Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

11
ХВОРЕ СОНЦЕ

«Поранений» боєць організації ЮВУ шеренговий Чіпка продовжував завзято сперечатися з Сонцем.

– Чому, чому, Сонце, ви мені не вірите?

– Почекай, Чіпко, хай оговтаюся трохи, – відмахувалося від нього Сонце, заспане, червоне, опухле, як дядько, що п’яний ночував десь у кущах. Воно викочувалося з-за гори і кокетливо котилося туди-сюди рожевими хмарами, приводячи себе до ладу.

– Щось ви, пане Сонце, дуже рум’яні, як помідор, – підсміювався Чіпка, – зізнайтеся, було вчора? По правді, було трохи?

Сонце невдоволено скоса поглядало на зловтішного Чіпку, викочувалося все вище небом і набирало здорового вигляду. Нарешті воно ставало схожим на платиновий персик, вмощувалося на срібній хмарі, і вони з Чіпкою починали неквапну розмову.

– То що, кажеш, Чіпко, тобі снилося?

– Повірте, пане Сонце, що не зовсім сон. А якщо сон, то патологічно правдоподібний.

– Прочитати тобі коротку лекцію про сни, Чіпко? Вони ж різні бувають, і такі, як ти описуєш, теж.

– Ех, не вірите ви мені. А вам, пане Сонце, щось сниться?

– Сниться. Але виключно молодість. Я було тоді дуже буйне, агресивне, задерикувате, до того ж веселе, збитошне, по-підлітковому жорстоке. Планети палило, як ваші хлопчаки скирди соломи…

– Або як шакали режиму непокірних фермерів, – докинув Чіпка.

– Що? – не зрозуміло Сонце.

– Я маю на увазі, що так спецкоманди свіжоспеченого узурпатора Кромєшного розправлялися з надто вже самостійними хліборобами – палили все! Мовою офіціозу це називалося впровадженням аґрарної реформи і виконання продовольчої програми.

– А коли то було, – сказало Сонце, – ти, Чіпко, ще молодий, не мав би те пам’ятати.

– Мені було два роки і сім місяців, коли мій дід заживо згорів у власній стодолі зі збіжжям. Спецняки палили її вогнеметами. Мій батько стріляв у них з мисливської п’ятинабійки… Одного вбив, двох поранив, потім його закидали гранатами у гаражі. Мамі зі мною, малим, вдалося втекти. Але я все бачив, усе пам’ятаю…

– Пробач, Чіпко, – зітхнуло Сонце.

– Та нічого.

– А чи сниться тобі та трагедія?

– Та в тому й справа, що ні це, ні інші жахи, яких я зазнав у реальному житті, мені не сняться. Лише – та дуже дивна дівчина.

– Лікуватися тобі треба, Чіпко, – співчутливо промовило Сонце.

– Я знаю, кажуть, що я божевільний, – покірно промовив Чіпка, – але не розумію, як мені лікуватися.

Сонце засоромлено спалахнуло:

– Я не те мало на увазі, ти, Чіпко, зовсім не божевільний, у тебе просто був сильний шок, а тепер – затяжний стрес.

– Так мені й Наташа казала…

– Полковниця?

– Вона.

– А що бійці кажуть, коли ти, простий шеренговий, з командармом на ти і до того ж називаєте одне одного справжніми іменами?

– Так ніхто ж не знає! Ми страшенно конспіруємось.

– Так, – усміхнулося Сонце, – кохання – страшна річ.

Що, так сильно її любиш?

– Я не знаю, – сказав Чіпка, – вона дуже вродлива, вона виявляє ініціативу, вона… я не знаю!

Сонце розуміюче похитало собою.

– То що, розповісти тобі все про сни, Чіпко?

– Не треба, пане Сонце, бо я маю підозру, що те моє видіння – не сон.

– А – що?

– Це щось похідне від моєї хвороби, а позаяк з’являється воно все частіше і частіше, то напрошується висновок, що хвороба моя прогресує.

– Е, – зневажливо пирхнуло Сонце, – не пестися, Чіпко, хто тепер здоровий?!

– Ви що, пане Сонце, – здивувався Чіпка, – хочете сказати, що ви теж?…

– Хіба тут не захворієш? – посмутніло Сонце. – З цим людством… Якби ти знав, Чіпко, кого обігрівати доводиться?! Кому – світити?… Якщо так далі піде, на милицях небом буду пересуватися…

Чіпка ошелешено глипнув на Сонце, але його боляче різонуло по очах, і він впав на траву.

