Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

5
У ПОВІТРІ СОБІ ЛЮБЕНЬКО…

Ювеліри один за одним вистрибували з літака «Ан-66-5-1». Роксолана підійшла до Чіпки і, сама розстібнувши його парашутистський шолом, прошепотіла на вухо:

– Ми останні.

Чіпка розуміюче кивнув.

Коли вони залишилися в літаку лише вдвох, Роксолана знаком дала йому команду йти до виходу. Чіпка підійшов, відчув непрошений страх, заплющив очі і лише зібрався взятися руками за борти, як відчув моторошну легкість за плечима. А потім сильна рука виштовхнула його з літака.

Смерть, встиг подумати Чіпка, але тут чиїсь руки підхопили його попід пахви. А потім якась сила смикнула догори.

Чіпка з Роксоланою спускалися на одному парашуті.

Вона перевернула його обличчям до себе і тепер вони летіли обійнявшись, як любі друзі.

Роксолана ввімкнула переговорний пристрій і спитала Чіпку: – І як?

– Могло бути гірше, – чесно відповів Чіпка.

– Ти мене нічого не хочеш запитати?

– Може, вже на землі?!

– На землі ми будемо командир та підлеглий і будемо обговорювати плани подальшої боротьби з режимом. А тут ми ніби рівні, бо ж обоє могли загинути однаково.

– Чому однаково? – здивувався Чіпка. – Я міг щасливо розбитися, а ти – з невеликими труднощами приземлитися.

– Чіпко.

– Що?

– То ти здогадався вже, чому я так зробила?

– Що зробила?

– Зрізала з тебе парашут і викинула з літака.

– Версія може бути лише одна: ти хотіла мене вбити, а в останню секунду передумала.

– Дурний ти, Чіпко.

– Тут будь хто здуріє.

– Я не в тому сенсі.

– Я не розумію.

– Ось тому й я так кажу… Зрозуміло, чим закінчуються такі розмови, і через секунду Чіпка з Роксоланою вже цілувалися настільки палко, наскільки це дозволяв політ з парашутом.

Потім вони кілька секунд спостерігали приємне для них видовище: чорно-рубіновий вибух на тлі вечірнього неба.

Це розбився президентський літак, вдарившись об кам’янисту гору.

Потім вони побачили те, чого не бачили ніколи. Це була велика битва двох армій: темно-фіолетові бились із ясно-коричневими. Перші мали оксамитові прапори, до того ж – кожен воїн, з емблемами у вигляді золотих, перевернутих догори довшим раменом хрестів, а другі – прапори шовкові, теж у кожного бійця, з емблемами – хрестами без одного рамена, правого, лівого, верхнього, нижнього – без системи. Фіолетові – кінне лицарство, заковане у іржаве залізо, озброєне списами і мечами, кінь у кожного мав замість однієї із чотирьох ніг лише дерев’яний протез.

Коричневі – піше воїнство у шкіряних, покритих потрісканим лаком обладунках, озброєне великими дерев’яними мечами, у кожного воїна замість руки – протез із високолегованої сталі. Таким чином, сили були рівні, і билися вони з надзвичайною жорстокістю. Там, де йшла ця битва, не було ні часу, ні простору, ні землі, ні неба, було, щоправда, сонце, але тріснуте навпіл і тьмяне, сліпе, поблякле…

За кілька секунд до приземлення Роксолана сказала Чіпці:

– Збережемо наше кохання в таємниці, Чіпко, гаразд?

– Гаразд, пані полковничко моя ясная.

На землі бойовики-ювеліри швидко згорнули свої парашути і побігли до двох гелікоптерів, що чекали на них на одній із полонин. Потім полетіли на місце загибелі літака, де допомогли своїм товаришам завантажити у гвинтокрили кілька пластикових скриньок з уламками золотих предметів і президентського літака.

– З цього золота, – сказала Роксолана, коли бойовики вже відлітали з місця катастрофи, – ми повиливаємо сотні, а може, тисячі каблучок, вигравіюємо на них напис «Смерть Кромєшного» і поштою порозсилаємо їх відомим людям України – політикам, бізнесменам, науковцям, мистцям. Весело ж буде!

6
ЛИХОМАНКА ВІД ЗОЛОТА

Класик української україномовної літератури – поет, романіст, новеліст, драматург, публіцист, критик, журналіст і літредактор Делірій Іванович Тремен прокинувся, як завжди, об одинадцятій годині ранку. Він довго протирав запухлі очі, а потім увімкнув голик, розміщений на нічному столику. Передавали президентські новини.

