Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

14
ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

У буковинському лісі неподалік Чернівців, десь між Кам’яною і Старими Бросківцями, відбувався VII-й Великий Збір Організації «Юна Великоукраїна». Близько п’ятдесяти «делегатів» – а фактично це було ядро ЮВУ, молоді хлопці і дівчата, – зібралися, аби вирішити одне, але надзвичайно важливе питання: що далі? Як боротися з креольським режимом?

На галявині, над якою було розгорнуто волоконно-оптичне маскування «штучний ліс», на розкладних стільцях сиділи «делегати», за столом «президія» – вище командування. Перед ними кришталевий вівтар із золотою скіфською Пектораллю, за ними розгорнутий прапор ЮВУ: на синьому тлі золотий козацький хрест в оточенні тризуба, восьмикутної зірки октограми, графічного зображення писанки та емблеми U U. Майже всі були в цивільному вбранні у стилі «молодь на пікніку», лише охорона і осавул Довбуш як відповідальний за безпеку – в бойових «хамелеонах».

Слово тримала командарм полковник Роксолана:

– Пані і панове, братове і сестри, бійці ви мої офірні (а ось і мій, ще не видужав від рани, але сам винен, напівлежить оце на розкладачці, цікаво, чи здогадалася якась з цих дівуль, моїх соратниць, – чи Наталка Полтавка, чи Маруся Чурай змінити йому пов’язку, а що, кидаєш усе, відкладаєш пильні справи, боротьбу за автентичну Україну, летиш до нього, аби хоч побачити, як він, що він, чи краще йому, заходиш в печеру, а він, скотина, з голою блядюжкою, поранений називається, та будь хто на моєму місці стріляв би з обох рук у безсоромних розпусників), за роки нашої боротьби ми довели як нашим ворогам, так і собі, як Україні, так і світови, як Вищим, так і Нижчим силам, що ще є порох у порохівницях, не перевелася ще козацька сила, і українські патріоти, готові зі зброєю у руках відстоювати право своєї нації на існування, – ще є!

Браття мої і сестри, соратники, чому ми взялися за зброю (а чому я, дурна, взялася за епік ТОДІ, він же може видужати, а може й ні, Господи, лише не це, треба було в курву стріляти, або хоча би промахнутися, ні, вона, блядь, стріляє в живу людину, і в кого, у того, кого кохає по-варіятськи і без кого жити уже не може, от діла, така крута дівка, полковник, і вляпалась, як качка в болото)? Та тому, що, коли ми почали щось тямити у цьому світі, то зрозуміли – наші батьки і діди залишили нам від України одну декорацію, таку собі фарбовану потьомкінську Україну, – без первня ідентичности, без самостійної політики, без економіки, без армії, без мови, без культури, такий собі складовий елемент нової імперської системи, щоправда, з формальними атрибутами незалежної держави. Що мусили робити ми (я мусила не стріляти в свого коханого, хоча за зраду його вбити мало), молоді українці, котрі збагнули, як нас підло обмануло так зване старше покоління? Ми, цвіт нації, інтелектуальна еліта, котра не полінувалася трохи покопатися у напівзабороненій замовчуваній справжній історії України?! Вдаватися до парламентських методів боротьби? Ой, тримайте мене, бо впаду від сміху (а він, гад, мій коханий, упав тоді просто на каміння, це ж міг і голову собі розбити), парламентські методи боротьби! В Україні?! Та чогось більш цинічного, фальшивого і гидкого у світі, здається, не існує, навіть за імператора Товаришсталіна, понад століття тому, демократії було більше (ось і тут демократія шкідлива, бо які у нього, хлопця Ігоря, можуть бути права людини, тобто особисте життя поза мною, – а це те саме, що право трахатись на стороні, – якщо його кохаю я, логічно чи ні?), ось ми і обрали у цій ситуації єдино правильний шлях боротьби – збройний! Я не буду перераховувати усі наші успіхи на терені терору (чого вартий лише останній акт, коли був поранений, гм, та він збожеволів, дівко, з одного боку, він простий шеренговий боєць і хай би собі божеволів, але ж я не можу без нього, такого гарного, ось підвівся, сів, раптово зблід, мабуть, рана заболіла) – біль, великий біль відчула Україна від нашого здвигу, але це був біль во спасеніє – нищівний для антиукраїнського режиму Кромєшного і цілющий для самої України! Та будемо чесні з собою, брати мої милі і сестри мої любі (Господи, та йому ж зле, хоч якась сука здогадається води подати, але ж і гарний, зрадливець, ця блідість, цей хворобливий рум’янець, брови дуже чорні, ох, як би я його…), чи досягнули наші героїчні, а я не боюся цього слова, зусилля поставленої мети? Боюся, що ні! Бо чому ми обрали терор? Аби розбудити непритомну націю, аби ушкодити режим, аби розворушити сонні українські сили (ох, нема в мене більше сил, як я його хочу) – і що? Своїми діями ми частково ушкодили цю антиукраїнську владу, але суспільство?

