Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

3
КОЛИ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ГРОШІ

За два кілометри від румунського кордону, на українському боці, з кущів виліз немолодий чоловік. Він обтрусився, пообзирався довкола і благоговійно перехрестився на три сторони світу, крім західної. Потім уклякнув на коліна і поцілував потрісканий шосейний асфальт, з під якого вибивалася трава.

– Вдома! – вигукнув чоловік і трохи поплакав.

Затим він почав прискіпливо оглядати себе, так, вигляд не зовсім вітчизняний, – чужий, якщо бути відвертим до кінця. Чоловік спустився до придорожнього струмка і почав займатися своїм зовнішнім виглядом. Спочатку зняв із шиї яскраву штучного шовку зелену краватку і пустив її за водою, туди ж відправив темно-синій велюровий капелюх, потім відірвав верхній ґудзик на сорочці і здер з нагрудної кишені чужий українському народові лейбл «Lee», костюм після тривалої і виснажливої дороги додому вже сам набув рідного вітчизняного вигляду, а ось із плащем довелося поморочитися, – ніяк не хотів цей темно-сірий із синім коміром італійський виріб перетворюватись у загальностатистичний, притаманний для населення милої вітчизни ширвжиток, тому чоловік, аби не викидати добротну річ, трохи покропив плащ водою, виваляв його у пилюці, надірвав кишені і вже такий одягнув. Тепер можна йти до рідних співвітчизників – свій. Тим більше, що вже кілька днів цей свій не вмивався, не голився і не чистив зуби.

Прокрокувавши кілька кілометрів, чоловік зайшов у село, але яке, він дізнатися не міг, бо бляшаний дорожній знак з назвою населеного пункту був зігнутий у дві акуратні симетричні трубочки. Хай там що, це – батьківщина, подумки втішав сам себе чоловік. І відразу ж за свій оптимізм був винагороджений, бо побачив за поворотом облуплений будинок із написом «Чайна». Невже китайський ресторан, майнула у нього зіпсована европами думка, але вчасно була безжалісно дезавуйована здоровою рідною перевіреною часом згадкою: чайна – це перемелений на м’ясорубці, а потім підсмажений на олії хліб під назвою «котлета», пиво, розведене водою 50 на 50, і горілка з пікантним присмаком сирої нафти… Ех, де ви, мої шістнадцять літ?!

Чоловік увійшов у чайну. Відвідувачів не було, а за шинквасом сиділа рум’яна округла шинкарка у білому санітарному халаті і маленьким пінцетом вискубувала собі брови. Штучна блондинка, відзначив про себе прибулець і бадьоро вигукнув:

– Доброго дня!

– Доброго, – буркнула шинкарка і через дзеркальце показала відвідувачеві свої карі, підведені синім олівцем очі.

– Так, так, так, – забарабанив пальцями по шинквасу чоловік і повернув до себе плексигласовий планшет, де передбачався бланк з текстом меню.

– Можете не читати, – гостинно промовила шинкарка, – бо крім синтезованого комбім’яса і універсуму хлібного типу нічого нема.

– А котлети?

– Які котлети?

– А-а-а. Як щодо алкоголю? – Є суха горілка, ерзац-вино, пивний порошок.

– Ех, – зітхнув прибулець, – дайте мені… але це, – він понишпорив кишенями і з жахом прошепотів:

– У мене рублів нема.

– Я в борг не даю, – байдуже кинула шинкарка, – тим більше незнайомим мужчинам.

– У мене це, – ніяково погладив свою червону лисину відвідувач, – ландсмарки…

– Справді, – шинкарка стрепенулась і ожила, як природа навесні, – багато?

– Небагато, але є, я би хотів обміняти, чи є десь тут іксчейндж?

– Я візьму у вас, візьму за дуже вигідним курсом, по тринадцять сорок п’ять.

– Чому так дешево, я чув, що у Харкові – п’ятнадцять? – зблефував чоловік.

– То вчора було, – защебетала шинкарка, – а сьогодні марка впала.

– Добре, у мене сотка.

Чоловік поклав на шинквас банкноту, яку шинкарка швидко схопила і заходилася вивчати проти світла і задумливо шкрябати нігтем.

– Замовляти щось будете? – відраховуючи рублі, спитала клієнта.

– А може, ви маєте щось натурального? – хитро посміхнувся прибулець. – З власних припасів. Я би й вас пригостив, якщо ваша ласка.

– Тоді прошу в підсобку.

