Текст книги "Тероріум"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

12
ЛЮБОВ І КОХАННЯ

Роксолана однією рукою завзято рвала на собі волосся, а другою набирала номер на своєму мобільнику.

Збіглися бойовики. Вони не знали, з чого дивуватися – зі спливаючого кров’ю шеренгового Чіпки чи зі своєї полковниці, що стала схожою на верескливу сільську бабу, яка побивається над чоловіком, котрому зламали ребро у традиційній бійці на храмовий празник.

– Швидше! Несіть його!

– Куди? – слушно спитав Оскар Тартарський.

– До гелікоптера! – вигукнула Роксолана. – Там мій гелікоптер, я наказала готуватися до злету!

– Його треба перев’язати, пані полковник, – рішуче сказав Оскар Тартарський, – бо ж спливе кров’ю.

– Швидше! Перев’язуйте! Перев’язуйте! Швидше! – Роксолана геть втратила командирський голос.

Оскар вправно перебинтував Чіпку.

– У машину! – верескнула Роксолана.

– А куди ви його переправите, пані полковник?

– Як куди? В – лікарню!

– Пораненого терориста?! В лікарню?!

– Документи! – Роксолана поволі себе опановувала. – У нас є документи для прикриття…

За годину до Вижницької районної лікарні гелікоптером було доставлено офіцера податкової служби з київського управління, що отримав поранення у живіт під час полювання у Карпатах. Пораненого супроводжувала вродлива дівчина з владними манерами та мовчазний, схожий на офіцера, чоловік. Обоє були вдягнуті у мисливські костюми. Потерпілий був загорнутий у простирадло, бо одяг його, пане докторе, геть просяк кров’ю…

Пан доктор багато що бачив у своєму житті, тому не дуже здивувався, коли витягнув з живота пораненого не набої від мисливської рушниці, а кулю від епіка. Стрілялися сп’яну, з ким не буває…

Роксолана сиділа в лікарні біля прооперованого Чіпки три доби, а коли з’ясувалося, що рана не смертельна, і «колега» виживе, викликала гелікоптер, гарно заплатила панові доктору і відбула разом з пораненим «офіцером податкової служби»…

Пан доктор два рази перерахував гонорар, який йому залишила ця дуже гарна панна з манерами полковника, відзначив, що це десь його річна офіційна зарплата, сховав гроші у хитру схованку, влаштовану в муляжі людини з обдертою шкірою. Потім випив п’ятдесят грамів чистого спирту і почав думати – доповідати в КҐБ чи ні. Думав довго. Зрештою випив ще спирту і набрав номер начальника управління КҐБ у Чернівцях.

– Ґіца? Це Семен з вижницької лікарні…

Пан доктор розповів товаришу начальнику про пораненого офіцера, про київських мисливців, про рану, про операцію, про свої золоті руки хірурга, про сльози вдячности, про вродливу незнайомку, лише про гонорар скромно промовчав. А опісля розмови з начальником КҐБ з легким серцем допив спирт з колби…

Тепер уже справді пораненого шеренгового бійця ЮВУ Чіпку доглядала сама командир Організації полковник Роксолана. У тій самій печері.

Роксолана робила Чіпці ін’єкції, щодня змінювала пов’язки, годувала бульйоном зі справжніх курей, яких бійці купували за великі гроші у місцевих жителів.

Коли Чіпка вже зміг розмовляти, Роксолана поставила йому дуже банальне, проте споконвічно жіноче питання:

– Хто вона?

Чіпка вдав, що знову знепритомнів.

Роксолана розлютилася і зробила йому ін’єкцію так, що він прийшов до тями і попросив води.

– Ти любиш мене, Ігоре? – допитувалася полковник Роксолана свого підлеглого, шеренгового бійця, якого тиждень тому ледь не вбила.

– Люблю, – прошепотів Чіпка.

– А кохаєш?

Чіпка знову зомлів.