Суспільство ми не лише не розбурхали, а навпаки, ще більше залякали, мало того, зазомбоване агітпропом Кромєшного населення нас просто ненавидить, яко підлих убивць і корисливих бандитів. Тому зібралися ми на позачерговий Великий Збір Організації з одним питанням: що робити? (що, що, взяти оце Ігоря, завести он туди під ліщину, покласти його в траву і спитати про здоров’я, він скаже, що йому зле, я ж швидко і вправно перев’яжу його рани, дам піґулку стимулятора, а коли йому стане краще, ні, чекати, поки подіє піґулка, я не буду, за той час я його обцілую скрізь, скрізь, скрізь, а вже потім). Панство, воїни за Україну, а коротше, панове бійці, на суд зібрання командування виносить три варіянти нашої подальшої боротьби, які викристалізувались у надрах верховного командування. Перший (перший раз ми будемо кохатися просто, класично і елегантно, я буду зважати на його рани, а він виявить достатню витримку, аби я) – це продовжувати масовий терор, але значно інтенсивніше, масштабніше і кривавіше, тобто займатися тим, чим дотепер.

Другий (другий раз я залізу на нього і буду цілувати, ні, буду гризти, дряпати, кусати, щоб знав) – шлях індивідуального терору. Вбивати конкретних осіб. Тих, які вчинили найбільші злочини проти українського народу.

У першу голову – Кромєшного, а за ним різних там лайнових, курвенків і решту сволоти, аж до начальників районних каґебе. І нарешті, третій (чому нарешті, третій раз буде не «нарешті», тобто не завершальний, а просто третій, за яким буде четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, ми будемо кохатися довго) – це збройне легальне повстання з метою взяти під свій контроль кілька областей України і оголосити цю територію новою незалежною державою. Є думки, що країні із жовто-синім прапором, з державною українською мовою, політичними та економічними свободами і з антиевразійською геополітичною орієнтацією Захід обов’язково допоможе (обов’язково треба ще раз, хай буде восьмий у якийсь екзотичний спосіб).

Почалися дебати. На величезний подив полковника Роксолани, більшість ювелірів схилялася до третього варіянту. Ех, недостатньо вона вивчила особовий склад своєї Армії, більшість ось виявляється прихильниками альтернативної історії, аматорами політичної фантастики і просто адептами кривавих авантюр. (Ігоря можуть убити, він же ще малорухливий, а в тилу його не залишиш, коли все почнеться, бо свої ж і пристрелять). Роксолана недобре поглянула на осавула Довбуша, який саме почав кудись збиратися.

– Ви куди, осавуле?

– Час варту перевірити, – глузливо кинув Довбуш, глипнувши на ручний командирський хронометр. – Пора.

Довбуш закинув за плече кем і, не віддавши честь пані полковниці, вийшов із зони дії маскувальної системи. Він швидко йшов лісом, але несподівано зупинився, оглянувся довкола: рубінове проміння сонця, що заходило, оксамитове листя, яке буває лише у вересні, клубки темно-фіолетової темряви, що зароджується у ярах, – слухай, Сашко, а може, не треба? Кілька хвилин подумав. А чого вона? – І рішуче пішов далі. По якомусь часі, побачивши у себе на грудях оранжеву цятку лазерного прицілу, швидко набрав номер на мобільнику, переведеному в режим закодованого внутрішнього зв’язку, і сказав:

– Спокійно, Толю, це я.

– Привіт, Сашо.

Довбуш підійшов до вартового бійця ювеліра Б. Хмельницького і сів поруч на м’який мох.

– Ну, як там? – спитав Б. Хмельницький осавула.