З «натурального» у шинкарки був справжній хліб, вирощена у землі (а не у гідропонічному чані) цибуля, планктонові консерви і бурякова самогонка.

Випили, заїли. Ще випили і почали знайомитись.

– Люся.

– Петро Степанович.

– Ви були у відрядженні ТАМ? – чемно спитала свого гостя Люся.

– Так, був, півроку.

– Цілих півроку в Европі! – мрійливо примружилась Люся.

– Ця Европа не такий уже рай, як це розмальовує їхня пропаганда. Навіть дуже навпаки. Злочинність, поліційна сваволя, соціальна несправедливість, черствість і бездуховність! Я вже не кажу про терористів – ісламістів, антиґлобалістів, зелених екстремістів, аквавітистів, хрестоносців…

Петро Степанович Ученій знав, що говорить. Їхню хвалену Европу він пізнав по всій соціяльній вертикалі – згори вниз. Спочатку все було супер. Він мав купу грошей, зароблених… якщо вже бути чесним до кінця, то ці гроші він просто вкрав. А було так. Відставний підполковник КҐБ П. С. Ученій тримав детективну агенцію «Безпечний секс» (через урядову заборону приватного детективного розшуку контору доводилось маскувати під дорогий бордель). Якось до нього завітав клієнт – чернівецький олігарх обласного масштабу Ц. Ц. Цукрюк і замовив стеження за своєю молодою дружиною, яку ревнував навіть до ліхтарних стовпів. З часом приватний детектив П. С. Ученій втерся в довіру до олігарха Цукрюка, особливо через те, що аргументовано розвіював Цукрюкові підозри щодо подружньої невірности його дружиноньки. Згодом П. С. Ученій отримав безперешкодний доступ до ділової контори свого роботодавця і крутився там доти, доки не вивідав код банківського рахунка помисливого олігарха, а далі все було справою техніки – він через комп’ютер перевів велику суму з рахунка Цукрюка у банк «Брат-ВА», конвертував її у валюту, отримав готівкою п’ятнадцять тисяч дукатів, з якими і втік за кордон.

План був такий: трохи «відпочити», десь на тисячу, а потім скромно і тихо жити у якійсь Хорватії чи Болгарії, вклавши решту грошей у місцевий прибутковий ґешефт.

Можна також, зважаючи на набутий досвід і вроджений хист, продовжити кар’єру приватного детектива. Але лиха година занесла його до Парижа. «Курочки» і гарсони так добре попрацювали з П. С. Ученієм, який придбав собі фальшивий паспорт на ім’я турецькопідданого Сулеймана У. Чені, що його фінансові статки зменшилися на третину.

Треба пригальмувати, вирішив одного ранку П. С. Ученій, а найперше втікати з цього міста, бо ще два тижні такого життя, і я буду битися з клошарами під мостом за картонний ящик для ночівлі. Він подався до Мюнхена. Там влаштувався незле – у дешевому готельчику, де жили нелегали з Магрибу. Пив менше, до борделю ходив рідше і вже збирався починати шукати роботу, як прийшов час втікати від поліції. Втік. Опинився в Італії, де поліція його таки впіймала. Довго били, забрали усі, що знайшли, гроші і викинули на смітник. Щастя П. С. Ученія полягало в тому, що основні гроші він зберігав у хитрому тайнику, влаштованому в обцасі лівого черевика. Поплентався до Словенії, де мав намір осісти, але роботи не знайшов, посварився з повією і змушений був утікати від її сутенера.

В Болгарії на свою біду вимовив кілька фраз російською мовою, які почули агресивні хлопці з голеними головами.

Отримав ніж у живіт. Слава Творцеви, це був не енкаел, а кишеньковий антикварний сталевий складенець. На лікування витратив майже тисячу ландсмарок, у які він перевів малопопулярні у цих краях західноевропейські дукати. Потім з горя довго пив. Коли допився мало не до делірія, зупинився, перерахував гроші і гірко заплакав – залишилося триста марок. Якщо перейти на штучне вино і гідропонічний перець, то можна протягнути ще місяць другий, а далі? Ясно, що роботи у цій вилизаній Европі він не знайде, не те що за фахом, а навіть посудником в їдальні для іноземних заробітчан – не витримає конкуренції з в’єтнамцями…

Що робити? Повертатися додому! Поки не пізно… В Україну… На Батьківщину! А Цукрюк Ц. Ц.?! Найме мені кілера, а то й двох. Але слава Всевишньому, ще є в Україні звитяжне КҐБ! П. С. Ученій добре знав, що КҐБ ще тоді мало великий зуб на цього скоробагатька Цукрюка, який не хотів ділитися. Ось він, Ученій, і виділить рідній конторі смертельну дозу компромату на зажерливого Цукрюка, недаремно ж він кілька тижнів у його комп’ютерах порпався. В обмін на його, Ученієву, безпеку! Бо що робити, коли ця негостинна Европа не хоче його розуміти.

