Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

19
УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ ЩЕ

Три дні і три ночі співали звьозди для українського народу, і вмирала революція, що так достеменно й не народилась. Офіційно історики уже було почали писати монографії про «т. зв. жовтневий заколот», але першого листопада сталося щось дивне. Зранку як у Києві, так і в інших містах України на виступ не з’явилася жодна, навіть найдрібніша звєзда, о дев’ятій годині не відчинився жоден з тих, які ще так-сяк працювали, продуктових магазинів, а на довершення різко похолоднішало – звіявся північний вітер, температура впала нижче нуля.

В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.

У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця – співця Кобзаревича.

– Де звьозди? – спитав народ свого пісенного пророка.

– Усіх артистів, як великих, так і малих, – відповів Кобзаревич, – запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.

– А чому ви, пане Кобзаревичу?…

– Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, – скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»

У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.

На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.

В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.

Бунт відбувався під жовто-синім прапором, і, захопивши ту чи іншу урядову будівлю, повстанці відпорювали від державного жовто-синьо-малинового прапора Украінской рєспублікі нижню смугу.

– Малинову смугу відпороли у Харкові! – доповідав президентови Кромєшному ґенерал Курвенко і додавав: – Втекла зовнішня охорона вашої резиденції.

– Нижню смугу відірвали в Одесі! – На додаток: – Внутрішні війська зняли позиції на Банковій!

– Малинову частину відрізали в Луцьку! Мєнти втекли.

– Армія зрадила присягу!

– Шо значіт зрадила присягу?

– Шо, шо? Перейшла на бік заколотників, – засміявся ґенерал.

За кілька хвилин Курвенко зайшов до президента уже не такий веселий.

– Вони розгромили базу золотарів. І спецфабрику полковника Каплуна теж. Треба відзначити, товариш президент, що ці золотарі мужньо захищалися. Зря ми з них кепкували. Ні один живим не дався.

– А Лайнов? – кволим голосом спитав Кромєшний.

– Смертью храбрих, – серйозно промовив Курвенко. – Тепер вони його волочать Хрещатиком.

– Що? – зблід президент.

– Тіла ґенерала Лайнова, полковника Каплуна і ще кількох вищих офіцерів золотарів заколотники волочать Хрещатиком. Зачепили залізними гаками, які зробили із величезних літер «F», що прикрашали управління золотарів…

– Ох, – зітхнув Кромєшний і ковтнув ще дві піґулки транквілізатора. Він уже був нашпигований стимуляторами, як заєць салом.

– Курвенко, – тихо промовив президент, – а де Кіріл?

– Я вже годину його не бачив, товариш президент, – з ненавистю відповів Курвенко, – навєрно, втік.

– Втік, – сомнамбулічно повторив президент, – а ми з тобою іщо можемо втекти, га, ґенерал? Подзємниє хода?

Вєртольоти?

– Нєт, товариш президент, вєртольоти спалені, підземні хода підірвані.

– Охрана?

– Одні китайці, еті клони-бодіґарди залишилися. Ну і я. – І што, ґенерал, дальше?

– Геройская смерть, навєрно, товариш президент.

– Ладно. Іді. Лучше сдайся в плєн, гєнєрал.

– Да нєт уж, товаріш президент, вони мене живйом розірвуть. Лучше застрєлітся! Я йду, так і зроблю…

Курвенко блідий вийшов.

Президент України А. Д. Кромєшний, змахнувши непрохану сльозу, подибав до своєї улюбленої кімнати-сейфа. Дорогою він рештками вольових зусиль перевів себе із сентиментального у героїчний настрій і налаштувався на подвиг. Він підійшов до стелажа, де лежала тисячі разів ним проклята каблучка. Так і є. Вона знову змінилася! У ланцюжку червоного золота на місцях з’єднання ромбиків по всьому колу з’явилися маленькі рубіни!

– Ах, ти так! – У Кромєшного зовсім щез страх, і він оскаженів. – Ти думаєш, що ти всєсільноє! Нєт, врьош!

Ти простой кусок жолтого мєтала! А я сдєлаю із тєбя лєпьошку жолтого тоже мєтала!