– Ситуація виходить з-під контролю. Більшість схиляється до пропозиції цього полтавського соцького – Бульби. Знаєш, що він пропонує?

– Чув. Кажуть, якусь партизанщину.

– Партизанщину? Широке повстання, захоплення трьох західних областей, проголошення Української незалежної держави і так далі.

– Шиздєц!

– Повний.

Ювеліри трохи ображено помовчали.

Довбуш зробив рвучкий жест, ляснув приятеля по плечу:

– Курнеш?

– А що є?

Довбуш, хитро посміхаючись, вийняв з потаємної кишеньки в поясі маленький бульбулятор і пласке пуделко з травою.

Після кількох суттєвих затяжок Б. Хмельницький патетично спитав Довбуша:

– Ти, Сашо, як прийшов у терор?

– Народився я в родині щирих українців, – мрійливо почав Довбуш, – уявляєш собі, родина, створена двома поетами, україномовними, бляха, вони мене й виховали відповідно, – батечко частував змалечку «Гайдамаками», а матінка – «Катериною», ось і виріс я сентиментальним, імпульсивним, жорстоким українофілом. Школу відбув одну з небагатьох україномовних, що збереглася тоді ще у галицьких райцентрах, а потім веенез. Перше зіткнення з життям поставило переді мною вибір – або швиденько ставати русифікованим конформістом, або зробитися українським фашистом. Я обрав друге. Спочатку пробував створювати якісь підпільні організації орденського типу, але потім зірвався. Купив у пацанів за валюту двадцятизарядний епік…

– А гроші?

– Що гроші?

– Цікаво, звідки в тебе, сина україномовних поетів з галицького райцентру, ТАКІ гроші.

– Я нирку продав, Толю. Ліву.

Б. Хмельницький ніяково потупився.

– Розповідати далі? – похмуро спитав Довбуш.

– Так, так, – жваво відповів Б. Хмельницький.

– Діставши зброю, я одного вечора пішов тинятися Києвом і вбивав усіх, хто говорив до мене російською мовою, – бармена, продавщицю, пацана, що попросив у мене цигарку, таксиста – всього шістьох креолів встиг відправити у їх кацапомовне пекло, в тому числі двох ментів…

Довбуш замовк.

– А потім? – спитав Б. Хмельницький.

– Потім я утік. У Чернівцях зустрів Наташу, тобто Роксолану, і з нею ми почали будувати те, що на сьогодні називається ЮВУ.

Б. Хмельницький співчутливо похитав головою.

– Що ти хочеш цим сказати? – розлютився Довбуш.

– Нічо, я нічо, Сашо, – заторохтів Б. Хмельницький, – а я, я знаєш чому прийшов до Організації?

– Мабуть, теж із родини поетів.

– Навпаки. По крові я стовідсотковий кацап.

– Та ти що? – здивувався Довбуш. – І чому?…

– Заради життя вічного, – урочисто промовив

Б. Хмельницький.

Довбуш зробив над собою зусилля, аби не засміятися:

– Поясни, друже.

– Розумієш, брате, терористи – особливі люди.

– Це я сам знаю. – І Всевишній у потойбіччі винагороджує їх за страждання, але лише – за праведну ідею, ось я й, збагнувши це, почав придивлятися до ідей довкола, за які є сенс поборотися. Якби я жив у дев’ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно – боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України, це така, Сашо, польова енергетична форма життя…

– Тож щасливої дороги, брате, – сказав Довбуш і одним рухом перерізав енкаелом Б. Хмельницькому горло. Той захарчав. Довбуш ще простромив йому лезом серце і штовхнув у кущі. Сховавши ніж, Довбуш вийняв пласку фляжку з розведеним спиртом і два рази ковтнув. Потім перевів свій мобільник у загальний режим і набрав номер:

– Справу зроблено. Хід за вами.

У мобільнику йому щось відповіли. Довбуш задоволено хмикнув і сказав:

– Варто було би суму подвоїти, але чорт з вами.

Перевіряю.

Він увімкнув режим Мережі і перевірив сайт банку «АД і Ко», знайшов відомий йому рахунок, перевів всю суму на закодований таємний рахунок банку «Брат-ВА» і знову перемкнувся на загальний зв’язок.

Набрав попереднього абонента:

– Всьо чьотко. Через дві хвилини я вмикаю для вас радіомаяк.