Не визнає. Отож план порятунку грішного тіла та меткого розуму Ученія з’явився миттєво, як все ґеніяльне, а значить, просте. Треба повертатися в Україну, не потрапити до лап Цукрюкових зарізяк, а якомога швидше здатися каґебістам. Свій до свого… А коли ненависного Цукрюка нарешті посадять, П. С. Ученій за свої заслуги матиме достатні підстави просити в КҐБ посади якогось там позаштатного консультанта з перспективою на надійний «дах» подальшої приватної детективної діяльности.

Від великої радости за своє вже майже влаштоване майбутнє П. С. Ученій ще трохи попиячив, а потім почав збиратися на Батьківщину. Він перебрався до Румунії і почав вивчати диспозицію. Найкраще це було робити у селі неподалік кордону з Україною, мешканці якого робили дуже міцну горілку зі слив. Це були чудові часи!

Він замешкав у ще не старої господині без чоловіка, яка розмовляла українською, споживав натуральні продукти (мамалига, квасоля, бринза) і пив донесхочу уже згаданий сливовий напій. Платив пан Ученій своїй господині всього дві марки за добу, це за ВСІ послуги. Курорт! Проте з натяків своєї благодійниці він зрозумів, що, коли в нього закінчаться гроші, з’явиться альтернатива – або вона його виганяє, або він з нею одружується. Тому, коли у П. С. Ученія залишилося рівно сто десять марок (дві банкноти), він сотку заґвинтив у контейнер в обцасі, а десятку показав циганам, які контрабандистськими стежками перевели його на український бік. Там пан Ученій, розраховуючись з циганами, попросив їх передати його господині, що він, мовляв, провів з нею найкращі у своєму житті дні.

А тепер П. С. Ученій сидить у «підсобці» рідної української чайної, п’є самогон і думає, чи вже починати лапати шинкарку за пишні груди, чи ще трохи випити. Згодом з’ясувалося, що повторити з цією панею румунський епізод не вдасться, бо вона має дома чоловіка, хоча й пияка останнього, проте буйного, який з ревнощів може зарізати будь кого – хоч її, хоч його. Тому Ученій з’ясував, коли йде якийсь транспорт у «район» чи «область», ще трохи випив, купив пляшку на дорогу і відкланявся.

Тролейбуси, які за планом місцевої влади мали курсувати між районами та обласним центром, не ходили, бо бюджетних грошей вистачило лише на закупівлю стовпів і дротів. Позаяк не з’явилися самі тролейбуси, то й сенсу підключати струм до лінії не було жодного, отож дроти з кольорового металу місцевий люд швидко розікрав, а вздовж доріг по всій області стриміли голі бетонні стовпи, яких дотепники назвали бичачими прутнями.

В центрі села П. С. Ученій сторгував собі емоб-таксівку до самих Чернівців. У дорозі він пережив сильний напад ейфорії: Вітчизна… Ненька… Знайомі краєвиди… Помірна ціна за транспортну послугу… Колінами затиснута почата пляшка самогону… Зелена Буковина… Бруківка Чернівців… Вулиця ім. Едуарда Веніаміновича Савенка…

Рідне КҐБ…

4
ГОЛИ ПОСИПАЛИСЬ…

Президент України А. Д. Кромєшний дивився футбол по голику – на підлозі зеленим полем завбільшки з більярдний стіл бігали футболісти у об’ємному голографічному зображенні. Як живі, лише маленькі, – трохи більші за мишей, але менші за щурів. Грали «Славутич» Київ і «Динамо» Москва. Пряма трансляція з Мінська, фінал Кубка Євразійського союзу, поки що нуль-нуль.

