Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

8
П. С. УЧЕНІЙ БЕРЕ СЛІД

Якби не необхідність з’ясувати походження цієї клятої каблучки, що зненацька вродилась у президентському сейфі, та потреба вистежити терористів-ювелірів, детектив П.С.Ученій міг би вважати, що живе в раю. Чи, як жартував його покійний дідусь, – при комунізмі.

Мешкав він у невеликій однокімнатній квартирці на Андріївському узвозі, а для роботи мав «нафарширований» оргтехнікою кабінетик у головній конторі КҐБ на Володимирпутінській. До праці щоранку ходив пішки, тож ніщо не могло йому заважати відвідувати акуратний ґенделик, де подавали смачні синтезовані сосиски із справжнім трав’яним зеленим соусом. Але не це головне.

Там можна було отримати (звичайно, лише для своїх) сто п’ятдесят грамів картопляного самогону.

Ху! Тепер можна йти на роботу!

До послуг П. С. Ученія було багато персоналу, але він волів працювати сам. Ознайомившись зі всіма наявними матеріалами щодо цих двох справ – новоявленої каблучки та екстремістів з ЮВУ, Ученій почав думати. Він ходив Володимирпутінською і Прорізною, то тут, то там випивав чарку напою коньячного типу і – думав.

Зрештою він дійшов висновку, що між появою у президентській сейф-кімнаті приблуди з жовтого металу і діями терористів-ювелірів немає нічого спільного, проте не поспішав ділитися своїм відкриттям із керівництвом.

Він надалі морочив їм голови, що, мовляв, поява каблучки в президентських засіках – підлий теракт ювелірів.

Але як з цієї халепи виплутатись?

П. С. Ученій виробив собі диспозицію. Звичайно, він не зможе ні з’ясувати, звідки взялася та дідьча каблучка, ні тим більше – впіймати терористів-ювелірів. Але позаяк він забезпечив собі опінію найкращого детектива України, яку безоглядно приймають ґенерали Курвенко, Лайнов, всесильний Кіріл Кірілич і сам президент А. Д. Кромєшний, то цю обставину слід використати во спасеніє, його скромної Ученієвої особи. Отож, через три місяці, коли його блеф буде викрито, треба зробити так, аби самого П. С. Ученія вже не було у Києві і бажано – в Україні. Треба буде знову втікати. А для цього потрібно дві речі: вектор руху і матеріяльно-фінансове забезпечення. На західному напрямку, у тій блядській Европі, він уже був, тож придивлятися треба до східного вектора. На Московщині його можуть упіймати, а ось Китай – це те, що треба. Тепер гроші. До чужих банківських рахунків, як тоді до Цукрюкових, він доступу не має, але є необмежений доступ до президентської кімнати сейфа, де зберігається чимало корисного і вартісного добра. Треба брати. А поки що П. С. Ученій імітував перед начальством бурхливу діяльність. Він складав на комп’ютері якісь хитрі схеми, вів якісь незрозумілі розмови всіма видами зв’язку, посилав офіцерів КҐБ у загадкові відрядження, а замість рапортів начальству загадково посміхався. А тим часом приглядався до добра в президентській коморі і стежив за політичною та економічною ситуацією в Китаї. І заодно помірно насолоджувався життям.

Швендяючи різними кнайпами, рестораціями, барами та нічними клубами, П. С. Ученій якось завітав до дуже дивного закладу. Це був нічний клуб під назвою «Тінь імператора». Збиралися там переважно охоронці – клони найкращого бодіґарда імператора Китаю. Схожі один на одного, як відображення у дзеркалі, майже всі однаково вбрані, без імен та прізвищ, лише з особистими номерами, вони справляли на сторонніх моторошне враження. Тому хоча клуб і був закритим закладом, проте випадкові відвідувачі тут не затримувалися. Та й ціни відлякували.

