Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

ДОВГОЖДАНИЙ ДЕНЬ

Панько думав, що робота на ставку почнеться тільки через тиждень, а справді вона не припинялася і одного дня. Ця робота називалася «складання проекту і підготовка до будівництва».

Якось з районного центра приїхав технік з геодезичним інструментом. Він виміряв балку і зробив обчислення. Виходило, коли насипати греблю заввишки чотири метри, площа ставка дорівнюватиме двадцяти гектарам.

Підготовка до будівництва ставка не заважала навчанню. Це було видно хоч би й по Панькові.

Повертаючись з школи, він зараз же сідав розв’язувати задачі. Панько просиджував цілий вечір з олівцем у руках, і мати навіть дивувалася з такої посидючості хлопця. А коли вона почала якось розповідати, скільки молока надоїла сьогодні, він з досадою кинув:

– Не заважайте, мамо!

Справа в тому, що всі задачі були складені вчителем про ставок. В одній треба було вирахувати об’єм греблі, у другій – скільки днів треба витратити, щоб її насипати, при умові, що працюватимуть 200 піонерів і кожен з них насипатиме щодня по одній чверті кубометра землі. Третя задача запитувала, яка площа водяного дзеркала і який об’єм води буде в ставку, якщо його довжина дорівнює 1100 метрам, ширина – 180, а глибина – 1,5 метра.

Розв’язуючи цю задачу, Панько усміхнувся:

– Мамо, а ви знаєте, що таке дзеркало ставка?

– Ні, синочку, не знаю.

– Не знаєте? – здивувався Панько. – Площа ставка. Вона ж блищатиме, як дзеркало!

Він уявив, як блищатиме вода на сонці, і на хвилину поринув у солодкі мрії.

А другого дня задачі були ще цікавіші: про те, скільки коропів можна буде виростити а ставку.

Для шкільного твору Степан Юрійович дав тему; «Наш піонерський ставок».

Над складанням проекту працювала вся школа, Гриць з гуртком топографів креслив плани балки і ставка. Аргунь малювала ставок таким, який він буде на той рік, тобто з водою і з качками та гусями, що плаватимуть по ставку, а також з човнами піонерської водної станції. Інші піонери малювали ставок узимку – з ковзанярами на ньому, а Панькові дали намалювати великого дзеркального коропа з блискучою лускою і вирахувати, скільки коропенят можна пустити в ставок і яка їхня вага буде весною і восени.

В цих турботах непомітно кінчились заняття в школі, почалися канікули. Нарешті настав і довгожданий день.

Панько почув, що мати вже порається, і схопився з ліжка Він нашвидку випив молока з хлібом, схопив приготовлений з вечора вузлик з харчами, взяв лопату і вибіг надвір. Сонце ще не зійшло, але небо порожевіло на сході.

Збір дружини був призначений на 7 годин ранку, але Панько боявся спізнитися в перший день і вийшов на роботу на три години раніше.

Село вже прокинулось. Поспішали на роботу, колгоспники і колгоспниці, гуркотіли підводи і автомашини, з кузні долітали удари молота об ковадло.

Панько прискорив ходу: йому хотілося не лише не спізнитися, а прийти на роботу першим. Дід Книш завжди хвалив тих своїх помічників, що приходили до стайні першими.

«Якщо ти прийшов першим, – казав дід Книш, – значить, ти хочеш працювати дужче за всіх!»

Коли Панько вийшов уже за село і спустився в балку, серце його тривожно забилося: в далині, майже біля самого, ставка рухалися маленькі постаті. І не одна, а багато. Невже спізнився? Хлопчик пустився бігти.

Захекавшись, він прибіг до майбутньої греблі і побачив там усіх голів рад загонів, усіх піонервожатих, багатьох комсомольців і Степана Юрійовича та Аркадія Івановича.

– О, Панько! – зраділа Аргунь.