Спостерігаючи цей неймовірно цікавий матч, президент запросив найближчих до своєї особи людей: безмежно відданого Кіріл Кірілича, голову КҐБ ґенерал-полковника Курвенка та начальника золотарської служби ґенерал-лейтенанта Лайнова. Вони сиділи на високих стільцях, аби зручно було дивитися, і попивали хто що собі хотів: президент – жовтий, як його брови, коктейль із коньяку, фруктових соків і сирого яйця; Кіріл Кірілич, хворий на виразку шлунка, – мінеральну воду без газу; ґенерал Курвенко, червоний, як орден на грудях, – горілку з перцем; ґенерал Лайнов, кривлячи тонкі сині губи, поправляючи на блідому носі свої стильні новостаромодні окуляри пенсне, – европейський джин з азійським тоніком. Офіційно всі присутні вболівали за «Славутич», але хто за кого насправді – було невідомо. Сумнівів не викликав лише сам А. Д. Кромєшний, а решта… Бозна. Все таки «Динамо» – команда під патронатом московських силових структур і навіть Самого…

Форвард киян швидконогий Кузя Ковальов вийшов сам на сам з динамівським голкіпером. Удар! Мимо…

Президент спересердя вигукнув набір поганих слів і жбурнув склянку з коктейлем у футбольне поле. Захисне силове поле голика відбило сторонній предмет, і вміст президентового келиха вихлюпнувся на новеньку, дуже гарну темно-синю уніформу ґенерала Лайнова зі сталевими аксесуарами та блискучими, схожими на літеру «F» емблемами у петлицях.

– Б-б-б!… – вибухнув, схопившись, ґенерал Лайнов, але миттєво опанував себе і криво посміхнувся: – Розрєшіті пойті пєрєодєтся?

Президент не звернув на цей ексцес жодної уваги і завзято осипав матюками «кривоокого Кузю». Інші не знали, як себе поводити, ґенерал Курвенко душився від сміху, а Кіріл Кірілич безпорадно оглядав зіпсовану яєчним жовтком уніформу головного золотаря. Нарешті президент помітив, що у нього не стало напою, і звелів прислузі принести собі нову порцію яєчного коктейлю. А заодно відпустив нещасного Лайнова, аби той привів себе до ладу.

Гра набрала позиційного характеру, президент заспокоївся, Лайнов повернувся у модному сірому партикулярі зі значком «F» на вилозі. Всі ідилічно випили. Несподівано тихенько запищав мобільний телефон у кишені ґенерала Курвенка. Той, отримавши жестом дозвіл від президента, приклав до вуха апаратик.

– Што???

Президент невдоволено глипнув на Курвенка, який із червоно-кармазинного зробився фіолетово-баклажанним.

– Товариш президент, разрєшіті… – дерев’яним голосом почав ґенерал.

– Йди на… – обірвав А. Д. Кромєшний.

За кілька хвилин, коли гра у футбол стала аж надто млявою і невиразною, ґенерал Курвенко ще раз звернувся до Кромєшного:

– Товариш президент, біда!

– Шо случилося? – нарешті відірвався від футболу А. Д. Кромєшний.

– Біда, товариш президент, – забубонів ґенерал Курвенко, – еті терористи, так звані ювеліри, тобто недобитки українського націоналізму…

– Хватіт! – вигукнув А. Д. Кромєшний. – Це ваша з Лайновим справа! Якщо вам неінтересно дивитися футбол, убірайтєсь вон і ловіть своїх терористів, а мене в ето дєло не вплутуйте. Я за вас вашу роботу ісполняти не буду!

Президент відверто образився на своїх підлеглих, що вони не вміють так самовіддано, разом з ним уболівати за «наших».

– Але на цей раз дєло якось так стосується і вас, товариш президент… – набравшися хоробрости, пробелькотів Курвенко.

Президент повернувся до свого ґенерала, уважно подивився йому в очі і недобрим тоном спитав:

– Шо случилося?

– Терористи, ці ювеліри, угнали ваш персональний самольот «Ан-66-5-1», товариш…

– Сукі, бляді, уроди! Абарзєлі! – заверещав президент України.

Всі злякано принишкли.

– Да, оні абарзєлі, – несміливо, після паузи, прошепотів ґенерал Лайнов.

– Оні? – зловісно закричав президент, – та ето ви, гади, абарзєлі! Кучку кримінальних прєступніков нє можетє впоймать! Дармоєди, бля!…

Мовчанка запала ще тривожніша. А. Д. Кромєшний пожадливо пив свій жовтий коктейль. Нарешті він трохи оговтався і звелів ґенералови Курвенку доповісти деталі.

