для себе основне питання: жити чи не жити? Вона обрала – жити! Згадка про зрадника остаточно схилила її до цього вибору. А якщо жити, то треба їсти, але вона помітила, що лікарчині ін’єкції дають їй більше сили, аніж тетеря з універсуму хлібного типу, кількох грамів комбіжиру і води, тому й надалі чергувала «голодування» із споживанням їжі, тиждень – одне, тиждень – друге. Потім вона, намагаючись об бетонні стіни трохи «підстригти» свої нігті, помітила, що так може виготовити непогану зброю, – справді через місяць на обох руках вона мала десять гострющих, як бритва, лез. А щоби цього не побачили наглядачки та поштивий пан полковник, вона заліплювала нігті брудом з пилу і слини. Виглядало це жахливо, і її кати мали би бути задоволеними – красуня перетворюється на дикунку. Тепер вона уже могла своєї залицяльниці Неомарусі Акушерки не боятися, в разі чого піднесе їй гарбуза. Нарешті, треба придумати якусь гарну версію про ту кляту каблучку, якщо вона вже так цікавить цього гречного пана полковника. Може, справді дадуть води і мила. І вона думала. Здогадувалась, у чому проблема, як терористка-ювелірка, що воювала проти узурпатора, який страждав від ювелірофобії, але нічого путнього вифантазувати не могла.

А якось після відвідин лікарки, яка потай від Неомарусі дала їй ковтнути пігулку глюкози, вигострюючи для профілактики свої нігті ятагани, Роксолана просто фізично відчула, як з її підсвідомости піднімається картинка, на якій майже такий, як на цій остогидній знимці каблучки, візерунок. Так, це та курва, що трахалась у печері з моїм (був моїм) коханим Ігорем, агій на тебе, дівко, Чіпка він, Чіпка, простий шеренговий боєць, мала в своїх руках пояс! Вона потім кудись відлетіла, випростана, як мумія, і як він, пес такий, міг мене на таке страхіття проміняти, і в руках мала, так, лише тут на каблучці бракує ще одних коштовних камінців – рубінів, ні, помилки бути не може: я стріляю в цього кота зрадливого, курва відлітає, пояс я тепер як наяву бачу, ромбики, камінці, Ігор, спливаючий кров’ю…

– Суко! Суко! – загукала Роксолана до Неомарусі Акушерки, інакше вона до неї не зверталася. – Виклич полковника, я маю що йому сказати!

– Ночь січас, сладкая моя, – хтиво оглядаючи Роксолану, воркотіла наглядачка, – утром визову. А січас ночь, і возможно, ету ночь ми провєдьом вмєстє. – Вона похітливо облизнулася.

– Вранці виклич полковника! – владно скомандувала Роксолана і відвернулася до стіни.

Але вранці полковник не прийшов. Натомість уже десь ближче до полудня Неомаруся, ввійшовши з якимось винуватим виглядом, принесла Роксолані канапку з маргарином, кухоль солодкого чайного напою і – диво! – баняк гарячої води і брусок господарського мила. Мовчки все це залишивши в камері, вона делікатно пішла до виходу. В дверях обернулася і схвильовано промовила:

– А я до вас не так вже погано ставилась, чи не так, шановна панно? – І вийшла, не чекаючи на відповідь.

Здивована Роксолана сяк-так вмилась, з’їла принесене, випила напій, але нігті про всяк випадок знову замаскувала саморобним брудом.

Наступного дня до неї в камеру знову зайшла Неомаруся, принесла вже дві канапки з маргарином та чайний напій ще солодший і трохи ніяково сказала:

– Я можу сказати вам, хто зрадив ваших ювелірів.

Роксолана схопилася так рвучко, що перекинула напівпорожній кухоль.

– Хто?

– Я не знаю, як його ім’я, але мені стало відомо, що ваших тоді в лісі побили усіх, живими залишилися двоє – ви і той поранений хлопець нагорі, отже…

– Як його ім’я?

– Я не знаю, панно…

– А зрадник, отже… – Роксолана вже сама збагнула.

– Виходить, панно, що зрадник той, хто живий, неушкоджений і на волі, – закохано глипнувши на Роксолану, відповіла Неомаруся. А потім зашарілася.

– Це… це… – Роксолана, схопившись обома руками за голову, вперше за час перебування у в’язниці заплакала і впала на залізне ліжко.