– Молодчина, Чоломбитько! – похвалив його і Степан Юрійович.

Панько'відчув, як розчарування від того, що він прийшов не першим на роботу, розвіялося, немов дим.

Раптом сонце кинуло перші промені, високо з неба залунала пісня жайворонка, легенький вітрець приніс з полів запахи трав і польових квітів. Аркадій Іванович скинув кашкета і, простягши руки до сонця, крикнув:

– Здрастуй, сонце!

Невимовна радість, прозора і чиста, як оцей сонячний ранок, розлилася по тілу Панька. Аркадій Іванович вітав сонце, а Панькові здавалося, що це само сонце вийшло, щоб привітати будівників.

Два ряди акуратно забитих кілочків позначали межу майбутньої греблі. Тепер треба було всю площу розбити на ділянки для кожного загону.

Незабаром вся гребля була всіяна кілочками з написами, де якому загону працювати.

– А як же будемо носити землю? Чим? – спитав Панько в Аргукі,—Цеберками чи носилками?

– Почекай, – відповіла вона і прислухалась до гуркоту автомашин, що долітав від села.

– Що? Чого чекати? – здивувався Панько.

Та Аргунь нічого не відповідала, прислухаючись до шуму машини. Тепер Панько помітив, що і Степан Юрійович, і Аркадій Іванович, і всі інші повернули голови до села.

Везуть! – раптом скрикнула Аргунь і кинулась з балки на пагорбок.

– Везуть! – радісно промовив Степан Юрійович і, як маленький, кинувся за Аргунню.

За кілька хвилин до греблі під’їхала автомашина.

– Рейки! – здивувався Панько, побачивши, що машина навантажена тонкими вузькоколійними рейками, з’єднаними залізними шпалами в готові ланки.

– Навіщо ж рейки? – спитав він, але всі посунули до автомашини, і Панько побіг слідом за всіма.

З кузова автомашини позстрибували на землю комсомольці, а з кабіни вийшов незнайомий вусатий чоловік, одягнутий у синій замащений комбінезон.

– Привезли вам техніку! – привітавшись, сказав він.

Комсомольці почали розвантажувати машину, складаючи рейки в штабель.

– Тут п’ятдесят метрів колії, другим рейсом привеземо ще стільки. А потім підкинемо і вагонетки, – промовив майстер, бо чоловік у синьому комбінезоні був шляховий майстер.

– Велике вам спасибі за вузькоколійку, – подякував йому Степан Юрійович. – Тепер у нас робота піде швидко. Це така допомога, така допомога….

– Як не допомогти хорошій справі,– усміхнувся майстер. – Ви нам допомагаєте, ми – вам. Ваш колгосп постачає нам буряки, і треба сказати, не погано постачає, чому ж не поділитися з вами тим, що є в нас? Возіть собі на здоров’я!

Під’їхав на коні Володимир Семенович.

Від села показалися юрби дітвори.

Степан Юрійович наказав горністові грати збір, і хлопчики і дівчатка вишикувались по загонах.

Петро Горобець підійшов до Степана Юрійовича:

– Піонерська дружина номер сімнадцять імені Зої Космодем'янської вишикувана для роботи на будівництві шкільного ставка! – урочисто проказав він.

– За справу Комуністичної партії будьте напоготові! – схвильовано проголосив Степан Юрійович.

– Завжди напоготові! – вигукнули піонери з таким завзяттям, що майстер з цукроварні усміхнувся.

Виступив секретар партійної організації колгоспу і сказав, що піонери разом з комсомольцями починають велику і потрібну для народа справу і що колгосп всіляко допомагатиме їм.

– Ви рветеся до корисної праці, – продовжував він, – і це є запорукою того, що з вас виростуть чесні, віддані народові і партії радянські громадяни. Лише праця здатна виховати повноцінну людину. Лише праця дає найвище задоволення людині. Любіть працю, бо в ній найбільше щастя! Отже, до праці! – закінчив він, а Степан Юрійович наказав піонервожатим вести загони на відведені їм ділянки,

На хвилину дитячий галас, стих. Чутно, було лише дзенькіт лопат та хруст розрізуваної залізом дернини.

