Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

«ЕХ ТИ, КВАША!»

Назбиравши заздалегідь черв’яків для коропеняти, Панько подався до школи. Навколо половіли, красувалися жита, а туди, далі від балки, зеленіли плантації буряків, і зовсім на обрії зеленою стіною підіймалися зарості лісосмуги. Спека вже почала спадати, але земля була ще гаряча. Панько з насолодою ступав босими ногами по пухкому пороху на шляху; Приємно йти по зеленій прохолодній траві, але не менш приємно йти й по гарячому пилові. Коли трохи заплющити очі, здається, що нога поринає в теплий, ніжний пух.

Панько любив ходити сам. Так хороше мріється тоді. Лісосмуга в думках виростає у величезний ліс, балка наливається водою, маленьке коропеня, яке живе в акваріумі, перетворюється на такого коропа, що не вміщається в скляному ящику…

Та сьогодні Панькові заважає мріяти Микола Кваша. Втік Микола! А може, Миколині батьки дали йому якусь роботу дома? Цілком можливо… Та все ж на серці в Панька неспокійно. Щось багато піонерів останнім часом стали працювати якось байдуже. Замість трамбувати землю, стоять, оглядаються на всі боки, а як бува перекинеться вагонетка, то всі біжать подивитися і стоять там, аж поки не гукне вожатий.

Ні, коли б у Миколи була поважна причина, він спитав би дозволу піти. А раз пішов самовільно, значить, не хоче працювати на ставку. А вчора Костя Чаговець і Семен Бережний не прийшли на роботу, сказали, що батьки залишили їх дома, а насправді батьки нічого їм і не казали. Просто хлопцям обридла одноманітна робота на греблі.

Панько прискорив крок і незабаром був уже в селі. Не заходячи додому, він попрямував до школи.

«Ну, зараз подивимося на наших хом’яченят! Як вони там?» – відігнав неприємні думки Панько і постукав до сторожихи.

Він взяв ключ і пішов до піонерської кімнати. Там біля самих дверей, уткнувшись носом у щілину між дверима і одвірками, сидів рябий сторожишин кіт.

– А ти чого тут? Га? Чого тобі тут треба? – суворо запитав Панько.

Кіт незадоволено відійшов трохи від дверей і спинився, дивлячись на Панька спокійно-презирливими очима.

– У, котяра! – тупнув на нього хлопець, але кіт лише відвернувся, не змінюючи свого презирливого вигляду.

Панько відімкнув двері і встиг побачити, як хом’ячиха, що лежала біля своїх малят, раптом схопилася з місця і забилася в куток клітки.

– А, боїшся? – лагідно промовив Панько. – А я тобі трави приніс. Їж! – Він поклав у клітку траву і кілька хвилин сидів, роздивляючись на хом’яченят, що підіймали голови, ворушилися і тихенько повискували, шукаючи матір. – А що ж ми з ними будемо робити, як вони повиростають? – спитав сам себе Панько і, посидівши ще з хвилину, встав і підійшов до акваріуму.

– А оце ось – тобі. На! – і висипав у акваріум черв’яків. – Їж! Поправляйся!

Коропеня ковтало черв’яків, а Панько замріяно дивився на нього і приказував:

– Їж, їж, рости… На той рік у ставку плаватимеш!

Хлопець оглянув опудало зінського щеняти, що стояло в другому кутку кімнати, і знову підійшов до хом’яка. Він спробував подражнити його, ширяючи в клітку паличкою, але звірок не кидався на паличку, а тільки шкірив зуби, поблискуючи маленькими очима.

– Ну, добре, сиди… – поблажливо кинув Панько і подумав: «А що ж ми все-таки робитимемо з хом’яченятами? Навіщо нам стільки хом’яків? А як вони на той рік ще наплодять?»

«Повбивати та познімати хутро?» – подумав Панько, але вбивати було шкода.

Нарешті він знайшов вихід: «Роздамо по інших школах. Подаруємо піонерам для куточків живої природи. Правильно!»