А. Д. Кромєшний обома руками взяв корейську таріль з каблучкою, обережно поклав її на бетонну долівку і роззирнувся. Ага! На одній полиці він побачив те, що йому треба, – оздоблену сріблом і перламутром сокиру вікінгів, якій було уже понад тисячу років. Кромєшний узяв її до рук, ретельно оглянув залізний кований обух і зневажливо запитав каблучку на тарелі:

– Ну шо, чортово отродьє, готово?

Він замахнувся і щосили вдарив обухом, цілячись у зловорожу каблучку.

Хе! Заплющив очі.

А коли розплющив, то побачив на долівці лише черепки від тарелі і нічого більше – ні лєпьошкі з трьох ґатунків золота, ні смарагдів, ні рубінів.

До Кромєшного повернувся страх. Він жбурнув сокиру і, сам не знаючи куди, побіг коридорами своєї резиденції.

Довго він не бігав. У резиденцію ввірвалися повстанці, попереду яких йшли бійці самооборони. Побачивши, як назустріч їм біжить блідий напівбожевільний чоловік із рештками сивого волосся, що стояло сторч, два бійці, впізнавши Кромєшного, одночасно випустили у нього черги зі своїх кемів. Один стріляв вертикально, інший – горизонтально, отже президента України А. Д. Кромєшного було акуратно перерізано на чотири майже рівні частини.

Голова – окремо…

Командир самооборони повсталого народу, член центрального комітету «Народний гнів» полковник Довбуш, взявши кілька десятків найпомітніших бійців, пішов на штурм цієї «української Бастилії» – бетонної в’язниці на місці колишнього готелю «Україна». Він хотів було ще взяти собі на підмогу, а якщо чесно, то задля трохи іншої мети, члена цека Петра Степановича Ученія, але цей поважний, активний під час першої революції пан кудись щез.

Нічого, подумав полковник Довбуш, будемо випливати самотужки. У «Бастилії» Довбуш мав дві пильні справи: добити Чіпку і визволити Роксолану. Для останнього якраз дуже знадобився би П. С. Ученій, який мав би засвідчити Довбушеву легенду: він йде перевіряти пости, його вражає електрошокова хвиля з еш-міномета спецняків, що якимось дивом вистежили базу Організації, він дві доби лежав без пам’яти, отямився, потім довго переховувався в лісі, харчувався жабами, мишами і гадюками.

Коли почув, що в Україні починаються заворушення, пограбував магазин у Сторожинці, експропріював бензиновий джип місцевого олігарха і прибув до Києва, де пристав до повстання. Ось пан Ученій свідок! Що, він буде розповідати Роксолані, як вистежив і знищив її Організацію? Просто так, звичайно, не буде, а з лезом біля сонної артерії – буде! Але ж старий хитрюга десь щез. Мабуть, інтуїція старого ґебіста підказала йому, що треба втікати.

Довбуш, дорогою до в’язниці, швидко вирішував, що робити в першу чергу. Спочатку йти добити того вискочку Чіпку, а потім уже визволяти Роксолану чи навпаки. Але, здається, навпаки не вийде, бо визволена Роксолана першим чином побіжить шукати свого Чіпку, свого Чіпку, бля… Ні, треба обох… Чекай, а бійці? Вони ж будуть визволяти не якихось кримінальників, а – політв’язнів, жертв режиму, героїв! Не зможу ж я при них стріляти у в’язнів.

Довбуша роздирали ненависть до Чіпки і кохання (все-таки) до Роксолани, нарешті останнє почуття перемогло.

Вона ж не знає, що я зрадник, навпаки, я в її очах постану героєм (командир революційної армії як не як!), Чіпка помре від ран і, зрештою, у нас з нею все відновиться і буде так, як до появи цього шмаркача, який здурів після першого ж серйозного теракту…

Штурмувати «Бастилію» не довелося, бо всі наглядачі й охорона вже давно покинули цю страшну в’язницю.

Треба було лише взяти ключі і відмикати камери.

– Свобода, браття!

Повстанці обіймали щасливих в’язнів і допомагали їм дійти до виходу.