– Я ж тебе попереджало, – співчутливо промовило Сонце, – на мене дивитися шкідливо. Можна осліпнути. – Сонце зажурено зайшло за хмару, потім ледь виглянуло і сказало:

– Тепер ти розумієш, Чіпко, чому я таке самотнє?

– Розумію.

– Раджу тобі піти в печеру, трохи освіжитися.

Чіпка послухався Сонцевої поради і поволі почвалав до печери. Там було дуже лагідно – прохолодно, напівтемно і свіжо. Чіпка вмостився на зручний камінь, вкритий поролоновим килимком, і задрімав.

Через якийсь час прийшла та дівчина зі сну. Була вона або великою модницею, або акторкою у костюмі персонажа історичної п’єси часів Київської Руси: у білій полотняній сорочці, вишитій білим, червоній накидці із коштовною золотою застібкою, в зелених сап’янових чобітках та золотою з рубіном діадемою на голові, але найкоштовнішою, на Чіпчин погляд, річчю на ній був пояс – вкритий візерунками трьох ґатунків золота і всіяний дрібним коштовним камінням.

Вона підійшла до нього, посміхнулася, щось сказала не розтуляючи губ, і Чіпка збагнув, що це – галюцинація.

Недарма Наташа, себто Роксолана, каже, що він серйозно хворий.

– Ось я й побачила тебе наяву, Ігоре, – сказала Галюцинація. Хоча слова вона не вимовляла, але Чіпка знав, що вона до нього говорить. Одне слово, Галюцинація – продукт порушеної психіки. Тим більше, хто, як не витвір його ж хворобливої уяви, може знати справжнє ім’я шеренгового бійця Чіпки.

– Ти згадуєш, Ігоре, мене, я ж тобі снилася? – чарівно посміхаючись спитала Галюцинація.

Можливо, це знову той сон, подумав Чіпка, який я так часто бачу після катастрофи, – дуже реалістичний кольоровий ейфорійний сюжетний сон, який частково забуваю, щойно прокинувшись. Знаю лише, що снилося щось дуже гарне, змістовне і приємне… І – ця дівчина!

– Так, так, – ще чарівніше посміхалася Галюцинація, – це я тобі снилася. А ти – мені.

Рештками здорового глузду Чіпка збагнув, що його хвороба зайшла далеко…

– Аби ти не дуже дивувався, Ігоре, я тобі поясню, як я тут з’явилася – «промовила» (не розтуляючи рота) Галюцинація.

– Що там пояснювати, – скривився Чіпка, – Наташа має рацію, я тяжко хворий. Варіят!

– Хто така Наташа? – нахмурилася Галюцинація.

«Моя кохана», – хотів відповісти Чіпка, але щось суто чоловіче змусило сказати:

– Вона мене лікує. Лікарка.

– Я теж по своєму лікарка, – кокетливо повела плечима Галюцинація, – у себе вдома я зцілюю німих.

– Але ж ти теж ніби німа, не говориш, слів не промовляєш, водночас я – чую.

– Ми спілкуємося думкою, Ігоре, отож думки я й лікую.

– Ти чарівниця?

– Я старша помічниця нашого Верховного Відуна, а ще донька пана наших людей. – Галюцинація трохи набундючилась.

«Князівна і жриця», подумав Чіпка.

– Так, – підтвердила Галюцинація.

Чіпка почав її уважно роздивлятися. Сказати, що вродлива, як лялька, не скажеш, але дуже симпатична, приваблива і… спокуслива. Темні карі з ледь розкосим розрізом очі, смаглява чи просто засмагла шкіра, над верхньою губою, з лівого боку, перчик, каштанове кучеряве волосся і близька до класичних стандартів постать, була б трохи вищою, можна говорити про ідеальне тіло. Чіпка впіймав себе на думці, що він добре вчинив, збрехавши Галюцинації про Наташу Роксолану. А навіщо? Адже це просто галюцинація, хай і дуже реалістична, до того ж Наташа вродливіша і вища… І – жива!

– То пояснювати чи ні? – вередливо спитала Галюцинація.

– Звичайно, звичайно, – поспіхом відповів Чіпка, – лише одне маленьке уточнення. Я не знаю вашого… твого… чи вашого…

– Твого, твого, – кинула Галюцинація. -…Твого імени.

– Справа в тому, Ігоре, що в моєму світі імена не вимовляються. Ми просто знаємо, хто є хто, але це не має оформлення у, сказати би по вашому, звуковому чи мисленному вимірі… Не розумієш?