Він уявив, з якою подякою прийматимуть подарунок піонери з «Зорі» і з іншого сусіднього села. Кількох хом’яченят можна буде і в райцентр передати. Може, і Панька виберуть у ту делегацію, що поїде в райцентр? Звичайно, виберуть! Він там скаже: «Ми вам передаємо живого хом’яка, щоб ви, піонери, майбутні майстри високих урожаїв (йому дуже подобався вираз «майстри високих урожаїв», його завжди вживав товариш Берест, а Панькові все якось не доводилось вставити цей вираз в свою промову), щоб ви вивчали цього шкідника для того, щоб уміти з ним боротися». Або ні, він не так скаже: «Щоб боротися з ворогом, треба знати його. Ось хом’як. Він на вигляд не страшний, а знаєте, скільки зерна він з’їдає за рік із своїми хом’яченятами?..» Панько не знав, скільки кілограмів хліба з’їдає хом’як з своїм приплодом, але він довідається про це в Степана Юрійовича або в товариша Береста. «Мабуть, багато їсть… – подумав він, – треба завтра ж про це спитати».

Вирішивши долю хом’яченят, Панько, нарешті, звернув увагу, що від нових мешканців у піонерській кімнаті значно погіршало повітря. Він відчинив кватирку, ще раз оглянув кімнату хазяйським оком і вийшов.

– А ти сидиш? – побачив він кота. – Гляди мені! – і посварившись на нього пальцем, замкнув двері.

Микола сидів біля хати і стругав дощечку. Побачивши Панька, він кинувся до нього і, захлинаючись, став розповідати, що робить млинок.

– Ти розумієш, це не для іграшок, Млинок буде великий, такий, що крутитиме точило. Це зовсім просто. До точила, до ручки я прироблю шків і потім надіну ремінь або просто вірьовку на вал вітряка і на шків точила. От і все! Завтра буде готово!

Іншим разом Панько теж захопився б млинком і допоміг би Миколі майстрювати, але тепер він тільки похмуро спитав:

– Що ж ти гостритимеш на точилі?

Як що? Ножі, сокири…

– Скільки ж у вас ножів та сокир?

– Скільки! Три ножі і одна сокира.

Панько уїдливо засміявся:

– Ну, за годину наточиш, а потім?

– А потім… – сказав Микола і задумався. – А потім, – з новим запалом заговорив він, – я зроблю Динамомашину, і в нас дома буде електрика. Справді! Я зроблю динамомашину!

У Панька заворушилась заздрість. Йому теж хотілося зробити динамомашину. Але він тільки похитав головою:

– Динамомашину! Та ти ж її і не бачив ніколи.

– Як не бачив? Бачив! А взимку, коли ми їздили на екскурсію до Палацу піонерів у Харків? І ти ж бачив. її зробили юні техніки. І я зроблю! От побачиш, за тиждень зроблю!

Панько зрозумів, що Микола І не думав повертатися на ставок. Це його розсердило, і динамомашина враз втратила для нього цікавість.

– А чого ти втік з греблі? – спитав він Миколу.

– Я не втік, а просто пішов. Обридло…

– Ти ж голосував за ставок. Ти ж тоді на зборах казав, щоб ставок назвати піонерським!

– Ну, що ж, що голосував. Тоді голосував, було цікаво, а тепер нецікаво… Що ж то за робота! Кидай глину та й кидай… Хоч би толк був, а то два тижні працюємо, а греблі і від землі ще не видно…

– Отак ти і млинок, і динамомашину зробиш… – уїдливо промовив Панько. – Завтра ж тобі обридне… А за те, що зриваєш нам роботу, ми тебе на раду дружини викличемо!

– Хо-хо! Я зриваю роботу! Без мене не обійдуться! Та хіба та не бачиш, що там половина народу зайва? Місця ж на греблі мало, всі збилися в купу і товчуться, тільки один одному заважає. Ти думаєш, Костя Чаговець учора чого пішов додому? Батько сказав? Ні, йому теж обридло. Скоро всі розбіжаться!

– Розбіжаться? – розсердився Панько. – Не розбіжаться. Не всі такі кваші, як ти!

– А ти чого дражнишся? – раптом скипів Микола.

– А що, хіба не кваша? Ну, так дезертир!

– А ти… а ти дурень!

– Я дурену? Я тобі зараз покажу, який я дурень, – вигукнув Панько і пригнувся, щоб кинутися на Миколу з кулаками, але в цей час з хати пролунав голос Миколиної матері:

– Миколо! Ти дав курчатам їсти?

Панько від несподіванки застиг на місці.