Довбуш власноручно почав відмикати камери у жіночому відділенні. Одна, друга, третя, четверта…

– Роксолано!

З ліжка підхопилася худа страшна змучена постать з вогненними очима. Вона, як скажена тигриця, плигнула на Довбуша і двома блискавичними рухами виколола своїми нігтями лезами йому очі.

Довбуш дико закричав, схопившись обома руками за очниці. Два бійці самооборони, що супроводжували Довбуша, схопилися за кеми.

– Він зрадник! – заверещала Роксолана. – Я полковник, командир ювелірів! Він зрадив Організацію!

Бійці завагалися.

– Це так, – пролунав скрипучий голос з кутка камери, – це полковник Роксолана, а це зрадник.

Бійці побачили в глибині камери безформену неоковирну постать в уніформі наглядачки.

– Вертухайка?! – один з бійців підняв кем.

– Не треба, – зупинила його Роксолана, – вона наша, врятувала мені життя, допомагала. Йдіть собі, хлопці.

Йдіть!

Це було сказано таким жорстким командирським тоном, що здивовані бійці мовчки вийшли.

Роксолана взяла виючого Довбуша за волосся, підвела голову і трьома короткими рухами своїх нігтів-ятаганів перерізала йому горлянку. Він упав, а вона мовчки дивилася на Довбуша, аж поки він помер. Потім Роксолана заплакала і, непритомна, впала на руки Неомарусі Акушерки.

…Вони виходили з в’язниці втрьох – знесилена Роксолана, хворий, із відкритими ранами Чіпка і наглядачка Неомаруся Акушерка, яка підтримувала обох своїми дужими чоловічими руками.

– Все, пані, більше не можу, – Чіпка зблід і сповз на землю. Вони сіли втрьох на східцях хідника, що вів униз до Хрещатика. Чіпка поклав голову на коліна Роксолані і скляними очима дивився в небо. Роксолана трималася з останніх сил.

– Я знайду лікаря, – якось холодно, спокійно і відсторонено буркнула Неомаруся, окинувши ненависним поглядом Чіпку, і швидко пішла Інститутською догори.

Все ясно, подумала Роксолана і погладила давно немите Чіпчине волосся.

Так вони просиділи півгодини. Чіпка був у напівпритомному стані, а Роксолана – у відчаї: ось і відбулася революція, на всіх урядових спорудах – прапори жовто-сині із відірваною нижньою малиновою смугою, народ тішиться, магазини повні харчів – «хліба», «м’яса», «молока», які до того трохи подевшали, режим Кромєшного знищено, влада у руках комітету «Народний гнів», а двоє хворих революціонерів-політв’язнів сидять на голому хіднику цілком безпорадні і…

Завищали гальма. Поряд з ними зупинився надвичайно дорогий бензиновий джип «Ойл Рикша». Опустилося тоноване скло, і виглянув знайомий їм пан Ко Ше Лін, керівник «НХЄ Іnс.».

– Підвезти, панове ювеліри? – весело спитав «китаєць».

Роксолана байдуже ковзнула по ньому поглядом, а Чіпка ніяк не зреагував.

– Так, – уже серйозно промовив Ко Ше Лін, – революція пожирає своїх дітей. Вам треба до лікарні, любі мої.

Він вийшов з авта і за допомогою своїх охоронців довів Чіпку та Роксолану до свого джипа і вклав їх на заднє сидіння.

– Додому, швидко, – скомандував Ко Ше Лін водієви, і авто рвонуло з місця.

Уже за Києвом Чіпка отямився, він згадав усе, чітко усвідомив, де він, що поряд з ним Роксолана, і йому стало добре, хоча рани тупо й невідворотно боліли. На крутому повороті його відкинуло вбік, і він грудьми наліг на Роксолану. Вона м’яко усміхнулася, Чіпка теж. Але щось його збентежило. Цього не повинно бути, якийсь твердий предмет у нагрудній кишені сорочки вперся у його тіло.