Нарешті!

Почалось будівництво ставка!

Такого святкового настрою Панько не переживав ще ніколи. З блискучими очима, піднесений, він щосили вганяв лопату в землю, вирізував чотирикутник пророслого трав’яним корінням ґрунту, підважував його, відносив за межу майбутньої греблі, а на душі наче щось співало, і все – і сонячне проміння, і спів жайворонка, і запашне повітря, все, здавалося, було сповнене радості.

Діти снували, як мурашки, спочатку тихо, захоплені урочистістю моменту, але що далі, то гомінливіше, з веселим сміхом, з радісним галасом. Над балкою стояв дзвін: дзвенів сміх, дзвеніли, розрізаючи землю, лопати, дзвенів біля вузькоколійки молоток майстра, високо в небі дзвеніла пісня жайворонка, а в серцях працівників дзвеніла радість.

Хлопчики й дівчатка, весело штовхаючись, одне одному заважаючи, вирізали дернину і відносили її геть, складаючи в загату.

Панько, весь мокрий від поту, але щасливий, шмигляв, як миша, в густому натовпі, думаючи лише про одне – якомога більше зробити. Зараз, коли почалося будівництво, він навіть не уявляв, як це бувало завжди, широкого плеса, синіх хвиль або тьмяного дзеркала води свого улюбленого, вимріяного ставка, він був захоплений працею, і сама праця давала йому щастя.

Раптом йому вчулося, наче галас на одному краю греблі стих. Він опустив лопату і озирнувся. Але для турботи не було підстав. Еге! Оце праця! Піонери з першого загону влаштували конвейєр: четверо копали ґрунт, а решта вишикувалась у довгі ланцюжки і передавала ґрунт з рук у руки. Панько замилувався роботою першого загону, але не минуло і кількох хвилин, як і другий загін перебудувався, і вже замість безладного галасу звідти чулося ритмічне:

– Гех! Гех!

– Гех! Гех!

На мить спинився і загін номер три. Панько, Микола, ще два хлопці, залишившись з лопатами, копали, а решта вишикувалась ланцюжками, влаштувала конвейєр.

Ось перешикувались загони номер чотири і п’ять. На греблі враз стало просторо, наче посвітлішало. Розмірені рухи, ритмічна праця перетворили стоголосий натовп на єдиний організм, і робота вже не та, вона не важка, вона, як танок, як пісня, вона підносить працівника, наче на крилах, дає насолоду, радість.

Рухи щодалі стають все швидшими і швидшими, кирпичинки дерну тільки мигтять, перелітаючи з одних рук до інших, але діти, заворожені ритмом, не відчувають втоми.

Ох, і гарно ж працювати!

ДЖЕРЕЛО

– Воду привезли! – гукнув хтось, і тільки тепер Панько відчув страшенну спрагу.

Аргунь гукнула на весь голос:

– Воду пити по черзі! Не кидати роботу!

Але в цей час пролунав сигнал горніста, сповіщаючи про перерву на снідання.

– Перерва! Перерва! – завирувало навколо. Піонери кинулися хто до бочки з водою, а більшість, хоч як хотілося пити, побігли дивитися на маленьку залізницю, що її встановлювали комсомольці.

Через кілька хвилин хлопчики і дівчатка сиділи рядками на траві, розв’язуючи вузлики з хлібом, салом, яєчками, цибулею. Панько нашвидку поснідав і побіг знову до вузькоколійки. Степан Юрійович, Аркадій Іванович і майстер обходили фронт робіт.

– До обіду закінчимо монтаж колії, а з обіду можна починати і сипати, – сказав майстер.