– Зараз дам! – гукнув Микола і, показавши Панькові язика, крутнувся І зник у хаті.

Панько важко перевів дух, хвилину постояв, потім плюнув і пішов з двору.

По дорозі він трохи заспокоївся: завтра він розповість про все Степанові Юрійовичу. Нехай викличуть Миколу на раду дружини, виключать з піонерів…

Раптом він побачив під тином однієї хати таку свіжу і соковиту лободу, що не міг не спинитися, щоб не нарвати для хом’яка.

«Віднесу йому ще. Це ж по дорозі», – подумав він і підтюпцем побіг до школи.

– Тітко Параско, дайте ключа. Я хом’якові трави приніс, – звернувся він до сторожихи, що поралася в шкільному дворі.

– Ну, клопоту тобі,– засміялася та. – 3 таким характером тільки головою колгоспу працювати…

Панько взяв ключі, потихеньку підійшов до піонерської кімнати, щоб не злякати хом’яка і подивитися, як він поводиться, коли в кімнаті нікого немає. Він обережно вставив ключ, але повернути його тихо не вдалося. Замок дзенькнув, і в ту ж мить щось заторохтіло за дверима, а через секунду брязнуло розбите скло. Панько здригнувся від несподіванки і швидко відчинив двері.

Серед кімнати лежала перекинута клітка, навколо неї розкидана трава, а хом’як, увесь якийсь настовбурчений, важко дихав, притиснувшись до стінки клітки. Від гнізда лишилася тільки безладна купа.

Панько глянув на вікно. Шибка була розбита.

– Кіт!

Так, це кіт наробив шелесту! А де ж хом’яченята? Панько паличкою розворушив рештки гнізда в клітці; з шести звірят залишилось тільки троє. Він зрозумів усе. Кіт витяг трьох хом’яченят і поїв їх.

Панько вибіг з кімнати і кинувся до сторожихи.

– Тітко Параско! – закричав він. – Кіт хом’яченят поів!

– От же стерво отаке! – сплеснула руками сторожиха.

– І шибку у вікні розбив!

– Ох, і проклятущий же! Шибку розбив!? Де ж він? Я йому…

В цей час кіт, нічого не підозрюючи, вийшов з-за школи і, облизуючись, спокійно дивився на свою хазяйку.

– Ось він! – прошепотів Панько, побачивши кота.

– Я йому!.. Я його, чорта!..

Та кіт, видно, відчув небезпеку і так чкурнув на город, що тільки зашелестіла трава.

НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК

Всю дорогу додому Панько вигадував, як помститися Миколі і котові. Виключити б Миколу з піонерзагону, а на воротях у нього повісити напис: «Миколу Квашу виключили з піонерорганізації за дезертирство з греблі». Щоб усі знали!

А кота… А кота спіймати і дати такого прочухана, щоб пам’ятав до нових віників. Або ні, посадити кота в клітку і не давати йому їсти тиждень, а потім ще й відлупцювати… Потім він перерішив: бити голодного кота – це не зовсім гарно. Краще буде так – спочатку відлупцювати, а потім посадити в клітку.

Думки з кота перейшли знову на Миколу. А що, як він таки зробить вітряка і механізоване точило або динамомашину? Раптом йому здалося, що Микола на цей раз таки виконає те, що задумав. Панькові зашкребло на серці. Він уявив як Микола з байдужим виглядом, так, ніби зробити динамомашину було для нього дрібницею, показуватиме її хлопцям і казатиме:

– Пхе, гребля… Динамомашина, оце так!.. В хаті – електрика! А можу і в хлів провести… От побачите, завтра проведу електрику в хлів… І біля воріт лампочку поставлю…

Несподівано Панька різонув спогад, що кватирку піонерській кімнаті відкрив він сам. Значить, він сам винний в тому, що кіт поїв хом’яченят… І в тому, що кіт розбив шибку, теж винний він, Панько…

Це вкрай засмутило його, і він прийшов додому хмара, хмарою. Мати не звернула уваги на сумний вигляд сина І взялась готувати йому вечерю. Спочатку Панько не помічав вечері, але коли мати стала товкти часник, він потяг носом і враз повеселів:

– О, пампушки з часником!

– Пампушечки, пампушечки, – лагідно промовила мати. – Мий живенько руки та сідай.

Панька не треба було просити вдруге, – за хвилину він уже сидів біля столу.