Коли Роксолана задрімала на його плечі, Чіпка обережно засунув два пальці у кишеню і витяг той предмет, це була гарна інкрустована дорогоцінними камінцями золота каблучка. Через хвильку він упізнав її. В’язниця, допити, полковник каґебіст, фотографії каблучки, візерунок, пояс Галі Галюцинації…

Чіпка засунув каблучку назад у кишеню, застібнув клапан на липучку і міцніше пригорнув до себе Роксолану.

20
ДОБРИЙ ЕЛСІМ

Ось і все. Я виконав свою місію. Сказати б, з честю, але ж люди мене не зрозуміють: те, що у них – мораль, у нас – програма, у них емоції, у нас – технологія, у них – віра, у нас – знання.

Якби мені довелося рапортувати молодому Лето Лептону і мудрому Окопіуму про те, як я виконав поставлене переді мною завдання, то я би доповів, що після того, як щасливо здійснив Перехід, я першим чином оглянув усю часову шкалу нового світу. Моніторинг провадив виключно з єдиною метою – віднайти такий сегмент часово-просторового континууму, де б максимально швидко, якісно і ефективно можна було б реалізувати себе у матеріяльній субстанції. Це мав би бути такий історичний зріз, де б активно використовувалися в суспільно-екномічному обігу золото і коштовне каміння. Першим моїм поривом було зупинитися на одному із монарших дворів блискучого европейського абсолютизму. Я активно придивлявся до скарбниці французького короля Людовіка XIV, але перед тим, як приступити безпосередньо до процесу, здійснив ще один, контрольний рейд уздовж часової координати. І правильно вчинив, бо побачив раніше не зауважене ідеальне місце для матеріяльної самореалізації. Це – Україна XXI століття. Дві передумови для завершення в матеріялі магістерської роботи здібного Лепто Лептона були присутні в ідеальних параметрах: містичний страх перед ювелірними виробами, що ґарантували спокійне, безпечне і комфортне виконання процесу матеріалізації, і періодичні значні викиди психічної енергії людей, що служило постійним, надійним і достатнім джерелом живлення всієї технологічної операції. Таким чином, я виконав програму своїх Деміургів – юного Лепто Лептона і зрілого Окопіума у порівняно короткий (за вимірами людських уявлень) термін і з надвисоким рівнем якості. Все! Тепер ніби я можу бути вільним і з почуттям виконаного обов’язку повертатися Додому. Але я вчинив таке, що абсолютно не властиве нам, еґреґорам. Я зробив добру справу! За задумом своїх Деміургів, я не повинен опікуватися подальшою долею матеріяльного предмета після реалізації, я маю лише забезпечити процес – і все. Мабуть, це недопрацювання шановних Деміургів, і це можна зрозуміти, адже ж вони творили мене у жорстокому цейтноті – в Кінці Часів. У фінальній фазі. Тож я виявив самодіяльність, ініціативу і, як уже було сказано, доброту. Я не міг залишити напризволяще не чужий мені матеріяльний предмет, допустити, аби він потрапив у якісь випадкові руки, щоби його продавали й купували, як якусь банальну каблучку, або – ще гірше, аби його товк обухом старовинної бойової сокири якийсь божевільний маніяк! Ні! Цього не буде, сказав я сам собі і, витративши неприпустимо величезну кількість енергії, перемістив предмет у, як мені здається, більш-менш надійні руки. Принаймні та особина людської природи, яка стала власником матеріялізованої маґістерської роботи талановитого Лепто Лептона, поставиться до неї з увагою, хоча б тому, що ця людина має певний досвід контакту із відомим сакрально-символічним візерунком.

Отож я зробив це і готовий в разі чого нести відповідальність перед Вищим Судом Астральної Ієрархії.

Коли вже зайшло про злочин і кару, то буду зізнаватися до кінця: я вчинив ще один несанкціонований вчинок, – хто не хоче бути Автором, хай першим кине у мене… кластер – я зробив напис на внутрішньому обідку відомого предмета. Хай читають! Від скромности я не підписався, але це мій автентичний афоризм.