Прийшли товариші по зброї: осавул Довбуш та обидва хорунжі – Кармелюк і Тарас Бульба. Вони принесли пораненому кілька яблук і літр джерельної води. З суворим виразом на обличчі по черзі співчутливо потиснули руку Чіпці, по-військовому вклонилися Роксолані і сіли рядочком під стіною.

Буде розмова, здогадалася Роксолана.

Панове командири трохи повагалися, а потім майже хором почали говорити:

– Ми все розуміємо, пані полковник, ми це… теж люди, словом, кохання, чи як там, але так далі тривати не може! Ні, це не бунт, це цілком дружня та водночас небезпредметна розмова. Ось так. Ми, Роксолано, не проти… якщо ви з побратимом Чіпкою, як би це сказати, кохаєте одне одного, ми лише за… Але, пані полковник, Організація не може без командира. Хлопці ремствують. Треба щось робити… Ми оце тут порадились і вирішили… Ні, ми нічого не вирішили, просто з’явилася така думка. Яка? А така, що коли ви і брат Чіпка це, як його, ну, одружитеся чи що… комусь треба командувати Організацією. Отже…

– Отже, – перебила командирів Роксолана, – встати!

Осавул і хорунжі ніяково підвелись.

Роксолана поволі теж встала, зловісно повільними рухами розстібнула куртку, поклала праву руку на руків’я епіка у наплічній кобурі і моторошним голосом промовила:

– Владою, даною мені Великим Збором Організації, я маю право карати на горло будь-кого, хто виявляє непокору, слабкість, нерішучість, боягузтво чи, не приведи Господи, ознаки зради. Що ви там щойно кумкали, панове командири?

Панове командири злякалися. Довбуш зблід, Кармелюк пожовтів, а Тарас Бульба побагровів – перестріляє ж скажена дівуля!

– Перестріляю ж! – лагідно сказала Роксолана.

Командування мовчало.

– То про що ви оце щойно так весело розповідали? – ще раз спитала Роксолана.

– Та ні про що, – недбало махнувши рукою, кинув Тарас Бульба, – якісь небилиці гнули, аби трохи розважити пораненого бойового товариша Чіпку. Правда ж ти розважився, бойовий товаришу Чіпко?

– Так, так, розважився дуже я, – енергійно закивав головою Чіпка, дуже втішений, що спадає напруга, спричинена, як не крути, а таки його особою.

Ситуація розпружилася, Роксолана пом’якла, командири усміхнулися.

– А тепер слухайте сюди, хлопці, – стомленим голосом почала Роксолана, – нумо, згадайте, як усе розпочиналося, як ми доходили до усвідомлення необхідности збройної боротьби з антиукраїнським режимом. Спочатку у нас, купки студентів, з’явилася пекуча образа від того, що українці стали національною меншиною у державі, яка називається «Україна», потім ми, спостерігаючи перманентне переродження тих політиків, що піднімалися на так званій «національній ідеї», геть зневірилися у перспективності парламентських форм політичної боротьби, згадайте, як приємно ми були вражені, коли почали знаходити безліч однодумців щодо своєї зневаги до публічних політиків з їхнім фальшивим белькотінням про демократію, народовладдя і парламентаризм. Ми ж бачили, як воно є насправді. І тоді ми взялися за зброю.

Чи я, полковник Роксолана, командир Організації, не довела своїми діями впродовж цих років, що маю право займати цю посаду в Русі Опору?! Можете не відповідати.

А тепер про особисте. Мені,… мені… втім, це не важливо, скільки мені років, але якби у мене пріоритетом було особисте життя, родина, якесь кохання, а не… не любов до України, вибачте за патетику, тієї України, яку просрали наші батьки вкупі з дідами, то я давно уже одружилася би і мала дітей…

– Двійко, – відчайдушно кинув Тарас Бульба.

– Що? – здивувалася Роксолана.

– Двійко дітей, кажу, – хорунжий дуже ризикував, – хлопчика і дівчинку.