Після пампушок мстиві думки проти Миколи і кота трохи вгамувалися.

– Мамо, – сказав Панько, – а якщо у колгоспі хтось погано працює, то що йому за те?

– Менше на трудодні одержить.

Це Панька не влаштовувало, бо Микола на трудодні не одержує. Панько помовчав.

– Мамо, – сказав він знову через хвилину. – А як для нього трудодні не мають значення?

– Для кого? – не зрозуміла мати, яка вже забула про попереднє запитання сина.

– Та для того ж колгоспника, що погано працює.

– А-а… Ну, що ж, знімуть з роботи, коли він на штатній посаді.

Це теж не підходило до Кваші. Панько ще помовчав, думаючи.

– А як для нього і це не має значення?

– Для кого? – спитала мати, зайнята своїми думками.

– Та я ж про кого питаю? – розсердився Панько. – Про того колгоспника.

– Про якого? – повернулася до нього мати.

– От про якого, про якого! Про того, що не хоче працювати.

– А-а… На правління викличуть…

– А як він все одно не буде працювати?

– Виженуть з колгоспу. Що ж з ним робити? Нам ледарів не треба.

Це було якраз саме те, що потрібно було Панькові. Правильно! Миколу треба вигнати з піонерорганізації.

В двері хтось постукав.

– Заходьте, – обізвалася мати.

Ввійшов Гриць і, привітавшись, сказав до Панька:

– Щоб через чверть години був у школі!

– Чого? – стурбувався хлопець.

– Треба, – коротко кинув Гриць і вийшов з хати.

«За шибку і за хом’яченят!»– подумав Панько і кинувся навздогін за Грицем.

– Грицьку! – гукнув він. – Навіщо мене викликають?

Та той тільки махнув рукою і, нічого не відповівши, зник за ворітьми.

Мати стурбувалася негайним запрошенням Панька до школи та ще в такий незвичайний час.

– Чого ж тебе викликають? – спитала вона сина. Панько почервонів, згадавши розбиту шибку, і невпевнено промовив:

– Та, мабуть… як… члена комісії…

Мати недовірливо подивилася на хлопця, і той зовсім зніяковів.

– Якої комісії?

– Та якої? По ставку… – відповів Панько похмуро.

– Мабуть, уже чогось накоїв? Член комісії…– підозріло промовила мати. – Кажи, що таке?

Панько мовчав.

– Ти скажеш чи ні? – підступила мати на крок до хлопця. Панько стояв, упершись очима в долівку, і це переконало матір, що викликають його неспроста.

– Що сталося? – не на жарт переполошилася жінка.

– Та то не я, то кіт, – глухо промовив Панько.

– Який кіт? Що кіт? Кажи мені толком!

Панько змушений був розповісти все про розбиту шибку і про хом’яченят.

– От дурненький! – несподівано ласкавим голосом промовила мати, – Чого ж ти так турбуєшся? Розкажи усе по правді, і тобі нічого не буде. Хіба ж ти навмисне це зробив?

Панько враз засяяв. Справді, він же не навмисне. Розкаже все, як було. Степан Юрійович зрозуміє… Він схопив кашкета.

– Я побіжу!

– Біжи та гляди, правду кажи! Не вчись брехати!.. Член комісії…– з докором, але без серця сказала мати, зачиняючи за ним двері.

Сонце вже сідало, коли Панько прийшов до школи. З відчиненого вікна директорового кабінету чутно було гомін, і Панько попростував туди.

– Ага, от і Чоломбитько! – сказав Степан Юрійович, побачивши Панька. – Заходь!

В кабінеті зібралася вся рада піонерської дружини, члени комсомольського бюро, вожаті, кілька викладачів. На чільному місці– сидів сам директор школи.

Панько набрав повні груди повітря, оглянув усіх і рішуче сказав:

– Я хотів провітрити кімнату. Я не думав, що кіт влізе в кватирку.

Всі раптом замовкли і здивовано дивились на хлопця.

– Я не винен, – продовжував Панько. – То кіт.

– Що? Що? – зацікавився Аркадій Іванович.

– Хоч би й не викликали мене, я сам би сказав. Завтра сказав би.

– Хто винен? Про якого кота ти говориш? – спитав директор школи.