А якщо неофіційно, то у вільний від основної роботи час (за земним виміром) я непогано розважився. Я цілком поза своєю волею взяв посильну участь у політичній боротьбі в цій чудернацькій державі. Я став майже крутим революціонером! Моя діяльність якимось незбагненним для мене чином геть деморалізувала тамтешнього зверхника, і він не зміг утримати свою владу, коли проти нього повстали піддані, та що там казати, він і своє земне життя не спромігся вберегти. А мені й не шкода його, щоби знав, як за сокиру братися. Грізну зброю давніх вікінгів… Проти тих, хто не може себе захистити!

На загал мені здається, що усе це марно, але політика – не моя сфера.

Під час своєї місії, крім згаданого, я зазнав ще дещицю тонкого пікантного і приємного. Десь у складках земної матеріяльної субстанції існує такий собі матеріяльний предмет, теж золотий ювелірний виріб, який називається «Пектораль». А його еґреґор я вам скажу!…

21
КИТАЙСЬКІ БОВВАНЧИКИ

Після революції в Україну прийшла зима. Люті морози, скажені завірюхи, рясні снігопади – все те, від чого мешканці Східної Европи за останні десять років майже відвикли, – забрали на себе весь пасіонарний потенціал повсталих мас. Маси взялися боротися з вимерзанням і покинули напризволяще свою рідну революційну владу, яка постала з комітетів «Народний гнів». Центральний комітет «НГ» було перейменовано в Державний тимчасовий комітет управління, і відповідні статуси отримали комітети реґіональні. Таким чином вибудувалася владна вертикаль. На честь завершення цього знаменного процесу ціни на «хліб», «молоко» і «м’ясо» повернулися до рівня дореволюційних, за місяць підвищилися на десять відсотків – труднощі перехідного періоду, знаєте, кругом недоброзичливі сусіди, гідра контрреволюції може підвести свої голови… Народ наш мудрий, він зрозуміє. Народ нічого не розумів, але бунтувати більш не мав ні сил, ні бажання, ні вільного часу – треба рятуватися від холоду, голоду і спадщини проклятого минулого…

У перші тижні після перемоги Великої листопадової націонал-демократичної революції нова влада оголосила курс на відновлення повного суверенітету України та автентичної державної символіки, вихід із Євразійського союзу, демократизацію політичного устрою, лібералізацію економіки, спорудження пам’ятника загиблим героям-ювелірам і надання українській мові офіційного статусу державної, як другої після російської, звичайно. За кілька місяців з обіцяного було виконано лише дві речі: затверджено новий державний прапор – від колишнього, «кромєшного», жовто– синьо-малинового триколора було відтято нижню смугу і продубльовано українською мовою вивіски на державних установах. А решту? А ось оберемо нового президента, шановні громадяни (незалежної як не як України!), ось тоді й підуть реально реформи. Наразі відчайдушна революційна влада в особах найрадикальніших членів центрального комітету «Народний гнів» навсібіч прорікала Україні не пізніше весни всенародні вибори – парламенту (ну, це коли народ сам собі обирає депутатів, які потім ухвалюють закони) і навіть президента (що, не вірите, таке буває, все населення голосує за кого собі хоче, а кандидатів може бути кілька).

У народу від цих перспектив голова пішла обертом, народ занервувався, народови стало зле від демократичної ейфорії.

Тому цека, уже перейменоване на Держтимком і очищене від радикалів, прийняло рішення подбати про психічне здоров’я народу. З’явилася така думка, що народ до демократії ще не готовий, отож впроваджувати парламентаризм, ну там верховну раду, нардепів, спікерів, недоцільно, а ось президента якраз доцільно обрати повним складом Держтимкому.

Для цієї мети було призначено символічну дату – 29 лютого.

Держтимкомівські зібралися у резиденції ненависного узурпатора, підлого тирана, демагога, маніяка і злочинця заслужено вбитого колишнього президента України А. Д. Кромєшного. Всього членів Держтимкому за протоколом було сорок дев’ять, активно працювали не більше двадцяти, тож так вийшло, що всі держтимкомівські навіть не були між собою знайомі.

Головували по черзі, і тепер, на цьому надзвичайно важливому засіданні, на якому мали обирати президента України, головувати випало тихому непримітному професору атомної біології Петренкови, який потрапив у Держтимком через звичне під час революційних катаклізмів непорозуміння.