Роксолана засміялася, решта, крім Чіпки, теж.

– Але я обрала інший шлях, – посерйознішавши, твердо сказала Роксолана, – і не дозволю… – Вона помовчала, а потім продовжувала: – А тепер щодо того, у чому ви (панове командири заперечливо похитали головами) мене підозрюєте. Сталося так, що я через необережне поводження зі зброєю випадково поранила шеренгового бійця Чіпку. Нещасний випадок! Почуваючи особисту провину перед товаришем по зброї, що постраждав через мою неуважність, я приділила йому трохи уваги під час лікування. Нічого особистого, лише фронтові товариські стосунки! Зрозуміло?

– Зрозуміло, пані полковник! – відрапортували командири.

– А тепер, коли шеренговий боєць Чіпка почав одужувати, я повноцінно беруся до командування Армією!

Слухайте наказ! – крижаним тоном промовила Роксолана, але, глипнувши на Чіпку, замовкла.

– Поранений, – звернулася вона до нього, – ти можеш ходити?

– Трохи.

– Тоді йди подихай трохи свіжим повітрям, тобі корисно, а ми з командуванням проведемо коротку нараду.

Чіпка, спираючись на змайстрований Оскаром з молодого грабчука ціпок, поплентався надвір.

– Прошу сідати, панове командири! – Роксолана знову була рішучим командиром із залізною волею, і бойовики– ювеліри радісно приготувалися її слухати і слухатися…

Коли спала коротка ейфорія, що завжди настає після того, як миряться пересварені спільники, в обміні думками командування почали з’являтися суперечності. Не могли зійтися на тому, що робити далі. Тобто, якими методами боротися з режимом. За автентичну Україну!

Всім було зрозуміло, що після теракту, який здійснив Чіпка, популярність ювелірів серед посполитих почала поволі падати. Однак друга особа в Організації, заступник командарма осавул Довбуш залишився впертим прихильником терору. За формою такого, як дотепер, лише значно потужнішого.

– Українське сонне і вайлувате суспільство може реагувати лише на фізичний біль, друзі, сильний, шокуючий, жорстокий біль, – повторював раз по раз Довбуш, – до того ж, ірраціональний, несподіваний, спонтанний, такий, що не піддається жодній логіці детермінізму, шановні мої товариші по зброї! Піддане інтенсивній шоковій терапії тіло соціуму стрепенеться, повстане, віднайде в собі свою українську ідентичність, скине ненависний креольський режим Кромєшного, розірве усі неоімперські союзи і почне будувати Автентичну Україну, друзі мої безстрашні, але не до кінця. Тому я пропоную таку тактику подальшої нашої боротьби: вибухи в багатолюдних місцях, знищення об’єктів інфраструктури життєзабезпечення та індивідуальний терор проти знакових постатей режиму.

– Я би погодився лише з третім пунктом програми пана осавула, – почав висловлювати свою думку хорунжий Кармелюк. – Об’єктивна реальність змушує визнавати, що масовий терор замість стимулювати тіло соціуму до пробудження спонукає його до відторгнення від себе чинника, який заважає спати, у даному разі – нашу організацію. Тому я – за індивідуальний терор, до того ж конкретизований до однієї посадової особи. Та що там казати, – Кармелюк криво посміхнувся, – треба закатрупити Кромєшного. Бо мало того, що на нім однім тримається увесь цей гнилий режим, він ще й своєю зухвалою дурістю осквернив сакральну сутність влади, чим накликав на Україну прокляття вищих сил!

– Цікаво, але безперспективно, – сказала Роксолана, – місце Кромєшного порожнім довго не пробуде, але сама ідея забити президента України, як на мене, досить таки симпатична.

– Зробити це треба неодмінно за допомогою золотого ювелірного виробу, – розвивав свою ідею хорунжий, – можна влаштувати нано-бомбу в якомусь золотому браслеті чи каблучці… – І що? – іронічно примружилася Роксолана.