Панько розповів більш докладно про все, що сталося в піонерській кімнаті і ще раз запевнив, що сам прийшов би, хоч би його й не викликали. В кімнаті знявся сміх.

– Тебе викликали на нараду як активіста, – сказав Степан Юрійович, усміхнувшись. – Шкода хом’яченят, але зараз мова йтиме про інше. Сідай, поговоримо про справи на будівництві ставка.

Панько полегшено зітхнув.

Степан Юрійович почав з того, що ентузіазм школярів спадає. Майданчик на будівництві малий, а піонерів і комсомольців багато. Вони один одному заважають. Також має значення і те, що за три дні греблі не насипеш, а діти, коли кінця роботи не бачать, втрачають інтерес до справи.

– Що ж робити? Як підняти інтерес до праці? – спитав Степан Юрійович і запропонував: – По-перше, перевести роботу на дві зміни, по-друге, влаштувати на греблі щось подібне до піонерського табору. Одна зміна працюватиме, а друга в цей час розважатиметься. Організувати ігри, художню самодіяльність, видавати щодня стінну газету.

– Правильно! – загули збори.

Посипалися пропозиції:

– Футбол!

– Неодмінно футбол!

– І волейбол!

– А скраклі?

– І скраклі!

– Та хіба тільки ігри! – виступила Аргунь. – Давайте зберемо гербарій всіх рослин, що ростуть зараз на ставку. Потім через рік або два ми зберемо новий гербарій і побачимо, як змінилася рослинність від того, що змінилися умови.

– Розумно! – коротко кинув Аркадій Іванович.

– І знаєте, що ще? – продовжувала Аргунь. – Колії б Корній Корнійович дав нам околоту або хоч соломи, ми могли наплести матів, щоб можна було організувати під час перерви годину відпочинку.

– Теж хороша думка, – похвалив дівчинку Степан Юрійович. Я сьогодні ж поговорю з головою колгоспу і домовлюсь про солому.

Панько розповів про свою розмову з Квашею і запропонував виключити його з піонерської організації, а в першому номері стінгазети дати замітку під заголовком: «Дезертир Микола Кваша».

– А млина він не зробить і точила не зробить, – закінчив Панько свій виступ.

Аркадій Іванович враз пожвавішав.

– Дозвольте мені,– сказав він. – Не знаю, як про виключення КвашІ з організації, я не піонер, – усміхнувся педагог, – цих справ не вирішую… А от щодо млина і механізованого точила, а може, і динамомашини… то це ідея! Ми можемо зробити механізоване точило. Лопати ж треба гострити? А може, й динамомашину сконструювати? А чому ж? Зробимо.

– Зробимо! – гукнуло кілька голосів.

– Нехай тоді Микола потанцює! – зрадів Панько. – Ми зробимо, а він ні. Та ще й з загону виженемо!

Але Степан Юрійович заперечив.

– Квашу, – сказав він, – треба виховувати. Ти завтра піди до нього і умов його повернутися на будівництво. Скажи йому, що млинка він може робити на греблі разом з усіма.

– Правильно! – сказала Аргунь.

– Абсолютно правильно, – висловив свою думку і секретар комсомольської організації.

«І зовсім не абсолютно, і зовсім неправильно», – подумав Панько, але промовчав і тільки неприязно глянув на Михайла.

Степан Юрійович помітив незадоволене обличчя Панька і, приховавши усмішку, промовив:

– Так гляди ж, Чоломбитько, щоб завтра неодмінно пішов до Кваші.

«Я його так уговорю, що він і носа не покаже на греблі», – вирішив у думці Панько і буркнув під ніс:

– Добре, піду.

– Ще є одна пропозиція, – сказав Михайло. – Я бачив у місті дитячий, але справжній телефонний апарат. До нього до-

дається сто метрів проводу. Чому б нам не купити кілька штук і не влаштувати телефонний зв’язок на будівництві?

– О! Телефон! От було б добре!

– Давайте купимо телефон!

– Ото діло! – загули збори.

– Кузня, залізниця, гребля, кухня, нарешті, – все було б зв’язане телефоном. Не буде зайвої біганини. А може, дістанемо дроту, то й до школи провели б…

Піонери і комсомольці з захопленням обговорювали справу з телефоном, а Аркадій Іванович сказав, що завтра ж поїде до міста і купить чотири апарати.