– Шановні панове, товариші, друзі, – тремтячим голосом почав професор, – дозвольте засідання Державного тимчасового комітету управління з питання виборів президента України вважати відкритим…

Його обірвали короткі потужні оплески із задніх рядів.

– Слово має… – продовжував професор Петренко.

– Дозвольте мені! – із заднього ряду підвівся немолодий червонощокий дядько і енергійно попрямував до трибуни.

«Хто? Хто це? Хто такий?» – покотилося поміж держтимкомівськими. «Та це Петро Степанович», – відповідали деякі. «Активний учасник ще першої революції». «А член?» «Та, мабуть, член, якщо…» «Член, член!» – заспокоювали знаючі…

– Товариші! Панове! Друзі! – Дядько виступав без папірчика і це багатьом не сподобалось. – Як ветеран національно-визвольних змагань за демократію, прогрес і процвітання, відповідно, проти тиранії, занепаду і злиднів я хочу запропонувати вашій шановній увазі кандидатуру на посаду президента України.

Всі затихли.

– Це справжній син українського народу, – натхненно проповідував Петро Степанович, – патріот, демократ, національно свідома людина і світла особистість. Це – досвідчений фахівець, що має досвід державного управління, це – ерудит, інтелектуал, енциклопедист, знає мови, в тому числі китайську, це – високоморальна людина, зразковий сім’янин, скромний у побуті, не п’є! Нелегка доля випала цьому мужньому чоловікови, виконуючи таємне спецзавдання свого народу, він тривалий час змушений був носити машкару поплічника тирана Кромєшного. Він був наближений до епіцентру поваленого злочинного режиму і як міг розхитував його зсередини. Але полишмо історикам майбутнього описати полум’яний подвиг цієї людини і оцінити його величезний вклад у перемогу Великої листопадової націонал-демократичної революції, наразі я хочу представити вам достойного кандидата на найвищу посаду нашої оновленої держави. Це – високошанований пан Кирило Кириленко-Тур. Прошу!

В задньому ряду підвівся Кіріл Кірілич.

– Прошу, прошу, пане Кириле, – заохочував Кіріл Кірілича Петро Степанович, – до трибуни.

Кіріл Кірілич у новому двобортному костюмі, у вишиванці, з молодими двотижневими ріденькими вусами підківкою, переборюючи заціпеніння, вийшов посеред зали, і стояв, не знаючи, що робити, аж поки Петро Степанович не взяв його під лікоть і не завів за трибуну.

Мовляв, прошу до слова.

– Ну, що ж, дякую вас, товариші, і тебе, наріде український, теж дякую. За довіріє! Постараюсь оправдати… одне слово… все, шо в моїх сілах… душу тіло я положу… Спасібо, корочє…

Головуючий професор Петренко зніяковів, а Петро Степанович побагровів:

– Проголосувати ще мають, Кіріл, ти шо, не врубився, – зашепотів Петро Степанович на вухо кандидатови. – Сідай пока, ось тут у перший ряд.

Кіріл Кірілич сів, а Петро Степанович, роздратовано жестикулюючи, щось зашепотів головуючому.

– Товариші, – промовив геть дезорієнтований професор, – хто за кандидатуру на посаду президента України, запропоновану шановним паном е-е-е…

– Ученієм, – кинув Петро Степанович.

– Ученієм, – продублював професор, – прошу голо…

– А інші кандидатури?! – схопився з місця один держтимкомівський з числа недобитих радикалів.

– Давайте не будемо виходити за рамки норм демократії, – втрутився пан Ученій, – адже вони що передбачають? Спочатку пробалотовуємо одну кандидатуру, а якщо вона не проходить, аж тоді й висувається наступна.

Так те ж на Заході, де панує зріла демократія, я був у Европі, знаю.

Радикал засоромлено замовчав.

– Голосуймо! – скомандував П. С. Ученій.

– Хто за… – забубонів професор Петренко.