Він замовк і слухав абонента. А потім трохи схвильовано кинув:

– Мене не цікавить, що буде з нею. Уже. Можете вбити, можете брати живою, байдуже. Але я дуже би вас просив, пане Ученію, про одну маленьку послугу. Там є один боєць.

Рядовий. Його можна впізнати по тому, що він поранений в живіт. Так ось, мабуть, у полон не захоче здаватися.

Почне бузити, гранатами кидатись, одне, друге… словом, уб’ють його ваші. Так? Що ж, дякую.

Чіпку трохи лихоманило, але він усвідомлював, що одужує. Тобто цілком одужує, бо гоїться поволі його рана на животі (Боже, якою вона була прекрасною, коли стріляла в мене!) і він виліковується від божевілля (розмови з паном Сонцем намарно не минулись).

Бійці-ювеліри обговорювали шляхи та методи майбутньої боротьби, і Чіпка теж думав, як жити далі? Ні, у нього не було сумнівів щодо обраного шляху «боротьби, офіри і мук» (як оце щойно сказала Роксолана), з цим уже давно вирішено раз і назавжди, тим паче, що шляху назад, у цивільний соціум, нема, та й не треба, Чіпка карався через безлад у своїх почуттях: кого кохати? Він десь читав, що філософи стверджують, нібито будь-яка ситуація може розвиватися за трьома варіянтами: гіршим, кращим і таким, як є. Отож, що ми маємо із його, Чіпчиним, коханням? Він може з’ясувати стосунки з Роксоланою, переконати її, що Галя у печері – це їхня колективна галюцинація, помиритися і йти разом з нею далі шляхом боротьби і всього іншого. Але чекай, це який варіянт – гірший чи кращий? Будемо вважати, що кращий. Тоді гірший – Галя. Можна до смерти кохати цю дивовижну дівчину, до того ж так містично романтично закохану в нього, але ж, наскільки він зрозумів, вона із паралельного середньовіччя і вже цілковито недоступна для нього – часові потоки розійшлися у різні боки. Тоді це справді гірший варіянт, бо треба буде все життя страждати, тужити за нею і залишитися хоча б на платонічному рівні вірним назавжди втраченій коханій Галі! Ху! Ну й життя!

Та є третій варіянт – викинути з голови і з відповідних внутрішніх органів усіх бабів, цих галь потойбічних, наташ аґресивних і жити собі як… як… Але ж питання стояло про Чіпчине кохання, то що, може, себе любити? Тьху! Це ж якщо оформити в натуру, в матеріял, то – безпробудний онанізм! Терорист-дрочило! Екстреміст-рукоблуд! Кривавий мастурбатор! Гарно, нічого не скажеш, купа поживи для ворожого аґітпропу. Ні! Український бойовик має жити з жінкою, в крайньому разі – з чоловіком, але ніколи – зі своєю правою рукою, бо нею він високе і шляхетне чинить: ворогів України вбиває!

А може… але, помітивши, як на нього дивиться Роксолана, він відразу ж відкинув думку про можливу диверсифікацію – уб’є ж!

То ж що залишається йому, пораненому в живіт і контуженому на фронті горопасі? Хоча не такий уже він і бідака, ось подвиг недавно здійснив. Великий. Товариші за це його дуже поважають. Щоправда, не всі, чомусь осавул Довбуш – Чіпка це гостро відчуває – його не любить. Ось підвівся, щось сказав Роксолані, взяв кем, скоса глипнув на Чіпку, ну і погляд, люди добрі, вийшов.

Ох, не подобається мені усе це. Треба…

Чіпчині роздуми перервала серія вибухів. По них били автоматичні гранатомети. З’явилися поранені і вбиті.

– До бою! – вигукнула Роксолана, схопивши кем.

Але постріли раптом затихли і пролунав голос, неймовірно підсилений гучномовцем:

– Терористи-ювеліри, з вами розмовляє командир об’єднаних груп спеціяльного призначення! Ви оточені!

Здавайтеся! Від імені влади гарантую вам життя! Ви маєте дві хвилини на роздуми, а потім ми розпочинаємо штурм!