А ось самі охоронці перших осіб держави, дуже багатих підприємців та найважливіших іноземних гостей мали фінансові пільги, тож могли проводити в «Тіні імператора» вільні вечори і ночі. Панови Ученію несподівано тут сподобалося. Дуже затишно, по-китайськи вишукано, чисто, спокійно. Напої оригінальні, харчі смачні, а рахунки за спожите оплачувало рідне КҐБ. Довкола мовчазні ввічливі гарної статури молоді люди на одне китайське лице, пан Ученій як давній спецняк-оперативник цінував таких витриманих людей. Крім того, почуваючи себе однією ногою в Китаї, він інтенсивно проймався китайським духом – привчав себе до кухні, вчився відповідно жестикулювати і навіть зубрив мову. За кілька тижнів П. С. Ученій уже розумів сотню китайських слів і, аби розширити ці знання, сидячи у «Тіні імператора», потай прислухався до розмов клонів бодіґардів, що розмовляли китайською, намагаючись якомога глибше вникнути в атмосферу китайщини.

Одного разу П. С. Ученій прислухався до розмови, яку вів бодіґард, що трохи відрізнявся від інших дорожчим костюмом, зі своєю подружкою – китаянкою з Таганрога.

Вони, як це заведено в закоханих, сварилися. Ученій втямив, що Він кудись виїхав, не попередивши Її, а Вона дуже переживала, думала, що Він уже кинув Її. Ні, не кинув, пояснював Він, просто його шеф, ти ж його знаєш, цей нещадний Ко Ше Лін, забаг терміново вилетіти аж у Чернівці, тож Він не встиг повідомити Її… П. С. Ученій вже було хотів перемкнути увагу на інший столик, бо тут усе ясно, як раптом почув у тираді бодіґарда слово, яке вдарило його, мов струмом: ювеліри. Він напружив увагу, але голуб’ята вже воркотіли про вічне кохання.

П. С. Ученій зрозумів, що доля посилає йому шанс, і вирішив діяти. Він нахабно підійшов до бармена слов’янина і без зайвих розмов показав йому тисячу рублів.

– Чєво? – крізь зуби спитав бармен. – Інформацію про клієнта.

– Только в общіх чєртах.

За свої гроші детектив дізнався, що бодіґард, який його зацікавив, має особистий номер 237, працює в особистій охороні голови правління корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна і має захоплення – колекціонує рідкісну холодну зброю минулих епох.

Наступного дня П. С. Ученій без жодних докорів сумління вкрав з президентського сховища єменський кинджал у срібних піхвах, загорнув його у пачку газет і кілька вечорів сидів у «Тіні імператора», аж поки тут не з’явився 237. Цього разу вони з подружкою вже не сварилися, а втішалися гармонійною ідилією, що зазвичай настає у закоханих після грайливої сварки. Вибравши момент, коли дівчина вийшла, очевидно, до вбиральні, Ученій підійшов до 237 і прошепотів: – Єменський кинджал, вісімнадцяте століття, срібло, коштовне каміння.

Бодіґард здивовано подивився на Ученія і питально підняв брови.

– Дві, – назвав явно занижену ціну П. С. Ученій.

– Треба подивитись.

П. С. Ученій дав бодіґардови номерок комірки камери схову, де залишали свою зброю всі відвідувачі клубу.

Наступного вечора 237 сам підійшов до пана Ученія, відрахував дві тисячі деномінованих рублів і, щиро подякувавши, запропонував випити автентичної горілки.

П. С. Ученій охоче погодився. Вони сіли за шинквас, зробили по ковтку і приязно подивилися один на одного.

– Що ще пана цікавить з холодної зброї? – спитав Ученій бодіґарда.

– Я маю мрію, – аж заплющився 237, – турецький ятаган XVI століття, виготовлений майстрами Дамаска на замовлення султанського двору для молодих принців крови.

– Чим прикметний цей товар?

– О, я про нього маю всю інформацію, їх було лише кілька десятків…

– Поділіться.

– А що?…

– Я нічого не обіцяю, але спробую.

Бодіґард узяв свій мобільник, щось поклацав на клавіатурі, вийняв диск завбільшки, як п’ять копійок, простягнув Ученієви:

– Ось, можете скопіювати.

П. С. Ученій вставив диск у свій апарат, переписав інформацію і величезним зусиллям волі стримався, аби не завести мову про те, що його цікавило, – де 237 працював і чи щось знає про терористів-ювелірів? Головне, не сполохати пташку, яка ще не втрапила у сильце.

У коморі президента А. Д. Кромєшного був такий ятаган!

Але лише один, до того ж на окремому стелажі і під склом.

Вкрасти не так просто, зважаючи на те, що маніяк Кромєшний щоденно оглядає свої набутки, старанно обминаючи полицю із зловісною самоявленою золотою каблучкою. Але ж він не перевіряє на зуб свої експонати!