– Справді, – знітився Кармелюк, – адже від таких речей Кромєшного оберігають, як від венеричних хвороб.

– А я міркую ось як, братове, – взяв слово хорунжий Тарас Бульба, – терор – це добре, як масовий, так і індивідуальний, проте цими діями ми поставленої мети не досягнемо. До того ж – ніколи. Терор довго тривати не може, рано чи пізно або золотарі і каґебісти нас винищать, або ми видихнемося. Дивіться, до нас йдуть все менше і менше рішучих молодих людей. За минулий рік лише один Чіпка призвався. Щоправда, боєць вартий чотирьох (у Роксолани блиснули очі, що помітив лише Довбуш, який від того спохмурнів і насупився), але де, я вас запитую, натовпи добровольців? Де по п’ять-сім молодих хлопців і дівчат щотижня? Де? Де? – хорунжий ліз в очі командуванню, благально простягаючи руки.

– Пропозиції! – холодно відрубала Роксолана.

– Пропозиція моя ось така, братове, – Тарас Бульба зробив жест, що імітував розгладження довгих козацьких вусів, яких у нього, законспірованого бойовика, не було, – після виконання смертного вироку цьому злочинцеві узурпатору Кромєшному ми піднімаємо повстання у кількох областях України, скажімо, на Волині і Поліссі.

Оголошуємо ці території…

– Досить! – гаркнула Роксолана. – Тут не клуб аматорів альтернативної історії чи гурток політичної фантастики! Слухайте наказ – штабу готувати позачерговий Великий Збір Організації з порядком денним: подальша стратегія і тактика боротьби ЮВУ з режимом за українську справу.

Після розподілу обов’язків щодо підготовки Збору Роксолана відпустила панів командирів. Йдучи до свого гелікоптера, вона навіть не подивилася на Чіпку, який грівся на сонечку. Коли гелікоптер піднявся в повітря, Роксолана вийняла свій мобільник, трохи повагалася, а потім рішуче набрала номер Тараса Бульби:

– Слухай, хорунжий, я тобі порадила б після нашої перемоги, якщо вцілієш, звичайно, писати романи у жанрі фантастичної історії або політичне фентезі.

– Я вже думав над цим, – відповів Тарас Бульба, – але жанр собі приглядів інший.

– Який?

– Фантастична філософія!

Роксолана засміялася і вимкнула зв’язок.

13
КОМАНДА «ОРЕЛ Б»

Президентови України Авдотію Дормідонтовичу Кромєшному снився звичний кошмарний сон: на виборах неправильно рахують голоси, і його, такого досвідченого й мудрого керівника, не затверджують на черговий президентський термін. Він змушений покидати свій палац-резиденцію, і – що страшно – його випроваджують майже голим, без персонального транспорту, без грошей, без охорони, але навіть не це найстрашніше, – зовсім жахливо те, що ті НОВІ, які дірвалися до влади, не дозволяють йому нічого взяти з його кімнати-сейфа, та що там казати, ці узурпатори забороняють пристрасному Кромєшному навіть попрощатися з його «маленькими гарнесенькими друзями»… Від такого будь-хто прокинеться. Кромєшний, зрозуміло, теж. Він довго згадував, де він, а коли остаточно збагнув, що історія з неправильними виборами – його нездоровий сон, то ще більше зажурився: якщо приснилося ТАКЕ, то що буде далі? То ж воно ще насниться-насниться трохи, а там, дивись, і збудеться!… Кромєшний чи не вперше за роки свого президентства цілком предметно подумав про евакуацію. З цими снами треба бути до всього готовим!

Він встав з ліжка, взув капці і так, як був, у піжамі, за звичкою останніх місяців, пішов тинятися своїми апартаментами. Дуже хотілося відвідати своє улюблене творіннячко – кімнату-сейф з добірними прегарними речами, але боявся. Чого боявся, сам не знав. Тобто знав, але не хотів собі зізнатися, що панічно боїться неживого предмета.