– Може, ви сприймаєте біочастоти одне одного, які у кожної людини суто індивідуальні й неповторні?

– Це можна назвати й так, але важливо те, що кожна людина неповторна і кожен з нас знає, що ця особа – саме ця, а інша – інша…

– Телепатична ідентифікація.

– Що, Ігоре?

– Перекладаю нашою мовою ваш спосіб розпізнавання.

Слухай, але як мені до тебе звертатися?

– Я не можу це тобі передати.

– Знаєш що? – Чіпка ніяково посміхнувся. – Позаяк ти галюцинація, то я так тебе й буду іменувати…

– Я не галюцинація, але називай мене, як тобі зручно.

– Тоді домовились. А скорочено Галюцинація буде – Галя.

– Хай буде Галя, – погодилася Чіпчина галюцинація, – але я тобі не привиджуюсь. Я – є!

– Розумію, – Чіпка ще дещо тямив, – що, крім зорових, існують ще й дотикові галюцинації, і коли ти запропонуєш мені себе торкнутися, я відчую тепле пружне юне тіло. – Ігоре, – Галя набрала якогось неземного урочистого вигляду, – я не привид. Я з іншого світу. Я маю двадцять років і, як тобі уже сказала, є помічницею Верховного Відуна і княжною по вашому. Від якогось часу мені регулярно почав снитися ваш світ і ти. Спочатку я злякалася, але Верховний Відун, ім’я якого я не можу тобі передати, тому хай буде за вашим звичаєм скорочено – Веве, мені усе пояснив. Наші світи, Ігоре, – твій і мій – існують у паралельних вимірах, а часи – ваш і наш – протікають у протилежних напрямках. Ти знаєш, що таке час, Ігоре?

– Час є час, – хмикнув Чіпка.

– Зрозуміло, – Галя посерйознішала. – Як пояснив мені Веве, один-єдиний раз у Сущому настає такий момент, коли наші – твій і мій – світи перебувають у так званій Зоні Контакту або на Горизонталі Зустрічі, тоді істоти з одного світу можуть проникнути в інший. І – що важливо – повертатися назад. Але не баритися, бо можна і не повернутися.

– То скільки ти маєш часу? – спитав Чіпка і відразу ж себе подумки покартав за дуже швидку капітуляцію перед своєю прогресуючою шизофренією.

– За вашими вимірами, одну добу, – відповіла Галя.

– А скільки ти вже тут?

– Ну, я знаю, годину чи дві…

– А як ти будеш знати, коли твій термін спливає? – Чіпка віддав себе хвилям хвороби.

– Пояс, – сказала Галя. – До речі, за цим візерунком Веве пояснював мені, як творяться світи. – І як? – іронічно, як йому здавалося, спитав Чіпка.

Галя зняла з себе золототканий з коштовними камінцями пояс, розстелила його на долівці і, жестом запросивши Чіпку зробити так, як вона, сіла по-турецьки. Чіпка теж сів, але не на голу долівку, а на поролоновий килимок: галюцинації Галі однаково – вона безтілесна, не застудиться.

– Щось холодно, – завовтузилася Галя, – може, ти поділишся зі мною цим гарним килимком?

– Охоче, Галю, охоче, – заметушився Чіпка, думаючи про загадкову жіночу натуру, хай вона навіть і галюцинація. Він відсунувся на край килимка, Галя сіла навпроти, а поміж ними поклала свій розкішний пояс.

– Ось це, Ігоре, – провела пальцем Галя по візерунку у вигляді ланцюжка ромбиків, – ваш світ, а це, – вона вказала на другий подібний за візерунком, але з іншого ґатунку золота ланцюжок, – наш. Бачиш, вони перетинаються?

– Бачу.

– Ось це і є ті самі Зони Контакту…

– А як він тобі дасть знати, коли закінчується твій термін?

– Ось ці камінці, – вона торкнулася пальцем маленьких рубінів і смарагдів, – вони засвітяться за п’ять хвилин до кінця терміну, впродовж якого я можу повернутися у свій світ. Крім того, ці камінчики – так звані Точки…

– Слухай, Галю, – ще раз перебив її Чіпка, – а як ти прибула сюди і як повернешся назад?

– Це все зробив Веве.

– Але як?

– Я сама достеменно не знаю. Він мені пояснював, але я всього не втямила. Є спеціяльна молитва, чи мантра, яка вкупі з певними жестами і знаками перебудовує структуру людини.