П. С. Ученій понишпорив київськими антикварними крамницями і в одній з них придбав цілком пересічний ятаган яничара XVII століття. Потім, озброївшись золотянкою, розведеною на оліфі, трохи підфарбував покупку у тих місцях, де у ятагана для султанчуків було щире золото. Коли золотянка висохла, Ученій під приводом вивчення поведінки приблудлої золотої каблучки зачинився у президентській кімнаті-сейфі і переміняв ятагани. Того ж вечора він зустрівся із 237.

– Нам пощастило, друже, – весело сказав Ученій, помахуючи номерком від камери схову перед носом бодіґарда, коли вони сіли за шинквас у «Тіні імператора».

– Ви знайшли його? – 237 тішився, мов китайча.

– Це було важко, друже, мушу вам зізнатися, – скрушно витер лисину Ученій.

– Я торгуватися не буду, – нетерпляче жестикулював 237, – скільки?

– Розумієте, друже, – зітхнув Ученій, – є речі важливіші за гроші.

Бодіґард знітився, він зрозумів, що зараз його схилятимуть до зради. Але ж – ятаган! – Є певні межі, – пробурмотів 237, – через які я ніколи не переступлю.

– Та Будда з вами, друже, – замахав руками детектив, – я нічого поганого… Я не… як би це сказати… Словом, домовимося так: якщо ви не захочете заплатити мені за цю річ ту ціну, яку я назву, то розрахуйтеся грішми.

П. С. Ученій вирішив, що добро за будь-яких умов не повинно пропадати. Не повертати ж бо крадіжку назад, коли її місце зайняла підфарбована підробка.

– Мене цікавить все, що ви знаєте про терористів– ювелірів!

Бодіґард 237 отримав рідкісний ятаган XVI століття, виготовлений для одного із синів султана. А П. С. Ученій змінив парадиґму свого детективного мислення. Може, до Китаю і не треба буде втікати.

Отже, так. Щодо каблучки нічого не ясно, але якщо з часом виявиться, що якась нечиста сила, крім підкидання ювелірних виробів із золота, займається ще й підміною цінних предметів (ятаган на ятаган), то справа зрештою вимагатиме додаткових повноважень (а це означає збільшення матеріяльно-фінансового забезпечення для П. С. Ученія). Принаймні так він збирався це подавати своєму начальству і зокрема самому президентови. Все це необхідно тісно пов’язати із зловорожою діяльністю підлих терористів– ювелірів, на слід яких (так, так, товаришу ґенерал) він, кращий детектив України Ученій П. С., оце вийшов. Тепер головне, аби йому не заважали. У нього є план!

Плану Ученій не мав, але у нього було знання людської натури.

Він ще кілька разів зустрівся у «Тіні імператора» з бодіґардом 237, і той нарешті передав йому номер мобільника одного з командирів так званої армії ЮВУ, або ж терористів-ювелірів.

Перед початком великих діянь П. С. Ученій вирішив трохи відпочити. Щонайперше він взяв із службової каси три тисячі рублів, які відразу ж списав на плату аґентурі.

Потім пішов з роботи раніше і почав готуватися до бурхливого «відпочинку». Він тричі голився лазерною бритвою, годину вимокав у іонізованій ванні, вилив на себе півпляшки ароматизатора і почистив зуби. Коли дійшло до одягу, пан Ученій щиро пошкодував за пречудовою зеленою штучного шовку краваткою імпортного виробництва, яку він свого часу пустив за водою (ех, якби ж то знати), тому вибрав найкраще зі свого гардеробу: просту червоно-синьо жовту краватку, ясно-малинову сорочку, зелений піджак, голубі штани і коричневий зі справжньою павичевою пір’їною мисливський капелюх, черевики до цього ансамблю пасували апельсинові, тож пан Ученій взув їх, це слід зазначити, на сліпучо-білі шкарпетки. Про всяк випадок він засунув за жовтий шкіряний пояс на спині легкий десятизарядний епік і мобільним зв’язком викликав таксівку.

– Ресторан «Ізба» знаєш? – бундючно спитав він водія емоба з кремнієвим електродвигуном.

Водій кивнув головою.