– З обіду почнемо сипати! – гукнув на весь голос Панько і побіг до своєї ланки. – 3 обіду почнемо сипати! Ура!

У відповідь залунало дружне ура.

Майстер задоволено усміхнувся:

– Оце робітники!

Після сніданку піонери знову взялися до праці. Руки вже призвичаїлись до роботи, і тепер зрізання дернини пішло ще швидше. А головне – всіх підбадьорювало повідомлення, що по обіді почнуть сипати ґрунт, та ще не просто сипати, а возити вагонетками. Піонери відлучалися від греблі тільки щоб напитися води. Але скоро дід повідомив, що бочка порожня.

– Поїду привезу, – сказав він Степану Юрійовичу, що жваво про щось розмовляв з Аркадієм Івановичем.

– Діду, – звернувся старший піонервожатий до водовоза, – а коли б у цій балці та пошукати води? Як на вашу думку?

– О, – враз пожвавішав дід. – Та тут колись давно були джерела. А потім чи позаносило їх мулом, чи висохли, не знаю вже від чого, а зникли…

Дід поїхав назад до села, а Степан Юрійович підкликав до себе Панька і Миколу Квашу, і вони з лопатами пішли за ним вглиб балки.

– Вода повинна бути тут близько. Інакше чому така різниця в кольорі трави? – говорив він до хлопців, що ввічливо мовчали. – Ось, наприклад, пляма з яскравоюзеленою рослинністю. Навколо все вигоріло, а тут трава така зелена. А ну, хлопці, копніть!

Не встигли ті заглибитись і на півметра, як потягло вологою, а земля стала налипати на лопату. Це надало піонерам ще більшої охоти. Раз за разом з ямки вилітали кім’яхи мокрого, зеленкувато-сірого глею.

Раптом тоненький струмочок води показався з-під лопати.

– Вода! – гукнули хлопці разом і з усієї сили заглибили свої лопати в землю.

Несподівано сильний струм води бризнув угору просто в обличчя копачам. Вони вискочили з ями і, водночас здивовані І раді, дивилися, як з-під землі б’є вода, швидко заливаючи копанку.

– Чудове джерело, – захоплено промовив Степан Юрійович. – Просто фонтан!

– Аж кипить, – не відриваючи погляду від джерела, промовив Панько, – тільки воду цю, мабуть, не можна пити, вона ж каламутна…

– А ви зараз біжіть до греблі, принесіть цеберки і вичерпайте цю воду, – наказав вожатий. – Нова вода, яка натече, буде чистіша.

Хлопці метнулися по відра, швидко повернулися і стали вибирати воду. Коли показалося дно, Панько вліз у копанку і зняв ще кілька лопат грунту, поки Микола вибирав воду.

Вода почала прибувати тепер дуже швидко, і Панькові довелось вискочити з криниці. Вчитель і хлопці замріяно дивилися, як копанка наповнюється водою.

ВАГОНЕТКИ ПІШЛИ!

Сонце підіймалося все вище й вище. Стало так жарко, що піонери пороздягалися і працювали вже в самих трусах. Але робота від спеки аж ніяк не притишувалась. Хлопці й дівчатка наполегливо зрізали дернину і таки закінчили цю роботу до обідньої перерви.

Коли пролунав сигнал на обід, копачі побігли не до бочки, а до криниці. Дід уже набрав з неї не раз води, І всім було цікаво побачити новий колодязь.

Панько добіг перший. Копанка була майже вщерть повна прозорої води. Хлопець зачерпнув цеберку і спробував свіженької.

– Солодка! – сказав він.

Насправді вода була зовсім не солодка, але дід Книш завжди так казав, коли хотів похвалити воду, і Панько тут просто змавпував.