Держтимкомівські не були «за». Розлючений Петро Степанович ще раз виліз на трибуну, він ще раз розповів присутнім про надзвичайні чесноти кандидата Кирила Кириленка-Тура, про його патріотизм, про те, що він не п’є, про те, як вивчив за тиждень українську мову, про героїчні його подвиги у надрах злочинної влади у небезпечній близькості до цього божевільного узурпатора Кромєшного, а на завершення сказав:

– Крім того, шановні товариші, цю кандидатуру підтримують наші друзі, що мають стосунок до хліба, м’яса, молока! З цими словами П. С. Ученій двома пальцями обох рук розтягнув собі на скронях біля очей і став схожим на пришелепкуватого немолодого корейця.

Цього разу всі проголосували «за»! Таким чином, переобтяжений чеснотами, подвигами і досвідом патріот Кирило Кириленко-Тур став президентом України. Три дні він обживався на посаді, а опісля почав правити.

Першим декретом він розігнав Держтимком (заважали йому освоювати президентську резиденцію на Банковій), а другим призначив ключових міністрів. Тут було з чого дивуватися. Міністром фінансів став найкращий бухгалтер України добродій Ніщих (ну, ніхто більше в державі не міг керувати такими великими грішми), міністром оборони залишився товариш Козлов (не повів же він тоді у листопаді армію проти повсталого народу, а міг, міг…), міністром «по хворих і ліках», тобто – охорони здоров’я було призначено нову людину – колишнього особистого лікаря цього деспота Кромєшного доктора Гіпсиха (він теж розхитував цей тоталітарний режим зсередини, тобто «зсередини» у прямому сенсі слова, бо давав тиранови Кромєшному такі пігулки, що той не міг на повну силу гнобити, визискувати і експлуатувати нарід український), головою основної спецслужби, яка тепер, замість креольського «каґебе», шляхетно називалася «кадебе» було призначено ґенерала Пньова (а що ви хочете, спецслужба – це така тонка матерія, поки нова людина ввійде в курс справ, а ворог же не дрімає!)… У подібний спосіб було здійснено й інші урядові призначення. Були, звичайно, і незадоволені, і першим серед таких виявився пан Ученій П. С., колишній полковник КҐБ (вкорінився для виконання таємного завдання народу України), колишній резидент зовнішньої розвідки (виконував спецмісію у Европі), колишній підпільник (контактував з героями-ювелірами, яких через зраду жорстоко знищили «пси режиму») і нарешті – полум’яний революціонер, один з організаторів повстання, член центрального комітету «Народний гнів»!

Цей такий заслужений чоловік залишився без посади. Він, як довірена особа самого пана Ко Ше Ліна і зв’язковий між ним і новою українською владою, сподівався як мінімум на місце «сірого кардинала», тобто керівника адміністрації Кіріла, себто президента України Кирила пана Кириленка-Тура, ну, в крайньому разі на звання ґенерал– лейтенанта і посаду заступника голови КДБ з особливих питань (нічого такого не робити, ні за що не відповідати, а лише рєшать вопроси і впливати, впливати, впливати!)… Кіріл, скотина, не дав йому, П. С. Ученію, жодної посади. Ну, я йому…

Обманувши охорону, так, як він це вміє, П. С. Ученій пробрався до кабінету президента України і люто відчинив двері. Ногою!

– Кіріл! Шо таке? Скільки я можу чекати?

– Ви хто?… Хто? – пан Кирило спочатку злякався, але, впізнавши Ученія, набрав вигляду, який виробився у нього за час президентства, – зверхнього, бундючного, гидливого. – А це ти, Ученій, що тобі треба?

– Кіріл?! Ти шо?! -Ученія розпирало від обурення. – Забув мене? Ти шо, Кіріл?

Пан Кирило завагався і нарешті примирливо кинув:

– Вибач, Петре, запрацювався, ходімо вип’ємо.

Вони зайшли у президентську кімнату відпочинку, посідали на м’які диванчики, за кілька хвилин дві офіціянтки принесли напої і наїдки. Поки вони сервірували столик, в Ученія набрався повний рот слини, давно він такого добра не бачив: натуральний пшеничний хліб зі справжнім коров’ячим маслом, кав’яр, червона риба з цитриною, автентичне сало, імпортний ічкерійський сир, буковинська домашня ковбаса, каспійський оселедець з цибулею, вирощеною в землі, і – нарешті – графин зі справжньою житньою (Ученій це визначив за запахом) горілкою!