– Трогай, – звелів П. С. Ученій… Відпочити по-світськи, з розмахом та зі смаком, як він те планував, П. С. Ученієві не вдалося. Він тяжко напився у першому ж ресторані, підчепив дешеву хвойду (за планом це мала бути розкішна куртизанка), у нього порвався презерватив і невідомо, що буде через три дні, потім він загубив епік, потім перевернув на себе полумисок курячої зупи і зіпсував одяг, потім напівголий бігав Хрещатиком, потім його побили бритоголові націоналісти, що замість кастетів мали масивні залізні перстeні з тризубами та мальтійськими хрестами, потім його заарештували менти, які ще додали, і аж вранці його визволив черговий офіцер КҐБ після того, як у справу втрутився сам ґенерал Курвенко… Зате тепер можна братися до справжньої роботи.

9
МАНІЯ ЛИХА

Нарада штабу бойової організації ЮВУ проходила напружено і нервово. Їх четверо – командир Роксолана, осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба – вже кілька годин у своїй львівській конспіративній квартирі не могли домовитися про план майбутніх дій Організації.

– Що ми добилися своєю так званою ювелірною тактикою ведення боротьби? – гарячкував осавул Довбуш. – Ну, золотарів та бюрократів кілька зарізали, літак Кромєшного знищили, золотими каблучками довели до могили й до вар’ятського шпиталю кілька десятків номенклатурників, і – що? Режиму, антиукраїнському, неоколоніяльному, креольському, промосковському, це ніц не зашкодило, суспільство не збурило, народ не розбудило… Який сенс у ТАКІЙ боротьбі?!

– Чому аж так категорично? – теж нервувалася Роксолана. – Кожна наша акція викликає певний резонанс у суспільстві, а це невблаганно наближає крах режиму!

Наше завдання – продемонструвати Україні і світові, що є сили, здатні протистояти кліці Кромєшного. Наша боротьба повинна стати каталізатором народної революції!

– З такими акуратними діями ми нічого не доб’ємося, – заперечливо крутив стриженою головою Довбуш, – такі вибіркові теракти все одно що парламентська форма боротьби!

– Ну, це вже ти, брате, загнув, – втрутився хорунжий Кармелюк, веснянкуватий гнучкий спортивний хлопець. – Ми, здається, вже все з’ясували з так званим парламентаризмом, саме це завело Україну в нову залежність. Тому й стали на кривавий шлях!

– Кривавий, – іронічно посміхнувся Довбуш, – мало, дуже мало крови!

– Як це мало, осавуле? – Здивувався хорунжий Тарас Бульба, смикаючи себе за уявний вус, – хіба наше завдання – проливати якнайбільше крови?

– Так! – визвірився Довбуш. – Крови! Наші теракти повинні бути страшними. Населення України має вжахнутися…

– Впасти в шок, – кинула Роксолана.

– Хай – у шок, – підхопив Довбуш, – але без жорстокого потрясіння воно не отямиться і не повстане! Схема проста, давня і перевірена: страшний теракт – масовий психоз – тотальний страх – і, нарешті, не менш тотальний гнів.

– Але ж загинуть невинні, – сказала Роксолана.

– Невинних немає! – вигукнув Довбуш. – І ти, пані полковник, це знаєш не гірше за мене.

– Це як? – спитав трохи задобродушний як на терориста Тарас Бульба.

– Як? – Довбуш підняв руки на рівень очей. – Пояснюю на пальцях. Ті, хто привів кліку Кромєшного до влади, яка здала рештки незалежности України, винні?

– Винні, – погодився Тарас Бульба.

– А ті, хто чинив цьому опір, але програв через недостатню послідовність і твердість, винні чи ні?

Тарас Бульба ствердно кивнув головою.

– А байдужі? Чи не винні найбільше байдужі, ті, хто робив вигляд, що все кругом його не стосується?

– Винні, – буркнув Тарас Бульба.

– Отож, я пропоную, аби для усіх винних нарешті настав час розплати!

Запала тривожна мовчанка.

– Пропозиції? – процідила крізь зуби Роксолана.

– Масовий теракт, – зловісно промовив Довбуш, – хай загине якомога більше людей. Україну треба шмагати батогами, аж поки вона не оскаженіє і кинеться зубами на свого ворога!

– Але цим ворогом можуть зробити нас, – обурливо хитнула головою Роксолана.