В піднесеному настрої активісти будівництва розходилися по домівках. Панькові хотілося, щоб не було ночі і щоб зразу ж піти на греблю і розпочати все те, про що говорилося на нараді. Йому здавалося, що він не зможе сьогодні заснути. Так хотілося зробити все те, про що говорилося сьогодні. Але дома, вже лежачи в ліжку і розповідаючи матері про нараду, він несподівано замовк на півслові.

Мати почекала хвилинку і спитала:

– А що ж було тобі за кота?

У відповідь вона почула рівне і глибоке дихання сина.

РОБОТА ЙДЕ!

На ранковій лінійці дружину розбили на дві частини. Перша працюватиме з сьомої години ранку до дванадцятої, а друга – з другої до сьомої вечора.

Панько попав у першу зміну. Він з захопленням копав землю і кидав її у вагонетку. На греблі стало просторіше. Всі працювали, не заважаючи один одному. Сьогодні на роботу вийшло вже більше піонерів, ніж учора: праця йшла дружно, і Панько вірив, що ставок буде зроблено.

Інколи він поглядав навколо. Кілька хлопців під керівництвом тесляра робили вітряк і приладжували до точила шків, інші копали на косогорі яму для сохи, на якій триматиметься вітряк. Група комсомольців розміряла майданчик для футбола і волейбола, інші забивали рейки для воріт і закопували стовми для волейбольної сітки. Гриць з Петром готували скраклі і Панькові, який не чув, про що вони розмовляли, було чудне дивитися, як вони, сперечаючись, розмахували руками.

Незабаром до греблі під’їхала гарба з околотом.

Скоро біля гарби замайоріли червоні, сині, білі і строкаті платтячка дівчат, а поміж ними золотом виблискувала житня солома.

Весь колектив працював, всі були чимсь зайняті, і всім було, напевно, так же радісно, як і Панькові.

«Дурний Кваша, – згадав Панько Миколу. – Розбіжаться! Ніхто не розбіжиться!»

Накидавши повну вагонетку ґрунту, він стежив, як вона легко скочувалася вниз, перекидалася, а піонери лопатами розрівнювали землю. Земля лягала рівним шаром, і майже непомітно було, щоб гребля в тому місці зростала. Але все ж вона росла! На кілька сантиметрів за день підвищується гребля, а ось уже скоро закриє дерев’яну трубу. Справді, днів за два труба сховається під землею! Він замітив на лекалі сучок, до якого доходила зараз гребля, і другий сучок на півметра вище. Ввечері він побачить, наскільки підіймається гребля за день.

«Ні, дурний-таки Кваша», – вирішив він остаточно і з новою силою взявся кидати ґрунт у вагонетку, що саме повернулася з греблі.

Перед обідом приїхали Корній Корнійович і Володимир Семенович. Вони обійшли греблю, постояли біля дівчат, що в’язали мати, подивились, як хлопці робили вітряк. Видно, голові колгоспу подобався задум піонерів і комсомольців. Звичайно, подобався, бо Корній Корнійович кілька разів брав у руки крило, оглядав з усіх боків точило, довго розмовляв з теслярем.

В обідню перерву Панько зразу ж кинувся подивитися на млинок. О! Хіба у Кваші такий! А соха! Товста, як на колодязі! Сьогодні він піде до Кваші і подражнить його. Навіть, коли Микола і зробив млинка, то хіба такого, як вони?

– Панько! Де ти? Сюди! Чоломбитько! – раптом почув він голоси від палатки.

Він оглянувся і, побачивши натовп біля стінгазети, миттю побіг до гурту.

– Ну, роздраконили твого Квашу! – показав один з хлопців на карикатуру в газеті.– Подивись!

Панько не помітив, що хлопці чомусь раптом замовкли, коли він уткнувся поглядом у замітку під заголовком «Кваша – будівник», де говорилося про дезертирство Миколи. Під заміткою була карикатура, на якій художник намалював малесенького Квашу біля дощечок і перекинутого точила, а поряд втричі більших на зріст піонерів біля великого вітряка.

– От здорово! – засміявся Панько. – Треба було ще написати в заголовку слово «дезертир».

Всі засміялися, а Панько знову не звернув на це уваги.

– А чого ж ти далі не читаєш? – спитав хтось з хлопців.