– Только шо півгодини тому ці бандити якимось незбагненним чином…

– Незбагненним, бляха, – буркнув президент, – продовжуйте, ґенерал!

– Вони прокралися на тайний аеродром, ну цей ваш персональний…

– Блядь!… – зітхнув президент.

– Знешкодили охорону, відчинили ангар, захопили лайнер «Ан-66-5-1» і злетіли в повітря. Тепер летять над Україною у південно-західному напрямку. Мої підлеглі запитують, що робити? А я запитую вас, товариш…

– А ти сам, в конце концов, ви всі, – А. Д. Кромєшний обвів поглядом присутніх, – що думаєте?

– Збіть на… – рішуче промовив ґенерал Лайнов, – і одним махом ізбавітся, сколько їх там, колєга?

– Зо два десятки вмєстє с командіршой, – охоче відповів ґенерал Курвенко, – керує ними якась баба. Заложників вони не взяли, до того ж у них свої пілоти.

– Вот, – радісно потер руки ґенерал Лайнов, – одна ракета – і, можна сказать, проблєма ювєліров процентів на дев’яносто дев’ять і шєсть десятих – рєшєна!

– Говоріш, збіть? – похмуро спитав президент.

– Збіть, товариш президент! – хоробро відповів Лайнов.

– Мой персональний самольот? – у президента від люті посинів ніс.

Лайнов злякався.

– Дєло в том, – вкрадливо почав Кіріл Кірілич, – шо самольот ето нє простой. Ето – мобільная прєзидєнтськая резидєнція. Там найновєйшіє срєдства связі, самоє совєршєнноє медоборудованіє, усьо – імпортноє, обратітє вніманіє, там – мінус волновоє вооруженіє, в конце концов, той самольот украшено ценнимі породами дєрєва, перламутром, натуральной кожєй і – золотом. Ето ж нє ювєлірноє іздєліє, так… надєюсь, понятно. Етого ізлюблєного терористами благородного метала в дєталях інтер’єра самольота не менше як полтонни. Товариш президент (ввічливий жест у бік Кромєшного) проживаєт в ньом не менше трьох-чотирьох мєсяцєв в год.

– Унітаз золотой, – надтріснутим голосом кинув А. Д. Кромєшний, – і біде тоже.

– Но нє ето главноє, – продовжував Кіріл Кірілич, – самоє главноє то, шо етот самольот наш президент (відомий жест) любить больше всєго з усіх неживих предметів в мірє. – І живих тоже, – плаксивим тоном додав президент, – бо ви, люді, такіє подлиє.

– Тому збівать етот самольот нікак нєльзя, – підсумував Кіріл Кірілич.

Всі міцно задумалися. На футбольному полі москвичі тиснули киян.

– Шо робити? – розпачливо спитав ґенерал Курвенко.

– Навєрноє, нада вступать з німі в переговори, – невпевнено пробурмотів ґенерал Лайнов, – за логікой, оні должни видвінуть какіє-то трєбованія…

Президент А. Д. Кромєшний згідливо кивнув. Ґенерал Курвенко зателефонував своєму заступникови ґенерал-лейтенанту Пньову, який перебував на диспетчерському пункті таємного президентського аеродрому, перевів зв’язок у відеорежим і запитав, чи є контакт з викрадачами. – Є контакт! – доповів ґенерал Пньов.

– Зв’яжи їх зі мною. – Єсть!

– Ето голова КҐБ Української республіки ґенерал-полковник Курвенко, з ким я розмовляю?

– Командир бойової організації «Юна Великоукраїна» просто полковник Роксолана! – На екрані мобільника з’явилося жіноче обличчя у елегантній чорній напівмасці.

– Які ваші вимоги, пані, пані…

– Пані полковник, – підказала ґенералови Курвенку Роксолана.

– Назвіть ваші вимоги, пані так звана полковник.

Даємо вам п’ять хвилин, а потім застосуємо проти вас засоби певео. Зіб’ємо, коротше!

– Літачка Кромєшного не шкода? – турботливо поцікавилася Роксолана.

Курвенко знічено замовк і безпорадно подивився на свого президента.

– Спитай, чого вони хочуть, – прошепотів президент, – без ультиматумів.

– Чого ви хочете? – спитав ґенерал Курвенко командира терористів. – Без ультиматумів.