Делірій трохи пожвавився і підбив собі під бік дружинину подушку. Чекав на повідомлення про присудження йому Державної премії Української республіки імені Андронатія Покотюхи за… та є за що! Сам президент А. Д. Кромєшний його шанує, тим більше, що їх, українських україномовних літераторів, не так вже й багато на нашій славній Україні. Та й взагалі… не хоче бидло книжки читати. Ні їх, укрукрів (як дражняться газетні злослови), ні укррусів… Дичавіє народ… Але премію йому мусять дати, сам Кіріл Кірілич обіцяв.

– Альона! – гукнув він на дружину.

– Чєво? – у спальню зазирнула його зазнобушка, з ніг до голови залита стимуляційною емульсією.

– Пошти не було?

– Счас погляжу. – Єсть, Дєля! – почув він голос дружини з передпокою.

Делірій схопився з ліжка і, на ходу защіпаючи піжамну куртку на липучки, побіг у передпокій і швидко відчинив поштову скриньку. Серце стрепенулось, як ластівка у стрісі. Крім свіжої «Евразійської правди», у скриньці лежав якийсь невеличкий пакунок-бандероль. Невже орден прислали, аби сюрприз зробити, майнула у нього маніякальна думка, яка піднесла настрій до стану між другою і третьою.

– Альона! – він вхопив свою ненаглядную, притиснув гігантським черевом до картонної панелі і, незважаючи на те, що геть вимастився емульсією, три рази душевно поцілував.

– Сюрприз! Ходімо у вітальню, обстановка ж бо урочиста.

Делірій Тремен пішов швиденько переодягнутися – не в піжамі же ж розгортати такий важливий пакунок, одягнув білу сорочку, пов’язав краватку (стилізовану під гуцульську вишивку), вбрав важкий двобортний піджак, а ось натягнути штани у нього терпіння не вистачило, залишився у смугастих піжамних. У вітальні сів за круглий пластмасовий стіл і благоговійно взяв у руки пакунок.

Вмш. п. Делерію Івановичу Тремену (особисто в руки), звичайно, звичайно, розумію, зворотна адреса, гм, якийсь змазаний штемпель, але без сумніву урядовий, ось добре видно пшеничне колосся державного герба.

– Альона!

– Чєво?

– Тож ходи сюди, будь присутньою.

Делірій, завмираючи, акуратно і повільно розпечатав пакунок. У ньому виявилося загорнуте у цигарковий папір надзвичайно красиве пуделко з темно-вишневого велюру.

Делірій заплющив очі і легенько відкрив пуделко.

– Кольцо какоє-то, – почув він голос дружини.

– Що? – Делірій розплющив очі і побачив, що справді на білому штучному шовку вертикально стояла золота каблучка з якимось написом по колу.

– Окуляри! – попросив він дружину.

– Чєво?

– Очкі прінєсі, жєна! – крикнув Делірій.

Ображена Альона принесла дві контактні лінзи. Він вставив їх в очі і прочитав напис.

«Смерть Кромєшного»!

Делірій зблід, затрусився і почав злякано оглядатися кімнатою. Потім він поклав каблучку на стіл, мовчки встав, підійшов до вікна, відчинив і поліз на підвіконня. Жили вони на восьмому поверсі.

– Дєля, ти што, с ума сошол? – Дружина підбігла, схопила Делірія за комір і потягнула назад у кімнату. По тім швидко зачинила вікно.

– Што случілось?

Делірій говорити не міг, лише конвульсивно показував пальцем на отриману каблучку. Дружина підійшла до столу, прочитала напис, трохи зблідла, але тями не втратила. Навпаки, заходилася втішати чоловіка.

За півгодини напоєний справжнім херсонським чаєм з ориґінальним білоруським ромом (катастрофічна розтрата недоторканних запасів) Делірій лежав у ліжку, вкритий двома синтетичними ковдрами, і тихо скімлив:

– Ну, чому я? Чому саме мене вибрали для цієї підлої провокації? Адже лояльнішого до Президента, до Української республіки, до Союзу за мене письменника в Києві нема ні серед укрукрів, ні серед укррусів, я ж ніколи собі не дозволяв ні натяку, ні півслова, ні думки прихованої, що містила би якусь крамолу. Я ж таку запашну прозу пишу. Чому так є?

– Сволочі ані, – морально підтримувала чоловіка дружина.