Бойовики тим часом зорієнтувалися. За Роксоланиною командою вони згрупувалися, відкрили щільний вогонь з усіх видів зброї в одному напрямку, а потім у тому місці зробили прорив. Коли стало зрозуміло, що цей задум майже вдався, бойовики зруйнували зі свого боку опорні штанги «штучного лісу», волокнисте мереживо обвалилося і спецняки, які ввірвалися у табір, опинилися під цим тоненьким в’язким плетивом.

– Вогонь з гранатометів! – скомандувала Роксолана.

Бойовики почали обстрілювати майже безпорадних спецняків. Здавалося, що ось-ось – і ювеліри почнуть перемагати. Але раптом їм ударили в спину. Ситуація ставала катастрофічною – бойовики потрапили в лещата.

Бій ставав нерівним, спецняки брали гору. Кілька бойовиків кинули зброю, підняли руки з наміром здатися в полон, але одразу ж були скошені спецняцькими кулями.

– Вони полонених не беруть! – вигукнула Роксолана. – Ми їм живими не потрібні! Спробуйте пробиватися хто як може!

Ніхто не пробився. За півгодини спецняки ходили лісом і добивали поранених.

– Командіршу нє убівать! – заверещав полковник Ученій, який дотепер сидів у надійному сховку. – Я же прєдупрєждал! Нє возьмьом живйом ету бабу, вєсь смисл операції – псам під хвіст!

Роксолану знайшли з двома тяжкими ранами – в грудях і на передпліччі.

– Пєрвую помощь єй! Нємєдлєнно! І єщо нєсколько подбєрітє, она может нє вижіть!

Не вдалося П. С. Ученію виконати прохання колишнього осавула ЮВУ Довбуша – пораненим, але живим спецняки знайшли лише одного шеренгового бійця. Того самого Чіпку, якого Довбуш так просив неодмінно вбити.

У Чіпки були дві рани – давня в животі і свіжа на шиї.

– Ех, не пощастило тобі, хлопче, – пробурмотів Ученій, маючи на увазі Довбуша. – Зате цьому, – кивнув у бік Чіпки, – пощастило. Хоча це ще як сказати, – додав пан Ученій, згадавши, ЩО чекає цього бойовика в полоні.

– Забрать обоїх у вєртольот і как можна бистрєє у Черновци, в госпіталь! – скомандував П. С. Ученій і дістав із внутрішньої кишені спецняцького «хамелеона» пласку неіржавіючого металу фляжечку зі справжньою цукровою самогонкою. Тепер можна.

15
КИТАЙСЬКІ ФОКУСИ

В Україні почали траплятися випадки нестачі харчів. І то не якихось там витребеньок на кшталт маргарину, тюльки чи морської капусти, а найпоширеніших, найнеобхідніших, наймасовіших, народних, одне слово, таких, як універсум хлібного типу, синтезоване комбім’ясо і генетично модифіковані молокопродукти.

З дивовижною послідовністю: менш необхідне – необхідне – вкрай необхідне з продтоварних магазинів щезали: т. зв. «м’ясо», т. зв. «молоко», т. зв. «хліб». За якийсь час ці продукти знову з’являлися уже у зворотній послідовності, аби за тиждень знову так само розмірено пропадати.

Соціум заворушився.

Культура черги зі своїм кодексом поведінки («зайняти з ночі», «хто крайній?», «буду за вами», «ви тут не стояли» і нарешті номерками на руці) почала давати тріщини.

Дрімучий інстинкт «хапнути» дубовою довбнею трощив тонесеньку, як перший вересневий лід, кірочку плеканої впродовж десятиліть крихкої «культури черги». Ситуація у соціяльному сегменті під кодовою назвою «черга» ставала неконтрольованою. Там почали битися!

Київ поки що ці деструктивні процеси обминали, проте у решті міст України населення поволі звіріло.

В Одесі троє молодиків нахабно полізли – без черги! – за псевдокількою «наразвєс». Коли леґітимні учасники черги, цілком справедливо переповнені шляхетним гнівом, натякнули нахабам, що їх, мовляв, там не стояло, двоє, найкремезніших, зайняли кругову оборону, а третій почав брати на усіх трьох. Черга, вишикувавшись давнім перевіреним клином «свинею», посунула на дисидентів.

Ті повитягали з рукавів саморобні енкаели. Черга заціпеніла. Дисиденти, отоварившись, вже зібралися йти і пішли би собі непокараними, якби хтось із леґітимної черги не здогадався жбурнути у спину найкремезнішому важкий металевий ящик від фарби. Чим нейтралізував нахабу, з першого ж разу переламавши йому хребет. А вже потім бойове крило черги без особливих зусиль затоптало усіх трьох. Саморобні енкаели старійшини черги здали, куди треба, як «вєщдок».