– Просто покататися, – грайливо відповіла Роксолана, – на літачку політати, рідну землю згори роздивитися, нашу, до речі, землю. Заодно і нараду командного складу Організації провести у комфортних умовах, бо на землі ваші, Курвенку, пси і золотарі (ґенерал Лайнов нервово зняв своє пенсне і почав його ретельно полірувати білою хустинкою) спокою нам не дають, вистежують, мовби якихось бандитів…

– А ви хто? – несподівано істерично вигукнув президент А. Д. Кромєшний, вихопивши апарат з руки ґенерала Курвенка.

– Ми чесні солдати, президенте, – спокійно відповіла Росколана, – перебуваємо у стані війни з вашим режимом і з вами особисто. Ось зараз трофей захопили. – Роксолана обвела телекамерою свого мобільника інтер’єр президентового літака. – Дуже непоганий.

Президент, відчувши, що ось-ось заплаче, повернув мобільник ґенералови Курвенку і благаючим тоном пробелькотів: – Ґенерале, вийдітє в сусіднюю кімнату, бо я не можу відєть і чути етіх цинічних бандюков. Подумать только, самольоту угрожать. Как ето нізко! Ведіть з ними переговори, обєщайтє що завгодно, лише сохраніть мені мій «Ан». Для мене це більше чєм машина. Ето – друг! Ґенерал Курвенко тихенько вийшов, прихопивши непомітно для президента пляшку горілки з перцем.

Президент зосередився на футболі. Москвичі потужно нападали, кияни відчайдушно захищалися, тривав другий тайм, рахунок не було відкрито.

Минуло двадцять хвилин.

На останній хвилині матчу до кімнати зайшов ґенерал Курвенко. Він був блідий, як зіпсоване генетично модифіковане молоко. Всі трохи злякалися, бо ніколи ще не бачили голову КҐБ таким.

– Вони унічтожили «Ан-66-5-1», – голосом злегка божевільного промовив ґенерал Курвенко, – самі випригнули з парашутами, а літак на автопілоті направили у кам’янисту гору. В Карпатах…

А. Д. Кромєшний скривився.

Москвичі забили гол киянам. За кілька секунд суддя в полі просвистів фінал, і московське «Динамо» стало володарем Кубка Євразійського союзу. Гравці «Славутича» йшли з поля, як військовополонені – похнюплені, знічені, принижені.

Президент Кромєшний, обома руками тримаючись за серце, поволі сповзав зі стільця. Ґенерал Лайнов оббризкував свого президента мінеральною водою. Ґенерал Курвенко вже вкотре підносив до скроні старий, але надійний кордитовий пістолет, чекаючи, поки його хтось зупинить.

Кіріл Кірілич у першу чергу викликав лікаря до свого президента, а потім дав розпорядження ґенералу Пньову негайно відправати співробітників КҐБ на місце загибелі літака, аби врятувати все, що залишилося цінного.

У Карпатах бійці-ювеліри вправно «розчленовували» лазерними різаками уламки «Ан-66-5-1», завантажуючи все золоте у спеціяльно приготовлені для цього пластикові скриньки.

Президент А. Д. Кромєшний, отримавши сильну стимулюючу ін’єкцію, отямився і, ні з ким не розмовляючи, попрямував до свого сховища з добром. Там, відчинивши власноручно усі секретні замки, він почав розглядати приблуду – золоту каблучку на корейському тарелі. Вона змінилася! По всьому колу ззовні вкрилася візерунком – ланцюжком ромбиків, інкрустованих ниткою червоного золота!

А. Д. Кромєшний повернувся до кімнати, де все ще експериментував з вогнепальною зброєю ґенерал Курвенко, вихопив у того з руки пістолет, направив йому на перенісся і люто сказав:

– Курвенко, я зроблю ето за тебе, но не сьогодні, а за три мєсяца, якщо не унічтожиш мені цих абарзєвших ювелірів. І не узнаєш, звідки кальцо в сейфі у моїй спецкомнаті. Лайнов!

– Слушаюсь, товариш президент! – виструнчився керівник золотарів.

– Тебе це тоже касаєтся! – Єсть!… Через десять хвилин ґенерал Курвенко зв’язався з начальником КҐБ у Чернівцях. – Ґіца?

– Слухаю, товариш…

– Я чув, до вас завітав цей пройдисвіт Ученій, – перебив підлеглого Курвенко.

– Так точно.

– Що ви з ним зробили?

– Ще не вирішили, думаємо, може, Цукрюкови продати за файні гроші.

– Це кращого сищика України! Мудак ти кончєний.

Негайно доставити його до мене!