– Хто? – кволо спитав Делірій.

– Ювєліри еті, тойсь бандіти.

– Що? Ти думаєш, це вони прислали?

– А кто ж іщо?

Від такої версії Делірій Тремен ще більше затужив.

Потаємно він плекав надію, що це дурний жарт колег заздрісників і що ось зараз зайдуть з пляшкою Гемоглобінов із Сайт-Сайтенком, розсміються і спитають Делірія, як, мовляв, вони його розіграли. Перед тим, як сісти до випивки, вони пошлють цю бридку каблучку, анонімно, звичайно, на президентську золотарню, тобто на спецфабрику, де переплавляються шкідливі для української держави ювелірні вироби із золота на зливки. Але ніхто не приходив, ніхто не телефонував, ніхто не посилав кібер-повідомлень. Біда.

– Альона, – мляво окликнув він дружину, – ти викинула у сміттєколектор цю кляту річ?

– Дєля, ти што, а вдруг ето провєрка? Ти должен отнєсті єйо в КҐБ. Прітом сам. Отдохні єщо полчасіка і собірайся.

А ось уже цього Делірій витримати не зміг. До вечора помучився, а о пів до восьмої години класик української україномовної… і все решта Делірій Іванович Тремен помер.

Того дня у Києві подібним чином померло ще п’ять осіб: міністр харчової промисловости, два чиновники, ґенеральний прокурор і директор першого центрального телеканалу…

Біля центрального входу в КҐБ УР на Володимирпутінській вулиці у Києві вишикувалася черга з понад ста осіб. Це були ліпші люди України. Більшість з них були одягнуті по дорожньому – зручно і тепло, а в руках тримали невеликі валізки…

В кабінет голови КҐБ ґенерал-полковника Курвенка зайшов його заступник ґенерал-лейтенант Пньов. Курвенко ледь устиг жбурнути в шухляду якусь річ, що дотепер вертів у руках.

– Товариш ґенерал-полковник! – Пньов простягнув тремтячу долоню, на якій лежала золота каблучка з написом «Смерть Кромєшного».

– У мене теж, – зітхнув Курвенко і відкрив шухляду.

– Що будемо робити?

– Не знаю. Виклич того прохвоста Ученія.

П. С. Ученій, вивчивши ситуацію, запросив деяких повноважень і невеликий апарат. А потім взявся до справи.

Передусім він порадив ґенералови Курвенку тих, хто прийшов здавати каблучки, не затримувати, а, допитавши, відпускати. Самі ж каблучки він запропонував негайно відправляти на президентську золотарню для переплавки, лише одну залишити йому, Ученію, для експертизи. Потім сів за комп’ютер і зібрав статистику цього непристойного вчинку. Виявилось, що каблучки поштою отримали 569 осіб, включаючи ґенералів Курвенка, Лайнова і Кіріл Кірілича. Одна посилка адресувалася самому президентови, але охорона перехопила. В результаті шестеро з тих, що отримали посилки, вмерли, двадцять вісім цілком збожеволіли, двісті п’ятнадцять зазнали жорстокого стресу, решта – важкого нервового потрясіння. Крім того, П. С. Ученій припустив, що певна кількість посланих каблучок нічим себе не виявила і або залишилася в нелояльних отримувачів, або була ними самими знищена.

Він дав розпорядження оперативникам перевірити по всіх поштових відділеннях, хто того дня отримував цінні бандеролі. Якщо такі знайдуться, то для золотарів буде робота. Потім П. С. Ученій засів у спецлабораторії Інституту морфосолетонного поля, де науковці з’ясували, що каблучка «Смерть Кромєшного» зроблена із золотого унітазу, який був на знищеному президентському літаку.

Тепер стало ясно, чия робота, ці посилки – від підлих терористів-ювелірів.

– Вистежи мені, друже Ученій, – майже запобігливим тоном говорив з детективом ґенерал Курвенко, – і тебе полковником зроблю, нагородами обсиплю, а на пенсію підеш ґенералом.

– Я вже йшов з вашого колхозу на пенсію, підполковником без надбавок.

– Е, Петя, хто староє помянєт…

– Ви мені чогось недоговорюєте, товариш ґенерал, щодо цих золотих дурничок. Я мушу знати все.

– Ну, друже Ученію, наш президент…

– Це я знаю. А чи є якісь додаткові деталі? – Є, Петре. Ґенерал Курвенко змушений був розповісти П. С. Ученію про таємну появу каблучки у президентській спецкімнаті. Потім вони разом пішли до президента просити дозволу оглянути ту каблучку.