Піонери пили воду і хвалили теж:

– Добра, аж солодка! За хвилину біля криниці зібрався цілий натовп. Кожному цікаво було заглянути в копанку, подивитися, звідки набирають такої холодної смачної води. Панько ледве виліз з цієї галасливої юрби, що оточила криницю. Він думав вмитися тут біля криниці, та де там… Коли всі почнуть умиватися, то тут таке багно буде, що й не виберешся.

– Хлопці! – крикнув Панько, хоч мав на увазі не тільки хлопців, а й Дівчаток. – Хлопці з загону номер три! Давайте свою криницю викопаємо, для свого загону! Я знаю, як шукати воду.

– Давайте! – підтримали його піонери. – Пообідаємо і давайте!

Після обіду всі побігли спочатку до вузькоколійки, щоб надивитися на неї досхочу, а потім згадали про криницю і, взявши лопати, з галасом і сміхом посунули за Паньком.

– Треба, щоб трава була дуже зелена, – казав Панько товаришам, оглядаючи то одне, то інше місце.

Покружлявши по балці, він, нарешті, спинився.

– Отут! – сказав він і копнув землю.

Грунт справді був вологий. Він копнув удруге і побачив великого черв’яка, що звивався, перерізаний надвоє. Панько обережно взяв обидві половинки і сховав у коробочок з-під сірників.

– О, Панько вже збирається вудити рибу! – засміявся Микола Кваша. – Підожди, ще ставка немає!

– Навіщо тобі черв’як? – запитало ще кілька голосів.

– Смажитиму, – пожартував Панько і поклав ще двох у коробочок.

– Справді смажитимеш? – здивувався Микола. – А потім?

– Невже не догадався? – відповів запитанням Панько, і всі замовкли, удавши, що догадалися.

За хвилину бризнув струм.

– Копайте! Копайте! – крикнув Панько і вскочив у копанку. – Копайте, аж поки вода не заллє яму!

Піонери встигли викинути кілька десятків лопат грунту, але тепер вода пішла з кількох місць і так потужно, що копачі повистрибували з ями мокрі.

Аргунь не спускала зачудованого погляду з води, що, вируючи, швидко наповнила копанку до країв. Інші піонери теж притихли, спостерігаючи, як з землі б’є вода. Хвилину всі стояли мовчки, потім враз кинулись по відра, та скільки не вичерпували, вода вже не спадала.

– От б’є! – в захопленні промовив хтось з копачів.

В цей час почувся сигнал горніста, і піонери повернулися до греблі.

Коли всі зібралися, Степан Юрійович розповів про порядок роботи:

– Комсомольці накидатимуть грунт у вагонетки, а піонери будуть розрівнювати і трамбувати землю. Комсомольська бригада буде також лаштувати і пересовувати рейки вузькоколійки на нові місця. Чи не буде заперечень проти такого порядку роботи?

– Степане Юрійовичу, дозвольте і піонерам хоч трішки покидати землі у вагонетки… – пролунав голос Панька.

– Добре, – погодився вожатий. – Завтра, коли робота вагонеток буде перевірена, і піонерів поставимо до цієї роботи.

Заграла труба, І загони стали на місця. Вгорі, де були вагонетки, задзвеніли лопати, полетіло груддя жовтої глини.

Внизу, на греблі, піонери з лопатами і трамбовками в руках чекали першого ґрунту.

– Готово! – крикнули з гори.

– Обережно! Геть з рейок! – крикнув майстер, і вагонетки на гальмах потихеньку стали з’їжджати вниз.

– Їдуть! – пролунав стоголосий вигук.

Далі майстер розгальмував, і маленький поїзд з шести вагонеток набрав швидкості і прийшов аж до протилежного краю греблі. Майстер відкрив клямки і легко перекинув спершу одну, а потім і всі вагонетки. Ґрунт висипався, і піонери взялися розгрібати його і трамбувати.

Трамбувальників було таки багатенько і тому, хоч комсомольці і не барилися з доставкою ґрунта, доводилось кожного разу чекати нової порції глини. Спочатку на це ніхто не звертав уваги, дуже вже було цікаво дивитися, як з’їжджають з гори вагонетки, як вони перекидаються, а особливо було цікаво підпихати їх, коли комсомольці тягли їх на гору.