– Це як?

– Змінюється баланс духовного і тілесного на користь духовного і то радикальним чином, аж до такого рівня, коли сутність, керована думкою, може переміщати матеріяльну складову людини…

– Тіло чи що?

– Тіло і енергетичне поле, яке за своєю суттю теж матеріяльне.

– Ти кажеш переміщати, а куди?

– Та куди завгодно. У Зоні Контакту – у паралельний світ. По Горизонталі Зустрічі.

– Ось вона і прибула сюди, – констатував сам для себе Чіпка. – У мене теж пропорції душевного і тілесного суттєво зміщені, але в бік матеріяльного… Тому я, мабуть, й розмовляю з нею, замість того, аби приймати процедури в психіятричному шпиталі.

Галя встала, гордо підняла голову, випнула пружні груди і, затягуючи стан своїм недешевим багатофункціональним поясом, холодно промовила:

– Я не примара, Ігоре, я – жива людина, але я нікому не нав’язуюся! Я можу хоч уже повернутися додому.

– Не треба! – випалив Чіпка, гарячково думаючи, що робити і як себе поводити з цією галюцинацією Галею. – Розкажи мені про ваш світ.

– Світ як світ, – Галюцинація все ще дулася, – не гірший за ваш. Але й, якщо чесно, то не кращий.

– На якому рівні розвитку ваш світ?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, там, наука і техніка, транспорт, комунікації…

– Кожен, хто хоче знати, – знає. Тепло і світло нам дають сонце і вогонь, а їжу – природа. Для долання відстаней є коні і хмари…

– Хмари? Це – як?

– Ні, на хмарах ми не літаємо, це так говориться, а насправді ми просто переміщуємося в просторі, долаючи тяжіння земної тверді.

– Ви подолали гравітацію?

– По вашому, це так. А ми пояснюємо це вмінням змінювати баланс духовного і матеріяльного на користь першого. Те, що я тобі казала. Щоправда, мандрувати на хмарі можуть лише ліпші люди.

– Зрозуміло, а на якому рівні у вас мілітарна техніка?

– Що, Ігоре?

– Чим ви вбиваєте ближніх, тобто чим у вас воюють?

– Воїни – мечами, списами, стрілами, – зітхнула Галя, – а пани у боротьбі за владу – різноманітними отрутами.

Хоча є винятки. Наприклад, мій батько, він нікого зі своїх конкурентів за престол країни, назву якої я тобі, Ігоре, не можу передати, не отруїв. Він у чесних поєдинках заколов шістьох своїх родичів.

– Десяте століття, – буркнув Чіпка.

– Чому десяте?

– Я, Галю, хотів сказати, що у нашому світі люди так само жили понад тисячу років тому. Лише на хмарах не літали.

– А тепер?

– Тепер у нас нечуваний розвиток цивілізації. Воїни мають зброю, яка за секунду може знищити мільйон людей, а пани, у нас вони називаються політиками, вбивають одне одного за допомогою інформаційних комунікацій. Прогрес у нас, Галю.

– А навіщо?

– Що навіщо?

– Для чого такий прогрес?

Чіпка трохи подумав і сказав:

– Я не знаю.

Галюцинація зробила мимовільний рух, зручніше вмощуючися на килимку, і своїм коліном торкнулася Чіпчиної ноги. Так і є! Галюцинації у комплексі: зорові, звукові, дотикові. Чіпка зажурився – хворий він не на жарт. – Ігоре, – вивів його із тяжкої задуми голос «гості із паралельного світу», – я голодна.

– Що?

– Чи нема у тебе якоїсь їжі? – Є, звичайно, є, – схопився Чіпка, – почекай кілька хвилин.

Він вийшов з печери і, не перестаючи дивуватися зі своєї такої оригінальної хвороби, зайшов до намету, де був облаштований продовольчий склад невеликого ювелірного табору. Чіпка відчинив холодильник, трохи повагався, і зрештою, вирішивши якнайефектніше вразити цю дивну Галюцинацію, взяв найвишуканіші делікатеси: шматок запакованої у целофан справжньої овечої бринзи, бляшану банку консервованої мамалиги і літрову пляшку чистої води.

Виходячи з намету, він зіткнувся з командиром своєї охорони вістуном Оскаром Тартарським.

– Зголоднів, Чіпко? – лагідно усміхнувся Оскар. Цей досвідчений бойовик, непереможний рукопашний боєць, до того ж не надто «юний», тертий життям чоловік щиро жалів свого молодого товариша, що зазнав такої тяжкої психічної травми.