Панько обвів поглядом газету і спинився на другій карикатурі. Обличчя його враз похмурніло. Почервонівши, він розглядав мовчки «Малюнок загадку», де був намальований сам Панько, що однією рукою відчиняє вікно, а другою запрошує до піонерської кімнати рябого кота. Внизу був підпис: «Хто запросив кота у гості до хом’яка?»

Всі мовчали.

– І зовсім нецікаво, – пробурмотів Панько, не в силі повернутися від газети, щоб не зустрінутися поглядами з хлопцями.

– Та чому ж нецікаво? – ледве стримуючи сміх, спитав Гриць.

– Та так, нецікаво, та й усе! – сердито промовив Панько і, пересиливши себе, повернувся і пішов геть.

– Ти ще не все прочитав, – лагідно звернулася до нього Аргунь, – там ще є про тебе.

«Про список з скороченням!» – вирішив Панько і, спалахнувши, щосили кинувся геть від газети.

– Підожди! Чого ти! – почув він за собою голоси і припустив ще дужче.

От яка дяка йому за те, що він усі сили свої віддавав будівництву! І Кваші і йому однакова шана! Хіба він запрошував отого триклятого кота? Кіт сам прийшов… Що, хіба він, Панько, навмисне відчинив кватирку? Чого ж насміхатися?.. І Аргунь хороша! Ну, нехай він не так написав список, але ж потім він виправив!

Панько відбіг за греблю і, важко дихаючи, сів. Потім побачив, що до нього наближається Аргунь, схопився і побіг балкою до криниці. Написала, він був певен, що про випадок із списком написала Аргунь, а тепер ще й іде, наче добра…

Він ліг біля криниці і дивився на воду, в якій відбивалося його збуджене обличчя, але не помічав нічого. Все в ньому клекотало.

Що ж робити? Піти додому і більше не повертатися на греблю? Так! Піти і не повертатися! Хто ж написав про список? Звичайно, Аргунь. Інакше чого б вона бігла за ним до греблі? Соромно стало, то й бігла.

Він продовжував дивитися в воду, вигадуючи, як помститися Аргуні…

Кинути роботу на греблі.

Степан Юрійович надішле до нього Аргунь, щоб вона

умовила його повернутися. Нехай покланяється мені… Раптом у нього майнула думка, що Степан Юрійович наказав йому умовити Квашу повернутися на роботу. А тепер і його умовлятимуть. Виходило, що він і Кваша стали в один ряд… Це примусило Панька задуматися. Ні. Кидати греблю не слід. Він не прийде на роботу один день. Справді, завтра випустять новий номер газети і про нього забудуть. А Аргунь… Що ж зробити Аргуні?..

Нарешті він звернув увагу на своє відображення в криниці. Чуприна вся вигоріла, а ніс геть увесь облупився. Червоне обличчя, скуйовджене волосся і сердиті очі поряд з облупленим носом справляли зовсім не те враження, що хотілося б Панькові. Він пригладив волосся, потім обережно став здирати шкіру з носа. Ніс став ніби пристойнішим, але такий червоний, що просто гидко було дивитися… Панько встав. Що ж робити?

В таборі було зовсім тихо. Напевно, почалася година відпочинку. Він помалу пішов до греблі і обережно виглянув з-за насипу. Комсомольці і більші піонери ганяли в футбола, Гриць і Петро грали в скраклі, старші піонерки все ще в’язали мати, а менші, пороздягавшись, вже лежали на солом’яних підстилках. Біля палатки не було нікого.

Панько згадав про газету. Що ж там написано ще про нього? Байдуже, щоб ніхто не подумав, що він іде прочитати статтю про себе, попрямував до стенда. Швидко пробіг очима по заголовках і раптом відчув, як йому захопило дух.

«Беріть приклад з Панаса Чоломбитька», – прочитав він, не вірячи своїм очам. В замітці говорилося про те, що Панько приходить на роботу раніше всіх, що він зразково працює, не відмовляється ні від якої роботи, що він склав список свого загону, не зробивши жодної помилки… А внизу стояв підпис автора замітки – А. Гунь.

В перші секунди Панько взагалі нічого не розумів, потім він болісно почервонів, згадавши все, що думав про Аргунь, а потім відчув радість, що все неприємне минуло.

– Ура! – вигукнув він і вистрибом побіг до комсомольців, які грали в футбола.