– Ні! – твердо сказав Довбуш. – Ми – герої, а ворог для озлобленого народу завжди – влада. Цього разу влада – антиукраїнська, креольська, промосковська, тож хай несе усю відповідальність за кров!

– Будемо голосувати? – розпачливо спитала Роксолана.

– Ні, – сказав Кармелюк, – ми підтримуємо Довбуша!

Тарас Бульба ствердно кивнув головою.

– Хтось має план? – спитала Роксолана, нервово кусаючи губи.

– Через тиждень вся Україна буде відзначати знаменну дату, – примирливим тоном почав Довбуш, – день народження свого улюбленого президента А. Д. Кромєшного. На Євразійській площі буде святкова дискотека…

– Але ж там буде сама молодь! – вигукнула Роксолана. – Майже діти…

– Правильно, – жорстоко відрубав Довбуш, – хай батьки задумаються, яке майбутнє вони пристарали для своїх дітей! Хай схаменуться від того, що вони зробили з Україною! Хай спокутують свої гріхи – за Кромєшного, за Євразійський союз, за русифікацію, за розшматовану Україну!

– Ти… ти… – Роксолана розгубилася.

– Я солдат! – промовив Довбуш. – А якщо хтось…

– Досить! – жорстко обірвала його Роксолана. – Викладай свій план.

– Мінус хвильова бомба!

Роксолана нахмурилась. Ця страшна зброя розриває на шматки усе живе в радіусі 150 – 200 метрів від епіцентру вибуху.

– А може, звичайна пластикова вибухівка з наповнювачем? – висунула свою пропозицію Роксолана, – вбитих буде менше, а більше поранених. Нам же головне – ефект! – Є технічний аспект, – діловито заперечив Довбуш. – Звичайна бомба – це великий кількакілограмовий пакунок, а мінус хвильову можна помістити у цигаркову пачку.

Там же буде повно ментів, ґебістів, золотарів, тож мішок пластиду з цвяхами і гайками наш боєць до потрібного місця просто не донесе.

– Добре, – погодилась Роксолана, – щодо виконавця, доброволець?

– Ні, – заперечив Довбуш, – добровольча ініціатива розхитує дисципліну в армії. Виконавцем буде той, кого призначить командування. Невиконання наказу – зрада!

З усіма наслідками…

– Я пропоную, – втрутився хорунжий Кармелюк, – аби це зробив…

– Боєць Чіпка, – перебив його Довбуш.

– Чіпка?! – вигукнула Роксолана. – Чому Чіпка?

– А чому ні? – підло посміхнувся Довбуш.

– А що? – підтримав його Бульба. – Боєць кмітливий, ініціативний, інтелігентний.

– Хай Чіпка, – погодився і Кармелюк, – мені що.

Роксолана зблідла, стиснула посинілі губи і мовчки ствердно кивнула.

Довбуш з великим зусиллям стримав вдоволену по– смішку.

– Відповідальний за операцію – хорунжий Кармелюк, – розпорядилася полковник Роксолана на завершення… Серпнева дискотека на Євразійській площі у Києві мало чим відрізнялася від подібної липневої, червневої, як також і вересневої, жовтневої, травневої. Все було як завжди. Музика: рок-частушки у виконанні популярних українських колективів – «Азартниє дєвчьонкі», «Садко», «Ложечнікі інтернешнл»; публіка: зрозуміло яка; напої: розведений водогінною водою пивний порошок; ексцеси: бійки підлітків між собою та арешти міліцією бритоголових націоналістів; наслідки: ще більше забруднення центру Києва.

Чіпка, одягнутий за молодіжною модою, – в оранжеву люмінесцентну майку та широкі червоні штани, зачесаний на два проділи, з одноразовим пластиковим кухлем пивного напою в одній руці та цигаркою в другій, крутився серед танцюючих. Удавав, що когось розшукує. Насправді він шукав місце, куди б йому покласти пачку з-під цигарок «Прима» з бомбою. Нервово-паралітичний газ у надконцентрованому стані, як пояснив йому його командир хорунжий Кармелюк. На Чіпчине запитання, для чого, мовляв, це, Кармелюк відповів: аби зіпсувати настрій узурпатору Кромєшному, адже ця дискотека влаштована на честь його дня народження… Перед операцією Чіпка хотів було перекинутися кількома словами з Роксоланою (такою коханою), але не вдалося. Командування наказало негайно вирушати до Києва.