Неживого предмета! Ти чуєш, Авдотію, переконував сам себе Кромєшний, воно ж просто шматок металу. Хай навіть золотого, але ж воно – маленьке. Та я його – між молот і кувалду, під прес, у ливарню, блядь! Я його… Ще трохи такого внутрішнього монологу, і А. Д. Кромєшний зважився. Ось зараз, таки вже, не відкладаючи, він піде у свою комору, дасть команду охоронцям (які не бояться нічого) взяти лещатами оту золоту зайду, ту стокляту каблучку, що сама себе прикрашає орнаментом, і під його президентським контролем відправити те ювелірне непорозуміння у плавильну піч. Ось так!

Президент, зважаючи на важливість моменту, одягнув поверх піжамної куртки свою персональну натільну панцерну камізельку і покликав з собою двох охоронців-клонів. Вони взяли важкі полікаліберні кеми і сферичні шоломи.

– Ви чо, охрана? – здивувався Кромєшний. – Ми ж не на войну йдемо.

– Ви ж у бронежилеті, товариш президент, – відповів один з охоронців. – Отнєсті оружіє?

– Та вже пусть, – махнув рукою Кромєшний, – ідьом.

Клєщі візьміть!

– Что, товариш президент?

– Клєщі! Інструмент такий. – Єсть!

Президент вже давненько не відвідував свою кохану комірку. Якщо пригадати, то десь від того страхітливого теракту на Євразійській площі у Києві, коли загинули сотні молодих його, Кромєшного, підданих, він не зазирав до кімнати сейфа.

А. Д. Кромєшний йшов на супостата. Відважно він окидав своїм орлиним зором полководця напівосвітлені коридори. Правою рукою войовничо розмахував у такт своїй рішучій ході, а ліву категорично засунув під панцерну камізельку: слухав своє серце. Воно билося спокійно, рівно, надійно. Вірна гвардія розмірено карбувала крок за його спиною, готова за улюбленого вождя хоч самій негайно віддати життя, хоч забрати його у будь-кого.

Сильна, непереможна, водночас страшна армія Наполеона Кромєшного! Він же Чингізхан Віссаріонович Цезар, він же Адольф Ілліч Мао, він же Аттила Джорджович…

Прийшли!… Серце… Ти чо, серце, забуло, в чиїх грудях б’єшся?!

Ти ж хоробрим маєш бути!…

А. Д. Кромєшний завагався, входити – страшно, повернутися і цим дати поживу загрозливій невідомости – ще страшніше. Та що це я? Знову за старе? Боюся якоїсь металевої дрібнички, такої нікчемної, маленької, круглої?!

Та я її! На молекули, на атоми, на електрони, на ті, як їх, словом, ще дрібніші частинки розкладу! Я її у вогонь, у воду… Чекай, а у воду навіщо? Як навіщо? Спочатку розтопити до рідкого стану, а потім – у воду! П-ш-ш! Що вийде з цієї ворожої кокетливої самозакоханої каблучки?

Безформна маса. Пшик!

Підбадьорений цим висновком А. Д. Кромєшний набрав код дверних замків. Поволі ввійшов і почовгав до полиці, де на корейському тарелі лежало ВОНО. Кромєшний встав навшпиньки і, затамувавши подих, зазирнув у таріль…

– Води! – вигукнув один з охоронців. – Доктора!

Врача! Трівога!

За кілька хвилин прибіг піднятий з ліжка персональний лікар президента – доктор Гіпсих, який зробив Кромєшному стимулюючу ін’єкцію.

– Блядь, – прошепотів президент, отямившись, – я вже нє вєрю своїм очам. Ти кто? – звернувся він до лікаря.

– Я ваш персональний врач, товариш президент, – відповів лікар, – доктор Гіпсих Іван Мойсейович.

– Скажи мнє, лєпіла, – кволо промовив президент, – у тебе зрєніє хороше?

– Хороше, товариш президент.

– Смотрі туда і кажи мені, що відіш.