– Та трохи, – зніяковів Чіпка від того, що доводиться демонструвати своє жлобство – не ділити ці делікатеси з товаришем, а нести їх у свою одноосібну печеру, щоби там жерти на самоті. Адже збоку воно саме так виглядає, не може ж його, Чіпчина, галюцинація прогресувати аж до такої стадії, щоби її могли бачити інші люди.

Галюцинація Галя ніяк не оцінила Чіпчиного жесту, вона їла дорогі делікатеси, мовби якийсь сирний продукт з генетично модифікованого молока з універсумом хлібного типу. Але не це головне – Чіпку вразило те, що вона їла! Тобто продукти і вода зникали на тому місці, де сиділа галюцинація, так, якби їх споживала жива людина…

Жива людина! Чіпка легенько торкнувся Галиної руки.

Шовковисті волоски, м’яка шкіра, ніжне тепло… Невже?!

Через печерний вхід Чіпка побачив своє знайоме Сонце.

Воно почервоніло, надулося і з виглядом ображеного на всіх закочувалося за гору.

– Заходите, пане Сонце? – ввічливо спитав Чіпка.

– Ну, це як з якого боку подивитися, – буркнуло Сонце.

– З якого не дивись, – весело сказав Чіпка, – гарний величний урочистий захід Сонця. Тобто – вас!

– Це для вас, закоханих романтиків, – рубінова мелодія, розлита півнебом, і багряний колобок вечірнього сонця, що втекло від лиса буднів… а якщо подивитися з точки зору цього самого пересічного сірого зацькованого будня, то я, Сонце, просто настромлююсь на вершину гори, – бубоніло Сонце, на якому контур гори викроїв чорний сеґмент, як добрячу скибку з кавуна.

Незважаючи на те, що його співрозмовник не приховував своєї сварливої натури і препоганого настрою, сам Чіпка відчував себе безпричинно піднесеним.

Без причини?

Чіпчина рука (цілком-цілком мимо його волі) ковзнула передпліччям Галюцинації і впала на її оголене коліно, що виглядало з під закоченої сорочки.

Коліно було гаряче. Галюцинація Галя задихала глибше.

Чіпка, востаннє віддавшись сумнівам, швиденько осмислив ситуацію: якщо це моє хворобливе видіння, то так мені й треба, але якщо вона справді звідти (чого бути, звичайно, не може), то слід поводити себе чемно, уважно і поштиво. Опісля таких логічних умовиводів Чіпка з легким серцем почав цілувати Галюцинацію… А вона його…

Після поцілунків молоді люди зазвичай починають роздягатися, отож і наші голуб’ята теж. Галя сама скинула свої середньовічні чобітки, а сорочку з неї почав стягувати Чіпка… Він взагалі уже дещо бачив у житті і знав, що під сорочками (сукнями чи бойовими «хамелеонами») у дівчат є ще деякі деталі одягу, якісь трусики, часом бюстгальтери. Та його КОХАНА Галя стояла, очевидно, вище цих цивілізаційних забобонів: під сорочкою у неї не було нічого!

Досвідчений Чіпка не одразу зорієнтувався, що має далі робити. Галя прийшла йому на допомогу:

– Ти вмієш, Ігоре, обходитися з дівчатами?

Чіпка почервонів до сліз.

Галюцинація, зовсім як земна дівчина, почала йому допомагати…

Ніч минула дуже швидко.

Вранці Чіпка знову поплюндрував продовольчий склад і приніс Галі у печеру чайничок з дорогоцінним цейлонським чаєм, скляночку натурального меду і вівсяного печива. Снідали вони у неймовірній ідилії. Ніжність огортала їх, як гаряча пара кухлик з чаєм.

Після сніданку і ще одного туру любощів молоді люди надумали трохи прогулятися. Галя забагла босоніж походити росяною травою. Чіпка такого задоволення не розумів, тому взув шкіряні кросівки, – якщо чесно, то він боявся гадюк. У Карпатах змії ще водилися, бо гуцули поважали цих сотворінь Божих, тоді як в інших місцевостях усіх гадюк давно уже було виловлено і з’їдено у засмаженому вигляді з гідропонічним часником.