Нарешті Чіпка вибрав місце для бомби. Він підійшов до клумби, сів на бордюр і вдав п’яного. Але не настільки, аби привернути увагу ментів. Вибравши момент, коли публіка заверещала від якоїсь банальности популярного ді-джея Пєтрушки, Чіпка простягнув руку за спину і засунув цигаркову пачку у кущ штучної жоржини. Потім глипнув на годинник, за двадцять сім десята. Рівно о десятій відходить чернівецький потяг, на який він має два квитки у СВ-купе. Чіпка допив пивний напій, докурив цигарку і пішов до станції метрополітену.

На вокзалі він узяв сумку з камери схову і пішов до потяга. Поволі, аби не бути ні першим, ні останнім, зайняв своє купе. Замкнувши двері, Чіпка швидко зняв із себе барвисте молодіжне вбрання і вдягнув кавовий модний костюм і теніску. Потім замовив у провідника вечерю в купе. Справу зроблено.

Коли годинник показав 10.30, Чіпка ввімкнув свій мобільник і налаштував на перший канал державної телевізії. Диктор зачитував вітальні телеграми президентови України А. Д. Кромєшному від керівників дружніх держав. Раптом диктор занервував, екран погас, з’явилася технічна сітка, а потім знову з’явився диктор і тремтячим голосом промовив:

– Ми перериваємо нашу передачу для повідомлення надзвичайно важливої інформації. Буквально кілька хвилин тому на Євразійській площі, де відбувалася молодіжна дискотека, спрацював потужний вибуховий пристрій. Є жертви. За даними працівників Міністерства внутрішніх справ, вибухнула мінус хвильова мікробомба.

До розслідування справи підключились КҐБ і Управління боротьби з надмірними розкошами. Перша, поки що неофіційна версія: це справа рук так званих терористів– ювелірів. А зараз, шановні глядачі, ми отримали змогу передати репортаж наших кореспондентів з місця події.

Просимо забрати з перед екранів ваших приймачів дітей.

Не рекомендуємо також дивитися цей репортаж людям із хворим серцем та нестійкою психікою.

На моніторі мобільника Чіпка побачив напис «Пряме включення» і…

Господи, та що ж це таке?! Євразійська площа була залита кров’ю, забризкана людським мозком, рясно всіяна відірваними руками, ногами, головами, понівеченими тілами…

Чіпка, схопивши себе за горло, тихо скімлив…

Розгублені офіцери міліції безцільно ходили по Євразійській площі і раз по раз затуляли долонями об’єктив телекамери. Але робили це мляво, без завзяття, тому оператор знімав далі.

Крупним планом до половини зрізаний вибуховою хвилею жоржиновий кущ, на ньому намотані людські нутрощі…

Офіцер наступив на якийсь предмет і з жахом відсахнувся, це було людське серце…

Ось відірвана голова з модною зачіскою на два проділи, з вичавленими очима…

Чіпка почав розмовляти сам до себе… У Чернівцях з потяга зійшов сивий немолодий чоловік з сірим обличчям, мішками під очима і тремтячими руками. Він, енергійно жестикулюючи, розмовляв з уявним співрозмовником. Бійці ЮВУ, які мали зустріти виконавця київського теракту, ледве впізнали Чіпку. Вони взяли його під руки і посадили в емоб.

Коли командування Організації дізналося, що сталося з бійцем Чіпкою (Роксолана сама теж ледве не збожеволіла і мало не застрелила Довбуша), було прийнято рішення – до проведення Великого Збору Організації ЮВУ призупинити бойові дії проти режиму. Хворого бійця Чіпку вирішено відправити у таємний вишкільний табір Організації у Карпатах під наглядом кількох (особисто відданих Роксолані) бійців. Сама командир Організації полковник Роксолана супроводжувала «пораненого» Чіпку в гори.

Його влаштували в окремому наметі на одній з полонин неподалік Путили, а чотири бійці мали дивитися за ним, готувати їжу і два рази на день доповідати командуванню (особисто полковнику Роксолані) про стан «пораненого» товариша по боротьбі. Чіпка нічого не тямив, нікого не впізнавав, він завзято сперечався з невидимим опонентом про якість оболонського і чернігівського пивного порошку, а потім почав розмовляти з Сонцем.