– Куда, тов…

– В сраку! На стелаж смотрі, врач-убійца, корейську миску відіш?

– Так точно.

– А на нєй шо відіш?

– Кольцо, товариш…

– Опіші мнє єво, только подробно, тойсь детально.

– Кольцо з жовтого металу, – лікар потай ставив собі в очі контактні лінзи, – два візерунки, із жовтого металу, але інших відтінків, один – жовтогарячий, інший – лимонний… такий…

– Дальше! – крикнув президент.

– Камінці коштовні зелені, схожі на смарагди, у лимонному ланцюжку у точках з’єднання ромбиків, по всьому колу, здається, я зараз придивлюсь…

– Руки! – верескнув Кромєшний. – Нє трогай рукамі!

Президент підвівся з підлоги, де він сидів, спершися на шафу з африканського чорного дерева, довго здалеку дивився на полицю, на якій лежала каблучка у новому вигляді, і нарешті сказав:

– Всьо!

– Шо всьо, Дотідортич? – насмілився спитати Кіріл Кірілич, що відразу після алярму прибув у піжамі та червоній краватці.

– Усєм всьо, – дещо загадково пробурмотів президент, – усєм.

Всім стало страшно.

– Кіріл, – сказав дерев’яним голосом президент, – за час у мене совещаніє. Пусть прибудуть еті два нєгодяї Лайнов з Курвенком і міністра оборони визові. Буде война!

– З ким Дотідортич?

– З вамі всіма, блядь! Пошлі отсюда.

Президент прителіпався у свої апартаменти, випив кілька пігулок транквілізатора і трохи подумав. Потім викликав Кіріл Кірілича і звелів негайно викликати до нього етого опитного сищика Учєнія… Через півгодини президент і П. С. Ученій сиділи на диванчиках у «м’якому куточку» в президентському кабінеті і розмовляли, як давні друзі.

– А якщо чесно, Петро Степанович?

– Якщо чесно, Авдотій Дормідонтович, то не знаю.

– Хто знає?

– Де?

– Як де?

– А тому «де», Авдотій Дормідонтович, що знати усе про це можуть якісь розумні істоти, але не в світі людей.

– То воно по вашому від нечистої сили, Степановичу?

– Боюсь, що так.

– Невже чорт має проти мене щось особисто, га, Степановичу, як ви гадаєте?

– Мені здається, що навпаки, – несподівано сам для себе знайшов вдалий хід П. С. Ученій.

– Що ви кажете? – ожив А. Д. Кромєшний. – Говоріть, говоріть, пане Ученій, бо ж ви знаєте, кругом одні ублюдки.

Довіряти не можна нікому. На вас одного покладаюсь! Ви єдина моя надія. Скажіть мені, що твориться?

– На мій детективний розум, товариш президент…

– Петре, – перебив Кромєшний, – давай без церемоній.

– Гаразд, Авдотію, – П. С. Ученія понесло, – отож мені здається, що те, яке ти називаєш нечистою силою, таки не байдуже до тебе (А. Д. Кромєшний зблід), але в сенсі не ворожому, а в дружньому. Давай припустимо, що та клята обручка, що змінює свій зовнішній вигляд, – від чорта. І – що?

– Що? – прошепотів сухим ротом президент.

– Це – знак!

– Знак?

– Знак. Сили, Авдотій Дормідонтович, які посилають вам цей матеріяльний знак, до чогось вас спонукають.

– А як це знати, до чого?

– Давай будемо разом мислити, пане президенте, що означає для ситуації нинішньої України ювелірний предмет із золота? Правильно, це – символ опозиційних антипрезидентських, а значить, антинародних зловорожих сил. І Той, Хто посилає вам цю каблучку, що самоматеріялізовується, на щось натякає президентови України.

– На що, Петре, на що?