У Вінниці, навпаки, нахаби мало не перемогли чергу. А було так. Черга працювала над реалізацією «м’яса», як раптом двоє – баба і мужик – полізли «поза». Самооборона черги, звичайно – до штурму! Як тут те бабисько з якогось саморобного сифону, змайстрованого зі звичайної пластикової баклажки, почало обсикувати чергу таким дефіцитним бензином. А той черкнув запальничкою.

Звичайно, потім черга усією громадою затоптала паліїв, але ж згоріло троє учасників черги і восьмеро отримало важкі опіки.

У Сумах проти леґітимної черги виступила банда майже рівна числом народній дружині черги. Пішла стінка на стінку, і зав’язалася велика битва. А позаяк стояли за «хлібом», то бої набрали позиційного характеру. Спочатку банда, застосувавши «навскісну атаку» Фрідріха Великого, захопила лівий фланг черги, але, на щастя, це був фланг з хвоста, а не з прилавка, тому битву аж ніяк не можна було вважати програною. Черга перегрупувала сили і передусім кинула резерви на зміцнення правого флангу – бо ж прилавок, а вже потім гвардія почала заходити банді у фланг. Коли ті збагнули, що до чого, вже було пізно, вони потрапили в «котел». Далі висліди кампанії стали так очевидні, що аж нецікаво було топтати переможених.

Просто треба було це зробити, і народні дружинники – зробили. За це ж їм належить пільга – один «ближчий» номер на п’ятьох.

У Черкасах у черзі спалахнула міжусобиця. Задні повстали проти передніх. Довго билися. Добилися до того, що магазин зачинився на годину раніше.

В Донецьку рознесли магазин і розікрали товар.

У Маріуполі хотіли зробити те ж саме, але несподівано для соціуму з магазина з’явилася озброєна охорона – п’ятдесят до зубів озброєних людей в уніформі військ спеціяльного призначення та написами на плечах «Служба безпеки НХЄ Іnс.» і якісь китайські ієрогліфи. Народу нагадали, що всі без винятку магазини, що торгують «м’ясом» (синтезованим комбіпродуктом), «хлібом» (універсумом хлібного типу) та «молоком» (генетично модифікованою білою рідиною) належать транснаціональній компанії «Не хлібом єдиним. Іnс.». Народ трохи призабув, хто його годує. Народу натякнули, мовляв, у чергах робіть, що хочете, бийтеся, вбивайте, топчіть, але до магазинів вам зась!

У Луганську цей постулат черга спробувала було поставити під сумнів: один парєнь молодий вигукнув, мовляв, рєб’ята, дадім китайськім мєнтам, і закликав чергу до штурму. Охорона довго не думала і навіть не взялася за ґумові кийки, а відразу ж почала стріляти з кемів. У – людей! Потім, коли пристрасті вляглися, вже звичайні менти назбирали двадцять трьох вбитих і сорок дев’ять поранених учасників бунтівної черги. Звістка про це облетіла всю Україну, і більше спроб штурму магазинів «НХЄ Іnс.» не було. Соціум ремствував, бубонів, проклинав «китайців», але за булижник більше не брався.

У Львові черга спробувала брататися з охороною.

Мовляв, ви такі ж, як і ми, – чорнобриві, і як нас, так і вас визискують китайські олігархи, тож нам потрібна єдність!

Але з того нічого не вийшло, бо вся воєнізована охорона «НХЄ Іnс.» – це клони одного вертухая з Московщини, що служив ще за легендарного імператора Товаришсталіна і відзначився тим, що саморучно застрелив 573 доходяг з числа ворогів народу у «спецзавєдєнії № 6» Колимлагу.

Соціум з усього того похмуро підсміювався, бо ж ще не таке бачив на своєму віку, і вперто був переконаний, що це лише ексцеси, а не система. Бо інакше – ух! Якщо це триватиме ще трохи, ми, бля, та ми не знаємо, що зробимо!

Ми їм покажемо! Всі вганяли себе у дуже войовничий стан і всі, без винятку, потаємно покладалися на владу (хрінову, продажну, прогнилу) і особисто на президента (мудака, поца, психа), які ось-ось повинні втрутитися в ситуацію.