А. Д. Кромєшний уже не довіряв нікому. Він сам повів Ученія у супроводі ґенералів Курвенка, Лайнова та Кіріл Кірілича.

Те, що побачив президент, його вже не стільки налякало, скільки зацікавило. На каблучці з’явився новий орнамент: коло вкрилося ще одним ланцюжком з ромбиків, цього разу з нитки лимонного золота. Ланцюжки перепліталися таким чином, що середина одного ромбика припадала на точку з’єднання двох іншої барви.

– Оно мєняєтся, – голосом тяжко хворої людини прошепотів А. Д. Кромєшний. Потім президент розповів присутнім про всі метаморфози «чьортова кольца» і, віддавши ключі Кіріл Кіріличу, пішов спати.

П. С. Ученій порекомендував поставити довкола зловісного прибульця чотири телекамери і ще міцніше замкнути сейф.

7
КИТАЙСЬКА ГОЛОВОЛОМКА

– Вони хочуть зустрітися, Роксолано, – доповів осавул Довбуш своєму командирови полковнику Роксолані.

– Навіщо? – нахмурилася Роксолана, не відводячи погляду від монітора свого кишенькового комп’ютера – вона переглядала свіжу пресу.

– Чесно кажучи, я не знаю, – Довбуш трохи нервувався. – Але дуже зацікавилися, коли я вийшов з ними на зв’язок.

– А чому ти це зробив? Чому не погодив зі мною?

– Спочатку дам відповідь на останнє. Ви були у Карпатах, я – тут, у Києві, зв’язуватися з тобою – коли ти керуєш бойовою операцією – це відривати, тож я зважився на ініціативу. А чому я вийшов на контакт з ними? Їхній бос дав сигнал. У одному зі своїх газетних інтерв’ю щось дуже хитро натякав про діалог навіть із найбільш деструктивними силами. Ось я електронкою й послав йому пропозицію.

– А чи треба? – Роксолана відірвалася від монітора і пильно поглянула на Довбуша.

– А чому б і ні? Корпорація «Не хлібом єдиним. Іnс.» – найбільша, найвпливовіша, найпотужніша промислова імперія у Східній Европі та Євразії. Це ж фактично – продовольчий склад континенту. Адже універсум хлібного типу, синтезоване комбім’ясо та молокопродукти генетично модифіковані – це основний харч більшости населення…

– Я знаю, – обірвала його Роксолана, – але для чого нам цей контакт?

– Не знаю! – надувся Довбуш. – Але я вважаю, що вислухати їх треба.

– Як нам убезпечити себе від сюрпризів? – спитала Роксолана тоном людини, що прийняла рішення. – Я маю на увазі різні там засідки…

– Вони все передбачили, Роксолано, – пожвавився Довбуш, – вони готові, аби ми їх вели, куди завгодно, хоч у гори, хоч у ліс, хоч у будь який мегаполіс України.

– А вони – маячки?!

– А ми – детектори!

– Гаразд, готуй зустріч. Орієнтовно: Чернівці, мисливська база у Кам’янецькому лісі. До речі, Довбуше, він, цей їхній керівник, що, китаєць?

– Я його не бачив, його взагалі мало хто бачив у обличчя. Та судячи з прізвища – Ко Ше Лін, – або китаєць, або швидше кореєць.

– Хто з наших бійців знає східні мови?

– Та, мабуть, ніхто, – розгублено відповів Довбуш.

– Погано з особовим складом працюєте, осавуле, – сухо промовила полковник Роксолана, – боєць Чіпка володіє китайською. Отож наказую включити його до складу контактної групи.

– Гаразд! – скреготнув зубами Довбуш.

– Ви вільні, осавуле.

Довбуш, ледве приховуючи образу, покинув конспіративне помешкання. Роксолана, залишившись сама, трохи подумала, а потім набрала номер Чіпчиного мобільника.

Після того, як мисливська база за селом Кам’яна була оточена вартою бійців-ювелірів, а ретельне обстеження на самій базі не виявило нічого підозрілого, Роксолана дала команду Довбушу викликати з Києва голову правління фірми «Не хлібом єдиним. Іnс.», цього китайця (чи корейця) Ко Ше Ліна.

Через кілька годин його персональний літак з плазмовим двигуном приземлився на чернівецькому летовищі.