– Поміркуйте самі, Авдотій Дормідонтович, якби воно було із заліза, та ще й з емблемою «F», то чи звернули би ви на нього таку пильну і тривожну увагу? Ні. А якщо воно з’являється у формі символу антипрезидентських сил, а саме цих екстремалів-ювелірів, то й на них ці вищі сили, які здатні запустити програму самоматеріалізації предметів, спрямовують вашу президентську увагу.

– Думаєш?

– Я вже майже впевнений, Авдотій Дормідонтович.

Вищі сили, а саме Вартові Досконалої Ієрархії, не можуть більше спокійно дивитися, як у країні, яку вже стільки років очолює обраний достойник (легкий уклін у бік президента Кромєшного) порушується Лад. Отож Вони й послали цей красномовний предмет, що ретельно вписується у контекст політичної боротьби у сучасній Україні, для збурення ситуації і перелому її у бік, сприятливий для відновлення Ладу.

– Тобто порядку?

– Порядку, дисципліни, спокою. – І що я маю робити, Степановичу?

– Винищити цих терористів-ювелірів, тобто розгромити всю їхню організацію. А одного-двох залишити живими і запитати, що вони знають про цю каблучку. Не може бути, аби у матеріяльному екзотеричному вимірі не було зв’язку між ювелірами, чортом і цим предметом, що так вам докучає.

– Але як, як, Петре, дві спецслужби, не кажучи вже про міліцію і військо, не можуть впоратися з цими бандитами, цими цинічними осквернителями святинь!… Це ж треба, авіацію нищити! Народне добро… – президентів голос затремтів.

– Я знаю, як, – урочисто промовив Ученій, – але для цього потрібні ресурси…

– Все, Петре Степановичу, все, що скажеш, лиш зроби для мене це!

П. С. Ученій роззирнувся кабінетом і побачив, що з правого кутка до нього лагідно й широко зичливо посміхається Фортуна…Через кілька годин у кабінеті президента України розпочалася термінова надзвичайна таємна нарада з питань боротьби з тероризмом. За столом сиділи усі силовики і міністр фінансів. Увійшов президент. Він був у загрозливо піднесеному настрої, від чого всі ґенерали, що підвелися і стали струнко, повтягували голови в плечі.

Міністр оборони, ґенерал армії Козлов конвульсивно зламав у руці червоно-синій олівець, а в міністра фінансів Ніщиха крапля поту впала з носа просто у склянку з мінеральною водою.

– Садісь! – рявкнув президент.

Всі сіли.

– Слушай указ номєр… Кіріл, бля, какой номєр?

– Двє тисячі, Дотідортич, шєстьсот двадцать трі!

– Корочє, номєр нє імєєт значєнія, – продовжував президент. – Там прочітаєтє самі, а тепер слухайте суть.

Для борьби з тєрорізмом создайотся спецподраздєлєніє: команда «Орел Б». Туда входять спецнази – КҐБ, Курвенко!

– Я!

– Пойняв?!

– Так точно!

– Золо… тойсь, Лайнов.

– Я!

– Дошло?

– Так точно!

– Армія. Козлов!

– Я.

– Шо нє ясно?

– Всьо ясно, товариш…

– Садісь, Козлов, – обірвав міністра президент. – Фінансовоє обєспєчєніє – без огранічєній! Ніщих!

– Но, товариш президент… – скривився міністр фінансів.

– Ніщих! – підвищив голос президент.

– Слухаю.

– Вопроси єсть? Вопросов нєт, – Кромєшний радісно посміхнувся від того, що йому вдалося у цей тривожний час так вдало пожартувати.

– Корочє, всє сіли на команду «Орел Б», всє работают в одном направлєнії. А тєпєр я хочу об’явіть командіра команди «Орел Б», ето полковнік Учєній Петро Стєпановіч. Прошу! Ґенерал Курвенко перекинув склянку з водою.

З кутка, з-за ґенеральських спин, вийшов пан Ученій.

Він був у партикулярі, але всі побачили, що перед ними справжній полковник, і по тому, ЯК він підійшов до столу, всі збагнули, що це – майбутній ґенерал.