Повинні щось зробити, все що завгодно, аж до публічного розстрілу голови корпорації «НХЄ Іnс.», того китайця, як його там, але «хліб», «м’ясо» і «молоко» народови мусять дати. Бо допоки?!

Справді, допоки, думала собі влада в особі президента А. Д. Кромєшного і плекала світлу надію, що все ось-ось має владнатися само собою. Бо ж не може шановна корпорація «НХЄ Іnс.» зазнавати таких значних збитків. Мабуть, просто вирішили підняти ціни на «хліб», «м’ясо» і «молоко», тому й створюють легкий ажіотаж, вирішив президент Кромєшний і заспокоївся.

А черга тим часом еволюціонувала. Бої місцевого значення – за справедливу нумерацію – почали переростати у битви. А потім почалося політиканство на фронтах.

Звідси пішли стихійні мітинґи, а вже з них стали випложуватися – страшно подумати – маніфестації з політичними вимогами.

А. Д. Кромєшний запанікував. Тут щось не те. У відчаї він було хотів піти подивитися на злощасну каблучку в кімнаті-сейфі, але рештки здорового глузду вберегли його від цієї небезпечної авантюри. На всяк випадок він покликав куратора цієї справи полковника КҐБ П. С. Ученія.

– Ну що там, Петре Степановичу, зізналися бандити, що це вони заслали у мої засіки цю ювелірну заразу, що змінює свою подобу? Правда, це їхня робота? Мабуть, якась нова технологія на шостому рівні елементарних частинок? Кажи «так», скотино напівп’яна, аби я заспокоївся! – останню фразу Кромєшний сформулював лише подумки.

– Дозвольте доповісти, товариш президент, – спробував виструнчитися П. С. Ученій. Він був у новенькому мундирі полковника КҐБ, але дуже напідпитку.

– Кажи бистрєє, Степанович!

– Поки що мовчать. І баба, і пацан.

– Питалі?

– Питали, товариш президент, і так, і з пристрастієм, нічого не розповідають.

– Я запитую, чи ПИТАЛІ, чи тортурам піддавали?

– По-справжньому ще ні, товариш президент, так, по дрібницях, струм, ін’єкції, психотропи, а щось серйозніше вони не витримають, обоє тяжко поранені – помруть.

– А ти, Степановичу, як вважаєш, – запобігливо спитав президент, – то кольцо, ну, ювелірний виріб, це їх, терористів-ювелірів, робота?

– Десь на процентів дев’яносто дев’ять…

– Хватіт, – вибухнув президент, – заєбалі! Ти мені коли конкретний результат доложиш?

– Якщо чесно, товариш президент, – алкоголь допоміг Ученію не розгубитися від президентського гніву, – то треба, аби вони, ці терористи – дівка і хлопець – видужали, а вже тоді я виб’ю з них усе. – Він твердо знав, що в такій ситуації головне виграти час – старий каґебіст бо! А потім щось придумає або складе якусь чергову, цікаву для Кромєшного байку, або – треба знову готувати евакуацію.

– Харашо, – Кромєшний сам себе заспокоював, – несеш отвєтствєнность лічно. Вилікуй їх, а потом пускай сознаются. Чи як?

– Так точно, товариш президент!

– Свободєн.

П. С. Ученій почвалав до виходу.

– Степанович!

– Слухаю, товариш президент! – Ученій крутнувся на підборах, заточився і ледь не впав.

Президент кілька секунд задумливо дивився на нього, а потім криво посміхнувся і махнув рукою:

– Нічого, Степановичу, йди, працюй.

Президент А. Д. Кромєшний у пориві відчаю хотів було спитати Ученія, що коїться з постачанням населення харчами, але вчасно схаменувся – не той дискурс. Тому він звелів помічникам негайно знайти і запросити до себе – для обміну думками – керівника корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна.

Ось зараз я цьому китайцеви,… налаштовував себе на грізний державницький лад президент Кромєшний.

Прибіжить він оце, цей зажерливий китайський олігарх, стане ось там на килимі і чекатиме, поки я, президент великої могутньої країни, виявлю йому свою ласку подивитися на нього. А я, похмуро, мовчки і зосереджено, походжатиму вздовж свого стола, розкурюватиму люльку (треба для цієї нагоди обов’язково собі справити, здається, у коморі-сейфі є кілька «дангілів») і тягнутиму павзу.