– Ну, за успіх! – проголосив пан Кирило, піднявши келих з чистою джерельною водою.

– За! – повторив Ученій, іґноруючи наповнену офіціянткою чарку і наливаючи собі горілки в келих. – Успіх! – І випив. Потім почав швидко їсти.

– Ну, Петре, – театрально склавши руки на грудях, спитав пан Кирило, – що тебе привело до нас?

Пан Ученій, не перестаючи їсти, заторохтів: «Ну, шо Кіріл, ти хіба сам не знаєш? Всі отримали якісь сякі-такі посади, а я, я… – Він уже був трохи п’яний, а отже, став добрим, розчуленим, сентиментальним, – я, котрий так суттєво доклав руку до нашої спільної перемоги, залишився ні з чим. Так би мовити, біля тріснутого корита. Кіріл, як ти міг?! Як міг забути про давнього друга?!»

П. С. Ученій ще випив і, замість заїдати, заплакав.

– Що ж, Петре, – задумливо промовив пан Кирило, – єдине, що я можу для тебе зробити, це – оформити тобі пенсію полковника.

– Що?

– Немолодий ти уже, Петя, пора і на відпочинок. А полковницька пенсія – це ж гарні гроші!

– Ти шо, Кіріл, іздєваєшся, шутіш?

– Ні, пане Ученій, я серйозно, і взагалі час вашої авдієнції вичерпався. Па-а-пра-а-шу!…

– Шо? Гад ти такий, сука самозвана, – П. С. Ученій схопився на ноги, почервонів і замахав руками. – Ти забув, скотина, з чиєї руки хлебчеш, забув, бля, хто тебе на престол привів?! Я тебе поставив, я тебе й скину, блядь!

Сьогодні ж буду в Ко Ше Ліна і до вечора ти, Кіріл, будеш уже ніхто!

– Да пашол ти, – мляво буркнув пан Кирило і, схопивши графин з горілкою, вдарив ним Ученія по голові.

– Винесіть це тіло, – скомандував пан Кирило своїм охоронцям, клонам-бодіґардам, які прибули на виклик, – викиньте на смітник, але добре його запам’ятайте, якщо цей алкаш ще хоч раз проникне в резиденцію, я позвільняю вас усіх з волчьімі ксівамі. Понятно?

– Так точно, товариш президент!

Коли Ученія винесли, президент України зв’язався з шановним паном Ко Ше Ліном.

– О, Кириле, а я якраз тебе хотів бачити, – у моніторі апарата зв’язку було видно, що пан Ко Ше Лін десь серед дикої природи, – з першого числа своїм декретом піднімеш ціни на десять відсотків на хліб, м’ясо, молоко, мовляв, вища державна доцільність, одне, друге, словом, обґрунтування на твій розсуд.

– А-а-а…

– Це питання не обговорюється, – твердо сказав Ко Ше Лін і широко посміхнувся. – Що ти там хотів, Кириле?

– Зв’язкового поміняти, – відповів президент України, – цей Ученій вже геть спився, здається, у нього вже бєлка.

– Як скажете, пане Кириле, ви – президент, кого призначите, той і буде, а взагалі, навіщо нам зв’язковий, і так можемо порозумітися, – засміявся Ко Ше Лін.

– Справді, – скривився пан Кирило.

Отямившись у контейнері для сміття, П. С. Ученій першим чином зібрався телефонувати до шановного пана Ко Ше Ліна, аби той негайно зняв цього гада Кіріла з посади, якої він, як виявилося, не гідний. Але в кишенях не було мобільника, як також не було ні грошей, ні зброї, ні документів. Пан Ученій міг ще зателефонувати з якогось іншого апарата, але, як з’ясувалося, він начисто забув номер пана Ко Ше Ліна. І згадати вже не зміг ніколи – графин з горілкою зробив свою справу.