Коли Чіпка з Галею, церемонно взявшись за ручки, виходили з печери, їх побачили бійці-ювеліри. Вони страшенно здивувалися. Боєць Петлюра відкрив рота, аби щось сказати, але Оскар Тартарський жестом зупинив його. Він лише уважно подивився на Чіпчину супутницю і, переконавшися, що вона без зброї, тобто потенційно не загрозлива для їхнього бойового товариша, скупо посміхнувся і ледь кивнув головою.

– Як ти думаєш, – тихо спитав Оскара Петлюра, – як би на усе це подивилася Роксолана?

– Не впевнений, що вона мусить знати усе, – відповів Оскар Тартарський і почав набивати свою антикварну люльку тютюном-самосадом, вирощеним на підпільних подільських плантаціях.

Знайоме Чіпчине Сонце, яке, щойно зійшовши, вмощувалося на рожевій хмарі, не було таким толерантним, як вістун Оскар. Воно, побачивши Чіпку з новою дівчиною, осудливо похитало собою, дуже красномовно промовчало і демонстративно зайшло за хмару. Проте споконвічна допитливість взяла гору, і крізь шпаринку в хмарі Сонце взялося уважно підглядати за Чіпчиним щастям. – Ігоре, – сказала Галя, коли вони зі смерекового лісу знову вийшли на полонину, – подивися на мій пояс.

Чіпка глипнув не стільки на пояс, скільки на гнучкий Галин стан. Звабливий, аж…

– Гарний пояс, Галю, може, це… ми ще раз зайдемо в печеру?

– Камінці, Ігоре, – серйозно промовила Галя, – мені здається, вони незабаром почнуть блимати.

– Блимати? – байдуже спитав Чіпка. – Хай бли…

Тут він згадав, хто і звідки дівчина Галя! Якщо вона не галюцинація, а Чіпка уже й не знає, що думати, хто вона, хто він, що – його хворобливі видіння, а що – реальність?

Останні ніч і ранок він почував себе дуже щасливим і вже забув, чи радше не хотів думати про те, звідки з’явилася Галя (кохана уже) і хто вона все-таки…

– Що ти хочеш сказати, Галю? – зміненим голосом спитав Чіпка.

– Що мені буде дано сигнал, аби я повернулася додому.

– А ти не можеш залишитися тут?

– А ти хочеш цього?

– Хочу, – Чіпка промовив це не надто впевнено, і ця інтонація не залишилася непоміченою для Галі.

Вони швидко зайшли в печеру.

– Май на увазі, Ігоре, коли я залишуся у вашому світі, то це назавжди!

– Я розумію, – Чіпка ставав усе більш нерішучим.

– А чи зможу я жити у вас, адже ти сам казав, Ігоре, що між нашими цивілізаціями відстань тисяча років?

– Е-е-е, – Чіпка не знав, що сказати.

Ось так розмовляючи, Галя і Чіпка похапцем зривали з себе одяг, цілувалися і тісніше спліталися в обіймах…

Вони встигли. Камінці заблимали, коли Галя розціпила зуби і визволила Чіпчин язик, який вона ледь не відкусила.

Чіпка знеможено розмотував Галине волосся з-поміж своїх пальців.

– Ігоре, – Галя підвелася на килимку, – що робити?

Залишитися чи ні? Щоб я не зробила, це – назавжди!

Залишайся, хотів сказати Чіпка, я тебе кохаю, але його надкушений язик прошелестів щось нерозбірливе. Він зволожив язик слиною, ковтнув і зібрався ще раз озвучити свою відповідь, але промовчав. Бо побачив, як у печеру входить Роксолана. Теж кохана.

Чіпка зблід і скривився.

Галя, швидко глипнувши на нього, потім на Роксолану, все зрозуміла і, не одягаючись, заходилася виконувати якісь ритуальні рухи і креслити знаки на долівці і стінах печери. І нарешті Чіпка «почув» її голос: вона молилася наразі не зрозумілою, але безперечно колись йому відомою мовою…

Роксолана ошелешено дивилася на голих коханців, а коли збагнула, що до чого, гидко по-московськи вилаялася, шарпнула на собі куртку, вихопила з наплічної кобури епік і, не прицілюючися, вистрілила в Чіпку.

Галя, схопивши весь свій одяг, чобітки і хитрий пояс, піднеслася на кілька метрів у повітря, неприродно горизонтально випросталась і щезла.

Роксолана, відкинувши епік, плачучи кинулася до Чіпки, який сидів на килимку, по-дитячому зворушливо посміхався і тримався обома руками за живіт. З-поміж пальців цебеніла кров, заливаючи його недоречно ерегований член.