Довго тягнутиму. Потім китайська морда кашляне. Я не зверну уваги. Ще потягну. А потім неуважно підведу на нього важкий погляд і довго дивитимусь просто в очі.

Китайський павук почне нервуватися. Ось тоді я й завдам психологічного удару:

– Как ві думаєтє, товаріщ Ко Ше Лін, сколь бєзгранічним єсть тєрпєніє украінского народа?!

Він закліпає своїми вузькими очима. І вже тоді я дам йому пиздюлєй по повній програмі. В результаті – через годину у магазинах буде повно харчів, через день зникнуть черги, через тиждень знизяться ціни… А потім вдячний народ восхвалить свого президента…

Керівник «НХЄ Іnс.» пан Ко Ше Лін не прибіг. Ні через годину, ні через день, ні через тиждень.

Соціум тим часом почав самоорганізовуватись. Замість безладних блукань містом з вимогами «Хліба!» почали з’являтися злагоджені маршові колони з гаслами «Геть!»

А. Д. Кромєшний затужив. А одного ранку звелів Кірілови – особисто – як собі хоче, знайти можливість йому, президентови України, зв’язатися з цим клятим (шановним і впливовим підприємцем) Ко Ше Ліном.

Через день знічений Кіріл Кірілич невпевненою ходою увійшов у президентський кабінет:

– Он готов встрєтітся, Дотідортич.

– Хто?

– Пан Ко Ше Лін, глава «НХЄ Inc.»

– Га? Що? Пускай заходіт.

– Е-е-е, понімаєтє, Дотідортич… он, как ето… готов встрєтітся, еслі ви прієдітє.

– Я?

– Ви.

– Куда?

– Он сєйчас на Тайванє.

– Блядь! Сука! Кітайскій урод! Совсєм абарзєл! Я ж єго – в порошок… в пиль лагєрную!…

А. Д. Кромєшний почав бити чайний сервіз. Потім стомився, впав на канапу і жестами щось показував Кіріл Кіріличу.

– Што, Дотідортич? Послать? Понял. Куда? На…

Хорошо. Счас сдєлаю.

Кіріл Кірілич підвівся.

– Стой, Кіріл, – президент теж схопився, – ти шо, с ума сошол? Што, нє відіш, шо в странє творітся? Прікажи готовіть самольот, я лєчу к етой кітайской сволочі. Чєго он хочєт?

Голова правління «НХЄ Іnс.» Ко Ше Лін нічого від президента України А. Д. Кромєшного не хотів. Він лагідно і по-східному ввічливо прийняв Кромєшного, уважно вислухав, запросив взяти участь у чайній церемонії, і усім своїм виглядом демонстрував співчуття українському народові в особі високодостойного президента А. Д. Кромєшного у ці скрутні часи, водночас висловлюючи впевненість і надію, що під таким мудрим керівництвом, як його візаві, народ України здолає всі свої тимчасові труднощі та негаразди і прийде до затяжного процвітання. А щодо його корпораційного «хліба», «м’яса», «молока» на ринку України, то – рецесія, світова кон’юнктура, коливання цін, знаєте… Останню фразу Ко Ше Лін з поваги до Кромєшного навіть промовив українською, а не китайською, як розмовляв через перекладачку Ірен – до того.

Коли А. Д. Кромєшний повернувся в Київ, його зустрів півмільйонний мітинґ протесту, що тривав уже два дні.

– Чья ето робота? – спитав президент Кіріла, коли таємним підземним ходом пробрався із секретного аеропорту у свою резиденцію-фортецю на Банковій.

Кіріл завагався.

– Відіш, Кіріл, – розважливо промовив Кромєшний, – якби счас дєйствували бандити-ювеліри, я би вийшов до народу, ну, через телевізію, конєшно, і аргументовано доказав би, що нехватка продовольствія, ето дєло їх подлих рук. Саботаж, діверсії, врєдітєльство! А так? Нє валіть же всьо на уважаємих людей із «НХЄ Іnс.»! Чувствую я, Кіріл, прібліженіє піздєца, – Кромєшний стомлено гепнувся на канапу. – Визові мнє етого іщєйку учьоного, хочу восстановіть статус-кво.