Та через годину цікавість новини поволі зникла, і піонери почали вже нудитися. Микола довго і байдуже дивився на трамбувальників, мляво втоптуючи грунт босими ногами, а потім очі його раптом заблищали, і він бігом метнувся до Панька.

– Знаєш, що я надумав? – захлинаючись, заговорив він. – Давай, викопаємо ще одну криницю! А потім ще й ще! Щоб кожній ланці була своя криниця! Ходімо зараз шукати місця!

Панько дивився на Миколу чужими очима.

– Не хочеш? – здивувався Микола. – Без тебе обійдемось.

– А хто ж тут працюватиме? – стримуючи злість, що закипала, промовив Панько.

– Степан Юрійович не побачить, – вирішив переконати Панька Микола. – А працювати є кому і без нас. Дивись, скільки народу!

– Отакий ти піонер! – похитав головою Панько. – А я не для Степана Юрійовича, а для себе працюю.

В цю мить підійшла вагонетка з грунтом, і Панько кинувся розрівнювати глину, а коли закінчив роботу, Миколи вже не було біля нього.

«Степан Юрійович не побачить…» – перекривив він у думці Миколу.

Поїзди з грунтом ішли один за одним, і Панько, захоплений працею, забув про розмову з Миколою. Тільки через годину чи може через дві, озирнувшись випадково на балку, він побачив вдалині трьох хлопців, що копали яму. Було ясно, що це Микола, знайшовши собі товаришів, копає криницю і що місце для криниці вибрав він правильно, бо незабаром всі троє повискакували з ями і дивилися в неї, мабуть, спостерігаючи, як б’є вода.

Якийсь час Панько боровся з бажанням негайно піти до Степана Юрійовича і показати йому, як піонер Микола Кваша «працює» на будівництві піонерського ставка.

«А що ж робити з таким! – кипіло у нього в серці.– Бити! Тільки бити таких!» – вирішив він і не пішов до Степана Юрійовича.

Надвечір, коли робота на греблі закінчувалась, повернувся Микола. Радісно збуджений, він підбіг до Панька і, як завжди захлинаючись, заговорив:

– Ой, Панько! Ми викопали аж дві криниці! Вода так і б’є! Знаєш, що я надумав? Давай утворимо організацію «Шукачі води»! Ти розумієш? – він не помічав сердитого погляду Панька І продовжував сікти: – Розумієш, «Шукачі води»! Ми обійдемо не тільки нашу балку, а й туди далі, і будемо скрізь шукати воду. Понакопуємо криниць! Цікаво? Правда? Наша організація буде таємна! Згоден? «Шукачі води»!

І може тому, що Панька вабило і шукання води і копання криниць, він, вислухавши Миколу, сказав якомога спокійніше і якомога уїдливіше:

– А може, ти утвориш організацію дезертирів? І назвеш «Перші дезертири з піонерського ставка»? Га? – і, не стримавши обурення, вигукнув – Геть! Геть, бо вдарю!

Микола, як опечений, відстрибнув метрів на два від Панька, хотів щось сказати, але з переляку тільки перехопив повітря і сховався у натовпі.

Піонери посунули додому. Панько залишився на греблі, з любов’ю оглядаючи перший шар грунту, що, міцно втрамбований, невисокою, але помітною приступкою підвищувався на місці майбутньої греблі. В його уяві ця приступка зростала і зростала, перетворювалась на високий вал, що перегороджував балку. Панько нахилився і помацав утрамбовану глину.

Йдучи біля школи, він згадав про черв’яків і, зайшовши до куточка живої природи, віддав їх коропеняті.

– Щодня носитиму йому харчі,– вирішив він, любуючись, як короп пожадливо ковтав гостинець.