Потім Довбуш мобільним зв’язком дав вказівку Ко Ше Ліну з мінімальним супроводом сідати у посланий за ним бензиновий джип і віддатися на волю водія.

За сорок хвилин у будиночок, який Роксолана обрала штабом Організації, ввійшов голова правління «НХЄ Іnс.» з секретаркою (чи хто вона?) та двома охоронцями.

Роксолана з осавулом Довбушем, хорунжими Кармелюком і Тарасом Бульбою, а також бійцем Чіпкою яко перекладачем, вбрані у дорогі шотландські мисливські костюми, сиділи за великим дубовим столом. Ко Ше Лін був у елегантному твідовому костюмі та чорній сорочці, без краватки, його супутниця в діловому вбранні секретарки, а охоронці – у темній класичній уніформі бодіґардів.

Роксолана, пропонуючи сідати, роздивлялася прибулих. Ко Ше Лін був невисокого росту, коротко підстрижений, з високим чолом, помітним носом з горбинкою, жорсткими складками обабіч тонких губів, чорнобривий, кароокий, із сумно іронічним поглядом сорокарічний чоловік. Ні китайського, ні корейського у ньому нічого не було, це був европеєць південного романо-кавказького типу. Його супутниця теж чорнява, темноока дівчина із засмаглою шкірою і шляхетним овалом обличчя. Зате охоронці були справжніми китайцями. Чи корейцями…

Після церемонного взаємного представлення, запитань про здоров’я і обміну враженнями про погоду і чудову буковинську природу перейшли до справи.

– Я не буду переконувати вас, панове, – почав Ко Ше Лін (до речі, Чіпка залишився без роботи, бо «китаєць» розмовляв чистою українською мовою), – у малоперспективності терористичного методу боротьби. Ви самі це знаєте. Та якщо ви обрали шлях, я не можу його не поважати. Я схиляюся перед людьми дії. А ви саме такі.

Та я прибув сюди не компліменти перед вами розсипати.

Я маю до вас пропозицію.

Ко Ше Лін зробив паузу і випив коштовної реліктової води.

– Пропоную об’єднати наші зусилля!

– З якою метою? – спитала Роксолана «китайця».

– Нам теж не подобається режим Кромєшного!

– Дивно це чути.

– Чому? Адже ми так само потерпаємо від цього самодура, як і решта українського народу. Він заважає працювати! – Ко Ше Лін розчервонівся, очі його заблищали. – Через його тупість прибутки корпорації знизилися на піввідсотка… Та що там казати, цей режим пригнічує індивідуальність, самобутність особи, права людини. Чи не так, Ірен? – звернувся він до своєї супутниці.

– Авжеж, – посміхнулася «секретарка» і розстібнула два верхні ґудзики зеленої шовкової кофтини. На шиї у неї виблискував золотий хрестик із діамантами у плати новій оправі.

– Гарні жінки змушені приховувати подарунки коханих чоловіків, – сумно констатував Ко Ше Лін.

– Невже лише через те, що гарні жінки не можуть відкрито носити ювелірні вироби із золота, – Роксолана помахала рукою, так, аби всі помітили золоту каблучку зі смарагдом на підмізинному пальці її лівої руки, – ви хочете боротися з режимом Кромєшного?

– Ні! – твердо сказав голова правління «НХЄ Іnс.», – він вийшов з-під контролю!

– Тож що заважає вам, фактичному імператору Євразії, усунути це непорозуміння? – саркастично спитала Роксолана. – Є деякі нюанси, – незважаючи на іронію, сказав Ко Ше Лін. – Хочеться це зробити найменшою кров’ю.

– Розумію, – співчутливо промовила Роксолана, – якісь там заворушення, революції, бунти можуть знизити прибутки корпорації ще на піввідсотка, а то, не дай Боже, на цілий відсоток. Це ж катастрофа!

– Не катастрофа, – спокійно зреагував Ко Ше Лін, – а неприємна проблема.

– А усунути Кромєшного найманими вбивцями не дозволяє репутація, – розвила далі свою думку Роксолана. – Навіщо «НХЄ Іnс.» якісь непотрібні підозри. Бо ж можуть подумати, що смерть Кромєшного – це справа рук корпорації. Ні, хай його усунуть ювеліри і хай усі знають, що це зробили саме вони. Так, пане Ко Ше Лін?

– Так, пані полковник, – не знітився Ко Ше Лін, – саме так.

– А що далі? – спитала Роксолана.

– Тобто, що вам за це буде? – ґендлярським тоном перепитав Ко Ше Лін.

– Так, – Роксолана почервоніла.

– В Україні буде новий уряд…

– Новий режим?

– Хай буде режим, якщо вам подобається цей термін.

– Шило на мотовило…

– Чому ж, – посміхнувся Ко Ше Лін, – новий режим може кардинально відрізнятися від нинішнього.

– Це як?

– Просто його можете формувати ви!

– Ми?

– Чому ви дивуєтеся, пані полковник, ви влаштовуєте переворот, перемагаєте, а переможцям належить влада. Політична.

– Декоративна – ви хочете сказати, пане Ко Ше Лін.

– Добре, – спохмурнів «китаєць», – я сформулюю вам нашу пропозицію. Цілком відкрито, без підтекстів.

– Прошу.

– Ви здійснюєте збройний переворот, тобто бойову операцію, під час якої мусить загинути А. Д. Кромєшний і його найближче оточення. Список додається. Потім в Україні з’являється новий уряд, який виконує політичну програму вашої Організації. Щоправда, частково. Україна послабить своє членство в Євразійському союзі, пошириться вживання української мови, з’являться гроші на національну культуру. У вас, усіх членів ЮВУ, з’явиться вибір – або взяти участь у владі (в гуманітарному блоці уряду), або, отримавши достатнє матеріяльне забезпечення, жити собі у своє задоволення у будь-якій точці земної кулі.

– Але чому новий уряд виконуватиме програму ЮВУ частково? – Несподівано втрутився у розмову боєць Чіпка. На нього всі здивовано подивилися. – Чому не вихід з Євразійського союзу, українізація, демократизація і ліквідація іноземних військових баз на території України?

Запала ніякова мовчанка.

– Вибачте, – Чіпка почервонів мало не до сліз.

– Справді, чому? – спитала Роксолана.

– На все свій час, – посміхнувся «китаєць», – головне – не допустити хаосу.

– І падіння прибутків «Не хлібом єдиним. Іпс.», – закінчила його думку Роксолана.

Ко Ше Лін налив собі води.

– Що буде, коли ми відмовимося? – спитала Роксолана.

– Нічого, – весело відповів Ко Ше Лін, підводячись, – абсолютно нічого. Боріться собі з режимом на здоров’я.

Рано чи пізно станеться те, що має статися, і одного ранку ви прокинетесь у іншій країні. А ось тоді я просто не знаю…

Нудно, панове, скажу я вам на прощання, довго і, головне, безплідно боротися. Часом душа так хоче миру, не кажучи вже про тіло… До побачення, панове. Шкода, що ми не змогли домовитись.

– Але ж ми ще не сказали «ні»! – вигукнув осавул Довбуш.

Ко Ше Лін сумно посміхнувся. Він узяв за лікоть свою супутницю і попрямував до виходу. У дверях він зупинився, напівобернувся і безнадійно кинув:

– Місяць. Можна швидше. Але добре думайте, панове… Через годину керівництво ЮВУ їхало у бензиновому джипі на Львів і в дорозі тяжко думало, раз по раз вибухаючи короткими суперечками, а потім знову впадаючи в задуму.

Що робити? Як бути? Яке прийняти рішення?

Хитрий «китаєць» дуже вміло поставив їх перед непростим вибором.

– Чому б ні? – аґітував штаб прихильник «китайської партії» осавул Довбуш. – Адже те, за що ми проливаємо кров, може нарешті здійснитися. І ми будемо…

– А тому ні, – гарячкувала лідер «антикитайської партії» полковник Роксолана, – що корпорації «НХЄ Іnс.» не вигідна справді незалежна Україна і вони жорстоко здурять нас, лише ми приберемо Кромєшного, який став для них незручним. Мало того, новий уряд – маріонетки корпорації, оголосять Кромєшного мучеником за Україну, а нас – підлими вбивцями.

«Болото» – хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, нічого не вирішивши для себе, почергово ставали то на один, то на інший бік.

Чіпка сидів за кермом. Як шеренговий боєць він не мав права голосу на штабних нарадах.

Роксолана і Довбуш то думали, то сперечалися.

«Болото» то щось вирішувало, то знову вагалось.

Під Львовом не витримав Чіпка.

– Прошу вибачення, панове командири, але мені здається, що, може, ми не з тими воюємо…

– Як? – спитали хором всі четверо командирів.

– Воювати треба з цим «китайцем» і його імперією! – випалив Чіпка і засоромлено замовк.

Командування ЮВУ ще міцніше задумалось.